«Інтелектуали ненавидять прогрес»: уривок із книги Стівена Пінкера «Просвітництво сьогодні»

АвторPlatfor.ma
8 Червня 2019
книги книгосховище пороблено

Стівен Пінкер – лінгвіст, когнітивіст, популяризатор науки та, мабуть, найвидатніший публічний інтелектуал нашого часу. У світі, закоханому в песимізм і нігілізм, він відстоює ідеали Просвітництва – розум, науку, гуманізм – і за допомогою фактів і статистичних даних переконує, що глобально все куди краще, ніж ми думаємо. Platfor.ma публікує уривок із його книги «Просвітництво сьогодні. Аргументи на користь розуму, науки та прогресу», яка вийшла у видавництві «Наш формат».

Прогресофобія

Інтелектуали ненавидять прогрес. А найдужче його ненавидять інтелектуали, що звуть себе «прогресивними». І зауважте: не те щоб вони не любили його плодів. Більшість медійних гуру аналітики, критиків та їхніх ортодоксальних читачів охочіше користується комп’ютерами, ніж пером і чорнильницею, а також воліє, щоб операції їм робили під анестезією, а не без неї. Проте балакучий клас дратує сама ідея прогресу – просвітницька віра в те, що через розуміння світу ми можемо поліпшити умови людського існування.

Щоб висловлювати своє презирство, такі люди створили цілий лексикон таврування. Якщо ви гадаєте, що знання допомагає розв’язувати проблеми, то у вас «сліпа віра» та «квазірелігійні вірування» в «немодний забобон» і «фальшиву обіцянку» «міфу» про «рух уперед» «неминучого прогресу». Ви – «черлідер» «вульгарного американського всеможливізму» з «бравурним» духом «ідеології зали засідань ради директорів», «Кремнієвої долини» та «Торгової палати». Ви сповідуєте «історію вігів», ви «наївний оптиміст», «Полліанна» і, авжеж, «Панглосс», сучасна версія філософа з Вольтерового «Кандида», який стверджує, що «все на краще в цьому найкращому зі світів».

Однак професора Панглосса ми сьогодні назвали б песимістом. Сучасний оптиміст вірить у те, що світ може бути значно, значно кращим, ніж є сьогодні. Об’єктом сатири Вольтера була не просвітницька надія на прогрес, а її протилежність – релігійна раціоналізація страждання під назвою «теодіцея», згідно з якою Бог не мав іншого вибору, крім як дозволити епідемії та масову різню, тому що світ без них метафізично неможливий.

Та облишмо епітети. Ідея про те, що сьогодні світ кращий, ніж був раніше, і може стати ще кращим, давно вийшла з моди серед інтелігенції. У праці «Ідея занепаду в західній історії» (The Idea of Decline in Western History) Артур Герман показує, що пророки кінця світу – «зірки» навчальних програм гуманітарних факультетів. Зокрема це Фрідріх Ніцше, Артур Шопенгауер, Мартін Гайдеґґер, Теодор Адорно, Вальтер Беньямін, Герберт Маркузе, Жан-Поль Сартр, Франц Фанон, Мішель Фуко, Едвард Саїд, Корнел Вест і багатоголосся еко-песимістів. Розглядаючи інтелектуальний ландшафт кінця ХХ століття, Герман нарікає на «грандіозний відхід» «осяйних поборників» просвітницького гуманізму, тих, хто вірив: «якщо люди генерують конфлікти й проблеми в суспільстві, то вони ж можуть їх і залагоджувати». У праці «Історія ідеї прогресу» (History of the Idea of Progress) соціолог Роберт Нісбет погоджується: «Скептицизм щодо західного прогресу, що раніше обмежувався жменькою інтелектуалів у дев’ятнадцятому столітті, в останній чверті цього століття розрісся і поширився не лише на більшість інтелектуалів, а на багато мільйонів інших людей на Заході».

Так, не лише ті, хто мудрагельствує за гроші, вважають, що світ котиться під три чорти. Звичайні люди, коли вмикають режим міркування, теж так думають. Психологи вже давно визначили, що люди схильні бачити своє життя в рожевих тонах. Їм здається, що порівняно з пересічними людьми, у них більше шансів не стати жертвою розлучення, звільнення, нещасного випадку, хвороби чи злочину. Та коли під запитанням опиняється не життя людей, а їхнє суспільство, Полліанна перетворюється на віслючка Іа.

 

Дослідники громадської думки називають це дефіцитом оптимізму. Понад два десятиліття, у хороші й погані періоди, коли інтерв’юери запитували європейців, чи покращиться їхня власна економічна ситуація в наступному році, більшість відповідала ствердно. Та коли їх запитували про економічну ситуацію в країні, ще більше опитаних відповіли, що вона погіршиться. Більшість британців переконана, що імміграція, підліткова вагітність, сміття, безробіття, злочинність, вандалізм і наркотики – це проблеми Великої Британії загалом. Однак мало хто з них вважає, що ці проблеми існують у їхній місцевості. У більшості країн також вважають, що екологія в країні загалом гірша, ніж в окремо взятому ареалі проживання громади, а екологія у світі ще гірша, ніж у конкретній країні. Майже щороку з 1992-го по 2015-й, у період різкого падіння кількості насильницьких злочинів, більшість американців відповідала інтерв’юерам, що злочинність зростає. Наприкінці 2015 року основна маса опитаних в одинадцяти розвинених країнах відповідала, що «жити у світі стає дедалі гірше», а за останні сорок років стійка більшість американців казала, що країна «прямує не в той бік».

Чи мають ці люди рацію? Чи слушний цей песимізм? Чи може стан світу, як смуги на стовпчику біля цирульні, опускатися дедалі нижче? Легко зрозуміти, чому люди так вважають: щоденні новини рясніють сюжетами про війни, тероризм, злочинність, забруднення довкілля, майнову нерівність, уживання наркотиків і пригноблення. І йдеться тут не лише про головні новини дня; такими розповідями сповнені також авторські колонки та розгорнуті статті. Обкладинки журналів попереджають нас про наближення анархії, пошестей, епідемій, колапсів і стількох «криз» (у сільському господарстві, охороні здоров’я, пенсійному та соціальному забезпеченні, енергетиці), що копірайтери мусять роздмухувати бульбашку терміна до тавтології «серйозна криза».

Незалежно від того, чи справді погіршується світ, природа новин вступатиме у взаємодію з природою пізнання і змушуватиме нас думати, що так і є. Суть новин – повідомляти про те, що відбувається, а не про те, чого не відбувається. Ми ніколи не побачимо журналіста, який каже на камеру: «Я веду репортаж із країни, де не почалася війна», не почуємо про місто, яке не розбомбили, чи про школу, яку не обстріляли. Поки все погане не зникло з лиця землі, для новин завжди буде матеріал, особливо нині, коли мільярди смартфонів перетворили більшу частину населення планети на репортерів кримінальної хроніки та воєнних кореспондентів.

Ми ніколи не побачимо журналіста, який каже на камеру: «Я веду репортаж із країни, де не почалася війна»

І серед тих подій, що справді мають місце, позитивні та негативні розгортаються на різних часових шкалах. Новини – це вже давно не «перша чернетка історії». Вони радше схожі на спортивний коментар із місця подій. Ці повідомлення зосереджені на окремих подіях, зазвичай таких, що сталися після останнього випуску новин (раніше – за день до того, а тепер – за кілька секунд). Погані речі стаються швидко, а от хороші створюються не за один день. І їхнє розгортання так чи інакше буде розсинхронізоване з циклом новин. Як зауважив дослідник миру Йохан Ґальтунг, якби газета виходила раз на п’ятдесят років, то в ній не пліткували б про життя зірок і політичні скандали, що сталися за півстоліття. На її шпальтах фіксували б епохальні глобальні зміни, як-от збільшення середньої тривалості життя.

Природа новин така, що вони схильні спотворювати погляд людей на світ. Це пов’язано з ментальною проблемою, яку психологи Амос Тверські та Деніел Канеман назвали евристикою доступності. Імовірність настання чи частоту певних подій людина оцінює за легкістю, з якою вони спадають на думку. У багатьох царинах життя це корисне емпіричне правило. Часті події залишають глибший слід у пам’яті, тож сильніші спогади зазвичай указують на події, що стаються частіше. Наприклад, ви не прогадаєте, якщо скажете, що голубів у містах можна побачити частіше, ніж вивільг, хоча в цьому покладаєтеся на свою пам’ять, а не на перепис птахів. Та коли якийсь спогад опиняється на перших місцях у пошуковій машині мозку не через частоту випадків, а з якихось інших причин (близькість у часі, яскравість, кривавість, виразність чи неприємність події), люди переоцінюватимуть його важливість у світі. Яких слів більше в англійській мові: тих, що починаються на «k», чи тих, у яких літера «k» стоїть на третьому місці? Більшість людей скаже, що перше. А насправді ж слів із «k» на третьому місці втричі більше (ankle, ask, bake, cake, make, take…). Просто ми пригадуємо слова за їхніми першими звуками, тому keep, kind, kill, kid та king скоріше спливуть у пам’яті на вимогу.

Хиби доступності – найпоширеніше джерело дурниць у людських розмірковуваннях. Медики-першокурсники в найменшій висипці вбачають симптом екзотичної хвороби, а відпочивальники не заходять у воду, якщо прочитали новину про напад акул чи щойно подивилися фільм «Щелепи». Авіакатастрофи завжди потрапляють у новини, а от автомобільні аварії, у яких гине значно більше людей, – майже ніколи. Не дивно, що багато людей бояться літати, але майже ніхто не трясеться від страху, сідаючи за кермо. Люди вважають, що торнадо (які вбивають приблизно п’ятдесят американців за рік) – значно поширеніша причина смерті, ніж астма (яка вбиває більш ніж чотири тисячі американців за рік), імовірно, тому, що з торнадо виходить привабливіша картинка для телебачення.

Відповідь криється в тому, щоб лічити.

Неважко зрозуміти, що евристика доступності, підігріта принципом новин «більше крові – вищий рейтинг», може навіювати відчуття приреченості світу. Медіадослідники (люди, що ведуть облік різнорідних сюжетів новин чи представляють редакторам меню можливих сюжетів і фіксують їхній вибір та висвітлення) підтвердили, що відповідальні особи надають перевагу насамперед негативним сюжетам, а потім уже позитивним, за інших рівних умов. Своєю чергою, такий підхід забезпечує просту формулу для песимістів на редакційних шпальтах: складіть список усього найгіршого, що відбувається всюди на планеті цього тижня, і у вас на руках буде разюче підтвердження того, що загроза існуванню цивілізації ще ніколи не була більш смертоносною.

Коли в нас на очах журналістські звички та когнітивні упередження сіють хаос і розбрат, чи можемо ми тверезо оцінити стан світу? Відповідь криється в тому, щоб лічити. Скільки осіб стали жертвами насильства у співвідношенні до кількості живих людей? Скільки є хворих, скільки голодних, скільки бідних, пригноблених, неписьменних, скільки нещасних? Що відбувається з цими показниками – вони ростуть чи падають? Розум, що налаштований на цифри, попри свою нуднувату ауру, насправді є морально просвітленим, бо він сприймає всі людські життя як такі, що мають однакову цінність, а не ставить на перше місце найближчих до нас людей чи фотогенічніших. Також він подає надію на те, що ми можемо виявити причини страждання і зрозуміти, які заходи найкраще допоможуть їх скоротити.

Опір ідеї прогресу народжується десь нижче рівня статистичних помилкових суджень. Багатьом людям бракує концептуальних інструментів, щоб упевнитися в тому, мав прогрес місце чи ні. Саме уявлення про те, що все може стати краще, не вкладається в голові.

Що таке прогрес? Ви можете думати, що це питання занадто суб’єктивне й пов’язане з культурою, тому відповіді на нього не буде ніколи. Та насправді це питання – одне з найпростіших з огляду на відповідь.

Більшість людей згодна з тим, що життя – це краще, ніж смерть. Здоров’я – краще, ніж хвороба. Харчі ліпші за голод. Достаток кращий за злидні, мир – за війну. Безпека ліпша за небезпеку, свобода – за тиранію. Рівні права дадуть фору вузьколобості та дискримінації. Письменність краща за неписьменність. Знання – це ліпше, ніж невігластво. Розум кращий за тупість. Щастя – це краще, ніж біда. А можливості насолоджуватися життям із сім’єю, друзями, культурою і природою ліпші за каторжну працю й монотонність.

Усе це можна виміряти. Якщо згодом цього стало більше, це і є прогрес.

Авжеж, не всі погодяться з цим списком. Цінності, перелічені в ньому, відверто гуманістичні, серед них немає релігійних, романтичних та аристократичних чеснот – спасіння, милосердя, святості, героїзму, честі, слави та автентичності. Але більшість погодиться – для початку цього вистачить. Нахвалювати трансцендентні цінності в теорії легко. Однак для основної маси людей пріоритетами є життя, здоров’я, безпека, письменність, харчування та стимулювання з очевидної причини – ці блага є передумовою для всього іншого. Якщо читаєте ці рядки, то ви не померли, не голодуєте, не злидарюєте, не згасаєте від старості, не налякані, не поневолені, грамотні. А це означає, що ви не в тому становищі, щоб гнути кирпу від цих цінностей або заперечувати, що інші люди теж мають право бути щасливчиками, як ви.

Що таке прогрес? Ви можете думати, що це питання занадто суб’єктивне й пов’язане з культурою, тому відповіді на нього не буде ніколи. Та насправді це питання – одне з найпростіших з огляду на відповідь.

Як виявляється, увесь світ справді згоден, що це найважливіші цінності. У 2000 році всі 189 членів ООН разом із двома десятками міжнародних організацій узгодили вісім Цілей розвитку на тисячоліття (Milllennium Development Goals) на 2015 рік, які добре вписуються в цей перелік.

А зараз я вас шокую. У всіх до єдиного вимірах людського добробуту світ здійснив надзвичайний прогрес. І за першим шоком відразу другий: майже нікому про це не відомо.

Інформацію про поступ людства не люблять озвучувати в інформагенціях та на інтелектуальних форумах, проте її доволі легко знайти. Ці дані не закопані в сухих звітах, а представлені на чудових веб-сайтах, зокрема Our World in Data Макса Роузера, HumanProgress Маріана Т’юпі та Gapminder Ганса Рослінга. (Як з’ясував Рослінг, навіть якщо проковтнути меч під час виступу на TED-2007, цього все одно буде недостатньо, щоб привернути увагу світу). Доказову базу було зібрано в прекрасно написаних книжках, авторами деяких були нобелівські лауреати. Вони гучно повідомляють цю звістку своїми назвами – «Прогрес» (Progress), «Парадокс прогресу» (The Progress Paradox), «Нескінченний прогрес» (Infinite Progress), «Нескінченний ресурс» (The Infinite Resource), «Раціональний оптиміст» (The Rational Optimist), «Докази раціонального оптимізму» (The Case for Rational Optimism), «Утопія для реалістів» (Utopia for Realists), «Масове процвітання» (Mass Flourishing), «Достаток» (Abundance), «Покращення стану світу» (The Improving State of the World), «Поліпшуємося» (Getting Better), «Кінець фатуму» (The End of Doom), «Моральний ковчег» (The Moral Arc), «Великий триб» (The Big Ratchet), «Велика втеча» (The Great Escape), «Великий приплив» (The Great Surge), «Велика конвергенція» (The Great Convergence). Жодну з цих праць не відзначили великою премією, але впродовж періоду їхньої появи Пулітцерівську за нон-фікшн дали за чотири книжки, присвячені геноциду, три – про тероризм, дві – про рак, дві – про расизм і одну – про вимирання.

Найцiкавiше на сайтi

Хто ми є і чому влізаємо в погане: Малкольм Гладуелл змусить вас переосмислити соціальні проблеми

АвторЮлія Гуріна
4 Травня 2019

Канадський журналіст і популяризатор соціології Малкольм Гладуелл постійно посягає на святе — на колективне несвідоме у наших поглядах. Цей підхід приніс йому всесвітню популярність, а його книзі «Поворотний момент» – статус бестселлера. Автор елегантно зриває ярлики, якими ми завісили лобове скло своїх уявлень про світ, і запрошує перепрошити наші інтуїтивні пояснення природи речей. Хто вплинув на наше дитинство більше: генетика чи вулиця? Чому єдиний спосіб боротьби з підлітковим курінням — це припинити боротися? Відповіді на ці та інші питання, знайдені Гладуеллом, незмінно дивують.

Невідомо, за яким принципом нікому не знайомі книги стають бестселерами на різних материках у країнах з різним менталітетом. Гладуелл вважає, що ідеї, продукти, меседжі та звички поширюються так само, як віруси. А віруси не поширюються самі по собі — за ними завжди стоять люди. Малкольм сформував три категорії людей, які спричиняють, розповсюджують та примножують «поворотний момент» певного продукту або явища, вписуючи його в історію. Це Конектори, Інформатори та Продавці.

Конектор — ваш друг, який знає геть усіх. Машу з кав’ярні, Степана Анатолієвича з 4-го під’їзду, Колю з сусіднього відділу, сестру режисера та друга сусідського собаки. Прогулянка з конектором нагадує вилазку із зіркою. Ви не можете вийти в місто, щоб хтось не впізнав Конектора і навіть у тихому районі знайдеться кілька випадкових перехожих, які колись працювали або випивали з Конектором.

У Конекторів вроджений талант зв’язувати світ довкола себе мережею своїх зв’язків. Потрібна людина в проект — вони знають де шукати. У них надзвичайне вміння заводити друзів, бо вони бачать щось цікаве в кожній людині. Конектори збирають друзів подібно до того, як хтось збирає колекцію марок.

Якщо прискіпливіше розглянуте своє коло друзів — виявиться, що це не тільки коло, але й не ваше насправді. Коли вам буде нічим зайнятися, спробуйте розплутати клубок соціальних зв’язків, який привів вас до найближчих знайомих — може виявитися, що всі нитки зав’язані на Конекторі. А ви радше не в центрі кола своїх знайомих, а запрошений гість у клубі, що належить Конектору.   

Силу слабких зв’язків легко демонструє пошук роботи. Пригадайте, як ви або ваші знайомі потрапили в компанію. Завдяки друзям? Аж ніяк, частіше за все люди дізнаються про можливості завдяки знайомим. Коли нам потрібно отримати нову інформацію, точку зору, фідбек, ідею або навіть роботу — ми звертаємося до знайомих, не до друзів. Адже друзі живуть тими самими проблемами, що і ми. Турбуються, переживають, сміються, купують приблизно те саме, що й ми. То хіба багато лишається між нами такого, що знають друзі, чого не знаєте ви?

 

Перевірте, чи не заразилися ви ґендерною рівністю: уривок із книги «Чоловіки про фемінізм»

АвторPlatfor.ma
29 Травня 2019

У видавництві #книголав за підтримки глобального руху солідарності за ґендерну рівність HeForShe, заснованого структурою ООН-Жінки, переклали та видали бестселер «Чоловіки про фемінізм». Автори Майкл Кауфман та Майкл Кіммел, або, як вони самі себе називають, МК², у форматі абетки розповідають про основні принципи руху за рівні права. Platfor.ma ділиться головною літерою та розділом з книжки: Ф – «Фемінізм».

Чи погоджуєтеся ви, що жінкам потрібні:
– право голосу;
– право на вищу освіту;
– право водити авто;
– банківські рахунки на своє ім’я;
– задоволення від сексу;
– право обирати будь-який фах до душі й одержувати таку саму платню, яку одержують чоловіки за таку саму роботу?

З усім погодилися?

Вам краще лягти, бо… здається, ви таки заразилися фемінізмом. Він шириться, мов епідемія. Вражає і жінок, і чоловіків. Більшість людей у Північній Америці, Європі й багатьох інших країнах світу вже заразилися. Страшна правда в тому, що сьогодні більшість із нас підтримує надання жінкам таких прав і справді вважає їх невід’ємними правами людини у демократичному суспільстві.

«Чоловіки про фемінізм». Ілюстрації – Марія Кінович, переклад – Ольга Любарська.

Епідемія уваги: як вивести мозок із режиму «завжди онлайн» і почати жити

АвторPlatfor.ma
16 Березня 2019

«Ми тонемо в інформації і водночас відчуваємо нестачу мудрості». Ці слова американський біолог Едвард Осборн Вілсон промовив ще на початку століття. А якщо швидко перенестися в еру смартфонів, можна помітити, що наше психічне життя стало фрагментованим і розділеним більше, ніж будь-коли. «Економіка уваги» – словосполучення, яке часто використовується, щоб надати подіям навколо певного змісту: ця концепція розглядає нашу увагу як обмежений ресурс у центрі інформаційної екосистеми, в якій замкнено різноманітні сповіщення та повідомлення, що постійно намагаються цю увагу захопити.

Це корисний наратив у світі інформаційного перевантаження, у світі, де наші ж пристрої та програми розроблені таким чином, щоб навмисно тримати нас на гачку (докладніше почитати про це можна у нашому тексті «Time Well Spent: чому сповіщення крадуть наш час і як їх перемогти». – Platfor.ma). Ба більше, окрім психічного благополуччя для нас самих, економіка уваги пропонує особливий спосіб сприйняття деяких важливих соціальних проблем: від тривожного зниження емпатії до «озброювання» соціальних медіа.

Проблема в тому, що цей наратив передбачає застосування певного типу уваги. Зрештою, економіка має справу з тим, як ефективно розподіляти ресурси з огляду на конкретні цілі (наприклад, максимізацію прибутку). Розмова про економіку уваги спирається на поняття «увага-ресурс», іншими словами, наша увага має застосовуватися для досягненя певної мети, від якої нас відвертають соціальні медіа та інші хвороби сучасного суспільства. Якщо нам не вдається використати увагу для досягнення мети, вона стає інструментом, який використовують та експлуатують інші.

Однак сприйняття уваги як ресурсу не враховує той факт, що увага не просто корисна. Її роль більш фундаментальна – увага привертає нас до зовнішнього світу. «Інструментальна» присутність безперечно важлива. Але ми також можемо сприймати більш «дослідницьким» способом, бути по-справжньому відкритими до того, що постає перед нами, без особливої послідовності дій.

Приміром, під час нещодавньої поїздки до Японії, мені випала нагода провести кілька годин у Токіо. Опинившись в діловому районі Сібуя, я безцільно сновигав серед неонових знаків і натовпів людей. Коли я проходив повз павільйон пачинко (популярні ігрові автомати з простою механікою. – Platfor.ma), мої відчуття натикалися на стіни диму і какофонію звуків. Увесь ранок моя увага працювала в «дослідницькому» режимі. А коли пізніше того ж дня мені потрібно було зосередитися на навігації в метрополітені, моя увага перемкнулася в протилежний режим.

Карти, гроші, диваки:
Богдан Логвиненко про те, скільки коштує Ukraїner та як розповідати неймовірні історії

АвторЮрій Марченко
5 Червня 2019

Три роки тому стартував проект Ukraїner – відео, тексти та фото про унікальні місця й унікальних людей нашої держави. Тепер це слово стало ледве не терміном для позначення експедицій за цікавим контентом рідної країни. Platfor.ma розпочинає «Надлюдський фактор» – цикл інтерв’ю з людьми, які творять в Україні неймовірні речі, – з розмови з ідеологом Ukraїner Богданом Логвиненком про те, як їм все вдалося, скільки це коштувало, як правильно читається назва проекту і чому головне – це неймовірні історії.

– Розкажи кілька цифр про Ukraїner, щоб одразу всіх вразити.

– Не знаю, чи це вражає, але у першій експедиції ми проїхали 100 тис. км по Україні. І набрали 100 тис. підписників на Фейсбуці – тобто, виходить, один кілометр – один підписник. Зовсім нещодавно вийшла книга як фінал першої частини проекту. Книга стала однією з перших за кількістю продажів на цьогорічному Книжковому Арсеналі, а перший наклад наполовину розійшовся ще до її виходу з друкарні по передзамовленню. Зараз закінчуємо повнометражний фільм про скульптора Валерія, який їздив із нами в Грецію.

Але загалом для мене є здобутком кожна історія, яку ми випускаємо. Зараз їх 130, і має вийти ще 50 з тих, що ми вже зняли. Хоча коли ми їхали в першу експедицію, то планували, що з кожного регіону в нас буде всього по три сюжети. Але вже у Закарпатті ми одразу зняли аж 15 – просто не могли зупинитися. Це задало такий темп, що далі ми вже не могли показати якийсь інший регіон менше. Хоча, звісно, десь історії знайти важче, десь люди взагалі не хочуть про себе розповідати.

– Як ви шукаєте сюжети?

– Перед кожною поїздкою ми запитуємо про цікавих людей у соцмережах і перевіряємо усі ці теми. Шукаємо в регіональних ЗМІ – там часто можна знайти щось дуже смішне. Найбільше для одного регіону в нас було 400 потенційних історій – чи то Карпати, чи Галичина, не пам’ятаю. Далі ми скорочуємо все до короткого списку і врешті обираємо декілька найкращих, які будемо знімати. Це суперважко.

Зараз стартувало друге коло експедицій – ми знову поїхали в Приазов’я, де вже були. І цього разу ми навіть не шукали нічого, бо залишилося надзвичайно багато героїв з попередніх разів. Плюс команда стала настільки великою, що як тільки ми кудись збираємося, нам одразу щось радять – і цьому ми довіряємо найбільше. Бо іноді люди щиро кажуть щось в дусі «зганяйте до мого дідуся, він класний, нагодує вас».

– А вдруге до когось плануєте заїхати?

– Ми взагалі вирішили дещо змінити формат – знімати довші й глибші історії. Тепер ми проводимо з кожним героєм кілька днів, бо раніше – встигали максимум день. Найкрутіші історії перезнімаємо в новому форматі, продовжуємо їх, бо є класні ініціативи, які за ці три роки дуже розвинулися.

– Розкажи тоді про свої улюблені сюжети.

– Я можу розповісти не про улюблені, а про знакові. Наприклад, про Мішеля – це німець, який в Закарпатті вирощує буйволів. Це реально була історія, через яку про нас багато хто дізнався.