Локальні лідери — проєкт, в межах якого Platfor.ma попросила авторів та авторок з усієї країни знайти людей, які об’єднали свою спільноту заради перемоги України. Сьогодні ми завітаємо до Іркліївської громади на Черкащині. Вона охоплює 25 населених пунктів і налічує близько 17 тис. мешканців. В кожному селі є старостат, своя бібліотека, будинок культури. 49-річна Валентина Колєснікова десять років працює завідувачкою Центральної публічної бібліотеки села Іркліїв. До цього три роки була директоркою будинку культури. Але з початку повномасштабної війни крім основної роботи, активно зайнялася волонтерством — і розповіла нам, як села об’єдналися, щоби наблизити перемогу.

Зранку в інтернеті побачила, що почалася війна. Якось не сприйняла аж так серйозно. А коли на другий день почала вити сирена, тоді дійшло. Це була п’ятниця. Я прийшла до сільського голови, кажу: «Треба щось робити. Оголосімо збір». Потім почали готуватися хлопці, будували блокпости. Всі включилися. Люди стали чергувати на блокпостах, а ми їм чаї та бутерброди носили.

Буквально на другий день, як це трапилося, почали забирати хлопців. В нас був місцевий парубок, який працював у військовій частині в Золотоноші. Тепер вони вже на передовій. Ми почали з ними співпрацювати та допомагати хлопцям з нашого району. 

Усе крутилося-вертілося. Збирала, звозила допомогу від людей з усіх сіл. Дівчата в центральній садибі Ірклієва його перебирали: консервація в одну сторону, засоби гігієни в іншу. Якщо везли на військову частину, запитували у військових: «Що вам?» Ага, картопля, закрутки — все вже в нас тоді було готове.

Як стати бібліотекаркою

Мене мама виховувала сама. Це були 90-ті роки. Я вступила до Черкаського педагогічного інституту на філологічний факультет — «Українська мова, література», але потім зрозуміла, що мама мене не потягне. Забрала документи, повернулася додому і пішла на роботу. Працювала санітаркою в лікарні, потім вивчилася на бухгалтера. Вийшла заміж. Працювала, де приходилося — то на пошті, то деінде. Але ходила до хору, танцювала. Трапилася робота завклубу. Коли там працювала, вивчилася у Канівському училищі культури та мистецтв на бібліотекаря, пішла працювати до бібліотеки. Мені професія подобається, вона моя — я люблю спілкування з людьми. Проте ще до цієї роботи їздила на багато виставок народних умільців, адже люблю творчість, зокрема вишивати та в’язати.

У культурі було барвисте життя. Не було такого обласного свята, що обходилося б без іракліївчан. Чи це був День сільського господарства, чи 9 травня. Будь-який захід, який проводився у Черкасах — ми завжди були там. Щоб ми оце до війни не були у Каневі на Канівській горі на перепохованні Шевченка, то в нас би день не зарахований був! Ми там були вже як свої. Не було року, щоб не поїхали на Сорочинський ярмарок  чи на Співоче поле на виставку квітів. У Пирогово, було, як поїдемо, то доби на дві. Свято Піддубного у Красенівці, наше традиційне свято в Ірклієві — Покрова — всюди їздимо. Возили виставки вишивальниць, ткачинь — різні види ремесел. Тепер мрію про повернення усього цього. Все виявилося настільки цінним саме тоді, коли ми його втратили.

Війна перемикнула нас на інший фронт, але в нас навіть думки немає про те, що не буде перемоги, чи що ми не будемо співати наших пісень, чи вишивати наші рушники. Ми їх і зараз шиємо і співаємо, але більше для заспокоєння, для відновлення душі. Як своєрідна терапія. Я і нитками, і бісером плету-вишиваю. Війна війною, але іноді так хочеться сісти, кинути того хрестика на полотно чи вишити ту бісерину. Просто через те, що не можемо ми це мистецтво загубити. Воно — частина нас. 

Люди читали й до війни, і зараз читають. Зараз навіть більше, тому що їм набридає телебачення, новини про війну. А україномовна книга — вона їм зайшла. Переміщені особи теж пішли до нас і почали читати українською мовою. Найбільше читають літні люди та діти. Молодь більше в ґаджетах. 

Просять що-небудь українською, чи того Шкляра, чи Лиса почитати, розрадити душу. Читається воно все гарно, все наше, рідне, українське. На жаль, у нас мало цієї літератури. Якщо є в мене тих 600 книжок, то вони вже зачитані-перечитані. Література коштує дорого, і на часі інші більш нагальні потреби.

Коли я їду у своїх волонтерських справах, ми залишаємося із читачами на зв’язку у телефонному режимі. Той, хто любить читати, приходить, бібліотека відкрита. Вони прийшли — поклали свої книжки, взяли інші й пішли. У нас є така довіра. Ніяких інцидентів поки не було.

Зараз у бібліотеці холодно, приміщення не опалюється, постійні тривоги й у нас немає підвального приміщення, то людей не збираємо. Тільки онлайн інколи заходи проводимо. 

Волонтерські села

У мене є команда з перших днів — чотири людини із села. Катаємо тушкованки, робимо паштети, салати. Все, що хлопці просять на передову чи для цивільного населення в деокуповані зони.  

Якось непомітно одне одного знайшли. Кидаєш клич: «Дівчата, треба оце й оце робити». Вони приходять, стають і роблять. Кожен хотів десь себе проявити, щось допомогти.

До «Волонтерського руху» крім мене входять ще Наталія Іванівна, начальник відділу освіти нашої громади, Руслан Вікторович, юрист в Ірклієві й два водії. Оскільки я бібліотекарка, то людей нашого села знаю добре. Вони всі дружні, відгукуються на будь-який заклик, на будь-яку ситуацію. Що би там не було. Чи це варили, чи щось возили, чи збирали. Інші шкарпетки вдома в’яжуть, нам приносять. Рубали й заготовляли дрова, плели сітки. Коли була Паска, то ми самі пекли паски й від людей збирали по селах ОТГ. Відвозили на військову частину на Золотоношу та на блокпости, тоді вони ще були. 

До війни так люди не проявлялися. З 2014-го була зовсім не така війна, що 2022-го. Зараз баби зі скринь повитягали всі свої рушники, марлі, що де було, ковдри: «Хай буде корисне живим». Такий запах нафталіну стояв у фоє — вам не передати. Ми його називали «бабівське». Вафельні рушники із льону — на госпіталі повивозили, бо їм потрібно було таке натуральне. Жодна бабуся не задумувалася над тим, що буде далі, чи їй то треба. Ми казали їм: «Живіть ще 100 років».

Скільки ми добра поперевозили! Одяг, рушники, покривала, скільки подушок, ковдри. Багато відвезли до госпіталю на бахмутський напрямок — там все дуже потрібне, людей лікують ледве не в спонтанних умовах, немає нічого.

Кожне село у своєму будинку культури збирало таку допомогу, а ми приїздили автобусами, забирали. І так днями, тижнями. На зв’язок виходили наші адміністрації чи військові: «Є потреба». Ми кидаємо оголошення. Люди приносять. Закриваємо потребу.

Тільки-но почалася зима, почали робити окопні свічки. Люди приносили віск, а виробництвом зайнялися окремі родини. Потім віддавали вже готові окопні свічки, а ми їх везли на передову. Спочатку робили зі свого матеріалу, спробували, почало вдаватися — вийшли на більші масштаби.

Дала нам клич Київська бісквітна фабрика, яка готувала сухі борщі для військових. То ми восени назбирали по нашій громаді понад 20 тонн овочів — завантажили цілу фуру: моркву, цибулю, буряк, картоплю. Тільки капусти не поклали, бо ще тоді на городах не виросла. Звозили все це з різних сіл, дуже великий обсяг роботи зробили. 

З літа почали волонтерити ширше. Почали їздити уп’ятьох. Були на Бахмутському напрямку і на Херсонському, їздили в госпіталь на Херсонщині.

Збираємо все

Консервації робимо у церкві. Розтоплюємо дровами печі, варимо і катаємо. Готуємо тушкованку та паштети, а потім розвозимо все по селянах, у кого є автоклави. 

Збираємо все в клубі, тут же сортуємо та перепаковуємо. Наприклад, люди несуть ту саму картопельку, моркву  чи буряк — складаємо до мішків, сіток. Так само одяг та інша гуманітарка – усе треба перебрати, роботи — непочатий край. Збираємо і для фронту, і для цивільних з деокупованих територій, і для внутрішньо переміщених, що живуть у наших селах.

Щоби поїхати на передову, треба ще знайти, чим поїхати. Це кожного разу 15 тис. грн на солярку чи на бензин, все це шукаємо самі. Вже понад десять машин купили. Вся Україна скидалася для наших військових у Черкаському районі.

А нещодавно з’їздили на передову, хлопці кажуть: «У нас продукти є. Нам потрібна термобілизна». Збираємо кошти на термобілизну. Зібрали 30 тис. грн — купили 30 комплектів. Хлопці з херсонського напрямку почули — «от би й нам». Збираємо тим. Комунікую з воєнними, в основному, я. За весь час вже така система вибудувалась, що просто люди довіряють, і вже з однією людиною працюють.

Проїхати всю Україну чи на Херсон, чи на Бахмутський напрямок — це теж вже й просто. Щоби знайти підтримку, обдзвонюю господарства, прошу грошей: «Ми збираємося їхати туди й туди. Нам треба те і те». Хтось дасть 20 літрів пального, хтось тисячу гривень. Так само підприємці та просто небайдужі люди. Люди відгукуються. За весь час усе, що ми хотіли зробити, все у нас виходить. 

Люди одностайні й активні у своїй підтримці. Вже стільки грошей виносили, що не перерахувати. Потік допомоги різний буває: то затихає, то підіймається.

З нашого села дуже багато людей пішло на фронт — понад 500 людей по різних напрямках. Під час останньої поїздки на Бахмутський напрямок ми просто плакали, коли побачили там наших із села. Там багнюка, дощі йдуть, миші бігають. Там горе велике. 

А як 200-х ховаємо? Це хоч трохи затихло. Вже в самому Ірклієві їх троє заховали. По селах їх оно скільки. Коли ховають воєнного — похорон не такий, як інші. Прапори, квіти, все село сходиться. Заховали односельців 26 та 47 років. Вже й переміщені особи, батьки ховали своїх дітей. Збилася з рахунку. 

Військові не дуже розмовляють

Одна дівчина у нас працювала медичною сестрою. Коли сталася війна, вона опинилася на Донецькому напрямку у маленькому госпіталі. Дівчина написала пост, що для цього пункту потрібно матраци, подушки, теплі речі. Бо привозять хлопців прямо з передової. Ми відгукнулися — зібрали все, що їй треба. Це була перша наша поїздка. Повезли харчові продукти, одяг, спальні мішки, усе, що люди нанесли — все відвезли туди.

Військові не дуже розмовляють. Не все те, що ми бачимо там, годиться розповідати. Хлопці на передовій ображаються, що деякі їдуть наче для фотографій чи щоб покрасуватися. Тому ми приїжджаємо, розвантажили машину — і поїхали. Вони не говорять. Нічого не розказують. На контакт дуже погано ідуть. Може їм важко говорити чи не до того — в душу не ліземо. Там зовсім інша ситуація. Можливо, коли вже буде перемога, і всі повернуться додому, тоді буде по-іншому розповідатися і писатися. 

Сама собі пишу, занотовую, але ні з ким не ділюся. В інтернеті описую в загальних фразах без подробиць.

Виїжджаємо зазвичай вночі. Шкільний автобус завантажуємо п’ятьма тоннами всякої допомоги. Приїжджаємо на ранок. В дорозі мало спати виходить, водії чергуються.  

Приїхали на Херсонщину. Там великий госпіталь був. Стоїть з десять носилок попід стіною. Виходить начмед, говорить: «Відійдіть. Зараз має приїхати швидка». Виходить лікар: «Я розумію, що ви сюди приїхали красуватися, фотографуватися, а в мене хлопці хворі». Вже була осінь. Ми могли все привезти, під порогом скласти і поїхати. Але, звісно, ми їм нічого не сказали, розвернулися та поїхали. Хто правий — ми чи вони — я не знаю. З війною дах зносить по-різному, але у всіх.

Мрія про формуляри

Внутрішньо переміщені у нас змінюються. Таких, що від початку живуть, небагато. Одні приїжджають, потім їдуть, інші приїздять. Хтось хати купує та залишається зимувати. 

Переселенці — це окрема тема. Як би ви відчували себе, якби взяли рюкзака, дитину і поїхали з дому, який зруйнували? Що, якби місто чи село, де ви жили, зруйнували? Вони плачуть, нічого не розказують. На контакт не йдуть. Як починаю розпитувати, плачуть, особливо літні люди. Вони вже вмирають, а молодші їх не можуть додому вивезти, щоб поховати. Тут їх і ховають. 

Ті, хто з маленькими дітками — теж закриті. Ми якийсь захід хотіли зробити для них, щоби вони відкрилися, щось нам розповіли, але в нас це не вийшло. Їм допомога потрібна, потрібно за щось жити, немає в що одягнутися. Через пів року цього вже ніхто не забезпечує, бо сказали, що вони вже повинні адаптуватися. І люди просто злі. Чи на нас, чи на кого.

Якщо я знаю сільську людину, я якось із нею говорю. Вже знаю, що кого питати, а що не питати. Цих людей ми не знаємо, у них зовсім інший менталітет. Це дуже велика травма, яку ми ще навіть не оцінили. Одна мама мені розповідала, що перед тим сиділа з дитиною по необлаштованих підвалах зимою. Діти були у тих підвалах, не бачивши сонця і всього на світі. Каже: «Коли ми виїжджали, то нам уже було все одно, куди їхати. А діти взагалі не розуміли, що це таке, чому ми в тому підвалі сиділи». Ми їх до кінця ніколи не зрозуміємо через те, що ми цього не пережили.

Людям із Соледару, Нікополю вже немає куди вертатися. Вони тільки плачуть. Кажуть, що ніколи не думали, що з ними може таке трапитися. Літня жінка каже: «Я пропрацювала цілий вік, заробила собі на квартиру. А тепер поїхала, все покинула. Тепер не знаю, що мені робити». Я вважаю, що зовсім не маю права до них мішатися. 

Моє волонтерство в тому, що мені треба допомогти військовим, допомогти переміщеним матеріально, тим, хто на окупованих територіях. А в душу їхню я не лізу. Ані до військових, ані до переселенців. Бо мені цього права ніхто не давав. 

Та й взагалі з нетерпінням очікую, коли буду писати формуляри й видавати книги, а не тягати мішки чи плести сітки, дивлячись на сльози матерів, чиї діти на війні.

Коли говорять про волонтерство 24/7, то так воно і є. Ти постійно на зв’язку. Я можу спати, але хтось мені може подзвонити, я встала і пішла робити. Хлопці дзвонять із передової просто так, поговорити – це теж дуже потрібно. Як вони там, що вони там? Живі — і слава богу.