fbpx

Наступна зупинка Пісківка: як я переїхала з Києва в село і займаюся тут волонтерством

АвторТетяна Капустинська
16 Лютого 2021

Надія Моругій народилася в Чернігові, вчилася в Києві, а тепер живе в селищі міського типу Пісківка за 90 км від столиці. Й усюди вона займалася і займається волонтерством. Для Platfor.ma Надія розповіла, чому її так приваблює благодійність, та чим особливе витворяння добра у селі.

Я з Чернігова – до Києва приїхала в університет. А от як я спонтанно потрапила до смт Пісківка шість років тому – насправді романтична історія. У свого нинішнього чоловіка, Руслана, я закохалася на другому курсі, а познайомилися ми тільки через два роки після цього. Тоді я жила в гуртожитку, який закривався на час канікул – тобто з 25 грудня десь до 14 лютого. А я на той час була бідною студенткою – ну які у мене гроші на оренду житла?

Саме тоді ми з Русланом почали переписуватися, однак жодного разу особисто не бачилися. Під час спілкування я розповіла йому про свою ситуацію, а він, як джентльмен, запропонував пожити цей період у нього, попередивши, що це далеко. Ось і ситуація – я взагалі не знаю хлопця, але сідаю в якусь електричку, у якій ми мовчимо всю дорогу. Приїжджаємо, він веде мене до дому та знайомить зі своєю мамою. Я мала залишитися на два тижні, а затрималася врешті на роки.

У першу ніч тут я відчула тишу та спокій. Порівняно з містом, навіть самими тихими його районами, взагалі інші відчуття. З екологічної точки зору – теж супер. Навколо нас ліс, немає задимлених доріг і запилених машин.

До того ж цього року тут змінилася влада – зараз біля керма молодий хлопець і є надія, що все піде на краще. Наприклад, у нас нарешті будуть впроваджувати сортування сміття. Саме це мені тут і не подобалося, тому що відходи завантажували в машину, звозили в яму біля лісу та спалювали.

Усе дитинство на зимові канікули я їздила в село, тому особливого шоку від життя тут не зазнала. Мені комфортно, тут тісна спільнота, тебе всі знають – спокійно і безпечно. Єдине, що дискомфортно, – це час на дорогу до Києва, куди доводиться частенько їздити.

Також тут мені не вистачає якихось розваг та культурного аспекту – я як культуролог взагалі сумую за усім, що пов’язано з мистецтвом: театри, музеї, кіно, концерти, виставки. Я навіть у Києві толком не можу нікуди піти, тому що потім не можу доїхати додому й мені ніде ночувати. Остання електричка зараз йде о 20:50 – піти на спектакль або концерт з такими розкладами я не можу. Ось ми з чоловіком купили квитки на концерт органної музики в костелі й спеціально для цього знімаємо на ніч житло.

У місті більше можливостей, перспектив, нових знайомств і площини для вдосконалення себе як особистості. Хоча півтора роки тому я почала займатися фотографією і перші мої клієнти були в Пісківці. Спочатку я купила крутий телефон, в якому була функція портретної зйомки. Написала в місцеву ФБ-групу, де 5 тис. підписників (із населенням селища – 7 тис.), що хочу пофотографувати когось безплатно. Так я стала знайомитися тут з молоддю та подружилася з дівчинкою, яка в результаті стала моєю близькою подругою. Згодом я купила свій перший фотоапарат і знову написала в цю групу – тільки тепер поставила за зйомку близько 300 грн. Так все і почалося.

Про початок
волонтерства

Я займаюся волонтерством ще зі школи – там ми постійно організовували якісь концерти та виступи, а я завжди була ініціатором. Придумувала сценарій, знаходила реквізит, робила костюми, організовувала процес. Заробила собі репутацію активістки. Тому не дивно, що у якийсь момент шкільна психологиня зателефонувала батькам і попросила відпустити мене за програмою обміну до Польщі.

Там нас возили по багатьох заповідниках типу Біловезької пущі, а потім організовували поїздки у спеціальні будинки для людей з інвалідністю. Ми дивилися, як працюють волонтери, допомагали їм і набиралися досвіду, щоб потім повернутися з ним у нашу країну. Малювали картини з постояльцями будинків, дивилися спектаклі, спілкувалися, допомагали їм одягатися, влаштовували концерти. Також у Польщі ми встигли організувати захід зі збору коштів на допомогу лікарні для дітей, які мають порушення слуху.

Коли вже я приїхала на навчання до Києва, специфіка факультету була в тому, що все, що ми робили, стосувалося будинків для людей похилого віку, спільноти глухонімих, людей з інвалідністю. І це не було примусово, ніхто не говорив «не зробиш – не отримаєш бал». Нам анонсували, що є така можливість, і пропонували допомогти з організацією всяких поїздок і акцій. Мені ще дуже пощастило з групою – там теж усі були ініціативними добряками.

Про волонтерство у селі

У Пісківці є невелика волонтерська організація з 6–7 осіб. Вони на день св. Миколая збирали гроші, щоб купити бокси з солодощами та подарувати їх дітям з бідних сімей. Я в цьому участі не брала, але матеріально допомагала.

Для мене все почалося, коли на свій день народження попросила друзів замість подарунків кидати гроші, щоб потім віддати їх на добру справу. Вийшло зібрати кругленьку суму, тож я написала в цю волонтерську групу, що «раптом комусь потрібна допомога, я можу вкластися». Єдиною моєю умовою було не передавати конкретно гроші, а саме щось придбати або оплатити. Бо буває так, що вони потрапляють в руки батьків, а потім йдуть не туди, куди потрібно.

З’ясувалося, що є 11-річний хлопчик Міша, якому потрібен мобільний телефон – саме через карантин почалося дистанційне навчання й це було необхідністю. У нього повна сім’я, але тато сильно п’є, а мама працює на знос – у них все погано з фінансами. Вчителька цього хлопчика сказала, що він більш ніж гідний цього подарунка: Міша всім допомагає і добре вчиться, тобто ідеальний кандидат.

Я купила телефон і прийшла в школу на його день народження. Вчителька допомогла все організувати, покликала його до актової зали та сказала, що до нього прийшли. Мені довелося вигадати історію, що на пошті випадково прислали мені посилку на його ім’я – я не знаю, що всередині. Коли він відкривав подарунок, у мене вже лилися сльози радості. А Міша ще досить скромний хлопець і перші кілька хвилин взагалі був у ступорі та не знав, що сказати. Потім я поповнила йому рахунок і подарувала ще навушники до телефону, на що парубок відреагував з щирою радістю і сказав: «Це я тепер не буду вдома нікому заважати!». Після цієї доброї справи про мене дізналися в Пісківці та зрозуміли, що я можу і готова допомагати.

Ще тут є сім’я, яка живе в будинку з великою кількістю боргів за комуналку. Їм було ніде жити, тож вони погодилися на цей варіант, але понад п’ять років не мали світла. Зараз ми почали займатися цим питанням, тому що це ненормально, тим більше, що є дитина. Коли вона повертається зі школи додому, там топлять пічку і запалюють свічки. Як в Середньовіччі. Частину боргів ми погасили, тож світло їм повернули. У дітей, коли це сталося, першою реакцією було: «А що, у нас теж ця розкіш може бути?». Уявляєте, світло – це розкіш!

Коли я дізналася, які тут є потреби та проблеми, мене це шокувало. І це у нас ще не зовсім глухомань, в навколишніх селах взагалі морок твориться. Наприклад, нещодавно була історія – згорів будинок у бабусі, яка сама виховувала двох онуків по 9 і 15 років, тому що їхні батьки загинули. Але громада не дала їм пропасти. Всією округою збирали гроші, скидалися речами, допомагали будувати якесь нове житло.

У селах допомога більш організована та душевна, мені здається, в ній більше персоналізованості та щирості. Тут всі одне одного знають і не з чуток розуміють, кому і наскільки що потрібне. Тут я знаю, куди та на що саме підуть гроші. У містах, крім щирого і доброго волонтерства, є благодійність для статусу. Коли всі кричать, які вони меценати та молодці. Плюс в місті все якось розосереджено – дуже багато ініціатив і організацій, не знаєш, куди зі своєю допомогою податися в першу чергу і кому потрібніше. Це дуже велика і складна система. І не завжди зрозуміло, кому, куди та що.

Але у селах та маленьких населених пунктах є інший нюанс. Людям тут складніше приймати допомогу. Вони соромляться свого положення та бояться осуду соціуму, на кшталт «ти не зміг сам цього добитися». На них тисне суспільство зі своїми нормами, що ось так має бути – світло, вода, гроші. Тут потрібно знати підхід. Наприклад, коли ти робиш це вперше і несподівано, у людини просто немає шансу проігнорувати твою допомогу і відмовитися від неї.

Часто буває інша історія, коли ти надаєш допомогу, щось рекомендуєш і щиро намагаєшся врятувати положення. Тебе слухають, кивають головою, обіцяють стати на ноги, виправитися або, о боже, кинути пиячити. А потім ти розумієш, що час минув, твоєю допомогою скористалися, але ніяких спроб змінити життя своє і своїх дітей не зробили.

Є сім’ї, яким потрібна допомога, але через якусь безглузду гордість вони не пускають навіть на поріг – хоча у них вдома може не бути води, світла, опалення та їжі.

Зараз у Пісківці є банк одягу. Це приміщення без світла та опалення, і де хтось недавно вибив вікна сніжками. Система тут проста – люди приносять непотрібний одяг, а ті, кому він необхідний, відповідно, можуть вибрати щось собі. І теж: всі про це знають, але поки соромляться користуватися. Першого лютого ми провели акцію-ярмарок: приносили солодощі та випічку, збирали пакети першої необхідності (масло, гречку, хліб та інше), одяг і роздавали. І коли ти стоїш у центрі селища з цим одягом, людям виявилося простіше наважитися та прийняти його.

Про добрі справи

Таке відчуття, ніби рефлекс «допомагати» зі мною з самого дитинства. З малого віку я усвідомила, що у людей навколо мене можуть бути проблеми, що голод, бідність і проблеми зі здоров’ям існують. Наприклад, у нашому дворі жив хлопчик з інвалідністю – коли ми приходили колядувати на поріг його сім’ї, мама постійно просила зайти всередину і заспівати там, тому що він не може встати з ліжка.

З такою позицією я крокую й далі – я здорова людина з якимись своїми можливостями, яка може і хоче допомагати іншим. Тож чому ні, якщо так?

Волонтерство – це те, що ти можеш зробити для інших людей, яким пощастило менше за тебе, при цьому не докладаючи титанічних зусиль. І це не лише про «зібрати мільйони» або «зробити аби зробити». Перед тим, як допомагати, потрібно виявити потребу. Якщо у дітей в сім’ї цукровий діабет, а ти даруєш солодощі, – то це більше схоже на знущання.

Я завжди думаю про те, що мені може знадобитися допомога в будь-яку хвилину. І, можливо, те, що я роблю зараз, тоді повернеться мені приємним бумерангом.

Читайте більше цікавого