«Люди не усвідомлюють усю серйозність ситуації»: я українець і у мене коронавірус

АвторТетяна Капустинська
23 Березня 2020
карантин коронавірус соціум

Кількість хворих на коронавірус невпинно зростає по всьому світу, вселяючи паніку та параною в людство. Але ж не такий страшний той вірус, як дезінформація, яка вирує навколо нього. Platfor.ma поспілкувалася з українцем, який заразився коронавірусом і наразі перебуває у Німеччині. Він люб’язно, але анонімно, розповів нам про те, як перебіг хвороби виглядає від першого лиця. Спойлер – не так страшно.

ІНФІКУВАННЯ

Я навчаюся на третьому курсі та вивчаю комп’ютерні науки в УКУ у Львові. Цього семестру по програмі Еразмус для студентів я поїхав у Німеччину, Вюрцбург. Приїхав приблизно другого березня, коли в країні якраз був початок епідемії коронавірусу. Майже відразу ми з моєю одногрупницею пішли на два дні в мовну школу німецької, а на другий день після цього у її викладачки діагностували коронавірус. Моя подруга була з нею в тісному контакті, тому звісно стала підозрювати, що в неї хвороба теж проявиться.

Згодом вона стала помічати перші симптоми. Стандартний пакет: температура, біль у горлі та сухий кашель. Її протестували та виявили позитивну реакцію. Я вирішив теж пройти тест – на той момент в мене теж почалися симптоми, але іншого характеру: основним був головний біль впродовж десь шести днів, слабкість у суглобах і чутливість у носі. Мій результат теж виявився позитивним. 

У нас не було навіть вибору – йти тестуватися або ні. Ми розуміли, що обоє були в контакті з людиною, у якої діагностували коронавірус, і ймовірність, що ми його підхопили, – дуже висока. Це відповідальність, насамперед, перед собою, адже в моїх особистих інтересах дізнатися, є в мене вірус або ні. Якщо ти його маєш, то він зі скаженою швидкістю буде через тебе поширюватися. Наприклад, від моєї одногрупниці точно заразилися кілька людей, при тому, що не мали з нею занадто інтенсивного контакту. З цим треба обережно поводитися. Мені в деякому сенсі пощастило – я мав багато роботи в цей час, тому в період з моменту інфікування до перших симптомів я був вдома. Єдині люди, з якими я контактував – мої сусіди по гуртожитку.

ТЕСТУВАННЯ

Усе відбувалося приблизно за таким сценарієм. Коли виявилося, що викладачка хвора, моїй одногрупниці повідомили, що вона відтепер має перебувати на карантині. І house of department міста постійно моніторив її симптоми та цікавився, чи все нормально. Коли вона вже стала почувати себе недобре, то сказала, що хоче зробити тест. Їй призначили конкретні день і час, попередили, щоб вона не користувалася ніяким громадським транспортом, надягала маску та уникала контакту з людьми. У мене була абсолютно така ж ситуація, тільки через кілька днів.

Сам тест пройшов дуже швидко – впорався за 5 хвилин. Я прийшов до лікарні, а саме у блок, який спеціально виділено під швидке тестування на коронавірус. Крім мене та персоналу там більше нікого не було. Думаю, у них просто хороший менеджмент, адже, наскільки я знаю, – заявок на тестування досить багато. Там відразу за вітриною мене зустрів чоловік, який попросив надати документи, розпитав про скарги й самопочуття, після чого видав маску, інструкції, талончик із номером і дезінфектор для рук. 

Я дочекався, поки мій номер назвуть, і піднявся нагору. Спочатку мене розпитали про симптоми, потім у сусідньому кабінеті людина повністю в хімзахисному костюмі взяла у мене мазок горла. І все. Оскільки я не є в будь-якій групі ризику, мене відправили додому на карантин і навіть ніякого лікування не призначили.

КАРАНТИН

Про результати тесту мені написали на пошту – сформулювали це як «definitely positive». Тобто я підозрюю, що там ще є якийсь рівень впевненості в діагнозі. Потім попросили заповнити інформацію про те, з ким я контактував понад 15 хвилин за три дні до перших симптомів. Треба було все це згадати та надати контактну інформацію – всі ці люди наразі переведені на карантин. Також наказали самоізолюватися вдома. Проти коронавірусу немає вакцини, тому лікувати можна тільки симптоми. А оскільки у мене вони слабовиражені, то й у цьому немає сенсу – організм самостійно справляється. А от якби були якісь ускладнення, то, скоріш за все, призначили б якісь ліки.

Коли я дізнався про діагноз, то сприйняв його дуже спокійно, адже знав, що не знаходжуся в групі ризику. У мене не було ніякого страху, тільки бажання скоріше видужати, до того ж, симптоми кожного дня потроху спадали. Мінімальна паніка почалася тільки у моїх родичів і друзів – але то від незнання та нестачі інформації. От єдине, що неприємно – я ж тут заселився до гуртожитку, де блочна система, тому контактував із сусідами. Тобто я тільки переїхав і познайомився з ними, а їх вже потрібно було через контакт зі мною переводити на карантин.

Вдома я сиджу вже день 12-й, паралельно з навчанням віддалено працюю – на це якраз з’явилося більше часу. Почуваю себе добре, симптоми потроху проходять, я вже майже здоровий. Єдине, я відчуваю, що організм втомлений, через це я багато сплю – це трохи впливає на роботу. Ну і, звісно, некомфортно сидіти в чотирьох стінах стільки днів поспіль. 

Я інколи виходжу чисто на прогулянку в масці кудись у лісок, щоб ні з ким не контактувати, але все одно самоізоляція трохи зводить з розуму. Імунітет цілком самостійно справляється з коронавірусом – мене відразу попередили, що, скоріш за все, це буде схоже на звичайний грип у легкій формі. Щодо їжі та ліків, мені допомагають місцеві професори – без питань привозять все, що треба.

ПАНІКА

У нас немає особливої паніки, але це я спілкуюся тільки зі своїми професорами та сусідами, тому інформацію отримую від них. Зрозуміло, що скасували багато заходів і курси в університеті, але полиці супермаркетів повні – дефіциту продуктів немає. Також у нас вдосталь антисептиків, масок і туалетного паперу – я трохи здивований, що в Україні не так. Єдине, на що тут скаржаться люди, що не було вчасної реакції з боку влади та не заборонили завчасно купу спільних заходів. Наприклад, коли я приїхав, 2 березня, разом зібралися 400 людей із різних країн світу: Італії, Ірану, Китаю тощо.

Ось нещодавно в Баварії, де я зараз знаходжусь, видали указ, що тепер працюють лише магазини та аптеки. Але тут вже інфіковано дуже багато людей, тому я думаю, що те, що зараз відбувається в Україні з точки зору обмежувальних заходів – дуже правильно.

В мене у Львові живуть батьки та брати, але моя сім’я доволі прогресивна. Мама – математик, тому з достовірною інформацією проблем немає, вона читає дослідження з першоджерел. Я ж спочатку мав тільки загальне уявлення про зараження коронавірусом, його поширення та перебіг хвороби. А от наступні питання, які мене зацікавили – яким чином передається, наскільки близько та довго треба комунікувати з людиною, щоб вона заразилася, – читав вже з досліджень. Інформація з’являється з кожним днем нова та не встигає перетікати з перших джерел до статей. Тож я беру її з ресурсу від університету Корнелла.

Поки люди не бачать не те що інфікованих, а банально цифри, вони не усвідомлюють усю серйозність ситуації. У багатьох проблеми з розумінням, що таке експоненційне зростання, тобто вони думають собі так: якщо зараз інфіковано 21 людину, то завтра кількість зросте до 22, післязавтра до 23 і так далі. Але ж це зовсім не так.

ОБКЛАДИНКА: kaboompics.com
Найцiкавiше на сайтi

Турботовірус:
як українці роблять добро під час карантину

Останніми днями кожен із вас міг чути або навіть бачити, як люди ледь не б’ються за останній рулон туалетного паперу в супермаркеті. Такі випадки, авжеж, швидко впадають в око, але найцікавіше в них зовсім не це. Особливість у тому, що насправді такі випадки трапляються набагато рідше ніж може здаватися.

Події минулого свідчать, що коли довкола відбувається щось страшне – люди об’єднуються більше ніж будь-коли. Джаміл Закі, професор психології у Стенфордському університеті пояснює це простою істиною про те, що люди – тварини соціальні. Наша суперсила полягає у співпраці. Цю ідею підтримує і думка професора Юваля Ноя Харарі про те, що саме завдяки здатності до колаборації людство змогло розвинутися так успішно.

Тому не дивно, що коли стається щось погане, взаємодопомога – перше, до чого вдається людина. Під час війни або якихось природних катаклізмів люди як ніколи схильні жертвувати власним комфортом, здавати кров, ділитися їжею, жертвувати гроші, аби врятувати інших. Ми згуртовуємося заради взаємопорятунку, встановлюємо контакт.

На відміну від війни, революції чи потопу, в часи пандемії контакт – це перше, чого людям доводиться уникати. Щоб сповільнити поширення вірусу, доводиться самоізолюватися. Але бажання бути разом у складні часи нікуди не йде навіть з карантином. Воно виливається в чудові акти доброти та взаємодопомоги на відстані – справжній вірус турботи. Ба більше, сам факт карантину спрацьовує як обмеження, що тільки примножує людську креативність.

У цьому матеріалі ми зібрали безліч хороших справ, які всі ми можемо робити, щоб разом пережити епідемію та лишитись людьми. Нехай вони надихають вас на допомогу іншим і турботу про себе.

Під час карантину бабусі та дідусі, які знаходяться у зоні ризику через коронавірус, люди з інвалідністю, а також хворі не мають навіть можливості сходити до аптеки або продуктового магазину. Ви можете допомогти їм у часи, коли без підтримки одне одного дуже складно. Наприклад, розмістіть у під’їзді оголошення зі своїми контактними даними про те, що ви готові сходити до магазину, пошти чи аптеки замість них – аби всі були здорові та ситі. Так у фб-групі Подоляночка з’явилася інформація про доставку «Добросусідська». Також можна прокачати свої творчі скіли та розробити власний креативний дизайн. Свій плакат допомоги створив і фонд «Життєлюб» – його може скачати та роздрукувати будь-хто за посиланням. Або ж напишіть з пропозицією в спільний сусідський чат, якщо він у вас є. Крім того, ви можете навчити їх магії онлайну – розповісти, як оплачувати комунальні послуги з дому або замовляти доставку продуктів.

Вірусний контент: Українка з Шанхаю відповідає на ваші запитання про карантин

АвторPlatfor.ma
18 Березня 2020

Коронавірус й далі шириться планетою. Але ми вирішили подивитися, як ситуація зараз виглядає там, де все почалося. Та задача це непроста, тож ми звернулися до вас за допомогою. Ось тут ми опублікували пост, де просили вас написати запитання, які ми потім передали українці з Шанхаю. А вона люб’язно на них відповіла, сидячи на карантині. Тож ось інтерв’ю, яке ми зробили разом із вами. Дякуємо за допомогу, зберігаємо спокій і читаємо, як зараз виглядає країна–джерело інфекції.

Валерія Бондар – українка, яка наразі живе в Шанхаї

– Як у самому Китаї ставляться до того, що саме їхня країна дала старт хворобі й пандемії?

– Чесно кажучи, не бачу, щоб на цьому якось загострювали увагу. Навмисне або ні, китайці наразі замислюються не над тим, хто винен, а над тим, що з цим робити. У своїй більшості, вони досить патріотично налаштоване суспільство. Волонтерський рух та благодійні пожертви набули справді масового характеру під час епідемії: у соцмережах поширювали хештег #武汉加油 (#Ухань, ми з тобою!), а більшість моїх знайомих та друзів змінили аватарки на свої фото у захисній масці. І хоча, можливо, все це здається дрібницями на фоні масштабу проблеми, але ці дрібниці формують соціальну свідомість і згуртовують населення.

На мою особисту думку, зараз не час для расизму та тикання пальцями. Вже у XXI столітті людство пройшло через свинячий грип, який розпочався у США, та африканську Еболу. Це могло трапитися в будь-якій країні світу, і передбачити, звідки надійде наступна загроза – неможливо. А от прийняти належні міри підготовки до подібних надзвичайних ситуацій – обов’язок будь-якої держави перед своїми громадянами.

– Чи пам’ятаєш ти, коли вперше почула повідомлення про коронавірус? Як змінювалося ставлення до нього в суспільстві?

– Так, я була у відрядженні до Гонконгу на початку січня, і мої місцеві колеги вже носили маски. Тобто там інформація про загрозу була з кінця грудня (саме коли перший випадок і зафіксували), хоча на материковому Китаї це все ще замовчували (власне, на початку січня заарештували перших лікарів з Ухані за «поширення неправдивих чуток про новий вірус», а в середині лютого один з цих самих лікарів помер від ускладнень, спричинених коронавірусом). Це і був, напевне, найбільший «прокол» уряду президента Сі, який згодом викликав неабияке обурення у соцмережах. Китайці називали рішення про замовчування «Чорнобилем XXI століття».

Одним із ключових факторів швидкого поширення вірусу було те, що його не зупинили до початку передноворічної міграції (китайский Новий рік – 25 січня 2020, масова міграція зазвичай починається за два тижні). Впевнена, якщо про це заговорили би ще в січні, епідемія не набула би такого масштабу. Офіційно про вірус почали повідомляти за кілька днів до нового року, і 24 січня, коли я саме вирушала у новорічну відпустку, в аеропорту Шанхая 90% відлітаючих вже були у масках.

Соцпакет: 11 наших текстів про настільки суспільно важливе, що вам точно треба їх прочитати

АвторЮрій Марченко
9 Січня 2020

Platfor.ma – це видання, яке підтримує позитивні зміни в країні та світі. Тож весь рік ми писали про важливі соціальні проекти й різноманітні актуальні проблеми та способи їх вирішити. У цій підбірці–соціальному пакеті ми зібрали дванадцять таких матеріалів, які нам здалися найбільш важливими: про благодійність, зоозахист, критичне мислення та екологію. Ми вважаємо, що їх варто прочитати усім, щоб дізнатися:

Донорство все активніше стає не якимось соціальним героїзмом, а нормою. Жертвувати кров – це нормально і не страшно. Особливо якщо жертвувати її за допомогою соціальної ініціативи «Середи в Охматдиті». Всередині – історія про те, як небайдужі люди об’єдналися навколо ідеї допомоги тим, хто цього потребує. А ще підказки, як стати донором, чого боятися і чим потім пишатися. Ну і єдине прохання від волонтерів: спробуйте хоча би раз. Навіть якщо не станете систематичним донором, ваша кров може врятувати чиєсь життя. А зараз задумайтеся: як часто ви рятуєте життя, просто витративши трохи часу на дорогу і віддавши частинку себе, яка повністю відновиться вже за місяць?

 

Чому аби поселити всіх бездомних Києва, потрібен Емпайр Стейт Білдінг, і чому він все одно стоятиме порожній?

Прихід холодів щосезонно супроводжується переїздом бездомних Києва з околиць міста до теплих центральних станцій метро. Традиційно, це і тільки це змушує більшість киян взагалі згадати про проблему бездомності та задуматись, чому справи такі, а не інакші. Пропоную розбиратися з усім по порядку. Почнемо з питання у заголовці №1. Тим паче, відповісти на нього значно легше.

Офіційної статистики щодо кількості бездомних у Києві немає. Точніше, вона є, але покладатися на неї не можна з таких причин: вона базується на кількості бездомних, що звернулися по допомогу чи стали на облік для отримання соціальної допомоги або послуг. А це, за різними оцінками, навряд сильно більше однієї десятої від реальної кількості.

Добре, нічого, йдемо до експертів. На думку Ольги Макар, керівниці ГО «Молодь за мир», станом на листопад 2019 року вулиці Києва налічують приблизно 10 тисяч бездомних людей. Ось і перша цифра! Далі озброюємось житловим кодексом України. Конкретніше – його 47 статтею, за якою житлова площа має видаватись із розрахунком 13,56 квадратних метрів на одну особу. Множимо перше на друге (можна навіть перевірити, порахувавши у стовпчик) і отримуємо 135 тисяч квадратних метрів житлової площі, необхідної для того, аби кожен бездомний столиці мав свою особисту коморку. 

Гуглимо житлові площі найбільших хмарочосів світу, підбираємо кандидата за площею приміщень всередині й вуаля – у нас є переможець (так, загальна площа приміщень Емпайру вказана як більша за 200 тисяч, але це з урахуванням паркінгів і коридорів, та коли ми вже так заморочились, не будуть же наші бездомні ночувати у гаражі). А ще, погодьтесь, на панорамі Києва це виглядатиме досить ефектно. Особливо, якщо брати до уваги, що вежа населена бездомними, бодай тепер колишніми. Чи все ж таки не населена?

Свій маленький хмарочосик соціальної допомоги у Києві вже є. Він знаходиться на вулиці Суздальскій і вміщує до 150 людей одночасно. Вартість однієї ночі – 10 грн, а покинути приміщення треба до 8 ранку. Звичайно, це катастрофічно мало, порівняно із загальною кількістю бездомних, але парадокс у тому, що будівля майже ніколи не заповнена більш як на 80%. Тут і прийшов час шукати відповідь на питання заголовку №2.

Бездомні – група населення, до якої склалося чи не найбільш упереджене ставлення з узагалі можливих. Зовнішній вигляд та недотримання особистої гігієни (хоча це пояснюється якраз відсутністю доступу до благ, що дозволяють за собою слідкувати); схильність до вживання алкоголю (хоча більшість починає пити після того, як стає бездомним, аби затьмарити беззмістовні будні або елементарно зігрітись); думка, що бездомність – особистий вибір (тут, можливо, ноги ростуть з американських фільмів або з радянського лозунгу «Бомж – высшая форма эгоизма», хоча здебільшого на вулицях опиняються жертви махінацій із нерухомістю); наявність до 1998 року закону, що позбавляв реєстрації ув’язнених після 6 місяців у колоніях і автоматично залишав більшість людей, які повернулися з місць позбавлення волі, без житла (а отже жива і думка, що більшість бездомних – колишні «зеки»). І це невелика частина чудово відомих вам стереотипів, які призвели до вищої форми несприйняття даної групи більшістю – тотального ігнорування з рідкими проявами агресії, коли треба прибрати бездомного зі сходів свого готелю-ресторану. І за десятки років вони до такого ставлення звикли. 

Фото: facebook.com/pomogi.bezdomnomu/
Фото: facebook.com/pomogi.bezdomnomu/
Фото: facebook.com/pomogi.bezdomnomu/
Фото: facebook.com/pomogi.bezdomnomu/
Фото: facebook.com/pomogi.bezdomnomu/
Фото: facebook.com/pomogi.bezdomnomu/
Фото: facebook.com/pomogi.bezdomnomu/