Я сиджу в кабінеті та чекаю на зустріч із директором однієї з великих українських компаній. Він запізнюється. Сиджу не одна, ми з колежанками прийшли сюди, аби запропонувати натхненний, корисний для людей та вигідний для цієї компанії соціальний проєкт. Все серйозно, бізнес є бізнес. Нарешті після двадцяти хвилин нашого очікування до кімнати заходить чоловік років п’ятдесяти з гаком, добре вдягнений та свіженький, таких називають імпозантними. Він кидає на нас свій погляд і усміхнено каже: «О, то ви креативні дівчатка? А очікував, що будуть креативні хлопчики! Ну хай вже буде». Завіса.

Цей випадок – лише один фрагмент із цілої низки ділових фейлів, з якими я роками стикалася, працюючи директоркою. Я виглядаю молодшою за свій вік, мій зріст 154 сантиметри, до того ж я – жінка. Так, це далеко не найгірший набір рис, що впливають на перше враження людей про тебе. Але його цілком достатньо, аби пробудити одразу кілька слизьких стереотипів навіть із найглибшої сплячки. Якісь з цих особливостей можна виправити дорослим макіяжем, якісь – пауердресінгом, якісь – нахрапом. Та я не хочу виправляти той факт, що я – жінка. 

Зазвичай на таких ділових зустрічах діяв принцип п’яти хвилин. Тому що саме стільки часу на початку більшості мітингів із дорослими чоловіками неминуче йшло на те, аби вони почали сприймати мене серйозно. Замість того, щоб переходити до справи, я була вимушена починати з прелюдії, ціль якої – банально вийти в нуль. Адже як тільки тебе побачили вперше, ти вже в мінусі, ніби за правилом презумпції винуватості. Ти – дівчинка, що прийшла до серйозного дяді. А значить все, що ти кажеш сприймається з поправкою на це. В особливо запущених випадках, я навіть просила колег-чоловіків ходити зі мною на зустрічі, аби вони слугували мовчазною валідацією всього, що я казатиму. Ну хіба не даремне витрачання часу?  

Так відбувалося всю мою професійну кар’єру. Донедавна. Коли градус упередження чомусь став падати, а до мене почали ставитися з більшою повагою. Мені й досі не продають алкоголь без паспорта, я не підросла ні на міліметр, тому щось тут підказує – річ у гендерному питанні. Мені захотілося озирнутися на своє життя та подивитися, як змінювалися переконання, пройти таку собі еволюцію суджень. У цій колонці я ділюся своїм шляхом, спираючись на справжні цитати людей, які я чула найчастіше. У них теж, до речі, видно еволюцію. 

«Тю, так це завжди й всюди було так!»

Працювати я почала ще в інституті. Коли ти тільки-но переїжджаєш до Києва і взагалі не розумієш, що тут і до чого, будь-яка робота сприймається, як можливість. Правила функціонування системи, до якої ти потрапляєш, виглядають нормою – інших ти ще ж не бачила. Коли тобі закидають фрази, на кшталт «А, ну, ти симпатична, в тебе все буде добре, дівчинко», ти радієш. Хто не хоче, аби все було добре? Коли хлопців чомусь посилають писати про гіпотетичну економіку, а тебе – про не менш гіпотетичну культуру, ти киваєш і йдеш на пресконференцію. Коли до твоїх запитань там не ставляться серйозно, ти думаєш, що це питання в тебе, мабуть, дурні. Бо люди, які їх ігнорують, точно мають бути розумними, вони ж організували цілу пресконференцію! 

І не те щоб на той час хтось особливо протестував проти такого стану речей. Тю, так це завжди й всюди так! Ну подумаєш, тут – трошки жартів, там – трошки недоречних залицянь, ще десь – крапелька знецінювання. Але в цілому немає на що скаржитися. Тобі й місцем у транспорті поступаються, і квіти дарують на свята, і в ресторані пригощають. Мрія, не інакше. Усього лише потрібно взяти на себе хатню роботу, надягнути спідницю, нафарбувати вії, народити дитину та запхати свою особистість разом з амбіціями поглибше в те місце, звідки ця дитина вилізла. І це ти називаєш жертвою, дурненька? В житті ж є набагато важливіші речі: природне призначення жінки, підтримка домашнього вогнища, турбота про нові покоління, – ось до чого варто прагнути! І пишучи це, я зовсім не маю на увазі, що турбота про родину, дім та продовження роду – це погано. Річ у тім, що це не має бути єдиною моделлю поведінки, яку схвалює суспільство та до якої воно тебе допускає. 

Усі жінки, яких я знала на той час, ставилися до такої пасивної зневаги з толерантністю. Або принаймні вдавали, що ставилися. Толерантно ставитися до нетолерантності – це особливий вид мистецтва на грані з мазохізмом, яким чудово володіють усі принижені соціальні групи. Щоправда, до певного часу.      

У 2000-х американська дослідниця Джеймі Непьер разом із колегами провела масштабне дослідження впливу дискримінації на самопочуття людей. Загалом вони опитали 20 тисяч респондентів із 23 країн, порівнюючи об’єктивні показники дискримінації з тим, як її сприймають люди. Може здатися, що в дуже сексистських країнах жінки мали б відчувати утиски сильніше. Але результати досліджень показали, що все навпаки – чим більше в суспільстві гендерної нерівності та упереджень, тим більше людей не бачать в такому стані речей жодної проблеми. 

Цей висновок виглядає доволі логічно, якщо приземлити його на реальність життя в Україні. Більшість українців та українок, навіть знаючи про очевидні факти домашнього насильства, непропорційний розподіл відповідальності за хатні справи, різницю у заробітній платні, оспіваного у поезії образу берегині та омріяного ідеалу жіночності в вакуумі, – як запитай, скажуть вам, що в цілому все ок. Тоді як, наприклад, шведи у відповідь на аналогічне запитання будуть довго скаржитися вам на те, що їхня країна просто просякнута сексизмом. При цьому в останньому Глобальному звіті про гендерний розрив від Всесвітнього економічного форуму, Україна за рівнем толерантності займає 59 місце, а Швеція – четверте. 

Чому так відбувається? Насамперед якщо ти чоловік, то тобі вигідно підтримувати систему, яка підтримує тебе. Річ тут навіть не в приниженні жінок, а просуванні себе самого – цілком логічна позиція ієрархії у дусі полеміки Джордана Пітерсона. Але часто навіть жінки заперечують сексизм стосовно себе. Якщо ти – жінка і живеш у сексистській країні, то чим більше ти впевнена в тому, що сексизму немає, тим комфортніше тобі живеться. І цей аспект особливо правдивий в країнах, де сексизм є дуже великою проблемою. З одного боку, ти самотужки не можеш нічого змінити, з іншого, просто не можеш винести когнітивний дисонанс від реальності, що тебе оточує. Тому легше запевнити себе, що така реальність і є нормою, та не влазити в глибокі мисленнєві конфлікти з власним світоглядом та загальним культурним наративом, що з покоління в покоління домінує в суспільстві. 

У соціальній психології такі дії добре пояснює теорія виправдання системи. Згідно неї потреба в порядку та стабільності разом із тяжінням до такого знайомого, традиційного і лампового статус-кво мотивує людей сприймати реальність доброю, законною та навіть бажаною, якою б поганою вона не була. Люди часто виправдовують систему, навіть коли вона їм не подобається, через те, що інші сценарії занадто складні та незрозумілі. Ненавидіти систему та намагатися її змінити – важко. Ненавидіти систему та запевняти себе, що з нею не можна нічого вдіяти – легше.

Причому легше і морально, і фізично живеться не тільки тим, кому пощастило ніколи не стикнутися з несправедливістю, а й тим, хто натикався на неї купу разів. Ігнорування вад системи діє, як спосіб уникнути ментального дискомфорту. Це те саме, що відгородити себе від чиїхось страждань, просто відвернувшись. Також люди добре вміють раціоналізувати наявний стан речей та знаходити якусь більш-менш логічну причину, аби втішити себе та переконати, чому все в житті має бути саме так, а не інакше. І тут вже годиться все: і парадигма соціальної ієрархії, і заповіді предків, і родинні традиції, і навіть абстрактна людська природа, в поняття якої, ніби в братську могилу, чомусь заведено звалювати всі пороки, що інакше не піддаються поясненню.

«От назви мені хоч одну відому жінку на керівній посаді!»

Під час навчання в школі, а потім і в університеті рольових моделей сильних жінок в моїй системі координат майже не існувало. А ті, що були, часто виглядали занадто контрастно та неправдоподібно на тлі чоловічого домінування. Вони прям героїні, куди мені до них. Все було настільки запущено, що я сама мала глибоке переконання: з чоловіка вийде кращий керівник, і якщо раптом я сама найматиму когось на роботу, то це будуть переважно чоловіки. Чому? Та дідько його знає! 

Одного разу на святковій сімейній вечері, як це й заведено після суперечок на тему політики, розмова скотилася до обговорення мого подружнього стану. Власне, його відсутності. На той час мені було роки 24, і звук тікання часіків моєї фертильності начебто не мав би так сильно докучати рідним. У відповідь на «коли вже?» я віднєкувалася невиразними «так ще рано», «хочу подорожувати» та «мені цікаво будувати кар’єру». Слухаючи це, мій дядько спочатку довго дивився на мене з щирим співчуттям, а потім відверто запитав: «Машо, все це добре, але куди це тебе приведе? От назви мені хоч одну відому жінку на керівній посаді в глобальній організації. Жінку президента? Жінку, що отримала Нобелівську премію? Тільки без Кюрі, будь ласка, не за столом!» Я насилу вичавила з себе кілька імен і, потупивши погляд, потягнулася виделкою до голубця. На щастя, мої батьки завжди підтримували мене в усьому, тому до тиску від найближчих людей я не сильно звикла. Авжеж після цього дядькового запитання я ще довго тримала словесну оборону, пояснюючи, що взагалі-то жінок не так давно допустили до освіти як такої, що на керівні посади чоловіків досі обирають переважно чоловіки, але бій було вже програно. Найстрашніше було те, що капітулювала я перед собою – я не знала багато прикладів жінок лідерок, не розуміла, як це бути лідеркою, не уявляла, що в слова «лідер» є фемінітив. 

Як казав Роберт Сапольські, стенфордський професор приматології та нейроендокринології: ніколи не знаєш, де в тобі закінчуєшся, власне ти, а де починається результат впливу на тебе оточення. Або якщо перефразувати: де закінчуються твої власні можливості, а де починається вивчена безпомічність, нав’язана культурними нормами та підкріплена відсутністю рольових моделей?

Наприклад, існує стереотип, що жінки гірше за чоловіків розбираються у точних науках, на кшталт математики й фізики. Але чому? Тому що вони насправді поступаються здібностями чи тому, що самі вірять у цей стереотип? Інший професор зі Стенфорду, на цей раз соціальний психолог Клод Стіл, провів серію досліджень, аби відповісти на це запитання. Разом із колегами він із року в рік спостерігав, як студентки, що проходили те саме навчання, мали ті самі знання та отримували такі самі проміжні оцінки, як і студенти, чомусь гірше складали фінальні екзаменаційні тести. Аби з’ясувати причину, дослідники здизайнили спеціальний експеримент, в якому чоловікам і жінкам з одного потоку пропонувалося скласти дуже складні математичні іспити. Так от розповідаючи про свій досвід після цього експерименту, чоловіки засвідчували, як важко їм було, і як складні задачі змушувати їх відчувати себе дурнями. Натомість у піддослідних жінок до аналогічного спектру переживань додавався ще один аспект – вплив стереотипу. «Якщо я не можу розв’язати цю задачу, то, мабуть, все, що говорять про мене – правда? Може, в точних науках я дійсно дурніша за чоловіків?», – думали вони. Хвилювання та сумніви в собі під час іспиту ще нікому не допомагали скласти його на відмінно. Як виявилося, на жінок був подвійний тиск, їм було не лише важко виконувати завдання, вони також потрапляли у стан, який психологи називають загрозою підтвердження стереопиту – коли сам стереотип може негативно впливами на поведінку людини, що вважає себе належною до нього.

Але наука не була б наукою без перевірки, тому професору Стілу разом із колегами було потрібно переконатися, чи є така залежність факторів прямою, тому вони провели іншу серію експериментів. На цей раз умови відрізнялися лише тим, що перед початком іспиту вчені казали жінкам: «Ви могли чути стереотип про те, що жінки гірше за чоловіків складають математичні тести. Так от ми хочемо вас запевнити що саме цей тест зовсім не такий. Його і жінки, і чоловіки завжди складають однаково». І вуаля – результати були пропорційними, тобто студентки з певним рівнем підготовки складали тест не гірше за чоловіків з таким самим рівнем. Все тому, що ці жінки не мали приводу для додаткових хвилювань. 

Цікаво, що стереотипне мислення дуже часто є неусвідомленим. Можна бути переконаними, що ви толерантні до дірки у шкарпетці лівої ноги, але насправді приймати щоденні рішення під впливом купи стереотипів. Заради розваги можна спробувати перевірити себе за допомогою гарвардського Impliсid Project, пройшовши спеціальні тести. Вони хоч і створені виключно у навчальних цілях, але все одно можуть відкрити очі на скриті упередження, якщо вони у вас все-таки є.   

«Мені не потрібні квоти, я не хочу потурань!»

У науках про системи існує поняття підсилювального зворотного зв’язку, тобто такої взаємозалежності елементів, коли зростання одного з них, призводить до зростання іншого. Хорошим прикладом тут може бути збільшення популяції: чим більше людей народжується, тим більше людей народжується. Також цей ефект всі ми у побуті часто називаємо замкненим колом. У випадку з жінками минулого на керівних посадах та в ілюзорно чоловічих сферах зайнятості цей ефект працював так само – їх там було мало тому, що їх там було мало. Розглядаючи кандидатуру жінки на посаду директорки, якийсь імпозантний чоловік років п’ятдесяти з гаком намагався пригадати інших жінок директорок. І не пригадував. І надавав перевагу чоловікові, не особливо вдаючись в причини, чому так відбувається. Якщо жінок на цьому рівні немає, значить це не просто так. Та й зрештою, не годиться ризикувати майбутнім компанії, довіряючи його тендітним жіночим рукам. Бізнес є бізнес. Точніше, був. 

Сьогодні дані досліджень, як на підбір говорять про зворотний ефект – чим більш різноманітні люди долучені до управління бізнесом, тим краще. Наприклад, результати звіту Гарвардської бізнес-школи про галузь венчурного капіталу, чітко говорять про те, що «чим більше схожих інвестиційних партнерів, тим менша ефективність їхніх інвестицій». Цей аналіз також показав, що фірми, які збільшили свою частку найму жінок-партнерів хоча б на 10%, щороку бачили в середньому 1,5% сплеску загальної прибутковості фонду та мали 9,7% вигідніших виходів. І це навіть у традиційно чоловічій та традиційно «білій» сфері бізнесу, де взагалі лише 8% інвесторок – жінки.        

На щастя, з роками суспільство еволюціонує, а ця ситуація змінюється. Просто зверніть увагу, як багато історій про жіночу боротьбу та лідерство з’явилося протягом останніх років в інформаційному просторі, які чудові рольові моделі раптом десятками відкопали в архівах історії. Раніше про це навіть й мова не йшла! За даними звіту Global Gender Gap за 2020 рік, якщо гендерна нерівність буде зменшуватися тими самими темпами, то глобальний гендерний розрив в світі скоротиться в середньому за 99,5 років. Тобто жінки, що доживуть до літа 2119 року, зможуть впевнено сказати: ми це зробили! Якщо раптом медицина не подарує людству суперліки від усіх хвороб, то мене скоріше за все не буде серед цих жінок. А значить, якщо я хочу підтримати ці зміни, мені треба говорити зараз. 

І от, що я скажу: загалом темпи, якими світ йде до гендерної рівності, не можуть не надихати. Наприклад, у тому ж звіті ще у 2018 нам пророчили 108 глобальних років до закриття гендерного розриву. Окрім цього майже 70% зі 149 країн, які ввійшли до рейтингу 2020 року, покращили свої показники, у порівнянні з попередніми замірами. Щоправда, не всюди так добре, наприклад, країнам Східної Європи, до яких відносять і Україну, для подолання гендерних розривів потенційно знадобиться 107 років, країнам Близького Сходу та Північної Африки – 140, Північній Америці – 151, а Східній Азії – 163. Це я до того, що ми потрохи рухаємося, але краще не бідкатися та не розводити руками, ніби нічого не відбувається, а лупати сю скалу. 

Наприклад, такими методами, як квоти. Пишучи це, я прямо відчуваю, як скривляться обличчя чесних, старанних і щирих поборників меритократії, коли вони це прочитають. Я часто чую від своїх подруг фрази, на кшталт «Мені не потрібні квоти, я не хочу потурань!». І я їх розумію. Так, квоти можуть здаватися такою собі сокирою з кубриковсього «Сяйва», якою жінки прорубують собі шлях до рівних прав. Квоти також мають багато недоліків, на кшталт стигматизації та відчуття несправедливості. Але варто тільки згадати, що все ті ж квоти взагалі з’явилися на горизонті тільки тому, що несправедливість роками закладалася у систему влаштування суспільства, як вони перестають здаватися такими вже драконівськими мірами. Якщо ти – жінка, і тебе не допускають навіть до кандидатів на керівну посаду, то як ти взагалі можеш стати керівницею? Так вже склалося, що для системних проблем потрібні системні рішення, які працювали б і в Києві, і в селищі Волосянка Сколівського району Львівської області. Ці рішення можуть бути далекими від ідеалу, але це такий собі хайперлуп, що допомагає нам подолати відстань гендерного розриву не за 163, а хоча б 100 років. 

Загалом же більшість екстремумів, на кшталт напівміфічних войовничих феміністок, завжди виникають за ефектом маятника – чим сильніше тягнути в один бік, тим далі прилітає в інший. І навпаки, якщо зменшити рівень сексизму, то і методи боротьби з його залишками стануть більш врівноваженими та буденними. До того ж ви цілком можете запропонувати інші системні способи побороти нерівність – вас за це назвуть соціальними інноваторами.

Якщо не подобаються квоти, є багато інших способів посприяти рівності. Наприклад, можна розповідати про успіхи жінок, які є для вас рольовими моделями – так люди довкола бачать, що це можливо, і розуміють, на кого варто рівнятися. Або вживати фемінітиви, навіть якщо вони незвичні та часом кумедно звучать. Так чи інакше зараз вони потрібні, аби підкреслити факт: ми різні, але рівні. Люди мислять мовою, отже від того, як ми говоримо, дуже сильно залежить те, як ми бачимо світ. Якщо довкола самі директори, набагато важче уявити себе директоркою. Якщо ви – чоловік, то найкраще, що ви можете зробити для рівності – це розділити обов’язки по дому, вихованню дітей та догляду за літніми родичами зі своєю жінкою. Якщо ви – роботодавець, то дослідження радять створити для жінок більш гнучкий графік роботи, аби вагітність та материнство так сильно не вибивали їх із процесу. Якщо вам не подобаються деякі експресивні заклики феміністичного руху, спробуйте сконцентруватися не на їхній формі, а на суті понять, які вони просувають. І якщо вам близька ця суть, сформулюйте такий заклик, що відбиватиме саме ваші цінності й темперамент. Головне – не робіть вигляду, що нічого не відбувається. 

«А що ж ви раніше мовчали?!»

Особливо ця підтримка потрібна жінкам сьогодні. У той час, коли все людство розгрібає наслідки пандемії, саме на їхні плечі звалилося найбільше, адже такі кризи тільки посилюють вже наявну системну нерівність. 

Для того, щоб стати феміністами саме зараз, є щонайменше п’ять причин, прямо як у пісні. По-перше, 70% людей, що зайняті у сфері охорони здоров’я та стоять на передовій боротьби з COVID-19 в усьому світі – це жінки. По-друге, переважно саме жінки традиційно виховують дітей, доглядають за літними та роблять багато іншої домашньої роботи, що ніяк не оплачується. З введенням локдауну, коли всі були вимушені залишатися вдома, цієї роботи тільки побільшало. По-третє, школи та дитсадки закрили, а дітей віддали додому в турботливі руки, знову ж таки традиційно матерів, що й без цього були зайняті роботою та хатніми справами. По-четверте, глобально непропорційно велика частка низькооплачуваної роботи у сфері послуг, а також часткової або тимчасової зайнятості припадає саме на жінок. Всі ці позиції полетіли до труби одними з перших. І по-п’яте, над всіма нами досі ще майорить величезна срака домашнього насилля, яку просто неможливо ігнорувати. Цей атавізм епохи печерних часів, коли фізичну силу, мабуть, використовували замість аргументації, давно мав би зсохнутися та відпасти. Але під час локдауну, коли жінок фактично закрили вдома, – тільки розквітнув. Мені тут нещодавно поставили запитання: «А що ж ви раніше мовчали про все це?!», на яке я маю лише одну відповідь: «Ми кричали, то ви не чули!».

У цілому, чим більше людей будуть підтримувати рівні права жінок, тим швидше ми зможемо дати дочкам, сестрам, матерям, бабусям, подругам та сусідкам можливість самим обирати, як жити. Але наскільки більше? Умовно скільки людей повинні визнати, що сексуальні домагання на робочому місці – це не ок, аби цю поведінку більше не сприймали нормальною? 

Раніше вважалося, що каталізатором для змін можуть бути близько 10% соціальної групи. Але 2018 року американський соціолог Деймон Центола з Університету Пенсильванії разом із колегами передбачив і довів, що цього недостатньо, аби змінити соціальну норму. У дослідженні, опублікованому в журналі Science, він підтверджує, що переломний момент майже завжди наступає, коли змінюють свою поведінку 25% популяції. Саме тоді вплив меншості має потенціал захопити решту представників групи. 

Все це означає одне – нам більше всіх треба. Потрібно більше підтримки, історій успіху, вольових літературних героїнь, рольових моделей, більше сценаріїв для розвитку та свободи дій. Все зможе наситити реальність, в якій ми живемо, та зробити аномалію альтернативною нормою. Згадайте, ще років п’ять тому навіть на невинних вегетаріанців чи, прости господи, веганів у нашій країні дивилися, як на міських навіжених. А сьогодні що? Не можеш вибрати, на якому молоці замовити капучино у кав’ярні: кокосовому, соєвому, гречаному чи мигдалевому – є все. А м’ясо навіть у лабораторії вирощують! 

Боротьба за рівні права у світі та Україні ще далека від закінчення. Та якщо озирнутися назад, дуже добре видно, яку довжелезну відстань вже вдалося пройти. Я бачу це на своєму власному прикладі. І що надихає мене найбільше – шляху назад вже немає, ніхто просто так не візьме та не повириває зміни, що проросли у фундаменті колись традиційних цінностей, створивши цінності нові, більш людяні та прогресивні. Може не так активно, як хотілося б, але з роками норми трансформуватимуться та ставатимуть більш толерантними. А тих, хто досі тримається за старе, залишатиметься все менше, адже люди – тварини соціальні та переважно не полюбляють відчувати себе відсталими від загальних трендів.

Все це надзвичайно мотивує рухатися вперед, разом із подругами, друзями, чоловіками, батьками та знайомими. Мотивує наближати майбутнє ще швидше. Дуже вже хочеться його побачити на власні очі. 

(Цей текст стосується представників усіх соціальних груп, які коли-небудь стикалися з упередженнями та дискримінацією).

Якщо ви хочете обговорити прочитане, вам сюди ☞