fbpx

Мистецтво жити разом: уривок із книжки «Перформування спільного міста»

АвторPlatfor.ma
30 Квітня 2019

У видавництві IST Publishing виходить книжка «Перформування спільного міста. На перетині мистецтва, політики й громадського життя» – збірка статей соціолога культури Паскаля Ґілена, у яких він міркує про організацію міст, людські спільноти та сьогоднішню роль музеїв. Це важливі тексти, які можуть допомогти жителям повернути собі громадські простори. Platfor.ma публікує уривок про те, що ж таке нове спільне місто і чим воно відрізняється від міст минулого.

Спільне місто

 

Коли наплив глобальних потоків у місті руйнує його стратегічну концепцію, утопія зіштовхується з антиутопією. Якщо у креативному місті розбивають камери в громадських місцях, імовірно, на те є дві причини. Уламки розбитих камер свідчать про існування злочинних угруповань, нових банд та іншого наброду, який створює небезпечні ситуації в місті, або ж символізують прагнення до свободи, до нового громадського порядку, який може існувати в місті без авторитарного централізованого управління.

Міський простір, що стає динамічним завдяки потокам людей знизу та руху капіталу зверху, відкриває поле для різноманітних тактичних прийомів. Майже кожен має можливість привласнити простір. І коли певна територія виходить з-під стратегічного контролю, простір опиняється в рівних умовах із тактикою. Тоді місто належить усім, і кожен намагається привласнити собі його частину. Можливо, це та утопія, про яку мріяв Річард Сеннет, коли в 1970 році виступав за поширення анархії. На думку американського теоретика, коли місто відмовиться від стратегічно примусового порядку, небезпека кримінального, а особливо ірраціонального насильства зникне.

…зараз існує дуже велика ймовірність скоєння «ірраціонального злочину», виникнення насильства без провокації чи об’єкта, на який воно спрямоване. І причиною цього є те, що суспільство почало очікувати встановлення надмірного порядку, надмірної узгодженості у громадському житті, так стримуючи ворожу агресію, яку воно не може не відчувати. Ці нові анархічні міста обіцяють надати людям можливість виражати те, що зараз вони не насмілюються відкрито проявляти. І тоді структура міської спільноти стане більш-менш стабільною та віднайде спосіб постійного вираження, що слугуватиме людям за підтримку, пропонуючи вихід їхнім емоціям. А отже, анархія в містах, яка спонукає людей говорити те, що вони думають одне про одного, щоб сформувати певні загальні принципи сумісності, не є компромісом між порядком і насильством. Це зовсім інший спосіб життя, який означає, що людям більше не доведеться обирати між цими двома протилежностями 

(Сеннет, 1970, с. 181).

Особливість нових міст, прихильником яких є Сеннет, полягає в тому, що для виникнення та існування їм більше не потрібне «почуття спільності» у ставленні до Іншого. А це значить, що принципи утворення таких міст не обмежуються рефлексом ідентифікації. Нова формувальна сила складається не з тотожності, узгодженості чи консенсусу, а з іншості, внутрішніх протиріч і дисенсусу. А відмінною рисою нового суспільного устрою є не «буття», а постійне «становлення».

Уже в 1970-х роках Сеннет майже ввів поняття «спільне» (the common), яке зараз знову набуває все більшої популярності та, до речі, є вдалішим, аніж його поняття анархії. Нову структуру міста модулює не спільнота, а спільне. Точніше, якраз такий тип спільноти описують в утопіях. Поняття спільного детально розглянуте і в інших роботах (наприклад, Ґілена і Ляйстера, 2015). Одне слово, спільне — це простір або місце, що може бути і фізичним, і символічним; і матеріальним, і духовним; і може слугувати для всіх певним ресурсом.

Філософи Антоніо Неґрі й Майкл Гардт (2009), а також Ганс Ахтергуїс (2010) історично визначають цей простір як місце або джерело сировини, яким кожен — чи то приватна, чи то публічна особа — вільно користується, але й куди вносить щось своє. За словами Неґрі й Гардта, це спільне потрібне не тільки для того, щоб зберегти культуру й суспільство, але й щоб тривалий час підтримувати їх в активному стані. Спільне не є анархією в розумінні Сеннета, це все-таки простір, який регулюється для забезпечення його вільного використання. Інакше кажучи, спільне не може існувати без чітких правил, завдяки яким цей простір не можуть захопити ані держава, ані ринок.

Проте філософи не уточнюють, як можна втілити це спільне, і тому їхні задуми часто відкидають, вважаючи утопічними. Але це не виключає переконливих свідчень про те, що за межами держави й ринку існує місце, де утворилося спільне. Тим паче, історичні факти свідчать про те, що цей простір завжди виникав лише в результаті взаємодії між людьми, тобто в соціальній сфері. Здавалося б, це цілком очевидно, якби не той факт, що ця сфера розцінюється як повністю автономна територія, що встановлює власні закони й соціальні зв’язки незалежно від політики та економіки.

Отже, спільне виникає в автономному соціальному просторі, що не підпорядковується ні законам держави, ані законам капіталу. І, як слід було очікувати, емпіричні приклади показують, що такі соціальні утворення зазвичай мають тактичний характер. Подібно до міркувань де Серто, це означає, що вони, як правило, тимчасові за своєю природою і в своєрідний спосіб намагаються привласнити або отримати контроль над стратегічно підготовленим простором. Або ж окреслити його відповідно до назви цієї статті: під час втручання щоразу утворюється нове спільне.

Плани міста, які запропонував голландський художник-ситуаціоніст Констант Ньївенгейс, найбільш наближені до концепції спільного міста. У будь-якому разі, ми можемо припустити, що проектом «Новий Вавилон» (New Babylon) він передбачив щось на зразок спільного, оскільки основна частина його міської структури була призначена для «колективного використання» без жодних формальних функцій. Окрім того, голландський новатор виступив проти ідеї Османа, представивши недостатньо зрозумілий міський простір із постійно змінною заплутаною структурою. У ньому жителі ведуть номадичний спосіб життя і, в міру того, як розбудовуються і кочують, вони постійно заходять у нові частини міста й залишаються там — десь довше, десь менше. Інакше кажучи, жителі завжди можуть створювати тактичний простір, тим самим надаючи міській структурі незмінної форми. І якщо Ньївенгейс, хоч як це парадоксально, продовжував розробляти глобальний план міста в дещо османівському стилі, сьогодні такі організації, як Recetas Urbanas із Севільї повністю розбивають ці ілюзії своєю так званою «тимчасовою архітектурою».

Через п’ятдесят років після того, як Ньївенгейс представив свої божевільні плани, виникло безліч ініціатив, здатних створити це спільне. Так само, як Creative Commons працюють над стратегічним перерозподілом виданих авторських прав і патентів, Occupy та громадським ділянкам тимчасово дістається наперед спланований міський простір. Деякі підходи виявляються більш сталими і структурованими, ніж інші, але головне, що за останній час цей «рух» набрав обертів. Усюди постійно виникають нові ініціативи. Неважливо, чи це Мааґденгейський корпус Університету в Амстердамі, театр Villa Occupato в Римі, майдан Тахрір у центрі Каїра чи організації Yo Si, Sanidad Universal або Recetas Urbanas в Іспанії — кожне тактичне захоплення міського простору має більш-менш тривалі наслідки. Важливо не те, скільки існуватиме певна ініціатива, а те, що постійно виникають нові рухи. І дійсно, спільне місто є лише суцільною мішаниною тактичних маневрів, конфронтацій і дисенсусу.

Хоча керівництво креативно-репресивного міста радше відкидає такі «безглузді», «неконтрольовані» й «неперспективні» варіанти через їхню «нереалістичність», усе більше філософів, соціологів, економістів та інших науковців вбачають у них ознаки нових форм управління і навіть нової демократії. Наприклад, політолог Ізабель Лорей (2015) говорила про «презентистську демократію», яка, на відміну від ліберальної представницької демократії, існує тут і зараз. Коли остання форма лише обіцяє розвинутішу або повсюдну демократію в майбутньому, перша реалізується за рахунок поточних і повсякденних дій.

Усе більше прагматичних теоретиків, одним із яких є Девід Гелд (2006), погоджуються з можливістю існування демократії в майбутньому лише за умови, якщо соціальний, культурний, політичний та економічний фактори постійно врівноважуватимуть один одного. Підприємства, цивільне населення, кооперативи й уряди — все це утворює те, що він називає «демократичною автономією». Вона ставить в один ряд багато форм самоуправління, через що вони часто протистоять одна одній. Хоча Гелд не відкидає такого типу держави, його погляди дуже нагадують політичне прагнення, яке ще в кінці 1970-х років просував Автономний рух Італії:

Політична автономія — це прагнення посилити розбіжності в основі, не намагаючись синтезувати їх зверху, підкреслити схожий підхід, не нав’язуючи «загальний курс», дати змогу складовим співіснувати у своїй унікальності.

(Лотрінгер і Марацці, 2007, с. 8).

Саме спільне місто лежить в основі такої демократичної автономії. Міста завжди були «плавильним котлом» різних релігій, культур, класів, політичних і соціальних протиріч. Міська культура формується на перетині торгового капіталізму, образотворчого мистецтва й безтурботних космополітів, а також експлуатації, проституції, примусової міграції та депортації. Всюди в місті відчувається напруга. І в таких умовах ми можемо побачити початки досить незвичної реальної демократії. Цю демократію можна назвати «незвичною», оскільки вона зовсім не схожа на ту раціональну організовану ліберальну представницьку демократію, яку ми звикли бачити в Європі та США.

АвторPlatfor.ma
30 Квітня 11:13
книги
Читайте більше цікавого