Мандруй Україною в дупу: чому ми розучилися критикувати і як це виправити

АвторЮрій Марченко
15 Липня 2020
інтернет соціум соцмережі точка зору

Днями український інтернет дружно розтоптав візуальну частину ініціативи #мандруйУкраїною. А до цього схожим чином топтав дизайн Євробачення, ВДНГ, Ukraine Now і ще купу речей з абсолютно різних галузей. Головред Platfor.ma намагається розібратися, чому не будь-який негатив можна назвати критикою, і як все-таки лаяти так, щоб це пішло на користь.

Наприкінці червня Державне агентство розвитку туризму викотило візуальну складову для слогана #мандруйУкраїною. Чиновники цілком резонно припустили, що, оскільки міжнародний туризм заблокований, потрібно ще активніше агітувати за внутрішній. Для цього порадилися з верховним брендологом країни Андрієм Федорівим і за його підказкою покликали художницю й ілюстраторку Ольгу Селіщеву. Людина це помітна – навчалася в Україні й в Німеччині, сотня виставок по всьому світу, сім персональних експозицій. Ольга відгукнулася і безкоштовно підготувала шрифтовий логотип з декількома візуальними елементами.

І інтернет миттєво її розірвав. Ілюстраціям дорікали чужорідністю українській культурі, копіюванням російських контекстів і просто поганою якістю. Було багато зважених і аргументованих коментарів, які по ділу вказували, що в Україні таких мотивів ніколи не було, що колір не підходить і що в цілому проєкт невдалий. Але вони часто тонули в гнівних викриках про те, що художниця – зрадниця, що вона профнепридатна і що всіх причетних потрібно лінчувати (хоча б морально).

В результаті Агентство туризму відмовилося від цих ілюстрацій і залишило тільки шрифтовий логотип і хештег, що як раз виявився вдалим – тільки в Інстаграмі по ньому вже кілька десятків тисяч публікацій. Щодо візуальної частини #мандруйУкраїною тепер збираються провести окремий конкурс.

Нещодавно я теж зіткнувся з подібною історією. Взимку Мінінформполітики прийшло до видавництва Основи з ідеєю видати книгу, яка б простими словами пояснювала дітям Конституцію. Основи своєю чергою прийшли до мене і до ілюстраторів WeBad. Задум полягав у тому, щоб ця книга змогла вирвати дітей з ТікТока і челленджів, і зрозумілою їм мовою розповіла про принципи існування держави, про громадян, про права та обов’язки. У грудні я здав останній текст і сів чекати новин.

Новини з’явились в червні. Книжка вийшла.

І інтернет її, зрозуміло, розірвав.

«Типо конституция в картинках, для дебилов🤣🤣🤣».

«зізнайтеся, основи, що ідійоти?! вам Офіс преЗедента відвантажив кокаїн?!».

«Хто автор цих потворних малюнків? Вам дітей не шкода? Чи вам було поставлене завдання дискредитувати Конституцію?».

«Конституція не може бути “простою”! Конституцію належить поважати у найвищій мірі!Справжніх громадян України належить виховувати змалку, на українських цінностях, а не на кульгавих коміксах західнокультурних збочень».

«Жуть, а не иллюстрации. Как в хреновом взрослом мультике. Я ребенку такое не покажу».

Ну і так далі. Сумарно більше тисячі в основному гнівних коментарів, з яких мій улюблений – це претензія до назви: «Проста Конституція». Якийсь чоловік побачив у цьому ребус з відповіддю «ПРОСТа КонстИТУЦІЯ» – ну, тобто проституція.

Були й коментарі в дусі «почекайте, а як інакше ви пропонуєте залучити дітей», але їх було значно менше. В основному атакували саме зухвалість ілюстрацій, але і мені як автору усіх текстів та вставок по інерції перепадало. Кілька обурених співгромадян прийшли в абсолютно сторонні мої пости, де я писав якусь дурню про свого мопса, і почали гнобити мене там. А якась жінка мандрувала всіма публікаціями про «Просту Конституцію» – і залишала всюди по кілька ідентичних коментарів.

Я занервував, бо раптом і правда погано вийшло. Але потім книжка потрапила мені до рук, я її погортав – і, по-моєму, це чудово оформлене видання. Воно яскраве, помітне, з важливими, але зрозумілими сенсами й цінностями. Виявилося, що судити книгу навіть не за обкладинкою, а за парою скріншотів – це неправильно.

Втім, інтернет дійсно перетворився на місце, де прийнято навіть не судити, а відразу страчувати. Страчують не експерти, не профі, а просто перехожі. Небайдужі – і це добре, але небайдужість можна показувати по-різному.

Є таке поняття як соціальний доказ. Це коли людина бачить, що до неї десятки інших людей вже встали на певну сторону, – і тоді вона підсвідомо теж приймає цю точку зору, тому що ну не можуть же всі вони помилятися. І так вал негативу систематично наростає і наростає. Ось тільки не будь-який негатив можна назвати критикою

Це вже не поодинокі випадки, це норма. Лають і погане, по ділу, і те, на чому зовсім не розуміються – просто за інерцією. Без розуміння бріфу, бюджетів, нюансів. Ось лише кілька найпомітніших прикладів за останні кілька років.

Логотип Євробачення в Києві:

Пам’ятаєте, як український Фейсбук втоптав цю концепцію в бруд? Тоді інтернет-експерти все так послідовно розклали, що в результаті дійшли до того, що це зображені анальні кульки. Правда, у підсумку фірмовий стиль українського Євробачення отримав Best of the Best Red Dot – це головна світова нагорода у сфері дизайну. Подібні ж історії були з дизайном ВДНГ або Ukraine Now, які теж спочатку конструктивно (не дуже) розніс місцевий Фейсбук, а потім тріумфально винагороджували на головних світових преміях.

Справа зовсім не в тому, що критикувати не потрібно. Невдалі проєкти є у всіх. Штука в тому, що після критики в дусі наших сучасних соцмереж не хочеться робити взагалі ніякі проєкти. Ну і, повторюся, досить безглуздо називати будь-який негатив критикою. Тому що після хорошої критики щось стає краще, а ось після подібних коментарів – далеко не завжди.

Тому спробую запропонувати кілька варіантів:

1. Критикувати не людину, а роботу

Якщо вам не подобається конкретний проєкт, то його і варто вилаяти. Але просто проходячи повз плюнути в коментарі щось на кшталт «автор шматок лайна і профнепридатний» або «гнати таких з професії» – неконструктивно. Навіть якщо конкретно цей проєкт не вдався, це не означає, що попередній або наступний так само погані.

2. Давати конкретику

«Це жахливо, все в смітник» – не найкращий варіант, тому що з цього просто неможливо витягти конструктив. Наприклад, з тими ж ілюстраціями #мандруйУкраїною траплялися дійсно виважені коментарі про те, що шрифтове рішення подобається, але ось коні в українських етнічних мотивах майже не зустрічалися, тому їхнє використання нелогічне. Так критикувати – нормально.

3. Пропонувати

Можливо, одна з найсерйозніших проблем нашого світу полягає в тому, що люди, які нічого не роблять, втоптують в бруд тих, хто робить хоч щось, – і йдуть далі нічого не робити. Тому якщо вже ви зібралися щось вилаяти, подумайте, раптом вам є що запропонувати, щоб покращити ситуацію?

Тому що завжди є що покращувати. Головне на цій дорозі до досконалості – не витоптати все хороше.

Найцiкавiше на сайтi

«Ну, не дуже»: творчі люди про критику в креативних індустріях

Критика – це болісна тема, особливо для творчих людей. Часто вона буває аж надто суб’єктивною, не піддається логіці або не підкріплюється аргументами. Та навіть коли вона виправдана, від цього не легше. Ми спитали в працівників креативних індустрій в Україні, як вони сприймають критику, працюють з клієнтом і не псують собі нерви.

Єгор Сігнієнко, графічний дизайнер, фотограф

Що допомагає вам справлятися з суб’єктивної критикою?

Я досить спокійно ставлюся до критики. Часто суб’єктивна на перший погляд критика є дуже об’єктивною. Замовник «вариться» в цьому, він розуміє своїх клієнтів, у нього є їхні психологічні портрети. Або просто замовник не любить щось, наприклад, котиків, а ми йому варіант фірмового стилю з цими тваринками намагаємося продати. Ну як йому потім з цим жити? Він буде дивитися щодня на це та ненавидіти свою роботу.

Часто я намагаюся переконувати замовника, а якщо після пари аргументів він все одно стоїть на своєму – доводиться переробляти. Але якщо я бачу, що він просто «грає зі шрифтами», то пропоную повернути частину грошей і розійтися по-хорошому. Є такий тип людей, які говорять: «Все відмінно, але …», – і роблять ще сотні правок, змінюючи роботу до невпізнаваності.

 

Що ви робите, коли ваша ідеальна робота натикається на критику без аргументів – в дусі «не дуже»?

Навіть якщо проект, який, на мою думку, зроблений відмінно, клієнту не подобається та він говорить «не дуже» – треба дізнатися, що для нього «дуже». Клієнт часто вже має в голові картинку того, як усе має виглядати, але не говорить, а потім довгими правками підлаштовує під свою модель. Як в анекдоті про паровоз, який напилком треба переробити в літак.

Тому я відразу вимагаю у клієнта варіанти, які йому подобаються. У 80% випадків він уже знає, що йому треба, але думає, що ви ж дизайнер і самі до цього прийдете. У нашому російськомовному просторі люди чомусь часто думають, що дизайнер – це просто фотошоп-ясновидець.

Не рви сеть: правила этикета современного интернета

22 Жовтня 2016

Интернет – особый мир, где есть свои правила, нормы и этикет. Platfor.ma сформулировала десять пунктов, на которые стоит обратить внимание, чтобы вас считали человеком разумным даже в таком безумном месте как интернет.

Времена изменились. Множество людей практически переселились в интернет и чат для них – не только способ швырнуть другу видео о том, как совенок играет с котиком (кстати, вот оно), но и рабочий инструмент. Поэтому не стоит продолжать писать так же, как будто на дворе все еще времена ICQ.

 

Привет

как дела?

:))))

слушай

есть вопрос

точнее, идея

а!

хотя стоп

я ж сам могу

все, уже не надо

:))

 

Безудержно нажимать Enter при отправке своих посланий, особенно малознакомому человеку – невежливо. Здороваться в интернете вовсе необязательно, а сакральный вопрос «как дела» вводит в ступор слишком многих, чтобы мучить им всех людей. Попробуйте писать сообщения из более чем двух слов – и люди отблагодарят вас развернутыми и полезными ответами, даже если вы будете просить денег в долг.

.сom в горлі: як працює sadfishing – пошук уваги й підтримки через скарги в інеті

АвторАнна Соха
17 Грудня 2019

Останнім часом за кордоном заговорили про появу нової тенденції, яку назвали седфішинг. Це систематичні розповіді про свої проблеми, сумні події та навіть хвороби на широку аудиторію – у соцмережах. Platfor.ma разом із психологом та блогерками розбирається, добре це чи погано.

У соцмережах люди часто показують своє життя з найкращого боку: курорти, красива їжа, спорт. Але для багатьох віртуальний простір стає до того ж і можливістю пожалітись на невдалий день. Нещодавно для такого контенту з’явився спеціальний термін – sadfishing. Його придумала британська дослідницька організація Digital Awareness UK, що вивчає психічне здоров’я. 

Отже, седфішинг – прагнення людей ділитися особистими проблемами і переживаннями в інтернеті, замість того щоб по-старому обговорити це з парою близьких людей. Загалом ми розповідаємо про свої переживання та проблеми, аби отримати слова підтримки і співчуття або щоб витягнути засілі думки з голови у світ та відпустити. Ми можемо накручувати себе, а перечитавши текст, зрозуміти, що насправді все добре.

Чому простір соціальних медіа замінює нам плече друга/подруги/партнера/мами? Невже, розповідаючи про проблеми з самооцінкою на широкий загал в Інстаграмі, ми почуваємось затишніше і комфортніше, аніж вдома в обіймах на дивані? Разом із гештальт-терапевтом та трьома героїнями ми спробували відповісти на ці питання. 

Отже, чи є седфішинг таким корисним явищем, чи він може погано впливати на здоров’я? Розповідає Антон Федорець – кандидат психологічних наук, гештальт-терапевт, співзасновник платформи онлайн-психотерапіі treatfield.com.

 

Антон Федорець

Цікаво, що термін «седфішинг» виник лише на початку 2019 року, – і це в англомовних матеріалах. Українською ж про явище досі майже нічого не написано. Зараз цей феномен трапляється часто і метафора дійсно дуже вдала: пишучи про свої проблеми, люди начебто «закидають вудку» – і ніколи не можуть бути впевненими, що саме вони витягнуть: підтримку, сміття чи токсичні відходи. 

Слід від початку зазначити, що причини і наслідки такої поведінки бувають різні, і седфішинг навряд чи можна розглядати як щось однозначно шкідливе або однозначно корисне. 

Почнемо з плюсів. Така кількість постів про хвороби, проблеми та складнощі – досить природна реакція на надмір «інстаграмного глянсового життя‎». Багато хто демонструє в мережі тільки свої перемоги, завжди шукає найкращого ракурсу для селфі, замовчує усе негативне. Не дивно, що в соцмережах народжується протест: ні, життя складається не тільки з професійних успіхів та подорожей тропічними пляжами! Ще один плюс в тому, що пишучи або читаючи про сумне, люди можуть позбутися самотності, відчути полегшення («я не один такий‎»). До того ж, пости про особисті трагедії й складнощі часто порушують важливі соціальні теми, дають старт суспільним дискусіям і змінам. 

Пишучи або читаючи про сумне, люди можуть позбутися самотності, відчути полегшення («я не один такий‎»). До того ж, пости про особисті трагедії й складнощі часто порушують важливі соціальні теми, дають старт суспільним дискусіям і змінам.

Нет слов: как украинка 10 дней молчала, чтобы узнать отношение общества к безгласым

Одесская журналистка Надя Дризицкая в качестве эксперимента прожила десять дней, не произнося ни звука. Для Platfor.ma она написала о том, как украинское общество реагирует на молчащих людей.

Когда спрашиваешь у людей, без чего они не могут представить свою жизнь, то 60% вспоминают о современных гаджетах и чудесах техники, еще 20% называют близких и родных, остальные  говорят о чем-то своем, от синтезатора до шоколада. Но никто не вспоминает об элементарно важном, без чего действительно невозможно представить себя. Например, о голосе. Я взялась проверить, как это жить без голоса и замолчала на 10 дней, чтобы попробовать понять, можно ли таким образом прожить в нашем обществе.

С первого дня многих, включая меня саму, интересовало только одно: «Как это – вообще все время молчать?» Ведь, как и большинство, 70% (а то и 100%) активного времени суток я проводила в окружении людей. Но молчать оказалось совсем не сложно, привыкнуть к этому за 1-2 дня можно настолько, что на 11-й ты уже на автомате пользуешься заученными жестами, по привычке не разговариваешь с домашними на кухне и жестами объясняешь в кафе «маленький капучино без сахара».  

Оказалось, вполне легко промолчать, когда тебя что-то раздражает, не кричать и бегать в истерике, когда кто-то уронил твой ноутбук, не ругаться на собаку, которая съела твой завтрак, не отвечать на хамство в транспорте и не съязвить обидную шутку, когда твой друг явно на нее напрашивался.

Сложным оказалось находить общий язык и искать способы объясниться с людьми. Каждую ночь я засыпала с мыслями о том, что мне нужно сделать завтра, и главное – как я буду это делать. Как вызову такси (если не получится с помощью смс) и как, если не найду водителя, объясню ему, где я нахожусь, и как потом буду показывать ему дорогу; как я смогу рассчитаться вечером в маршрутке (об этом чуть позже); как объяснить оператору интернет-магазина, которому необходимо устное подтверждение заказа по телефону, что я не могу говорить, а он не читает электронную почту.

Как? Сложно.