«Гуманітарна допомога» — це серія благодійних офлайн-подій від Platfor.ma для тих, кому не вистачило уроків з історії, філософії та мистецтва у школі. Ми запросили найкращих експертів з гуманітарних знань, аби вони ними поділилися. Цього разу докторка філософських наук, професорка та відома дослідниця історії культури Наталія Кривда розповіла про міф. А точніше про його характерні риси, функції та закономірності. Ось найцікавіше з цієї лекції.
Міфосвідомість — це тип організації нашого мислення. Це не про фантастичні діяння богів і героїв. Цей спосіб мислення нікуди не подівся, і більшість рішень, які ми ухвалюємо, інтуїтивні реакції та вибори ми здійснюємо під впливом міфологічних конструкцій. Це не просто найдавніший і найглибший шар свідомості, а й найбільш дієвий.
Міф існує не тільки у вигляді наративу. Це ще й внутрішні установки й психологічні уявлення. Чому чоловіки застібують піджаки на правий бік, а — жінки на лівий? Тому що уявлення про жіночу і чоловічу половини світу — це одне з найархаїчніших уявлень про світ. Людина не може жити в хаосі, їй треба якийсь порядок — не важливо хороший чи поганий. Нам треба упорядкувати оцей хаос навколо себе. І міф це робить — упорядковує, космізує світ.
Міф існує не лише експліцитно (назовні у вигляді якоїсь історії, розповіді), а й імпліцитно (приховано у вигляді забобонів, звичок, традицій). Ще у дохристиянських уявленнях права половина світу вважалася чоловічою. Рух по сонцю, по часовій стрілці — чоловічий. Ліва рука, рух проти сонця, проти часової стрілки, ліва половина світу — жіночі. Вульгарний вислів про чоловіка «він сходив наліво» звучить некрасиво, але його конструкція культурологічна. Тобто цей вислів значить, що чоловік ненормативно відвідав жіночу половину світу.
Християнський та ісламський світи просто прийняли це уявлення й активно ним послуговуються. У православній церкві справа завжди висить чоловіча ікона — з Ісусом, а зліва завжди діва Марія, жіноча ікона. У деяких церквах священники по цей день стежать, щоб чоловіки та жінки стояли на своїй половині церкви.
90% нашої історії — від верхнього палеоліту, коли ми почали ставати homo sapiens sapiens, до пізнього Середньовіччя — існували під егідою магічної свідомості. Лише у Середньовіччі раціональне, критичне мислення поступово стало робочим інструментом осягнення світу.
Олексій Лосєв — це радянський філософ, який одинадцять років свого життя провів у сталінських таборах, а по поверненню практично сліпим написав пʼять чи шість томів античної літератури. Він казав таке: міф — це не казкова історія про трансцендентне буття, міф — це і є те, що ми думаємо про світ.
Візьмімо пластикову пляшку — вона може бути зброєю, будівельним матеріалом, прикрасою тощо. Усе залежить від ситуації — завдяки дивній здатності людської руки й людської свідомості витягувати з предмета нескінченне віяло значень.
За 18 тис. років до н. е. палеолітичні мисливці на Мізинській стоянці беруть у руки камінь. Він може бути зброєю, знаряддям праці, будівельним матеріалом, прикрасою, кресалом, і навіть — культовим предметом. Первісна людина, беручи до рук будь-який предмет, сама його на щось перетворює, витягує з нього значення. Щоразу людина називає предмет новим імʼям і розказує про нього нову історію. Відношення, які склалися між конкретною людиною і конкретним предметом, — це міфологічна історія.
Міфосвідомість творить світ. Поки людина не взяла шкуру мамонта, не намалювала на ній щось, і не назвала це картиною, картин не існувало. Міф вигадує і творить світ, наповнює його процесами, речами, предметами, людьми. З цього починається наша культура. Ми не вийшли з цього способу організації життя і мислення, і досі так робимо.
Коли ми називаємо предмет і починаємо про нього говорити, включаючи його у своє існування, він із замкнуто-німого існування переходить в стан слова. Людина — істота символічна, тож наша свідомість містить символи. Ні пальта, ні стола, ні компʼютера, ні світла, ні війни, там не існує — лише символічна присутність цих предметів, процесів і явищ. Між нами та світом стоїть товстелезна прозора призма символічного сприйняття.
Характерні риси міфологічної свідомості
Перша характерна риса — тотальне олюднення світу. Для давньої людини світ живий: дихає, рухається, спілкується, робить дарунки. І понині, якщо у нас зависне компʼютер, ми з ним будемо розмовляти. Машинам ми даємо власні імена. Ми кажемо: «сонце встає і сідає», «земля навесні прокидається». Ми можемо ставитися до світу лише по-людськи, і сприймати його крізь живу істоту. Коли людина формувала своє ставлення до світу і вперше намагалася його зрозуміти, вона не мала інших референсів. Вона мала лише себе, тож усе, що вона знала про себе, переносила на світ. Абсолютна більшість міфологічних теорій розповідає нам історію про те, що світ твориться з тіла першолюдини.
У давніх китайців — це Пань-гу. Гори творяться з колін та ліктів Пань-гу, вода — зі сліз, річки — із кровоносних судин і крові, ліси — з волосся, небо — це повіки, сонце і місяць — очі. Індіанці, єгиптяни, індійці мають схожі історії. Брахма закриває очі — наступає ніч, відкриває — наступає день. Спостерігаємо прямий паралелізм між фізіологією людини й світом навколо. Імператор — це голова Пань-гу, селяни — комахи, що повзають по його тілу, чиновники створюються із суглобів, адже роблять тіло держави гнучким, передаючи інформацію від імператора до народу.
Світ одухотворений у міфосвідомості, тож люди будують з ним стосунки, як із живим: торгуються, приносять жертви. Уся політична поведінка сучасної людини побудована на історії, що конкретна людина має стосунки з політичною реальністю. На цю політичну реальність ми перекладаємо такі ж відчуття, як давня людина — на природу.
Друга характерна риса — глибокий символізм. Людина — істота символічна, тож конкретні предмети, не втрачаючи своєї конкретності, символічно заміщують інші. Християни православної конфесії замість того, щоб казати кожному зустрічному, що вони належать до цієї віри, носять хрестик, символічне повідомлення. На цьому будуються і субкультури.
Символічні речі говорять про вас, адже кожну людину ми зчитуємо як текст. Якщо ми знаємо культурний код, то більшість інформації про людину зрозуміємо дуже швидко. Сьогодні ця риса має надзвичайну силу, зокрема, коли ми ділимо людей на свій-чужий.
Третя характерна риса — заміна причинно-наслідкових звʼязків прецедентом. Чому ми спочатку бачимо блискавку, а потім чуємо грім? Правильна відповідь — через різницю швидкості звуку і світла. Вам, скоріш за все, сказала це ваша вчителька фізики, але ви жодного разу не вимірювали та не порівнювали ці швидкості. Ви просто повірили своїй вчительці на слово.
Чим гірша історія, що бог їде на колісниці небом, кидаючи срібні списи донизу і коли вони розбиваються об землю, ми чуємо грім? Давні люди бачили саме це — щось летить, розбивається, і потім чутно звук. За 18 тис. років до н. е. люди не мали знання про швидкість звука і світла, але мали досвід. Вони бачили та чули, як падав і розбивався глек. І цей персональний, фрагментарний, маленький досвід поширювали на весь світ.
Ми до сьогодні заміняємо справжні причини процесів і явищ, яких ми чомусь не знаємо, випадками, прецедентами, тим, що ми бачили й у чому безпосередньо брали участь. Наш досвід перевірений, тож нам простіше провести паралель, ніж вчити щось нове.
На цьому побудовані усі політтехнології. Ми спираємося на якийсь маленький досвід людини, який для усіх однаковий, і екстраполюємо — переносимо його на все, що є довкола нас. Багатий — тож краде. Молодий — тож дурний. Багато комунікацій сьогодення здійснюється шляхом вміння перекладати власний досвід на загал, і цим дуже активно користуються ті, кому треба маніпулювати поведінкою та свідомістю мас.
Четверта характерна риса — наявність сакрального і профанного часу. Давні люди вважали, що в історії є початок, нульова відмітка часу, момент, коли закладався світ і усе створювалося вперше: бог, людина, шлюб, троянда, плуг тощо. Ці перші — ідеальні. А час цей зветься золотим.
Перші — це зразок. Наступні — лише копія, не така яскрава як оригінал. Давні люди ділили історію епоху ідеального — сакральний час, і епоху повторень, копій — профанний час. У профанному часі відхилення від норми можуть існувати — косі-криві, невдалі, невчасні та не красиві, адже вони копія копії.
Але у нас є механізм для повернення до ідеального першоджерела — традиція. Це те, завдяки чому ми можемо вдосконалювати себе і нагадувати собі про ідеал.
Тканина життя наповнена цими стереотипними діями, які нагадують нам, як треба робити. Ми дотримуємося традицій, здійснюємо обряди, проводимо ритуали на Новий рік, Різдво, Великдень. Вони можуть бути великими, або дрібними, буденними та побутовими. Ми щодня вітаємося одне з одним — і це теж ритуал. Ці ритуальні дії щоденно, щохвилинно, щорічно нагадують, як воно має бути.
Кожен зʼїзд партії у СРСР — це повернення до першоджерела, згадування перших істин, тут здійснювалися ритуал внесення прапору, співання гімну, обряд ініціації, прийняття нових членів. Коли ж ваша бабуся говорить, що в її час дівчата не носили такі спідниці, то справа не в довжині спідниці, а в тому, що бабуся думками відправляється до свого сакрального часу, де все було ідеально. Бо у кожного з нас є свій період життя, в який закладалися наші цінності і який ми вважаємо ідеальним. Саме з ним ми порівнюємо сьогодення.
У сучасній українській політичній міфології епохою парадигм вважаємо Революцію Гідності. Практично усе суспільство, незалежно від політичних поглядів, дійшло згоди, що саме Євромайдан — це нульова відмітка часу, коли ми започаткували новий спосіб існування. Ми щоразу озираємося, щоб порівняти себе із проголошеними тоді цінностями. Новою точкою відліку стане перемога у цій війні. Порівнюючи епоху стандартів із сьогоденням дає нам розуміння, чи в правильному напрямку ми рухаємося.
Пʼята характерна риса — етіологізм (від давньогрецького «етіос» — причина). Міф відповідає на питання «як це сталося?», даючи прості, зрозумілі, якісні, а головне прийнятні з психологічної точки зору відповіді. Він надсилає вас до самого початку, коли ви вибудували стосунки зі світом і природою.
Відповіді на питання в політичній міфології сучасності завжди спрощені. Саме тому політична міфологія наскільки розповсюджена. Ми не хочемо звертатися до критичного мислення. Навіщо шукати справжні причини процесів і явищ, якщо міф дає відповідь, яку нам би в ідеалі хотілося отримати? Відмовлятися від хорошої відповіді увесь час дуже складно.
Найдавніші архаїчні казки дуже легко відрізнити від нових, бо вони відповідають на питання «як це сталося»: чому трава зелена чи чому у слона довгий хобот. Старі казки — це уламки міфу. Натомість коли в казках зʼявляється добро і зло, вони стають соціальними. А соціальні казки насправді про те, як зманіпулювати свідомістю маленької дитини.
Шоста характерна риса — міф завжди правда і результат колективного мислення. Він не потребує перевірки. Проговорене в міфі — результат життя наших предків. Тисячі років вони робили ось так, тож хто ми такі, щоб ставити під сумнів результати багатолітніх практик.
Втім, колективність мислення дуже небезпечна штука. Наприклад, Умберто Еко говорить про те, що фашизм можливий у тих країнах, де колективне мислення переважає над індивідуальним, а колективний досвід вважається традицією, що значно важливіша за інновацію.
Нинішня війна, крім військової складової, ще й війна великих міфів та наративів. Ними складно битися, бо міф не має аргументації. Аргументи можуть бути в науці, навіть у мистецтві, але не у міфі. Він не передбачає раціональні інструменти, щоб подолати інший міф. Тож кожен залишається при своєму.
Закономірності міфу
- Існування предмета в багатьох іпостасях. Камінь може бути і зброєю, і знаряддям праці, і прикрасою, і культовим предметом. Будь-що і будь-хто може бути будь-чим і будь-ким.
- Перевертництво. Усе й усі можуть перетворитися на що завгодно. І наша свідомість сприймає це доволі легко.
- Існування предмета в ідеальному стані. Нескінченне перевертництво може призвести до ідеального стану. Меч, якщо він буде перевертатися достатньо довго, може стати мечем-кладенцем, ідеальним мечем. Звичайні чоботи стануть скороходами. Вода — живою або мертвою. Ідеальна шапка — невидимкою. Протягом останніх 30 тис. років ми знали, усе може бути усім, перетворюватися, коли-небудь дійти до ідеального стану. Так виникають чудесні предмети.
Ми досі у полоні міфологічного мислення: хочемо одну пігулку, яка вилікує всі хвороби, одного президента, який приведе країну до щастя, одну книгу, яка навчить нас усього. Так, це неможливо, але ми продовжуємо сподіватися. Усе ж бо може бути чарівним. І лише критичне мислення стає тим інструментом, який звільняє нас від міфологічного, містичного і магічного мислення.
Ролан Бард говорить, що міф — це завжди повідомлення, що розповідає історію. Працює він як текст — накопичує життєво важливу інформацію для конкретного племені, упаковує її в зручні історії, які легко можна переказувати та передавати далі. Але міф може виконувати інший набір дуже важливих функцій як мова.
Функції міфу як тексту (гностичні)
— міфосемантизаційна;
Міф вчить нас називати предмети, процеси і явища іменами. Міф творить світ, тому що називає його. Поки у вас немає імені для процесу, предмету чи явища, їх не існує.
— класифікаційна;
Коли ми назвали предмети, їх потрібно класифікувати — перелічити через кому, створивши довжелезні ряди значень.
— упорядкувальна;
Мало класифікувати, потрібно ще й упорядкувати. Існують три принципи упорядкування. Перший — коли ми рівноважні елементи перераховуємо через кому.
Другий — коли ми йдемо від великого до маленького чи від маленького до великого. Казка про рукавичку — це спрощений переказ другого закону діалектики Гегеля про те, що кількісні зміни призводять до якісних. Коли трирічні діти читають цю казку — вони розуміють про спосіб організації світу. Міф навчив нас будувати ці моделі, упорядковувати світ і робити висновки з цих упорядкувань.
Третій упорядкувальний спосіб — ієрархічний, від важливого до менш важливого або навпаки. Наприклад на вершині піраміди словʼянської міфології боги зі своїми функціями та власними іменами, скажімо, Перун і Велес. Другий шар цієї ієрархії — боги, які відповідають за племінні колективи та господарські цикли. Коли Володимир Великий намагався до прийняття християнства створити язичницький пантеон, він не хотів привозити в Київ племінних богів. Йому не потрібно було те, що децентралізує і розʼєднує, а лише те, що обʼєднує, тому ми імен цих богів ми достеменно не знаємо. Третій рівень — це боги з конкретними функціями — Чур, Род, Суд, Правда, Кривда. Четвертий ряд — це міфологічні істоти з власними іменами: Змій Горинич, Баба-Яга, Чахлик Невмирущий, Соловей Розбійник, Кий, Щек, Хорив і так далі. Нижній ряд складає широка демонологія — водяні, русалки, мавки, польовики, лісовики, кікімори й так далі.
— моделювальна;
Мало назвати, класифікувати й упорядкувати — потрібно створити з цієї інформації модель світу. Більшість дослідників вважають, що це ключова функція міфу. Не наша задача оцінювати правильність побудови світу, наша задача — відчути радість, що світ змодельований і ми знаємо, як будемо в ньому жити.
Міф як текст упаковує якусь інформацію і зручно передає її від покоління до покоління. Ми виживаємо користуючись з цього, бо не починаємо щоразу з початку.
Функції міфу як мови (комунікативні)
— культурно-нормативна;
Коли міф хоче, щоб ми комунікували з суспільством, — він встановлює культурні норми. Щоб побудувати стосунки та комунікувати з іншими людьми, нам треба знаходитися в одній нормативній системі, тож міф навчив нас домовлятися про культурні норми. Без них комунікація здійснитися не може.
— соціально-регулятивна;
Та встановити норми мало, потрібно, аби вони регулювали наше суспільство. Міф задає правила поведінки з різними людьми. Наприклад, виправдовує, що найкращий вігвам дістанеться шаману, а не вождю, бо саме перший спілкується з богами.
— соціально-психотерапевтична;
Норми і правил недостатньо, адже потрібно, щоб соціум психологічно їх прийняв. У Давній Греції боги переймали на себе асоціальні потяги людини: агресивність, неконтрольовану сексуальність, невміння будувати стосунки, порушення норм, щоб люди жили спокійно. Саме тому Зевс такий потвора, разом з тим, очільник грецького пантеону. Це називається зворотне управління соціумом або криве дзеркало. Боги кажуть людям не хвилюватися і жити нормально, адже все погане за нас зроблять вони самі.
Втім, двічі на рік у грецькій культурі святкують Діонісії, свято молодого вина. Молоде вино розширює нашу свідомість і прокладає прямі шлях до бога, адже стан спʼяніння, екзальтації — це божественний стан. Під час Діонісій ви вдягаєте на себе маску і можете поводити себе як завгодно: відкинути свою стать, соціальний статус, демографію, ви можете бути таким, яким ви хочете. Можна довести народ до революції, а можна кілька разів на рік давати випустити пару, можливість поводитися так, як поводяться боги.
Сьогодні цю функцію виконують спорт, концерти, свята, прайди, які дають нам можливість одягнути маску чи навпаки зняти її. Соціально-психотерапевтична функція — це можливість вилікувати суспільство без революції, відновити баланс в суспільстві.
— соціалізаційна;
Це те, як ми привчаємо молодих жити в нашому суспільстві. Ключовий інструмент — це обряд ініціації. Молоді потрібно пройти випробування, щоб набувати статус дорослості та стати частиною суспільства.
— індивідуально-психотерапевтична;
Ми можемо лікуватися не тільки як суспільство, а й індивідуально. Я один можу отримати якісь інструменти, які допомагають мені вижити. Екстрасенсорика, психотерапія виконують цю ж функцію, але інакше.
— магічна;
Це, коли ми розмовляємо з богами. Крізь білу і чорну магію, магію офіри, коли ми приносимо жертву і про щось просимо натомість, магію мантики, коли ми читаємо лінії на руці, карти таро з метою дізнатися майбутнє.
— консервативна\евристична;
Свої цінності ми законсервовуємо, запечатуємо в терміни, традиції, мову, передаємо від покоління до покоління. Завдяки цьому ми зберігаємося як племʼя, етнос, група. Але в проміжку між ритуалами є порожнеча, де можлива творчість і інновації.
— етнодемаркаційна;
Ми відділяємо себе від інших через свою культуру, міфи, традиції та мову.
Закодоване у міфі знання необхідно розшифрувати та використати як додатковий засіб осмислення минулого і сучасного, а, можливо, і знову закодувати його згідно з вимогами часу, щоб згодом використати модернізований міф для поширення чи спростування певних політичних ідей і концепцій.