Зі звалища у ферму

У 2014-ому році на цій землі було звалище. Однак, коли ми вперше сюди приїхали, то, попри розкиданий непотріб, одразу відчули тут якийсь комфорт. Знаєте, як буває: заходиш в орендовану квартиру — і у ній одразу затишно. Так було і з нами. Хоча сміття з території доводилось вивозити машинами. 

Ніхто із родини не пропонував створити ферму. Коли зводили будинок, приїхали у сусіднє село. Я, міська дівчина, стою на підборах, а чоловік каже: «В сусідньому ангарі на ціпках барани сидять. Їх так шкода. Може купимо?». Відповідаю: «Та я ж сама баран у цій справі, взагалі не знаю, що із ними робити». Чоловік: «Розберемось». 

Взяли баранів, а вони як почали плодитися. Треба було їх оберігати — для цього забрали із притулку собаку. Донька мріяла про поні – купили поні. Потім подзвонили перевізники: «Там мулів збираються на бойню здати, не хочете викупити? Як за м’ясо». Так наша ферма росла.

Повноцінно у селі ми, щоправда, не мешкали, до пандемії жили у Чехії або у Дніпрі. В якийсь момент приїхали в Україну, а тут розпочався локдаун, кордони закрили. Одразу зрозуміли, що настав час оселятися на фермі. 

Хоча спочатку було лячно. Ми ж як звикли? Щось треба — спустився в супермаркет та купив. А тут довелося вчитись запасатися продуктами та планувати раціон. Кажуть: щоб виростити врожай на городі, треба багато часу. Ми порахували, скільки раніше стояли у міських заторах та у магазинах. Вийшло, що це в рази більше, ніж посадити овочі, полити їх та зібрати плоди. 

Занурились у господарство. Ще до того, як оселились у селі, балувала своїх власноруч зробленим сиром. Після переїзду часу на улюблену справу стало більше, але де взяти молоко? Чоловік каже: «Все просто, купимо корову. Траву їсть – молоко дає». Звісно, я погодилась. Так у нас з’явилась велика рогата худоба. Зараз її стільки, що давно пора ставити окремий корівник. До війни у нас жило 540 тварин, тепер – 866.

Ферма у війну

На фермі заборонено вмикати сирену, бо вона жахає тварин. Зрештою, як і сама війна. 24 лютого косуля злякалась вибуху та загинула, у той день втратили ще деяких птахів. Пізніше неподалік ППО збила ракету. В однієї із собак від страху стався приступ, не відкачали. 

Коли навкруги панувала паніка через повномасштабне вторгнення, я була спокійна. Мені говорили: слід вивозити дітей за кордон. У нас навіть була можливість врятувати всіх тварин. Але я чітко відчувала: маю бути в Україні. Уявила момент, що під час повномасштабної війни на батьківщині сиджу десь у Чехії, а все моє життя залишається тут – на Дніпровщині… Ні. Це не мій варіант. 

Складніше було з іншим. Разом із чоловіком розуміли, що можемо бути корисні на війні, бо маємо досвід. Я була волонтеркою на Майдані, потім брала участь в АТО у Донецькій області — в ДУК «Правий сектор». До шостого місяця вагітності я перебувала там. І зараз ми, звісно, могли залишити ферму та піти на фронт, але вся організація роботи та комунікацій була та є на нас. Тому ми почали допомагати у тилу.

У перший день війни на фермі вже оселилися наші знайомі, які приїхали із котами та собаками. Ми ще не мали облаштованих місць, тому разом з нами в будинку мешкали одразу 16 людей і 5 собак (це окрім наших). Потім тимчасового прихистку почали просити знайомі знайомих. Ще пізніше — взагалі незнайомі. Наша перевага була у тому, що ми могли дати ночівлю людям із тваринами, які їдуть повз нас в інші регіоні. 

Завдяки підтримці людей почали облаштовуватися місця для переселенців у селах. В одному Будинку культури створили 27 місць, в іншому — 15. Хто із тваринами або, наприклад, людина з інвалідністю, ті залишались у нас. 

Кільком родинам, що зупинялись у нас, вдалося зняти будинки по селах. Інших відправляли далі по Україні. За місяці повномасштабної війни через нас транзитом проїхали близько 300 людей. Якщо рахувати тих, хто залишався у сільських Будинках культури, то переселенців було в рази більше.

Прохання про порятунок

Як так вийшло, що ферма виросла на кілька сотень голів за три місяці? Сюди привозили тварин із регіонів, де йшли бойові дії. У нас врятовані можуть спокійно гуляти лужками, їсти яблучка та підставляти вушка чи бочка для почісувань. 

Були ситуації, коли тварин не було із ким залишити. Військові, які йшли на війну, просили попіклуватися про їхню худобу. Ще на початку один захисник подзвонив та попросив забрати кіз. Спитали, скільки їх штук, він відповів – ну, з десяток. Вночі приїздить вантажівка, відкривається — а там, здається, 24 кози, два цапи, 12 козенят і ще одна коза народжує просто у машині. Ми просто заклякли в трансі. Дівчата почали ридати. Бо куди діти стільки худоби? Ще холодні дні стояли, а слід було обігріти стільки тварин. Ми попритягали піддони, розгородили всю ферму. Два тижні мої знайомі та друзі доїли кіз та випаювали козенят. 

А взагалі хто через нас тільки не проходив: віслюки, равлики, рибки, хом’яки, зайці, кури та півники. Всіх вже не пам’ятаю. Нещодавно пропонували взяти двох анаконд. Але я сказала відверто: таких змій боюсь. Ще з екзотичного – крокодил. Привезли його у багажнику із мордою, замотаною у пакети. «Заберіть, у вас є джакузі або ванна, там поселите його. Годуватимете крокодила м’ясом, у вас же ферма». Я відповіла, що у нас гуманна ферма, на їжу забиваємо мало тварин, тим більше ми не будемо селити хижака у ванну. Власники переночували із твариною та рушили далі шукати прихисток. Коли ми не можемо прийняти у себе, відправляємо переселенців в інші регіоні. За цей час через нас проїхали близько 200 тварин.

Запитів зараз вистачає. «Можете забрати 50 корів?». «Є стадо 300-400 баранів». Це цілі господарства та ферми. Ми можемо прийняти худобу, дати пасовище та поле, якесь обладнання для доїння та переробки молока. Але важливо, щоб ферми виїздили разом із людьми, які зможуть доглядати худобу. Нашими силами не охопити усіх.  

Ми б хотіли забрати ще більше тварин. Але не знаємо, як потім їх усіх забезпечити. Те, що ви зараз тут бачите — все завдяки людям. Нам допомагає величезна кількість українців.

Влітку простіше — людей, що до нас приїздять, просимо купувати яблука та моркву. А взимку буде важко. Вже зараз бачимо, що деякі тварини мають хронічні захворювання: у когось проблеми із зубами, у когось — із копитами. Вони потребуватимуть лікування та догляду. 

Кілька днів тому подали запит на виділення шматка землі під оренду, щоб у майбутньому були впевнені: зможемо прогодувати усіх. Невдовзі почнемо будувати нову ферму. До кінця вересня нам треба дати дах над головою усім тваринам та для кожної мати запас корму.

Лікувальна ферма

Вже більше тисячі людей пройшли через реабілітацію фермою. Перші діти приїздили з Маріуполя та Харкова. У когось з малечі збувались мрії — наприклад, покататися на конячці. А хтось мав такий стрес, що навіть не міг підійти до худоби. Нині ми продовжуємо приймати групи для реабілітації. 

Також на базі ферми ми створили Літню школу для дітей. В першу чергу, це було для нашої малечі, бо я як мама хочу, щоб моя семирічна донька не гаяла час. У школу ходять діти сусідів та діти переселенців, що живуть по селах – 15 учнів. Нам вдалося у селах знайти вихователів, які проводять із ними час. 

У школі викладають як класичні предмети, так і не зовсім. Скажімо, малеча навчається верхової їзди, ветеринарії, догляду за рослинами та тваринами, займаються бьордвочінгом, рибалкою, сироварінням та загалом кулінарією. Ходить у походи та допомагає нам на фермі. 

Я англійську мову веду, сусідка — французьку, моя мама, тренерка Школи олімпійських резервів, займається гімнастикою. Хто що може, те і робить для дітей. Головне, що малим подобається цим займатись.

Також ми подали заявку на прихисток для евакуйованих дітей, які шукають батьків. Але нам зателефонували і сказали, що є малі, які навряд чи знайдуть своїх рідних, є складні ситуації. У той момент у нас було дуже багато тварин, ми усвідомили, що важко надати стільки уваги дітям, скільки вони потребують. Це велика відповідальність та велика робота.

Розклад на фермі

Я встаю о 4-5 ранку, вкладаюсь о 23-24. Заздалегідь можу спланувати лише 30-40 відсотків свого часу, все інше — це екстрені справи. Тим більше на фермі весь час хтось помирає, хтось народжується. Це постійний процес життя, який не зупинити. 

Окрім нашої родини, на фермі працюють три людини. Вся комунікація, пов’язана із фермою, здебільшого лежіть на мені. І рано вранці ти вирішуєш, умовно, хто кому буде лапу пришивати. Дзвонять українці, які хочуть записатися на екскурсію. Слідом приймаєш молоко, робиш сир. Потім приїздять люди у шоковому стані, слід їм час приділити. 

Був у нас дядька, який розповідав: «У мене свекруха загинула через ракету, я не зміг її поховати. На сусідку із майже відірваною рукою накинулись собаки, але її вдалося врятувати. У мене посічені рани». І ось у цей момент він стоїть переді мною. Уявіть, якось знайшов наш контакт та приїхав на ферму. Кажу: «З вашими ранами треба негайно в лікарню». А він: «Ні-ні-ні. Можна я піду коників подивлюсь?» Силою відправила його на лікування. 

Після таких людей можуть приїхати інші. Які скажуть, що хочуть провести у нас тут своє весілля… Слідом займаєшся реабілітацією дітей… А є ще екскурсійні групи. 

І ввечері, коли приходжу додому, мені здається, що взагалі не розумію, що відбувається навколо. Ми до цього були не готові. Але головне: нам слід зберігати спокій, бо всі люди та тварини, які приїздять до нас, мають його відчувати. 

Найскладніше для мене, це, звісно, наші діти. Іванці — 7 років, Улянці — 2. Мені хочеться хоча б один день на тиждень бути із ними. Тому ми і вигадали Літню школу, щоб старша донька була при справі. З малою складніше, але рано вранці або ввечері ми знаходимо час, щоб піти разом на пляж. І просто відпочиваємо там, як звичайна родина. Дівчатка потребують більшої уваги, ніж можемо надати. Але ми із чоловіком намагаємось бути батьками.

Він на війну вже так не рветься, як раніше. Після пари зламаних кісток та інших випадків із великим тваринами зрозумів, що я сама не впораюсь. Здається, без нас тут ніяк. Якби ми тоді, ще кілька років тому, усвідомлювали фронт робіт, який чекає на нас попереду, ми б задумались. Попри все, зараз дуже сильно радіємо, що корисні: і у війну, і в мирний час ми можемо робити гарну справу.

Фото: Олександра Ткач