Хто ми є і чому влізаємо в погане: Малкольм Гладуелл змусить вас переосмислити соціальні проблеми

АвторЮлія Гуріна
4 Травня 2019
знання книги точка зору

Канадський журналіст і популяризатор соціології Малкольм Гладуелл постійно посягає на святе — на колективне несвідоме у наших поглядах. Цей підхід приніс йому всесвітню популярність, а його книзі «Поворотний момент» – статус бестселлера. Автор елегантно зриває ярлики, якими ми завісили лобове скло своїх уявлень про світ, і запрошує перепрошити наші інтуїтивні пояснення природи речей. Хто вплинув на наше дитинство більше: генетика чи вулиця? Чому єдиний спосіб боротьби з підлітковим курінням — це припинити боротися? Відповіді на ці та інші питання, знайдені Гладуеллом, незмінно дивують.

Сила слабких зв’язків

Невідомо, за яким принципом нікому не знайомі книги стають бестселерами на різних материках у країнах з різним менталітетом. Гладуелл вважає, що ідеї, продукти, меседжі та звички поширюються так само, як віруси. А віруси не поширюються самі по собі — за ними завжди стоять люди. Малкольм сформував три категорії людей, які спричиняють, розповсюджують та примножують «поворотний момент» певного продукту або явища, вписуючи його в історію. Це Конектори, Інформатори та Продавці.

Конектор — ваш друг, який знає геть усіх. Машу з кав’ярні, Степана Анатолієвича з 4-го під’їзду, Колю з сусіднього відділу, сестру режисера та друга сусідського собаки. Прогулянка з конектором нагадує вилазку із зіркою. Ви не можете вийти в місто, щоб хтось не впізнав Конектора і навіть у тихому районі знайдеться кілька випадкових перехожих, які колись працювали або випивали з Конектором.

У Конекторів вроджений талант зв’язувати світ довкола себе мережею своїх зв’язків. Потрібна людина в проект — вони знають де шукати. У них надзвичайне вміння заводити друзів, бо вони бачать щось цікаве в кожній людині. Конектори збирають друзів подібно до того, як хтось збирає колекцію марок.

Якщо прискіпливіше розглянуте своє коло друзів — виявиться, що це не тільки коло, але й не ваше насправді. Коли вам буде нічим зайнятися, спробуйте розплутати клубок соціальних зв’язків, який привів вас до найближчих знайомих — може виявитися, що всі нитки зав’язані на Конекторі. А ви радше не в центрі кола своїх знайомих, а запрошений гість у клубі, що належить Конектору.   

Силу слабких зв’язків легко демонструє пошук роботи. Пригадайте, як ви або ваші знайомі потрапили в компанію. Завдяки друзям? Аж ніяк, частіше за все люди дізнаються про можливості завдяки знайомим. Коли нам потрібно отримати нову інформацію, точку зору, фідбек, ідею або навіть роботу — ми звертаємося до знайомих, не до друзів. Адже друзі живуть тими самими проблемами, що і ми. Турбуються, переживають, сміються, купують приблизно те саме, що й ми. То хіба багато лишається між нами такого, що знають друзі, чого не знаєте ви?

 

Інформатор — людина, яка паталогічно хоче вам допомогти. Вона є живим банком інформації про все, що відбувається, поки ви зайняті справами. Вони читають більше газет і журналів, більше новин і, напевно, вони єдині, хто читає спам-розсилки. Інформатори страх як люблять ділитися своїми знахідками.  

Незаангажована, особиста думка — ось що змушує нас сідати та слухати їх. А ще Інформатори радикально спостережливі. Вони помічають, що до знижки ціна на світшот була нижча, ніж після знижки. Саме ці люди змушують ринок грати за чесними правилами. Їх роль у поворотному моменті полягає в тому, що вони блискавично розповсюджують інформацію та перетворюють її на вірус.

 

Продавець — харизматична людина з талантом переконувати. Це вони можуть позичити у вас гаманець, а потім вам же його продати. У Продавців за покликанням є дивовижна здатність змусити вас купити те, що вони скажуть: ідея, план, продукт — не має значення. При цьому ці люди «продають» не зумисно.

Як усі ці персонажі взаємодіють між собою? Якщо Конектор порадить десяти друзям готель для зупинки у новому місті — половина друзів скористається порадою. Інформатор порадить готель п’яти друзям, але зробить це у такій щирій манері та з емпатією, що його порадою скористаються всі. Інформатори — це банки інформації, Конектори — соціальний клей, завдяки якому вона розповсюджується, Продавці — ті, кому ви несете свої гроші, вірячи на слово.

 

Сила контексту

В’язниці сповнені мерзенними людьми чи у в’язницях настільки мерзенні умови, що вони роблять звичайних людей мерзотниками? Наскільки великий вплив нашого оточення на те, як ми поводимося? Таке питання ставить Гладуелл.

Не треба вирішувати всі проблеми людства, щоб вирішити проблему злочинності. Іноді варто лише прибрати лайливі слова зі стін переходу, і підлітки перестануть поповнювати їх своїми графіті.

Коли мова заходить про інтерпретацію людської поведінки, ми завжди робимо помилку, переоцінюючи риси характеру і недооцінюючи важливість контексту та ситуації. «Мій друг Говард надзвичайно щедрий» — ми думаємо категоріями абсолютності, коли характеризуємо людей: добрий, злопам’ятний, дратівливий, дружелюбний. Але це неправильно, бо ми забуваємо про роль ситуації. І тоді виявляється, що наш друг Говард надзвичайно щедрий, але тільки зі своєю дівчиною і ніколи – в компанії друзів. Ми інстинктивно хочемо пояснити світ категоріями: «вона розумніша за мене», «він гірше за мене грає в баскетбол». Робимо так, бо більше покладаємося на риси, ніж на контекст.

Існує колективна несвідома думка, що порядок народження дитини у сім’ї може пояснити її характер. Схема така: старші діти домінують і більш консервативні, а молодші креативні та бунтівні. Але коли психологи перевірили цю гіпотезу поза контекстом сім’ї, виявилося, що ця установка не діє. Коли діти знаходяться в іншому середовищі, старші вже не домінують, а молодші не бунтують.

Гладуелл пояснює, що характер — це зовсім не те, що ми думаємо, а те, чим ми хочемо, щоб він був. Характер — це не стабільна константа з рис, які перебувають у гармонії між собою, а палітра звичок, тенденцій та інтересів, що рандомно об’єднані та спрацьовують по-різному залежно від часу, обставин та контексту. Виявляється, що переконання вашого серця, ваша позиція та думки менш важливі, ніж миттєвий контекст вашої поведінки.

 

Генетика vs вулиця

Контекст настільки потужніший за наші вроджені установки, що він навіть може позмагатися і виграти у генетики. Всі батьки переконані, що вони мають вплив на своїх дітей, але чи має домашнє середовище вирішальний вплив? Ви хочете виростити розумника і купили стос книжок та інтелектуальних ігор, але чи здатні дві години спілкування на день впливати на формування особистості ваших дітей?

Дослідниця Юдіт Річ Гарріс довела, що вплив однолітків та оточення більший за вплив сім’ї на дитину. Вона експериментально виявила, що дитина, яка зростала в хорошому оточенні, але в поганій сім’ї, більш благополучна та успішна, ніж та, яка росла у поганому оточенні, але в хорошій сім’ї. Так проявляється сила контексту. Вулиці, якими ходимо, люди з якими спілкуємося, мають більший вплив, ніж сніданок та вечеря з батьками. Або лише вечеря.  

Якщо ми все ще вважаємо, що діти — це мікс із 50 % генетики батьків і 50 % впливу середовища, то як пояснити інше дослідження Юдіт, героями якого є діти у прийомних сім’ях? Виявилося, що діти прийомних батьків мають ще менше подібного із людьми, які протягом 15 років ростили, годували, вдягали, читали й вчили їх, ніж із будь-якими двома дорослими з вулиці, де вони зростали. Ми все ще не можемо змиритися з тим, наскільки визначну роль відіграє оточення у формуванні нас як особистостей.

 

Дозвіл вчинити погано

Суїциди призводять до суїцидів — такого висновку дійшов Девід Філіпс, соціолог із Каліфорнійського університету Сан-Дієго і дослідник природи самогубств. Девід зібрав всі згадки суїцидів на перших сторінках ключових газет США за 20 років і порівняв їх із статистикою суїцидів за ті самі роки. Він лише припустив, що між цими даними може бути якесь співвідношення, і не помилився. Щойно в газетах з’являлися публікації про суїциди — кількість самогубств у регіоні, де друкувалася газета, збільшувалася. Девід пішов далі і роздобув стастику дорожніх інцидентів у ті самі дні. У день публікацій зі згадкою суїцидів кількість аварій на дорогах зростала на 5,9%. Так діє «липкий фактор».

Згадайте себе на пішохідному переході. Ви стоїте, горить червоне, але машин на дорозі немає. Попереду 43 секунди очікування. Ситуація під контролем, аж раптом хтось поруч вирішує перейти дорогу на червоний і ви миттєво рушаєте за ним. Це наче імітація, дзеркальні нейрони – як хочете. Суть у тому, що ви буквально отримали дозвіл вчинити погано від когось зі сторони.

По такій же схемі працює закон «розбитих вікон» та поширення графіті на стінах. Якщо на стіні з’явиться перший малюнок — не встигне сонце встати, як буде розмальована решта стіни. Девіантна поведінка дає іншим право вчинити так само. Важко сказати, чи це свідоме рішення – ми не знаємо, як багато з наших рішень насправді свідомі.

Повернемося до суїцидів. Самогубці дають іншим дозвіл вчинити так само. Цей поведінковий патерн стає поворотним моментом у поширенні епідемії. Але в цій історії є ще одна приголомшлива закономірність: публікації про підлітків-суїцидників спричиняли ріст кількості підлітків-суїцидників, а публікації про суїциди, скоєні тими, хто кидався під машину, збільшували кількість самогубств на дорозі. Отже, перший суїцид — це не просто абстрактне запрошення для вразливих людей, а інструкція з конкретними вказівками для конкретних категорій громадян.

 

 

Підліткове куріння і як перестати з ним боротися

Підліткове куріння все ще можна назвати загадковим феноменом. Ніхто насправді не знає, як з ним боротися. Всі колективно вирішили, що розповідати про шкоду куріння — це правильний спосіб. Але курці не стають курцями через те, що недооцінюють ризики цієї звички. Будь-які батьки тінейджерів підтвердять, що чим більше лекцій читати дітям про небезпеку куріння, тим більше їм хочеться спробувати. Меседж проти куріння дає зворотний ефект.

Організації, які борються з курінням, повсюдно звинувачують тютюнові компанії у створенні позитивного й куражного образу довкола куріння. Однак куріння ніколи не було крутим. Курці — ось хто насправді крутий! Підлітки, які палять — круті перці. Але вони круті не тому, що палять, а палять тому, що круті.

У куріння як шкідливої звички є дві характеристики — заразність та чіпкість. Заразність передається через приклад однолітка, а чіпкість залежить від самої звички — чи приклеїться вона до вас надовго. Вова спробує першу сигарету, бо його спровокує Олежка з 3-го під’їзду, але чи продовжить Вова палити, залежить від зовсім інших факторів. П’ята частина всіх американських курців не палить щодня. Це означає, що мільйони курців не є залежними. Для цих людей куріння заразне, але не чіпке.

Лише факт того, що підліток спробував, не означає, що він стане тютюнозалежним. Аби стати безпросвітним курцем, потрібен час. Раніше п’ять сигарет містили від 4 до 6 міліграмів нікотину — дозу, яка викликає залежність. Але організації з охорони здоров’я примусили виробників тютюну знизити вміст нікотину так, щоб навіть той, хто курить по 30 цигарок на день, не зміг отримати більше 5 міліграмів нікотину за 24 години. Цей хід зробив куріння менше схожим на вірус у розпал зими і більше схожим на застуду — легко підчепити, але й легко видужати.

Витівки та експерименти — це те, чим хлопці живуть на вулиці, це їхній спосіб пізнання життя й дорослішання. Ми ж маємо прийняти той факт, що у 99,1% випадків, коли підлітки пробували кокаїн, нічого поганого не ставалося. Нам треба перестати боротися проти природи дитинства — пошуків пригод та експериментів. Замість того, щоб боротися зі шкодою, ми маємо переконатися, що експерименти дітей пройдуть у безпечних умовах та без серйозних наслідків.

Найцiкавiше на сайтi

Не всі конфлікти – зло:
як правильно доводити суперечки до кінця

Конфлікт і сварка – це різні речі? Й чи можна конфліктувати «правильно»? Щопонеділка на Urban Space Radio психологиня Анна Шийчук відповідає на запитання про емоційний інтелект та soft skills у житті та роботі в програмі «Хтознаяк». Platfor.ma записала найцікавіше з другого епізоду – про суперечки та вміння грамотно говорити.

Є думка, що існують конфліктні чи неконфліктні люди. Як на мене, це досить суб’єктивне трактування. Конфліктність це про те, наскільки ви вмієте доводити суперечку до кінця, а не про наявність їх у вашому житті. Тому не варто стверджувати, що всі конфлікти це суцільне зло.

Конфлікт означає зіткнення – ідей, думок, переживань, поглядів, інтересів. Часто буває так, що ми з людиною схоже бачимо ситуацію, але говоримо різними мовами: я окреслюю ситуацію одними словами, а ти іншими. Нам здається, що ми конфліктуємо, з’ясовуємо, чиї слова правильніші, але в цей момент ми бачимо одну і ту ж ситуацію однаково.

Конфлікт – це суперечність, коли твоє і моє бачення ситуації не збігаються. Але люди раняться не від того, що погляди не збігаються, а від того, які слова ми при цьому говоримо. Було б добре, щоб ми у своєму дорослому житті нарешті навчилися говорити грамотніше – так, аби знаходити вихід, а не лише ображати.

Час від часу всі ми вживаємо ті чи інші образливі фрази, адже ми їх десь чули від дорослих в дитинстві чи у свідомішому житті. Вони були від важливих для нас людей, тому ми відтворюємо їх. Разом із цим, важливо наголосити, що деякі формулювання шкідливі для співрозмовника:

1. «Припини це негайно! Припини плакати!»

Коли ми змушуємо людину припини плакати, ми вчиняємо над нею наругу. Адже плач дорівнює біль. Цими фразами ви змушуєте її замовкнути, але біль нікуди не зникає. Людині від цього стає ще гірше, бо вона залишається наодинці зі своїм болем.

Плач важливо не плутати з дитячими істериками. Адже дитяча істерика є спробою маніпуляції, а не бажанням висловити свій біль.

2. «У тебе немає підстав переживати про це. Не бери близько до серця. Не переймайся. Тобі здалося. Ти все неправильно розумієш. Ти надто серйозний.  У тебе надто дрібні проблеми».

Коли вчиняються так дії, вони заперечують реальність співрозмовника і цим несуть шкоду. Уявімо, ви щось почуваєте: провину, страх, біль, хвилювання, сум, радість чи сором. І в цей момент з’являється хтось, хто каже: «Все, що ти зараз переживаєш  це ненормально. Так не має бути, в тебе на це немає підстав». І ви в цей момент можете відчути, ніби сходите з розуму: всі цього не переживають, а я переживаю.

Близьким людям буває важко з почуттями один одного, але так заперечувати їх однозначно не варто.

3. «Через тебе всі страждають. Ти єдиний, кого це хвилює. Я намагаюся тобі допомогти, а ти не хочеш допомоги. Ти ніщо без мене. В тебе нічого не вийде».

Це речення, які принижують співрозмовника і відчуття його самоцінності. Той, хто це чує, відчуватиме вину за те, що він «неправильний» і «поламаний», а також може стати залежним від людини, яка говорить ці речі. По факту це не правда, бо я впевнена, що кожна людина може вижити самостійно і ніхто не робить вам послуги, якщо не хоче цього сам.

 

Золотий фонд Фейсбуччини: Іван Примаченко про найважливіший соціальний експеримент

3 Березня 2019

В рубриці «Золотий фонд Фейсбуччини» Platfor.ma збирає розумні дописи розумних людей, які хочеться зберегти для нащадків. Перший – від засновника онлайн-курсів Prometheus Івана Примаченка, який зараз навчається в Стенфордському університеті та пише про результати найважливішого соціального експерименту для тих, хто хоче змінити світ.

Якщо б я мав обрати одну найважливішу ідею зі Стенфорду, якою хотів би поділитися з усіма, то обрав би Кембридж-Сомервільський експеримент. Я переконаний, що про цей експеримент зобов’язаний дізнатися кожен громадський активіст, державний службовець, освітянин і просто будь-яка людина, яка прагне змінити світ на краще. Чому? Давайте розбиратися.

Кембридж-Сомервільський проект 1939 року був одним з перших масштабних соціальних експериментів, що базувався на принципах рандомізованого контрольованого дослідження – золотого стандарту проведення наукових експериментів. Ціль експерименту полягала в тому, щоб перевірити ефективність новітньої програми попередження злочинності серед неповнолітніх.

Вчені обрали 500 хлопчиків з бідних родин з неблагополучного району Массачусетсу і випадковим чином поділили їх на дві групи. Діти з експериментальної групи стали учасниками інтенсивної соціальної програми попередження злочинності: хлопчиків часто відвідували соціальні робітники, їм надавалося безкоштовне менторство, індивідуальне репетиторство, медична і психіатрична допомога, участь в літніх таборах, а їх батькам пропонувалися консультації психолога. Як сказав про це один зі Стенфордських професорів, програма була вологою мрією соціального активіста. Друга ж група дітей – контрольна, просто продовжила жити своїм звичним життям і використовувалися вченими лише для того, щоб результати першої групи було з чим порівняти.

Через п’ять років після початку програми вона не була подовжена, що залишило багато запитань. Було очевидно, що такий комплекс надзвичайно потужних заходів мав позитивно вплинути на учасників програми. Але наскільки значним і довгостроковим був ефект? І наскільки економічно обґрунтованим було існування програми? Через 30 років після завершення експерименту випускниця Стенфорду Джоан МакКорд провела титанічну роботу і зуміла зв’язатися з абсолютною більшістю учасників програми. Вона ретельно зібрала суб’єктивні і об’єктивні оцінки ефективності програми, а потім проаналізувала їх.

Коли дослідниця почала розпитувати тепер вже дорослих учасників експерименту про їх власну оцінку ефективності програми, то їх відгуки були приголомшливо позитивними. Дві третини чоловіків заявили, що проект допоміг їм. Багато хто з учасників тепло згадував своїх менторів і хотів зв’язатися з ними. Опитані говорили, що «програма допомогла мені обрати вірну дорогу в житті», «відвернула від життя злочинця» та вважали, що без участі в експерименті «напевно, опинилися б в тюрмі».

Сьогодні в моєї мами день народження. А ще в неї Альцгеймер – і ось її історія

Тисячі людей по всьому світу страждають від хвороби Альцгеймера, а вилікувати її досі неможливо. Серед них і українка Алла Юріївна, якій сьогодні виповнилося 57 років. Про те, що означає цей діагноз, як він впливає на життя людини й її близьких і навіщо потрібно більше говорити про хворобу – спеціально для Platfor.ma розповіла її дочка Оля.

Довідка Platfor.ma

Хвороба Альцгеймера – це захворювання нервової системи, причиною якого може стати спадковість, травми голови, стреси та потрясіння, інфекції, інші проблеми зі здоров’ям, асоціальний спосіб життя тощо. В більшості випадків у зоні ризику знаходяться люди віком від 65 років. Спочатку симптоми не носять специфічного характеру – запаморочення, легка розсіяність, головний біль. Діагностувати хворобу можна після повного обстеження, в тому числі МРТ мозку та бесіди з психотерапевтом.

 

Далі у людини значно погіршується пам’ять, їй стає складно рахувати та розуміти себе, орієнтуватися у просторі та часі, погіршується мовлення й хворий перестає впізнавати навіть близьких. Людина з таким діагнозом стає абсолютно безпорадною та вкрай вразливою, їй потрібні постійний догляд та увага. Зараз ефективного лікування хвороби Альцгеймера не існує, можливо тільки полегшити симптоми.

– Вашій мамі близько року тому поставили діагноз – хвороба Альцгеймера. Чи були якісь передумови, як ви зрозуміли, що щось не так?

– Мама жила в місті Ромни на Сумщині та завжди була трохи неуважною й спокійною. Я на той час вже 10 років працювала в Києві та рідко приїжджала додому – тобто, коли ми спілкувалися по телефону, я не помічала, що щось не так. А ось рік тому мені почали дзвонити з її роботи – вона працювала продавцем у магазині, – і говорити, що то у неї вкрали гроші, то стягнули сумку, то вона неправильно дала здачу, то в недозволеному місці залишила речі. Тоді я й приїхала додому, щоб все перевірити.

Я зрозуміла, що щось не так, коли попросила маму приготувати мої улюблені млинчики. Вона знала цей рецепт напам’ять, адже робила їх мільйон разів, а в цей мій приїзд переплутала всі інгредієнти, поклала взагалі щось зайве, отже страва не вдалася. Мама зізналася, що давно собі не готує – на той момент вона вже схудла, а зараз скинула з 73-74 кілограмів до 50-ти. Також одного разу я побачила, як вона поставила електричний чайник кип’ятитися на плиту. Стало ясно, що це не просто неуважність – є проблема.

Ще був один показовий момент – вона розповідала, що хотіла зробити на Новий рік шубу та зобразити на ній годинник, але не змогла. Я згадала про тест на деменцію, в якому потрібно було намалювати циферблат і час на ньому – 13:45. Мама довго пручалася, адже не розуміла, що я взагалі від неї хочу. У підсумку вона намалювала всі частини циферблата в різних місцях – цифри праворуч, коло зліва, стрілки десь вгорі. Я дивилася багато фільмів про хворобу Альцгеймера, тож почитала докладніше про неї та зрозуміла, що симптоми дуже схожі. Звичайно, мені не хотілося в це вірити, можна було просто списати все на проблеми з пам’яттю.

Мама стала часто яскраво згадувати, що було в юності, розповідати про цей час, про своє навчання в Харкові, про свою першу любов. А ось який сьогодні рік або день, зима чи літо на вулиці, коли вона народилася, що робила протягом дня або скільки років її доньці – цього вона не знає.

Гаманець чи життя:
як бізнес виконує соціальну місію і заробляє на цьому

АвторЛєра Залєвська
26 Квітня 2019

Малому і середньому бізнесу часто вдається вирішувати суспільні проблеми набагато ефективніше, ніж державі, і водночас самоокупатися. Студія онлайн-освіти EdEra нещодавно випустила курс «Соціальне підприємництво та конкурентоспроможність», а для Platfor.ma вони зібрали успішні зарубіжні та українські кейси, які доводять, що маленькі ініціативи можуть змінити світ.

Джон Кронін, юнак із синдромом Дауна, і його батько Марк у 2016 році заснували власну справу шкарпеточний бізнес. Ідея зародилася, коли Джон закінчив школу і не міг знайти роботу до смаку, оскільки люди з ментальною інвалідністю мають досить обмежені можливості працевлаштування.

Джон дуже любить різнокольорові шкарпетки, тому сім’я вирішила зайнятися саме ними. Вони з батьком зареєстрували бізнес, створили сайт, домовилися з кількома виробниками і почали приймати замовлення. Марк каже, що все почалося з інвестиції лише в кілька тисяч доларів, а в 2018 році оборот компанії становив приблизно 6 млн доларів.

John’s Crazy Socks працевлаштовує людей із ментальною інвалідністю. Також частину свого прибутку сім’я спрямовує на благодійність. Найбільш популярними виявилися тематичні шкарпетки, присвячені Дню людини з синдромом Дауна та усвідомленню аутизму.

Батько та син пропагують зміни до трудового законодавства, щоб працюючи повний робочий день, люди з інвалідністю не втрачали своїх медичних пільг. Джон і Марк виступають у Конгресі, а також просувають ідеї у своїх соціальних мережах.