fbpx

«Для сухопутних звучить як “юнга”»: історія українця, професія якого – море

АвторТетяна Капустинська
3 Листопада 2020

«Моряк, ти надто довго плавав», – це практично про нашого героя. Він пробув у морі на декілька місяців довше через карантин, ночами стояв вахту, їв холодні яйця та тусувався у мажорному клубі в китайській провінції. І навіть це ще не все. Ми поспілкувалися з моряком Олексієм Новосадовим, який чотири рази ходив у плавання – про особливості його професії та життя на воді, а також попросили розповісти цікаві історії з практики.

– Яке це – бути моряком?

– Це важко. Попри це, у багатьох містах на кшталт Одеси всі думають, що нам платять просто за те, що ми погодилися піти в рейс. Люди не замислюються, що капіталісти відіб’ють кожну копієчку, яку вони заплатили. А важко зокрема тому, що сім’ю не бачиш і позбавлений деяких благ цивілізації, які є на суші.

– Наприклад?

– Наприклад, інтернет. Я знаю дуже мало людей нашого покоління, які через свою роботу можуть від нього відмовитися на тривалий час. На деяких суднах встановлюють супутникові антени, але у моєму випадку інтернет був тільки в порту. Тобто, якщо ти йдеш у море на вісім діб, то весь цей час ти повністю відрізаний від світу. З одного боку, це класне відчуття, є час подумати про життя, не забиваючи мозок непотрібною інформацією, яка на тебе ллється з мережі. Ти починаєш цінувати цей стан єднання з собою. З іншого боку, без інтернету іноді буває страшенно нудно. Але головне – це зв’язок з рідними та близькими, який втрачається на тиждень або більше.

– На скільки у тебе був останній контракт?

– Мав бути максимум півроку, але через коронавірус його затримали – вийшло дев’ять місяців.

 

Олексій та судно в порівнянні.

– А як ти взагалі потрапив на цю роботу?

– Рішення поступати в морехідку прийшло тому, що батько був моряком. Він відразу попереджав, що буде важко, і ні в якому разі не наполягав на цьому, але я настільки надихнувся його розповідями, що було цікаво спробувати. До того, як я потрапив на перший свій контракт, я прямо мріяв піти в море. Коли це сталося, то на мені були величезні рожеві окуляри: навколо все нове, цікаве, для тебе незрозуміле, якийсь інший світ. І напіввійськовий лад. Там не було ніякої муштри, тому що це торговий флот, але все одно мала місце бути чітка субординація та поважався досвід. Бувалі моряки, до речі, мало не іншою мовою розмовляють, тому що у них превалює специфічна лексика. Тому якщо багато часу з ними провести, потім приїжджаєш додому і називаєш кухню камбуз. Загалом, після першого свого плавання я був прям окриленим.

Другого разу я зрозумів, що не важливо, ким і де ти працюєш, головне – люди, які тебе оточують. Яким би старим не було судно, якою б важкою не виявилася лінія, скільки б ви всі не досипали та як багато не працювали б – все це немає значення, якщо хороший екіпаж.

– Наскільки взагалі складно проводити такий великий відрізок часу з одними й тими ж людьми?

– Психологічно – складно, а ось фізично – дивлячись, з чим порівнювати. Наприклад, якщо уявити, що на суші ти намагаєшся заробити стільки ж, скільки на судні, то будеш втомлюватися як тварина. Особливо, якщо це якісь робочі професії. На судні зварювальник отримує близько $2 тис. на місяць – щоб заробляти в цій сфері такі гроші на суші, потрібно буде працювати набагато довше та важче. Але при цьому, ввечері ти будеш повертатися до родини, користуватися інтернетом та їсти те, що хочеш. 

В морі ти розумієш, що в тебе немає вибору. Що тобі надіслав судновласник – тим ти й будеш харчуватися. Так само з людьми – ти не обираєш, з ким спілкуватися. Якщо у вас збігся контракт, то ти розумієш, що ще пів року від цієї людини нікуди не дінешся.

– Ким ти взагалі працював на судні та що робив?

– Я був чимось середнім між кадетом і четвертим помічником. Система яка – я взагалі вчився на штурмана, щоб потім стати капітаном. Ти рухаєшся кар’єрними сходами й спочатку якийсь час практикуєшся на посаді кадета – для вас, сухопутних, це звучить як «юнга».

– Ти мене зараз назвав сухопутною? Це як блідолиця?

– Ну ти ж там не була – пояснюю простіше, тому що система своєрідна. Так от, загалом, у мене був ментор – старший помічник капітана, який відповідав за моє проходження практики на судні. Він же разом з капітаном приймав рішення, давати мені промоушн чи ні – це такий лист-характеристика, в якому зазначено, чи готовий я перейти на наступну посаду. Якщо промоушн не дають, то ти змушений ще раз йти кадетом. У мене було чотири контракти – це досить багато, тому що люди десь після третього стають вже помічниками. Але в цьому є і моя провина – я і сам не знаю, навіщо пішов в останній контракт, тому що на той час розчарувався та не показував якихось крутих результатів. 

У мене в компанії кадетам платили чомусь більше, ніж скрізь, – $900. Зазвичай це $400-500 – невелика неустойка, яка навіть не вважається зарплатою, адже ти працюєш на перспективу. Але, по факту, у мене були обов’язки, суміжні з помічником – через те, що у мене є диплом, капітан довіряв мені та міг поставити в самостійну вахту. Це дуже велика відповідальність. А якщо я не стояв сам, то допомагав старшому помічнику на нічній вахті.

Це, до речі, цікавий факт, адже виходить, що три роки поспіль з перервами один раз в п’ять місяців, а другий – у два тижні, я не спав ночами. Я стояв вахти з опівночі до 6 ранку, потім до 12 дня спав, а о 12 був обід – все чітко за розкладом. Якщо не встиг, то це твої проблеми, можеш потім давитися шоколадками вже за гроші або якось домовлятися з кухарем. Найжахливіше – це холодні яйця. Коли на сніданок готують яєчню, а ти його пропускаєш, тому що спиш після вахти, то кухар залишає її загорнутою у холодильнику. Навіть мікрохвильовка не рятує цю злиплу субстанцію.

– Коли ти стоїш вахту, то за чим конкретно спостерігаєш?

– Нічні вахти – це випадок, коли весь екіпаж, який працював вдень, спить, а судно йде, адже він ніколи не зупиняється. Для цього потрібні люди, які будуть за всім стежити та керувати. Це і є вахта, а вночі вона посилена, щоб нікуди не наїхати та в цілому не збитися з курсу. Помічник стежить за позицією судна, за глибиною, щоб не сісти на мілину, за навігацією, за погодою, заповнює судновий журнал – це дуже важливий документ, в якому не можна робити помилки. Також контролює роботу всього судна.

Я йому допомагав – стежив за тим, щоб ми йшли в правильному напрямку, за позицією і за погодою, а також за тим, щоб не було непередбачених ситуацій. Там не такий трафік як в Китаї на дорогах, але все одно він є – під берегом багато інших судів, з якими потрібно якось розходитися. А судно – це величезна конструкція, в управлінні якою потрібно розуміти, що це не машина, де ти натиснеш на гальмо і зупинишся. Ця штука важить 75 тис. тонн і має величезну інерцію – ти не зможеш в разі екстреної ситуації зупинитися за пару хвилин. Свій маневр потрібно продумувати заздалегідь. Для цього є спеціальний звід правил – запобігати зіткненню, – керівництво або вахтовий помічник приймає своє рішення відповідно до нього. 

Є купа дрібниць, за якими потрібно стежити та які потрібно перевіряти, і дотепер не придумали приладу краще, ніж людські очі. Тому бінокль – наше все. При цьому є купа допоміжних систем, за якими потрібно стежити та які допомагають в роботі, але покластися повністю можеш тільки на себе. Раніше, до речі, коли не було GPS, за допомогою зверталися до астрономії. Люди користувалися секстантом і за допомогою зірок, місяця та сонця визначали позицію.

Однак хто б там чим не займався, за все на судні відповідає капітан, тому стільки поваги до цих людей – він для екіпажу мало не божество.

– Ну і зарплата відповідна?

– Звичайно, на моєму судні у капітана був оклад у $10 тис. Є зарплати й до $20 тис., але це специфічний флот, де багато чого потрібно знати. Варто розуміти, що це заслужені гроші, тому що за міжнародним законодавством, якщо стався, наприклад, розлив мазуту або дизеля під час заправки, або нафти, якщо це танкер, що її перевозить, – за це відповідає завжди капітан. Якщо хтось помер або травмувався – те ж саме. «Відповідає» – означає, що він сідає у в’язницю. Це людина, яка готова до ризику та може побудувати роботу екіпажу так, що буде впевнена: люди не підставлять.

Коли ми робимо складні маневри, підходимо в порт, швартуємося або йдемо по вузькому каналу – капітан завжди знаходиться на мостику, незалежно від того, скільки це триватиме. Наприклад, ми проходили Панамський канал і весь цей час, а це 14 годин, він був на ногах і в напрузі: стежив за всім, що відбувається, щоб ми нікуди не вдарилися, а лоцман давав правильні команди. Але коли капітан спить, більша частина відповідальності перекладається на його вахтового помічника.

– Скільки вас взагалі на судні?

– На моєму типі судів – 20-25 осіб.

– Ти взагалі хочеш колись стати капітаном?

– Я зараз в принципі хочу з морями зав’язувати, тому що це не зовсім мій лайфстайл. Я побачив більше мінусів, ніж плюсів, хоча останніх теж дуже багато. Наприклад, багато хто говорить, що «так ти ж весь світ побачив»! Але це не завжди так. Зовсім різні речі, коли ти їдеш з родиною дивитися В’єтнам і купатися на пляжі, і коли ти приїжджаєш туди на судні з роботою, яку ти повинен виконати. Коли ти працюєш без вихідних і маєш купу обов’язків крім вахти, у тебе просто немає часу вийти в місто та щось подивитися. 

Час, що відводиться в тому чи іншому місті, дуже залежить від судна і швидкості його вивантаження. Є суда, які можуть тижнями стояти. Але у нас все відбувалося дуже швидко – були стоянки в порту по 9-10 годин. 

– А в яких країнах ти таким чином був і в яких встиг погуляти?

– У мене був такий район плавання, що я побував в основному у Штатах, Канаді та Мексиці. І частково Китай. Був цікавий досвід, коли наше судно відправили туди на ремонт і я там навіть зустрів Новий рік – причому наш, не китайський. Ми зібралися молодою частиною екіпажу, замовили таксі та об 11 вечора виїхали в місто. Попросили водія відвезти нас в якесь класне місце та потрапили в дуже крутий клуб: електронна музика, танцмайданчик на пружинах перед сценою, танці на столах, купа золотої молоді, яка на нас буквально накинулася. Ми були в провінції трохи південніше Шанхая, де рідко бувають туристи. Там місцеві не сильно часто бачать людей з широкими очима, тому в клубі ми були персони номер один. Нас оточили увагою, почали по одному підходити та спілкуватися, шикуючись в чергу, пригощали всім, чим можна. Загалом, класно відірвалися.

– А що зараз з піратством відбувається?

– Воно завжди було і є, але я жодного разу не був в піратських районах – тільки знаю за розповідями батька і тому що цікавлюся. До цього часу є Сомалі. А ще подейкують, що з’явилися якісь ідейні, які захоплюють і не просять викуп, – це найстрашніше. Нещодавно, до речі, повернулася чергова група українців з полону.

– А як ти проводив дозвілля?

– Одна з головних фішок, які мені подобалися – майже на кожному судні у мене був басейн із водою з-за борту. Зрозуміло, якщо ми в якомусь Атлантичному океані або на Карибах, вода там така, що її хочеться випити або стрибнути в неї разом з одягом – настільки блакитна і принадна. Але не завжди є час скористатися цим привілеєм, в основному ти йдеш поплавати хвилин на 20-30 під час обіду.

Кожен розважається як хоче, але я намагався брати участь у спільних заняттях з іншими. Так я себе відчував менш самотньо. Якщо ти пів року будеш просто працювати, а потім приходити в каюту, щоб поспати або почитати, то просто торкнеш мізками. У нас був пінг-понг – відмінна штука. Плюс на кожному судні були PlayStation з якимось певним набором ігор: іноді вечорами ми влаштовували чемпіонати з футболу чи били одне одному морди в боксі. Є ще обладнані саморобні спортзали. Але все одно в якийсь момент все набридає.

Проходження Панамського канала.

– Наскільки взагалі робота моряка небезпечна для життя?

– Є статистика, що близько 100 суден на рік тонуть, крім того, багато ще горять – це веде до людських втрат. У нас, звичайно, всюди гасла, на кшталт, «Безпека понад усе», але все одно є ситуації, коли ти просто не зможеш все контролювати. Для цього, а ще тому, що компанія хоче зняти з себе відповідальність, створена система з чек-листами – зараз це доходить до ідіотизму. Тобто, якщо ти вийшов на палубу і тобі якась штука в око потрапила, ти до цього підписав папірець, що якщо вийдеш без окулярів, то сам за це відповідальний. 

Навіть щоб поміняти лампочку, ти маєш підписати цілий ряд документів і діяти чітко за планом. Обов’язково зазначити, що використовував у процесі. За допомогою цього мінімізують травми, які можуть статися через дурість, і техніки безпеки дотримуються. Але скільки б цих папірців не було, все одно є травми.

А медика на борту може й не бути. Люди намагаються заробити якомога більше грошей, через це економлять. Отже, повсюдно почали навішувати обов’язки кількох людей на одного. За фактом медика з освітою у нас не було, а був другий помічник, який колись закінчував спеціальні курси з першої допомоги. Але тут проблема в тому, що він може не дати тобі померти в разі чого, а ось лікувати навряд чи знає, як. Він не вчився на це сім років і ніде більше не практикувався, тому може надати тільки базову допомогу.

– Як вас годували?

– Мені пощастило – у мене були місцеві кухарі, тому особливу ​​екзотику не готували, а от багато колег страждають із філіппінцями або ще кимось. Поясню – якщо у тебе кухар філіппінець, то він просто не знає, що таке борщ, а готує те, що сам їсть. Або якийсь індус, який лупить туди карі так, що ти це не можеш взяти до рота, а їм смачно. Так що, так, мені правда пощастило, я б назвав своє харчування – радянська їдальня преміумкласу. Іноді прям як у мами.

Єдиний мінус – це, напевно, продукти. Коли ми купували овочі в Америці, то їли якийсь несмачний пластик, тому що такі продукти як у нас там будуть коштувати дуже багато грошей. Я іноді мріяв про ароматні українські томати.

Сан-Франциско
Нью-Йорк

– Як після повернення з плавання сприймається нормальне сухопутне життя?

– Я коли приїхав, то тиждень був взагалі шокований від того, що існують інші люди та що все навколо може не вібрувати. Тому що на останньому судні була дуже сильна вібрація, яка за довгий час на судні починає сприйматися як норма. А ще постійний гул. Після першого контракту я божеволів, коли заходив в якесь тихе приміщення – просто моментально починався дзвін у вухах. Навіть заснути не міг без цього гудіння.

В останній мій контракт ми Мексиканською затокою туди-сюди ганяли як по дзеркалу, жодного разу не хитнуло. Тому те, що світ навколо не хитається зі сторони в сторону – зовсім не напружувало. Різницю помічаєш в кліматі. Останні сім місяців я провів у офігенній спеці, коли доходило до 40 градусів з такою вологою, що дихати не можеш. При цьому ти постійно в комбінезоні, робі і якихось рукавичках. Тому коли я вдома ще не освоївся, всі при 29 градусах лежали та вмирали під кондиціонером, а я виходив на вулицю, щоб насолодитися прохолодно. Потім організм все компенсував, звісно.

– Чи існують у моряків забобони?

– Звичайно, це дуже забобонний народ. Ось це класичне «Если баба на борту, быть на дне, а не в порту». Або ось у мене був боцман, який 40 років в морі провів, він казав: «Солнце красно поутру моряку не по нутру» – тобто, буде негода. А спочатку мого плавання до мене підійшов старий моряк, коли я дивився в воду, і сказав не робити цього. На моє запитання, чому, він відповів: «Будеш там потім». Дотепер не знаю, що він конкретно мав на увазі.

– Розкажи цікаві історії, які траплялися з тобою під час плавання.

– Мене часто вражали люди, які там були – зустрічалися цікаві персонажі. Був боцман, Семенович, унікальна людина. Йому 60 років, 40 з яких він провів у морі, ще колись на радянському флоті – суворий чоловік. Він дружину свою називає «дівчисько», хоча їй стільки ж років – це дуже мило, він мене постійно просив її фотки роздруковувати. Напевно, він в каюті все просто ними обліпив, тому що сумував, не знаю. Він ще у себе там помідори вирощував – така туга за домом. Я ще сміявся, коли побачив, як він вийшов на причал і почав там землю збирати. Ще він дуже любив горілку з томатним соком – майже Кривава Мері, – це його улюблений напій був.

Екіпаж тренується діяти при пожежі та надавати першу допомогу.

А ще була саморобна антена, яку електромеханік зробив для перегляду чемпіонату світу з футболу, коли судно йшло близько до берега. Ми позмінно працювали – хтось біг і тримав антену високо, а хтось у цей час дивився. Потім навпаки.

У мене було кілька вдалих виходів у місто, коли була можливість звалити мало не на весь день. І ось одного разу це сталося в Лос-Анджелесі – ми з товаришем вдвох вирішили прогулятися, без старих. Довго не могли викликати таксі, тому що на судні не було інтернету, тому ми пішли в офіс вантажної компанії на причалі. Там попросили одного хлопця викликати нам автівку, на що він сказав: «О, у мене друг просто для задоволення їздить і може вас покатати». Ми погодилися і розраховували побачити якесь звичайне таксі. 

Аж їде величезний чорний джип – розкішний новий Escalade, – з блискучими дисками розміром з людину. Виходить з нього засмаглий хлопець, починає ті диски протирати ганчірочкою, дихає на них. Ми думаємо «ну нічого собі тачка» і стоїмо чекаємо далі. І ось цей джип під’їжджає до нас, хлопець каже: «Чуваки, ну чого чекаєте, поїхали». В результаті він нас катав по місту, мало не екскурсію проводив і багато чого розповідав, а потім відвіз на пляж Hamilton Beach і, здається, це був найкрасивіший захід сонця в моєму житті. Поруч, по-моєму, знімали «Рятувальників Малібу». Загалом, все було на рівні.

Читайте більше цікавого