fbpx

«Наші очі з-під маски – останнє, що бачать люди»: італійська 🇮🇹 медсестра про те, що за кулісами

АвторТетяна Капустинська
8 Квітня 2020

Станом на 8 квітня в Італії 135 тисяч людей, які захворіли на коронавірус – їхня кількість тільки збільшується. Лікарі та інший медичний персонал країни майже не сплять, ризикують своїм фізичним та психічним здоров’ям тільки заради того, щоб більше людей вижили. Вони знаходяться в умовах надзвичайної ситуації та роблять неможливе. Ми зв’язалися з українкою Іриною Устіянич, яка зараз працює в приватній лікарні італійської провінції Брешія, де стався страшний спалах коронавірусу. Медсестра розповіла нам про те, як пандемія виглядає зсередини. 

Персона

 

Мене звуть Ірина Устіянич. Вже 20 років я живу в Італії, маю сім’ю та трьох чудових дітей. Мій чоловік, Андрій, за спеціальністю медик, але, на жаль, нам не вдалося легалізувати його український диплом, тому у цій сфері він не працює. Зате, багато років тому саме він дав мені шанс стати тим, ким я є зараз – медсестрою. Андрій рік готував мене до вступних іспитів на медсестринську справу до філіалу університету Universitá cattolica sacro cuore di Roma у місті Брешія – це у регіоні Ломбардія поблизу Мілана. Тож у 2010 році мені вдалося закінчити університет і з гордістю зайняти місце серед італійських медсестер. 

Роботу знайшла одразу, більш того, вдалося отримати так званий «контракт без терміну». Це було величезним досягненням для мене та моєї сім’ї. Саме відтоді я працюю у приватній клініці Сант Анна групи Сан Донато у місті Брешія.

Про коронавірус я вперше почула в новинах, мабуть, в січні. Але тоді мало хто приділяв цьому увагу, в тому числі, через те, що Китай просто далеко. В головах була така наївна, але обнадійлива думка: «Хіба добереться щось подібне до нашої сонячної Італії?» Але ж добралося… 

Наша клініка є приватним закладом, тому не одразу почала приймати пацієнтів, які захворіли на COVID-19. Перша хвиля вся пішла на державні структури, а ми під’єдналися в кінці лютого. Спочатку був задіяний лише один маленький відділ – пацієнтів розподіляли по одному в палату. Пройшло не дуже багато часу й зайняли ще один відділ, у який вже клали по два пацієнти в кімнату. Незабаром настав момент, коли вже не можна було собі дозволити перебирати, тому в одну палату почали класти людей різної статі.

Ми все більше поринали в пекло. Людей, хворих на коронавірус, ставало надзвичайно багато, а за зміну не встигали рахувати, скількох поклали на стаціонар. На початку у нас частина відділу була перегороджена гіпсокартонною стіною – під час однієї робочої зміни я навіть не встигла помітити, коли та стіна зникла, а ми почали займати наступні палати. Це був справжній жах.

У перші дні ходити в масці та у всіх засобах особистого захисту було надзвичайно важко, особливо, коли не знаєш, скільки часу без перерв можеш провести в приміщенні. Було спекотно, не вистачало повітря, страшно було вийти попити води чи сходити в туалет. Вісім робочих годин перетворювались у дев’ять, десять, одинадцять, а ми цього навіть не помічали. До того ж, багато часу витрачалося на одягання та власний захист. Люди поступали в надзвичайно важкому стані, а не всі медсестри, в тому числі і я, були підготовлені до того, щоб працювати з певними технічними засобами. 

У нашій лікарні буквально через кілька днів після початку цього всього жахіття поставили вісім великих палаток, куди ми вивозимо мертвих, адже в морзі немає місця. Потім приїжджають похоронні агенції та по одному забирають людей для спалювання.

Ситуація в країні

 

Ситуація ще досі критична, але, за останніми даними, наче йде на спад. Ми закриті понад місяць: вулиці порожні, ніхто нікуди не ходить, тому що це заборонено законодавством. У разі порушення штраф – від €400 до €3000. Також є кримінальна відповідальність, якщо виходиш з дому без потреби. Відповідно, ніхто не ризикує й всі чітко усвідомлюють, що потрібно дотримуватися правил. Діти помаленьку звикають до нового режиму: старші вчаться онлайн – у них проходять відеолекції з усім класом, а от з меншими трошки гірше, тому що вони не мають такого досвіду роботи з комп’ютером, щоб робити завдання в електронному форматі. Їм необхідна постійна допомога дорослих. 

Основна маса фабрик, магазинів, бізнесів – усе закрито. Люди сидять вдома на утриманні держави, яка виділила кошти та оплачує 80% від їхньої зарплати. В магазинах все є, продуктів достатньо – єдине, що намагаємося виходити за ними тільки у разі крайньої потреби. Я, наприклад, виходжу один раз на тиждень і роблю велику закупку.

Глибша проблема – людський ресурс. Ми закриті вже досить довгий час, протягом якого гостро починаєш розуміти, що таке свобода, воля у пересуванні, спілкування з людьми не через телефони або відеозв’язок. Соціальна сторона надзвичайно тисне на психіку та на емоції. Це величезна проблема для всіх, хто зараз перебуває в ізоляції. Думаю, це не пройде безслідно ні для кого. Всі ми будемо довго розплачуватися за цю ситуацію – можливо, пройде й не один рік, а комусь залишиться слід на все життя. В мене от троє дітей – 7, 14 та 26 років, – і, якщо чесно, мені страшно за їхнє майбутнє. Так, карантин – це обмеження нашої свободи, але, насправді, це єдиний спосіб зберегти сотні, а можливо тисячі життів.

За кулісами лікарні

 
 

Наразі в лікарні трохи зменшується потік людей, але, можливо, це оманливе враження, оскільки установи переповнені й просто здається, що пацієнтів стає менше, – насправді, їх просто немає куди класти. Статистично смертей багато щодня, але враховуйте, що офіційні дані не відповідають дійсності. Офіційні структури до мертвих від коронавірусу відносять тих людей, у яких взяли на тест біологічні матеріали та які в результаті виявилися позитивними. Але ж є величезна кількість хворих, які не йдуть до лікарні й, відповідно, не потрапляють до статистичних даних. Але вони є та вони вмирають по хатах. Ці правдиві цифри є в кожних комуні, містечку, селі – це набагато точніші, а тому й набагато страшніші показники.

У лікуванні не відмовляють нікому. В Італії воно безкоштовне для всіх – маєш ти документи для перебування у країні або ні. Єдине, в чому полягає проблема – в лікарнях просто фізично немає місця, тому пацієнта можуть туди не помістити виключно з цієї причини. У нас, у приватній клініці, все саме так, а у державних – люди взагалі люди лежать вже у коридорах. Відповідно, швидка допомога не виїжджає на кожний виклик, спочатку робиться анамнез, збираються дані про життя та здоров’я людини. Якщо, наприклад, виявляється, що пацієнту 90 років і він має якісь патології, його не заберуть до лікарні, на жаль. Його залишають помирати дома, тому що шанси малі. Відмовляти у лікуванні – це неетично та некоректно, але через обставини іноді так трапляється.

До нас поступають пацієнти абсолютно різного віку, але всі мають проблеми з диханням – у них низька кількість кисню в крові. Тож, призначається лікування – в першу чергу, звісно, киснева допомога. Залежно від складності випадку, пацієнту дають маску з киснем: спочатку до 15 літрів на хвилину, потім з резервуаром, де кількість кисню поступає більша. Наступний етап – кінцевий, який ми можемо собі дозволити у звичайному відділі, маска СІПАП з постійним позитивним тиском. Тобто в людину поступає кисень безперервно. В нашій лікарні саме з ними була величезна проблема – їх не вистачало, тому ми позичали одне одному по відділах. Зараз вже ніби ситуація налагодилася.

 

Але якщо вже й це не допомагає, а кількість кисню в крові не збільшується, призначається інтенсивна терапія – механічний вентилятор, трахеотомія. Це вже серйозніші маневри, які робляться в реанімації та застосовуються, як правило, до пацієнтів молодшого віку, які мають шанси їх витримати. Тому що механічна вентиляція, наприклад, теж має багато своїх протипоказань. Що більше людина має хронічних патологій – діабет, гіпертонія тощо, – то менше в нього шансів на виживання, на жаль. 

Ми використовуємо при лікуванні противірусні препарати проти СНІДу, які самі по собі дуже вдаряють по імунній системі, по нирках і печінці. Лікування повинно проходити під наглядом лікаря, адже їх не можна пити тільки тому, що ти щось вичитав в інтернеті, – це неприпустимо та загрожує летальним випадком.

Люди, які рятують життя

Медперсоналу не вистачає, тому що треба було підсилити кількість людей на зміну, щоб надавати повноцінну асистенцію. Якщо раніше на відділ з 20 пацієнтів можна було обійтися двома медсестрами, то тепер так не вийде. По-перше, хворі набагато складніші, по-друге – надто багато часу витрачається на наш персональний захист. 

Крім того, багато медсестер і лікарів є позитивними на коронавірус, особливо ті, які не працюють у відділах ізоляції та не такі захищені як ми. З самого початку, як тільки почали поступати хворі, у нас вже було все необхідне – маски, халати тощо. А от тим, хто залишився по так званих «чистих» відділах, в яких теоретично немає пацієнтів з коронавірусом, не давали маски з захистом FFP3 або FFP2. Звісно, це не означало, що там не було пацієнтів із ковідом – симптоми у людини можуть проявитися тільки через кілька днів після того, як вона відвідала лікарню. А до того, відповідно, медсестри нею опікувалися й з нею контактували. Ось так і відбуваються ці зараження медперсоналу – тільки тому, що в них немає захисту.

Поки що італійська влада нам, медичним працівникам, нічого особливого не обіцяє. За конституцією в нас є надбавка за біологічний ризик – щось на кшталт €6 на день. Також всім, хто ходить на роботу під час карантину, незалежно від того, працює людина в медичній установі або на фабриці, дають €100 до зарплати. Медпрацівникам, в яких є діти до 12 років, влада надає допомогу в розмірі €1000.  Але для того, щоб її отримати, треба, по-перше, мати ту дитину, а, по-друге, взяти на роботу бебісітера. Відповідно, якщо я на нього витрачаю гроші, то влада мені їх типу повертає. Тому як такої допомоги, премії або визнання медпрацівники не мають.

Але, чесно вам скажу, ніхто про це і не думає, тому що зараз у країні економічно складна ситуація, коли майже ніхто не заробляє та не платить податки. Витрачається величезна кількість коштів на санітарну систему. Тому на що можна претендувати від держави, яка зараз тоне? Топити її ще більше, вимагаючи премію за те, що робиш свою роботу? Особисто в мене такої думки немає – я розумію, що зараз я потрібна людям і суспільству як ніколи гостро. Людські стосунки зараз теж дуже глибоко відчуваються – людяність проявляється сильно.

Мій графік роботи, ясна річ, зараз набагато напруженіший, ніж був раніше. На початку ми працювали й по 12 годин – ти просто не міг піти та залишити колег, потрібно було постійно допомагати одне одному. Зараз зміни налагодилися, єдине, що працюємо більше робочих днів у місяць. Якщо раніше було 4 робочих дні підряд та 2 вихідних, то тепер 5 (а інколи й 6) робочих і два вихідних. Це багато, хоч так і не здається – зміни проходять дуже важко, тому вихідних для фізичного розвантаження замало. Особливо, якщо враховувати, що у багатьох дома є сім’ї й там теж потрібно постійно щось робити. Але є як є – зараз не час жалітися та хотіти багато відпочивати. Будемо це робити, коли все закінчиться, а зараз треба думати та докладати зусиль, щоб вийти з цієї ситуації.

Емоційна складова

 

Але найважче – це емоційна сторона. Люди помирають наодинці з собою. Наші очі з-під маски – це останнє, що вони бачать. Поруч немає близьких і пацієнти не мають можливості ні з ким попрощатися. В основному, в усіх останні слова звучать так: «Я не маю чим дихати». Це страшно насамперед через те, що в основному ми розуміємо, що не можемо нічим допомогти. Тільки провести в останню дорогу, спробувавши зменшити страждання. Це боляче.

Ніхто не міг собі уявити настільки багато смертей та поламаних сімей. Емоційно це дуже складно, тому що чітко розумієш, що суспільство насправді ламається. У нас нещодавно був пацієнт, в якого померло двоє братів одночасно в один день. Треба було йому надати допомогу, тому добре, що саме для цього у нас працюють психологи. Є цілі сім’ї, які вимирають, і цих людей не можуть похоронити, відвести в останній шлях або віддати їм належне. І це величезна проблема для всіх.

Що далі

 

Рано чи пізно, я думаю, нас випустять з карантину, тому що тримати паралізованою цілу країну так довго не можуть. Але, мабуть, будемо продовжувати дотримуватися дистанції, не будемо влаштовувати масових заходів, можливо, школи все ще будуть працювати онлайн. Це буде вирішувати влада, а поки що ми офіційно до Пасхи закриті на карантин. 

Світова охорона здоров’я, однозначно, повинна активізуватися після пандемії. В Італії багато фабрик швиденько перекваліфіковуються для шиття масок, виготовлення медичних засобів і приладів, тому що в країні потреба в цьому є величезною. Італійці цей період порівнюють з воєнним, тому що така ситуація була під час Другої світової й зараз ми з цим стикнулися в повному обсязі. Люди стараються змінити своє життя, тому що, як би хто не хотів, емоційно воно все одно впливає. Особисто я не можу відгородитися від того, що бачу на роботі кожного дня. Мені чоловік каже: «Приходиш додому – відключайся, забудь, постав бар’єр». Ну як ти собі можеш його поставити? В мене перед очима багато смерті, страждань.

Я не претендую на те, щоб бути героєм. Люблю і завжди любила свою роботу, стараюся робити все, що від мене залежить, щоб допомогти людям у цій ситуації. Навіть якщо ці мої розповіді дадуть зрозуміти всю її серйозність та, найголовніше, важливість дотримання правил карантину – для мене це буде найбільшим досягненням.

Українцям

 

Українцям бажаю здоров’я та усвідомлення того, що треба таки дотримуватися карантину, тому що він дає свої результати. Сподіваюся всім серцем, що в Україні, на моїй Батьківщині, не буде такого масштабу, як тут, тому що це є величезне страхіття. Бережіться та сидіть вдома. Хай вам усім щастить і, найважливіше, будьте здорові!

ФОТОГРАФІЇ: 1, 2, 3.
 
Читайте більше цікавого