fbpx

Гуманітарна допомога: Богдана Романцова про те, як українська література стала такою, як вона є

АвторОлена Тищук
19 Січня 2023

«Гуманітарна допомога» — це серія благодійних офлайн-подій від Platfor.ma для тих, кому не вистачило уроків з історії, мови та мистецтва у школі. Щотижня ми запрошуємо найкращих експертів з гуманітарних знань, аби вони ними поділилися. Цього разу говорили про українську літературу — експериментальну, авангардну, скандальну та рок-н-рольну. Шлях сучукрліту окреслила редакторка видавництва «Темпора», викладачка літературних курсів та експертка Шевченківської премії Богдана Романцова.

Коли починалася українська література

У літературних епохах, як правило, немає точних дат, тож неможливо виокремити конкретний час, коли все почалося. Немає такого, як у шкільних підручниках — сьогодні закінчимо романтизм, а завтра уже вивчаємо нову течію. Зазвичай все відбувається поступово. Іноді одна людина встигає охопити кілька епох. Джойс, наприклад, встиг побути й реалістом, й модерністом, й навіть постмодерністом.

Втім, в українській літературі можемо проводити більш-менш чіткі межі. Сучасна українська література, на мою думку, постала приблизно у 80-х роках. Це час двох великих поетичних груп. Поезія швидше реагує на зміни, ніж проза. Вона є моментальною реакцією на світ, часто безпосередньою.

Метафористи й сповідальники

(Василь Герасимʼюк, Василь Голобородько, Ігор Римарук)

Виокремлюють дві великі течії: метафористів та сповідальників. Згодом їх назвуть поколінням 80-х — воно прийде на зміну шістдесятникам. Сповідальництво — це прозового типу відверта література, вірші оповідного типу, написані без рими. Натомість метафоризм — це європейського типу поезія, дуже складна, герметична, зрозуміти її непросто. Поезія цього періоду ніби зачиняється в якійсь вежі зі слонової кості. Вона не бажає бути актуальною, не хоче бути новинною, не прагне реагувати на події.

Поезія того періоду була настільки складною, тому що проходила цензуру. Автори писали так, аби цензори нічого не зрозуміли. Прочитали незрозумілі обриси, не змогли їх витлумачити й пропустили, бо інакше треба аргументувати, чому ж не проходять. Тож через навмисну ускладненість поети уникали лещат цензури. У цих текстах дуже багато метафорики, відхід від силабо-тоніки, це така от поезія:

Сліпі падають до ями своїх очей.

Малярі малюють на полотні рямці,
по них малюють іще рямці,
за ними мертвого коня у білому полі.

Шириться презирство до приручених тварин :
діти ловлять білих звіряток за хвостика
і випивають з них молоко.

Стіни ростуть,
і я вже не дотягнуся
покласти випалого із гнізда ластів’ятка.

Василь Голобородько

Про що тут йдеться, окрім як про якихось коней? По-перше, про смерть, проминання часу. Виразна символіка кольору: біле, бліде — памʼятаємо блідого коня, що зʼявляється в апокаліптичні часи. Стіни, що ростуть, — це ймовірний натяк на обставини, на лещата цензури, що підсилюються. Поет лишається самотнім і загубленим, він не може дотягнутися до слова, як не може він врятувати ластівʼятко, яке випало із гнізда.

Бу-Ба-Бу

Однак, складно і печально буде недовго, тому що ситуація змінюється і зʼявляються ці троє. Молоді, нелякані режимом поети. Вони в усьому і винуваті. 17 квітня 1985 року зʼявляється дещо проривне. Це Бу-Ба-Бу — літературне угруповання Андруховича, Ірванця, Неборака. Кожен з них мав прізвисько: Андрухович був патріархом, адже найстарший — тобто старший за решту на один рік, Ірванець — підскарбій, тому що колекціонує монети, і прокуратор Неборак, тому що літературний критик і звинувачує усіх, як прокурор. Як згадував Ірванець, батьком назви був Неборак, йому написав Юрко і сказав, що треба щось проривне — не таке як в шістдесятників, щось проти сповідальників — бурлескно-балаганне-буфонадне. Неборак, недовго думаючи, зробив з цього Бу-Ба-Бу.

Бу-Ба-Бу за карнавал і проти цензури. Якщо постмодернізм в Америці, наприклад, боровся лише з попередньою естетикою, а постмодернізм в Європі — це радше грайлива епоха, яка намагається перевернути попередні уявлення про літературу, то у нас була абсолютно практична мета — боротися проти цензури через висміювання. Через сміх бубабісти намагалися подолати саму імперію, основу ідеологічного ладу. Звідси теза «імперія не сміється, сміється тільки колонія».

Бу-Ба-Бу проти соцреалізму, причому соцреалізму не лише класичного радянського типу, а і як стилістичного напряму, як певного однозначного бачення світу. А ще проти «високого патріотизму». Як писав Неборак, того часу шістдесятники застосовували багато патетики й бракувало чогось рок-н-рольного. Саме рок-н-рольне намагалися внести бубабісти в літературу. Також Бу-Ба-Бу було проти Національної спілки письменників України.

Бу-ба-бу за «бенкет стилів», тобто змішування усього з усім. Для них немає нічого святого, не існує жодної сфери, до якої не можна доєднати літературу, і жодної теми, яка не може бути висміяна. Бубабісти за іронію. Іронічне сприйняття світу допомагає, по-перше, примиритися з ним, по-друге, переосмислити надто серйозну літературу минулого. Бубабісти за фрагментарність. Замість цілісного наративу, великого роману, оповіді у 600 сторінках, маємо фрагментарні тексти, де все перемішується, часто всередині одного тексту є суперечливі тези. Бубабісти за рок-н-рол — це їхня естетика.

Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Вивих-92», де вони дебютували та стали відомими широкому загалу. Тут у 1992-му вони презентували поезооперу «Крайслер Імперіал». Це автівка, яку ці троє побачили в Києві, й вона їх настільки надихнула, що Неборак випустив збірку з такою назвою, Андрухович присвятив їй якісь есеї й зрештою вони вирішили поставити поезооперу. Це щось на кшталт дуже дивної опери.

Наприкінці виходили музиканти групи «Кому вниз» — тоді ще не дуже відомі й дуже молоді — і несли дві великі фари. Засліплена зала нічого не бачила, а за ними нічого й не було. Не було ніякого Крайслера, були тільки фари. Це просто ідеальний образ симулякру, за яким нічого насправді немає, за яким немає реальності. Це вони й хотіли презентувати як образ сучасної культури.

Перевертання, або нічого святого — це те, за що їх будуть ганити, перш за все, спілка письменників, шістдесятники та інші. Усі памʼятають вірш Сосюри про те, як треба любити Україну. В Ірванця трохи інше розуміння — він каже нам:

Любіть Оклахому! Вночі і в обід,
Як неньку і дедді достоту.
Любіть Індіану. Й так само любіть
Північну й Південну Дакоту.

Любіть Алабаму в загравах пожеж,
Любіть її в радощі й біди.
Айову любіть. Каліфорнію теж.
І пальми крислаті Флориди.

Дівчино, хай око твоє голубе,
Та не за фізичнії вади –
Коханий любити не стане тебе,
Коли ти не любиш Невади.

Юначе! Ти мусиш любити стократ
Сильніше, ніж любиш кохану,
Колумбію-округ і Джорджіо-штат,
Монтану і Луїзіану.

Любити не зможеш ти штатів других,
Коли ти не любиш по-братськи
Полів Аризони й таких дорогих
Просторів Аляски й Небраски.

Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв,
Плекай у душі незникому.
Вірджінію-штат, як Вірджінію Вулф,
Люби. І люби — Оклахому!..

Олександр Ірванець

Це досить смілива поезія, там навіть є слово «вульва» і, на мою думку, якби Сосюру вчили разом з Ірванцем, то, можливо, Сосюра був би значно популярнішим. Звісно, за цей вірш дуже Бу-Ба-Бу сильно дісталося, але це було їхнє твердження. Вони хотіли показати, що патетиці більше не місце в літературі. Що треба перевертати значення, змінювати саму систему. Насправді оця штука «офіційне проти неофіційного» збереглася і до нашого часу.

Офіційне — це стенд на Франкфурті 2012 року. Який виглядає дуже стрьомно, міністр Ткаченко завжди з одним і тим самим виразом обличчя.

Неофіційне — це гурт «Жадан і собаки» і Андрухович, який читає вірші.

Протистояння між цими двома групами завжди було і залишається дуже гострим. Як сказав Жадан в одній розмові на Meridian Czernowitz, якщо в інших країнах культура — це ракета, яка запускає вгору всю державу, то у нас культура в офіційному вимірі, тобто Мінкульт, — це вантаж, який тягне нашу нещасну повітряну кульку вниз. Тягнути вниз справа офіційного, тягнути вверх — справа неофіційного. І ніколи вони між собою не примиряться.

Юрій Андрухович

Якщо повертатися до Бу-Ба-Бу, то найбільш відомим лишається один з них — це Юрій Андрухович. Музикант із власним гуртом Karbido. Символ покоління і всього Бу-Ба-Бу. Перекладач (Рільке, Вальзер, звісно, Шекспір) зі своїм каноном і дуже впізнаваним стилем. Усе почалося із його Фулбрайтівської стипендії, антології американської поезії «День смерті пані День» і захоплення Френком О’Гарою. Познайомився з ним Андрухович через польське покоління «Брульйон» — це дуже відомий культурний часопис тих часів, де публікувалися переклади, нові тексти, експериментальні, авангардні. Андрухович, який завжди багато тусив у Польщі, знайомиться з ними та починає перекладати Ґінзберґа, бітників, О’Гару — і взагалі відкривати для себе американську поезію.

Андрухович — скриптор Івано-Франківська, зокрема у «Лексиконі інтимних міст». Він літописець свого міста, абсолютно міська людина — і це теж відрізняє поезію вісімдесятих від поезії шістдесятих. Якщо шістдесятники здебільшого плачуть над побитими хатами й нещасними людьми, а XIX ст. взагалі за межі села не виходить, то нове покоління продовжує поетику 20-х років XX ст. — Підмогильного, Поліщука і всіх тих, кого ми свого часу втратили в Сандармосі.

А ще Андрухович — громадський діяч. Уявити сьогодні світ без Андруховича, без того, що він бере у чомусь участь, абсолютно неможливо.

Харків та «Ґіґієна»

Однак, в цей момент у нас не один, а кілька локальних центрів тяжіння, де активно розвивається література. Другий центр, безумовно, у Харкові. У 1992 році тут проходить концерт Братів Гадюкіних, після якого Мельників, Пилипчук і Жадан засновують авангардне, актуальне угруповання «Червона фіра», назване на честь пісні Братів Гадюкіних. Як казав сам Жадан, тоді в Харкові бракувало бодай чогось адекватного — не було мережі книгорозповсюдження, не було де презентувати свої тексти, і текстів, власне, адекватних не було. У 1992 році неможливо читати Ліну Василівну та лише на ній вирости морально і літературно-мистецьки. Треба було самим щось створювати. Тож на хвилі антисистемного харківського андеграунду, як каже ІБТ, постає «Червона фіра».

Про що вони? Насамперед про неофутуризм, адже Жадан дуже любить Семенка. Як казав Олександр Бойченко — літературний критик і редактор — ще до вбивства силабо-тоніки Жадан був дуже сильним поетом, а після того він став тим, що було так потрібно Україні із її застудженим горлом. Андеграунд — протистояння офіційному літпроцесу, яке доходить іноді до якихось неймовірних історій. Авангардні експерименти й руйнування мистецької традиції. Втім, це не Бу-Ба-Бу. Руйнування тут серйозніші. Тут граються з формою значно вигадливіше і тут здебільшого поети.

Що до протистояння, то воно відбувається у 90-ті, коли зʼявляється скандальне видання «Ґіґієна» — тираж його був приблизно 200 штук, а це мало навіть для українського літературного процесу. Однак, воно було настільки непідцензурним і провокаційним, що розходилося буквально з рук в руки. В одному із номерів на обкладинці був напівголий Андрухович. Він чистив зуби у якомусь дешевому готелі, явно в нього був дуже поганий ранок і нагорі був підпис «культуру не відчистиш». От такого типу це був журнал.

В іншому номері зʼявилася доволі провокативна стаття про Шевченка. Ну як стаття, там без цензури опублікували листи поета, більшість з яких були невідомими. Це листи дуже відвертого характеру. І хто, ви думаєте, відреагує на цю публікацію? Леонід Кучма! У журналі «Літературна Україна» він пише статтю про те, що Жадан — це людина, у якої немає нічого святого і взагалі звідки він виліз. Не можна так на Шевченка, Кобзаря, Пророка, Наше Все. На що Жадан відповідає, мовляв, Леонід Данилович просто комуніст, а у них, як правило, погана освіта, тож нічого дивного, що він це каже. Суперечка Жадана і Кучми — настільки дивним тоді був літпроцес.

Сергій Жадан

Жадан в той час стає міським поетом. Його основні тема — це урбанізм, оспівування міста, на противагу рустикальній традиції.

Волога і різка, мов контури дерев,
в повітрі застряє Господня арматура.
Вистуджується день, холоне між дверей
блукаюча вода — твоя температура.
Поважне надбання — ця вогкість по ровах,
ці розчерки птахів, що в’язнуть сторожами,
допоки будуть нам стояти в головах
великі небеса великої держави.
Це коливання, цей тижневий падолист,
це обважніле тло, немов червона паста.
Розхитуєш містки, якими подались —
так легко перейти, така спокуса впасти.

У цьому вірші Жадан вибудовує вертикаль і горизонталь. «Блукаюча вода», «вогкість по ровах», «розчерки птахів», «містки» — це все горизонталі. Арматура ж стирчить вертикально. Жадан вибудовує перед нами сітку координат крізь урбаністичні схеми. Він показує, як по ній рухаються птахи, вода — мов по великій шахівниці. Жадан дає нам дуже графічний текст — чорно-білий і це просто видно. Але в ньому зʼявляється один акцент, а саме червона паста — це, звісно, кров. «Холодні леза та срібні цвяхи», «набряклі залози весни», «господня арматура» — це все про урбанізм, про міську поетику. Тодішній Жадан сьогодні читається трохи ностальгійно, у нього багато звукописів, лірики пейзажного типу.

За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з’явишся ти, —
я тебе передчую.

Тут маємо складну ритміку, урбанізм, дотикальність, дуже гостру фізичність. Читаючи, одразу відчуваєш, як крізь твоє тіло проходить куля.

Сьогодні Жадан наше все. Найбільш премійований український письменник з публікаціями в New Yorker. Ми жартуємо, якщо цього дня Жадан не отримав премії, то день не рахується і ми його просто викреслюємо.

А ще Жадан — волонтер, автор одного з головних романів про війну «Інтернат», автор, в якого дуже багато перекладів — в сумі пʼятнадцятьма мовами. Зрештою, Жадан — інтелектуал і, можливо, геній, плейбой, філантроп, на якого ми заслуговуємо.

Оксана Забужко

Без Забужко нікуди. Забужко — велика дама нашого літпроцесу. Її головний роман — «Польові дослідження з українського сексу», хоча «Музей забутих секретів» теж уже досить відомий. У 1996 році вийшла ця публікація, і я досі памʼятаю, як бачила у людей, які взагалі не мають стосунку до літератури, наприклад, у мого викладача хореографії, цю книжку. Він обережно обгортав її папірцями, бо у 1996 році читати книжку з назвою про секс було трохи непристойно. Це один з перших феміністських романів в історії літератури. Він про постколоніалізм — насправді там не так багато сексу, як постколоніальних студій. Головна героїня подорожує Штатами й розказує, звідки вона, бо ніхто не знає, що таке Україна. Паралельно, звісно, заводить романи, бо чому втрачати таку можливість. Тут і поетичність, і образність, Забужко починала як поетка і завжди пише поетичними, довгими, багатошаровими реченнями.

Забужко сьогодні — це голос совісті. Вона не боїться говорити, що нам робити. Це, звісно, якоюсь мірою провокація, але тепер уже здебільшого просвітництво. Від фікшну вона відходить у бік фекшну, тобто літератури факту, підсвіченого художніми прийомами.

Вона адвокатка усіх, кого ми любимо: Лесі Українки, зараз вона пише про Агатангела Кримського. Як каже сама Оксана Стефанівна, якщо в тебе є аудиторія, треба нею користуватися, тому її «Notre Dame d’Ukraine» має тираж 20 тис. примірників — це величезний тираж для складної літературознавчої книжки про Лесю Українку. І коли вона вийшла, видавництво «Перун» буквально за пів року опублікувало повне зібрання творів Лесі Українки, настільки книжка вплинула на читачів і на попит на Лесю.

Забужко — публіцистка. Вона постійно говорить на радіо, телебаченні, постійно вилізає на танк. Навіть якщо танку немає, вона його побудує і вилізе, тому що голос, презентація і публіцистика — те, що показує нас за кордоном, де її дуже добре знають.

Канон літературної картини сучасності за версією Богдани Романцової

«Непрості» Тараса Прохаська

Тарас Прохасько — найбільш спокійний, медитативний і адекватний наш письменник. З ним добре — сидіти, випити. Він дуже простий і приємний співрозмовник, дуже поетичний — живий буддист. Він геній місця, завжди пише про Карпати. Ця книжка про містечко Ялівець, де мешкає головний герой Франц із трьома Аннами, усіма по черзі — із мамою, донькою і внучкою, але не треба це сприймати як буквальні якісь кровозмішувальні звʼязки — це, звісно, міфотворчість — проминання часу, вибудовування образу місця.

Тарас Прохасько створює щось близьке до магічного реалізму, але не зовсім. Він за освітою біолог, і сам визнає, що пише «рослинним письмом». У нього округлі абзаци, в яких речення поступово розгортаються. Він любить раптом посеред роману зупинитися і подивитися на листочок, його прожилки, послухати, як шумлять смереки. Він дуже спокійний і нікуди не поспішає. Попри те, що Прохасько взагалі не пише поезії, його проза максимально наближена до неї.

«Фелікс Австрія» Софії Андрухович

Сам пан Андрухович каже, що його донька Софія його перевершила або може перевершити. «Фелікс Австрія» — це популярна література здорової людини. Тут уже немає дуже складних художніх прийомів, цю книжку можна читати в метро.

У центрі оповіді стосунки між двома жінками: Адель і Стефи. Адель — дуже вишукана, делікатна, тонка. Стефа — смаглява, більш груба і, як вказано в тексті, зовсім некрасива. Чоловік Аделі — Петро — вправний різьбяр по каменю. Він займається тим, що виготовляє надгробки. Власне, між цими трьома розгортається дуже дивна історія. Жінки виросли як сестри, їх виростив доктор Анґер — батько Аделі, який удочерив Стефу після смерті її батьків і його дружини Терези у пожежі. Вони виростають вдвох, однак, одна приречена бути служницею іншої. Якщо Адель польсько-німецька майже аристократка, то Стефа — українка. Одразу включається постколоніальний дискурс, українка, яка змушена прислужувати наполовину німкені водночас як насправді вважає її сестрою.

Доктор Анґер помирає і тепер вони лишилися вдвох. Тут ще зʼявляється Петро — дуже дивний і красивий русин, різьбяр, образ того, як слова виливаються в каміння, стають чимось основним, непорушним. Стосунки між Стефою й Аделю можна довго аналізувати, але звісно тут є певні психоаналітичні мотиви. Петро, який то третє колесо до цього возу, то навпаки основна фігура, також трохи дивно у все це вписується.

Важливий мотив, який повторюється в тексті, — це мотив магії. Там постійно зʼявляються якісь фокусники, магічні дії. Дія відбувається на межі століть, коли були популярні спіритичні сеанси, контакти із духами, дивні практики, які не піддаються осмисленню. Тож до героїв постійно приїжджає фокусник Торн.

До речі, всі ці знахідки — фокусники, крамнички, аптеки — Софія Андрухович взяла із реальних джерел. Вона перечитала дуже багато років «Курʼєру Станіславівського» — це напевне найбільше видання Івано-Франківська межі століть — і звідти дістала усі ці подробиці. Тобто їм можна довіряти. Найцікавіше тут, напевне, ось ця міська атмосфера — їжа, тканини, гастрономія — все це просякає текст. Його неймовірно цікаво читати, тому що ти ніби опиняєшся у такому собі Діснейленді XIX ст. Особливо цікаво розкрита тема кулінарії.

«Фелікс Австрія» — це дуже хороший жанровий текст. З одного боку, це мелодрама, історія любові. З другого боку, це постколоніальний текст, тому що осмислює нашу історію. З третього боку, це типовий міський роман з усіма його складниками. І, нарешті, це просто дуже потужне психоаналітичне чтиво.

Назва, до речі, взята із з девізу Австро-Угорщини: Bella gerant alii, tu felix Austria, nube (нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, укладай шлюби). В одній зі сцен Стефа каже Аделі, що їх любов і стосунки міцні й непорушні як Австро-Угорська імперія, а на час дії в романі їй лишалося років 20. Такі тонкі іронічні шпильки в правильні моменти дуже характерні для тексту.

«Список кораблів» Сергія Жадана

Говорити про сучасні книжки й не говорити про Жадана просто неможливо, а вибрати щось одне дуже важко. Однак, я обрала «Список кораблів». По-перше, я дуже люблю цю книжку. По-друге, я дуже люблю Катю Косьяненко, яка зробила ілюстрації до неї. Це дуже синестезійний текст і я раджу читати й дивитися ці ілюстрації звичайних святих нашого життя. У поєднанні вони утворюють полілог — живопис говорить із літературою, і так вони одне одного підсилюють.

Чому список кораблів? Тому що список кораблів завжди ділиться на дві частини. Тут також маємо дві частини. Перша — це Жадан отого раннього періоду, початку 2000-х, коли він писав верлібрами авангардну поетику в дусі Семенка, друга половина — це звичний нам Жадан. Таким чином можна обирати, якого Жадана читати. Ще одна концепція, яка закладена в цю збірку, — корабель Тесея. Наскільки ти лишаєшся сам собою попри те, що постійно змінюєшся — дошка за дошкою. Наскільки твоя сутність є сталою. Жадан ніби сам себе питає, наскільки я досі той Жадан, який колись виграв конкурс від видавництва «Смолоскип».

Тут і рубана ритміка, і метафорика, і міська поезія — усе те, що ми любимо, але також дещо більше. Світ тут побудований за законами аналогії, мова відзеркалює реальність, але і реальність відзеркалює мову. І це цікаво, тому що немає преференцій, немає цієї міметичної функції мови, до якої ми звикли зі школи. Ні, тут дійсність так само відбиває літературу. Мова стає засобом не тільки комунікації, але й побудови іншого світу. Тут постійно порівнюються літери й чорнотроп дороги, оці звивисті дороги, які вибудовуються на наших очах. І мова є тут так само реальною і важливою, як сама дійсність. 

Ще зʼявляється один важливий для Жадана образ — птахи (час птахоловів, ватаги гусей, чорні дрозди). Їх дуже багато. У Жадана був один хороший вірш «Уявляю, як це бачать птахи» про відстороненість поета. Він ніколи не включений в сьогодення, він завжди трохи над і це велика трагедія, тому що поет не може брати участь у цій реальності. Потрібно обирати. І тут Жадан повертається до цього погляду — я дивлюсь згоди, я дивлюсь як птах. 

Мова тут виявляється причиною не стрибати з мосту в Сену і це руйнування цієї романтичної традиції, французьких символістів хлібом не годуй дай кинутися в Сену і закінчити життя на Пер-Лашез. У Жадана навпаки — ти маєш жити, бо твоє життя виправдовує мова. 

Поезія проти смерті — це книжка написана після дуже конкретної смерті в житті Жадана, але щоб дізнатися якої, доведеться прочитати весь перелік човнів, до останнього рядка.

«Клавка» Марини Гримич

Якщо говорити про популярну літературу здорової людини, то я дуже раджу Марину Гримич. Маємо тут велику історію, яка переплітається з малою. Роман оповідає про письменницький пленум 1947 року, де Клавка є однією з головних персонажок, бо вона скрипторка — машиністка, яка записує усе, що відбувається. На цьому пленумі засудять усіх, кого ми любимо, наприклад, Рильського, Довженка, Яновського, скажуть, що епоха вільного письма закінчилася й тепер треба писати як слід. А легке послаблення цензури, яке було під час Другої світової, відходить назад.

Головна героїня — дитина ворогів народу, тому вона мешкає в маленькій кімнатці в комуналці разом із ветераном війни дядьком Гаврилом — у нього одна нога, але він почувається нормально — і старою подружкою-пенсіонеркою Еммою Германівною. Клавка вважає себе старою дівою, власне, усі її так називають, бо їй аж 28, а вона досі незаміжня.

Поруч із Клавкою зʼявляється пантеон богемних образів із будинку письменників «Роліт». Дуже смішні образи, наприклад, там є поет Сіробаба, який віршує про сільську ідилію щось, на кшталт, очі-ночі, квіти-цвіти й так далі. У Павла Сіробаби є дружина, значно розумніша за нього, яка виступає як його літагентка. Вона усюди пропихає цього нещасного Сіробабу, який ні на що не годиться. Так і живуть. Є письменниця-фронтовичка Прохорова, яка насправді дуже розумна, й пише серйозний і сильний текст, але пише його в стіл. Натомість публікує на-гора дитячі віршики сумнівної якості. До неї їздить якийсь партійний діяч, вочевидь, одружений.

Є власне Клавка, яка з ними усіма починає спілкуватися й у неї зʼявляється прихильник, на прізвище Баратинський. Не знаю, чи були ви на семінарах творчої молоді в «Смолоскипі», але завжди є така людина — вона нічого не пише, але перезустрічалася з усіма дівчатами. Баратинський підкорив вже усі серця, але тут непідкорена Клавка, тож він такий, Клавко, виходьте за мене. Поруч із Баратинським зʼявляється партійний функціонер Бакланов. Клавка має обрати між багатим впливовим чоловіком і легковажним донжуаном.

У романі присутня реальна топологія Києва 40-х. Хрещатик, Євбаз, усі важливі місця. Це документально дуже точний текст. Авантюрна оповідь, яка, втім, базується на реальних документах. Марина Гримич сиділа в архівах і багато уваги приділяла тому, щоб все було точно. Власне, так і вийшло.

«Іван і Феба» Оксани Луцишиної

Ми різко переміщуємося одразу на 50 років до твору Оксани Луцишиної «Іван і Феба». Це наш перший роман про Революцію на граніті. Іван та Феба — її учасники. Це історія нелюбові, коли люди одне одного не можуть вже позбутися.

Іван колись брав участь у революції, але коли стало трохи гаряче на Майдані, поїхав додому до Закарпаття. Його мама, Маргіта, — типова мама, яка прихистить сина, і за нього перегризе усім горло. Тут ще зʼявляється якась дівчина, юна поетка, яка називає себе Фебою на честь сестри Аполлона.

Феба закохана в Івана, Іван закоханий в Фебу, тож вони вирішують побратися. Побратись вони ніяк не можуть, бо батьки затягують ремонт у їхній хаті. Це такий трохи смішний, але доволі трагічний текст, бо це про історію великого чину, який не відбувся. Це про момент, коли потрібно щось вирішувати, однак ніхто на це не здатен. У день перед весіллям батько Івана, говорячи з ним, випадково ранить сина ножем. І це ж насправді абсолютно міфологічний образ — це жертвопринесення Авраамом Ісаака. Має бути жертвопринесення заради перетворення світу. Однак, ні батько, ні син, звісно, до цього не готові, тому це імітація, симулякр великого чину.

Це текст про втрачене покоління і про те, що вони народять втрачених дітей. Трагедія в тому, що нічого не відбувається, трагедія в тому, що вони застигли у своєму часі. Текст Луцишина написала до того, як почалася повномасштабна війна в Україні, тож зрозуміло, чому в неї такі песимістичні думки.

«За спиною» Гаськи Шиян

Текст про Марту, їй 27 — вона HR-ка в IT-компанії. Заробляє в доларах і їй добре. В країні починається війна. Марта зустрічається із суддівським сином, який подає великі сподівання і має також стати суддею. Але замість того, щоб зробити це, він навіщось, на її думку, йде на фронт. І далі Марті доводиться мати справу з війною, яка буквально вривається в її життя. Першу половину часу вона якось намагається грати цю роль — хороша дівчина, волонтерить, чекає хлопця, якось намагається прилаштуватися до цієї ситуації, — але в якийсь момент вона розуміє, що цього не хоче. Марта не політично заангажована, вона просто хоче, аби нічого не відбувалося. Вона хоче далі ходити по ресторанах, курити кальян, спати з симпатичними хлопцями. Вона не хоче ніякого активного чину, її наче до нього змушують. Тож вона вирішує порвати з хлопцем і вдавати далі, що нічого не відбувається. Тут для неї тілесність стає не символом звільнення, як в Оксани Забужко, а гедонізмом без жодного іншого сенсу. Навіть її тілесний епатаж виглядає трохи нецікаво.

«Суцільна бездуховність» сказали про цей текст Гаськи Шиян, бо у нас досі плутають ліричну героїню, від імені якої розгортається оповідь, і авторку. І це дивовижа, бо навіть професійні критики зі спілки письменників написали, що Гаська Шиян не патріотична і ненавидить війну. Для нас — професійних критиків — це дуже образливо, тому ми дали їй премію Євросоюзу.

«Доця» Тамари Горіха Зерня

Це один з головних романів про війну. Що цікаво, до цього Тамара не була особливо нікому відома. Головню героїню ніяк не звати, вона просто є. В якийсь момент вона починає називати себе Ельфом, а потім їй дають прізвисько Доця. Вона переїхала з Рівного і знайшла в Донецьку новий дім. Там вона виготовляє разом з друзями красиві люстри із різноколірного скла. Це прекрасний образ тонкого і дуже крихкого світу, світу, який перебуває у гармонії. Цю люстру дуже легко розбити.

Починається війна, Донецьк захоплюють, однак, всі думають, що зараз все буде добре і Донецьк обовʼязково звільнять. Головний аргумент усіх героїв: Ахметов не лишить нову «Донбас Арена». Як ми вже знаємо, він її лишив. В якийсь момент Ельф розуміє, що в неї немає вибору — потрібно щось робити. Вона починає активно волонтерити. Їздить на фронт, спочатку возить голубці, потім — котлети. Та вона розуміє, що не домогосподарка, яка просто буде возити котлети, а сильна героїня, яка прагне «заганяти ворогам у карк ножа».

Який сильний старозавітний образ — це ж Юдіт, яка карає своїх ворогів. Ельф починає уже працювати зі зброєю, вона возить їм броніки, займається поставками. Вона, по суті, руками цих дівчат і хлопців починає вбивати ворогів. Це не звичний образ жертви, не те, до чого ми звикли у XIX ст. Ні, тут навпаки героїня йде вперед і каже, що хоче всіх убивати. І це неймовірно підкуповує, тому що це роман не про жертву і не про інтелектуала, який знову на війні нічого не може, а нарешті про людину, яка готова брати на себе відповідальність і ножа в руки.

«Доця» — це ще й історія про неможливість побудувати стосунки під час війни. Щойно в Ельфа з кимось щось починається, то людина або гине, або виявляється зрадником, абощо. В якийсь момент Ельф починає розуміти, що вона не контролює світ, і для того, аби втримати цей контроль, вона постійно перераховує — речі навколо, що вона передала на фронт. Це така собі імітація створення світу, пересотворення, як Адам, який називав речі, вона називає все, що бачить навколо. Вона стримує світ у своїх руках. Якби брати базові сюжети за Борхесом, то це, звісно, сюжет про самогубство бога. Тільки тут бог не хоче помирати. Він каже, що не буде висіти на хресті, а прийде усіх зараз цвяхами повбиває. Саме цим займається Ельф.

Як ми знаємо, війна за Донецьк поки що не була виграна, але тут є дуже важлива концепція — освоєння простору через літературу — Ельф присвоює собі цей простір, бо вона про нього говорить.

«Точка Нуль» Артема Чеха

Репортажистика «Точка Нуль» про те, як Артем Чех був на нулі — це, напевно, найкраща наша есеїстика про війну на сьогодні. Очуднення світу, як основний спосіб сприйняття, коли герой повертається до мирного життя, він не може повірити в те, що це справді навколо нього.

Потрібно небагато:
«Усміхнена офіціантка з пластмасовими сережками, дві чашки американо, тістечко “Ніжне”, п’ятнадцять хвилин у книгарні, пів години в парку, вільний вибір печива в супермаркеті, бентежні звуки міста».

Це майже Пруст, тільки тут не мадлен, а тістечко «Ніжне» і печиво в супермаркеті. Увага до деталей, дотикальність, але при цьому фактаж. І нарешті гумор — про те, що на нулі також сміються і, можливо, сміються навіть більш відчайдушно, аніж поза ним.

«Орден мовчальниць» Катерини Калитко

Так вони і жили: вийшли на свіжий сніг,
рахували дні ефемерного перемир’я,
рахували друзів, що усміхалися з вирію,
рахували шляхи, що відростали, як нігті.
Сніг — зазвичай на краще, він союзник тобі,
лічиш щось — наче якір закидаєш в ці суглинки, –
так він казав. І ще: коли по снігу посунуть,
то видно, якими дорогами ходять біси.
Сніг спустився у виярки, поле вистелив ситцем.
Де ж ти, — сміявся, — сховаєшся? Ти ж руда, як лисиця.
Гóвори дальніх сіл поглинуло забуття.
Моторошно, залізно вночі стугоніла станція.
Так вони і жили: кохаючись у землянці,
проростали у простір єдиним справжнім життям.
Дрова закінчувалися. Але
вони не спалили книг.
Ощадливо витрачали воду, набої, сили.
Добре, що в них нікого тут не лишилося,
крім землі і крім себе самих.
Зорі дрібні, як борошно. Ранки сухотно бліді.
Рухалися сезони слідом за їхнім шалом.
Так вони тут жили. Так вони не зізналися
в жодній провині внутрішньому судді.
Не відвертайся, — казала, — ти й ранéний прекрасний.
Не відвертайся, — повторював, — просто “вони” — це ми.

Вийди, серце, на світло, я голову тобі змию
і зістрижу на шиї три лоскітливі пасма.

Ця збірка про те, що жінка залишається єдиною, хто може свідчити, про те, що раніше усі жінки були в ордені мовчальниць. Вони не мали права говорити, у них не було голосу. Натомість тут жінка повертає собі голос. Це про те, що жінка має свідчити, інакше світ загине, тому що хтось має записувати.

«Амадока» Софії Андрухович

Найбільш Нобелівський наш роман про памʼять, забування і три часові шари: сучасність, минуле і ще давніше минуле. За сучасність відповідає Романа із її пораненим чоловіком, який втратив на війні памʼять. Романа її звуть не випадково, адже це імʼя про роман, про фіктивність літератури, про фікцію. За 20-ті роки у нас В. Домонтович, він же Віктор Петров, отой, що з дружиною Зерова. За минуле у нас відповідає Пінзель. І знову підсвічуємо забуті імена. Як Оксана Забужко у своїх нонфікшн-текстах, так Софія Андрухович говорить про тих, кого ми маємо пам’ятати, через художку.

Це історія колективної провини. Тут Софія пише про Голокост, але не так, як ми звикли. Ми звикли, що про це пишуть віддалено. Їхня трагедія, їхня проблема. Так, жахлива ситуація, але. Тут же про Голокост пишуть як про певною мірою колективну провину, яка і про українців теж. Адже в голокості винуваті насправді всі. А ще є ключ у назві — озера Амадока, описаного Геродотом, ніколи не існувало, ймовірно. Тож це образ зникомого центру. Ми побудовані навколо чогось, чого насправді немає. І це щось ми маємо наповнити своїм сенсом.

Герой української літератури — який він?

— борець із режимом («Юра», «Іван і Феба»);
— митець у кризі («Б-52», «Радіо Ніч»);
— фланер і трикстер — грається з простором, часом, іншими людьми («Радіо Ніч», «Харків 1938», «Коханці Юстиції», «Карбід»);
— привабливий покидьок («Коханці Юстиції», «БЖД»);
— пацик («Пацики», «БЖД», половина героїв жолдака бриниха);
— вічний коханець (половина нашої «чоловічої прози»).

Героїня української літератури — яка вона?

— хранителька памʼяті — вона записує, скрипторка («Польові дослідження», «Клавка», «Магнетизм», «Амадока», тексти Забужко);
— емансипантка, яка знає, що має перетворювати світ («За спиною», «Добрі новини з Аральського моря», «Польові дослідження»);
— мисткиня у кризі — письменниця, поетка, художниця («Польові дослідження», якоюсь мірою «Доця»);

— борчиня («Доця»).

Українська література — це не лише про прозу та поезію, а й…

Про кіно, яке зʼявляється довкола. Наприклад, фільм Іри Цілик «Фелікс і я» за романом Чеха «Хто ти такий», де головну роль зіграв Іздрик.

Про мас-маркет, який змінюється, розвивається. Наприклад, еротичний календар Іздрика чи досить відвертий календар з українськими письменниками 2021 року від агенції OVO. У 2022 році були вже жінки і вони були вдягнені, на відміну від чоловіків. 

Про всесвіт книжки, який виходить назовні, як от «Галицька кухня» із рецептами з «Фелікс Австрія».

Про вихід із тіні, який ми бачимо просто наживо у прямому ефірі. Забужко отримує Ангелус, Жадан виходить у Білорусі білоруською мовою, а Андрухович виходить івритом. 

Про культурну дипломатію, яка працює. Дуже сильні сьогодні Український інститут книги, Довженко-Центр. Клаудія Дате отримує перший Drahomán Prize — нагороду перекладачам, які перекладають з української іншими мовами світу. 

Про якісний нонфікшн, який випускає зокрема «Віхола». Це літературна традиція випускати нонфікшн серіями, щоб було впізнавано, що це одне конкретне видавництво.

Про епічні протистояння, за якими цікаво спостерігати. Наприклад, за Кокотюхою, який ненавидить Джойса. 

Про переосмислення нашого канону — перепрочитання і ідея того, що не потрібно сприймати їх як іконостас. Потрібно говорити з ними, вибудовувати з ними діалоги.

Про літературні ярмарки, де ми вже не виглядаємо дуже погано, тупо і недолуго. 

Про круті літературні подкасти. Наприклад, «Наразі без назви» із Богданою Неборак і Анастасією Євдокимовою.

Про найкраще, яке у нас ще попереду. 

Читайте більше цікавого