Одним із мемів цієї війни стала фраза російської високопосадовиці «Что Россия сделала Украине плохого?» Ми свідомо не будемо розповідати в цьому тексті про численні злочини проти українців Російської імперії та радянської влади: знищення козацтва, півтори сотні заборон української мови та культури, терор Муравйова, Закон про п’ять колосків і Голодомор, Розстріляне відродження, підрив ДніпроГЕС, репресії, замовчування аварії на ЧАЕС та багато інших. Ми сконцентруємося на подіях після розпаду СРСР, коли Росія нібито роками налагоджувала з Україною дружні стосунки, на що українці, звісно, відповідали чорною невдячністю. Platfor.ma склала далеко не повний список прикладів маніпуляцій, тиску та відкритої ворожнечі.
Ви також можете прочитати цей текст англійською.
Розділ спадку СРСР
Після розпаду Радянського Союзу постало питання розподілу майна та зовнішніх боргів радянської держави між новоутвореними країнами. У 1991-му у Москві підписали «Договір про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу та активів СРСР». Документ визначав частку кожної держави — найбільшою вона була у РФ (61%) та України (16%). Це означало, що Київ має виплатити 16% боргів СРСР, однак і отримати 16% його активів.
Однак пізніше Росія стала підписувати з іншими країнами так званий «нульовий варіант» — вони відмовлялися від закордонного майна Радянського Союзу в обмін на те, що РФ виплачувала усі радянські борги. Верховна Рада таку домовленість не ратифікувала. «Українська сторона просила, щоб Росія надала повний перелік всієї закордонної власності СРСР і її вартість, чого РФ не зробила», — пояснював у розмові з DW колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко. За його словами, Росія не хотіла відкривати дані про закордонне майно СРСР, бо цих активів було значно більше, ніж боргів.
Дипломат і експерт-міжнародник Ярослав Войтко підрахував, що лише алмазний фонд та золотий запас СРСР коштували близько $100 млрд. Окрім цього, активи Союзу становили ще й валютні фонди та резерви, інвестиції та частки в іноземних банках, нерухома й рухома власність за кордоном, а також борги й фінансові зобов’язання дебіторів — загалом це сотні мільярдів доларів. При цьому зовнішній борг СРСР становив лише $96 млрд.
Втім, всі роки Москва не йшла назустріч в цьому питанні й залишила собі всі активи СРСР.
Кордони
Україна домовлялася з Росією про кордони понад десятиліття. Лише у 2003-му Леонід Кучма і Владімір Путін підписали угоду про держкордон, а за рік її ратифікували й парламенти обох країн. Крім того, ще у 1997 сторони підписали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство. Його ст. 2 звучить так: «Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів».
Однак тут варто пригадати ще одну цитату — творця німецької державності Отто фон Бісмарка: «Угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані». Хоча РФ не раз публічно визнавала територіальну цілісність України та гарантувала абсолютну непорушність кордонів, це не завадило у 2014-му захопити Крим та розпочати гібридну війну на Донбасі.
Хоча насправді спроби зазіхнути на наші землі були й до цього. У тому ж 2003-му, коли підписали угоду про держкордон, РФ почала будувати дамбу до українського острову Тузла, що знаходиться у Керченській протоці між Кримом і Таманським півостровом. Тільки після численних перемовин спорудження зупинилося, коли між будівельниками й українськими прикордонниками лишалося близько 100 метрів.

Атака на рибалок
17 липня 2013 року стало відомо про зіткнення українського риболовецького човна з катером берегової охорони РФ. Загинули четверо з п’яти українців, які були на борту. У ролику, знятому одним із російських прикордонників, чутно слова, сказані вже після тарану: «Давай ще пару раз і п****, вони вже з водою стоять!»
Підтверджує умисну атаку і єдиний рибалка, який вижив: «Нас ганяли, як не знаю кого: підрізали, заливали наш катер водою і, крім того, — обстрілювали! А потім, коли ми намагалися піти, вони якимось чином вийшли нам назустріч — лоб в лоб. Рульовий намагався уникнути зіткнення, але вони підставили нам свій борт. Сталося зіткнення. А вони пишуть, що ніби ми їх таранили». Пораненого українського громадянина забрали до РФ і змусили погодитися на підписку про невиїзд.
Росіяни звинуватили рибалок у браконьєрстві. Втім, єдиним їхнім доказом були якісь сітки, що прикордонники десь знайшли тільки через два дні після зіткнення. Кому вони насправді належали — невідомо. Лише у листопаді в Україні змогли добитися звільнення свого громадянина.

Торгові війни
Ще до 2014-го РФ вела війни з Україною — щоправда, тоді лише торгові. Наприклад, на Новий рік-2005 Москва перекрила постачання газу. Тривалі перемовини призвели до збільшення ціни палива майже вдвічі, а в схемі з’явилися суперечливі посередники — скажімо, проросійський олігарх Дмитро Фірташ. Наступного разу газова війна почалася взимку 2008-2009. Третій такий торговельний конфлікт — у 2013-14 роках. Крім того, можна пригадати обмеження на торгівлю молочними продуктами, «Сирну війну» 2012-го чи «Шоколадну» 2013-го. А у серпні того ж 2013-го російська митниця взагалі внесла всіх українських імпортерів до переліку «ризикованих» і влаштувала своєрідну блокаду усього імпорту з України.
У цих випадків є дещо спільне — на торговельні війни Москва йшла тоді, коли Україна демонструвала незалежність: від перемоги Ющенка на президентських виборах чи підтримки Грузії у війні з РФ 2008 року і до спроб зближення з ЄС та Євромайдану. Економічні відносини завжди були для РФ не тільки бізнесом і партнерством, а й способом впливати на політику незалежної держави. Втім, чи взагалі влада Росії колись вважала Україну державою?
Втручання
У 1993-му, коли Україна і Росія вже два роки були незалежними державами, парламент РФ проголосив Севастополь російським містом. Протест висловила як Україна, так і Рада безпеки ООН, і врешті в Москві про це рішення потрохи забули.
Втім, це був далеко не єдиний приклад того, як впродовж років РФ нехтувала офіційними домовленостями та статусом України. Так, скажімо, ще у 2008-му на закритій зустрічі Росія-НАТО Путін, за свідченнями очевидців, сказав тодішньому президенту США Джорджу Бушу: «Розумієш, Джордже, Україна — це навіть не держава. Що таке Україна? Частина її території — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами».
Тобто влада РФ насправді ніколи не сприймала Україну як іншу державу. Втім, тривалий час у Москви просто не вистачало сил на те, аби підготувати серйозну атаку на незалежність. Протистояння і розстріл парламенту 1993-го, криміналізація, чеченські війни, теракти, гіперінфляція, дефолт-1998, розпалення чи втручання в конфлікти в Молдові, Таджикистані, Грузії — вистачало інших справ.
Однак з середини 2000-х РФ активно взялася за розхитування України. Один із найяскравіших прикладів — Сєвєродонецьк і так званий Всеукраїнський з’їзд народних депутатів та депутатів місцевих рад у листопаді 2004-го. Тоді за підтримки присутніх російських чиновників, скажімо, мера Москви Юрія Лужкова, учасники оголосили про непокору українській владі та загрозу створити «Південно-східну українську автономну республіку».
Після 2004-го Москва сформувала в Україні цілу мережу антиукраїнських організацій: політичних, церковних і парамілітарних. «Головним завданням … було доведення штучності української нації й приреченості української держави, яка так і не відбулася. Серед українців поширювались міфи про правічну єдність з російським народом, про так званий “триєдиний, штучно розділений російський народ”, переваги приєднання до чи то новітньої Російської імперії, чи то СРСР-2 “під геніальним керівництвом В.Путіна”, та водночас доводилася неспроможність українських еліт керувати незалежною державою, педалювалась їхня корумпованість, неспроможність до знаходження компромісів тощо», — пояснював перший в історії секретар РНБО України Володимир Горбулін.
Випробовували атаку на Україну навіть на військових навчаннях. Так, у вересні 2013-го пройшли спільні тренування РФ і Білорусі «Запад-2013». За їхнім сюжетом, опозиція починає активно протидіяти владі України, тож Москва з Мінськом вводять на територію іншої держави власні збройні сили. Врешті вся ця довга підготовка призвела до того, що вторгнення в Україну стало реальністю.
Культура
Для поширення російських наративів використовувалися не лише політичні маніпуляції та ЗМІ, а й культура та розваги: кіно, шоубізнес, література. Українських зірок перекуповували в Росію, а сама Москва максимально агресивно реагувала на будь-які спроби підтримки української мови й культури в самій Україні. Інформаційні контексти РФ та України зрощувалися якнайактивніше. Об’єднати спільними інтересами, аби потім захопити й фізично — очевидна тактика.
При цьому українцям в масовій російській культурі здавна малювали досить специфічний образ. Недалекі життєрадісні люди, що люблять випити й заспівати — один з найпопулярніших варіантів. Ось, наприклад, фільм «В степах України» ще 1952 року — голова колгоспу на прізвище Галушко товстий і дурнуватий телепень, а ще, звісно, любить вареники. Дещо схожий образ є й у своєрідній оді російській армії «9 роті». А в серіалі «Моя прекрасна няня» головна героїня родом з Маріуполя — вона вульгарна, не надто розумна й говорить із комічним акцентом.
Інший варіант архетипу — колабораціоністи, боягузи чи злочинці. У культовому для росіян «Браті-2» українці — це мафія. Пафосний «Адмірал» змальовує зрадників, що здали свою землю німцям. Приблизно те ж саме роблять українці й в «Матчі» чи «Ми з майбутнього–2». А «Тарас Бульба» — зухвале привласнення чужої історії, де козаки говорять російською і славлять «российскую душу».
Всі ці фільми вийшли ще до 2014-го. Після початку війни пропаганда в популярному кіно, звісно, не зупинилася. «Т-34», «Крим», «Кримський міст», «Вій», «Гоголь», «Союз порятунку» — тут українці або незграбні нездари зі смішною вимовою, або слабаки та зрадники, а українська культура — відстала й комічна.
Висновок
Через збудоване десятиліттями й навіть століттями імперське мислення росіяни часто сприймають Україну лише продовженням Росії — як щось своє, рідне, нібито поєднане безліччю зв’язків. У РФ завжди наголошували на спільному між так званими «братськими народами», ігноруючи те, що часто причиною цього спільного були завоювання, терор і репресії. При цьому численні відмінності в історії, культурі й менталітеті просто ігнорувалися або маркувалися як штучні, несерйозні чи радикально націоналістичні.
Протягом століть Москва намагалася знищити «українськість» України. Протягом останніх десятиліть — підготувати економічний, культурний та військовий фундамент для нової атаки на незалежність. Атаки, яка врешті стала наймасштабнішою війною планети з часів Другої світової.