З 2017-го я входжу до волонтерської військової організації «Наші атланти». Саме з цією ініціативою ми плели маскувальні сітки і збирали гуманітарку хлопцям на Донбас. Оскільки я працювала вчителькою початкових класів та заступником директора з виховної роботи у Бердянській школі, то теж організовувала різні заходи на підтримку військових — малювали малюнки, патріотичні листівки, проводили концерти, виставки, збирали кошики солдатам. Тим паче, що у мене особистісна позиція завжди була дуже проукраїнська, при тому, що школа — російськомовна. 

Культурно-просвітницьке товариство «Просвіта» в Бердянську займалося просуванням всього українського в маси – культури, традицій, мови, літератури, пісні. І ми з очільницею товариства Ольгою Войніковою постійно кудись бігли, десь їхали, десь з кимось домовлялися, десь щось купували, десь щось малювали, друкували, наше життя до вторгнення було надзвичайно активним.

Курси української мови для дорослих в Бердянську

Одного разу у фейсбуці я побачила оголошення про набір вчителів-волонтерів викладати українську мову для дорослих. Курси започаткувала мовна активістка Анастасія Розлуцька, і вони набули популярності в різних регіонах нашої держави. У Бердянську цю ідею підхопив Віталій Козлов — переселенець з Донеччини, теж такий проукраїнський чоловік. Він домовлявся з бібліотеками, шукав викладачів-волонтерів. І моя подруга каже: «Давай спробуєш, у тебе ж душа українська». 

Я набрала групу в Бердянській бібліотеці й, знаєте, як така сумлінна студентка, готувалася до кожного заняття. Ми вивчали всі розділи мовознавства, ділову мову, був чіткий календарний план з конкретними темами. Наприкінці навчального року, у травні, ми проводили підсумковий іспит, це все було офіційно, видавали сертифікати з печаткою і з підписами. Наші курси відвідували держслужбовці, юристи, адвокати, вчителі, вихователі дитячих садочків, лікарі, які не володіли українською, тому що регіон майже повністю російськомовний, а людям потрібно для роботи. Ці курси в Бердянську тривали п’ять років.

Якось я поділилася з Ігорем Касьяновим, очільником організації «Вільна громада», ідеєю про відеоролики з мовними цікавинками. Це такі хвилинки, де я розповідаю, як правильно говорити «листОпад» чи «листопАд», «блюдо» чи «страва» й інше про те, як позбутися калькувань. Професійний відеооператор, який працював на місцевій телестудії, погодився нам допомагати на волонтерських засадах. Останній ролик ми знімали в середу, 23 лютого. Він вже не вийшов. Наш оператор наразі залишається на окупованій території. Ми домовилися, що цей матеріал буде чекати до нашої перемоги.

24 лютого

Я добре пам’ятаю початок повномасштабної війни. Ракета впала поза моїм будинком. Взагалі нас готували до війни. В січні-лютому щоденно говорили про цивільний захист. На базі «Вільної громади» проводили курси домедичної допомоги, запрошували військових, які показували снаряди, міни, розтяжки, як воно виглядає, як з цим поводитися, як допомогти пораненій людині. Але ж ми до останнього сподівалися, що це все марно, що це не знадобиться нам,  що це просто пустий свист у повітря.

Я готувала заходи до роковин Лесі Українки, це мало бути 25 лютого, в день її народження. Я пам’ятаю, це вечір середи, я пів ночі працювала, друкувала, вирізала, клеїла, думала, що 24-го візьму на роботу і буду все розвішувати в школі. А о 4.45 пролунав перший дуже потужний вибух, який неможливо ні з чим зрівняти. Я одразу зрозуміла — це війна. 

Хвилин через 5-7 — друга ракета. Загалом було три вибухи. Постраждала військова частина на сусідній вулиці. І почалося, як у всієї країни, відчуття шоку, коли ти не знаєш, що робити далі. Я дивлюся у вікно і бачу, як із сусіднього будинку люди просто вибігають із валізами, пакуються в машини і їдуть. Бердянськ масово покидали люди. Це було дуже страшно.

Вимушений виїзд

Я теж спочатку виїхала на західну частину нашої країни до знайомих, у Дрогобич. Я місяць пробула у них і думаю: «Ні, треба рухатися», не можна жити в чужих людей на шиї. Приїхала до Києва, тому що у мене тут молодший брат. Він студент, і мене поселили до нього в гуртожитку як переселенку. А наші батьки залишилися під Бердянськом в селі, в окупації.

У Києві я відразу почала шукати можливості проведення курсів української мови для дорослих. Дякую Бібліотеці ім. Василя Симоненка та Тетяні Серебрянніковій, її завідувачки, яка мене побачила в фейсбуці і запросила на онлайн-презентацію моїх збірочок. Саме вона запропонувала проводити курси в бібліотеці. Серед моїх учнів, до речі, російськомовна поетеса з Дніпра та художник, член Національної спілки художників Дмитро Якутович. 

Останній моїй дитячій збірці «Срібна павутинка» не судилося побачити хоча б відносно мирну Україну. Ще в середу 23 лютого ми контактували з видавництвом, яке мені повідомило, що книжки готові, і їх завтра відправлять. Але завтра цього так і не сталося. До квітня книжки лежали у видавництві «Терен» у Луцьку. Але ж мені потрібно було доплатити гроші за них у видавництво, я ж самвидав. І то не одна тисяча гривень, і навіть не п’ять.

Тоді разом з художницею Ольгою Гайдамакою ми оголосили, що розпродаємо книжечки на благодійність і будемо 50% перераховувати видавництву, а інші 50% — на потреби ЗСУ. Мені, відповідно, з цього нуль. Але це мій свідомий вибір. Ми поставили суму 200 грн за примірник, але люди надсилали і 500, і 1000 за одну книжку. Ми не вимагали конкретної суми, якщо хтось надсилав 150 грн, теж отримував книжку.

Зібрані кошти ми перерахували на закупівлю дрона і тактичних рюкзаків, які поїхали на запорізький напрямок. Також я закуповувала ліки для київського ТРО, нещодавно відвозила їх особисто організації «Лента за лентою». 

Попит на книжку є, і ми вже навіть робили два додаткових наклади. Велику партію замовила міжнародна Федерація жінок за мир у всьому світі. Мої збірки поїхали до діток, переселених з окупованих територій, які знаходяться в різних куточках Європи: в дитячих будинках, притулках, у будинках переселенців, у готелях.

Письменницька дорога

Пишу більше поезію для дітей, чомусь мені це більше до душі. Оскільки я вчителька початкових класів, діти — це моя душа, моє серце, дуже люблю їх. Я цим жила і мені й досі дуже важко з цим розлучатися. У мене три дитячі збірки і одна лірична, зараз на порозі виходу моя велика збірка. За три місяці я написала дуже багато лірики про війну.

Пишу я років з 10. Пам’ятаю, маленька була, писала оповідання, які потім від мами ховала, тому що я взяла рожевий зошит без дозволу. Якщо мама купила 10 зошитів, то вони всі мають піти на школу, тому що 90-ті роки, розруха, дефіцит, кожна копійка на рахунку. Потім мама знайшла той зошит, але не лаяла.

У 2020 році у мене трапилось зі здоров’ям дуже серйозна проблема, робили складну операцію і коли я відкрила очі, то зрозуміла, що життя одне. Саме тоді усвідомила, що сутність людини в тому, аби щось лишити по собі, і для кожної людини це щось — воно своє. Дійсно, хтось народив діток і вже цим продовжує свій слід на Землі, в когось це музика, в когось це поезія, а в когось це картини, які живуть потім у пам’яті народу вічність. Саме тоді я почала видаватися. 

А якось за один вечір написала пісню «Напиши». Коли писала текст, я вже в голові навіть чула, як вона буде звучати. На диктофон наспівала цю пісню, а брат моєї подруги, Микола Токарчук, зробив аранжування. Він професійний музикант, грає, складає музику, сам співає, у нього є свій бенд, студія звукозапису. Це була така честь для мене, жоден композитор досі мені нічого не писав. Звичайно, пісня про війну, про батьківський дім, про журавлів. А про що в наш час може бути пісня? Через поганий інтернет-зв’язок на окупованій території батькам я її відправила з якоїсь спроби. Вони, звичайно, плакали.

Перше, що я зроблю після перемоги — звісно ж, поїду до них, до батьків. А може і раніше, не витримаю. Ми всі, звичайно, дочекаємося перемоги, однозначно, справа тільки у часі. Але я вперше в житті пів року не була вдома.