fbpx

Крадійська федерація: що Росія за віки вкрала з України для своїх музеїв

АвторЮрій Марченко
26 Серпня 2022

Україна — це земля з багатою історією та культурою і, як наслідок — музеями світового рівня. Втім, якби все склалося інакше, ці музеї могли б бути ще багатшими, а артефакти в них вражали б ще більше. Однак різноманітні реліквії, твори мистецтва, археологічні знахідки та архіви з наших земель вивозилися століттями — це відбувалося і за епохи царизму, і за комуністичної влади, і навіть в наші дні. Platfor.ma розповідає про десять головних втрат української культури й про те, як ці артефакти опинилися в Росії.

Золото скіфських курганів

Скіфський золотий гребінь, ймовірно, зроблений греками, з кургану Солоха, IV століття до н.е.
Підвіска з портретом Афіни, V–IV століття до н.е.
Золота бляха у вигляді оленя з кургану Куль-Оба, IV століття до н.е.
Срібна амфора з кургану Чортомлик, IV століття до н.е.

Активно розкопувати прадавні могили на території України почали ще у 18-19 ст. Аби якось впорядкувати ці іноді хаотичні пошуки, у 1850 навіть створили Імператорську археологічну комісію, яка займалася дослідженнями на території імперії та вирішувала долю знахідок. Причому в самому статуті цієї установи було зазначено пріоритет Росії як місця для зберігання артефактів: «Найцінніші з речей, відкритих комісією або що до неї поступають, подаються на розгляд імператору і по велінню його імператорської величності надходять в імператорський музей Ермітаж або в інші… місця». Саме таким чином знахідки з українських курганів стали одними із головних скарбів петербурзького музею.

Серед них і знаменитий скіфський гребінь з чистого золота. У 1912-1913 роках на території сучасної Запорізької області розкопали величний курган Солоха. Біля узголів’я, ймовірно, скіфського царя, що правив близько 2,5 тис. років тому, лежав золотий гребінь, прикрашений сценою битви.

До Ермітажу потрапили й інші скіфські артефакти. У 1830 неподалік Керчі камінь для будівництва почали видобувати з пагорба Куль-Оба. Однак досить швидко стало зрозуміло, що це не пагорб, а курган із похованням скіфського царя.

На голові правителя лежала золота діадема, на руках — золоті браслети, на шиї — золотий диск вагою 461 грам. Не відставала і дружина давнього царя з асортиментом свого золота і парними підвісками з портретом Афіни. Там же згодом знайшли (і переправили в Ермітаж) й знамениту золоту бляху на щит у формі оленя.

Доповнити перелік можна унікальною срібною амфорою та іншими реліквіями дніпровського кургану Чортомлик (в Ермітажі з 1864), різнобарвним Бородинським скарбом у Державному історичному музеї Москви чи одним із найдавніших скіфських курганів — Мельгунівським на Кіровоградщині. Знахідки з нього теж знаходяться в Ермітажі, а в Україні нагадують про себе хіба що гербом Кіровоградської області, на якому зображено золотого орла з кургану.

Скарб хана Кубрата

Меч хана Кубрата

У 1912 році неподалік Полтави пасли корів двоє хлопчиків. Несподівано один із них об щось спіткнувся і провалився в якусь діру. Втім, коли його витягли, виявилося, що спіткнувся він не об щось, а об золотий посуд, а провалився зовсім не в діру, а в шахту з найбагатшим скарбом Східної Європи — за ім’ям найближчого села його назвали Перещепинським. Загалом у проваллі знайшли понад 800 предметів на 25 кг золота і 50 кг срібла: посуд, прикраси, зброю.

Одним із головних артефактів дослідники майже одразу назвали саме предмет зброї — так званий меч Кубрата. Хан Кубрат був одним із нащадків знаменитого вождя гунів Аттіли й шанується як один із засновників болгарської державності. Чимало істориків вважають, що його поховання знаходилося десь саме в районі сучасної Полтави, і припускають, що Перещепинський скарб — це і є могила великого правителя. Втім, зараз меч Кубрата належить не Україні й не Болгарії, а лежить в Ермітажі.

Сакральні мозаїки

Мозаїка з Михайлівського Золотоверхого собору в Києві із зображенням Св. Димитрія Солунського, початок ХІІ століття
Фреска з Михайлівського Золотоверхого собору в Києві із зображенням пророка Самуїла, 1112 рік

Величну Михайлівську церкву побудували на початку 12 століття у центрі Києва на місці старішого монастиря. Вже в ті часи літопис називав церкву золотоверхою через прикрашений цим металом дах, а ансамбль з розташованою неподалік Софією Київською вражав і містян, і чужинців. Інтер’єр храму частково повторював мозаїки та фрески Софії, однак були й відмінності — наприклад, вісім мозаїчних постатей апостолів та Св. Стефана і Св. Димитрія Солунського (небесного покровителя сина Ярослава Мудрого, великого київського князя Ізяслава). 

За свідченнями очевидців, ця мозаїка вражала. Золоті кольори гармонійно поєднувалися з блакитними й рожевими, а укладені під різними кутами елементи з каміння і золотої смальти давали ефект небесного світла.

Вісім століть Михайлівська церква стояла в центрі Києва, пережила кілька пограбувань міста, занепадала і відновлювалася — а потім прийшли більшовики. У 1919 храмове майно конфіскували й розкрали, а за кілька років закрили й сам храм. Втім, цього було мало — і в СРСР вирішили знищити всю споруду. Чимало науковців, які проти цього протестували, репресували, а на збереження мозаїк врешті дали всього 9 місяців. Церкву підірвали у 1937, а ті мозаїки, які вдалося врятувати, частково сховали, частково віддали в музей Софії Київської. Однак ненадовго.

Ще у 1934 з Москви просили передати Третьяковській галереї мозаїки Дмитра Солунського і Архідиякона Лаврентія: «Ці пам’ятки мають колосальне значення для експозиції, в якій мистецтво Київської Русі представлено вкрай слабо, попри суттєве значення, яке воно має в загальному розвитку російського мистецтва». Тобто, перекладаючи з бюрократичного, — в Москві давньоруського нічого немає, але ж державна міфологія стверджує, що це російська спадщина, тому треба підкріпити цю тезу артефактами. Втім, тоді в УРСР змогли відмовити, і мозаїки лишилися в Києві.

Однак у 1938 у Москві готували виставку до 750-ліття «Слова о полку Ігоревім». І згадали про древні реліквії. Тоді Київ був змушений погодитися на три місяці передати мозаїки та інші предмети в Третьяковку. Ці три місяці тривають і досі. Мозаїка Дмитро Солунський тепер відкриває всю колекцію московського музею, а фреска Пророк Самуїл — один зі скарбів Російського музею в Петербурзі.

Фрески й мозаїки, які залишилися в Києві під час німецької окупації, вкрали вже нацисти. Після війни американські союзники передали їх СРСР, однак до Києва повернулося далеко не все. Тепер ці українські скарби теж знаходяться Третьяковці, Російському музеї, Ермітажі, Історичному музеї в Москві й Новгородському історико-архітектурному музеї-заповіднику. 

У 2001-му і 2004-му роках Україні вдалося повернути 11 фрагментів фресок Михайлівської церкви, однак найцінніші реліквії все ще знаходяться у РФ.

Ікона Божої Матері

«Самая ранняя из известных сохранившихся и одна из самых чтимых чудотворных икон Русской православной церкви», — одразу повідомляє російськомовна стаття Вікіпедії про Володимирську ікону. Ця реліквія дійсно має грандіозне значення для символіки РФ: біля неї ще з 16 століття коронувалися російські монархи, і на ній жеребом обирали митрополитів та патріархів. Хоча насправді все про цю ікону трошки не так — вона не з РПЦ і навіть назва її інша.

Цю ікону привезли до Києва з Константинополя у 1129 або 1131 році, за правління князя Мстислава Великого — старшого сина Володимира Мономаха. Строгість і аскетизм зображення, однак при цьому живість образів одразу привернули до себе увагу людей, які могли побачити її в монастирі у Вишгороді. Тоді ікона й отримала свою назву — Вишгородська.

Однак у 1155 році син Юрія Долгорукого, володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський під час нападу на Київ пограбував Вишгород і серед іншого викрав і цю ікону. Помандрувавши різними містами, вона врешті опинилася в Успенському соборі Кремля вже під назвою Володимирської ікони Божої матері. А в часи СРСР її в рамках політики державного атеїзму перенесли до Третьяковської галереї. Там вона знаходиться й досі.

Перша Конституція

Титульна сторінка конституції Пилипа Орлика

У 1710 в місті Бендери новообраний гетьман Пилип Орлик підписав з козацькою старшиною документ «Договори і постановлення прав і вольностей Війська Запорозького». 16 статей визначали основи державного устрою України, а також взаємовідносини між керівництвом, козацькою старшиною та іншими станами. Крім того, на сторінках документа обґрунтовувалися права України на незалежність від Москви, а влада поділялася на судову, виконавчу та законодавчу, Договір був скріплений підписом та присягою Пилипа Орлика, державною печаткою Війська Запорозького, а через деякий час — і королем Швеції, якого іменували «протектором України».

Цей документ часто називають першою у світі Конституцією — американську прийняли тільки через 77 років. Втім, це твердження не менш часто і оскаржують. Тут варто зауважити, що формально однокорінне слово з «Конституцією» є в самій латинській назві цього артефакту: Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis.

Збереглися «Договори і постановлення прав і вольностей Війська Запорозького» у декількох версіях: скороченій латинською, а також двох текстах староукраїнською мовою. Латинський варіант знаходиться у Національному архіві Швеції. А ось обидві староукраїнських версії у 2008 році українські науковці знайшли в Російському державному архіві давніх актів.

«Шведський» рукопис у 2021 привезли й показували в Софії Київський. В Росії повертати знаковий для України документ не збираються.

Клейноди

Деталь Мазепиного дзвону, 1699 рік

Протягом всієї своєї історії козаки мали особливі символи влади чи почесних обов’язків — клейноди. Вони могли бути різними — від булави гетьмана до різноманітних стягів, бунчуків чи музичних інструментів (литаври, сурми).

І протягом всієї історії козацтва Російська імперія ці клейноди захоплювала й вивозила на свою територію. Вперше це сталося у 1676, через крах Петра Дорошенка. Після цього кожна поразка і кожне руйнування Запорозької Січі обов’язково супроводжувалося перевезенням у Москву і Петербург клейнодів. Викрадали прапори, хоругви, гармати, святині з козацьких церков тощо. Частина з них знаходиться в Ермітажі чи московській Збройній палаті, але точну кількість козацьких клейнодів, в різний час вивезених до столиць імперії, й місце їхнього перебування невідоме. 

Також показовою є історія дзвону «Голуб» з придворної Батуринської церкви. 640-кілограмовий інструмент відлили у 1699 на замовлення Івана Мазепи, а свою назву він отримав за рельєфне зображення птаха на стінці. Також на метал нанесли герб Мазепи, сюжет «Воскресіння Христове», пояс ангельських голів, людину з булавою (ймовірно, самого гетьмана).

У 1708 році росіяни вирішили покарати Мазепу за перехід на бік шведів, знищивши його столицю — Батурин. Ті події відомі в історіографії як Батуринська трагедія або Батуринська різанина. Завдяки зраді одного з полкових старшин росіяни вдерлися всередину міських стін і вирізали все населення — за різними оцінками, від 11 до 15 тис. жителів, в тому числі дітей, жінок, літніх людей.

Після кривавого знищення Батурина росіяни дзвін вивезли. Тільки у 1927 про артефакт Мазепи згадали і доправили до історичного музею Чернігова. У роки Другої світової війни його експонати евакуювали у тил, однак по дорозі один із вагонів чомусь заблукав і зник. В тому числі й «Голуб».

Тільки у 2015 російський історик Аркадій Тарасов майже випадково знайшов дзвін в кафедральному соборі РПЦ в Оренбурзі. За ці роки «Голуб» отримав тріщину й втратив язика. Про повернення Мазепиного дзвону мова не йде.

Архіви козацтва

Також пов’язані з цими подіями артефакти — так званий «Батуринський архів». Це документи з канцелярії Івана Мазепи, які вивезли із захопленого Батурина перед його знищенням. Нині архів зберігається в Санкт-Петербурзькому інститут історії.

Однак, ймовірно, найбільш відома документальна втрата — літопис Самійла Величка. Над цим документом канцелярист Війська Запорозького, секретар Івана Мазепи Самійло Величко працював понад 30 років. В результаті вийшла монументальна праця на чотири частини й 1000 сторінок, яка охоплює події 1620—1700 років. Причому в оригіналі, можливо, й більше, адже літопис дійшов до нас вже сильно пошкодженим, а в заголовку й ще декількох місцях згадуються події принаймні до 1720.

Це справді науковий твір, який є унікальною пам’яткою епохи козацтва, оскільки робота Величка містить аж 262 першоджерела — документи гетьманського архіву. При цьому, за деякими даними, значну частину першого розділу автор писав з російської тюрми, зашиваючи вже готові частини у власний одяг. 

У 2020 на гроші меценатів в Україні видали повний текст «Літопису» з науковими коментарями. Однак оригінал рукопису досі знаходиться у Російській національній бібліотеці Санкт-Петербурга.

Скарби Софії та Києво-Печерської лаври

Як знайти скарб? Судячи з досвіду українського археолога Тимура Бобровського, лазячи в інтернеті. А як створити скарб? Наприклад, вкрасти.

У перші десятиліття існування СРСР храми знищувалися, а реліквії з них в кращому випадку передавалися музеям, в гіршому — зникали чи знищувалися. Так, у 20-х роках понад 100 артефактів вилучили з ризниць багатьох київських церков і соборів — насамперед Софії Київської й Успенського собору Києво-Печерської лаври. Зберігалися вони саме в Києво-Печерському музеї-заповіднику, й зберігалися начебто успішно. Однак у 1940-х ці скарби вилучили, щоб перевезти в Держохорон СРСР — нібито для надійності. Втім, з надійністю вийшло не дуже — після цього вони просто зникли.

Хоча серед них були й надзвичайно важливі для України речі, пов’язані з Іваном Мазепою, Петром Могилою та іншими видатними постатями. Але радянські діячі орієнтувалися не на значущість, а на вартість — в основному вивезли матеріально коштовні речі. Наприклад, панагії — особливі всипані коштовним камінням нагрудні знаки, які носили митрополити.

У 2020 археолог Тимур Бобровський вирішив за підказкою колег переглянути архів Державного історичного музею РФ у Москві, який там саме почали цифрувати та викладати онлайн. Звіривши цей перелік з архівними фото київських церковних реліквій, які колись зникли в архівах СРСР, він виявив щонайменше 57 збігів. Серед них, скажімо, коштовний перстень 13 століття зі склепу Вишгородської церкви чи митра Київського митрополита Гедеона з ризниці Софійського собору, яка цілком зроблена із золота.

Намагання українських науковців встановити обставини їх надходження до музею звелися до такої офіційної відповіді: «…существующая в Государственном историческом музее учетная документация не содержит информации про поступление экспонатов из Киево-Печерской лавры».

Диптих «Адам і Єва»

Картини одного з найвідоміших німецьких митців епохи Відродження Лукаса Кранаха Старшого є у багатьох відомих музеях планети. Є вони й в Україні, однак найвизначніша його робота сто років тому з Києва зникла.

Великий диптих із зображеними в натуральний зріст Адамом та Євою Лукас Кранах Старший намалював, ймовірно, для курфюрста Саксонії, придворним живописцем якого він був. Як робота потрапила в Київ — достеменно невідомо, вірогідно, це сталося під час Першої світової з території Галичини.

У 1927 шедевр знайшли просто під сходами на дзвіницю закритого Троїцького храму. Наступного року картину передали в нинішній Музей Ханенків на зберігання та реставрацію. Під час робіт під старим лаком знайшли зображення крилатого дракона з кільцем у роті. Всі люди мистецтва вже тоді знали — це був фірмовий знак визначного німецького художника Лукаса Кранаха Старшого.

Вже наступного року диптих вилучили співробітники антикварного напрямку Госторгу СРСР і вивезли його в Ленінград. У ті часи радянська влада без розбору продавала за кордон знакові твори мистецтва, аби таким чином отримати вкрай необхідну державі валюту. До того ж продавці отримували премію з відсотків від проданого, а робота знаменитого Кранаха Старшого обіцяла їм чималу вигоду.

У 1931 році «Адама і Єву» продали в Берліні за $10 тис. Оскільки за правилами було заборонено виставляти на аукціон роботи державних музеїв, диптих проголосили частиною колекції російських аристократів Строганових.

Після цього картина змінила ще декількох власників, в тому числі навіть рейхсмаршала нацистської Німеччини Германа Герінга, і врешті опинилася в американського колекціонера Нортона Саймона. У 1974 його колекція перейшла до художнього музею в місті Пасадені. Там «Адам і Єва» перебувають і зараз.

Обставини вилучення і продажу диптиха дають Україні змогу говорити про повернення шедевра. У 2020 в Міністерстві культури навіть говорили, що робота в цьому напрямку ведеться, однак після цього ніяких новин з приводу реституції одного з головних шедеврів Лукаса Кранаха Старшого немає.

Колекції Маріуполя

Архип Куїнджі «Червоний захід», 1898–1908 рік

За десятиліття та навіть століття звички багатьох росіян так і не змінилися. Після захоплення українських міст в ході повномасштабного вторгнення так само як і за козаччини, часів розкопок древніх курганів чи радянського свавілля з’являються звістки про вивезення до РФ творів мистецтва та інших артефактів нашої історії й культури.

Так, 27 квітня радник мера Маріуполя Петро Андрющенко повідомив, що з Маріупольського краєзнавчого музею зникли усі знакові картини. Серед викрадених експонатів — три картини знаменитого живописця, майстра світла Архипа Куїнджі: «Червоний захід сонця», «Осінь» та «Ельбрус». За словами Андрющенка, російські військові також вивезли роботу Івана Айвазовського «Біля берегів Кавказу», картини Миколи Дубовського і три унікальні ікони та погруддя Куїнджі роботи скульптора Володимира Беклемішева. За деякими даними, принаймні частину цього вивезли до краєзнавчого музею тимчасово окупованого Донецька. Достовірних подальших відомостей про ці картини немає.

 

Матеріал підготовлено за підтримки Goethe-Institut.

Читайте більше цікавого