Homo urbanisticus: уривок з книжки архітектора Йена Ґела «Міста для людей»

АвторPlatfor.ma
18 Травня 2018
книги урбаністика

Нещодавно видавництво «Основи» спільно з освітньою платформою СANactions презентувало книгу Йена Ґела «Міста для людей» – визнаний у всьому світі бестселер з урбаністики. Platfor.ma публікує уривок про те, чому пішоходи не дуже змінилися за останні кількадесят тисяч років і чому квитки в оперу такі дорогі.

 

Ссавець, який пересувається горизонтальною поверхнею обличчям уперед зі швидкістю 5 км/год

Планування міста для людей цілком природно починати з розуміння того, як люди пересуваються і як задіюють органи чуття, адже саме ці біологічні параметри визначальні для діяльності, поведінки й комунікації в міському просторі.

Міські пішоходи ХХІ століття – результат еволюції, яка тривала мільйони років. Людина розвивалася так, щоби пересуватися повільно й пішки, а тіло людини пряме і вертикальне.

Ноги легко несуть нас уперед, а от пересуватися боком чи спиною вперед нам помітно важче. Наші органи чуття теж пристосовано до повільного пересування вперед переважно горизонтальними поверхнями.

Наші очі, вуха й носи спрямовано вперед, щоби помічати небезпеку чи вигоду на шляху перед нами. Палички й колбочки сітківки наших очей так само підпорядковано пересуванню по горизонтальній земній поверхні.

Фото: Ліза Яблонська

Ми добре бачимо перед собою, периферійний боковий зір у нас гірший, ми непогано бачимо, що у нас під ногами, але набагато гірше – те, що над нами. Наші руки спрямовано вперед і добре пристосовано для обмацування нових об’єктів чи розсування гілок, щоб звільнити собі шлях. Одним словом, вид homo sapiens – це лінійні, фронтальні, горизонтально орієнтовані, прямоходячі ссавці. Стежки, вулиці й бульвари – простори для лінійного пересування за допомогою людського опорно-рухового апарату.

Одна з найважливіших подій у житті людини – мить, коли вона підводиться на ноги і робить перший крок, адже з цього починається справді нове життя.

Такий наш клієнт – пішохід з усіма наведеними вище якостями, обмеженнями і потенціалом. Фактично проектувати людський вимір міста – це створювати міські простори, де зручно пішоходам, звісно, з урахуванням можливостей і певних обмежень, продиктованих будовою тіла.

Відстань і сприйняття

У книжках «Німа мова» (1973) і «Прихований вимір» (1966) американський антрополог Едвард Голл докладно досліджує історію еволюції людини та знайомить із природою людських органів чуття, їхніми особливостями й роллю.

Розвиток органів чуття тісно пов’язано з історією еволюції. Для ясності органи чуття можна поділити за відстанню: до «далеких» належать зір, слух і нюх, а до «близьких» – дотик і смак. Останні пов’язано з роботою покривів і м’язів, а отже, зі здатністю відчувати холод, тепло, біль, текстуру й форму. Органи чуття задіюються при контакті між людьми на дуже далеких відстанях.

Зір – найрозвиненіше з наших чуттів. Спершу ми помічаємо іншу людську істоту – розпливчастий обрис у далині. Залежно від тла й освітлення ми відрізняємо людську постать від тварини чи куща з відстані 300-500 метрів.

З відстані 22-25 метрів ми починаємо розпізнавати вираз обличчя й емоції. Ця людина щаслива, засмучена, радісна чи роздратована?

Ми бачимо людей з відстані 100 метрів, а коли відстань скорочується, бачимо більше подробиць. Однак ефективна взаємодія стає можливою тільки на відстані менше за 10 метрів, і що більше органів чуття ми хочемо задіяти під час контакту, то коротшою вона має бути†.

Що коротша відстань, то більше бачить глядач, його погляд зосереджується спершу на верхній половині тіла, потім на обличчі, а тоді вже на рисах обличчя. Однак почути цю людину можна було і з набагато більшої відстані. На віддалі 50–70 метрів ми, найімовірніше, почуємо крик про допомогу. Із 35 метрів можлива однобічна комунікація гучним голосом, як це буває в церкві, театрі чи аудиторії. На відстані 20–25 метрів можна обмінюватися короткими повідомленнями, та справжнє спілкування можливе, лише коли люди наближаються одне до одного принаймні на 7 метрів. Що сильніше скорочується відстань – від семи метрів до півметра – то детальнішим і виразнішим стає спілкування.

Коли відстань скорочується, у гру вступають інші чуття. Можна розрізнити запах поту й аромат парфумів. Можна відчувати температуру шкіри, а це теж інформативний складник спілкування. Рум’янець, пристрасні погляди, гнів завжди зрозуміліші зблизька. Фізична пристрасть і дотики, природно, теж можливі на такій інтимній відстані.

Йен Ґел «Міста для людей». «Основи», 2018

Соціальне поле зору

Усі ці спостереження про відстань, чуття й комунікацію можна підсумувати так: на віддалі від 100 до 25 метрів мало що відбувається, та з кожним метром наближення взаємодія й спілкування стають насиченішими й детальнішими. Зрештою, на відстані від 7 до 0 метрів люди користуються всіма органами чуття, стають помітними й відчутними всі деталі, відбувається інтенсивний обмін почуттями.

Наступна важлива позначка – 25 метрів: з такої відстані ми починаємо розшифровувати емоції й вираз обличчя. Не дивно, що ці дві просторові позначки засадничі для фізичних декорацій, функція яких – створити можливості для спостереження за людьми.

Спостереження за подіями

Стадіони й амфітеатри, споруджені для перегляду концертів, спортивних змагань та інших дійств, послуговуються відстанню в 100 метрів. У спорудах для спортивних змагань, де глядачі не тільки стежать за загальною ситуацією на полі, а ще й, наприклад, за м’ячем, окремими гравцями і їхніми рухами, зазвичай закладають відстань у 100 метрів від центру поля до останнього ряду сидінь. Сидіння при цьому розташовують так, щоб вони «виростали» над полем. Завдяки цьому глядачі стежать за грою чи виступом ніби згори, і для спортивних подій це цілком зручно, адже можливість бачити загальний рух на полі – важливий складник розваги. Квитки теж продають із розрахунку, що найвіддаленіші місця потрапляють у «магічне коло» радіусом десь 100 метрів – це відстань, із якої ми розрізняємо рухи окремих людей.

Ця стометрова відстань – ще й природне обмеження для кількості людей, яких можна одночасно зібрати на одну подію. Навіть найбільші стадіони світу вміщують порівняно обмежену кількість глядачів і можуть запропонувати максимум 100 тисяч сидінь на трибунах, як-от барселонський футбольний стадіон «Камп Ноу» (98 772 місця) чи Олімпійський стадіон у Пекіні (91 000).

1. Футбольний стадіон «Камп Ноу»
2. Олімпійський стадіон у Пекіні

Отже, ми маємо справу з дуже ефективним стометровим «бар’єром» – біологічним обмеженням для розміру таких споруд. Якщо кількість глядачів потрібно збільшити, доводиться збільшувати об’єкти спостереження. На рок-концертах зображення транслюють на великі екрани, адаптовані до розміру споруди. Звук також підсилюють.

На кінодромах, де фільми можна дивитися просто з авто, стоять велетенські екрани, щоб зображення можна було розрізнити з чималої відстані.

Йен Ґел «Міста для людей». «Основи», 2018

Обмін емоціями

Друге обмеження – 25 метрів – використовують у плануванні драматичних і оперних театрів, щоб із глядацьких місць можна було розрізнити вирази облич, особливості вокалу, розібрати інтонації й слова. І в драматичних, і в оперних театрах головна мета вистави – донести настрій і почуття. Обличчя має бути видно, а нюанси вимови й тону – чутно.

Причина в тому, що на користь глядача можуть грати такі посилювальні засоби, як грим, жестикуляція й акустика приміщення. Грим увиразнює міміку акторів, жестикуляцію вміло, «по-театральному» гіперболізовано, а гучність мовлення посилюється завдяки професійній артикуляції й іншим прийомам, серед яких славнозвісний «театральний шепіт», чутний навіть за 35 метрів. Усі ці засоби допомагають глядачам отримати якнайповніше уявлення про висловлювані акторами почуття, навіть коли до сцени аж 35 метрів. Це можливий максимум.

Драматичні та оперні театри збільшують кількість місць коштом ярусності й концентричного розташування півколом, щоб умістити якнайбільше глядачів. До місць в оркестровій ямі іноді додають ще й балкони для музикантів і хористів у два і навіть три яруси над сценою та по боках від неї. В усіх розрахунках 35 метрів будуть спільним знаменником, на якому тримається можливість побачити й почути.

Ви отримуєте те, за що платите

І хоча об’ємний простір може вміщувати порівняно велику кількість глядачів, якість перегляду з різних точок залу дуже відрізняється, і це відбивається в цінах на квитки.

Коли йдеться радше про емоції, а не про рух, сакральною відстанню стає 35 метрів. Ця відстань, врахована в проектах глядацьких залів у театрах усього світу, — максимальна відстань, з якої глядач розрізнить вирази облич, розбере мову чи пісню.

Найдорожчі завжди місця посередині залу й найближче до сцени, тобто в перших рядах партеру чи балкона. Звідти глядачі можуть дивитися виставу не повертаючи голови, зблизька і десь на рівні очей. На таких місцях вони отримають найбільше вражень. Місця далі позаду дешевші, бо відстань збіднює враження, хоча й тут глядачі дивляться просто перед собою і сцена залишається більш-менш на рівні очей. Сидячи вище й далі від сцени або глибше й по боках, сприймати виставу не так зручно, і вражень стає менше, відтак і квитки на такі місця дешевші. Нарешті ми дісталися до найдешевших місць: на найвищому балконі або зовсім бічні. Насправді з таких місць акторської гри не видно – самі тільки маківки й рисунок пересування сценою. Однак із таких місць чути репліки, музику й спів, а ще видно сцену ближче до лаштунків і те, що за лаштунками.

Розташування глядацьких місць у театрах і ціни на театральні квитки багато кажуть про особливості наших органів чуття і людське спілкування. Головні характеристики найзручніших місць: близько, попереду, на тому самому рівні. Головні характеристики менш зручних місць: далеко, бічний вид. Найменш зручні найвищі місця: з такого ракурсу глядач бачить постаті, але не вирази облич.

Найцiкавiше на сайтi

Кому потрібна та Нобелівська премія: уривок з книги «Та ви жартуєте, містере Фейнман!»

АвторPlatfor.ma
19 Березня 2018

У видавництві «Наш формат» вийшов бестселер «Та ви жартуєте, містере Фейнман!» – збірка дотепних автобіографічних історій з життя відомого фізика Річарда Фейнмана. У ній Нобелівський лауреат і один із творців квантової електродинаміки грає на бонго, зламує сейфи, втрачає і знову знаходить любов до фізики та робить ще багато чого незвичайного. Platfor.ma публікує уривок про те, як Нобелівська премія знайшла вченого – навіть попри його спротив.

Мій друг Мет Сендс колись збирався написати книжку під назвою «Ще одна помилка Альфреда Нобеля».

Довгий час я стежив за тим, кому дають Нобелівську премію, але з роками навіть перестав помічати, що настав «нобелівський тиждень». Тому й уявити не міг, що мене піднімуть телефонним дзвінком о четвертій ранку:

— Професор Фейнман?

— Що таке?! Я ще сплю!

— Вам присуджено Нобелівську премію. Я подумав, вам буде приємно про це дізнатися.

— Так, але я сплю! Подзвонили б уранці, — і поклав трубку.

Дружина питає:

— Хто там?

— Кажуть, я отримав Нобелівську премію.

— Та ну тебе, Річарде, хто дзвонив? — моя розумна дружина вже звикла до розіграшів і знає, що не треба вестися, але цього разу я її підловив.

Знову телефонний дзвінок:

— Професоре Фейнман, ви чули, що…

(Незадоволеним голосом). Так.

Тоді я почав думати: як би все це припинити? Навіщо мені ця морока? Першим ділом я зняв телефонну трубку з апарата, бо дзвінки йшли один за одним. Спробував заснути, але не зміг.

Спустився в кабінет, щоб зібратися з думками: що робити? Може, відмовитися від премії? Що тоді? А раптом це неможливо? Поклав трубку на місце — і одразу задзеленчав телефон. Дзвонив журналіст із журналу «Тайм». Я сказав йому:

— Слухайте, у мене проблема: я не хочу, щоб ви про це писали. Я не знаю, що з усім цим робити. Може, є варіант не брати премію?

— Боюся, сер, що відмова від премії здійме ще більше галасу, ніж вручення. Краще лишити все як є, — сказав він.

Це і так було ясно. Ми поговорили хвилин п’ятнадцять- двадцять (і хлопець з «Тайму» не опублікував ані слова з нашої розмови).

Я подякував йому і поклав трубку. Телефон одразу задзеленчав знову: цього разу дзвонили з газети.

— Так, ви можете прийти до мене додому. Так, усе в порядку. Так. Так. Так.

Дзвонили зі шведського консульства. Вони хотіли влаштувати прийняття на мою честь у Лос-Анджелесі.

Я подумав, що раз вирішив прийняти премію, то мушу пройти ці кола пекла.

Читать подано: 10 умных книг о том, как управлять миром или хотя бы самим собой

13 Жовтня 2015

Преподаватель Института международных отношений и Висконсинского международного университета Глеб Буряк написал для Platfor.ma о том, как человеком управляют до сих пор неизвестные нам процессы. И предложил десять книг, которые позволят хотя бы попытаться понять, кто мы и зачем.

Компьютерами управляют демоны. Так называют фоновые программы, работу которых пользователи не видят. То есть вы водите пальцем по экрану телефона, он отзывается картинками и звуками, но сложные расчёты и сценарии работы надёжно скрыты инженерами-создателями от наших глаз.

Протагонист лучшего сериала года «Мистер Робот» хочет запрограммировать демонов международной финансовой системы и обнулить человечество до доисторических времен. Он сравнивает компьютерные демоны с человеческими и не находит разницы: «Как программа, работающая в фоновом режиме, пока вы заняты чем-то другим. Их называют демонами, они действуют без участия пользователя. Наблюдение, запись, уведомление, примитивные импульсы, подавленные воспоминания, бессознательные привычки – они всегда рядом, всегда с вами. Мы пытаемся быть правильными, пытаемся быть хорошими, пытаемся изменить что-то, но это всё фигня. Побуждение ничего не значит, не они управляют нами, а демоны».

Мы говорим, у нас есть сознание, хотя даже не знаем, что это. Нам кажется, что у нас есть свободная воля и желания, есть интеллект, которым мы осознаём себя и мир. А что, если мы всё-таки роботы? Сама жизнь закладывает в наше поведение сценарии, которые мы распознать не в состоянии. Сценарист Федерико Феллини Тонино Гуэрра жаловался на избыточное курение: «…раньше я выкуривал ни много ни мало восемьдесят сигарет в день, из них, говоря по правде, сознательно я выкуривал не более десяти штук. Остальные семьдесят выкуривались как-то сами собой, я даже не замечал, каким образом. Кто курил мои сигареты, не знаю, где и когда я мог их выкурить, ума не приложу… тело развлекалось на все сто, а я им не управлял. Раньше я не обращал на это внимания, теперь стал следить за собой, но, замечая поступки, совершенные помимо своей воли, я испытываю страх».

В XXI веке мы подошли к пониманию работы мозга и физического объяснения воли и сознания. Подумать только, мы построили цивилизацию, полетели в космос, создали искусственный интеллект, но до сих пор не можем объяснить, чем мы это всё сделали. Мы движемся вперёд на ощупь, методом проб и ошибок, не зная, что природа подкинет нам в каждый следующий раз.

Древним людям с неопределённостью помогала справляться религия. Вера во всемогущество бога давала ответы сразу на все вопросы, и учёным приходилось шаг за шагом вытеснять бога физикой. Парадоксально, что работу своего мозга даже атеисты вынуждены принимать на веру, а недавние достижения нейронауки доказывают предположения самых древних религий.

Джайнисты три тысячи лет назад сочли человека безнадёжно ограниченным и потому недостойным уверенности в чём-либо. Если тело ограничено пятью чувствами, то мы видим только отражение этих чувств, а весь мир – лишь модель и конечной правды не существует. Вселенная призрачна, потому джайнисты на всякий случай с уважением относятся ко всем прочим религиям – у каждого свои иллюзии.

Наука же не станет ни с кем заигрывать, учёные верят в правду и реальные факты. Немецкий исследователь сознания Томас Метцингер добился невозможного: сложил картинку из современных знаний о работе мозга и пришёл к выводу, что мир действительно иллюзорен. Правы джайнисты, правы фанаты «Матрицы», прав Григорий Сковорода: «А как на подлых камнях, так еще больше не велю тебе строиться на видимостях. Всякая видимость есть плоть, а всякая плоть есть песок, хотя б она в поднебесной родилась; все то идол, что видимое».

Каждый из нас строит собственную иллюзию, исходя из опыта и полученных знаний. Почти всегда мы делаем это несознательно, мы программируем своих демонов и затем незаметно подчиняемся им. Хотелось бы найти идеальную программу и установить её на каждого человека, но ни один человек в мире не способен охватить весь опыт. Наши советы опираются на своё личное прошлое, а рекомендации любимых книг ограничены лишь тем, что мы прочли.

Я также предлагаю свой опыт – книги о том, что происходит внутри человека. Принятие решений – это безостановочный процесс, миллионы алгоритмов шумят в наших головах. Как разобраться в этом шуме?

Самый цитируемый из ныне живущих учёных, Хомски считает общение трансформацией символов. Наши идеи – глубинные структуры, наша речь и поведение – поверхностные, а человек лишь тем и занимается, что превращает одни в другие. Публикация далёкого 1957 года сегодня читается скучно, но именно эта работа положила начало инженерии знаний и дала толчок многим другим наукам.

Почитание: советуем 3 книги о физике, похоронах и протестах

По некоторым данным, каждый год в мире издается более 2,2 млн книг. За всю человеческую жизнь практически невозможно прочесть хотя бы 1% из них. Еще сложнее – выбрать те, которые стоит читать. Platfor.ma предлагает три недавних нон-фикшн издания, за которые мы ручаемся: понятная физика, похоронные ритуалы и народные протесты как феномен.

Карло Ровелли

«Семь этюдов» ведущего исследователя теории квантовой гравитации Карло Ровелли в Италии так хорошо распродавались, что даже потеснили «50 оттенков серого». Уже по одному этому можно догадаться, что «Семь уроков» – это не семисотстраничный кирпич, наполненный дремучими теориями и высоколобыми терминами для избранных. Перед нами краткое и предельно простое введение в теорию физики. И если книги таких теоретиков и популяризаторов науки как Брайн Грин и Стивен Хокинг значительно упрощают понимание теории суперструн и появления черных дыр, то Ровелли идет еще дальше в сторону беспросветных гуманитариев – этот ученый пишет для тех, кто не смыслит в естественных науках почти ничего.

Промышленная революция: инструкция по применению креативных мест на старых заводах

АвторЮлия Куклина
22 Січня 2018

В словарь европейцев уже давно вошло понятие вроде «креативное пространство». Места, в которых заброшенные заводы и фабрики превращаются в площадки для творчества, все чаще появляются и в Украине. Platfor.ma разбирается, откуда это взялось, почему это так важно – и какие риски стоит учитывать.

В последние пару десятилетий во многих странах промышленные объекты превращают в креативные пространства, музеи и другие важные для общества и культуры площадки. Выигрывают от этого практически все: заброшенные индустриальные объекты получают вторую жизнь, бизнесу достаются офисные и торговые места, а гражданам – место для творческих инициатив. Забытые фабрики и заводы становятся местами работы, отдыха, общения, творчества и развития – обычной городской жизни для тысяч людей.

На такие проекты, как правило, решаются инвесторы, задача которых – не просто получить прибыль, а изменить среду. Причем зачастую это не романтические побуждения, а четкий расчет: в развитых странах креативные индустрии – серьезная отрасль. Тем временем в Украине подобные пространства, в первую очередь, — способ найти единомышленников, а еще – улучшить имидж города и его инвестиционный климат.

 

Примеров множество. Так, в словенской Любляне бывшая табачная фабрика превратилась в площадку с местами для работы, конференц-залами, баром и разнообразными программами для стажировок. В чешском городе Плзень креативное пространство появилось в старом автобусном депо – теперь там проходят фестивали, театральные представления и городские пикники. А в Лиссабоне на 23 тыс. квадратных метров заброшенной прядильно-ткацкой фабрики располагается LX Factory — место для реализации творческих идей в практически любой области.

В Германии преобразование индустриальных площадей и зданий вообще стало трендом — креативная и культурная экономика занимает здесь третье место по ВВП (65,9%) после автомобильной промышленности и машиностроения.

Бывшая табачная фабрика / Любляна, Словения
Старое автобусное депо / Плзень, Чехия (mirsoglasnomne.livejournal.com)
Старое автобусное депо / Плзень, Чехия (mirsoglasnomne.livejournal.com)
LX Factory / Лиссабон, Португалия