В межах проєкту «Мої герої» Platfor.ma оголосила конкурс серед журналістів з усієї країни, аби вони розказали історії людей, які борються кожен на своєму фронті. Загалом вийде 20 матеріалів, а продовжуємо ми історією, яку записала Альона Нагаєвщук. Вона про директорку львівського музею «Територія Терору» Ольгу Гончар. Після початку вторгнення вона заснувала Музейний кризовий центр, задача якого — підтримувати музейників по всій країні. За цей час вони вже допомогли понад 600 фахівцям з більш ніж 100 музеїв. Для проєкту «Мої герої» Ольга розповіла, як її команда збирає по всьому світу гроші для екстреної допомоги працівникам музеїв.

Більшість українців відчули війну повною мірою саме 24 лютого. Особисто я вже давно живу в цьому контексті. Останні 8 років багато куди їздила в Донецькій та Луганській області, працювала з музейниками у прифронтових містах, які раніше були в окупації. З колегами брала участь в експедиціях у Луганську область — досліджували меморизацію сучасної війни.

Десь за пів року до повномасштабного вторгнення у наш львівський музей прийшло опитування від Міністерства культури. Дізнавалися, чи готові ми до війни, до евакуації, чи є у нас пакувальні матеріали. Ми чесно сказали: «У нас нічого немає, давайте думати разом». У відповідь — ніякої реакції. За тиждень до 24 лютого у нас почались наради, де ми вже більш предметно обговорювали, чи є в музейників генератори, бочки з водою, рації й т.п. Атмосфера накалялась. Ну, а далі ви знаєте…

Батьки їхали Житомирською трасою. А я читала, як її бомблять

Вранці 24 лютого перший дзвінок пролунав від мами. «Бровари обстрілюють», — промовила вона. Я сама з Броварів, у Львові живу п’ять років. Через пів години подзвонила директорка Луганського обласного краєзнавчого музею, моя подруга Олеся Мілованова, і сказала: «Олю, почалась війна. Бомби летять на Київ і Харків».

Батьки в той же день виїхали з Броварів у Львів, по Житомирській трасі. А я тим часом читала новини, як цю дорогу бомблять. Жахливі відчуття.

І при цьому треба було якось працювати. Адже ми, музейники, відповідальні за свої колекції. Ми не мали жодних ілюзій, що нас хтось рятуватиме, крім нас самих. Заклеїли всі вікна в музеї скотчем, підготували пріоритетні списки експонатів і подали їх в міськраду та облраду. Провели з цими установами наради з приводу подальших дій.

З усієї України мені почали дзвонити з проханням: «Олю, допоможи з житлом». Львів став не лише фізичним прихистком, де люди ночували і їхали далі або лишалися. У місто ринули журналісти, дипломати, фонди з усього світу. Я з’єднувала приїжджих зі знайомими, а для себе вирішила, що далі займатимусь музеями. 

Хоча, пам’ятаю, коли закінчувала філософський факультет у 2015 році, у голові промайнула думка: «Та кому взагалі потрібні ті філософи, культурологи. У нас в країні війна». Моя одногрупниця після випуску пішла в госпітальєри добровольцем, а я вступила в магістратуру на культурологію. Потім поїхала в Маріуполь зі своїм культурологічним проєктом. Там до мене і прийшло чітке розуміння того, що сфера культури має бути пріоритетною для держави. Ми не лише зберігаємо історію, відрефлексовуємо минуле. Ми створюємо новий горизонт руху — шлях, куди прямує Україна.

Минав важкий перший тиждень цієї війни. Я помітила, що представникам культурного сектору багато можливостей надають за кордоном — стипендії, резиденції. 3 березня я написала у Фейсбуці такий пост: «Друзі, а що будемо робити з тими, хто залишився в Україні?». Музейники, які зосталися захищати свої колекції, буквально кістьми лягають на експонати, бо більше ніяк — що їм робити? Через кілька хвилин мені відписали Ксюша Малих з PinchukArtCenter та Альона Каравай з ГО «Інша Освіта» та агенції proto produkciia. Вони й запропонували: «Давайте самі зробимо». Так стартувала #швидка_музейна_допомога.

Спочатку моя колега Олеся провела коротке опитування серед знайомих музейників із Луганської області. Написала 17 установам і запитала, чим їм допомогти. Моніторинг показав, що людям потрібні гроші на базові речі: на їжу, воду, медикаменти. З 24 лютого багатьом з них перестали платити зарплату. Та й досі не платять. Зокрема, тим, хто під окупацією, і тим, працював в уже втрачених музеях, на території, де велись жорсткі бої — Херсон, Миколаїв, Донеччина, Луганщина. Тоді ми подумали: де взяти ці кошти?

Тоді я вже була на контакті з «Іншою освітою» та «Центром візуальної культури», організаторами Київської бієнале. Альона Каравай долучила своїх закордонних партнерів MitOst — від них пішли перші пожертви. З ними ж нас підтримала Європейська комісія в межах проєкту «Сила тут». Також разом з «Іншою освітою» та моєю ГО «Новий музей» вдалося заручитись підтримкою швейцарського фонду ALIPH та компанією Elementum Energy, яка має українське коріння. Серед великих фондів нашу ініціативу підтримали Sigrid Rausing Trust з Англії. Паралельно з фандрейзингом підключилися колеги з PinchukArtCenter, Київської бієнале. А далі вже сарафанне радіо спрацювало — через знайомих музейники самі виходили на нас і зверталися по допомогу.

Згодом через соцмережі до мене звернулися організатори закордонних аукціонів. Один із таких, лондонський, перерахував на потреби українських музейників £1000. Паризька галерея Galerie Poggi взагалі продала роботи художника Нікіти Кадана і передала Музейному кризовому центру половину суми. Пізніше почали надходити внески від громадян різних країн, які дізнавалися про нашу ініціативу зі ЗМІ або на благодійних акціях, які українські митці проводили за кордоном. Серед таких було три пожертви зі США в середньому по $500.

В якийсь момент я побачила, як всі контакти, які я напрацьовувала останні 8 років, вмить стали актуальними. Самоорганізація нашої спільноти просто вражала. Круто, що цей зв’язок існує, що є розуміння того, що кожен регіон України — це частинка нашої історії, культури, ідентичності. Ми всі — величезна, складна, але однозначно єдина країна, і всі готові допомагати одне одному.

Отже, ми продовжували моніторити потреби людей і розсилати гроші. Всі запити збираємо виключно через персональний контакт, бо це питання безпеки. Крім Донбасу, Миколаївщини та Херсонщини, в перші дні війни ми направляли фінансову допомогу в ті регіони, куди не їхала гуманітарка. Наприклад, у маленькі містечка Харківщини — там теж є музеї. Ми купляли людям коробки ліків, їжу.

Станом на середину серпня загальна сума підтримки,  яку ми надали — 1 888 170 грн. Ми підтримали 148 музеїв із 10 областей України, а фінансову допомогу отримали 810 людей. З нових запитів — прохання про індивідуальну евакуацію працівників у сфері культури. Також команда розробляє для них проєкт із психологічної підтримки.

Найскладніше — пояснити, навіщо підтримувати людей культури

Команда Музейного кризового центру налічує близько 15 осіб. Це досвідчені працівники музеїв та сфери культури. Частина знаходиться у Львові, є наші люди в Івано-Франківську, Ужгороді, на Чернігівщині, декілька допомагають із-за кордону. Обов’язки ми розподілили таким чином: є люди, які приймають запити та адмініструють процес, а є такі, як я — котрі працюють із партнерами, журналістами, фондами, тобто в різний спосіб залучають благодійні кошти.

Виявилось, найскладніше — це доносити потенційним донорам, навіщо підтримувати людей культури. Я переконана: всі працівники культурних установ так само цінні, як й експонати. Рятувати спадщину треба разом із носіями знань про цю спадщину.

Великою мірою ми справляємося завдяки міжнародній допомозі й активності громадянського суспільства. На щастя, вже з’явилися ініціативи, які надають стипендії тим, хто залишився в Україні. Але знову ж таки — це все залучені з-за кордону кошти. Тим часом музеї почали відправляти на простої, урізати працівникам зарплати. Досі немає чітких інструкцій від держави, що робити людям, які опинились в окупації, який статус їхніх музеїв, майна? Я ці всі питання постійно ставлю Мінкульту на нарадах. Вони кажуть: «Чекаємо на рішення Мінфіну, Міністерства реінтеграції…» 

А поки що, коли нам дзвонять і просять зібрати людям 7 тис. або 30 тис. грн на непередбачувані витрати, ми ці кошти оперативно знаходимо. Те, що є в музеях для захисту експонатів — пакувальні матеріали, бокси, вогнетривкі шафи тощо — це все надали міжнародні партнери завдяки зусиллям наших громадських організацій та персональним зв’язкам. Однак на державному рівні не відчувається, що є чітка позиція і план з порятунку культурної спадщини.

Якщо і надалі не буде чіткої політики, що робити музейникам в умовах війни — ми ризикуємо втратити величезну галузь. Професіонали, яким просто ні за що буде жити в Україні, поїдуть працювати за кордон. Можливо, навіть не за своєю спеціальністю. Ця війна вже стала доказом того, що нашій культурі загрожує небезпека. Російські війська намагаються знищити не просто людей і території, вони хочуть стерти українців як націю з лиця Землі. Вони крадуть експонати з окупованих музеїв, спалюють українські книжки, переслідують людей, які пов’язані з культурним сектором. Тому зараз вкрай важливо захищати сферу культури й робити все, щоб люди продовжували працювати в Україні.

Третину мого життя в Україні йде війна

Останнім часом багато думаю про те, що давно пора поставити в порядок денний війну і навчитися жити в цьому стані. Нам варто шукати в собі сили жити в новій реальності, бо будемо чесні: війна не скінчиться швидко.

Колись я часто їздила по регіонах, де сьогодні тривають бої. З цими містами в мене пов’язано багато приємних спогадів. На окупованих територіях залишилось багато моїх друзів, багато музеїв. Це відчуття втрати жахливе. Дуже страшно і боляче від того, що зараз ті міста руйнуються. Ми з колегами робимо все, що можемо, але з кожним днем стає зрозуміло, що деякі руйнування — назавжди. І найскладніше буде після перемоги — коли це все доведеться відбудовувати. Ми з Музейним кризовим центром жартуємо, що було б добре, якби настав час, коли наша допомога не знадобиться. Але, боюсь, це трапиться нескоро.

З іншого боку, культурне життя поступово відновлюється. Ті, хто евакуювався, повертаються до роботи. Зараз до нас надходить усе більше запитів допомогти з пошуком коштів на нові проєкти. Хтось хоче музей відкрити, хтось — зробити ремонт після руйнувань. Тож тепер вивчаємо такі запити і зв’язуємо людей із фондами та організаціями, які надають відповідні гранти. Також продовжуємо збирати гроші на базові потреби працівників музеїв. Ми розуміємо, що фінансова поміч дозволить їм легше адаптуватися до життя в евакуації.

Зараз починається хвиля нових проєктів, які здебільшого документують сучасну війну. Певною мірою вони мають терапевтичний ефект. Адже коли ми рефлексуємо про сьогоднішні події, усвідомлення війни настає швидше. Ми виходимо зі стану шоку і повертаємося до реальності, нехай і під звуки сирен. Просто варто це прийняти і продовжувати жити. Не відмовляйтеся від своїх планів, мрій, амбіцій. Робіть для себе і своїх близьких більше, ніж робили раніше. Пам’ятайте: життя можливе за будь-яких умов.