fbpx

Філологія карантину: звідки взялися слова, які у дні коронавірусу вживають всі

АвторЮлія Олешко
5 Травня 2020

Останні місяці на небі й землі тільки і розмов, що про карантин. А ще про ізоляцію, маски й епідемію. Platfor.ma завдяки кандидатці наук Юлії Олешко розібралася, звідки ж взялася ключова лексика 2020-го, чому гречка така загадкова та як лагідно називати кажанів і їхніх колег.

Карантин

До української карантин прийшов із французької – від quarantaine. Але якщо зазирнути до етимологічних глибин, то італійське quarantena (порядковий числівник жіночого роду – “сорокова”) є скороченням від quaranta giorni, тобто “сорок днів”.

У 1340-х Європа страждала від чуми. Аби боротися з нею, чиновники портового містечка Рагуза (нині –  Дубровник, Хорватія, а тоді під контролем Венеції), впровадили закон з обмеженнями. В тому числі з trentino – тридцятиденним періодом ізоляції для моряків, які прибували з населених пунктів, уражених чумою. Якщо заборону контактувати з тими, хто був на суднах, не виконували, порушників також ізолювали на тридцять днів. Імовірно, цього часу було недостатньо, аби запобігти поширенню хвороби, тож згодом trentino подовжили до quarantino, сорока днів. 

Звісно, існує й інше пояснення саме 40 днів, характерне для середньовічного світовідчуття. Аби досягти ефекту відособленості з тим, щоб уникнути масової хвороби, потрібно було звернутися до сакральної християнської символіки. Тут стало в пригоді число 40. Згадайте сорокаденне перебування Ісуса в пустелі, Великий піст, що також триває 40 днів, плюс такий самий час Мойсей перебував на горі Синай, щоб отримати десять заповідей. Тож, можливо, зараз ми маємо не трентин, а карантин через релігійність середньовічної Італії.

Далі в окремих випадках карантин став означати сорокаденний термін для будь-чого. Наприклад, період, протягом якого вдові було дозволено законом залишатися в будинку померлого чоловіка, не сплачуючи оренди своїм спадкоємцям. Таке правило діяло в Англії XVII ст. 

Але хвороби існували й раніше, а тому ідея відмежовувати хворих людей від здорових також не є новою. Найкраще це було зрозуміло на прикладі прокази. За межами середньовічного міста створювали лепрозорії, які називали лазаретами. І ви вже, напевно, здогадуєтесь про історичний зв’язок з іменем біблійного бідняка Лазаря, хворого на проказу. Одним з найефективніших лепрозоріїв був острів Лазаретто у Венеційській затоці, адже заразити здорових людей значно складніше, якщо до них треба плисти 4,5 км. 

Не дивно, що ефективна ізоляція була саме на острові, адже слово ізоляція й походить від латинського слова insula – “острів”, яке далі перетворилося на італійське isola. І, до речі, так, “інсулін” – мовний родич “острова”. Ізолюватися значить відокремитися від інших, втратити сполучення з суходолом – таке собі географічне соціальне дистанціювання.

Загадкова гречка

Гречка – радянський суперфуд, що називається на честь народу, в раціоні якого такої їжі взагалі-то немає. Вирощують гречку, крім колишніх країн СНД, ще Китай і Японія. Там з неї роблять локшину і навіть заварюють чай. Але саме як кашу її вживають небагато де.

У Європі гречку сприймають як кормову культуру, не вживаючи її в їжу через гіркуватий смак, характерний для виду fagopyrum tataricum. Саме тому говорять про зв’язок назви “гречка” зі словами “гіркий” і “гірчиця”, через подібність зерняток обох рослин і їх гіркуватий смак (що однак не стосується звичного для нас виду гречки – fagopyrum esculentum).

Уже стала хрестоматійною гіпотеза, що на руських землях цю культуру почали вирощувати ченці на монастирських угіддях, привізши її з Візантії, оскільки гіркуватий смак крупи відповідав християнській філософії аскези. Утім, насправді ця рослина з’явилася на території сучасної України ще до появи християнства. 

Взагалі першими вживати гречку почали народи Північної Індії та Непалу, які понад 4 тис. років тому населяли Гімалаї. Називали її “чорним рисом”, а сучасні тюркські народи звуть “чорною пшеницею”. Проте спільного між рослинами мало – гречка є псевдозлаком, а отже є непримхливою, порівняно зі злаковими, до ґрунту й світла. Цей факт цілком додає переконливості гіпотезі, що гречка може бути спадком кочових племен: скіфів чи сарматів. 

Припускають, що походження української гречки – східне, вважаючи її монгольською новацією або пов’язуючи з купцями з Великої Булгарії, де існували ринки з великою кількість азійських продуктів. Щоправда, обидві версії походження жодним чином не пояснюють сучасної назви, яку, можливо, слід датувати пізнішим часом. Про те, що гречка прийшла зі Сходу, свідчить одна з її назв – татарка (хоча в традиційній кухні татар вона відсутня), а фінською мовою вона й зветься tattari. 

Загалом, чи то Греція була найбільш “медійною” країною з усіх, звідки до нас надходила гречка, чи то все, що йшло зі Сходу, деякий час вважалося “грецьким”. Так само, як усі іноземці колись були “німцями”, бо вважалися німими, адже не вміли говорити нормальною і зрозумілою українцям мовою.

До речі, не допомагають з гречкою й інші мови: італійці йменують її “арабським зерном” (grano saraceno), чехи – “язичницьким” (pohanka). Латинська назва, яку дав Карл Лінней, – Polygonum fagopyrum, що дослівно означає “букоподібний горішок” через виразну схожість.

Маска і туш

Перші медичні маски з’явилися на початку ХХ ст., коли під час вивчення туберкульозу, було розроблено крапельну теорію зараження. Тоді використовувалися маски, які всі бумери шили в школі на урок медицини – декілька шарів марлі, що мають закривати обличчя від носа до підборіддя. 

Слово маска походить від французького masque, “предмета для приховування або захисту обличчя”, з італійського maschera, латинського masca “маска, привид, кошмар”. Переносне значення – “все, що використовують для приховування” – відоме з XVI ст. 

Попередником “маски” та її оригінальним відповідником для української мови є “личина”. Не потрібно докладати зусиль, щоб помітити той самий корінь, що й у словах “лик”, “лице”. “Личина” означала як підступну людину, так і мару, й маску. Тобто якби ми жили двісті років тому, у громадських місцях не можна було б з’являтися без личини.  

Але личинка – не маленька маска. Здавалося б, що може бути спільного між маскою й стадією розвитку комахи. Та яке би значення ми не вкладали у слово “личина”, ми маємо на увазі зовнішній вигляд, за яким ховається справжня сутність. За личинкою, точніше в ній, ховається її справжня сутність – комаха, на яку з часом перетвориться ця личинка. 

Так само застарілим словом на позначення маски є запозичення “машкара”, що означало страховисько, спотворене обличчя, людину в масці, карнавальну маску. А тут легко впізнати інше, точно відоме жінкам (перепрошую за сексистський стереотип) слово – mascara. Англійське слово, що позначає косметику для фарбування брів та вій, яку первинно використовували актори, прийшло в ХІХ ст. з іспанської: mascara – “пляма, маска”.  Імовірно, пов’язано з провансальським і каталонським mascarar – “чорнити, мастити чорною фарбою”. 

Ну а більш звичне для нас “туш” було запозичено через німецьку з французької і має спільний корінь з дієсловом “toucher” – тобто торкатися. Хоча прямо зараз, як ми знаємо, toucher ваше обличчя не рекомендовано.

Епідемія і самолікування у XVIII ст.

Латинське слово epidemia утворилося як результат трансформації грецького ἐπιδημία νόσος “поширена в народі хвороба”. Відповідно, на позначення масштабної епідемії використовують слово пандемія, де πᾶν (παντός) означає “весь, усякий”. Цікаво, що це слово спочатку наголошувалося на е, “пандЕмія”, як і “епідЕмія”; а обидва слова зафіксовано у вжитку українською мовою лише в XX ст. 

Але ж чума й холера були й раніше. Усіляку епідемію і пошесть називали повҍтре (повҍтра). Вочевидь, спостережливі пращури мали на увазі повітряно-крапельний шлях передачі хвороби. Високолетальні епідемії називали “мор”, “моровиця” і вважали їх божою карою. Лікували їх, як і годиться донауковому суспільству, – сумнівно й неефективно. 

А в одному з лікарських порадників першої половини XVIII ст. міститься “Лікарства описаніє, которими без медика в дому всяк поратоваться может”. Про те, що “самолікування може бути шкідливим для вашого здоров’я”, мабуть, ще тоді не чули. 

Серед превентивних заходів від гострих респіраторних захворювань, що спричиняють епідемію (повітре), пропонують, поки ви на карантині, змішати смолу з сіркою “і корою березовою курить в хоромах”. Якщо ж вам необхідно порушити режим самоізоляції й вийти в люди – не питання. Тут також є порада. “Зеліє, звано косшиско (косички, дика м’ята), свіже держи в устах, жуючи оноє, ходячи между заповітреними, і не заразишся, реч певна, только чтоб жадної речи ся не касал”. Заборона торкатися предметів вражає актуальністю, а жування дикої м’яти, яке забезпечує резистентність до бактерій і вірусів, навіть перебуваючи серед хворих, звучить прям-таки фантастично.

Кажан і коза

Якщо Covid-19 і поширився через споживання в їжу тварини, то це був не кажан, а крилан. Кажанами називають вид Microchiroptera, звичний для наших широт. На відміну від криланів (Megachiroptera), таких собі фрукторіанців, кажани споживають ще й комах, м’ясо, кров і пилок.

Російське “летучая мышь” є калькою німецького Fledermaus або нідерландського vleermuis, та ці назви, як і французька chauve-souris (дослівно “лиса миша”) лише вводять в оману, оскільки лиликоподібні становлять окремий від мишоподібних ряд. 

Лилик – абсолютний синонім до слова “кажан”. Назва походить від праслов’янського дієслова *lelejati (“хитатися, коливатися”), що можна пояснити переривчастим, нерівним характером польоту відповідних тварин

Одним із найпоширеніших родів серед лиликових є нетопир (Pipistrellus). Припущення щодо походження назви таке: праслов’янське *netopyrь є поєднанням коренів *neto (від *nokt- – “ніч”) і -pyrь (від *per- – “літати”), тобто “нічний літун”. Друга етимологічна версія виводить *netopyrь від *ne (“не”), *to (“то”) і *pyrь (“птах”); буцімто так позначали істоту, яка літає, але не є птахом. Третя версія – звуконаслідувальна: *netopyrь має варіант *lepetyrь, тобто має зв’язок із дієсловом “лепетати” – звуки літання рукокрилих.

Узагалі українські назви цих тваринок надзвичайно симпатичні: нічниця, вечірниця, вухань, широковух, карлик, ночовид, вертинець, підковик. І більшість з них занесено до Червоної книги України. 

Назва кажан (староукраїнське “кожан”) походить від “кожа”, що вказує на зовнішній вигляд лилика, у якого крила – шкіряні перетинки, і закриваючись ними, він здається непокритим хутром. Звукова заміна о на а відбулася під впливом наголошеного “а” в наступному складі.  

Якщо зазирнути далі, на попередній етимологічний рівень, то слово кожа означало “козяча”, тобто праслов’янське *kozi̯ā означало шкуру кози. Згодом так почали називати вичинену шкуру будь-якої тварини. Щодо слів “шкіра” й “шкура”, то вони також сягають корінням у праслов’янську мову (*skora) і є етимологічно спорідненими зі словом “кора”.

Ну а ми радимо вам частіше вживати ті слова, які складаються в речення про розумне і важливе. Незалежно від їхнього походження.

Читайте більше цікавого