fbpx

Гепатит, тату, анемія: історії донорів, які здають свою кров попри перешкоди

АвторТетяна Капустинська
12 Червня 2020

14 червня в усьому світі відзначають Міжнародний день донора. У нашій країні, на відміну від інших, все ще вирує багато іноді безглуздих стереотипів та упереджень щодо цієї доброї справи. Ми разом з ініціативою «Агенти крові» зібрали історії людей, які стали на шлях порятунку життів попри щось або заради чогось. Розповідаємо їх вам, щоб ще раз наголосити: донорство крові – це не страшно, безпечно, та навіть корисно і приємно.

Не тисніть на мене

Ольга Дячук

У мене тиск нижче середнього – так склалося генетично. Я давно з цим живу, дискомфорту не відчуваю, свідомість не втрачаю. Однак для донорства це виявилося реальною проблемою, бо майже щоразу мені кажуть «не сьогодні». Але я не здаюся, пояснюю, що це для мене норма і я вже була доноркою, хоча кілька разів мене таки відшивали. Одного разу я приїхала здавати кров для свого хорошого знайомого, який лежав з онкозахворюванням в лікарні. Мені поміряли тиск і, очікувано, відмовили. Але ситуація була критичною, тому я стала наполягати та торгуватися з медсестрами. Зрештою, мені наказали тричі оббігти лікарню та випити 2 міцних еспресо, а потім мерщій до них. Ці маніпуляції спрацювали – тиск був «у нормі» і мені дозволили здати кров. Але, на жаль, мій друг все ж не поборов хворобу. Я би хотіла згадати про нього – Армен Парсаданов був чудовим талановитим фотографом, нам його бракує.

Зі Гимон

Вперше ідея стати донором з’явилася у мене ще в дитинстві, коли я дізналася, що у мене кров резус-фактору 1+ – люди з таким типом вважаються «універсальними донорами». Тому коли через багато років на роботі оголосили, що є можливість здати кров і це можна зробити прямо в офісі поверхом вище, я радісно погодилася. Але, на жаль, на першому ж аналізі, медсестра подивилася на результати та сказала: «Якщо ми це зробимо, вам самій знадобитися переливання. Дуже низький гемоглобін». Виявилося що у мене анемія середньої важкості (ред: коли в крові спостерігається зменшення вмісту гемоглобіну та/або еритроцитів), але невдача також і «підстьобнула» до того, щоб розв’язати цю проблему. Шлях був довгим, але, на щастя, у мене залізодефіцитна анемія, яка добре піддається лікуванню та профілактиці таблетками заліза.

А два роки тому у тата моєї близької подруги виявили рак – потрібні були донори. Моя кров не підходила за групою, але можна було здавати в банк «на заміну». І мене допустили! Я нарешті змогла поділитися тим, що у мене є, а заодно й допомогти подрузі. Відтоді я намагаюся періодично здавати кров – як адресно, так і просто в банк.

До речі, як бонус, наше з чоловіком донорство допомогло з медичними документами, коли ми збирали їх для процесу усиновлення. Там потрібно здати обов’язкові аналізи на ВІЛ/СНІД та інші хвороби, а у нас вже були такі довідки з центру крові. Це прискорило процес і додало плюсиків в карму, коли суддя побачив, що ми ще й донори.

Ілюстрації Марини Кізілової та Орисі Мельник для «Агентів крові»

Гепатит класу «немає»

Катерина Даценко

Вперше я прийшла на донацію у 2017 році, пройшла всі етапи та здала кров. Коли ж зателефонувала в реєстратуру, щоб дізнатися результати своїх аналізів, мене запросили на приватну розмову до терапевта. Там мені повідомили: аналізи виявили наявність позитивного маркеру вірусного гепатиту В (за результатами аналізу методом ІФА). Лікар переконував мене, що помилки бути не може. Звісно, я була шокована. Щоб переконатися, я вирішила перездати аналізи в приватних лабораторіях – на антиген до гепатиту В (виявляє, чи немає хвороби зараз), на антитіла до гепатиту В (виявляє, чи не хворіла людина в минулому), ПЛР-аналіз. Звичайно, власним коштом, причому чималим.

З’ясувалося, що діагноз був хибним і ніякого гепатиту в мене не було. Я не мала сумнівів, що проблему розв’язано – надам результати аналізів і мене все-таки допустять до донації. Проте ні. Лікарі не перепросили за помилку, але навіть не це мене засмутило. Виявилося, що за законодавством результати аналізів, що спростовують захворювання, не беруться до уваги – тому людина не може здавати кров ще цілий рік. А після цього має знову здати всі аналізи: по новому колу, в приватних чи державних клініках, власним коштом, і отримати форму 028-о.

Мені є чим займатися в житті, крім походів по медзакладах, але я твердо вирішила довести справу до кінця. Через рік я перездала аналізи, пішла до сімейного лікаря, щоб взяти форму для відновлення донорства. Виявилося, що лікар вперше чує про таку форму. Ми зібрали цілий «консиліум» в поліклініці, але ніхто не знав, що воно таке. Тоді мені запропонували написати довідку від руки – в Центр крові мене запевнили, що такий варіант цілком підійде.Але коли дійшло до діла, вони були готові прийняти тільки форму. Зберігати ентузіазм було все складніше.

Я пішла до інфекціоніста, проте аналізам було вже кілька днів, і інфекціоніст запропонував мені знову їх перездати. На щастя, мені вдалося переконати лікаря, що в цьому немає потреби. Але про таємничу форму 028-о там також чули вперше. Лікарі дуже дивувалися, коли дізналися, скільки часу та зусиль я присвячую цьому питанню. Запитали: “«Навіщо вам це?». Проте воно якесь риторичне, навіть екзистенційне, особливо якщо врахувати, що своє право на донорство доводиться виборювати.

Нарешті аналізи в Центрі крові підтвердили, що все гаразді мене допустили до кроводачі. Наразі я маю вже 5 донацій, всі відбулися без жодних проблем. Проте я досі точно не знаю офіційну причину, чому так сталося – тільки в приватних розмовах чула, що це можливо через неякісні реагенти або людський фактор. Для мене було принципово пройти весь шлях, щоб довести собі та іншим людям, що це можливо. Але: чи багато людей готові подолати всі кола бюрократії, аби повернутися в донорство? Процедура є, проте вона занадто складна та в законодавстві прописана не досить чітко.

Ілюстрації Ганни Богданової та Катерини Лазнюк для «Агентів крові»

В зоні очікування

Катерина Ігорівна

Я стала цікавитись темою донорства ще в 15 років – вже тоді ідея рятувати життя таким шляхом здавалася мені чудовою та реальною. Довго очікувала свого повноліття, тому майже одразу після виповнення 18 років поїхала на станцію переливання крові. Усі показники були в нормі й від тоді я стала регулярним донором, але не щоразу вдавалось пройти донацію. На роботі мені діагностували анемію середнього ступеня тяжкості й заборонили здавати кров. Пройшовши лікування й здавши ще декілька разів аналіз, тишком-нишком за півроку я повернулась до рядів донорів. Після того анемія поверталася ще декілька разів, але слабша. Я знову проходила лікування, чекала та поверталася попри все. Зараз мій стан стабілізувався, а зі мною донорами крові стала моя родина – кожну донацію ми проходимо повним складом.

Теплі стосунки

Марія Захаренко

У мене вроджена схильність до співчуття та бажання допомагати, тому досить стабільний розвиток теплих стосунків з донорством. У перший раз я здала кров десь у 19 років, коли однокурсниця опублікувала пост, у якому просила допомогти знайомій. Тоді я особливо нічого не знала про важливість і користь донорства, до того ж було трішки стрьомно, але це здавалося реальною можливістю зробити щось хороше. Я вирішила, що це знак і пішла, нікому не сказавши. Але в останній момент, під тиском невизначеності, написала мамі повідомлення. Вона сама в студентські роки була доноркою, розпереживалась і попросила більше так не робити. І хоч перша донація пройшла успішно, безболісно та швидко, дійсно деякий час кров я не здавала.

Потім знову побачила оголошення знайомих про пошук донорів і знову та ж думка: «Це знак, треба йти». Паралельно один із найкращих друзів почав підсаджувати на ідею постійного донорства, що йому, в принципі, і вдалося. Поступово прийшло розуміння важливості цієї місії та головна для мене теза, якою я пояснюю своє донорство: кров – це те, що ти не зможеш купити за гроші, якщо її ніхто не прийде і фізично не здасть. На диво, при всій моїй, як мені здається, постійній фізичній кволості, показники крові у мене чарівним чином завжди були в нормі. Більш того, з кожною кровоздачею вони ставали все кращими.

З дивини донорство перейшло для мене в розряд звичної та дуже важливої процедури. З’явилась реєстрація на сайті donor.ua , а згодом – навіть посвідчення донора. Зараз я маю близько 15 донацій і періодично зіштовхувалась зі скептиками, які кажуть щось на кшталт «кров продають за великі гроші, а ти тут своє здоров’я підриваєш» або «кров виливають, а ти оце здаєш». Але кілька випадків спілкування з родичами реципієнтів ламали ці сумніви.

Дуже запам’ятався один випадок в Охматдиті. Ранній ранок, донори вже формували неабияку чергу, а я сиділа та сонно позіхала. Настрій був такий собі, бо недоспала, їхала забитою маршруткою, що теж неприємно. Турбували робочі проблеми, а тут ще й ця черга. І тут до мене наблизився якийсь чоловік і запитав, чи часом у мене не 4+ група, бо його дитині саме така і потрібна. У той момент я зрозуміла, наскільки дріб’язкові оці ранкові проблеми, а також помітила, що під лікарнями, як правило, чатують на донорів татусі, бо мами у цей час з дитиною лежать в палаті. Такі речі – найпотужніший стимул їхати в лікарню у будь-яку погоду, тримати ті дієти та ділитись своїми краплинами.

Ілюстрації Олени Лондон і Тетяни Кремень для «Агентів крові»

Адресна допомога

Олена Катана

На День донора у 2012 році я зареєструвалася на сайті donor.ua. Почала читати інформацію та була вражена тим, що людей із негативним резус-фактором є лише 14% на планеті. За два дні до випуску з університету вперше здала кров. У ті часи батьки часто дзвонили донорам самостійно, благаючи про допомогу. Уявіть, що в Охматдит приїздять діти зі всієї України, і в пошуках крові вони залишаються у чужому місті сам на сам зі своєю хворобою. Випадковості не випадкові – вперше я здала кров своєму земляку, хлопчику з Хмельницької області. Я бачилась з його батьками: з мамою біля відділення і з татом, який приводив донорів до пункту здачі. Після кровоздачі вони мені передзвонили, подякували та сказали, що з моїми аналізами все гаразд, а на Новий рік я навіть надіслали привітання.

Вдруге я здавала кров для трирічної дівчинки – мені довелося познайомитися з нею особисто, тому що я віддавала кров для аналізів її мамі. Тоді маленька Маріанна побачила пов’язку на моїй руці та сказала: «Тьотю, тобі не було боляче? Дякую тобі». І я розплакалася, тому що тіло цієї крихітної дівчинки було в гематомах від катетерів, але жаліла вона мене. Після цього випадку я не лише сама постійно здавала кров, а й шукала донорів серед студентів свого університету. Потім, щоправда, довелося зробити перерву, адже я завагітніла. Але моїй дитині вже рік і я обіцяю, що скоро знову буду «в строю».

12 місяців

Тетяна Капустинська

Усе життя мене тягне до волонтерства, благодійності та добрих справ загалом. Я працювала у Благодійному магазині, роздавала їжу безпритульним, відвозила речі у дитбудинки тощо. Тому тільки питанням часу було, коли ж донорство захопить мою увагу. Я довго думала над цим і вагалася, завжди знаходила відмазки, щоб «не цього разу». Зараз я розумію, що стереотипи, які, на жаль, міцно вросли в наше суспільство, на рівні підсвідомості віддаляли від мене цей момент. Коли ж він настав, перше, що я зробила після донації – вперше в житті втратила свідомість. З’ясувалося, що це не одноразова акція, тому далі після кожної кровоздачі організм норовив піти в режим енергозбереження. Хоч і відбувалося це не так часто. В мене є татуювання – 4 роки тому, коли я ще не здавала кров, мене намагалися переконати в тому, що з ними мені не стати на шлях донорства. Але я людина сучасна, з інтернетом, тому швидко з’ясувала, що малюнки на тілі – не завадять, треба лише почекати рік. Тож тепер, перед тим, як зробити тату, я вичікую 12 місяців від останнього сеансу, здаю кров, і йду до майстра. Нечасті здачі крові компенсую іншим – волонтерством і допомогою донорським ініціативам.

Ілюстрації Ірини Вале та Саши Паіс для «Агентів крові»

Ну мам!

Євгенія В’язовченко

Я була дитиною-любителькою знепритомніти в найвідповідальніший момент, коли у мами руки зайняті та нікому мене зловити. Космос під очима та блідість були моєю коронною фішкою, щоб відпроситися з уроків, якщо не зробила домашку – головне додати сумний вираз обличчя та підтвердження зі шкільного медпункту про тиск 90 на 60 (низький). Мама завжди була проти навантажень на мене, тому коли я вирішила зайнятися гірським туризмом – ми сперечалися кілька років. Зараз, звичайно, я вже не та бліда дитина, але, коли я вирішила бігати марафони – ми з мамою знову боролися. Апогеєм нашого протистояння стало моє зізнання, що я – донор. Зараз мені доводиться несолодко, оскільки, якщо я раптом себе погано почуваю, то все через донорство або біг – тут на вибір. Були й інші перепони на шляху до донорства – перша спроба здачі крові була невдала. Я прийшла в Охматдит в грудні 2015-го і терапевт мене запитала про вагу. Я відразу видала: «50 кг!», але ваги підло показали 49,6. Відтоді я багато їм! Хоч цим мама задоволена…

Спільнота

Роман Шмалько

Я дізнався про донорство під час Майдану, тоді вперше і здав кров. Спочатку намагався заохотити друзів, але зустрівся зі спротивом і багатьма пересторогами щодо цього. Але в мене є така вдача – як тільки даю всесвіту запит, то з часом він чує і все змінює. Тому зараз в моєму оточенні більшість друзів є донорами. Ми створили спортивний клуб, однією з цінностей якого є соціальна допомога – раз на декілька місяців організовуємо спільні кроводачі. В мене високий рівень тромбоцитів, тому я з радістю ділюся ними. Вже маю 25 кровоздач – ще трішки й буду почесним донором.

Обкладинка – ілюстраторка Тетяна Кремень

Читайте більше цікавого