Насправді митці аж ніяк не сміливіші, не шляхетніші й не цілеспрямованіші за фермерів, що йдуть за будь-якої погоди чортзна-куди, аби захистити свої отари. Чи за рестораторку, яка опівночі каже «добраніч» останньому відвідувачу, а о 4 ранку висмикує себе з ліжка, щоб не проґавити на ринку найякісніші продукти. Або, якщо вже про це мова, згадаю майстра-каменяра, який набив мозолі й випрацював до болю спину, зводячи будинки.

У тому, що стосується відданості справі та серйозності намірів, мало що їх розрізняє, хіба що те, як ми вирішили поцінувати їхню діяльність. Мета у них одна й та сама. І в усіх згаданих випадках – не надто романтична, не надто висока. Вони хочуть вижити і, якщо пощастить, жити добре, заробляючи достатньо грошей, аби продовжувати свою справу.

Та якщо фермери й ресторатори можуть годинами розводитися про прозу грошових потоків та операційні маржі, митці, як правило, щодо грошей тримають рота на замку. Бо це якось трохи вульгарно, навіть принизливо. А ще це загрожує руйнацією ілюзій, що їх ми самі витворили, буцімто митці – божества, яких не торкаються брудні реалії повсякдення.

Утім, інколи трапляються винятки. Енді Воргола так зачарували гроші й споживацтво, що він зробив їх темою своєї творчості. Він назвав свою студію фабрикою, а одного разу сказав: 

«Робити гроші –  це мистецтво, і робота – це мистецтво, а успішний бізнес – це найкраще мистецтво». 

Він виготовляв принти споживчих товарів, знаменитостей і доларових знаків.

Воргол фактично робив зображення грошей, які потім міняв на справжні. Отож, це був успішний бізнес – у всіх сенсах.

Воргол був надзвичайно заповзятливим. Але, зрештою, такими є всі успішні митці. Вони мають такими бути. Митці, так само, як фермер, рестораторка і будівельник, – гендиректори власного бізнесу. Вони повинні мати гостре чуття до маркетингу та інтуїтивне розуміння бренду; у пристойному товаристві вони й слівцем не прохопляться про оті бридкі корпоративні концепції, хоча насправді це їхня друга натура. Вони довго не протрималися б, якби такими не були. Зрештою, вони зайняті в бізнесі постачанням товарів, що не мають конкретного функціонального або цільового призначення: багаті клієнти понад усе цінують те, чим вирізняється бренд.

Не випадково великі історичні центри мистецтва – Венеція, Амстердам, Нью-Йорк – були водночас і великими центрами світового бізнесу. Заповзятливий митець тягнеться до грошей, як рисувальник графіті до стіни. І так було завжди.

Пітер Пауль Рубенс (1577-1640) був добрим митцем і геніальним бізнесменом. Поки асистенти без упину гарували на його студії-фабриці в Антверпені, підприємливий Рубенс мандрував Європою, навідувався в розкішні маєтки знаті й королівські палаци та повідомляв можновладцям, що як вони не хочуть пасти задніх, то потребують для своєї парадної зали одненьку з його гігантських, розпашілих плоттю, барокових картин. Власне, Рубенс заснував найефективнішу практику мистецтва продажу «по хатах» за століття до того, як «агенти Ейвон» почали свій похід.

Митці – таки підприємці. Вони легко ризикнуть усім заради шансу досягти успіху самотужки й зробити той твір, що його – вони це відчувають! – покликані створити. Вони жебратимуть і позичатимуть, щоб заплатити за оренду майстерні, купити необхідні матеріали, а також прогодуватися впродовж тривалих місяців творчих зусиль. І всі сподіваються, що зможуть продати свої вироби за ціною, яка покриє витрати, і ще залишиться достатньо (прибуток) для інвестицій у наступний твір. А якщо пощастить, спродадуть і його, та ще й за вищою ціною. І тоді, коли справи підуть добре, можна орендувати більшу й кращу майстерню, найняти асистентів, збудувати бізнес.

Інтелектуальна та емоційна мотивація не приносять прибутку, але без них ніяк. Прибуток купує свободу. Свобода забезпечує час. А час для митця – найцінніший із усіх споживчих товарів.

Навіть Вінсент ван Ґоґ, імовірно, найбільш розкручений образ романтизованого богемного митця, насправді був стовідсотково заповзятливим та обізнаним у комерції підприємцем. Не був він, як звикли вважати, знедоленим голяком – а був бізнесменом-початківцем, який співпрацював із молодшим братом Тео, арт-дилером.

Тео був грошовитою людиною. Він вкладав великі кошти у старшого брата, тому дороге полотно та фарби завжди були під рукою в ненаситного Вінсента (а ще житло, їжа, одяг – відповідно до потреб).

Вінсент керував цим життєво важливим джерелом бюджету з тією прискіпливою, пильною увагою, якої можна сподіватися від дрібного бізнесмена, що спілкується з банківським клерком. Він безперервно засипав Тео листами, інформуючи про свої успіхи. Також у листах часто звучить прохання про додаткові кошти, і митець, як він дає зрозуміти, уповні свідомий своїх комерційних зобов’язань. У одному з таких листів Вінсент писав: «Це цілковито мій обов’язок – намагатися заробити гроші своєю працею».

Це були спільні інвестиції в комерційне підприємство, на вивісці якого міг би красуватися напис «Вінсент ван Ґоґ Інк.» і яке – Вінсент у цьому переконував Тео – «поверне всі гроші, що ти позичав мені впродовж кількох років». Вінсент також усвідомлював необхідність бути гнучким і поступливим у бізнесі, й у 1883 році пообіцяв:

«Ні в якому разі я не відмовлюся від великих комісійних, щоб це не було, подобається це мені чи ні, я намагатимуся зробити так, як треба, або перероблю, як буде треба».

Вінсент пояснював братові бізнес-аспекти їхніх інвестиційних стосунків, уживаючи основних зворотів ділового мовлення: «От дивися, пофарбоване полотно коштує більше, ніж чисте полотно». Він навіть зізнався Тео в готовності взятися до іншої справи, якщо в мистецькому бізнесі йому не пощастить: «Мій любий брате, якщо мене не виснажить і не доведе до сказу цей триклятий живопис, я ще стану таким дилером!».

Звучить безпідставно оптимістично. Вінсент уже пробував свої сили як арт-дилер – і виявився геть безпорадним. Але це засвідчує, що він мав явну комерційну жилку: коли справи йшли кепсько, Вінсент казав, що треба йти і продавати.

А може бути так, що Воргол скоротив оте висловлювання про успішний бізнес як найкраще мистецтво? Міг же він закінчити речення словами «…і найкращі митці успішні в бізнесі», цитуючи братів ван Ґоґів як найпереконливіший приклад? Нехай їхнє партнерство не одразу принесло комерційний успіх, та якби вони обидва не померли в досить молодому віці, перш ніж «Вінсент ван Ґоґ Інк.» набрала обертів, імовірно, вони б уповні зібрали плоди нині одного з найвідоміших і найбільш розкручених мистецьких брендів світу.