Гепатит, тату, анемія: історії донорів, які здають свою кров попри перешкоди

АвторТетяна Капустинська
12 Червня 2020
волонтерство донорство кров соціум Україна

14 червня в усьому світі відзначають Міжнародний день донора. У нашій країні, на відміну від інших, все ще вирує багато іноді безглуздих стереотипів та упереджень щодо цієї доброї справи. Ми разом з ініціативою «Агенти крові» зібрали історії людей, які стали на шлях порятунку життів попри щось або заради чогось. Розповідаємо їх вам, щоб ще раз наголосити: донорство крові – це не страшно, безпечно, та навіть корисно і приємно.

Не тисніть на мене

Ольга Дячук

У мене тиск нижче середнього – так склалося генетично. Я давно з цим живу, дискомфорту не відчуваю, свідомість не втрачаю. Однак для донорства це виявилося реальною проблемою, бо майже щоразу мені кажуть «не сьогодні». Але я не здаюся, пояснюю, що це для мене норма і я вже була доноркою, хоча кілька разів мене таки відшивали. Одного разу я приїхала здавати кров для свого хорошого знайомого, який лежав з онкозахворюванням в лікарні. Мені поміряли тиск і, очікувано, відмовили. Але ситуація була критичною, тому я стала наполягати та торгуватися з медсестрами. Зрештою, мені наказали тричі оббігти лікарню та випити 2 міцних еспресо, а потім мерщій до них. Ці маніпуляції спрацювали – тиск був «у нормі» і мені дозволили здати кров. Але, на жаль, мій друг все ж не поборов хворобу. Я би хотіла згадати про нього – Армен Парсаданов був чудовим талановитим фотографом, нам його бракує.

Зі Гимон

Вперше ідея стати донором з’явилася у мене ще в дитинстві, коли я дізналася, що у мене кров резус-фактору 1+ – люди з таким типом вважаються «універсальними донорами». Тому коли через багато років на роботі оголосили, що є можливість здати кров і це можна зробити прямо в офісі поверхом вище, я радісно погодилася. Але, на жаль, на першому ж аналізі, медсестра подивилася на результати та сказала: «Якщо ми це зробимо, вам самій знадобитися переливання. Дуже низький гемоглобін». Виявилося що у мене анемія середньої важкості (ред: коли в крові спостерігається зменшення вмісту гемоглобіну та/або еритроцитів), але невдача також і «підстьобнула» до того, щоб розв’язати цю проблему. Шлях був довгим, але, на щастя, у мене залізодефіцитна анемія, яка добре піддається лікуванню та профілактиці таблетками заліза.

А два роки тому у тата моєї близької подруги виявили рак – потрібні були донори. Моя кров не підходила за групою, але можна було здавати в банк «на заміну». І мене допустили! Я нарешті змогла поділитися тим, що у мене є, а заодно й допомогти подрузі. Відтоді я намагаюся періодично здавати кров – як адресно, так і просто в банк.

До речі, як бонус, наше з чоловіком донорство допомогло з медичними документами, коли ми збирали їх для процесу усиновлення. Там потрібно здати обов’язкові аналізи на ВІЛ/СНІД та інші хвороби, а у нас вже були такі довідки з центру крові. Це прискорило процес і додало плюсиків в карму, коли суддя побачив, що ми ще й донори.

Ілюстрації Марини Кізілової та Орисі Мельник для «Агентів крові»

Гепатит класу «немає»

Катерина Даценко

Вперше я прийшла на донацію у 2017 році, пройшла всі етапи та здала кров. Коли ж зателефонувала в реєстратуру, щоб дізнатися результати своїх аналізів, мене запросили на приватну розмову до терапевта. Там мені повідомили: аналізи виявили наявність позитивного маркеру вірусного гепатиту В (за результатами аналізу методом ІФА). Лікар переконував мене, що помилки бути не може. Звісно, я була шокована. Щоб переконатися, я вирішила перездати аналізи в приватних лабораторіях – на антиген до гепатиту В (виявляє, чи немає хвороби зараз), на антитіла до гепатиту В (виявляє, чи не хворіла людина в минулому), ПЛР-аналіз. Звичайно, власним коштом, причому чималим.

З’ясувалося, що діагноз був хибним і ніякого гепатиту в мене не було. Я не мала сумнівів, що проблему розв’язано – надам результати аналізів і мене все-таки допустять до донації. Проте ні. Лікарі не перепросили за помилку, але навіть не це мене засмутило. Виявилося, що за законодавством результати аналізів, що спростовують захворювання, не беруться до уваги – тому людина не може здавати кров ще цілий рік. А після цього має знову здати всі аналізи: по новому колу, в приватних чи державних клініках, власним коштом, і отримати форму 028-о.

Мені є чим займатися в житті, крім походів по медзакладах, але я твердо вирішила довести справу до кінця. Через рік я перездала аналізи, пішла до сімейного лікаря, щоб взяти форму для відновлення донорства. Виявилося, що лікар вперше чує про таку форму. Ми зібрали цілий «консиліум» в поліклініці, але ніхто не знав, що воно таке. Тоді мені запропонували написати довідку від руки – в Центр крові мене запевнили, що такий варіант цілком підійде.Але коли дійшло до діла, вони були готові прийняти тільки форму. Зберігати ентузіазм було все складніше.

Я пішла до інфекціоніста, проте аналізам було вже кілька днів, і інфекціоніст запропонував мені знову їх перездати. На щастя, мені вдалося переконати лікаря, що в цьому немає потреби. Але про таємничу форму 028-о там також чули вперше. Лікарі дуже дивувалися, коли дізналися, скільки часу та зусиль я присвячую цьому питанню. Запитали: “«Навіщо вам це?». Проте воно якесь риторичне, навіть екзистенційне, особливо якщо врахувати, що своє право на донорство доводиться виборювати.

Нарешті аналізи в Центрі крові підтвердили, що все гаразді мене допустили до кроводачі. Наразі я маю вже 5 донацій, всі відбулися без жодних проблем. Проте я досі точно не знаю офіційну причину, чому так сталося – тільки в приватних розмовах чула, що це можливо через неякісні реагенти або людський фактор. Для мене було принципово пройти весь шлях, щоб довести собі та іншим людям, що це можливо. Але: чи багато людей готові подолати всі кола бюрократії, аби повернутися в донорство? Процедура є, проте вона занадто складна та в законодавстві прописана не досить чітко.

Ілюстрації Ганни Богданової та Катерини Лазнюк для «Агентів крові»

В зоні очікування

Катерина Ігорівна

Я стала цікавитись темою донорства ще в 15 років – вже тоді ідея рятувати життя таким шляхом здавалася мені чудовою та реальною. Довго очікувала свого повноліття, тому майже одразу після виповнення 18 років поїхала на станцію переливання крові. Усі показники були в нормі й від тоді я стала регулярним донором, але не щоразу вдавалось пройти донацію. На роботі мені діагностували анемію середнього ступеня тяжкості й заборонили здавати кров. Пройшовши лікування й здавши ще декілька разів аналіз, тишком-нишком за півроку я повернулась до рядів донорів. Після того анемія поверталася ще декілька разів, але слабша. Я знову проходила лікування, чекала та поверталася попри все. Зараз мій стан стабілізувався, а зі мною донорами крові стала моя родина – кожну донацію ми проходимо повним складом.

Теплі стосунки

Марія Захаренко

У мене вроджена схильність до співчуття та бажання допомагати, тому досить стабільний розвиток теплих стосунків з донорством. У перший раз я здала кров десь у 19 років, коли однокурсниця опублікувала пост, у якому просила допомогти знайомій. Тоді я особливо нічого не знала про важливість і користь донорства, до того ж було трішки стрьомно, але це здавалося реальною можливістю зробити щось хороше. Я вирішила, що це знак і пішла, нікому не сказавши. Але в останній момент, під тиском невизначеності, написала мамі повідомлення. Вона сама в студентські роки була доноркою, розпереживалась і попросила більше так не робити. І хоч перша донація пройшла успішно, безболісно та швидко, дійсно деякий час кров я не здавала.

Потім знову побачила оголошення знайомих про пошук донорів і знову та ж думка: «Це знак, треба йти». Паралельно один із найкращих друзів почав підсаджувати на ідею постійного донорства, що йому, в принципі, і вдалося. Поступово прийшло розуміння важливості цієї місії та головна для мене теза, якою я пояснюю своє донорство: кров – це те, що ти не зможеш купити за гроші, якщо її ніхто не прийде і фізично не здасть. На диво, при всій моїй, як мені здається, постійній фізичній кволості, показники крові у мене чарівним чином завжди були в нормі. Більш того, з кожною кровоздачею вони ставали все кращими.

З дивини донорство перейшло для мене в розряд звичної та дуже важливої процедури. З’явилась реєстрація на сайті donor.ua , а згодом – навіть посвідчення донора. Зараз я маю близько 15 донацій і періодично зіштовхувалась зі скептиками, які кажуть щось на кшталт «кров продають за великі гроші, а ти тут своє здоров’я підриваєш» або «кров виливають, а ти оце здаєш». Але кілька випадків спілкування з родичами реципієнтів ламали ці сумніви.

Дуже запам’ятався один випадок в Охматдиті. Ранній ранок, донори вже формували неабияку чергу, а я сиділа та сонно позіхала. Настрій був такий собі, бо недоспала, їхала забитою маршруткою, що теж неприємно. Турбували робочі проблеми, а тут ще й ця черга. І тут до мене наблизився якийсь чоловік і запитав, чи часом у мене не 4+ група, бо його дитині саме така і потрібна. У той момент я зрозуміла, наскільки дріб’язкові оці ранкові проблеми, а також помітила, що під лікарнями, як правило, чатують на донорів татусі, бо мами у цей час з дитиною лежать в палаті. Такі речі – найпотужніший стимул їхати в лікарню у будь-яку погоду, тримати ті дієти та ділитись своїми краплинами.

Ілюстрації Олени Лондон і Тетяни Кремень для «Агентів крові»

Адресна допомога

Олена Катана

На День донора у 2012 році я зареєструвалася на сайті donor.ua. Почала читати інформацію та була вражена тим, що людей із негативним резус-фактором є лише 14% на планеті. За два дні до випуску з університету вперше здала кров. У ті часи батьки часто дзвонили донорам самостійно, благаючи про допомогу. Уявіть, що в Охматдит приїздять діти зі всієї України, і в пошуках крові вони залишаються у чужому місті сам на сам зі своєю хворобою. Випадковості не випадкові – вперше я здала кров своєму земляку, хлопчику з Хмельницької області. Я бачилась з його батьками: з мамою біля відділення і з татом, який приводив донорів до пункту здачі. Після кровоздачі вони мені передзвонили, подякували та сказали, що з моїми аналізами все гаразд, а на Новий рік я навіть надіслали привітання.

Вдруге я здавала кров для трирічної дівчинки – мені довелося познайомитися з нею особисто, тому що я віддавала кров для аналізів її мамі. Тоді маленька Маріанна побачила пов’язку на моїй руці та сказала: «Тьотю, тобі не було боляче? Дякую тобі». І я розплакалася, тому що тіло цієї крихітної дівчинки було в гематомах від катетерів, але жаліла вона мене. Після цього випадку я не лише сама постійно здавала кров, а й шукала донорів серед студентів свого університету. Потім, щоправда, довелося зробити перерву, адже я завагітніла. Але моїй дитині вже рік і я обіцяю, що скоро знову буду «в строю».

12 місяців

Тетяна Капустинська

Усе життя мене тягне до волонтерства, благодійності та добрих справ загалом. Я працювала у Благодійному магазині, роздавала їжу безпритульним, відвозила речі у дитбудинки тощо. Тому тільки питанням часу було, коли ж донорство захопить мою увагу. Я довго думала над цим і вагалася, завжди знаходила відмазки, щоб «не цього разу». Зараз я розумію, що стереотипи, які, на жаль, міцно вросли в наше суспільство, на рівні підсвідомості віддаляли від мене цей момент. Коли ж він настав, перше, що я зробила після донації – вперше в житті втратила свідомість. З’ясувалося, що це не одноразова акція, тому далі після кожної кровоздачі організм норовив піти в режим енергозбереження. Хоч і відбувалося це не так часто. В мене є татуювання – 4 роки тому, коли я ще не здавала кров, мене намагалися переконати в тому, що з ними мені не стати на шлях донорства. Але я людина сучасна, з інтернетом, тому швидко з’ясувала, що малюнки на тілі – не завадять, треба лише почекати рік. Тож тепер, перед тим, як зробити тату, я вичікую 12 місяців від останнього сеансу, здаю кров, і йду до майстра. Нечасті здачі крові компенсую іншим – волонтерством і допомогою донорським ініціативам.

Ілюстрації Ірини Вале та Саши Паіс для «Агентів крові»

Ну мам!

Євгенія В’язовченко

Я була дитиною-любителькою знепритомніти в найвідповідальніший момент, коли у мами руки зайняті та нікому мене зловити. Космос під очима та блідість були моєю коронною фішкою, щоб відпроситися з уроків, якщо не зробила домашку – головне додати сумний вираз обличчя та підтвердження зі шкільного медпункту про тиск 90 на 60 (низький). Мама завжди була проти навантажень на мене, тому коли я вирішила зайнятися гірським туризмом – ми сперечалися кілька років. Зараз, звичайно, я вже не та бліда дитина, але, коли я вирішила бігати марафони – ми з мамою знову боролися. Апогеєм нашого протистояння стало моє зізнання, що я – донор. Зараз мені доводиться несолодко, оскільки, якщо я раптом себе погано почуваю, то все через донорство або біг – тут на вибір. Були й інші перепони на шляху до донорства – перша спроба здачі крові була невдала. Я прийшла в Охматдит в грудні 2015-го і терапевт мене запитала про вагу. Я відразу видала: «50 кг!», але ваги підло показали 49,6. Відтоді я багато їм! Хоч цим мама задоволена…

Спільнота

Роман Шмалько

Я дізнався про донорство під час Майдану, тоді вперше і здав кров. Спочатку намагався заохотити друзів, але зустрівся зі спротивом і багатьма пересторогами щодо цього. Але в мене є така вдача – як тільки даю всесвіту запит, то з часом він чує і все змінює. Тому зараз в моєму оточенні більшість друзів є донорами. Ми створили спортивний клуб, однією з цінностей якого є соціальна допомога – раз на декілька місяців організовуємо спільні кроводачі. В мене високий рівень тромбоцитів, тому я з радістю ділюся ними. Вже маю 25 кровоздач – ще трішки й буду почесним донором.

Обкладинка – ілюстраторка Тетяна Кремень

Найцiкавiше на сайтi

Це у вас у крові: чому донорство – не зовсім те, що ви думаєте

14 червня у всьому світі відзначають День донора. Журналістка Platfor.ma Тетяна Капустинська є одним із ідеологів проекту «Середи в Охматдиті», який спонукає здавати кров. У свій день вона написала про те, як вперше потрапила в донорство, та пропонує всім доєднатися.

Ненавиджу лікарні. Настільки, що навіть здавати кров там – справжня мука. Ти рано вранці приходиш у стомлене часом, пилом і чварами приміщення, займаєш своє місце в кінці нескінченної змійки з людей і очікуєш. За весь цей час встигаєш сказати «ні» всім, хто «я тільки за довідкою» або «я просто відходив ненадовго», почитати книгу, незлічену кількість разів позіхнути та вивчити всю макулатуру, яка висить на стінах.

Після йде низка подій, яку хочеться забути – аналіз крові з пальця, пошуки себе і сенсу життя в довгих чергах, тривалі розмови з лікарями та жахлива процедура здачі крові. Озлоблена на весь світ бабуся безуспішно намагається встромити величезну голку в вашу вену якийсь час, а після того, як у неї це виходить, залишається тільки пару годин потерпіти – ниючий біль, різкий запах ліків і захопливий підрахунок плитки на старій стелі. Після процедури тебе не надто делікатно просять звільнити місце й забувають про твоє існування, ніби ти й не сидів тут пару годин в надії врятувати комусь життя.

Приблизно так я уявляла собі процедуру донації до того, як стала донором. І хоч лікарні все ще не викликають у мене ніжних почуттів, я зрозуміла, що уявлення про процедуру здачі крові не збігалися з реальністю трохи більше, ніж зовсім.

Потреба в добрих вчинках була в моєму житті завжди – то я працювала в благодійному магазині, то була волонтером на різних акціях, то придумувала свої проекти, всі засоби з яких пішли б на допомогу різним організаціям. І, звичайно, часто міркувала про те, щоб стати донором. Зупиняли дурні міфи, упередження та просте незнання – здавалося, що це так складно і довго, що донорами можуть бути лише обрані, а моя кров поширеної групи навряд чи стане в пригоді.

І ось одного разу я побачила пост у свого знайомого в Фейсбуці – він натхненно розповідав про те, що здавав кров в «Охматдиті» з командою волонтерів, а його 4+ група допомогла хлопчикові. Він пишався своїм вчинком, це відчувалося в кожному слові, і закликав своїх друзів не бояться, а діяти. «Це знак!» – подумала я і звільнила собі ранок середи на наступному тижні. «Це доля!» – кожен день повторювала я собі.

Фото: Iнга Передерій

І знаєте, що? Виявилося, що донорство – це дуже просто. Це не страшно та не боляче, а працівники відділення трансфузіології намагаються зробити все, щоб допомогти донору та кожній дитині, яка потребує переливання крові. Мене зустріли з посмішкою та повагою, не раз подякували, що прийшла, і супроводжували на всіх етапах. Кілька разів запитали про те, як давно зробила татуювання – повинен пройти рік, але багато хто досі вважає, що тату означає довічний відвід від здачі крові. Відділення всередині було чистим, світлим і фотогенічним – ось прямо коли відкриваєш сторіз в Інстаграмі й знімаєш-знімаєш, нічого спільного з моїми похмурими уявленнями. Лікарі та медсестри, в основному, молоді та усміхнені дівчата, які сиплять жарти та історії, щоб підняти настрій або відвернути увагу, наприклад, від проколювання пальця, що, до речі, найстрашніша з усіх процедур.

За результатами аналізів мене допустили до здачі крові, що виявилося великою вдачею. Там же мені розповіли, що приводів дати потенційному донору відведення – на пальцях не перелічити: маленька вага, надто поганий зір, свіжі тату або пірсинг, недавня хвороба, низький гемоглобін або високий білірубін, низький тиск і це навіть не чверть списку. Тоді я дико пораділа своєму везінню та буквально застрибнула на канапу, оголюючи вени й душу. Здивування спіткало мене знову, коли стало зрозуміло, що процес виявився абсолютно безболісним, а через 7 хвилин одна з медсестер в рожевому костюмі прокричала «Друга плюс, перев’язуємо». 7 хвилин – і ти зробив значний внесок в чиєсь життя.

Фото: Iнга Передерій

Хай проллється кров: інструкція, як стати успішним донором від «Серед в Охматдиті»

АвторТетяна Капустинська
19 Листопада 2019

Кожен із нас має цінний ресурс, який змушує організм правильно функціювати, може самостійно поповнюватися та навіть рятувати життя – кров. Попри це, ми не завжди знаємо, як ефективно його використовувати та ще й допомагати іншим. Для цього існують волонтерські ініціативи, які направляють людські можливості в необхідне джерело та беруть на себе місію донорської просвіти. Про одну з них, «Середи в Охматдиті», а також про те, як підготувати себе до ролі амбасадора кроводачі – розповідає засновниця та ідеологиня проєкту Олена Балбек.

До донорства я навіть не замислювалася про волонтерську діяльність. Якось влітку 2015 року засновниця благодійного фонду «Таблеточки» Ольга Кудиненко написала пост про те, що в цю пору завжди є кількісний спад донорів, і закликала не забувати про важливість цієї місії. Я дуже добре розуміла глибину проблеми, тому що до цього була відповідальна за забір крові для своєї родички, й усвідомлювала, що процедура на перший погляд непроста, незрозуміла та лякає. Зазвичай ніхто не пояснює, що робити, куди йти, до чого готуватися. Тож я написала пост, що не можу бути донором крові через протипоказання, але із задоволенням складу комусь компанію, все організую та стану підтримкою. 

Першою відгукнулася й успішно здала кров знайома Ксенія Савченко, з якою ми згодом за збігом обставин і створили проєкт «Середи в Охматдиті». Потім я написала ще пару таких закликів і сходила на чергування, а коли вирішила про це вже забути, люди стали особисто мене запитувати про те, чи можна приєднатися до ініціативи наступної середи. Я не відмовляла й отак зі спонтанною разової акції це переросло в щось більше. Про те, що це виллється в щось більш регулярне й серйозне, я не підозрювала – просто знала, що можу виділити певний час для того, щоб комусь допомогти.

Усвідомлення того, що є приціл на майбутнє, прийшло, коли зателефонувала дизайнерка Урвачова та запропонувала придумати символ ініціативи – клітини крові. Потім до нас приєдналися перші волонтери та настала черга розробляти комунікацію та придумувати стратегічні речі на кшталт назви та шрифту. Тоді стало зрозуміло, що це реально, це відбувається, є аудиторія та люди, які хочуть допомагати.

«Невже в мене справді рак?»: історія українських дітей, що перемогли онкологію

АвторСаша Косенко
30 Березня 2018

Що робити, коли ти мрієш скоріше вирости і підкорити цілий світ, але раптом незнайомець у білому халаті говорить, що тобі залишилося жити три місяці? В рамках проекту благодійного фонду «Запорука» підлітки з усієї України діляться своїми історіями боротьби з раком і надихають українців за жодних обставин не здаватися.

 

Моя історія почалася на випускному. Я пошила гарну сукню на замовлення, купила туфлі на 15-сантиметрових підборах – хотіла запам’ятати цей день назавжди. Однак у розпал вечірки в мене почала сильно боліти нога – я ледь не падала від болю. Після обстеження лікар констатував: «Рак. Вражено велику частину кістки. Залишилося жити два місяці». Пам’ятаю, як відповіла: «Тобто я помру? Ні, я здорова. Ви помилилися, от побачите».

Ми вирушили на лікування до Києва, де я зустріла свого янгола-охоронця лікаря Михайла Васильовича: «Ти особлива, казав він мені. І твій випадок особливий. Тобі встановлять ендопротез, і все буде добре». У той час я мріяла про кар’єру моделі і боялася лише одного: що після протезування до кінця життя шкутильгатиму, а моя нога буде спотворена шрамами, і це поставить хрест на моїй мрії. Тож уже наступного дня після операції я встала на милиці та, ігноруючи біль і сльози, почала займатися з реабілітологом.

Через рік мені вдалося перемогти хворобу. Я довела всім, хто не вірив: дитячий рак не вирок. Головне знайти свою мрію і поставити собі мету. Тоді ти переможеш усе!

 

«Викликали наввипередки доставку піци та швидку допомогу. Наші виграли»: лікар служби 103 про свою роботу

Це чесне й тому анонімне інтерв’ю з людиною, про чию професію ми маємо лише приблизне уявлення. Коли ми телефонуємо 103, то очікуємо прибуття супергероя. Але чи справді працівники швидкої допомоги мають приховані суперсили? Platfor.ma поговорила з лікарем невідкладних станів, який працює в Україні та за кордоном і попросив не розголошувати його імені, про роботу, закулісне лікарське життя, смішні та не дуже історії з практики, а також про те, що потрібно змінити у нашій системі охорони здоров’я.

— Як це – бути лікарем швидкої?

— Особисто мені це принесло розуміння того, що немає межі людській дурості, і субклінічну депресію. Все починається з того, що тебе на цю роботу насильно заганяє держава після розподілу в університеті, не цікавлячись, треба воно тобі чи ні. Потім ти приходиш в інтернатуру, хочеш бути хорошим лікарем, але тебе ніхто нічому не вчить.

На щастя, у мене під час практики на підстанції швидкої допомоги був відмінний колектив, який допомагав, навчав, розповідав. Але в інших моїх однокурсників бувало й гірше: комусь говорили «стій і не заважай» або «можеш взагалі сюди не ходити». Мені знову ж пощастило, коли я став працювати лікарем – у мене досвідчений напарник, у якого можна щось дізнатися чи запитати поради.

Сильно відрізняються мої прописані обов’язки і те, чим я займаюся на практиці. Тим більше, коли ти розумієш, що тобі платять менше, ніж коштує найдешевша оренда житла в Києві.

— Яка тоді у вас зарплата?

— Зарплата лікаря швидкої допомоги з нуля з усіма належними надбавками: за небезпеку, особливі умови праці, щомісячна премія від КМДА – 6 тис. гривень. Насправді, співробітники інших державних служб отримують не набагато більше.

— Хоча лікарі – це ж своєрідні супергерої…

— Я себе відчуваю супергероєм рівно в 5% випадків. Коли по п’ятьох зі ста викликів комусь дійсно потрібна швидка допомога. Тоді є відчуття, що я на своєму місці. Але в реальності левова частка викликів – це робота, де ми абсолютно не потрібні.

Наприклад, люди, які через небажання чекати або незнання викликають швидку допомогу. В результаті приїжджає лікар невідкладних станів, у якого спеціальність – інфаркти, інсульти, відірвані ноги та інше, а батьки чекають, що я полікую їхній дитині кашель. Я ж можу, але краще це зробити педіатру, який ще й додатково вчився працювати з дітьми.

Часто викликають люди похилого віку, які не можуть впоратися зі своїм тиском. Це пов’язано, я вважаю, із не зовсім якісною роботою дільничних лікарів і з тим, що з радянських часів швидку можна викликати з будь-якого приводу – не обов’язково йти в аптеку і витрачати гроші на ліки, нехай приїде швидка і безкоштовно зробить укол, а завтра знову викличемо. Це ж безкоштовно.

З іншої сторони, є такий сайт: www.webmd.com. Це американський сайт для їхніх пацієнтів, створений організацією охорони здоров’я США, на якому перевірена інформація. Там можна ввести свої симптоми і сайт підбере п’ять найімовірніших діагнозів, виходячи з них.

— Що взагалі входить в число ваших обов’язків?

— Як лікар швидкої допомоги я зобов’язаний приїхати на виклик, діагностувати невідкладний стан пацієнта, надати першу допомогу та доставити його живим до лікарні. Якщо пацієнт не потребує госпіталізації, то за законом я маю право сказати, що їхати до лікарні необов’язково. А ось будити всяких п’яних алкоголіків на вулиці – вже не моя зона відповідальності.

— Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

— Велика частина робочого часу витрачається не на лікування, а на дорогу – ти до пацієнта їдеш, ти кудись його везеш, проводиш час в лікарні в очікуванні чергового лікаря. І начебто ти не відпочиваєш, але водночас не зайнятий своєю безпосередньою справою.

Складно буває зрозуміти, в яку лікарню потрібно відвезти пацієнта. Тому що було б логічно, щоб, наприклад, лікарні в Шевченківському районі приймали пацієнтів цього ж району, але ні. Кожен район чергує по якійсь конкретній частині. Наприклад, якщо у мене на швидкій пацієнт в комі, то ми, умовно, їдемо в одну лікарню і виключаємо у невролога інсульт, потім їдемо в іншу, де чергує реанімація вже загального профілю. Тобто ми реанімаційного хворого катаємо туди-сюди по місту.

Це ніяк не залежить від доброчесності лікарів на швидкій або тих, хто чергує, просто це так працює на законодавчому рівні. Подібне забирає найбільше емоційних сил, а набагато складніше працювати без них, ніж без фізичних.

— А були якісь абсурдні ситуації з викликів?

— Була така історія. Надійшов нам якось виклик: людина помирає. Зрозуміло, ми зірвалися, долетіли до місця з мигалками та сиренами, навантажилися апаратурою – кардіограф, дефібрилятор, купа сумок, кілограмів 40 обладнання. Влетіли на дев’ятий поверх без ліфта, а нас зустрічає цілком собі жива бабуся. Бліда, пов’язала на себе хустинку, одягла старомодне нарядне вбрання й каже: «Я вирішила перевірити у себе пульс і не знайшла його. У мене немає пульсу – я вмираю». Ми поміряли тиск, звісно, знайшли у неї пульс, чому вона приємно здивувалася, але повірила, тільки коли зняли кардіограму й показали їй. Тут же бабуся порожевіла, ожила, перестала говорити томним вмираючим голосом. Я потім ще хвалився колегам, що вилікував фактично мертву бабусю.