Гра слів: у мене дислексія і це круто

АвторТетяна Капустинська
6 Липня 2020
важливе коммунікації навчання соціум

У свідомості більшості людей дислексія асоціюється з хворобою або якимось розладом. Але ми навіть не уявляємо, як бачать і сприймають інформацію люди, які мають цю особливість. Про те, як навчатися, працювати, спілкуватися й жити з дислексією, та чому це дар, а не хвороба, спеціально для Platfor.ma розповіла правозахисниця та виконавча директорка Центру громадянських свобод Олександра Романцова.

Ми надиктували для Саші ключові слова з цього матеріалу та попросили записати їх на папері без концентрації та зосередженості. На зображеннях ви бачите їх так, як робить це наша героїня з дислексією. 

Олександра Романцова

Я зрозуміла, що у мене дислексія вже в університеті, коли натрапила на її опис. Десь на підсвідомому рівні я знала, що у мене в мозку відбуваються певні процеси. Але ж я не могла побувати в голові іншої людини, аби порівняти стани.

У мене катастрофічна ситуація з орфографією. Якимось досі загадковим чином родичам вдалося ввести мене у навичку читання, а от з письмом постійна проблема. Люди, які зі мною переписуються, це відчувають і бачать в месенджерах. Це не просто божевільна кількість помилок, тому що всі правила української та російської мов я знаю, пам’ятаю та можу повторити, я просто не встигаю їх впровадити у свої повідомлення. Аби бути впевненою в тому, що я пишу, мені потрібно встигнути перевірити кожне слово на всі правила. І не факт, що я не переплутаю літери.

Перший написаний мною без єдиної помилки, диктант був у третьому класі. Тоді після уроків мама повинна була забрати мене зі школи, щоб вирушити в Одесу. Вперше я виїжджала з міста не до бабусі, тому була на підйомі та мала багато енергії на концентрацію. Це була моя перша п’ятірка з підписом «молодець», тому що, мені здається, вчителька вже не сподівалася ніколи таке диво побачити. Але найіронічніше те, що одна єдина помилка там таки була – в моєму прізвищі. 

«Дислексія»

При цьому я була досить розвиненою дитиною, але викладачі любили будувати свої теорії: що я неуважна та нехтую правилами. Це одна з найбільших проблем дислексиків – всі вважають, що ми просто забиваємо. Так і є, але це відбувається виключно тоді, коли від дитини вимагають того, чому вона не може слідувати. Пам’ятаю, що в 5 класі я зайняла перше місце на міській олімпіаді з фізики. При цьому, щоб отримати п’ятірку у чверті, потрібно було уважно й за правилами робити лабораторні. Тому я на це забивала, але при цьому мізків для вирішення нестандартних завдань мені вистачало – я приходила до них за допомогою логіки.

На момент мого вступу до школи дислексія ще вважалася хворобою. Тоді ввели експериментальне тестування для дітей, щоб зрозуміти, чи готові вони до навчання. У мене був ідеальний результат і готовність у 100%, але в перший же рік з’явилися складнощі – абсолютним кошмаром стала здача швидкочитання. 

Дітей як вчать? Є букви, вони поєднуються в склади, ті – в слова, а вже зі слів складаються речення. У людей із дислексією немає бачення цих окремих блоків – ми сприймаємо об’єкт майже весь одразу. Коли ми починаємо читати, то робимо це абзацами. Відповідно, коли мене просили промовити слово по складах, вони просто стрибали. Коли твій погляд намагається сконцентруватися на символах і поділити їх на складові, мозок такий: «Ну дідько, навіщо нам це? Ми можемо просто абзац прочитати!»

«Забивати»

На листі я це бачу як графіку й не знаходжу свою помилку. У багатьох людей це працює як – вони слово промовляють і відтворюють цей звук графічно. Або візуально уявляють, як воно пишеться з урахуванням правил. Мій мозок вважає, що я так і зробила, а потім виявляється, що зовсім ні. Багато хто уявляє, що у дислексика просто літери перед очима літають. Але краще уявіть, що ви правша і вас вчать грати в шахи виключно лівою рукою. Часто в мене відсутні великі літери або вони знаходяться в середині слова. Ще я люблю перегортати цифри – 6 і 9, звичайно ж, в першу чергу, а ще 4 і 7. Викладачі до цього не готові, вони звикли вчити тільки по одній системі, а іншої й немає. 

Дислексія в той час вважалася не нормою, а хворобою і синдромом. Насправді ж це особливість сприйняття інформації – саме з таким формулюванням вона була виключена з Міжнародної класифікації хвороб. Просто мозок напружується, щоб увійти в систему, яку більшість людей придумало як стандарт спілкування одне з одним. Але також це дає дуже багато плюсів у сучасному світі. Наприклад, в школі я могла писати в стилістиці якогось поета, тому що сприймала його творчість у цілому, поки мої однокласники концентрувалися на окремих словах. Також обожнювала читати «Одіссею» гекзаметром – мені це дуже легко давалося. 

Стандарти читання потрібні для точності передачі інформації. Я не проти цього, просто дислексикам складно зайти в систему, яку придумали інші люди. У фільмі «Прибуття», щоб спілкуватися з інопланетянами, філологиня спеціально створювала мову на основі циклічності та сприйняття в часі. Це дуже цікавий фільм з точки зору усвідомлення мови. З тими ж ієрогліфами, наприклад, у дислексиків немає проблем, тому що це картинка. Або японський живопис – ніколи у мене не виникало складнощів із вертикальними написами. В’язь, до речі, теж сприймається як картинка.

«Проблема»

При цьому я грандіозно толерантна до виправлень. Ось я зараз робила наукове дослідження про конфлікти в НГО і мені прилетіли звідусіль правки. Народ ретельно підкреслював, що, наприклад, «стаття» пишеться з двома «т». Я ставлюся до цього спокійно, до того ж, більшість людей зараз не звертає на це уваги. Але, звісно, є такі граммар-наці, які вважають, що «помилка – це зневага до правил». Ні, це моя складність спілкування з цією системою. 

Я ні в якому разі не вважаю стандарти письма або читання непотрібними – навпаки. Просто в головах у багатьох не може вкластися, що є розумні люди, для яких взагалі не є показником те, як вони пишуть.

Втім, це я зараз така спокійна, а перші п’ять років у школі я пручалася системі, в якій тобі грамоти дають виключно за виконання її вимог. Наприклад, у другому класі моїй мамі пред’явили, що найбільша моя проблема у тому, що я ставлю багато запитань. На що моя мама резонно здивувалася: «А ви що, не можете відповісти на запитання другокласниці?». Або ще крута позиція – правильний розвиток і виконання завдань вимірювати чистотою в зошиті.

«Системна»

Проблема виникає з дорослими, які не знають, як дитину вчити. Я спілкуюся з батьками дітей-дислексиків – їм дуже важливо показати синові чи доньці дорослу людину з такою ж особливістю і при цьому успішну. Нещодавно до мене звернулася мама, у якої неймовірно талановитий і творчий хлопчик. Але його просто загнобили в школі, тому що викладачка не знала, як його навчити. Вона почала його лякати поліцією, уявіть! Дитина настільки була затюкана, що у неї відбулася регресія в розвитку, і тільки мудра мама її підтримала. Я з цим хлопчиком провела прекрасний день – ми з ним ходили по музеях, і він виявився неймовірно талановитим, легко поєднував сюжети та придумував історії. 

Дислексики, як правило, розумні, тому у них виникає божевільний когнітивний дисонанс, коли в тій же школі кажуть, що вони дурні. Через це багато дітей починають бунтувати. Так сталося і в мене – я розв’язувала задачі з математики для половини класу, а у самої завжди стояла трійка. Тому що я то не там писала відповідь, то робила це кострубато, то плутала російську та українську – мені за це знижували оцінки. 

Але я зустрічала й прекрасних професіоналів. У мене була викладачка з літератури, яка придумала нову систему спеціально під мене, а потім поширила цю практику на весь клас, тому що вона виявилася дуже мотивуючою. Коли проходиш якусь тему з літератури, потім пишеш твір. Зазвичай на його основі формуються дві оцінки: за орфографію – в мову, за зміст – в літературу. У мене стабільно було 2 і 5 відповідно. І ось у викладачки з’явилася пропозиція – якщо не хочете писати твір, то зробіть доповідь на тему. Коли я презентувала свою, вчителька сказала, що їй навіть нічого додати, і поставила оцінку автоматом. Так в мене стали з’являтися високі бали з цього предмету.

«Специфіка»

Є країни, в яких це дуже рано врахували. Наприклад, в Польщі ще на початку 2000-х у завданнях не на тему, тобто не по «мові», перестали оцінювати орфографію. І це правильно. Коли в університеті я дізналася, що у мене дислексія, то припинила себе мучити написанням конспектів. Перевіряти їх – взагалі маячня. У мене сильно втомлювалися від концентрації очі, тому рядки у зошиті я спеціально писала по діагоналі, перевернутими або на наступній сторінці – так було легше. Коли я перестала це робити, то просто слухала викладача і ставила йому запитання. Багато хто вважає, що тиша в аудиторії – це хороший результат їхньої лекції, але це не так. Студенти або бездумно пропускають з вуха одразу в руку або сплять із відкритими очима. Тому мої запитання у поганих викладачів викликали страх, у хороших – живу дискусію.

Тим, хто підозрює у себе дислексію, я б порадила не лякатися і перевірити себе на симптоматику. Діагностувати її, наскільки я знаю, можуть логопеди, дефектологи, нейропсихологи. Тим більше, може бути багато різних видів – наприклад, пов’язана тільки з цифрами, тільки з написанням або тільки з читанням. Важливо розуміти, що це складність входження в навик, але не неможливість його. 

Найбільше, звичайно, лякаються батьки, які виявляють дислексію у дитини. Але в цьому немає нічого страшного – потрібно розуміти, що насправді це великі бонуси. Інше питання в тому, що багато амбітних батьків думають, що дитина просто лінується. Кричать на неї, карають, змушують читати вголос і писати по складах. Але ж чим стресовіша ситуація, тим гірше дислексик концентрується. Виходить замкнуте коло, в якому дитина ще й під постійним тиском.

«Плюси»

Насправді, це не таке рідкісне явище. Дислексія була у Леонардо да Вінчі, Ханса Крістіан Андерсена, Володимира Маяковського, Томаса Едісона, Вінстона Черчилля, Генрі Форда, Алана Тюрінга та Стіва Джобса. Всі ці люди були свого роду геніями. 

У дислексиків завжди велика кількість варіантів у голові: на будь-яку ситуацію, де у вас буде три шляхи розв’язання проблеми, у них знайдеться 32. Сюди ж вміння поєднувати непоєднуване та сторітеллінг. І все це класно, особливо у світі з технологіями, де твою невиявлену помилку може виправити текстовий редактор.

Дислексія – це просто форма сприйняття. А от всілякі синдроми формує те, як до тебе ставляться оточуючі, коли тебе тюкають і розповідають, що ти дурний, несформований, ненормальний і не відповідаєш системі. На кшталт: «Ніхто не лізе на дерево, а ти дівчинка і лізеш». Не дислексія формує проблеми, а негативне ставлення до неї.

Обкладинка: icons8.com

Найцiкавiше на сайтi

Сьогодні в моєї мами день народження. А ще в неї Альцгеймер – і ось її історія

Тисячі людей по всьому світу страждають від хвороби Альцгеймера, а вилікувати її досі неможливо. Серед них і українка Алла Юріївна, якій сьогодні виповнилося 57 років. Про те, що означає цей діагноз, як він впливає на життя людини й її близьких і навіщо потрібно більше говорити про хворобу – спеціально для Platfor.ma розповіла її дочка Оля.

Довідка Platfor.ma

Хвороба Альцгеймера – це захворювання нервової системи, причиною якого може стати спадковість, травми голови, стреси та потрясіння, інфекції, інші проблеми зі здоров’ям, асоціальний спосіб життя тощо. В більшості випадків у зоні ризику знаходяться люди віком від 65 років. Спочатку симптоми не носять специфічного характеру – запаморочення, легка розсіяність, головний біль. Діагностувати хворобу можна після повного обстеження, в тому числі МРТ мозку та бесіди з психотерапевтом.

 

Далі у людини значно погіршується пам’ять, їй стає складно рахувати та розуміти себе, орієнтуватися у просторі та часі, погіршується мовлення й хворий перестає впізнавати навіть близьких. Людина з таким діагнозом стає абсолютно безпорадною та вкрай вразливою, їй потрібні постійний догляд та увага. Зараз ефективного лікування хвороби Альцгеймера не існує, можливо тільки полегшити симптоми.

– Вашій мамі близько року тому поставили діагноз – хвороба Альцгеймера. Чи були якісь передумови, як ви зрозуміли, що щось не так?

– Мама жила в місті Ромни на Сумщині та завжди була трохи неуважною й спокійною. Я на той час вже 10 років працювала в Києві та рідко приїжджала додому – тобто, коли ми спілкувалися по телефону, я не помічала, що щось не так. А ось рік тому мені почали дзвонити з її роботи – вона працювала продавцем у магазині, – і говорити, що то у неї вкрали гроші, то стягнули сумку, то вона неправильно дала здачу, то в недозволеному місці залишила речі. Тоді я й приїхала додому, щоб все перевірити.

Я зрозуміла, що щось не так, коли попросила маму приготувати мої улюблені млинчики. Вона знала цей рецепт напам’ять, адже робила їх мільйон разів, а в цей мій приїзд переплутала всі інгредієнти, поклала взагалі щось зайве, отже страва не вдалася. Мама зізналася, що давно собі не готує – на той момент вона вже схудла, а зараз скинула з 73-74 кілограмів до 50-ти. Також одного разу я побачила, як вона поставила електричний чайник кип’ятитися на плиту. Стало ясно, що це не просто неуважність – є проблема.

Ще був один показовий момент – вона розповідала, що хотіла зробити на Новий рік шубу та зобразити на ній годинник, але не змогла. Я згадала про тест на деменцію, в якому потрібно було намалювати циферблат і час на ньому – 13:45. Мама довго пручалася, адже не розуміла, що я взагалі від неї хочу. У підсумку вона намалювала всі частини циферблата в різних місцях – цифри праворуч, коло зліва, стрілки десь вгорі. Я дивилася багато фільмів про хворобу Альцгеймера, тож почитала докладніше про неї та зрозуміла, що симптоми дуже схожі. Звичайно, мені не хотілося в це вірити, можна було просто списати все на проблеми з пам’яттю.

Мама стала часто яскраво згадувати, що було в юності, розповідати про цей час, про своє навчання в Харкові, про свою першу любов. А ось який сьогодні рік або день, зима чи літо на вулиці, коли вона народилася, що робила протягом дня або скільки років її доньці – цього вона не знає.

«Вчителі та учні часто страждають від комплексу меншовартості»: педагоги з сіл про час змін в освіті

АвторКатерина Котвіцька
7 Листопада 2017

Platfor.ma спільно з фондом WNISEF та Центром інноваційної освіти «Про.Світ» продовжує розповідати про зміни у сфері середньої освіти. Спеціально для проекту «Шкільна re:форма» ми дізналися в учителів-учасників програми «Пілот 24» із різних куточків України, які інновації вони запроваджують у своїх опорних школах, які труднощі виникають на їхньому шляху та що допомагає їм не зупинятися.

Учителька хімії Івано-Франківської школи (Львівська обл.), півфіналістка конкурсу Global Teacher Prize Ukraine. Створила у класі віртуальну хімічну лабораторію.

Сучасний світ бурхливо розвивається, і школа залишається далеко позаду. Вона вже не є єдиним джерелом знань, а роль учителя як викладача готової інформації при цьому досі не змінюється, учень лишається споживачем. Крім того, слабке технічне забезпечення не дозволяє зробити урок досконалішим – і мова не про флешку з презентацією, а про навчальні ресурси, тести, різноманітні програми для моделювання.

Сільський вчитель і сільський учень часто страждають від комплексу меншовартості. Це, напевно, головна проблема, якої слід позбутися. Учитель має бути успішною людиною, тоді й учні теж будуть такими. Зараз надзвичайно багато можливостей для саморозвитку та навчання, треба лише хотіти ними скористатися. Якщо у людини є внутрішня потреба змінюватися і міняти своє життя, вона це зробить.

Головна моя перемога на сьогодні – це створення можливості для учнів вивчати хімію, використовуючи як «живі» досліди, так і онлайн-ресурси. Проект на GoFundEd дозволив забезпечити кабінет хімії планшетами, тому в цьому навчальному році технологію змішаного навчання я буду використовувати постійно, а не епізодично, як було раніше. Ми зможемо моделювати та програмувати у різних програмах (KoduGameLab, MolCraft, Scratch), проводити STEM- та Skype-уроки, брати участь у різних конкурсах – не лише з хімії. Також цього навчального року я стала вчителем-експертом програми «Партнерство у навчанні» компанії Microsoft, тому ми будемо продовжувати ділитися досвідом та використовувати нові можливості.

Найбільші труднощі викликає пасивність і небажання щось змінювати, причому у трикутнику «учень-батьки-школа» пасивність є у всіх.

За підтримки:

Креативна освіта: 17 шкіл для тих, хто хоче отримати творчу спеціальність

Якщо ви серйозно налаштовані на роботу в креативних індустріях, перший крок допоможуть зробити школи, в яких діляться не тільки теорією, а й практикою. Platfor.ma зібрала ключову інформацію про місця, де можна отримати творчу професію.

 

Школа дизайну та розробки Projector

Приклади курсів: Арт-дирекшн, Основи веб-дизайну, Urban design, UX architecture, Айдентика, Digital & product marketing, Front-end, Data science, Ігрова 2D-анімація

Вартість навчання: 3 500-12 000 грн на місяць

Тривалість: від 1 місяця до 1 року

Фото: prjctr.com.ua
Фото: prjctr.com.ua
Фото: prjctr.com.ua
Фото: prjctr.com.ua
Фото: prjctr.com.ua

Projector спеціалізується на дизайні, ІТ-розробці, проджект-менеджменті та маркетингу. Крім основної київської локації на Воздвиженці, існують філіали школи в Одесі та Львові, а ком’юніті об’єднують не тільки заняття, а й коворкінг та постійні відкриті події.

Тут вважають, що вчитися потрібно «руками» та на фідбеках досвідчених кураторів. Серед викладачів – дизайнер і засновник школи Олександр Трегуб, ілюстраторка Варвара Перекрест, експерт з UX-дизайну Олександр Іванов, дизайнер київської Студії Артемія Лебедєва Антон Жуков, спеціалістка з комунікацій Надія Перевізник і багато інших успішних професіоналів-практиків.

Людина скарг і пропозицій: освітній омбудсмен про навчання в карантин, ТікТок і нових дітей

АвторЮрій Марченко
16 Квітня 2020

Вже понад півроку в Україні працює інститут освітнього омбудсмена, який очолює Сергій Горбачов. Це спеціальний орган, який приймає скарги від будь-яких учасників освітнього процесу: учнів, батьків, вчителів – і намагається їх вирішити. Platfor.ma поговорила з Сергієм про те, якими ростуть сучасні діти, чи є шанси у Володимира Великого на фоні Кайлі Дженнер та як карантин може піти на краще всій освітній системі.

– Інститут освітнього омбудсмена в повну силу запрацював у листопаді 2019. Що за цей час встигли зробити?

– По-перше, те, що нам вдалося швидко запустити роботу та почати розглядати звернення. Скажімо, мовний омбудсмен для запуску виділив собі шість місяців. Ми зробили це за два з половиною. Хоча робочий процес ще, звісно, треба вдосконалювати – зараз будемо дуже активно працювати над медіацією, психологічними аспектами й іншими способами вирішувати конфлікти. Бо до нас зазвичай доходять вже випадки, які потребують дуже прискіпливої уваги. Ну а загалом ми отримали близько 360 звернень.

– Скільки вдалося владнати?

– Наразі не маємо чіткою статистики, бо ми, скажімо, вважатимемо якийсь конфлікт вже завершеним, а він потім може знову іншим боком повернутися. Але все ж близько 70% звернень ми закрили. 

Взагалі, я вкотре переконуюся в тому, що часто конфлікти виникають там, де немає належної комунікації. Іноді цілком вистачає того, щоб просто поговорити, сказати: люди, тут має бути ось так, давайте зробимо – і, в принципі, це переводить суперечку в конструктивну фазу. 

Наприклад, нещодавно батьки написали нам, що у них в школі немає стадіону, а міська влада – нероби і мерзотники, нічого не роблять. Я дзвоню начальнику відділу освіти, він каже: так місцева рада вже виділяє 250 тис. грн на те, щоб розробити проєкт стадіону. Запитую його: а ви батькам про це говорили? Каже: ну, я в розмові з директором школи про це згадував.

Ми допомогли з комунікацією, вони написали про все на сайті, й ситуація владналася. Батьки просто дізналися, що школа все ж робить те, що має робити. Комунікація – це ключове.

Хоча часто проблема просто в грошах. Освіта – це дуже велика і складна система, яка потребує величезних коштів. Ось, наприклад, візьмемо лише один аспект – булінг. Треба ж не просто реагувати на якісь події, а й проводити профілактику. Потрібні нові програми, посібники, підготовка вчителів. Бо чимало освітян просто не надають належної уваги типовим для них ситуаціям, вважають, що «так завжди було, так воно і має бути». А насправді це булінг.

Скажімо, не випускати дітей на перерву, бо «дзвоник для вчителя». Або не давати вийти до туалету під час уроку. Якщо це повторюється і це стандартна позиція вчителя, то це точно булінг і зневажання прав дітей. І тоді треба пояснювати педагогам, адміністрації школи. 

– Освітній омбудсмен – це в першу чергу про скарги. Що найбільше не подобається трьом головним категоріям освіти: вчителям, батькам і учням?

– Як не дивно, здобувачі освіти пишуть мало. Можу припустити, що вони або не знають свої права, або не готові їх захищати. Пишуть приблизно порівну вчителі й батьки. Перші скаржаться на булінг, незадовільні умови в закладі освіти, несправедливе оцінювання, неетичну поведінку педагога, погані підручники, приховування інформації школою. Важливий сегмент скарг – побори, коли школа вимагає гроші за те, що має фінансуватися з бюджету. А коли людина відмовляється здавати кошти, то це стає підставою для булінгу вже між батьками.

Ну а вчителі скаржаться на необ’єктивне оцінювання їхньої роботи з боку керівництва, на невчасну чи неповну виплату зарплати, на невиконання закладами освіти зобов’язань із забезпечення роботи вчителя. 

– Дайте один яскравий приклад успіху освітнього омбудсмена, який покаже: окей, це потрібна посада.

– Ну от я нещодавно написав пост, де розказав, як ми допомагали вчителям, які пройшли сертифікацію, але не отримали за це 20% доплати до окладу, на що мають право за законом. Таких випадків було небагато, але зрозуміло, що за законами медіа саме вони отримували розголос. Бо не дуже цікаво, що 650 педагогів доплату отримали. А от те, що 60 не отримали – привід для обурення. Дуже важливо, щоб вчителі знали, що є люди, яким небайдуже те, що з ними відбувається.

Часто школа думає, що певна проблема є просто не дуже серйозною. Скажімо, мене дуже турбує тема дверцят в туалетах. Це про абсолютно базові потреби дітей. Але коли я кажу директору школи про це, то іноді чую: та нащо воно їм? Я тоді пропоную прибрати двері з дорослої вбиральні – нащо воно вам?

Я розумію, що це маленькі справи й в масштабах країни це, мабуть, не так вже і помітно. Але з таких непомітних деталей складається вся освіта.