Міф – це серйозно: як Apple та ІДІЛ використовують формули Древньої Греції

АвторАнтон Дробович
24 Липня 2018
знання техноетика точка зору

На перший погляд, ми живемо у раціональному світі, де з дитинства вчимося точності суджень та прагматичній поведінці, а з міфами зустрічаємося лише у мультфільмах або під час прибирання книжкових полиць. Та це лише на перший погляд. Експерт з комунікацій, кандидат філософських наук й лектор курсу «Міф: нові версії реальності» в «Культурному Проекті» Антон Дробович пояснює, чому в епоху наукового знання ми не позбулися міфологічного світогляду, та як побачити стародавні сюжети в політиці, маркетингу, комунікаціях і популярній культурі.

Як працює міф

Міф існував щонайменше за 60 тис. років до винайдення логіки, і люди як вид разів у 25 довше жили із міфологічним світоглядом, ніж з науковим. Все вказує на те, що міф історично був першим способом пояснення світу – ще до того, як ми навчилися проводити експерименти, вигадали науку та теорію аргументації. Це не добре і не погано, але це точно не минуло для нас безслідно.

Наука потребує доказів, умовиводів й експериментів, вона починається із сумніву в реальності, з її випробування. Для міфу ж докази невластиві, він взагалі не базується на логіці. Його внутрішня природа нікому нічого не нав’язує і не претендує на пояснення світу, вона просто пропонує свою інтерпретацію.

Міф – це яскрава й емоційна картина світу, сповненого чудес і таємниць. Жодних доказів, жодної боротьби за аудиторію, жодного розділення на тих, хто має рацію, і тих, хто неправий. Всі охочі можуть прийняти цю картину, а скептики її взагалі не бачать, бо щойно застосовують до неї раціональну перевірку, вона перестає працювати. Класичний міф байдужий до аргументів та дискусій, але він цінний сам по собі і багато говорить про тих, хто його створив і використовує.

 

Міфологія тоталітарних систем

Вперше міфологічні структури з політичною метою були використані ще в античності, але не будемо заглядати так далеко, адже маємо приклад, якому менше 100 років – політика ізоляціонізму Радянського Союзу. Коли комуністам не вдалося поширити свою «більшовицьку революцію» на весь світ, вони зрозуміли, що не витримають конкуренції з нормальними країнами, і закрили кордони. Але це потрібно було якось обґрунтувати.

Раціональних аргументів не знайшлося, тож більшовики вигадали дуже емоційно-міфологічну історію про «злобний загниваючий захід», який спить і бачить, як би знищити молоду республіку більшовиків. Навіть мовою офіційних документів вони оголосили весь закордон «враждебным капиталистическим окружением» («Положение о въезде и выезде из СССР» від 5 червня 1925 року). Офіційно проголошувалося, що всі, хто їздить за кордон, можуть потрапити під вплив «загниваючого заходу», що скрізь чатують зловорожі агенти, що потрібно виявляти ворогів народу і боротися з ними, і що в капіталістичних країнах тих, хто вірить у «світлі ідеали марксизму-ленінізму» ловлять і піддають усім можливим тортурам.

Виходить цікава ситуація: понад 98% людей із країни не виїздять, своїми очима світу не бачать, але вірять в жахливе колективне уявлення про захід. Ця міфологема дуже добре описана у Джорджа Орвелла в романі «1984».

Але що ж лежить в її основі? Класичний давньогрецький міфологічний сюжет про облогу Трої. Самі ж радянські пропагандисти називали СРСР фортецею в облозі. Тобто у якості політичної технології для того, щоб тримати населення у страху перед зовнішнім ворогом та у покорі партії, користалися сюжетом тисячолітньої давнини про протистояння двох непримиренних ворогів, про битву цивілізацій – ахейців та троянців. Внутрішній стан «благородних захисників» інсталювався радянським жителям, а образ жахливого загарбника приписувався капіталістичним країнам. При цьому раціонального доказу цієї істерії просто не існувало в природі.

 

ІДІЛ і кінець світу

Дуже схожу ситуацію можна спостерігати, аналізуючи кейс терористичної організації «Ісламська держава Іраку та Леванту». У час найбільших успіхів контрольована ІДІЛ територія сягала 110 тис. квадратних кілометрів (як Австрія і Словенія разом), а населення складало понад 8 млн людей. Звісно, серед них було багато цивільних, які підкорилися зброї, але всі вони підкорялися людям, які щиро вірили в Ісламську державу.

Більшість членів ІДІЛ не вважали себе терористами, а навпаки вірили у те, що вони – хороші люди, які виконують стародавнє пророцтво про кінець світу. Їхнє бачення не відображало офіційні погляди ісламу, а було лише певним одиничним висловлюванням, яке за своєю суттю та структурою дуже нагадує класичний міф про кінець світу – як, наприклад, міф про Рагнарьок у Скандинавії. При цьому в ІДІЛ вступали не лише знедолені мешканці Близького Сходу, але й цілком освічені люди, які мали західну університетську освіту, сім’ї, престижні роботи. Вони в один момент кидали все і їхали виконувати пророцтво.

Суть пророцтва можна коротко переказати так: Армагеддон має початися із фінальної битви усіх мусульман із усіма християнами (в оригінальному тлумаченні – «римлянами»). Тобто коли мусульмани переможуть військо колективного Заходу і проженуть його з певної сакральної території (вважається, що це місто Дабік на сирійсько-турецькому кордоні), то почнеться кінець світу, після якого всі праведники будуть винагороджені вічним блаженством, а грішники – жорстоко покарані. Таке зовсім нераціональне сказання мобілізувало тисячі людей взяти в руки зброю і повірити, що саме вони творять історію та прискорюють кінець світу. Міжнародній коаліції знадобилося чотири роки, щоб завдати серйозних поразок віруючим у цей міф.

 

Фетишизм у стратегії Apple

Тепер про міф і бізнес. У книжках з маркетингу та блогах фанатів Стіва Джобса зустрічаємо спроби аналізу феномену Apple – мовляв, не завдяки, а всупереч: людина не йшла на догоду користувачу, зробила все навпаки і все одно отримала фурор на ринку. І дійсно, продукт Apple дорожчий за конкурентів, не універсальний (має власну операційну систему і добре працює лише із собі подібними продуктами), має закриту архітектуру (мало портів, його не можна самому апгрейдити), орієнтований на купівлю платного контенту (музики, відео). То в чому ж секрет успіху?

Якщо послухати презентації Джобса, то стає зрозуміло. Він продавав не залізо, а ідею чи, краще сказати, story. Надкушене яблуко на девайсі означає дещо більше, ніж просто хороший телефон чи комп’ютер. Для мільйонів покупців по всьому світу це означає статус, якість, приналежність до певної групи людей. Якщо почитати маркетингові дослідження, то успіх Apple криється у майже фанатичній вірі у винятковість та особливість продукту, а не в його характеристиках.

Це перегукується з одним із найбільш стародавніх міфологічних вірувань – фетишизмом. Йдеться про почитання предметів неживої природи – фетишів, які нібито наділені особливими силою та якостями. У економіці навіть існує спеціальний термін для такого явища – товарний фетишизм. Звісно, йдеться не про буквальне фетишизування айфонів чи айподів у релігійному сенсі, а про те, що маркетингова стратегія Apple влучно апелює до стародавньої звички нашої психіки надавати речам більшого значення, ніж вони об’єктивно мають. І це зовсім не логіка, а суто первісне мислення.

 

Анімізм Pokemon Go

Дуже схожі на міфологічне мислення речі ми бачимо в іншому високотехнологічному продукті сучасності – грі з використанням доповненої реальності Pokemon Go. Вона вийшла у 2016 році та за декілька місяців стала бестселером і джерелом інфоприводів для ЗМІ. Якщо якимось чином ця тема вас оминула, то ось короткий переказ подій: гра полягає у відловлюванні у реальному просторі (через камеру смарфтона) цифрових мультяшних персонажів – покемонів. Будь-яка людина в будь-якому куточку світу може бачити і ловити їх через свій телефон із підключенням до геолокації. Відловлених покемонів гравці потім використовують для влаштування віртуальних битв.

Скептики скажуть, що це невинні забави і що нічого такого в цій грі немає. Але будь-який соціолог чи бізнес-аналітик подивиться на цифри і скаже, що це серйозний феномен нашої епохи. Так, у червні 2017 року гра була завантажена більш ніж 750 млн разів і принесла понад $1,2 млрд доходу. Що ж знайшли у цій грі сотні мільйонів людей? Відповідь – типовий анімізм, первісна віра в те, що світ навколо нас одухотворений і населений невидимими сутностями і що за певної послідовності дій цих духів можна побачити і взаємодіяти з ними. Хіба це не опис продукту від Niantic та Nintendo в чистому вигляді?

Висновок із цього кейсу дуже простий: компанії, які вміють створити продукт, що чіпляє рудименти первісного мислення, які розуміють значення економіки уяви в ХХІ столітті та мають креативний підхід, заробляють мільярди. Це не відміняє значення і цінність логіки, однак давайте погодимось, що сумарно у шашки, нарди та шахи у світі грають менше людей, ніж у Warсraft, League of Legends и Pokemon Go.

Реальність саме така. В ній намішано міфологічного та логічного, і в глобальній конкуренції, в політиці та технологіях перемагатиме той, хто розуміє ці нюанси і вміє з ними працювати. Міф – це не казка, а дуже серйозна історія.

 

Найцiкавiше на сайтi

Философский камень: как великие мыслители реагировали бы на падение кирпича

В истории человечества было множество великих философов, которые писали бесчисленные тома и основывали целые школы, чтобы объяснить сущее. Platfor.ma на простом примере объясняет особенности воззрений выдающихся мыслителей прошлого: как реагировали бы философы, если бы им на ногу упал кирпич.

Dadbot: чат із батьком після смерті

Platfor.ma запускає спецтему «Ідеї». У ній ми будемо розповідати про інноваційні кейси з усього світу, які надихають і змінюють життя – такі, як чат-бот Dadbot, що дозволив синові спілкуватися з померлим батьком. Як це було зроблено і чи може кожен з нас створити свою діджитал-копію, що житиме вічно?

Передісторія. «Комп’ютер і людина – істоти різних видів», – сказав інженер комп’ютерного проекту Джозес Вейценбаум і у 1966 році створив першого у світі чат-бота «Елізу». Сам автор назвав її «пародією на психотерапевта». Метою була демонстрація проблем при створенні бази даних про реальний світ. Через кілька десятків років подібні боти стануть буденністю.

У 1982 році одинадцятирічний Джеймс Влахос просиджував з «Елізою» години. Бот настільки вразив хлопця, що через кілька років він освоїв мову програмування Basic, а будучи журналістом, продовжив слідкувати за індустрією і в 2015 році написав для The New York Times про Hello Barbie – нову версію відомої ляльки, що вміє говорити.

Hello Barbie була одним з проектів PullString – компанії, що створює голосові додатки, які максимально точно імітують людську мову. Після виходу іграшки компанія заявила, що не хоче обмежуватися розважальною індустрією й бізнесом і хотіла б надавати послуги з «увіковічнення» людей. Дуже скоро ця новина відіграє головну роль в сімейній історії Джеймса.

Перший у світі чат-бот «Еліза»

Проблема. У 2016 році Джеймс Влахос дізнався, що його батько помирає. Рак четвертої стадії без шансів на видужання, більше того – у Джона Джеймса Влахоса-старшого лишалося всього кілька місяців. Він був сином грецьких іммігрантів, виріс у містечку в Каліфорнії, закінчив економічний факультет і керував великою юридичною фірмою. Працював спортивним редактором, коментатором, очолював театральну трупу, володів чотирма мовами, був гідом-волонтером.

Джеймс вирішив, що батько дійсно гідний того, щоб лишитися у пам’яті, тому починає серію інтерв’ю з помираючим. Виходить 203 сторінки формату А4, 12 кегль – це і є життя Джона Джеймса Влахоса.

Ідея. Через кілька днів після постановки діагнозу Джеймс дізнається про те, що компанія PullString викладає свої цифрові інструменти у вільний доступ. У Джеймса відразу ж виникла, здавалося б, шалена ідея – перетворити спогади батька на чат-бота, з яким можна буде розмовляти після його смерті. Переживши моральні баталії, він розповів про задум родині. Після недовгих сумнівів вони погодилися.

Рішення. Тисячі слів, сказані Джоном Джеймсом Влахосом, були розбиті на окремі теми: «Греція», «Трейсі», «Окленд», «Навчання», «Кар’єра», «Пісні і жарти» і так далі. Після написання розгалуженого коду в PullString, підбору синонімічних фраз і тестування Dadbot запустили в месенджері Facebook. Влахос-старший власноруч протестував бота – помираючи, він розмовляв із цифровою копіює себе, що буде жити, поки існуватиме сервер у Сан-Франциско, на який його записали.

Homo smartphonikus: антрополог о том, как гаджеты стали частями нашего тела

АвторНадія Шейкіна
5 Липня 2018

В конце июня в Киеве прошла конференция Creascope. Польский антрополог и преподаватель School of Form в Познани, Матеуш Халава провел для участников  воркшоп Black or White Mirror, посвященный взаимодействию людей и гаджетов. Platfor.ma записала его рассказ о том, как мы стали человечеством смартфонов.

Матеуш Халава. Фото: Лилия Витер

Какое-то время назад на среднюю польскую семью приходилось 1,3 телевизора. То есть помимо общего телевизора в гостиной, некоторые семьи имели второй телевизор в детской, например.

С телефонами было так же. В каждой семье был один телефон, одна линия. Мы помним времена, когда телефон звонил, мы брали трубку и там кто-то говорил: «Привет, я хочу поговорить с тем-то». Потом технологии поменялись, и у каждого появился собственный смартфон. Речь не столько о телефоне, сколько о персональном номере, собственном экране и учетной записи, привязанной к банковскому счету. Можно назвать это персональным медиумом.

Поскольку речь идет о чем-то личном, есть повод задуматься над интимной стороной, том, наcколько человек близок со своим смартфоном. Мы держим его в руках, касаемся его чаще, чем чего-либо другого, храним его близко к телу, кладем рядом с собой. С другой стороны, он участвует в нашей личной жизни – соединяет нас с любимыми людьми.

Американские социологи применяют такой метод как «социология Zen» – он предполагает, что предмет можно понять, медитируя на него. Я тоже внедряю этот подход в работе со студентами School of Form. Мы проводим следующий эксперимент: выключаем наши смартфоны на 24 часа, и изучаем свое состояние, наши микроэмоции. Что мы чувствуем по отношению к выключенному смартфону и что вспоминаем из того времени, когда гаджет работал.

Интересно смотреть на реакцию студентов, когда я даю им это задание. Сначала они начинают торговаться – например, спрашивают, можно ли включать смартфон на 5 минут каждый час.

Через 5-7 часов без телефона их эмоции становятся сильными, иногда пугающими. Возникает тревога из-за невозможности контакта с близкими, чтобы немедленно узнать как их дела. Одна из девушек рассказала, что после четырех часов с отключенным смартфоном воображение рисовало картины того, что ее родители умирают. Источником этих эмоций была ее сильная привязанность и потенциал того, что в любой момент с родными можно связаться.

В историческом контексте это очень интересно. Подумайте о ваших прапрадедах. Их дочь или сын покидали дом, уезжали в город или еще куда-то. И такого рода эмоций, этой тревоги незнания они не испытывали, ее просто не существовало. Возможно, они испытывали тревогу, но принимали тот факт, что когда человек ступает за порог – контакт обрывается.

Читать подано: 10 умных книг о том, как управлять миром или хотя бы самим собой

13 Жовтня 2015

Преподаватель Института международных отношений и Висконсинского международного университета Глеб Буряк написал для Platfor.ma о том, как человеком управляют до сих пор неизвестные нам процессы. И предложил десять книг, которые позволят хотя бы попытаться понять, кто мы и зачем.

Компьютерами управляют демоны. Так называют фоновые программы, работу которых пользователи не видят. То есть вы водите пальцем по экрану телефона, он отзывается картинками и звуками, но сложные расчёты и сценарии работы надёжно скрыты инженерами-создателями от наших глаз.

Протагонист лучшего сериала года «Мистер Робот» хочет запрограммировать демонов международной финансовой системы и обнулить человечество до доисторических времен. Он сравнивает компьютерные демоны с человеческими и не находит разницы: «Как программа, работающая в фоновом режиме, пока вы заняты чем-то другим. Их называют демонами, они действуют без участия пользователя. Наблюдение, запись, уведомление, примитивные импульсы, подавленные воспоминания, бессознательные привычки – они всегда рядом, всегда с вами. Мы пытаемся быть правильными, пытаемся быть хорошими, пытаемся изменить что-то, но это всё фигня. Побуждение ничего не значит, не они управляют нами, а демоны».

Мы говорим, у нас есть сознание, хотя даже не знаем, что это. Нам кажется, что у нас есть свободная воля и желания, есть интеллект, которым мы осознаём себя и мир. А что, если мы всё-таки роботы? Сама жизнь закладывает в наше поведение сценарии, которые мы распознать не в состоянии. Сценарист Федерико Феллини Тонино Гуэрра жаловался на избыточное курение: «…раньше я выкуривал ни много ни мало восемьдесят сигарет в день, из них, говоря по правде, сознательно я выкуривал не более десяти штук. Остальные семьдесят выкуривались как-то сами собой, я даже не замечал, каким образом. Кто курил мои сигареты, не знаю, где и когда я мог их выкурить, ума не приложу… тело развлекалось на все сто, а я им не управлял. Раньше я не обращал на это внимания, теперь стал следить за собой, но, замечая поступки, совершенные помимо своей воли, я испытываю страх».

В XXI веке мы подошли к пониманию работы мозга и физического объяснения воли и сознания. Подумать только, мы построили цивилизацию, полетели в космос, создали искусственный интеллект, но до сих пор не можем объяснить, чем мы это всё сделали. Мы движемся вперёд на ощупь, методом проб и ошибок, не зная, что природа подкинет нам в каждый следующий раз.

Древним людям с неопределённостью помогала справляться религия. Вера во всемогущество бога давала ответы сразу на все вопросы, и учёным приходилось шаг за шагом вытеснять бога физикой. Парадоксально, что работу своего мозга даже атеисты вынуждены принимать на веру, а недавние достижения нейронауки доказывают предположения самых древних религий.

Джайнисты три тысячи лет назад сочли человека безнадёжно ограниченным и потому недостойным уверенности в чём-либо. Если тело ограничено пятью чувствами, то мы видим только отражение этих чувств, а весь мир – лишь модель и конечной правды не существует. Вселенная призрачна, потому джайнисты на всякий случай с уважением относятся ко всем прочим религиям – у каждого свои иллюзии.

Наука же не станет ни с кем заигрывать, учёные верят в правду и реальные факты. Немецкий исследователь сознания Томас Метцингер добился невозможного: сложил картинку из современных знаний о работе мозга и пришёл к выводу, что мир действительно иллюзорен. Правы джайнисты, правы фанаты «Матрицы», прав Григорий Сковорода: «А как на подлых камнях, так еще больше не велю тебе строиться на видимостях. Всякая видимость есть плоть, а всякая плоть есть песок, хотя б она в поднебесной родилась; все то идол, что видимое».

Каждый из нас строит собственную иллюзию, исходя из опыта и полученных знаний. Почти всегда мы делаем это несознательно, мы программируем своих демонов и затем незаметно подчиняемся им. Хотелось бы найти идеальную программу и установить её на каждого человека, но ни один человек в мире не способен охватить весь опыт. Наши советы опираются на своё личное прошлое, а рекомендации любимых книг ограничены лишь тем, что мы прочли.

Я также предлагаю свой опыт – книги о том, что происходит внутри человека. Принятие решений – это безостановочный процесс, миллионы алгоритмов шумят в наших головах. Как разобраться в этом шуме?

Самый цитируемый из ныне живущих учёных, Хомски считает общение трансформацией символов. Наши идеи – глубинные структуры, наша речь и поведение – поверхностные, а человек лишь тем и занимается, что превращает одни в другие. Публикация далёкого 1957 года сегодня читается скучно, но именно эта работа положила начало инженерии знаний и дала толчок многим другим наукам.