Хто це зробив:
як організувати
КиївПрайд

АвторТетяна Капустинська
3 Липня 2019
активізм Київ реформація рівні права

Цього року до Маршу рівності долучилося близько 8 тис. учасників. Це ті люди, які не побоялися всупереч погрозам, осуду та стереотипам пройтися головними вулицями міста за право обирати та любити того, кого хочеш. Platfor.ma поговорила з директоркою громадської організації «КиївПрайд» Русланою Панухник та дізналася, з чого все почалося, як проходив перший марш та що змінилося з роками, як ставиться до ЛГБТ-спільноти поліція, звідки організація отримує гроші та яка головна мета руху.

Руслана Панухник, директорка ГО «КиївПрайд»

Початок

– Як з’явилася ідея запровадити Прайд у Києві?

– Ідея з’явилася десь на початку 2010-х років і дуже довго обговорювалася. Все почалося з того, що мої колеги поїхали до Мінська, де в ті часи був Прайд, хоч і досить незвичайного формату – в трамваї, який їздив по місту. Вони надихнулися і подумали, чому б не зробити щось подібне в Києві. А далі було багато дискусій, обговорень, різних думок. Більшість людей, які зараз асоціюються з Прайдом, виступали проти такої ініціативи – це був дуже важливий і ризикований крок. Або пан, або пропав. Але все ж таки вирішили спробувати.

Фото: KyivPride

– І коли відбувся перший?

– Перший Прайд організували в Києві у 2012 році, але маршу не було. Він планувався на набережній біля метро «Дніпро», але коли ми туди приїхали, то побачили півтори-дві тисячі протестуючих. Це була така збірна солянка – козаки з нагайками, праві, релігійні фанатики тощо. Тоді вирішили відмовитися від маршу заради безпеки. Але не все продумали, адже коли давали прес-конференцію про скасування, на організаторів напали та побили. Це теж наклало певний відбиток на Прайд ще кількох років.

Тому перший марш і помітна акція відбулися у 2013 році – учасників було в сто разів менше, ніж цього року, 80 осіб. Так що це був перший, невеликий, але гордий марш рівності. Біля кіностудії Довженка ми пройшли 100 метрів в оточенні трьох кіл поліції. Наших опонентів було близько двох тисяч – вони протистояли як могли. Жінки лягали на проїжджу частину проспекту Перемоги, не пропускаючи автобуси – поліція їх просто виносила на руках. Кидалися, рвали плакати, проривали кола захисту. У них були курячі яйця, щоб жбурляти, але вони закінчилися до того як ми приїхали. Річ у тому, що біля кіностудії пройшов велопробіг, а спортсмени були в дуже яскравих костюмах – ох, їм і дісталося.

Але, варто зауважити, це був найбезпечніший Прайд. Всього 80 осіб – це гарантія того, що ми зможемо прослідкувати за безпекою кожного та особисто привезти та відвезти їх. Тому ніхто не постраждав.

Фото: KyivPride
Фото: KyivPride
Фото: KyivPride

– Як проходили Прайди далі?

– У 2014 році довелося відмовитися через ситуацію в країні. До того ж, нам поліція чесно сказала, що вони не в ресурсі та не зможуть забезпечити нам гарантовану безпеку, а для нас це головний пріоритет.

2015 рік став для нас випробуванням, тому що ми не могли пропустити і його. Два роки поспіль відмовитися від Прайду – це, вважай, що ми нічого не проводили та повертаємося на самий початок. Тоді було дуже складно працювати з поліцією – ніхто не хотів з нами спілкуватися та навіть перебувати в одній кімнаті або тиснути руки. Нас дуже пресували, намагалися змусити відмовитися, а особисто мене – підписати папір, за яким у разі чого я беру на себе всю відповідальність. В результаті ми домовилися про маршрут і місце за день до маршу – і це, напевно, був найжахливіший Прайд з усіх.

Марш проходив на Оболонській набережній, а поліція не подумала, що хоч і з одного боку вода, то небезпека може прийти з іншого – там, де був приватний сектор. Звідти на нас і напали, для цього навіть спеціально відкрили ворота. Ми опинилися в пастці, ніби в ямі – в нас кидали петарди з прив’язаними цвяхами. Тоді дуже сильно постраждав поліцейський. Ми не дійшли маршрут – нас випустили в напрямку Оболоні та багатьох побили вже там, коли вони бігали по спальному району. Наша провина у цьому також була – ми 40 хвилин чекали пресу, а в результаті підтягнулися і наші опоненти.

Тоді у нас було два варіанти – або згортаємося й більше нічого не робимо, або змінюємо повністю все і сподіваємося, що люди довіряться нам ще раз. Ми вибрали другий. Почали працювати за півроку до маршу, повністю змінили підхід до спілкування, комунікації та співпраці з поліцією. Стали більш ґрунтовно готувати волонтерів безпеки, людей в червоних футболках, які слідкують за спокійною атмосферою на марші та піклуються про учасників. Ми навіть вивозили їх на полігони, щоб вони розуміли, як виглядає вибух гранати та просто петарди.

У 2016 році Прайд пройшов добре. Маршрут пролягав через центр міста й люди нам знову повірили – було півтори тисячі учасників, це при тому, що за рік до того ми нарахували лише 300. Це був великий прорив для нас. Ми дуже багато працювали для досягнення цієї мети, але водночас відбулася реформа поліції, головою Нацполіції була Хатія Деканоїдзе. Вона дуже френдлі та сильно нам допомогла в плані організації комунікації. У поліції змінилося багато людей і, мені здається, з ними у нас краще налагодився контакт. Адже професіонали розуміють, що їхній обов’язок – захистити мирне зібрання та громадський порядок.

У 2017 році теж все було непогано – цього разу долучилося 3500 учасників. Ми йшли по Володимирській, а наші опоненти перегородили шлях біля університету Шевченка, але у нас був маневр повернути на Терещенківську – ми так і зробили.

У 2018 році опоненти вишикувалися навпроти Грушевського – тоді поліція просто зачистила територію. Не буду коментувати, чи був це розгін мирного зібрання або провокація з боку його учасників – у нас є Національне бюро розслідувань, і я думаю, що вони зібрали достатньо матеріалу, щоб розібратися в цьому. А от сумнозвісне сафарі, коли на учасників маршу буквально полюють вже після події, є щороку, ми з цим стикаємося ще з 2013-го. Але у 2018-му це було настільки відкрито, публічно й без страху, з таким почуттям безкарності, що аж дивно. Але це, на жаль, той ризик, на який ми вплинути можемо, тільки поширювати інформацію про правила безпеки.

І ось марш 2019 року – просто перемога для нас. Щодо кількості учасників у всіх різні цифри – ми ще не дорахували до кінця, але орієнтуємося на 8 тис. Група громадського спостереження «ОЗОН» каже, що 6,3 тис., поліція говорить про 3-4 тис. – але вони рахували на вході, а у нас багато людей приїжджали ще й в автобусах. Я думаю, ми будемо наполягати на своїй цифрі.

Засновники та команда

– Розкажи про команду КиївПрайду.

– Ініціатори КиївПрайду та ті люди, які пройшли перший марш у 2012 році, зараз вже не в країні, вони іммігрували. Це Тарас Карасійчук, який був головою Гей-альянсу України, Стас Міщенко, який зараз живе в Мюнхені, та інші активісти – саме вони наполягли на втіленні ідеї. Я прийшла у 2013 році як волонтерка безпеки, а потім понеслося.

Зараз я директорка КиївПрайду – це найнудніша посада. Це та робота, яку ніхто не хоче виконувати. У 2016 році, коли ми вирішили зареєструвати організацію, як мінімум потрібна була людина, яка буде нести за це відповідальність. На той момент у мене було теж досить ідеалістичне розуміння того, що повинен робити директор, тому я погодилася. Взагалі, я прихильниця того, що одна людина не повинна сильно засиджуватися на якихось керівних посадах, тож у 2020 році закінчується мій контракт і я думаю, що до того часу виросте нове покоління, яке зможе перейняти це все і рухати далі. Які б ми прекрасні, експертні та професійні були, на нас відкладається попередній досвід. Деякі досі не можуть відпустити спогад про петарди з цвяхами, які летять у людей.

Фото: KyivPride

Цього року КиївПрайд дуже оновився. Зі старожилів, здається, залишилася тільки я. В цьому році пішов Зорян Кісь – тепер він працює у посольстві і його дипломатичний статус вже не дозволяє брати участь в активізмі, він повинен бути нейтральним. З більш медійних людей – у нас є пул спікерів, яких ми обираємо з організаційного комітету. Цього року це Софія Лапіна, Аня Шаригіна, я і Влад Петров.

У нас зараз дуже складна структура – це погіршується з кожним роком. Раніше ми були просто ініціативою активістів, а у 2016 році вирішили зареєструвати організацію. Тому марш і інші події організовує ГО «КиївПрайд», яка є адміністративно-організаційним ядром. Також у нас є організаційний комітет, який збирається та оновлюється щороку – люди подаються, ми вибираємо і вони починають працювати. Вони можуть бути представниками різних проектів або просто активістами та активістками, не обов’язково ЛГБТ. У цьому році таких було 17 осіб, із них 6 – представники нашої ГО.

Не всі доживають до кінця, не всі розраховують свої сили й розуміють, як це важко. Багато відвалюються по ходу – я нікого не звинувачую, це дійсно складно. Люди вигорають, їм не вистачає мотивації. Тож ми будемо переглядати свою роботу і думати, як зробити її максимально приємною та ефективною для всіх.

 

Фото: KyivPride

Назва

– Здається, тут проблем не могло й бути?

– Та звісно, суперечки теж були! «Прайд», очевидно, – ключова частина, але з огляду на те, що це національний захід, був ще варіант PrideUkraine. Але «КиївПрайд» набрав більше голосів. Це традиційно, я знаю тільки кілька Прайдів, які називаються не по місту, а по країні – це, наприклад, ПрайдМолдова. До того ж, так стає зрозумілим, яка зона нашої відповідальності. Не дивлячись на це, деякі думають, що КиївПрайд організовує інші Прайди в регіонах. Ми, звичайно, їх підтримуємо в міру можливостей, але це повинна бути задача міста й безпосередньо організації-ініціатора. 

Наприклад, існує ЄвроПрайд – це як Олімпійські ігри, тільки не раз на чотири роки, а раз на рік. Він проходить у різних країнах, залучає більше людей, організовує більше заходів. У тому числі це жест політичної підтримки спільноти. Цього року він був у Відні. Я ось думаю, може, колись ми таке зробимо і в Києві, але найближча вільна дата – 2023 рік, попередні роки заброньовані. 2020-го ЄвроПрайд пройде в Салоніках, у 2021-му – в Копенгагені, а ось на 2022 рік триває конкурс. Обирають між Лісабоном, Барселоною, якимись іспанськими островами та Белградом. Я думаю, що, звичайно, виграє Белград – їм потрібніше.

Фото: Віктор Височин

Світова спільнота

– Ви, організатори Прайдів у різних країнах, взагалі якось спілкуєтеся?

– Я є регіональною директоркою ІнтерПрайда – це глобальна асоціація Прайдів по східній Європі, 12 країн, з якими ми в постійному контакті. Щороку виникають якісь нові Прайди – тільки в Польщі в минулому році кількість подвоїлася, а в Україні зважився Харків. Ми намагаємося спілкуватися як можемо – є конференції та зустрічі, щоб розуміти, що взагалі відбувається. В цьому році, наприклад, на марші був організатор празького Прайду – тепер ми думаємо, що б такого зробити разом.

Взагалі, ми досягли певного успіху серед східно-центральних країн Європи. Наприклад, Молдова організовує Прайди вже 15 років, а ось конкретно марші вони впровадили не так давно, до того ж більше 300 людей на них не виходить. У Вільнюсі ось пройшов БалтікПрайд – подія на три країни, і там було 10 тис. учасників. Україна залишається єдиним прогресивним місцем, куди люди з сусідніх країн можуть приїхати та відчути дух свободи.

Держава

– Як ви комунікуєте з державою?

– У нас є процедура для всіх мирних зібрань – це стаття 39 Конституції, нам не потрібно отримувати дозвіл на проведення заходів, досить повідомити. Тому ми попереджаємо владу та поліцію про проведення заходу задовго – на початку зими. Після цього або я починаю дзвонити, або нам, для початку переговорів. Узгоджуємо маршрут, логістику, усілякі адміністративні нюанси. Але ніхто навіть не думає, що для того, щоб організувати марш, цього недостатньо. Це ще туалети на території, ще й щоб радикали їх не розібрали, машини та автобуси, які будуть заїжджати, всі дозволи на дрони, метро та автобуси. Звільнення вулиць від машин і їхнє перекриття – це окремий департамент, швидка – ще один, МНС – зовсім інший. Паперової роботи море.

В ідеальній державі згідно з принципами ОБСЄ організатори приходять і кажуть: «Ми хочемо це й на цій вулиці». І держава зобов’язана це робити, але у нас так не працює. І я розумію, що владі та поліції теж нелегко. Ми намагаємося знайти компроміс і допомогти одне одному. У кожної зі сторін є свої ресурси й ми намагаємося скласти їх до купи, яка максимально відповідатиме ідеального варіанту.

– Були якісь суперечки?

– Були моменти, коли міськрада хотіла заборонити марш через суд – це був 2013 рік і День Києва. Причина – дуже багато заходів. Тепер ми одразу на перших зустрічах, дивлячись їм в очі, запитуємо, чи збираються вони знову це робити.

– Хтось із державного сектору брав участь у Марші рівності? 

– В цьому році вперше на марш вийшло Міністерство охорони здоров’я та Уляна Супрун в тому числі – центр громадського здоров’я був окремою колоною. Вони самі з нами зв’язалися, самі надрукували банери та наліпки, самі провели кампанію, зібрали та привели людей. Щоб я у 2013 році подумала, що до нас прийде хтось із державних установ, тому що хочуть, – ну ні.

Плюс в цьому році заступник Кличка зробив заяву про підтримку маршу. Цей рік – великий крок вперед для нас в плані комунікації з держустановами та державними особами зокрема. Адміністрація Зеленського теж опублікувала пост – сухий, але ми розуміємо, що це точка входу. Нам це, звичайно, варто було ролика, кампанії в соцмережах і прес-брифінгу в адміністрації президента, але будемо працювати далі. Якби вони просто відмовчалися – для нас би це було поганим сигналом. 

Дреґ-квін і кордон поліції, що охороняє безпеку учасників маршу. Фото: Genya Savilov/AFP/Getty Images

– Які у вас зараз стосунки з поліцією? 

– Я пригадую 2016 рік з тими 6000 поліцейських. Ми йшли оточені ними й все чули – кожен другий огризався про «підарів» тощо. А наступного року вони вже фотографувалися з драг-квін. Рівень гомофобії в поліції досить високий, але з кожним роком він знижується. Вже деякий час ми проводимо сесії для поліції в межах їх навчання про ЛГБТ-людей. Наші тренери говорять про те, що це дуже складна аудиторія, але якщо вдається з групи у 20 осіб переконати хоча б двох – це вже добре. 

В Нацполіції є люди, з якими ми постійно працюємо і які розуміють всю специфіку, намагаються йти назустріч. Наприклад, Юрій Зозуля, голова патрульної поліції. Адже у нас у всіх одна мета – провести мирне зібрання максимально безпечно та захистити людей.

 

Безпека

– Наскільки важливо піклуватися про безпеку після маршу?

– Попри те, що поліція та організація роблять все можливе, щоб забезпечити громадський порядок і безпеку на заході, неможливо кожного за ручку відвести в безпечне місце після – ця відповідальність лежить на кожному і кожній. Бажано дотримуватися інструкції. Я розумію, що це не прикольно, що не фан і хочеться далі свята, але в центрі дуже небезпечно. Хоча є і випадки, коли людей переслідували до будинку, наприклад, три години до Виноградаря, і побили вже біля під’їзду.

– Які є правила безпеки?

– Є система, яку розробляли ще у 2013 році, коли з маршу повинні йти вдвох і бажано, щоб це були люди протилежної статі. Але якщо ми говоримо про 80 учасників – простіше знати, з ким ти в парі, та триматися цієї людини. Сама суть не в тому, щоб косити під гетеросексуальну парочку, а в тому, що бути відповідальними одне за одного. Учасники повинні до кінця розуміти, де ця людина, чи дісталася вона безпечного місця. Але ця система швидше працює для невеликих Прайдів, а зараз, коли учасників 8000, складно розбитися на парочки.

Фото: Віктор Височин

Ми намагалися зробити інструкцію максимально лаконічною, скоротили її з чотирьох сторінок до двох. Основне правило, яке, як мені здається, зараз актуально – пам’ятати, що ми самі відповідальні за свою безпеку. Друге – не носити символіку поза периметром маршу. Якщо ви принесли райдужні прапори, футболки, кепки, аксесуари – надівати, коли зайшли на територію маршу, та знімати, коли вийшли. Плюс загальні заходи безпеки – в цьому році було дуже спекотно, тому потрібно брати з собою воду, сонцезахисний крем, головний убір. Плюс слухати наших волонтерів і волонтерок – вони там і знаходяться для того, щоб допомагати.

Колись у нас був цікавий пункт – багато хто, в тому числі наші опоненти, довго його обговорювали в соцмережах: «Надягнути спідню білизну». Начебто очевидно, але ось в Ризі на Прайді був випадок, коли у чоловіка підпалили штани, а він відмовлявся їх знімати, тому що на ньому трусів не було. Такі базові речі, але люди не розуміють, що може трапитися. А тим більше у нас зараз змінилася аудиторія, яка приходить на марш. Ці люди не бачили 2013-го або 2015 року – вони не знають, як воно було раніше і як могло б бути.

– Чи допомогло це у цьому році?

– Зараз мені відомо про два випадки, коли людей побили вже після маршу. Хоч і на наступний день Червоний хрест прислали звіт щодо заходу, а там – тепловий удар, підвернута нога, кинули яйцем у журналіста, а все інше нормально. Звичайні травми для великих заходів. Довгий час ми взагалі нічого не чули про напади, а відразу після маршу і до вечора ми моніторимо ситуацію в місті. Нам розповіли ще про декілька бійок без жертв, ми видихнули, але виявилося, що людей ще й побили – ми дізнаємося про це зараз. Є проблема з тим, щоб кваліфікувати подібне як злочин на ґрунті ненависті, тому що поліція відмовляється це робити, замість того реєструє як хуліганство. Думаю, їм так простіше.

 

Фото: KyivPride
Фото: KyivPride
Фото: KyivPride

Фінансування

– Звідки ви отримуєте гроші?

– Держава в цьому питанні нас ніяк не підтримує. Бюджет нашого ГО формується в середньому так: 80% – це іноземні гранти, 15% – краудфандинг і підтримка людей через донейшени, 5% – бізнеси та інші організації, з якими ми працюємо бартером. Вони нам надають, наприклад, приміщення, продукцію, експертів та інше. А для них це соціально важливий плюсик в історію.

Люди, які працюють в ГО, отримують зарплату – але це гроші не за організацію Прайду, а за ведення проекту. Крім Прайду у нас є ініціативи з підтримки регіональних ініціатив, в тому числі ми видаємо малі гранти та допомагаємо організовувати публічні заходи в регіонах, тренінги та інше. Ми навчаємо поліцію, проводимо інфо-сесії для студентів, працюємо з креативним сектором. А ось оргкомітет – це повністю волонтерська структура, там ніхто не отримує зарплату.

 

Фото: Наталка Дяченко

Аудиторія

– Чи можна скласти якийсь середній портрет відвідувача Прайду?

– Перші Прайди були суто правозахисними акціями, тому акцент і фокус наводився на аудиторію, яка розуміє цю тематику. Це для них був важливий політичний крок – вийти на рівень публічності та підтримки. Але якщо ми будемо продовжувати так, більше тисячі людей не прийде. З кожним роком все більше приєднувалися просто прогресивні люди, які розуміють, що права людини і демократичні цінності – важливий базис для нашого майбутнього. За два роки наш Інстаграм виріс до 16 тисяч, з 2017 року до нас повалила молодь. Для неї це швидше свято, коли ти можеш відчувати себе вільно хоча б один раз на рік. Це зовсім інша аудиторія, комунікація, канали. 

– Якими каналами користувалися та користуєтеся для залучення аудиторії?

– Звичайно, користуємося доступними каналами – соцмережами. Ми працюємо в основному в Фейсбуці, Інстаграмі, Телеграмі, але зрозуміло, що цього теж недостатньо. Ми відкриваємо Прайд 17 травня – це день протидії гомофобії та трансфобії, стартом інформкампанії. Щороку намагаємося щось придумати та залучити цікавих людей або лідерів думок для трансляції наших меседжів і комунікації з аудиторією, В цьому році це було 15 людей з різними аудиторіями – Аліна Паш, YUKO, Ольга Сумська, Майкл Щур, Оснат Лубрані, директорка ООН в Україні, Джудіт Гоф, пані посол Великої Британії. Це різні люди з різних сфер – вони знялися в роликах нашої кампанії «Борітеся – поборете», вони писали пости, давали коментарі. Так ми досягаємо інших цільових аудиторій – через лідерів думок.

Стабільність

– Наскільки стійким є проект?

– Вже кілька років як я впевнена, що навіть якщо не буде нинішньої команди,  КиївПрайд буде існувати. Ми вже пройшли цю точку неповернення, коли я не була впевнена в життєздатності проекту. Зараз я знаю, що як мінімум марш відбудеться. В Україні вже немає такої сили, яка може заборонити це. Уже й не потрібно стільки поліції – наша сила та безпека в масовості. Чим більше людей, тим менше шансів, що щось станеться. Тому опоненти виглядають невигідно, а зараз вони взагалі так підмочили собі репутацію цими біотуалетами – буквально (противники маршу розібрали чотири біотуалети, наповнили їхнім вмістом презервативи та планували закидати ними учасників Прайду. Але поліція вчасно зупинила та обшукала автобус, де було 200 таких «снарядів». – Platfor.ma). Їхній вплив іде на спад.

Шопер «КиївПрайд»

– Що ви, до речі, думаєте про цей план?

– Ця історія з біотуалетами – другий випадок за всю історію Прайду, коли нам наші ж опоненти зробили такий подарунок у вигляді піару. Перший раз у 2016 році представник «Правого сектору» заявив, що «ми влаштуємо криваву кашу, якщо ви вийдете на марш у центрі». Людей це настільки обурило, що в нас у два рази збільшилася кількість учасників, тому що вони проти такої тупості й агресії. Це швидко розлетілося і, мені здається, вони після цього взагалі нічого публічно не говорили. В цьому році був сильний медійний резонанс по маршу – ми й без того були всюди, навіть в іноземних ЗМІ. А ці біотуалети… Я могла уявити, що будуть кидати каміння, зеленку, яйця, тухлі овочі, але не те, що вимагає стількох зусиль. 

Мета

– Чому, врешті-решт, КиївПрайд – це важливо?

– Прайд є лакмусовим папірцем і показником того, наскільки ми цінуємо свободу бути собою, наскільки ми проти насильства та агресії. Ця спільність різних людей – ЛГБТ, натуралів, пацифістів, військових, сімейних, чайлд-фрі – прогресивне суспільство. І ми стоїмо навпроти сірої маси агресивних людей, які хочуть диктувати більшості, як їм жити, кого любити, за кого голосувати.

Прайд – це початок дискусії та адвокаційної кампанії. Ми виходимо і говоримо, що ми є, ми такі, нас підтримує багато людей, але у нас є проблеми. Ми хочемо, щоб держава змінила законодавство, щоб поліція кваліфікувала злочини на ґрунті ненависті як злочини на ґрунті ненависті та їх розслідувала. Ми хочемо, щоб люди, які вчинили ці злочини, були покарані. Тому що зараз вони відчувають себе безкарними, публічно постять і розповідають про сафарі – це легітимізує насильство в країні. Від Прайду до Прайду ми запускаємо цю риторику, на Прайд звертають увагу і з Прайдом рахуються.

– Чи намагаєтеся ви достукатися до гомофобів?

– Ніколи неможливо досягти 100% результату – завжди є люди з різними думками. Я не претендую на те, щоб переконати всіх – це буде тоталітаризм. Кожен має право на свою думку, висловлення своєї думки, в тому числі на мирне зібрання. Я не проти тих зборів, які були біля нашого маршу, якщо вони не насильницькі, не агресивні, в межах законодавства.

– Що для вас найважливіше у цій боротьбі?

– Останні дані дослідження Freedom House і національного демократичного інституту, яке було проведене наприкінці 2017 року, мене приголомшили. Тільки 5% українців особисто знають гея або лесбійку. Це засмучує, що люди невидимі. Для мене важлива – чому я власне і роблю Прайд – видимість. Це єдина виграшна стратегія, яка може досягти реальних результатів в нашій країні та суспільстві. Тому що коли люди відкриваються, навколишні бачать, що це їхні друзі, колеги, родичі. Це їхні улюблені люди, вони нічим не відрізняються, крім сексуальності та ідентичності. Ця видимість і відкритість призводить до того, що більшість людей починають розуміти, з чим стикаються ЛГБТ, яких прав у них немає і чому це так важливо.

Прайд важливий для країни, для регіону, для спільноти – це видимість і можливість побути собою. Відчути радість і солідарність, зрозуміти, що нас не дві людини, які листуються десь у чатику. Нас разом з тими, хто підтримує, – 8 тисяч, які тільки вийшли на марш. Наприклад, ми в цьому році не відповідали на коментарі, срачі та тролінг під постами – за нас все робили наші підписники.

Фото: Наталка Дяченко

– Якби ви могли повернутися у минуле й щось змінити – що б це було?

– Після університету, а я отримала освіту політолога, я працювала в академії, але в якийсь момент я вирішила, що хочу піти в права людини. У мене постав вибір між темами міграції та ЛГБТ – я вибрала міграцію і пропрацювала у цьому напрямку чотири роки. Мені просто цікаво, якби я вибрала ЛГБТ, як би це вплинуло на мене особисто? Не думаю, що це сильно змінило б ту ситуацію, яка є зараз, але потрапила б я в Прайд? Може, я була б проти? Це цікаво особисто для себе й свого досвіду.

– За якими українськими проектами ви слідкуєте? Які підтримуєте?

– Ми підтримуємо всі правозахисні проекти та заходи. Попри те, що 100% мого життя займає Прайд, моя спеціальність – це вибори. Тому як мінімум я стежу за виборчою та антикорупційною реформами, змінами законодавства. Мені це важливо й не тільки суто професійно, а ще і як людині, яка живе в цій країні. Я підтримую феміністичний рух. Коли у мене є можливість і час, то виходжу на акції із захисту тварин. Мені здається, що взаємопідтримка і солідарність – це дуже важливі складові нашого життя. Як не крути, кожна група – меншина у своєму роді. Без підтримки інших ми не зможемо існувати.

Найцiкавiше на сайтi

«Я гей, я пройшов війну. Хтось заборонить мені Марш рівності?»: розмова з бійцем АТО

До 7 жовтня в просторі Izone проходить виставка фотографа Антона Шебетка «Ми були тут». Вона присвячена представникам ЛГБТ, які брали участь у бойових діях. Один із героїв проекту – Віктор Пилипенко – єдиний, хто вирішив розкрити свою особистість та проголосити камінг-аут. Platfor.ma поговорила з ним про те, як до такої новини поставилися інші бійці, та що взагалі з ЛГБТ в Україні.

– Як і коли ти усвідомив свою сексуальність?

– Це сталося, коли мені був 21 рік – тоді я вперше закохався у свого друга. Ми якось дружили-дружили, а потім для мене дружба раптом переросла в дещо більше і я почав відчувати те, що до того ні до кого не відчував. А що найстрашніше – і після того. Просто не можу перезакохатись так само сильно.

Перша любов до людини своєї статі – то було потужно, адже мені ще й із собою довелось довго звикатися. На той час я мав деякі упередження щодо гомосексуальності, хоч і вже не такі інтенсивні, як раніше. Вперше я прочитав про одностатеву любов у школі, коли ми вивчали лірику Сафо. Це був маленький переворот у мені, я зрозумів, що людина може любити людину своєї статі. Та все ж продовжував боятися цієї теми. Згодом більших осмислень я досяг в університеті, там я більше читав, вивчав, знав, серед іншого любив бітників: Аллена Ґінзберґа, Одена Уістена Г’ю, Френка О’Хару; захоплювався постатями Поля Верлена та Артюра Рімбо, читав Оскара Уайлда, біографії Агатангела Кримського, Параджанова. Коли я знайомився з їхньою творчістю та інших письменників-геїв, то розумів, що це люди гомосексуальної культури. Тоді у мене почали поступово зникати упередження – стосовно себе самого також. Хоча повністю себе як гея я не сприймав і продовжував фальшиву гру у гетеросексуальність, від якої не отримував ніякого емоційного самонаповнення.

– Було собі страшно зізнатися?

– Було б не так страшно, якби мій друг теж зізнався у своїх почуттях до мене. Все могло би скластися по-іншому, але він не прийняв мої почуття, а я почав сам себе картати за те, що я зробив. Тому що ця дружба для мене була дуже цінною. Я довго мучився, не міг вчитися, були депресняки. Пішов на службу до армії, щоб забутись. Таке своєрідне самовигнання. Там я навіть намагався відвідувати церкву, прочитав Новий та Старий заповіти, вперше в житті сповідався і признався священику у «содомії», проводив над собою роботу, прямо екзорцизм якийсь. Але це не спрацювало, звичайно.

Коли я повернувся додому та таки отримав диплом, то продовжував своє вже гомосексуальне життя, почав більше пробувати. Але все одно намагався приховувати цю інформацію через табу. Зараз завдяки ентузіастам, інформаційним засобам, всіляким організаціям все вже стало більш відкритим, ти не так соромишся. А тоді, у 2004-му та навіть 2008-му році, була соціальна табуйованість, стигма та всі ці гомофобні анекдотики.

Але, чесно кажучи, тоді мені подобалося, якщо поруч були люди, які могли адекватно це сприймати. Вони відрізнялись від інших – були цікавішими, мали багатий внутрішній світ. Більшість відштовхується від якогось умовного портрета гея, сформованого в тому числі медіа. Я ось нещодавно дивився цікаву статистику, як медіа формують ставлення до сексуальних меншин – геїв, лесбійок, трансгендерів. Останні там займають значну частку шкали – ними фактично лякають бабусь: «Ось, подивіться, на що перетвориться ваш внучок, якщо ви взагалі допустите його до цієї теми». Тут треба не мовчати, говорити, спілкуватись та розповідати реальні історії.

– Наскільки легко бути представником ЛГБТ–спільноти у реальному житті?

– Якщо людина морально або фізично слабка, то, звісно, життя ускладнюється, тому що її легко зачепити або принизити. Мені трішки легше, тому що я першочергово представляюся як ветеран війни, а потім, коли стає відомо, що я ще й гей, то ніхто мені ніяких кривих питань не ставить.

Нещодавно на одній вечірці сподобався мені хлопець. І ось у якийсь момент він травить такий старий радянський анекдотик «про підарасів». Мені прямо боляче стало. Я дивлюсь на обличчя своїх подруг, а вони бачать цю ситуацію й теж майже сльозу пускають. Я, звісно, потім запитав у хлопця, чому він так жартує, та сказав йому, що я гей. На що він знітився, і йому довелося перепросити, але продовжив мені нести якусь пургу на кшталт: «Понимаешь, у тебя свой маленький мирок…», посилаючись вже більше на те, що я ветеран і воював.

Потім ще й додав: «Твои боевые товарищи гибли зря. Ну и чего вы добились?». Це мене взагалі в ступор вогнало. Я сказав йому, щоб він закрив рота, а сам пішов із тієї вечірки. Бродив до п’ятої ранку у парку КПІ і плакав. Я відчував несправедливість і разом з тим власну безпорадність змінити думку цієї людини. Що дивно, цей чувак фактично митець – і за родом діяльності, і по життю, ніби сучасний і просунутий. Відвідує тусовки круті, Closer там і все таке. Здавалося б, прогресивним мав бути… А тут виявилось, що стиль, шмотки та тусовки не є показником людяності.

– Як ти взагалі потрапив до АТО?

– Як доброволець. Вперше я приїхав до себе в військкомат відразу після Майдану. Тоді я працював у duty free в Арабських Еміратах, але як тільки почув про Майдан, то звільнився, поставив під удар стосунки з хлопцем, з яким тоді там зустрічався, і прилетів – і потрапив на саме пекло, у ніч з 18-го на 19-е, а також, коли був розстріл Небесної сотні. Потім почалися пошуки роботи, якась активістська діяльність, а згодом вибухнув Іловайський котел і наші хлопці там опинились у пастці – ми мітингували за те, щоб їх врятували. До того я вже подав анкету у батальйон «Донбас», після – зробив це вдруге. І от мені зателефонували. Так почалась моя історія.

– Ким ти був?

– Я був санінструктором, який вчив більш молодих солдатів першій допомозі, а вже в Широкиному я став гранатометником. Працював з СПГ (станкового протитанкового гранатомета, в народі Сапог). В основному працювали осколково-фугасними по піхоті, яка атакувала крайні позиції, по техніці противника, робили засідки на танки. Вони як робили – приїжджали, відстрілювалися та їхали назад. Ми з хлопцями намагалися зупинити їх відразу, як тільки вони потрапляли в діапазон дії гранатомету. Також доводилося витягувати поранених побратимів із поля бою під обстрілами, надавати першу невідкладну  допомогу, накладати джґути, бандажі.

– Кажуть, що люди, які повертаються з зони бойових дій, починають більше цінувати життя. Це правда?

– Якщо таке порівняння припустиме, то за рік, який я жив у Еміратах, у цій суцільній пустелі, став дуже цінувати ліс. І ось коли після війни я повернувся додому… В нас було дуже багато похоронів. Ми ховали і ховали своїх товаришів, прощалися й прощалися. Наш побратим Крот загинув від того, що по його позиції відпрацював танк, йому понівечило все обличчя, тіло. Його мати, коли ми збиралися його хоронити, попросила не закривати кришку труни, щоб усі бачили ( а особливо «ватна» влада Урзуфа, де хоронили Крота), що війна робить з нашими хлопцями. Це дуже емоційний момент.  

А ось ще був у мене товариш, такий щирий 40-річний чолов’яга з Нивок, який часто міг доречно матюкнутися. Якось він перебував у приміщенні, де ми змінювалися зі своїх позицій. Раптом почався обстріл – уламки пробивали стіни. Як тільки прибули, ми намагалися надати йому першу допомогу, відкачувати, бо не могли зрозуміти, чому він втратив свідомість – після пальпації я виявив лише кілька невеликих отворів в зоні плеча. Під жахливим обстрілом ми його евакуювали, а вже потім лікарі розповіли, що уламок, коли потрапив у тіло, зовні практично ніяк його не пошкодив. Але пробив легені і потрапив прямо у серце.

І от я пам’ятаю, людина ще кілька годин тому тобі хвалилася, що їй передали з дому кавник, а в іншу мить її вже не стало…

– Чого ти більше за все боявся?

– Найстрашніше було, коли ти чув «у нас двохсотий» – умовне позначення померлих військовослужбовців. Тоді серце у п’ятки, бо ти знаєш, хто і де працював, і хто б це міг бути.

Коли прилітає снаряд, це жахливо. При роботі міномета, наприклад, ти чуєш хлопок, бачиш спалахи, розумієш, що по тобі зараз будуть «відпрацьовувати» і ти маєш секунди, щоб знайти прихисток. Коли працює танк, ти тільки чуєш і відчуваєш гучні розриви поруч, тебе оглушає, повсюди летить земля, все підкидає у повітря. І приходить розуміння, що якщо він відпрацює з точністю – тобі жопа.

Була така історія. Ми слухали наших ворогів, як кажуть, по «Сєпар FM» – це коли з двохсотого знімається рація і прослуховується, те ж саме роблять і вони. Тобто ми чули всі розмови людей, які керують, увесь цей московський акцент. До чого я це: по нашій позиції відпрацювала гаубиця – це, на хвилиночку, 150-й калібр. Тоді навідники були дуже професійні, бо наша позиція знаходилася на пагорбі, у цьому разі складно все налаштувати, треба знати, як проводити розрахунки. Якийсь Коля-алкаш цього не зміг би зробити. Так от, тоді я відкрив свою позицію, щоб відпрацювати по своїх цілях. І як стало прилітати прямісінько в наші окопи мені у відповідь! Добре, що ми встигли втекти конкретно з того місця – бо дивимось, а у повітря, мов пушинки, здіймаються величезні шматки землі, якусь металеву конструкцію теж піднімає догори і перекручує. Таке видовище!

© Антон Шебетко
© Антон Шебетко
© Антон Шебетко

Поклавши руку на серце: як ініціатива «Завдяки тобі» виховує звичку дякувати ветеранам

Якщо ви не знаєте, що робити, коли бачите перед собою українського військового – просто покладіть долоню на серце, таким чином ви висловите йому свою вдячність. Жест уже став популярним серед багатьох співвітчизників – це заслуга кампанії «Завдяки тобі», яка стартувала минулоріч до Дня Незалежності. Platfor.ma дізналася, що це за проект, як він створювався, які сили та ресурси для цього залучалися, яка його головна мета та чому це вкрай важливо для всієї країни.

Ідея проекту народилася під час акції «Free Sentsov Night» на підтримку українського режисера та політв’язня Олега Сенцова, яка відбулася 25 травня 2018 року, опівночі під російським посольством – у ній брали участь майбутні автори проекту, Івона Костина та Гоша Тихий. Останній розповів про ідею жесту для вдячності ветеранам, яку виношував вже певний час і в яку ніхто не вірив. Івона повірила – це і стало поштовхом до дій.

Вже наступного дня Івона та Гоша почали розмірковувати про те, що можна зробити та чим це може стати, адже питання подяки турбує багатьох людей. Було вирішено створити своєрідний жест шани та слід було вигадати назву для кампанії. Поступово до дискусії долучилися інші люди, яким було цікаво: команда громадської організації «Побратими», «Суспільне: мовлення», режисери та оператори. Так стало зрозуміло, що найкраще донести думку вийде через відео.

«Колись ми робили зустріч із нашими друзями та знайомими, які знають про проект. Одна дівчина зізналася, що її брат – ветеран. Після його повернення додому вони ніколи не говорили про його досвід. В якийсь момент вона дізналася про «Завдяки тобі» – її це так вразило, що при черговій зустрічі з братом вона зробила цей жест. І вони почали говорити, це дуже змінило їхні стосунки, знизило напругу, яка існувала. Вона була вражена і втішена цим, на нас це теж сильно вплинуло», – розповіла Дарія Михайлова.

«Нам дуже довгий час знадобився, щоб прийняти якісь ідеї, що стали основоположними в цьому проекті. Завжди здавалося, що є краще рішення, але ми все ж таки поверталися до того, з чого починали», – зауважила співзасновниця кампанії Івона Костіна.

Поступово команда зростала, приходили різні люди, які хотіли зробити свій внесок у проект. Спільними зусиллями та заради однієї ідеї кампанія стартувала з першим відео 20 серпня.

Фото: Олена Божко

Звірі без звірства:
Олександр Тодорчук про права тварин, БДСМ-клуб з владою і нуль грошей

АвторЮрій Марченко
26 Червня 2019

Ще декілька років тому в суспільстві фактично не звучала тема захисту тварин. Однак у 2016-му киянин Олександр Тодорчук створив UAnimals – рух, який почав активно протестувати проти знущань над звірами в цирках, видавати книжки про зоозахист, боротися з індустрією хутра та робити чимало іншого, пов’язаного з гуманністю. В рамках циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Олександром про те, чому стосунки з владою – це БДСМ, як український марш за тварин дійшов до Південно-Африканської республіки та що робити, аби добро стало актуальною темою.

– Розкажи про заслуги UAnimals, щоби всіх одразу вразити?

– Вважаю, головна заслуга в тому, що ми змусили людей замислитися. Хтось підтримує нашу боротьбу, інші байдужі чи навіть виступають проти. Втім питання гуманності до тварин на сьогоднішній день закріпилося в системі координат українського суспільства і нікого ним уже не здивуєш. Для того, аби люди знайшли правильну відповідь, потрібно озвучити запитання. Саме це ми і почали робити.

Якщо казати про конкретні перемоги зоозахисту, то тут варто назвати локальні заборони цирків-шапіто з тваринами, які вже прийняли в кількох десятках міст, включно з Києвом. По хутру – у нас близько 30 дизайнерів підписали з UAnimals відмову від його використання: Андре Тан, Олена Рева, Lake. Також до цього доєдналися Кураж-Базар, Гешефт, Oh My Look. А цього літа Міністерство охорони здоров’я, сподіваюсь, зробить важливий крок по забороні тестування косметики на тваринах.  

– Як взагалі вперше ти подумав про те, що було би непогано підняти тему захисту тварин?

– Ти знаєш, я ж теж з комунікацій (Олександр – співзасновник агенції Gres Todorchuk PR. – Platfor.ma) і розумію важливість історії, як до мене підійшов якийсь загадковий дідуган, торкнувся і сказав: «Синку, тільки ти можеш це зробити!». Але такого не було. UAnimals почалося з боротьби за цирк без тварин – і це було абсолютно спонтанно. Є щось, що ти вважаєш поганим, більшість знайомих вважають це поганим, але ніхто нічого не змінює, бо це ж ніби назавжди. Друзі так і казали мені: ми проти цього середньовіччя, але так буде завжди. Нічого не змінити!

До речі, є цікава особливість: коли щось врешті починає змінюватися, то ніхто й не згадає, що колись було інакше. Чи пам’ятає хтось, що ще в 1960-х існували зоопарки для людей? Чи згадує хтось, як пару років тому в Києві на кожному кроці була реклама різноманітних шапіто?

– Розкажи кілька фактів для тих, хто відкрив текст, але досі сумнівається, що у тварин все погано і їм потрібна допомога?

– Знаєш, я досить рідко зустрічаю людей, яким потрібно пояснювати, чому тварини потребують захисту. Для цього достатньо зрозуміти, що будь-хто хоче щастя і уникає страждань. Навіть вченими доведено, що звірі можуть відчувати. І, до речі, не тільки біль, а й страждання – не лише фізіологічно, а й на більш глибинному рівні.

Нещодавно в Україні видали книгу «Мораль без релігії. В пошуках людського у приматів», де науковець доводить, що моральні норми – це не суто людський винахід. Мавпи знають співчуття, допомагають тим, хто цього потребує, мають внутрішні переживання. Гадаю, після цього кожна людина може прийти до логічного висновку, що знущання над тваринами – це лайно.

Маршрути липня: найкращі події середини літа

Хто ви­нен, що ро­би­ти і ку­ди піти на тижні – ось го­ловні за­пи­тан­ня людс­тва. Ре­дакція Platfor.ma на­ма­гаєть­ся відповіда­ти при­най­мні на ос­таннє з них. Ми склали список подій липня, які й самі залюбки відвідаємо, тож плануйте собі другий місяць літа й побачимося на місці!