Коли мені було п’ять, я любив переглядати татків фотоальбом. Це яскрава велика «книжка» з полум’яними знімками пожежних машин. У порівнянні з тими фото світ здавався мені якимось чорно-білим. Я казав усім: обов’язково стану пожежником, щоб їздити на великих червоних машинах і рятувати людей. Але виріс і про мрію забув. Та життя нагадало: через фінансові труднощі в родині довелося покинути стаціонар в університеті, а через кризу 2008-го — роботу в банку. І в той самий час я дізнався, що в Чернігові відкриті вакансії пожежників. Тож я подав документи, пройшов курс і почав працювати. Так дитяча мрія несподівано стала дорослою реальністю.

До речі, знімки для того альбому мій батько робив у Москві, бо там проходив строкову службу у пожежній частині. Це було ще за часів СРСР. Хіба міг він знати, що мине якихось 30 з гаком років, і Росія підло вночі перетне кордон з Україною. Своїми снарядами та бомбами розпалить пожежі у мирних кварталах Маріуполя, Харкова, Києва, рідного Чернігова і ще в багатьох українських містах і селах. А я, командир відділення пожежно-рятувальної частини, разом з іншими приборкуватиму цей нескінченний вогонь. Тато не дожив до цього дня…

Війна перервала відпустку

24 лютого 2022 року у мене мав бути передостанній день відпустки. Як завжди, я прокинувся о 6 ранку, щоб збирати дітей до школи та садочка. Потягнувся до телефону – а він «червоний» від повідомлень. У робочій вайбер-групі написано: «Увага! Оголошено збір “Аварія”. По ходу, почалося…».

Збір «Аварія» — це ситуація, коли весь особовий склад має прибути до своєї частини. Ще до вторгнення нас залучали до навчань із територіальною обороною. Також усі наші машини були постійно заправлені. В цілому, кожен із нас знав, що робити у випадку широкомасштабної війни.

Після шостої ранку я почув за вікном сирени, вибухи. Зрозумів, що війна дісталася й Чернігова. Тому спочатку відвіз дітей та дружину у село, де живуть її батьки. Потім поїхав на роботу. Дорогою бачив величезні затори та черги на заправках, біля магазинів, банкоматів. Це все нагадувало кадри з фільмів про апокаліпсис.

Після зборів у перший воєнний день нас розпустили по домівках. Залишився тільки черговий караул. Я зібрав удома потрібні речі та поїхав на службу. У своїй квартирі після цього не ночував аж до самого відходу росіян. Річ у тім, що прямо біля мого будинку знаходиться військова частина, тому я розумів, що там небезпечно. Так почалася моя служба під обстрілами із графіком чергування «доба через добу».

Виїзд, який ніколи не забуду

Мій перший виїзд під час широкомасштабної війни відбувся 25 лютого. Тоді після влучення снаряда горіла будівля СБУ. Потім палав дачний будинок біля Чернігівської обласної лікарні. А далі пожеж стало так багато, що в якийсь момент я збився з ліку. Магазини, будинки, школи, ринки, лікарні, нафтобаза, заправки… Іноді ми не встигали приборкати одну пожежу, як тут же поруч прилітав снаряд і займалася інша. Фактично ми працювали під постійними обстрілами.

Один із найстрашніших виїздів був 3 березня — багатоповерхівки на розі вулиць В’ячеслава Чорновола та Кругової. По них російський літак випустив дві ракети, а потім скинув три бомби. Це було вдень, на вулиці у черзі стояли люди. Тоді загинуло 47 осіб, ще двох знайшли під завалами пізніше. Наслідки цього звірства ліквідовували усі ДСНС частини та підрозділи Чернігова. 

Коли ми приїхали на місце, то побачене шокувало нас, здавалося, підготовлених працівників: просто на дорозі валялися кінцівки людей, скрізь паніка, крики, сльози, дим. Я жодного разу такого не бачив, хоча за своє життя тушив чимало пожеж, у тому числі масштабних лісових, на торфовищах, на нафтобазі БРСМ у Василькові. Пожеж, де так само були жертви, але цього разу все було інакше і в рази жахливіше. 

Ми мали евакуювати із двох під’їздів людей. Вони не могли вибратися, бо двері перекосило. Тож утрьох із колегами, озброївшись ломами, сокирами та бензорізом, підіймалися на потрібний поверх і звільняли мешканців.

Після цього перейшли до багатоповерхівки поруч, щоб гасити пожежу. Пам’ятаю, підіймаюся, а там із п’ятого до першого взагалі немає поверхів. Уявіть, бетонні перекриття склалися, наче картковий будиночок…

У цей самий час рашисти скинули бомби на нафтобазу, школи та приватні будинки в мікрорайоні Подусівка. Я піднявся на 13 поверх, мимохідь глянув у місце, де було вікно, і бачу – все місто палає. А нас мало. Ми ще тут не закінчили. Це було страшне видовище, яке ніколи не забуду. І вперше – відчуття безпорадності. Але тоді ми хоча б мали, чим гасити той вогонь. Справжнє пекло почалося за два тижні.

Порожні гідранти та постраждалі серед пожежників

Коли росіяни розбомбили трубопроводи з водою, гідранти швидко спорожніли. Тому ми мали їздити «заправлятися» в річках та пожежних водоймах. Це все додатковий час і пересування під обстрілами. З того часу ми фізично не могли повністю ліквідовувати пожежі. Їх було так багато, особливо на околицях, що просто не вистачало рук, машин і води. Тому гасили вогонь до того стану, щоб він не перекидався на сусідні будівлі й мусили їхати далі. Загалом фактично без води ми працювали близько трьох тижнів, поки російські військові не забралися з території Чернігівщини 1 квітня й у місті відновили водопостачання. 

Пам’ятаю масований артилерійський обстріл мікрорайону Подусівка у «безводний» період. Там стоять переважно приватні будинки й зайнялося багато пожеж. Обстріл не припинявся, тому ми попадали на землю біля паркану, лежали хвилин 10. Продовжили роботу, коли стрілянина вщухла. Води вистачало, щоб загасити кілька пожеж, потім мали знову їхати до водойми. Під час однієї з таких заправок стався авіаналіт. Ми з колегою були внизу, а напарник нагорі на машині – тримав пожежний рукав. Хотів злізти, але підковзнувся, бо машина покрилася тонким шаром льоду, і впав. Він зламав руку, тож ми залили воду й повезли його в частину, там були медики. 

Знаю, що під обстрілами постраждало кілька пожежників у Чернігові. Один колега травмувався шиєю, так само упав. А ще один, прикомандирований до нас (під час облоги міста таких було чимало), на жаль, загинув. Вони тушили пожежу, і якраз у цей час поряд було влучення у дев’ятиповерхівку. Пожежник отримав поранення уламками й за два дні помер. Ще було двоє жертв серед наших, але не на службі. Один колега їхав додому в сусіднє село і снаряд влучив у його авто. А інший загинув вдома від уламків.

Та найстрашніше в роботі — це смерті дітей. До цього неможливо звикнути. Коли російський літак скинув бомбу на гуртожиток на ЗАЗі, там загинула ціла родина – двоє дорослих та троє дітей! Це тільки один випадок і одна пожежа. А скільки їх померло взагалі…

Бомби падали біля пожежної частини, де жили люди

У підвалі пожежної частини нас жило десь 40 людей. Також на території є невелике бомбосховище, там перебували діти деяких співробітників. На початку березня росіяни скинули кілька бомб поблизу нашої частини. Побило вікна, автівки. Одна з бомб упала до нас у сад. Там під землею проходила газова труба, її пошкодило снарядом. Такий факел палав! Потім приїхали газовики, полагодили.

Я вважаю, що росіяни брали місто, як то кажуть, ізмором. Навмисне бомбили житлові квартали, інфраструктуру. Вони хотіли так посіяти паніку, щоб люди були згодні на все, аби припинилися ці жахіття. 

А загалом понад п’ять тижнів активної війни у місті сприймаються зараз, як один нескінченний день. Ми жили усі разом, харчувалися на загальній кухні. Там, до речі, неодноразово перетиналися із майбутньою зіркою – псом Патроном. Він дуже сир полюбляє, завжди чекав, щоб пригостили смачненьким. 

За ці тижні я схуд на 8 кг. Усе через стрес та навантаження у прямому та переносному сенсі. Наші костюми й так не з легких, а під час обстрілів ми мали носити ще й бронекаски та бронежилети. Важко було працювати. Але ми витримали.