Сай Монтгомері «Душа восьминога»

Обережно, не читайте далі, якщо ви любите їсти восьминогів! Тому що після цієї книги ви полюбите їх як особистостей та одних із найрозумніших істот на планеті. А ось жувати цих спрутів, скоріш за все, перестанете. Адже книга Сай Монтгомері сповнена любові до восьминогів та до природи загалом — і не закохатися разом із нею майже неможливо. Сторінка за сторінкою авторка розповідає, як знайомиться та стає друзями з цими дуже різними, але незмінно неймовірними істотами. І головне ваше бажання після останньої сторінки — знайти спрута й потиснути йому хоча б одну з його восьми рук (тільки обережно з тою, яка рука-пеніс). Тож якщо люди вас подекуди розчаровують, прочитайте цю книгу — восьминоги точно не підведуть.

Ірвін Ялом «Шопенгауер як ліки»

Якщо вам давно хотілося якісно поплакати, переосмислити своє буття та впевнитися, що «та в мене до дідька розкішне життя» — ця книга для вас. Психотерапевт і професор психіатрії Стенфордського університету Ірвін Ялом у всіх своїх творах вдало поєднує реальні історії з життя, цікавий сторітелінг та професійну оцінку сюжету. Він робить те, що й ми в усіх своїх матеріалах, — складні речі пояснює простими словами та через незвичайні формати. Конкретно ця книжка зачепить з перших сторінок, змусить разом із героєм переосмислити життя, більш філософськи подивитися на теми смерті, взаємовідносин із людьми та незакритих гештальтів. У такі непрості часи роман, в центрі якого безвихідність, якимось чином навпаки дарує віру у краще та залишає з відчуттям сумної радості. Але все ж таки, якщо у вас депресія — не ризикуйте.

Халед Госсейні «A Thousand Splendid Suns»

У першому абзаці головред Platfor.ma Юра Марченко радить не читати далі, якщо ви любите їсти восьминогів, а я раджу не читати далі, якщо ви не хочете плакати над книжкою. «A Thousand Splendid Suns» – роман письменника афганського походження Халеда Госсейні. На жаль, ще немає перекладу українською мовою, хоча вже пора, адже вперше книжка вийшла у 2007 році. Сподіваюсь, що це ненадовго.

Головні героїні — Лейла і Маріам — дорослішають і живуть у мінливі та страшні часи в Афганістані. Здається, тут вже стає зрозуміло, що це буде не найвеселіше ваше читання. Але воно того варте! Це драматична історія про дружбу, доброту, хоробрість і війну. Це історія, після якої ви порадієте, що народились тут, а не там, що у вас є права, свобода, можливості. Історія, коли навіть у, здається, неможливих умовах, люди все одно сподіваються та намагаються урвати собі хоч трошки щастя.

Джек Лондон «Мартін Іден»

Це історія про безграмотного моряка Мартіна, який відкриває для себе світ прекрасного, закохується в дівчину з цього нового світу й раптом розуміє — у нього є талант до письменництва. На наших очах він стає глибоким філософом і поетом, що тонко відчуває красу. Це драма людини, яка перевершила по душевному розвитку, тонкощам сприйняття, відкритості мислення навіть вищі верстви суспільства, а тому стала, по суті, добровільним вигнанцем.

Я думаю, нас багато таких — Мартінів Іденів. Людей, які мріють, які досягають успіху, які програють. Людей, які перш за все прагнуть до чогось кращого. Але для кого створений цей світ — для божевільних мрійників або практичних людей? Мартін Іден не дасть вам відповіді, але залишить підказку: «Обмежений розум помічає обмеженість тільки в інших».

Фенні Флеґґ «Смажені зелені помідори в кафе Зупинка»

Існують такі книжки, в які хочеться загорнутися як в ковдру. Читаєш, смієшся, плачеш — і тепло розходиться тілом. «Смажені зелені помідори в кафе Зупинка» — класичний приклад таких у моїй бібліотеці. Фенні Флеґґ пише жваво, схвильовано, наче наживо розказує тобі історію і боїться щось забути. І акценти розставляє не там, де їх би поставило життя, а там, де їх справді варто ставити.

Сюжет доволі мелодраматичний: домогосподарка Евелін змушена відвідувати свою свекруху в будинку для літніх людей, де і знайомиться зі старенькою Нінні. На схилі літ вона радо ділиться історією свого життя в американському провінційному містечку і з Евелін, і з нами, читачами. В її розповідь органічно вплітаються і кохання, і розпач, і дружба, і соціальні питання не залишаються осторонь. Роман не соромиться досліджувати теми сім’ї, старіння, лесбіянства та дегуманізуючих наслідків расизму. «Помідори» — це своєрідний калейдоскоп життя, який зрештою складається в картинку, що надихає вірити в добро і самим випромінювати те тепло, яке щедро всотується з кожної сторінки книжки.

H. Meadows Thinking in Systems: A Primer, Donella

Без перебільшень – одна з найцікавіших та найглибших книг, які мені випадало читати. За словами самої авторки, текст вміщує в собі мудрість тридцяти років (на момент видання) системного моделювання та викладання від команди MIT System Dynamics group. Науковиці та експертці з системного аналізу Донеллі Медоуз якимось майже магічним чином вдається пояснити, як працює світ, та продемонструвати, наскільки мало людство поки що знає про те, як він працює насправді. Якщо ви колись цікавилися, чому комплексні глобальні проблеми, на кшталт бідності, кліматичної кризи, голоду тощо, попри високий рівень розвитку світового суспільства та технологій, досі не вирішені, – у книзі можна знайти шлях до відповідей. Якщо масштаби думок, які вас непокоять, трохи більш детальні, ви можете використати цю книгу для управління компанією, організації спільноти чи навіть розуміння власного життя. В обох випадках зойки «аааа, так от як все насправді!» гарантовані. А якщо ще глянете The Limits to Growth цієї ж авторки, то тим паче.

Всеволод Нестайко «Тореадори з Васюківки»

Купила молодшій сестричці, але почала читати й поки залишила собі, все одно вона ще не доросла! Так вийшло, що в дитинстві цей шедевр з країв острову Переекзаменовки та метра під свинарником не потрапив мені до рук. Неймовірно радію цьому факту, бо тепер вечорами читаю перед сном та безтурботно регочу – як рукою знімає перші натяки на емоційне вигорання. Якщо не відволікатися на деякі неминучі деталі совєтських буднів та не такі прогресивні, як зараз, соціальні норми, то виходить безкоштовна та навіть безцінна подорож до дитинства. Слова типу курдуплі, скотиняка, шургиць, румпель – то моя окрема любов. Про одне лише шкодую: вже занадто доросла і дуже швидко читаю, мало сторінок залишилося. Одна із тих книг, після прочитання якої, хочеться стерти собі пам’ять, аби прочитати знову.

Ірина Ходак «Людський заробіток. Данило Щербаківський: сильвета українського мистецтвознавця»

Останнім часом чомусь ловлю кайф від досліджень українського мистецтва, тому розбавлю цю екзотичну підбірку свіжою монографією Ірини Ходак про українського мистецтвознавця і вченого Данила Щербаківського.

Ви ніколи не задумувались, звідки взагалі беруться твори мистецтва в музеях? Хто, де і якою ціною їх відшукав, вивіз, захистив? Все завдяки таким якісним людям, як він. Данило Щербаківський зібрав десятки тисяч творів для українських музеїв, захищав від обстрілів церкви під час Першої світової, рятував мистецькі твори з панських маєтків, які мали бути знищені радянською владою, та повертав до України вивезені скарби. Як доля більшості людей, що захищали українську культуру та ідентичність в радянські часи, доля Данила Щербаківського закінчилась трагічно – він покінчив життя самогубством у водах Дніпра. Ім’я Щербаківського – одне з тих, які були навмисне затерті радянською владою, а зараз знову стають відомими завдяки українським дослідникам та дослідницям.

Не стверджую, що вам потрібно прочитати понад 500 сторінок наукового тексту за травневі, я й сама поки читаю книгу фрагментами. Але дізнатись про шалене життя мистецтвознавця, розглянути раритетні фотографії та запам’ятати, що зробив Щербаківський для нас сьогоднішніх – погодьтесь, непоганий план для вихідних.

Будь-яке оповідання Томаса Ліготті

Томас Ліготті точно не найоптимістичніший автор на світі. Щоб зрозуміти масштаби вселенського нігілізму та похмурості автора, пригадайте монологи народного улюбленця Раста Коула з першого сезону «Справжнього детектива» — вони натхнені (майже дослівно) есеєм «Змова проти людської раси» Томаса Ліготті.

Літературознавці ставлять його ім’я в один ряд з Едгаром По та Говардом Лавкрафтом і відносять його творчість до жанру «wired». Й дійсно, в оповіданнях Ліготті відбуваються абсурдні та химерні речі. Наприклад, в розповіді «Останній пир Арлекіна» під час фестивалю клоунів в глухому містечку зненацька проходить щось типу гностичного ритуалу. Купка сумних клоунів співає пісні про те, як добре не народитися, та перетворюється на черв’яків — так, у письменника своєрідне почуття гумору. 

Якщо вам до вподоби декадентство та «невимовний жах», або ви у пошуках дійсно унікального читацького досвіду, то зверніть увагу на короткі оповідання Томаса Ліготті. Ви точно зможете сказати: «Це найдивніше, що я читав/ла у своєму житті».