Міністерство манії: як я жила з параноєю та перемогла її

АвторТетяна Капустинська
20 Липня 2020
психологія соціум точка зору

«Очі, які пильно стежать за тобою», – рядок із романтичної поезії або тривожне самопочуття людини, яка страждає від параної або маніакального синдрому? В останньому випадку вона може навіть не усвідомлювати, що щось пішло не так, та жити в страху та на межі божевілля. Наша редакторка Таня Капустинська поділилася своїм досвідом і розповіла, яким чином їй вдалося позбутися манії переслідування.

Уявіть теплий весняний вечір понеділка. Ви живете на п’ятому поверсі будинку, що охороняють та дивитесь з сусідкою запальну комедію, намагаючись зосередитись на сюжеті. Але не виходить, навіть попри те, що з екрана посміхається напівголий Раян Гослінг. Адже вам здається, начебто на балконі стоїть темна фігура та маніакально спостерігає. При цьому вікна квартири виходять на одну з головних вулиць міста, де у цей час безліч народу, й перед ними немає жодних дерев або будь-чого, що можна використати. Логічно, але всі факти йдуть до одного місця, адже ви вже впевнені, що темна фігура не зводить з вас погляду та хоче зробити щось погане. 

Це не початок художнього твору й не вигадка, це історія восьми місяців, протягом яких я жила з параноєю. Його я описую не для того, щоб пожалітися або показати, яка я класна, що змогла розв’язати цю проблему (спойлер). Можливо комусь моя розповідь допоможе виявити цей ненормальний, а це саме так, стан у себе або близьких та вчасно почати з ним працювати.

У квітні 2019-го моє життя нарешті наблизилося до слова «стабільність»: я вже понад рік працювала на роботі, від якої була без тями, півроку жила у квартирі з чудовими умовами, мала стабільні стосунки з хлопцем і теплі – з оточенням. Здавалося, що земна куля стала обертатися трохи повільніше для того, щоб я могла насолодитися моментом. Мій мозок, судячи з усього, теж усвідомив, що все чудово й боятися нема чого – тому вирішив, що саме час розслабитися та дати волю всьому, що він тримав за міцною звукоізольованою стіною.

Поступово та непомітно я стала побоюватися темряви, адже з нею приходили нав’язливе відчуття тривоги та дивна поведінка. Одного разу я поверталася додому з роботи й вирішила не їхати в ліфті з якимось підозрілим чоловіком, а піднялася сходами. Коли опинилася у квартирі, то подумала: «Все, я у безпеці». 

Іншого разу – взагалі почекала 5 хвилин і впевнилася, що у під’їзді нікого немає, перш ніж зайти. Якщо ввечері по одній стороні вулиці йшли люди, а по іншій – ні, то я б обрала другу, навіть якщо мені так було незручно. А якщо ж людину на своєму шляху було все ж не оминути, то я прикладала телефон до вуха та робила впевнений вигляд, що з кимось розмовляю і цей «хтось» знає про моє місцеперебування. «Та-та, та вже майже біля дому, все добре». Також поступово у мене з’явився страх підземних переходів – здавалося, що там хтось може до мене причепитися й хто знає, чим це закінчиться. Важливо зазначити – острах у мене викликали тільки чоловіки, жінки ж, навпаки, були начебто якоюсь гарантією безпеки. 

Всі ці «заскоки» не мали жодного підґрунтя – ну чіплялися до мене іноді на вулиці, але далі «чому така гарна дівчина одна?», вигукнутого на відстані у 20 метрів, та інших дешевих підкатів ніколи не заходило. До того ж, жила я не на Троєщині або Борщагівці, де іноді дійсно моторошно вночі на вулицю вийти, а в самісінькому центрі. 

При тому, все те, що зі мною коїлося, здавалося абсолютно нормальним: «Хто в наш неспокійний час може відчувати себе у безумовній безпеці на вулиці? Це природний інстинкт самозбереження». Дійсно, перший час все насправді було непогано, тому що страх не заходив до моєї оселі, а концентрувався на зоні за її межами. Наприклад, я почала вдивлятися в кущі у дворі – здавалося, що там хтось сидить і дивиться на мене у відповідь. Тут ще злий жарт грало те, що у мене поганий зір, а тоді лінзи або окуляри я ігнорувала, тому ті кущі й справді підозріло розпливалися. Але, звісно, не настільки, щоб панічно від них тікати. Й точно не настільки, щоб йти вулицею та відчувати на собі погляди людей, які спостерігають за тобою зі своїх домівок. Серйозно, іноді я попри страх підіймала очі й могла поклястися, що хтось у вікні на третьому поверсі в цей момент ховався за штору.

Досі не знаю, плюс це чи мінус, але часто додому мене проводжав хлопець і поруч з ним я почувалася у безпеці. Якщо ж його не було поряд, то іноді дзвонила. Можливо, це розбалувало мою параною – було мало шансів усвідомити, що я потребую допомоги. Тому що навіть попри все вищеперелічене я була впевнена, що «та все ок, немає приводів нервувати, просто такий період». Я переконала себе в цьому та продовжувала існувати у тотальному страху.

Близькі мені люди знали, що зі мною коїться, та запевняли, що потрібно звернутися до спеціаліста. Тоді я, якщо бути відвертою, дотримувалася думки пострадянської більшості: «Психологи – шахраї, які тільки тягнуть гроші з людей і створюють видимість роботи». Тому вперто задирала носа відповідала: «Та все зі мною добре, а якщо й ні, то сама справлюся». Зараз я розумію, що підсвідомо мені було дуже страшно довіритися іншій людині настільки, щоб дозволити їй копатися у всьому тому безладі в моїй голові.

Небажання прийняти поміч і визнати, що вона мені потрібна, звісно, призвело до наслідків. Раніше моя оселя була такою собі чорною скринькою – в її межах я почувала себе у безпеці. Але з появою перших сторонніх звуків у квартирі ця ілюзія захисту зникла. Мені здається, у кожного так бувало у дитинстві: ти, маленький та недосвідчений, на ніч випив багато чаю. Але йти у повній темряві в туалет повз бабайку та інших нічних монстрів не дуже хочеться, тому думаєш: «Та не горить, до ранку потерплю». Через годину, протягом якої твій сечовий міхур кричить «полундраааааа», ти наважуєшся подолати цей маршрут. Бігом. На шляху вмикаючи всюди світло. Адже, звісно, якщо у квартирі є якийсь гвалтівник або злодій, він від світла енергозберігаючої лампи – як вампір від сонячного, – покриється опіками, зашипить та вмре. 

Я часто не могла заснути, тому що мені здавалося, що у квартирі хтось є і прямо зараз щось робить на кухні. Щоб таки заспокоїтися, мені доводилося дуже гучно включати будь-який фільм або відео, щоб заглушити відсутні звуки – так я і засинала.

Пам’ятаю, як в мене почалися перші більш відчутні, а тому і більш моторошні галюцинації. Коли ми з сусідкою дивилися той самий фільм з Раяном Гослінгом, я відчула на собі погляд чужих очей зі сторони балкону, що фактично було неможливим. Але той необгрунтований страх, який скував мене у той момент, був настільки всеохопним, що у мене не було сил подивитися йому в лице та переконатися, що це мариться. Тому я запитала у сусідки, яка не знала про мій стан, максимально рівним та спокійним голосом: «Слухай, тут таке діло, нічого не подумай, але просто скажи. Там на балконі хтось є?» Вочевидь, це не те, що ти очікуєш почути від подруги під час дівочого вечора з суші та масочками.

Думка звернутися до психолога вже не здавалася такою безглуздою. На першому сеансі ми знайомилися та притиралися – спочатку психологиня розповіла про себе, про свої спеціалізацію та досвід. Попросила від мене того ж і запевнила, що все, що проговорюється у цих стінах, за їхні межі не виходить. Спочатку було складно ділитися з незнайомою людиною історією свого життя. Я намагалася нічого не приховувати та щиро розповідати про свої почуття, але складалося враження, що все це не має сенсу і я просто витрачаю свій час. Але більш складно було визнати, дивлячись в очі іншій людині, що «зі мною щось не так». Саме коли я проговорила цю фразу вголос, розплакалася. І я ревіла так самовіддано та пристрасно, що немов вкладала у ці сльози всю себе й намагалася разом із ними виплеснути всю свою тривогу.

Хвилин 15 безперестану я мучила серветки та поступово розпухала від ридань. Коли це емоційне цунамі трохи вщухло, психологиня не виказала ніяких ознак співчуття (за що їй величезне дякую) та коротко описала, що вона бачить. За її (та за моїми) словами, за п’ять років мені довелося пережити багато чого: війна на Донбасі, складний переїзд, обставини, які покидали мене по всьому Києву, смерть близьких, токсичні люди поряд та інші квіточки в цьому яскравому букеті. Всі вони відбувалися одна за одною, тому часу розслаблятися особливо не було – психіка сама себе тримала в тонусі та була в режимі виживання. А коли все у моєму житті більш-менш налагодилося, мозок вирішив дати волю емоціям. От тут мене і накрив посттравматичний синдром, який проявив себе у вигляді параної (маніакального синдрому).

Мені призначили зустрічі раз на тиждень та видали якийсь кольоровий камінець: «Завжди носи його з собою та кожного разу, коли відчуваєш тривогу, боїшся або бачиш/чуєш когось, кого поруч немає, зажми його у руці». Не варто надіятися, що я так і робила – якимось чином я постійно забувала його вдома або на роботі, – тому ефективність цього методу гарантувати не можу. Але я б не була собою, якби не залізла в інтернет і не почала читати інформацію про той розлад, що в мене підозрювали. Звісно, нічого хорошого я не вичитала: ніякого лікування не існує, це може прогресувати у шизофренію або безумство, люди абсолютно нещасні тощо. Тож, вирішила, що раз на тиждень – не так вже й часто.

А свідомість тим часом підкидувала мені все нові сюрпризи. Коли я засинала, то чула вже кількох людей на кухні (чомусь завжди була впевнена, що вони там), які розмовляли між собою. Іноді мені здавалося, що саме в цю секунду хтось намагається зламати замок на двері та пробратися у квартиру. Штори я завжди завішувала, тому що була впевнена, що всі сусіди з будинку навпроти обов’язково хочуть знати, як у мене тут справи й у якому положенні я сиджу за столом. 

Більш того, мені стало здаватися, що за мною спостерігають через дзеркало, що взагалі попахує шизофренією. Одного разу в мене навіть стався сонний параліч – відверто скажу, що це найстрашніше, що відбувалося зі мною у житті. Це була одноразова акція, тому не буду описувати у подробицях: у них можна почитати на Вікі. Але якщо коротко: коли у людини наступає сонний параліч, вона не може поворухнутися. При цьому у неї можуть з’явитися галюцинації різної інтенсивності (примари, прибульці, демони, просто інші люди) та неконтрольована паніка. В моєму випадку я реально бачила як наді мною стоїть чоловік з ножем та чула, як на кухні хтось голосно кричить. Задоволення, прямо скажу, так собі. 

На наступному сеансі у психолога, на який я прийшла без макіяжу, навчена минулим досвідом, ми говорили про дитинство. Я згадувала, чи загрожувало мені щось тоді, чи траплялися ситуації переслідування, чи хтось мене ображав. Що цікаво, ця зона пам’яті була у якійсь сліпій плямі: мені здавалося, що щось таке точно було, а от конкретна ситуація не згадувалася. Наступного разу моя психологиня вирішила вийти за межі звичайної розмови та випробувати на мені інші методи. Яким я ну дуже супротивилася – мій мозок кричав, що нам не варто витрачати на це час і це якась маячня. Наприклад: «Сядь на стілець і уяви, що на ньому – ти у віці п’яти років. А тепер, п’ятирічна Тетяно, розкажи, чого ти боїшся та що тебе непокоїть. Складно, соромно, страшно – неважливо, зазирни глибше та знайди відповідь».

Крім цього, на наступних сеансах ми використовували картки з зображеннями, щоб знайти відповіді на запитання, копирсалися у піску, грали фігурками та робили ще багато чого. Іноді мені здавалося, що це суцільне знущання з моєї гідності, особливо коли казала щось на кшталт: «Ось цей динозаврик буде моєю тривогою». Але варто зазначити, що з часом мені вже було не так ніяково і я стала з більшим спокоєм ставитися до різних вправ. Тому й відповіді приходили частіше.

На якійсь із зустрічей, вже десь на п’ятий місяць терапії, ми розбирали причинно-наслідковий зв’язок й стали говорити про мою манію переслідування напряму. Тут виникали питання «Коли це почалося насправді?», «Що стало тригером?» та «Чого конкретно я боюся?». Психолог не може сам підказувати тобі відповіді, він повинен лише скеровувати тебе до них. Тому мій шлях був зазвичай досить довгим та тернистим. Але після безлічі розмов, вправ, самокопань та розмірковувань я таки зрозуміла, чого насправді боюся – смерті. 

Моя параноя була пов’язана саме з цим, адже я боялася не самого факту переслідування, а того, що може статися після. З усіх можливих варіантів – побиття, пограбування, зґвалтування й вбивство, – паніку та сльози викликав останній. Тут і з’явилися флешбеки з дитинства: я згадала, як у віці шести років могла розплакатися на рівному місці від думки, що мами й тата колись не стане. А також дуже чітко – як так само під тиском страху та нічних чудовиськ у темряві бігала в туалет.

Коли я усвідомила для себе, який з моїх страхів насправді є найпотужнішим, то зрозуміла, з чим саме треба працювати. Адже це в першу чергу моя відповідальність – психолог не зміг би ніяк мені допомогти та ніяк мене спрямувати, якби я в результаті не пішла на контакт. За три місяці щотижневих сеансів ми перейшли на зустрічі раз на два тижні, а моя параноя самоліквідувалася. Це трапилося якось різко – просто одного вечора за переглядом фільму я усвідомила, що мені спокійно. Ніхто не дивиться на мене з балкона, у дзеркалі я бачу тільки себе, а з кухні чую виключно звук пральної машини. Мені не стрьомно ходити по вулицях та посміхатися незнайомим людям, а нічний час доби я полюбила як ніколи.

Зараз мені дивно згадувати про цей період, іноді я навіть не можу повірити в те, що мені таке марилося і я так себе поводила. Але тепер все добре. Проте, про всяк випадок, я прикупила собі газовий балончик. Впевненість впевненістю, але про людей з іншими синдромами та розладами забувати не варто.

Найцiкавiше на сайтi

Гра слів: у мене дислексія і це круто

У свідомості більшості людей дислексія асоціюється з хворобою або якимось розладом. Але ми навіть не уявляємо, як бачать і сприймають інформацію люди, які мають цю особливість. Про те, як навчатися, працювати, спілкуватися й жити з дислексією, та чому це дар, а не хвороба, спеціально для Platfor.ma розповіла правозахисниця та виконавча директорка Центру громадянських свобод Олександра Романцова.

Ми надиктували для Саші ключові слова з цього матеріалу та попросили записати їх на папері без концентрації та зосередженості. На зображеннях ви бачите їх так, як робить це наша героїня з дислексією. 

Олександра Романцова

Я зрозуміла, що у мене дислексія вже в університеті, коли натрапила на її опис. Десь на підсвідомому рівні я знала, що у мене в мозку відбуваються певні процеси. Але ж я не могла побувати в голові іншої людини, аби порівняти стани.

У мене катастрофічна ситуація з орфографією. Якимось досі загадковим чином родичам вдалося ввести мене у навичку читання, а от з письмом постійна проблема. Люди, які зі мною переписуються, це відчувають і бачать в месенджерах. Це не просто божевільна кількість помилок, тому що всі правила української та російської мов я знаю, пам’ятаю та можу повторити, я просто не встигаю їх впровадити у свої повідомлення. Аби бути впевненою в тому, що я пишу, мені потрібно встигнути перевірити кожне слово на всі правила. І не факт, що я не переплутаю літери.

Перший написаний мною без єдиної помилки, диктант був у третьому класі. Тоді після уроків мама повинна була забрати мене зі школи, щоб вирушити в Одесу. Вперше я виїжджала з міста не до бабусі, тому була на підйомі та мала багато енергії на концентрацію. Це була моя перша п’ятірка з підписом «молодець», тому що, мені здається, вчителька вже не сподівалася ніколи таке диво побачити. Але найіронічніше те, що одна єдина помилка там таки була – в моєму прізвищі. 

«Дислексія»

Робота – вогонь:
як пережити емоційне вигорання

Щопонеділка на Urban Space Radio психологиня Анна Шийчук відповідає на запитання про емоційний інтелект та soft skills у житті та роботі в програмі «Хтознаяк», а Platfor.ma записує найцікавіше. У третьому випуску – про чотири етапи вигорання, схильні до цього синдрому професії (так, креативники в списку) та шляхи спасіння.

Емоційне вигорання – це період тотального знесилення, коли зовсім нічого не хочеться робити. Це стиль життя, коли ранок починається з кави, бо інакше я не можу прокинутись, день теж продовжується з нею, а вечір повинен завершитись або коктейлем, або вином – тому що я не можу розслабитися. Це стан, коли я розумію: все що я роблю, – класно, але бігти так, як раніше, вже не можу. Труднощі, пов’язані з цим, – розбудити себе, наповнитись енергією тоді, коли потрібно бути включеним у роботу, дати можливість тілу відпочити, розслабитися в потрібний момент.

Синдром професійного вигорання помітили в минулому столітті, коли люди дуже багато працювали.  Власне, те, що на законодавчому рівні встановлено два вихідних дні на тиждень – це заслуга того, що люди звернули увагу на проблему.

Високий темп життя вимагає від нас рухатися швидше. Рідко коли ми маємо час, щоб добре поїсти чи посидіти в тиші. Це базова комплектація людини, яка хоче чогось досягти для себе, рідних, яка хоче розвиватися, мати якісні результати своєї роботи чи роботи своїх команд.

Коли пора зупинится? Коли стає байдуже, відновлюватися стає дуже важко, губиться розуміння, для чого я це роблю. Коли раптово все дратує і ти безсило плачеш. Розумієш, що щось пішло не так. Коли день лежиш в ліжку і не можеш встати, коли хочеш спати посеред дня. Коли те, що зазвичай допомагає, не діє.

Людина, яка вміє дбати про своє здоров’я, може зробити більше. Коли ми на межі виснаження, то дати собі раду стає важче.  Наші ресурси вичерпуються і робота стає менш продуктивною. На цьому етапі ви, звісно, можете зробити щось яскраве і грандіозне, але не в довготривалій перспективі.

Ресурси людини мають певні обмеження, і прямо впливати на це ми не можемо. Кожні 5-10 років наше життя змінюється. Кризи цих періодів необхідні й закономірні, вони дозволяють нам розвиватися, і щоразу ми мусимо пристосовуватися до обставин, які змінюються.

Між тугою та бентегою: психологиня про український «культ страждань»

Туга, журба, відчай, скорбота, жаль, печаль, сум, розпач, зажура, безнадія, скрута, смуток, хандра та, звісно, бентега – все це синоніми для сумного існування. Психологиня і психотерапевтиня із семирічним стажем Марія Фабрічева провела дослідження та з’ясувала, що Україна постійно знаходиться в режимі страждання, що відображається в культурі, мистецтві й безпосередньо на тому, як ми сприймаємо себе й свої успіхи. Platfor.ma поговорила з Марією про те, чому українське суспільство опинилося в цій кризі, які її симптоми й наслідки та як вилікувати цілу націю.

Марія Фабрічева, психологиня і психотерапевтиня

– Марія, чому ви зацікавилися питанням «культу страждань» в Україні та що це взагалі таке?

– «Культ страждань» – це термін, яким я позначила своє дослідження. Почалося все з того, що я стала помічати одну особливість у кожного другого зі своїх клієнтів із хорошими показниками в терапевтичній роботі. У якийсь момент людина ніби натикається на невидиму стіну, яка відкидає її назад, і сама собі не може пояснити, чому це сталося. Ти хочеш змін у своєму житті, але якась сила заважає. Описати словами складно, але це веде за собою негативні емоції, фізичну скутість, відчуття краху і безпорадності.

Крім цього, є відчуття якоїсь перешкоди на шляху до мети. У одній з клієнток була відмінна метафора – вона говорила, що чітко бачить перед собою світле майбутнє, але воно ніби за щільним склом і вхід туди заборонений. А на питання «Що заважає?» я побачила реакцію розгубленої дитини.

На мою думку, сильний вплив надає культуральний батько – інформація, яка передається з покоління в покоління (культуральний – це коли певна поведінка є типовою для окремої культури. – Platfor.ma). А також генетична пам’ять, коли кожне наступне покоління вже народжується з певним досвідом попередніх.

Я поділилася своїми спостереженнями з колегою, Роксаною Ящук, бо могло бути, що мені просто трапляється такий пласт клієнтів. Однак з’ясувалося, що її пацієнти теж часто стикаються з такими проблемами.

– Страждати – це ж не особливо захоплює. Чому, як ви стверджуєте, ціла нація пішла цим шляхом?

– У нашій нації є принцип «після»: радіти можна, але потім доведеться платити. Це від творців «хто в п’ятницю багато сміється – у неділю плаче». Це теж відгомін культурального сценарію, коли ти жив і вирощував їжу на своїй землі, але раптом несподівано прийшла якась сила і сказала: «Зерно віддай!» Все це передається. І тепер якщо ти щось добре зробив, то потрібно або мовчати, або не доводити до кінця, або бути готовим до неминучої кари.

Довгий період часу наші люди жили в деспотичному режимі, де покарання були досить страшними. В результаті українське суспільство адаптувалося під цей постійний біль і стало сприймати страждання як абсолютну норму.

Я спробувала з’ясувати, як в кожному з життєвих аспектів цей «культ страждань» проявляється. І, що важливо, як за допомогою тих чи інших страждань люди задовольняють свої потреби. Наприклад, буває, що за важкої роботи людина бурчить і злиться, але зате почуває себе особливою. Тобто завдяки стражданням люди відчувають себе значущими або отримують таким способом підтримку.

Нам потрібно для початку видихнути та спробувати формувати свої нові цінності згідно з реальністю «тут і зараз».

– Чи можна сказати, що це причина трудоголізму?

– Так! Він, рідний. Наше суспільство розділене на два типи. Перший – бунтарі, ті, хто на будь-яку пропозицію, яку вони сприймають як батьківське повчання, видають: «Кому потрібно, той і зробить». Таке собі «не хочу, не буду». І в цьому є багато плюсів: креативність, почуття справедливості, ентузіазм, комунікабельність. Ось тільки такі люди не завжди закінчують справи до кінця і швидко перегорають. І щоб їхня енергія зберігалася, їм потрібні союзники, яким вони зможуть делегувати фінал. Це не завжди відбувається чесно, а в хід йдуть маніпуляції-страждання – мігрень, захворювання, сонливість, що завгодно. А робота вже робиться кимось іншим.

Що стосується трудоголіків, то це великий пласт нашої нації. Це люди, для яких робота – сенс життя. Вони завжди сумніваються в результаті й тому, що достатньо гарно виконали роботу.

– Це ж синдром самозванця (дізнатися про нього більше можна тут)!

– Так, це саме синдром самозванця, який зараз набирає обертів. Тобто людина вважає, що занадто легко досягла визнання, не вистачало мук. Такі люди своїми силами доводять справи до кінця, але, шкода, не бачать своїх успіхів.

Мандруй Україною в дупу: чому ми розучилися критикувати і як це виправити

АвторЮрій Марченко
15 Липня 2020

Днями український інтернет дружно розтоптав візуальну частину ініціативи #мандруйУкраїною. А до цього схожим чином топтав дизайн Євробачення, ВДНГ, Ukraine Now і ще купу речей з абсолютно різних галузей. Головред Platfor.ma намагається розібратися, чому не будь-який негатив можна назвати критикою, і як все-таки лаяти так, щоб це пішло на користь.

Наприкінці червня Державне агентство розвитку туризму викотило візуальну складову для слогана #мандруйУкраїною. Чиновники цілком резонно припустили, що, оскільки міжнародний туризм заблокований, потрібно ще активніше агітувати за внутрішній. Для цього порадилися з верховним брендологом країни Андрієм Федорівим і за його підказкою покликали художницю й ілюстраторку Ольгу Селіщеву. Людина це помітна – навчалася в Україні й в Німеччині, сотня виставок по всьому світу, сім персональних експозицій. Ольга відгукнулася і безкоштовно підготувала шрифтовий логотип з декількома візуальними елементами.

І інтернет миттєво її розірвав. Ілюстраціям дорікали чужорідністю українській культурі, копіюванням російських контекстів і просто поганою якістю. Було багато зважених і аргументованих коментарів, які по ділу вказували, що в Україні таких мотивів ніколи не було, що колір не підходить і що в цілому проєкт невдалий. Але вони часто тонули в гнівних викриках про те, що художниця – зрадниця, що вона профнепридатна і що всіх причетних потрібно лінчувати (хоча б морально).

В результаті Агентство туризму відмовилося від цих ілюстрацій і залишило тільки шрифтовий логотип і хештег, що як раз виявився вдалим – тільки в Інстаграмі по ньому вже кілька десятків тисяч публікацій. Щодо візуальної частини #мандруйУкраїною тепер збираються провести окремий конкурс.

Нещодавно я теж зіткнувся з подібною історією. Взимку Мінінформполітики прийшло до видавництва Основи з ідеєю видати книгу, яка б простими словами пояснювала дітям Конституцію. Основи своєю чергою прийшли до мене і до ілюстраторів WeBad. Задум полягав у тому, щоб ця книга змогла вирвати дітей з ТікТока і челленджів, і зрозумілою їм мовою розповіла про принципи існування держави, про громадян, про права та обов’язки. У грудні я здав останній текст і сів чекати новин.

Новини з’явились в червні. Книжка вийшла.

І інтернет її, зрозуміло, розірвав.