Книга космічного масштабу: уривок з «Астрофізики для тих, хто цінує час» Ніла Деграсса Тайсона

31 Травня 2018
книгосховище наука

Цього року на Мистецькому Арсеналі буде науково-популярна програма від журналу «Куншт». В її межах відбудуться майстер-класи, кисневі коктейлі з дослідниками та наукові перфоманси. На честь цього Platfor.ma публікує уривок з книги одного з найяскравіших науковців сучасності – Ніла Деграсса Тайсона «Астрофізика для тих, хто цінує час». Все про планети, супутники, космос, та їх дивовижні аспекти.

З великої відстані наша Сонячна система виглядає порожньою. Якщо помістити її в кулю, достатню для того, щоб у неї вписалась орбіта найвіддаленішої планети — Нептуна, — то об’єм, зайнятий Сонцем зі всіма планетами та їхніми супутниками, становитиме трохи більше однієї трильйонної частки всього цього простору. Але там зовсім не порожньо — простір між планетами заповнений всілякими кам’яними брилами, уламками, камінцями, крижаними кулями, пилом, потоками заряджених часток і запущеними в далечінь космічними зондами землян. Простір також пронизаний грізними гравітаційними та магнітними полями.

Міжпланетний простір настільки не порожній, що Земля під час своєї орбітальної подорожі на швидкості 30 км/с прокладає свій шлях крізь сотні тонн метеорних тіл на день — щоправда, переважно вони не більші за піщинку. Майже всі такі об’єкти, з якими зустрічається наша планета, згоряють у верхніх шарах земної атмосфери, врізаючись у повітря з такою енергією, що це космічне сміття просто випаровується на місці. Еволюція крихких біологічних видів Землі, у тому числі нашого, стала можливою під цим захисним екраном. Більші метеороїди, розміром десь як м’ячик для гольфу, нагріваються швидко, але нерівномірно. Перш ніж випаруватися, вони часто розбиваються на багато менших уламків. У ще більших тіл поверхня спалюється, але решта тіла успішно дотягує до земної поверхні, де потім знаходять ці метеорити. Здавалося б, на сьогоднішній момент, здійснивши 4,6 мільярдів обертів навколо Сонця, Земля повинна була «пропилососити» все можливе сміття на своєму орбітальному шляху. Та насправді раніше бувало й набагато гірше. Протягом перших півмільярда років після утворення Сонця та його планет на Землю звалювалося так багато різного непотребу, що тепла від енергії цих постійних зіткнень вистачало, аби розігріти атмосферу Землі та розплавити кору нашої планети.

Зіткнення з одним особливо великим шматом космічного сміття спричинило утворення Місяця. Проби місячного ґрунту, що їх доставили на Землю астронавти «Аполлонів», свідчать про неочікуваний дефіцит на Місяці заліза та інших елементів із високими масами. Це вказує на те, що Місяць, швидше за все, складається з речовини, вирваної з бідної на залізо земної кори та мантії внаслідок косого удару Землі із протопланетою розміром десь як Марс, яка збилася зі свого шляху. Після цього зіткнення викинуті на земну орбіту уламки сконцентрувалися, щоб сформувати наш чудовий і не надто щільний супутник. Не рахуючи цього важливого інформприводу, період важкого бомбардування, який Земля пережила в роки свого дитинства, не був чимось унікальним серед решти планет та інших великих небесних тіл Сонячної системи. Вони також зазнали ушкоджень, і позбавлені повітря, а значить і ерозії, поверхні Місяця та Меркурія зберегли до нашого часу значну частину свідчень цього періоду — у формі кратерів.

З часів формування Сонячної системи лишилися не тільки «шрами» на планетах, але й брили та уламки найрізноманітніших розмірів у навколишньому міжпланетному просторі, викресані з Марса, Місяця та Землі внаслідок зіткнень на високих швидкостях. Комп’ютерні симуляції таких метеоритних імпактів наочно показують, що поверхневе каміння поблизу ударних зон може здійматись нагору з достатньою швидкістю, щоб подолати гравітаційні пута рідної планети. З огляду на те, скільки ми відкриваємо на Землі метеоритів марсіанського походження, можна зробити висновок, що щорічно на Землю прилітає близько тисячі тонн марсіанських порід. Імовірно, така сама кількість порід досягає Землі з Місяця. У ретроспективі виходить, що нам не обов’язково було везти зразки місячного ґрунту з самого Місяця. Чимало з них прибувають до нас власним ходом, хоча і не з нашої волі, і ми ще не знали цього під час реалізації програми «Аполлон».

Більшість астероїдів Сонячної системи живуть і працюють в головному поясі астероїдів — порівняно пласкій зоні між орбітами Марса та Юпітера. За традицією, першовідкривачі можуть називати свої астероїди так, як їм заманеться. Художники зазвичай зображують пояс астероїдів як широке кільце у площині Сонячної системи, захаращене звивисто розкиданими каменюками. Насправді ж сукупна маса поясу астероїдів становить менше 5 % маси Місяця, яка, зі свого боку, заледве перевищує 1 % маси Землі. Такий обсяг може здатися несерйозною дрібницею. Але накопичені збурення орбіт постійно відтворюють підмножину потенційно небезпечних астероїдів — їх кількість, можливо, сягає кількох тисяч, чиї ексцентричні (витягнуті за формою) траєкторії перетинаються з орбітою Землі. Простий розрахунок показує, що більшість із них може впасти на Землю протягом найближчих ста мільйонів років. Ті, що розміром більше одного кілометра, вдарять по поверхні з енергією, достатньою, щоб дестабілізувати екосистему Землі та загрожувати вимиранням більшій частині сухопутних земних видів.

Це було б кепсько.

Астероїди — далеко не єдині космічні об’єкти, які становлять потенційну небезпеку для життя на Землі. Ще є пояс Койпера — всіяна кометами смуга, яка починається прямо за орбітою Нептуна, включає Плутон, і, можливо, простягається далі від Нептуна, ніж відстань від того до Сонця. Голландсько-американський астроном Джерард Койпер висунув ідею про те, що в холодних глибинах космосу за орбітою Нептуна чатують заморожені залишки від самого формування Сонячної системи. Оскільки поблизу немає масивних планет, на які вони могли б упасти, більшість цих комет будуть обертатися на своїх орбітах навколо Сонця протягом мільярдів років. Як і в поясі астероїдів, деякі об’єкти поясу Койпера рухаються по ексцентричних траєкторіях, що перетинають орбіти інших планет. Плутон зі своїм ансамблем братів і сестер, яких називають «плутино», перетинаються з орбітою Нептуна навколо Сонця. Інші об’єкти поясу Койпера можуть пірнати до внутрішньої Сонячної системи, часто-густо перетинаючи орбіти планет. Ця група включає комету Галлея — мабуть, найвідомішу з них усіх.

Далеко-далеко за межами поясу Койпера на півдорозі до найближчих зірок простягається сферичний резервуар комет під назвою «хмара Оорта», названий на честь Яна Оорта — голландського астрофізика, який уперше дійшов висновку про її існування. До цієї зони відносяться довгоперіодичні комети, чиї періоди обертання набагато перевищують тривалість життя людини. На відміну від комет із поясу Койпера, комети з хмари Оорта можуть влітати до внутрішньої Сонячної системи під будь-яким кутом і з будь-якого напрямку. Обидва найяскравіші приклади з 1990-х років — комети Гейла-Боппа та Хякутаке — походили з хмари Оорта та повернуться нескоро.

Хмара Оорта
Комети: Галлея, Гейла-Боппа та Хякутаке

Якби наші очі були здатні бачити магнітні поля, Юпітер здавався б удесятеро більшим, ніж повний Місяць у небі. Космічні кораблі, що відвідують Юпітер, повинні бути спроектовані таким чином, щоб протистояти могутньому впливу цієї сили. Як показав англійський фізик Майкл Фарадей ще в XIX столітті, якщо провести дріт всередині магнітного поля, вздовж довжини дроту утвориться різниця потенціалів. З цієї причини у швидкісних космічних зондах, виготовлених з металу, індукується електричний струм. Тим часом такі струми утворюватимуть власні магнітні поля, які так взаємодіятимуть із зовнішнім магнітним полем, що гальмуватимуть рух космічного апарату.

Востаннє, коли я ще стежив за їх ліком, у планет Сонячної системи було 56 природних супутників. Однак потім, одного прекрасного ранку, прокидаюсь і дізнаюсь, що навколо Сатурна виявлено ще десяток. Після того випадку я вирішив більше за їх чисельністю не стежити. Усе, що мене зараз цікавить, стосується того, які з цих супутників було б цікаво відвідати або дослідити. Адже де в чому супутники Сонячної системи інтригують набагато сильніше, ніж планети, навколо яких вони обертаються.

Розмір земного Місяця становить близько 1/400 діаметру Сонця, але при цьому відстань до першого також у 400 разів менша від відстані до другого; ось тому розміри Сонця й Місяця на земному небосхилі приблизно однакові — такого збігу більше немає ні в одної пари якоїсь з інших планет Сонячної системи та її супутника. Це дозволяє нам спостерігати унікальні й надзвичайно фотогенічні повні сонячні затемнення. Земля також синхронізувала рух Місяця із собою, утримуючи його припливним захопленням: у супутника зрівнялись періоди обертань навколо осі та навколо нашої планети. Усюди, де і коли таке трапляється, синхронізований місяць завжди повернутий до своєї планети одним і тим самим видимим боком.

Система супутників Юпітера рясніє оригіналами. Іо, великий місяць, розташований найближче до Юпітера, внаслідок припливних сил синхронізував своє обертання із обертанням навколо своєї планети та піддається структурному механічному напруженню від гравітаційних взаємодій з Юпітером та іншими супутниками. Це накачало в цю кульку достатньо тепла, щоб її внутрішні породи розплавились. Отже, Іо сьогодні є найбільш вулканічно активним місцем у Сонячній системі. На іншому місяці Юпітера, Європі, стільки води, що її внутрішній нагрівальний механізм — подібний до того, що працює на Іо, — розтопив лід під поверхнею, залишивши там приповерхневий океан теплої рідкої води. Якщо десь і шукати позаземне життя в Сонячній системі, то кращого місця годі знайти. (Якось один художник, з яким ми разом працювали, спитав, чи називатимуть чужорідні форми життя на Європі «європейцями». Не знайшовши іншої правдоподібної відповіді, мені довелося відповісти «так»).

Найбільший місяць Плутона — Харон — настільки великий порівняно зі своєю планетою й розташований настільки близько до неї, що обидва елементи системи Плутон-Харон взаємно припливно синхронізувалися: їхні періоди обертання навколо осі рівні періодам обертання навколо спільного центру мас. Ми називаємо це «подвійним синхронним обертанням» чи «подвійним припливним захопленням», що звучить як назва, яка пасувала б ще не винайденому прийому в спортивній боротьбі.

Супутник Юпiтера - Io
Супутник Плутона - Харон

За загальноприйнятим правилом, супутникам планет дають назви персонажів давньогрецької міфології, які відіграли важливу роль у житті грецького відповідника римського божества, на честь якого була названа сама планета. Боги класичного пантеону вели бурхливе й заплутане світське життя, тож не бракує і пов’язаних із ними персонажів, у яких можна запозичити імена. Єдиний виняток із цього правила — супутники Урану, що звуться, як головні герої творів британської класичної літератури. Англійський астроном сер Вільям Гершель став першою людиною, яка відкрила планету за межами тих, котрі легко помітити неозброєним оком, і він був готовий назвати її на честь тодішнього короля, якому віддано служив.

Досягни сер Вільям своєї мети, список планет був би тоді такий: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн і… Георг. На щастя, здоровий глузд переважив, і через кілька років планета отримала класичне ім’я Уран.

Але оригінальна пропозиція Гершеля називати супутники цієї планети іменами персонажів п’єс Вільяма Шекспіра та поем Александера Поупа була схвалена — і цієї традиції дотримуються до цього дня. Серед 27 Уранових супутників зустрічаємо Аріель, Корделію, Дездемону, Джульєтту, Офелію, Порцію, Пака, Умбріель і Міранду.

Сонце втрачає речовину зі своєї поверхні зі швидкістю порядку мільйона тонн на секунду. Ми називаємо це явище «сонячним вітром», що набуває форми високоенергетичних заряджених частинок. Подорожуючи зі швидкістю до тисячі миль на секунду (близько 1600 км/с), ці частинки перетинають міжпланетний простір, де їх можуть відхиляти з їхнього курсу магнітні поля планет. Такі частинки прямують у бік північного та південного магнітних полюсів, натрапляючи по дорозі на молекули газу — їх зіткнення прикрашають атмосферу барвистими полярними сяйвами. Космічний телескоп «Габбл» помітив такі сяйва поблизу полюсів Сатурна та Юпітера. А на Землі Aurora Borealis та Aurora Australis (простіше кажучи, північне та південне сяйво) періодично нагадують нам про те, як добре мати захисну атмосферу.

Межі атмосфери Землі часто визначають у кілька десятків кілометрів від земної поверхні. Супутники на «низькій навколоземній орбіті», як правило, літають на висоті від 100 до 400 миль (160-650 км), здійснюючи один повний оберт довкола планети десь за 90 хвилин. Хоча дихати на цих висотах неможливо, та певна кількість атмосферних молекул там усе ж присутня — цілком достатньо, щоб повільно поглинати орбітальну енергію супутників без відома останніх. Щоб протистояти такому розсіюванню їх енергії й гальмуванню їх швидкості, супутники на низькій орбіті вимагають періодичного прискорення й підйому — інакше вони просто впадуть на Землю і згорять у щільних шарах атмосфери. Тож альтернативний спосіб знайти край нашої атмосфери — відповісти на запитання, де густина молекул її газу зрівнюється з густиною молекул газу в міжпланетному просторі. За таким визначенням земна атмосфера простягається на тисячі кілометрів.

На висоті, значно більшій за цей рівень — на рівні неповних 23 тисяч миль (якщо точніше, то 35 786 кілометрів від рівня моря, що становить одну десяту відстані до Місяця) — пролягають орбіти супутників зв’язку. Ця особлива висота обрана не тільки тому, що там і близько немає земної атмосфери, але й тому, що швидкість супутника на ній настільки низька, що йому знадобиться рівно доба, щоб завершити один оберт навколо Землі. Описуючи «геостаціонарні орбіти», які точно відповідають швидкості обертання Землі, ці супутники, можна сказати, зависають над земною поверхнею, що ідеально підходить для передачі сигналів з однієї точки планети до іншої.

Атмосфера Землi

Закони Ньютона роблять пряме застереження: що, хоча гравітація планети стає тим слабшою, чим далі від неї ви віддаляєтесь, однак немає такої відстані, де сила тяжіння впала б до нуля. Юпітер зі своїм потужним гравітаційним полем знешкоджує чимало комет, що від гріха подалі падають на планету-гіганта, а в іншому випадку накоїли б чимало лиха у внутрішній Сонячній системі. Юпітер виступає в ролі гравітаційного щита для Землі — такого собі дужого великого брата, який забезпечує тривалі (на сотню мільйонів років) періоди відносної тиші та спокою на Землі. Без захисту Юпітера складним формам життя було б нелегко стати такими вже складними, оскільки їм довелося б виживати в умовах постійної загрози вимирання внаслідок руйнівного удару з космосу.

Практично кожен дослідницький зонд, запущений у космос, використовував гравітаційні поля планет. Приміром, автоматична дослідницька станція «Кассіні», перш ніж відвідати планету свого призначення — Сатурн, — двічі здійснювала гравітаційний маневр поблизу Венери, один раз поблизу Землі (при зворотному прольоті) і ще раз поблизу Юпітера. Мов більярдна кулька, яка кілька разів відбивається від бортиків, перш ніж потрапити до лузи, космічні зонди звичні до таких складних траєкторій від однієї планети до іншої. Нашим крихітним апаратам просто не вистачило б швидкості та енергії від наших ракет, щоб досягти своїх пунктів призначення.

1. Мiсце призначення автоматичної дослідницької станції «Кассіні» Сатурн
2. Планети, бiля яких станцiя здiйснювала гравiтацiйнi маневри: Венера, Земля та Юпiтер

Я тепер теж відповідальний за один шматочок міжпланетної речовини в Сонячній системі. Річ у тому, що в листопаді 2000 року астероїд основного поясу 1994KA, відкритий Девідом Леві та Керолін Шумейкер, був названий на мою честь — 13123-Тайсон. Мені було приємно, та особливих причин зазнаватися не було; зрештою, багато астероїдів носять такі знайомі людські імена, як Джоді, Гаррієт і Томас. Є навіть астероїди, названі Мерлін, Джеймс Бонд і Санта. Довжина списку астероїдів, що сягає вже сотень тисяч одиниць, може невдовзі переважити запас імен, які можна їм придумати. Незалежно від того, чи дійде колись до такого, мені можна втішатися, що мій космічний камінчик не одинокий — разом із ним простір між планетами пронизує величезна кількість подібних об’єктів, названих на честь реальних та вигаданих людей.

Я також радий повідомити, що на цей момент мій астероїд не прямує до Землі.

31 Травня 19:18
книгосховище наука
Найцiкавiше на сайтi

Просто космос: 12 ресурсів, з якими ви полюбите зірки, чорні діри й темну матерію

Сьогодні по всьому світу відзначають День космонавтики – 12 квітня 1961 року радянський космонавт Юрій Гагарін на космічному кораблі «Восток-1» стартував з космодрому «Байконур» і першим в історії здійснив орбітальний обліт планети Земля. На честь цього Platfor.ma створила найбільш космічну підбірку ресурсів, щоб подивитися, почитати, допомогти у пошуку позаземних цивілізацій та покерувати марсоходом.

 

Інстаграм Nasa

NASA прагнуть додати трохи космосу у ваші стрічки та розбавити низку котиків, селфі та б’юті-блогів дійсно захоплюючими кадрами. Тут можна не тільки побачити фото планет, космосу та супутників, а й переглянути в інста-сторіс фрагменти робочого процесу та звернення працівників космічного агентства до звичайних смертних.

 

Інтерактивна карта Сонячної системи

Творці цієї платформи запевняють, що космос – це любов, якою потрібно ділитися, а замовчування науки – зовсім гріх на душу. Тому бажають всім охочим отримати галактику задоволень з безкоштовною моделлю Сонячної системи, нічного неба та космічного простору в реальному часі, з точними позиціями об’єктів й безліччю цікавих фактів.

 

Геній генів: як наука навчилась творити суперлюдей і чому це лякає саму науку

CRISPR Cas9 — це складна назва простої та дешевої технології редагування геному, яка кардинально змінила можливості молекулярної біології. Ця система дозволила вченим серйозно говорити про перемогу над раком, ВІЛ та вірусом Зіка, спадковими генетичними захворюваннями та малярією. Завдяки CRISPR Cas9 можна здійснити аграрну революцію або «запрограмувати» собі ідеальну дитину. Фактично ця технологія кинула людству виклик на наукових, етичних, соціальних та політичних фронтах. Platfor.ma спробувала розібратися, чого в ній більше: корисного чи небезпечного.

Ланцюг ДНК — як намисто, де структурні елементи, нуклеотиди, зібрані в унікальній послідовності. Це намисто пасує саме вам і визначає ваше життя. Коли в послідовності всі намистини складені правильно, організм працює добре. Але коли туди втручаються віруси або мутації, гармонійна послідовність руйнується і людина хворіє. Вчені з’ясували, що організмові боротися з вірусами допомагає dream-team: CRISPR та білки Cas9. Ці круті хлопці в парі можуть «вирізати» з геному частинки вірусу, зупинивши зовнішнє вторгнення в клітину.

CRISPR — це імунна система багатьох одноклітинних, яка рятує мікроорганізми від вірусів. Розшифровується як Clustered Regularly Interspaced Short Palindromic Repeats (короткі паліндромні повтори, регулярно розташовані групами). Це необхідно знати, тому що між повторами містяться важливі частини — спейсери (проміжки). Вони несуть інформацію про чужорідні елементи, які колись проникали в клітину або в її пращурів.

Тобто CRISPR — це такий собі колекціонер, в якого є знімки усіх вторгнень в клітину. Він також турбується про оновлення своєї колекції. А Cas9 — це вже справжній ювелір, який за допомогою знімків вишукує на 100% ідентичні послідовності та вирізає їх із ланцюга ДНК. Потім ланцюг відновлюється і заповнюється правильними комбінаціями нуклеотидів.

Емануель Шарпентьє

У 2012-му науковці Емануель Шарпентьє та Дженіфер Дудна запропонували самостійно програмувати РНК для колекції, щоб Cas9 впізнавав і видаляв саме ті ділянки гену, які потрібно науковцям. Приблизно тоді ж інші дослідники встановили, що така технологія може спрацювати не лише в бактеріях, а й у людському організмі. Коли ж стало відомо, що цей відносно недорогий та ефективний спосіб редагування геному дійсно працює, учені по всьому світові розпочали найрізноманітніші дослідження.

Черная пора: Стивен Хокинг о приходе самого опасного времени для всех нас

АвторЮрій Марченко
5 Грудня 2016

Выдающийся физик Стивен Хокинг написал колонку в британское издание The Guardian, в которой предупредил, что сейчас для планеты настал самый опасный момент. Platfor.ma приводит ее краткое и невеселое содержание.

74-летний английский ученый признался, что нынешняя картина мира его ужасает. Экономическое неравенство, безработица, вынужденная миграция, популизм, экологические проблемы – все это, по мнению, Стивена Хокинга, должно заставить задуматься всех людей о том, куда мы идем и почему можем прийти куда-то не туда.

Хокинг утверждает, что в основе нынешней ситуации лежат экономические последствия глобализации и технологического роста. Из-за автоматизации производства количество рабочих мест сокращается, оставляя возможности только для креативного класса и управленцев. А это еще больше увеличивает экономическое неравенство. При этом, по его словам, разрыв между властями и обычными людьми растет все быстрее. Ученый полагает, что решение Великобритании о выходе из ЕС и победа Дональда Трампа на президентских выборах в США – это именно выражение гнева людей, которые чувствуют себя брошенными их собственными лидерами.

«Как физик-теоретик из Кембриджа, я всю жизнь прожил в чрезвычайно привилегированном месте. Небольшая группа исследователей, с которыми я работал все эти годы, иногда подвергается соблазну и называет себя настоящей элитой научного мира. С учетом славы, которая пришла ко мне вместе с написанными мною книгами, и вынужденной в силу моей болезни изолированностью, я вижу, как растет моя собственная башня из слоновой кости. Поэтому я чувствую, что растущее неприятие элиты в Британии и в Америке направлено и на меня лично», – поясняет Стивен Хокинг, заслуживший всемирную славу как выдающийся исследователь возникновения мира и популяризатор науки.

Стивен Хокинг поясняет, что распространение интернета и соцсетей провоцирует увеличение неравенства. В Африке к югу от Сахары телефон у людей встречается чаще, чем доступ к чистой воде. Насмотревшись на картины роскоши в Instagram, люди из деревень в погоне за ней переезжают в города. А потом и за рубеж. В итоге экономические мигранты оказываются все более серьезным вызовом для экономики и инфраструктуры стран, куда они приезжают, подрывают толерантность и способствуют росту политического популизма. «Интернет позволяет получать очень большие деньги очень маленькому числу людей, – пишет ученый. – Мы живем в мире растущего финансового неравенства, где теряется не только уровень жизни – теряется сама способность людей зарабатывать себе на жизнь. Неудивительно, что люди ищут способ заключить какую-то новую сделку — и такой им представляется избрание Трампа и выход из ЕС».

Все это приводит физика к мысли о том, что настал самый опасный момент в истории нашего вида. «Именно сейчас человечеству нужно работать всем вместе, больше, чем когда либо, – продолжает Стивен Хокинг. – Мы столкнулись с экологическими вызовами, изменением климата, проблемой с производством продуктов питания, эпидемиями, окислением океанов. Мы придумали технологии, которые позволят нам уничтожить нашу планету. Но мы еще не изобрели способ ее покинуть. Возможно, через пару сотен лет мы отправимся к звездам и создадим свои колонии. Но пока у нас только одна планета, и мы должны работать вместе, чтобы защитить ее».

Для этого, по мнению ученого, следует разрушать барьеры между странами, а не строить их. Большая часть ресурсов находится в руках небольшого числа человек, и нам придется научиться делиться ими. Исчезают не только рабочие места, но и целые индустрии, и нужно помочь людям переквалифицироваться. А поскольку страны не справляются с ростом миграции, нам нужно поддерживать глобальное развитие, чтобы хорошо стало везде – это единственный способ сделать так, чтобы миллионы людей искали благополучие у себя на родине.

«Мы можем сделать это – я, в общем-то, огромный оптимист, – заключает Стивен Хокинг. – Это потребует от элит – от Лондона до Гарварда, от Кембриджа до Голливуда – извлечь уроки из событий прошедшего года. И прежде всего, узнать нашу меру смирения».

«Получил Нобеля, позвонил маме»: разговор с выдающимся химиком о его Украине

Роалд Хоффман – один из самых именитых химиков современности, профессор Корнеллского университета и лауреат Нобеля-1981 за работы в сфере химических реакций. А еще он родился в Золочеве Львовской области и несколько раз приезжал на историческую родину. Platfor.ma поговорила с ученым по скайпу, чтобы расспросить его об украинской семье, изнанке Нобеля и том, почему он чувствует вину за свою фундаментальную науку.

– Расскажите, как вы записывали видеопослание жителям Золочева из Корнеллского университета (оно есть чуть ниже. – Platfor.ma).

– Я надеялся заинтересовать молодых людей наукой. В первые годы после получения независимости украинская молодежь хотела изучать скорее бизнес и экономику – все то, что способствовало построению нового общества. Кроме того, тогда поддержка науки была недостаточной. И в результате молодые люди просто в ней разочаровались. Сейчас ситуация улучшилась, но это все равно нужно поддерживать.

Для того, чтобы страна развивалась, ей нужны образованные молодые люди. Какой-то процент из них поедет учиться в европейские страны или США. Кто-то там останется – и это нормально. Но важно, что они будут помнить свою родину и могут вернуться в будущем. Это определённый этап развития страны. 15 лет назад 10% китайских выпускников после окончания университета оставались в США, а теперь больше половины из них вернулись на родину. Дело в экономической ситуации страны – сегодня в Китае очень благоприятная среда для науки и исследований. Я думаю, что Украину ждёт то же самое.

Ро­алд Хоф­фман

А история с видео такая – я записал его в своем университете. Меня об этом попросил Евгений Захарчук – он мой хороший знакомый, работает в западном центре украинской Академии наук. Вообще-то поначалу он и вовсе пригласил меня снова приехать в Украину. Я был очень тронут, но, увы, не мог, поэтому хотя бы записал сообщение.