fbpx

«Мені все ще подобається Україна»: як швед спробував переїхати до нас і не збожеволіти

АвторТетяна Капустинська
8 Квітня 2021

У 2020-му швед Даніель Йоханссон вирішив на деякий час переїхати в Україну. Для нього це була пригода і бажання бути ближчим до своєї дівчини-українки. По дорозі Даніель пройшов усі кола бюрократично пекла, стикнувся з настороженістю до іноземців і незнанням англійської у робітників міграційної служби. Однак все ще не розчарувався у нашій країні. Platfor.ma поговорила з Даніелем про те, як Україна виглядає для того, хто хоче до неї переїхати.

— Як ти вперше потрапив в Україну та які були враження?

— Я живу у Швеції з народження, працюю електриком і проходжу курс з вебдизайну. Вперше в Україну я приїхав на тиждень до Києва у 2019 році. Мені сподобалося, попри те, що моя дівчина-українка обіцяла, що я буду шокований. Власне, я тому сюди й приїхав — через дівчину.

Тут все не так строго, як у Швеції, менше правил і все більш розслаблено. Наприклад, ми пішли в бар Сквот 17Б — досить яскраве та нетрадиційне місце. І таких, як я розумію, в Україні багато. Люди мислять ширше та перетворюють свої фантазії на реальність. В Швеції, насправді, є все і навіть більше, але тут мова більше про якусь roughness (ред: шороховатість). Дивує те, що заклад може бути розташований між двох трохи розвалених будинків, а сидіти ти можеш між гаражами біля парковки. Що трохи хаотично, але ніби як так і треба. В Швеції є чіткі правила, наприклад, скільки метрів має бути до проїжджої частини та в якому стані має бути будинок, а також конкретні табу. Наприклад, не можна виходити з бару з келихом в руці.

— Як ти можеш описати українців?

— Серед вас часто зустрічається нахабність — але це скоріше про людей старшого віку. Ось коли заходиш в маршрутку або в магазин, то можна відразу відчути це на собі. У молодих ця риса ще не в такій запущеній стадії, її можна назвати як «завзятість». Також люди менш переймаються тим, щоб зробити все як треба, багато речей робиться аби-як. Тим не менш молодь, яку я зустрічав, була класною і цікавою, негативних вражень не справляла.

— Чим відрізняються від шведів?

— Шведи відомі тим, що побожно шанують особистий простір і тримають дистанцію з іншими людьми. Українці трохи не про це, навіть скоріше навпаки.

— Взагалі, Швеція виглядає як країна-мрія — навіщо переїжджати в Україну, нехай і не назавжди?

— Перша причина — це моя дівчина-українка. Друга — я завжди хотів тривало пожити в іншій країні, а Україна була досить нетиповим вибором. Шведи дуже багато подорожують, є навіть жарти про те, що єдині туристи у країнах на кшталт Туркменістану — саме ми. Але межах ЄС люди кочують постійно — це юридично легко зробити, і загалом є багато програм, які дозволяють подорожувати для заради навчання та роботи. А в Україну переїхати — це непротоптана дорога. Це був такий дивний вибір, не якийсь райський острів з пальмами й не Нова Зеландія, яка була б більш раціональним варіантом. Друзі жартували, що це схоже на дауншифтинг. Чому б і ні? Я був зацікавлений та оптимістично настроєний. Про пляжі з розкішним золотистим піском я може ще й не раз задумаюсь, а ось думки про переїзд в Україну — явище не таке часте. Тим більше я зупинився не в Києві, як зробили б багато моїх земляків — як-не-як, столиця. А на Західній Україні, у Львові.

— А чому саме Львів?

— Я шукав, як можна отримати візу, і було кілька варіантів: волонтерство, робота з якоюсь нереальною зарплатою (в Україні мало де платять такі суми) та навчання. Тому я пішов на підготовчі курси від Львівської політехніки. Я хотів вчити українську мову — в Києві в цьому не було особливого сенсу, оскільки більшість розмовляє російською.

— І як, вийшло?

— Я кинув ці спроби. Це було важко, багато нових букв, багато різних відмінків і форм. Плюс я ніколи до цього не бачив, щоб вчителі кричали на дорослих людей. Так, коли ти дитина в школі та зробила щось погане, підвищити голос — дозволено. І то, це дуже тонка межа. Але так, щоб ти нічого поганого не робив, а на тебе кричать — таке я побачив тільки в Україні. Дуже стресовий процес був. Якщо хтось запізнився на урок на 10 хвилин, його починали катувати питаннями «Де ти був?», «Що вчора робив?», «Чому так одягнений?».
У мене один раз запитали «Ти що, пив вчора?». У нас, у шведів, як я вже говорив раніше, є велика повага до особистого простору. Тому коли незнайома людина починає ставити такі інтимні питання — для нас це максимально дивно та некомфортно.

— З чого почався процес переїзду?

— Спочатку я шукав юристів і дізнавався, як можна отримати візу. Подав документи в університет — той надіслав запрошення. До речі, чомусь працівники університету не могли фізично його відправити, дійти до пошти було якимось надто складним завданням для них. Єдине, що вони зробили — сказали номер аудиторії, в якій воно лежить, ніби-то знущаючись. Тому ми з дівчиною шукали знайомих в Україні, які найняли кур’єра — вже той прийшов у Львівську політехніку, забрав запрошення і відправив його до Швеції. З цього й почалися складності.

З цим запрошенням потрібно було йти в посольство і подаватися безпосередньо на візу. Прийшов вперше — якихось документів не вистачало. Вдруге — приніс всі документи, але вони були заповнені від руки, тому мене розгорнули та попросили переробити все в комп’ютері. Хоча в перший мій візит про це взагалі не згадали. Виглядало все так, щоб працівникам візового центру просто було нудно й вони таким чином розважали себе. У підсумку таки все вийшло й через два тижні я отримав візу. Але це тільки, щоб в’їхати в Україну — на її території потрібно було ще отримати посвідку про проживання і зареєструватися у квартирі.

— І що відбувалося вже в Україні?

— Ніхто не дав достатню кількість інформації з приводу того, куди йти та що робити. По приїзду в посольстві сказали йти реєструватися в міграційну службу. Коли прийшов, то взагалі не зрозумів, в яку з дверей стукати, в результаті попросив допомоги у якогось індійця в черзі. Коли я зайшов в потрібний кабінет, люди там виглядали дуже злими та запитали українською, судячи з усього, що я там роблю. Англійською в міграційній службі, ясна річ, ніхто не говорив.

Вони відправили мене в інше місце, де я довго стояв в черзі й коли підійшла моя, то ситуація повторилася — злі українці кричали на мене за щось своєю мовою. Я подзвонив своїй дівчині та попросив перекласти, виявилося, що я знову не туди прийшов. В результаті з’ясувалося, що всім цим займається університет. Це можна порівняти з візитом до лікарні, коли ти ходиш від кабінету до кабінету, стукаєш в усі двері та не можеш зрозуміти, що тобі взагалі потрібно лікувати.

— Стривай, тобто в міграційній службі ніхто не говорив англійською?

— Я теж був дуже здивований. Був один хлопець, який щиро хотів допомогти, і став писати адресу, за якою мені потрібно було потрапити, на папірці. Я попросив його зробити це українською, щоб моя дівчина мені переклала або пояснила, як йти, але він гордо наполіг: «Ні, що ти, я напишу англійською». У підсумку нам дивом вдалося зрозуміти, куди рухатися далі.

— І чим закінчилася ця епопея?

— Якби ж вона закінчилася. Потім потрібно було зареєструватися за місцем проживання — мені пощастило, господарка квартири це зробила і все було офіційно. Але все одно спливали якісь нюанси. Навіть після пів року життя в Україні я консультувався з юристами та з’ясовувалося, що мені потрібно ще кудись сходити, з кимось домовитися, щось підписати та оформити.

— Всі зараз говорять про автоматизацію цих процесів, але, наскільки я розумію, твій досвід це не підтвердив.

— Так, я був шокований тим, що потрібно було особисто з надрукованими папірцями обійти стільки інституцій. Засмучувало й те, що ніхто не хоче йти тобі назустріч і елементарно навіть не говорить, які документи і в якому вигляді потрібно взяти. Наприклад, був випадок у відділі роботи з іноземцями львівського університету. Там сиділи дві жіночки й намагалися пояснити, як оплатити навчання. Зі шведської картки на український рахунок це було зробити неможливо, система була абсолютно не налагоджена, а працівниці університету постійно грубили та не сильно хотіли йти на контакт. Зі мною була моя дівчина, яка перекладала, але в якийсь момент розлютилася і запитала, чому у них ніхто не говорить англійською. Ті відповіли: «З чого ти взяла? Ми говоримо, просто ти ж тут є, ти й перекладай».

Для мене таке ставлення незрозуміле. Складається відчуття, що українці трохи бояться та цураються іноземців, ніби ми для них якісь прибульці. Був у мене в групі, наприклад, хлопець з Афганістану, який досить добре говорить російською, чого поки не скажеш про українську. І львів’яни при спілкуванні з ним принципово розмовляли українською, хоч і бачили, що він іноземець і її не розуміє. Йому доводилося ставити навідні запитання і чути «так» або «ні», щоб домогтися відповіді.

— Є у Швеції якісь стереотипи щодо України?

— Та ні, всі мої знайомі навпаки підтримували моє бажання переїхати в Україну, тому що це щось нове і не таке банальне й просте як якась Німеччина. Багато шведів знають про гопників, які в костюмі Адідас сидять навприсядки та лузають насіння. Я, звичайно, не думав, що всі тут такі, але про цей контингент знав.

— Чи змінилося ставлення до України та українців після всього цього бюрократичного пекла?

— Мені все ще подобається ваша країна, просто коли я перебував всередині цієї плутанини, то засмучувався. Однак до цього швидко звикаєш — я врешті-решт мало чому дивувався та неабияк прокачав свою терплячість. В Україні дуже багато викликів і труднощів.

— Що в Україні краще, ніж у Швеції?

— Все набагато дешевше. А ще можна купувати алкоголь в будь-якому магазині, тому що у Швеції він продається тільки в спеціалізованих. Просто через якийсь час після того, як я приїхав, оголосили карантин і я не встиг гідно оцінити, наприклад, культурне життя цієї країни.

— За чим шведським найбільше сумував?

— За вегетаріанськими продуктами — у Львові їх дуже складно знайти.

— Хотів би ти знову повернутися в Україну?

— Не дивлячись на всі негаразди, мені дуже сподобалося й я хочу повернутися в Україну — й ще не раз. Навіть не можу описати, чому. Може через ваш неповторний колорит або Карпати — я від них у захваті.

Читайте більше цікавого