В межах проєкту «Мої герої» Platfor.ma оголосила конкурс серед журналістів з усієї країни, аби вони розказали історії людей, які борються кожен на своєму фронті. Загалом вийде 20 матеріалів, а продовжуємо ми історією, яку записала Ніка Перепелиця. Вона про 21-річну Марію Штерн зі Слов’янська, яку можна назвати символом незламності свого рідного міста. Після повномасштабного вторгнення вона сіла за кермо старенької «Лади», аби допомагати військовим, розвозити гуманітарну допомогу, годувати тварин, яких вимушені були залишити господарі, та навіть евакуйовувати людей, ризикуючи власним життям. Чому дівчина обрала цей шлях, коли усі її друзі покинули місто, — читайте у цьому матеріалі.

Війна прийшла у моє життя у 2014-му. Тоді мені було усього лише 13 років і я не усвідомлювала, що відбувається у нашій країні. Як дитина я взагалі пливла за течією: дали потримати прапор на шкільній лінійці чи заспівати гімн на спортивних змаганнях — і все, цього нібито достатньо.

Моє дитинство було настільки скромним, що для мене побувати у Києві чи навіть подумати, що це може колись статись — це як полетіти у космос, нереально. І тут після звільнення Слов’янська мене неочікувано везуть у табір саме у Київ.

Тоді я заворожено слухала історії людей, які були на Майдані під час Революції Гідності, а вони пояснювали мені, чому це все важливо. Саме тоді моя проукраїнська позиція стала дуже твердою. 

Я почала волонтерити у 2015-му році, коли у місті відкрився молодіжний простір «Теплиця» і до нас приїхав будівельний табір «Будуємо Україну разом». Потім були різного роду фестивалі, купа роботи, тож зараз для мене це, з одного боку, звична штука, а з іншого — справа моєї душі.

Ще тоді, влітку 2015-го, в моє серце закарбувалась фраза, яку я почула під час табору. Ця фраза дуже проста: «Хто, як не я». З того часу вона постійно зі мною, це як пам’ятка того, що кожен сам собі країна, і, маючи свою зону відповідальності, разом ми можемо надати дуже багато допомоги. Тому, коли в моє місто вже вдруге прийшла війна, варіантів у мене не було. Я вже чітко розуміла, що та як потрібно робити.

Початок

Коли я починала волонтерити з перших тижнів повномасштабної війни, найбільшим викликом стала проблема з логістикою — відсутність палива, пошта, що не працює, і проблеми з відправленнями та доставкою. З усім цим ми потроху працювали, і після стількох місяців я розумію, що переді мною тепер не виклики, а завдання, котрі я повинна зробити. 

Хоча у перші місяці я приходила ввечері додому і просто починала плакати, бо розуміла, що не можу усім допомогти, як би мені цього не хотілось. Тяжко співчувати людям, психіка починає страждати від цього, тому легше просто робити своє діло.

До того ж на початку я робила все пішки, без жодного транспорту. Десь за місяць мені подарували на час бойових дій стареньку «Ладу», аби я могла нею волонтерити. Я назвала її «Чмоня» і зрозуміла — назад дороги немає.

Найбільшим викликом стало для мене швидко довчитись їздити на машині, адже у мене були права, та вкрай мало досвіду за кермом. Спочатку постійно панікувала, особливо в ті моменти, коли ти їдеш, а на тебе може прилетіти будь-що. Але зараз я вже їжджу спокійно. Машина — це дуже крута допомога для волонтера, адже я можу за один день зробити багато речей. 

Дуже швидко у мене з’явилось багато задач: розвезти ліки у віддалені райони, гуманітарку, допомогти військовим, погодувати песиків, яких змушені були залишити господарі під час виїзду з міста. 

Ще я, звісно, їздила евакуювати людей. Було таке, що снаряд зруйнував будинок через 20 хвилин після того, як ми вивезли звідти людей. Або телефонують з Лиману (населений пункт за 30 кілометрів від Слов’янська. — Platfor.ma), який вже почали постійно обстрілювати, і люди просять забрати їх. Це було дуже сумно. Я питала в людей: «А що ви робили попередні 2-3 місяці, з того моменту як оголосили про евакуацію?» Вони усі відповідають однаково, мовляв, нічого про неї не знали. До цього я ставлюсь погано, адже вважаю, що люди мають якнайшвидше евакуюватись, а не сидіти до останнього. У нас це проблема, на що сподіваються — я не знаю. Тоді я була змушена відмовити людям, а через тиждень Лиман вже окупували.

Як витримати війну

Волонтер — це та людина, через яку проходить дуже багато емоцій. Коли ти усвідомлюєш, що не зможеш допомогти старенькій бабусі, якщо у місті почнуться вуличні бої, або не зможеш захистити усіх безпритульних тварин, яких стало дуже багато, то серце просто розривається. Однак я намагаюсь жити з холодним розумом, адже пропускати всі ці емоції через себе просто дуже важко. 

За ці місяці моє ставлення до волонтерства ніяк не змінилось. Але натомість я бачу, як у людей змінюється ставлення до волонтерів. Здається, до нас починають ставитися з повагою.

Від початку травня я отримувала по сімдесят запитів на десь від цивільних з проханням допомогти. Тоді всі повідомлення від людей можна було розділити на дві групи. Перші з розумінням ставилися до ситуації, в будь-якому випадку дякували і чекали на допомогу. Однак вистачало і других, що впали у позицію жертви та виливали на мене усю свою злобу на життя, що їх обділили і «взагалі ви всі погані».

На третій місяць я зламалась. Я просто відчула це — все, я не можу. Моральний стан був жахливий. Однак, як і у більшості волонтерів на війні, після цього навпаки трапився емоційний підйом. Адже життя триває і я просто подивилась йому у вічі, сказавши собі — так, оце моє життя, тут і зараз, воно таке. Одного дня близька мені людина сказала: «Ти людина з такою силою та міццю. Якщо ти впадеш, впаде вся нація». І я подумала, що у мене немає права здаватись. Я чітко вирішила йти до кінця. 

Війна змінює кожного. Проблеми, які здавалися важливими до 24-го лютого, на фоні всього цього стають такими незначущими. Хоча потім вони все одно повертаються і нагадують про себе. Тому у мене це ось так: мої проблеми перебиваються війною, а війну я перебиваю своїми проблемами. І так по колу.

Іноді я думаю про те, що деякі мої друзі та знайомі поїхали в перші дні війни і швидко повернулись до звичного життя. А я живу там, де фактично немає цивілізації. 

Найголовніше для мене зараз — все ж вижити у цьому місті й допомогти вижити іншим. Аби у людей була вода, їжа, гігієна. Я хочу підтримувати свій Слов’янськ.

У нас хлопці на фронті у постійній небезпеці, а я ще можу нормально жити і спати у ліжку, а не у підвалі. У небезпеці я себе не відчуваю, мабуть, просто звикла до цього.

Я вже не можу згадати, як жила до цього. І зараз розумію одне: якщо поїду за межі Донецької області, я не буду себе відчувати там нормально, хоч це і буде відносна безпека. Не можу я виїхати у Дніпро і дивитись, як люди живуть нормальним життям, п’ють каву і відпочивають у ресторанах. Просто від цієї праці тут, на місці, є велика користь, і я точно знаю, скільки людям ще потрібно допомоги.

Тому я тут до останнього і робитиму до останнього все, що від мене залежатиме.