Український Чак Норріс з Асканії-Нова:
як це – бути директором головного заповідника країни

АвторТетяна Капустинська
25 Квітня 2019
тварини

Сьогодні у прокат виходить документальний фільм Андрія Литвиненка «Заповідник Асканія» про унікальний природоохоронний комплекс, який знаходиться в Україні. Platfor.ma поговорила з українським Чаком Норрісом – Віктором Гавриленком, який вже 29 років обіймає посаду директора Асканії-Нова, про його непросту та важливу роботу, незвичайних тварин на території заповідника, браконьєрство та збереження планети.

– Розкажіть, як ви стали директором заповідника?

– Пройшов за конкурсом 16 квітня 1990 року. Взагалі, як природоохоронець я почав працювати ще на першому курсі, а на другому вже командував загоном по боротьбі з браконьєрством. Після цього я 12 років працював у молдавському державному заповіднику Кодри, де жив серед лісу. Туди мене взяли відразу після закінчення університету, за професією я орнітолог. Тому я суто «заповідна» людина. З природою я на «ви», а не на «ти», тому що я її дуже поважаю.

У якийсь момент заповідник Кодри став для мене вже маленьким, я був нагороджений почесною грамотою ЮНЕСКО. Тому шукав місце, де можу працювати більш широко і потужно.

Тоді мені надходило багато пропозицій безпосередньо на території України та Росії. Я знав, що Асканія-Нова проводить конкурс, а це ще й недалеко від місця мого народження – хутору Коза Запорізької області. Асканійці, судячи з усього, також зрозуміли, що місцевих кандидатур немає, тож можна спробувати й варягу здобути місце під сонцем.

– Як ви перший раз потрапили в заповідник?

– Я був вражений – це виявився надзвичайно складний механізм. Адже тут є найбільший у Європі заповідний степ, зоологічний парк із напіввільним утриманням тварин та один із найбільших дендрологічних парків України – такого не було ні у кого на терені Радянського Союзу і немає дотепер. Це колосальний труд наших попередників, починаючи з Фрідріха Фальц-Фейна, засновника Асканії-Нова – цю людину я згадую у всіх своїх коментарях. 

Коли мені випала честь повернути коників Пржевальского у дику природу Монголії у 1992 році, я прокоментував племіннику Фальц-Фейна: «Знаєте, Едуарде Олександровичу, зараз я розумію, наскільки важко було вашому дядьку Фрідріху привезти цих коней із Монголії у 1899 році. Адже ми хоч і технічно обладнані, в мене все одно горіли підошви, аж поки другий літак не злетів».

Так от, дуже складна машина. Ще у 1914 році сюди на бричках приїздили 5 тисяч людей протягом року, щоб подивитися на цей унікум. Серед безводного степу, де деревної рослинності зовсім не було, створили неймовірний дендрологічний парк і зоопарк, де у степу паслися зебри, бізони, антилопи разом. Це дійсно було на той час чудо, та воно продовжує таким бути й зараз.  

– Вам подобається цим займатися чи просто так склалися обставини?

– Не просто подобається, це моє життя. Я один із небагатьох навіть своїх одногрупників, хто повністю втілив свою мрію. Не скажу, що ця доріжка встелена килимом, але при всіх негараздах, коли дріб’язок відходить у сторону, починаєш бачити, що все ж таки щось зробив. Пробути 29 років на цій посаді, яка за 4-5 років з’їдала попередніх директорів – це, звісно, абсолютний рекорд. Це дуже, дуже і дуже складно, це постійна готовність 24 години, що в будь-який момент тебе вирвуть із теплого ліжка, щоб ти кудись біг.

А от коли ще не було зв’язку, крім якоїсь радіостанції вдалині – зовсім жах. Ти бачиш десь дим і без роздумів біжиш до найближчого пункту зв’язку, щоб скоординуватися з якоюсь вежею, щоб звідти подивитися, дати координати і вже потім поставити хрестик на карті та зрозуміти, що це дуже далеко і загрози немає. Ми ж на рівнині – десь там аж у 30 кілометрах палять суху траву, а стовпяка диму піднявся такий, що наче поряд. Зараз все набагато легше, ми можемо оперативно спрацювати.

– Чи є у вас фаворити серед тварин у заповіднику?

– Я ж професійний орнітолог – спеціаліст із птахів. Я починав займатися чаплями, потім куликами, качками й так далі. Але якщо обіймаєш таку посаду, то зрозуміло, що не можеш віддавати комусь окрему перевагу. Так завжди й вчу своїх колег, які вже піднімаються по службових щаблях: «Я розумію ваші особисті вподобання, але, шановні, ви повинні піклуватися про значно ширше коло тварин».

Тому я не виокремлюю улюбленців. Не можна переступати межу дозволеного, адже між тваринами теж є дистанція. Серед них, наприклад, олені, коники Пржевальського, гривасті баранчики. Це тварини, які починають сприймати тебе як істоту свого ж племені. Можна «отримати» і копитом, і дзьобом – я попадав під роздачу, наприклад, від нанду, ходив потім із синцями.

Пам’ятаю, минулого року приїхали бельгійці для зйомок фільму. У нас є така порода великої рогатої худоби, з якої потім робили круторогих волів. Коли ми тільки заїхали в загончик і я вже виліз із машини, на нас почала бігти корова, адже ми вторглися на її територію. Скоріш за все, вона просто хотіла нас налякати. В останній момент я високо підняв руку, розкрив пальці та кричу їй: «Стій!» Вона й загальмувала буквально десь за 50 сантиметрів від руки. Дивлюся, а ті бельгійці від страху вже влетіли в машину.

Ще згадалася мені історія, коли до нас завітав ректор з Університету Кордови в Іспанії з колегами. Ми виїхали в загін, де утримувалося стадо тварин, десь 40-50 голів гібридів бізонячої комбінації. А тварини, які вирощені людиною, її потім не бояться. І от уявіть собі, веду я екскурсію, розповідаю, що відбувається при схрещуванні, і тут чую, що іспанські балачки на задньому фоні чомусь стихли. А все тому, що на нас агресивно почало рухатися стадо і наближалося все ближче й ближче. І ось коли залишилося метрів 20, я оглядаюся, а іспанців немає. Вони побачили цих чорних биків, згадали свою іспанську кориду, пірнули всі в машину та сидять там. Я, щоб зупинити цю братію, розтопирив піджак і пішов на стадо. Воно зупинилося. У такому разі не можна бігти чи робити якихось випадів, але показати, що ти їх не боїшся – потрібно.

А я не боюся. Приїжджаю до загончика і спочатку заздалегідь попереджаю, що це саме я. Зупинюся, поспілкуюся: «Звірята, свої приїхали – не бійтеся, не тікайте, пасіться». Стою хвилин п’ять, тварини починають пастися. Потім за деякий час лізу прямо в їхнє стадо. Я там відпочиваю – від людей, від усього. Пташки над тобою співають, поряд пасеться звірина, яка тобі нічого не зробить, все спокійно. В зоопарку в мене взагалі є своя братія, яка приходить до мене і можна пообнякуватися.

– Які виникають складнощі в робочому процесі?

– Це в цілому непросто. Створив Асканію Фрідріх Фальц-Фейн, але ж далі вже стає питання розвитку. Кожне покоління біологів продовжувало відстоювати ті заповідні об’єкти, які є в Асканії. В результаті, що ми отримали: у  Фальц-Фейна було 28 гектарів дендропарку – зараз 167, заповідного степу було 600 гектарів – зараз 11 054.

Одна з найголовніших проблем – пожежі. Коли у нас блискавка попадає у степ, поки ми доїдемо до того місця, то вже сотня гектарів буде «злизана». Ось у 2001 році блискавка вдарила під Асканією, так за 22 хвилини 104 гектари було знищено. Минулого року приблизно така ж ситуація, десь за 30 хвилин – більше 80 гектарів. Просто поки ми туди доїхали, розумієте? І це ще наша патрульно-постова цілодобова служба працює без збоїв, вони момент удару блискавки та загоряння бачать відразу та швидко про це повідомляють.

Так от, колись блискавка підпалила степ і вогонь пішов на Асканію. Десь за три кілометри ми стримували цей фронт, майже його погасили – й тут раптом страшенне посилення вітру десь до 30 метрів на секунду. Все, що вже тільки димілося, раптом спалахує, перед нами утворюється страшенна стіна вогню. Я зрозумів, що нас просто «засмажить», якщо ми не почнемо відступати, тому негайно дав команду. До мене у «Ниву» вскочило п’ятеро й ми пішли на прорив прямо у вогонь, пробили дірку у цьому палаючому фронті й метрів 200-300 їхали горілим степом. Я не знаю, як під «Нивою» не рвонув бак, але пощастило. На межі з Асканією перед дендропарком протипожежна смуга у 40 метрів, яку, тільки уявіть собі, вогонь легко перескочив. Ми знову й знову йшли у атаку, вже частково загорівся парк, але оскільки там зрошення та зелена травичка, вогонь сів униз і там ми його задавили разом із підрозділами МНС.

– Скільки зараз у Асканії мешкає видів? Які найунікальніші?

Якщо говорити про все видове різноманіття – це більше трьох тисяч. На території зоопарку ми утримуємо 116 видів, на території дендрологічного парку зростає 1130 деревних рослин та більше 730 трав’янистих. У нас десь 130 видів тварин і 19 рослин, занесених до Червоної книги України. У нас мешкає джміль пахучий, який дуже рідко зустрічається. Богомол емпуза піщаний, коник дибка степова – це рідкісні види. Зовсім нещодавно у зв’язку з цим потеплінням і зміщенням ареалів у нас з’явився крупний кавказький богомол, і от я думаю, кого ж він із наших з’їсть. Він же повинен зайняти чиюсь екологічну нішу, а те, що вони їдять один одного – це факт.

Із тих тварин, яких утримуємо на території зоологічного парку, зрозуміло, що раритетний вид – це коник Пржевальського. А вид, який навіть не занесений до фауни України, – сайгак. Це наш абсолютний світовий пріоритет, який зник з території Асканії ще у XIX столітті, а зараз ми його розводимо. Ми навчилися, до того ж, їх штучно вирощувати, тому що цю тваринку просто так не перевезеш з місця на місце – вони дуже реактивні, тож треба спочатку зробити їх ручними, а потім здійснити реадаптацію в дикій природі. І оцю всю кухню, цю технологію, розробили ми. До нас приїздили американці, шотландці, іспанці, німці, угорці, китайці, казахи – всі цікавляться.

А якось приїхав один професор і каже: «Вікторе, я давно не бачив таких рогів у сайгаків, як у ваших». А я йому відповідаю: «Дорогенький, звичайно, вони ж тут помирають своєю смертю». У світі цих тварин відстрілюють, як тільки у них підросли ріжки й вивозять до Китаю, де існує 32 види препаратів, які мають добавки з рогів сайгаків. Точно знаю, що сучасний попит Китаю на них – 8 тонн на рік. А вже їх і немає, всіх перебили та вивезли. (Про сайгаків та інших дивовижних і рідкісних тварин читайте в матеріалі «З видом на зникнення» – Platfor.ma.)

Також ми розводимо гвинторогого козла – вид, занесений до міжнародної Червоної книги. У дикій природі залишилося до тисячі голів, деякі живуть у зоопарках. Ще японський журавель – на жаль, поки одна особина, тож ми чекаємо, де й коли зможемо взяти пару. Та ще багато неймовірних і унікальних видів.

Заповідник – це відкрита екосистема, ізольовано живуть тільки великі копитні тварини. Проблема лише в тому, що навіть найбільший заповідний степ Європи є сьогодні малим. Для того, щоб система повноцінно функціонувала, діаметр заповідника має бути не меншим за 70 кілометрів. На жаль, в Україні зараз немає таких територій, щоб ми могли говорити про абсолютно заповідний режим.

 

– Хто або що, на вашу думку, є основною загрозою для планети?

Планета жила і буде жити, а багато видів переживе нас, сто відсотків. Це ми повинні подумати, як себе зберегти. Людина є загрозою насамперед для себе. Ми не можемо жити в консервній банці та продукувати таку величезну кількість вуглецю. Проблема у тому, що ми дійсно створюємо парниковий ефект і прискорюємо глобальне потепління.

Зараз швидко тане Ґренландський льодовик – він створює холодну течію, яка вздовж Північної Америки опускається до Антильських островів. А знизу йде вже Гольфстрім. Так от холод відтісняє Гольфстрім в бік Європи, завдяки цьому вона нагрівається. І тут – на тобі, Гренландський льодовик повністю розтанув. Куди піде течія? Нікуди. Європа замерзне. Ми таким чином просто викличемо черговий льодовиковий період.

 

– Нещодавно була новина про те, що в Південній Африці браконьєра затоптали слони і загризли леви. Як ви думаєте, це карма?

– Це нормальний процес. Я завжди кажу нашим співробітникам, не дай бог там десь приляжете, а ще гірше – заснете. Ворони тільки й чекають, хто ж там ослабне. Вони тут же злітаються і починається «бенкет» – десятка три круків такого клієнта, як я, з’їдять за кілька годин.

Пам’ятаю, зимою 2009-2010 років було дуже холодно й почалося підтоплення – ми були змушені підгодовувати наших тварин. Ми б, може, й не робили цього, якби не було огорожі, а тут ми їх загнали у глухий кут, вони не можуть мігрувати, тож ми вимушені давати якусь компенсацію. Так от дивлюся, щось чорніє. Ми під’їхали, а там лежить лань європейська, самець, а на ньому зверху вісім круків, які величезну дірку зробили ще в живій тварині. Вони трупоїди, а оскільки трупів не було, то вони ослаблену тварину вирішили на нього перетворити. Це цілком природний процес.

– Ви особисто часто стикаєтеся з браконьєрами?

Браконьєрство в заповідній зоні було в останній раз у 1993 році. Потім ми звичайно виловили декілька груп людей, які недбало поводилися, в тому числі довелося трошки постріляти зліва-справа для того, щоб їх прижати до землі. У 1990-х таке бувало. А от минула зима у цьому плані була зовсім спокійна.

В принципі, я не є кабінетним працівником і завжди кажу: «Роль щуки у ставку ніхто з мене не знімав». Ті чотири зірки, які у мене вздовж погону, дозволяють ганяти у тому числі генералів, депутатів та будь-кого. І таке було. Отак комусь «великому» на мозоль наступиш, а потім відбиваєшся від їхніх натисків. У мене якось за рік було 32 перевірки, щоб відволікти працівників. Але Земля настільки кругла, що той бумеранг обов’язково ще комусь по голові прилетить.

– Розкажіть якусь історію про браконьєрство, яка вам найбільше запам’яталася?

– Через мої руки пройшло багато правопорушників і я не знаю, чому я досі ходжу по цій землі, але бували різні речі. Я знаю, що таке солодкий присмак смерті, саме на терені охорони природи та безпосередньо у контактах із браконьєрством.

Одного разу ми сиділи в засідці та бачили, як браконьєри витягують сітку з рибою, тож чекали, поки вони припливуть. Замість того, щоб слухати нас і не рухатися, один із них став намагатися викинути сітку з рибою за борт. Я схопився за неї, чоловік з переляку різко смикнув – і я полетів у воду. Довелося проплисти метрів 50, а це був листопад. Але на той час я був настільки тренованою людиною, що ми могли у спортивних костюмах з напарником чотири години лазити у льодяній воді, щоб знайти гнізда гусей. Так от, поки я виплив, мої хлопці так побили тих браконьєрів, що мені довелося рятувати вже їх.

Після цього у мене були різні моменти. Наприклад, у 90-х роках при затриманні порушників я зробив два попереджувальних постріли в небо, бо ж по людях стріляти не можна, кинув пістолет на пасажирське сидіння та побіг допомагати своїм хлопцям. А один із браконьєрів це побачив, зброю схопив – і все, вже нас на мушці тримає. Я напряму пішов до нього: «Поклади зброю, подумай, що ти робиш, ти ж будеш гнити у тюрмі». А сам скорочував дистанцію, щоб швидко вибити пістолет у нього з рук. Але в кінці кінців хлопець не витримав мого психологічного штурму, кинув той пістолет у грязюку та нумо тікати. Уявіть собі, ми його так і не змогли взяти – настільки швидко бігав.

Ще одна історія трапилася 12 січня 2005 року. Тоді аж три людини потрапило до буферної зони. Двоє – працівники силових органів, один – начальник цеху заводу електрозварювального обладнання із Каховки. Вони нахабно приїхали майже до ядра заповідника стріляти гусей. Ми їх ганяли як у ковбойському фільмі – трьома машинами. Врешті затримали, довели до суду, вони отримали по року, але умовно.

До речі, як тільки прийшов на посаду, то одразу затримав першого браконьєра в Асканії-Нова – директора дослідного господарства сусіднього інституту. Після цього всі, мабуть, і зрозуміли, що з’явилася людина, для якої ранги не мають значення.

– Як посприяти збереженню зникаючих видів, на вашу думку? Чому це важливо?

– В першу чергу, ми не повинні руйнувати залишки тих територій, де природно існує біологічне різноманіття, в тому числі ліси, болота та степи. Яка б нація в Європі дозволила собі розорати стільки території, як у нас – 90% Херсонщини? А ми кажемо, що хочемо піти у Європу – а там від 12% й більше територій під охороною. Так а ми тепер їх де візьмемо? Я цілком підтримую нетрадиційну енергетику і знаю, скільки ми спалюємо щорічно поживних залишків, які можна використовувати на що завгодно, наприклад, на отримання біогазу. Так давайте будемо працювати на вже зруйнованих територіях, а не чіпати цілу дику природу. Це жахлива проблема нашої свідомості.

Щодо змін клімату, виникає питання – вони дійсно викликані людиною чи це нормальні цикли? Хоча, звичайно, людина, мабуть, підігріває, оскільки маємо забруднення атмосфери, океану. Не дай бог, природа порухає плечима. Дивіться, якими ми стаємо безпомічними, коли проходить торнадо, землетрус чи ще щось. Але добре, що робота з хімічним і пластиковим забрудненням вже почалася, люди вже трішки по-іншому ставляться до цього, ми вже на правильному шляху. Треба лише відпрацювати технології, щоб наші відходи швидко розкладалися за допомогою живих організмів.

Я думаю, що ми повинні створювати ділянки такого напіввільного утримання, де всі види могли б жити максимально наближено до природних умов. Біологічна та сільськогосподарська науки не стоять на місці, і я думаю, що з’являться гібриди, що дасть можливість менше брати з природи, а більше використовувати того, що людина «напрацює».

Людям обов’язково треба подумати над тим, які ми будемо створювати умови для існування братів наших старших. Ще раз і ще раз підкреслюю: вони старші за нас.

Фото: кадри з фільму «Заповідник Асканія»
Найцiкавiше на сайтi

З видом на зникнення: ці тварини вимирають. І вони дивовижні

Багато видів лемурів, які мешкають лише на острові Мадагаскар, можуть зникнути. Серед них і сіфаки – незвичайні приматоподібні зі здивованим поглядом і жвавою ходою, які живуть у листяних лісах і харчуються рослинами. Ці тварини настільки ж нешкідливі, наскільки й беззахисні, і цим користуються браконьєри. Але це не єдина загроза для сіфак: викорчовування дерев і пожежі буквально знищують їхні домівки. Міжнародний союз охорони природи класифікує цих активних тварин як вимираючий вид.

 

Звіра надія і любов: як тварини вчаться говорити з людьми і доводять свій розум

АвторМикита Богданов
10 Серпня 2017

В зоопарку Атланти у віці 39 років помер орангутан Чантек. Він прославився тим, що вивчив мову жестів і мав цілий ряд інших інтелектуальних здібностей. Чантек ходив до коледжу і любив бургери, а його ім’ям назвали проект, що ставить за мету узаконити існування особистості у всіх людиноподібних мавп. Platfor.ma розповідає історію мавпи, яка вміла спілкуватися, і з’ясовує, чи готове людство поділитися частиною прав зі співмешканцями.

Чантек народився у 1977 році в дослідницькому центрі в США. Перші дев’ять років життя він провів у Теннессі з антропологом Лін Майлз. Лін досліджувала  навчання мавп мові – дуже поширений експеримент в Америці впродовж ХХ століття. За цей час орангутан усвідомив необхідність прибирати за собою в кімнаті, навчився використовувати і комбінувати підручні засоби у повсякденні, а також запам’ятав дорогу з кампусу до найближчої закусочної, яку міг навіть показати водієві. Однак найголовнішим його досягненням стало оволодіння американською мовою жестів – Чантек мав словник у 150 символів, – а також розуміння розмовної англійської. Після Чантека у світі лишилося тільки дві мавпи, що вміли користуватися людськими жестами: горила Коко і шимпанзе Уошо. Коко померла 19 червня 2018 року.

Чантек навіть відвідував заняття у місцевому університеті (про це зняли документальний фільм від Animal Planet та PBS: «Мавпа, що ходила до коледжу») та був улюбленцем академічної спільноти. Однак врешті адміністрація, яка побоювалася інцидентів і можливих судових позовів, наполягла, щоб вже дорослого Чантека відправили назад до зоопарку. Наступні 11 років він провів у тісній клітині, де страждав від депресії і зайвої ваги.

Одного разу колишні друзі-науковці завітали до нього. Чантек дуже розхвилювався, жестами показав ключі від автівки і попросив забрати його додому. Врешті в 1997 році зоопарк Атланти запропонував для розумного орангутана зону природного проживання, де він і залишився до кінця життя.

Чантек – гібрид двох єдиних існуючих на планеті видів орангутанів: борнейського і суматранського, а з місцевих мов його ім’я перекладається як «прекрасний». Це дуже розумні тварини, яким зараз загрожує зникнення. Разом з шимпанзе і горилами вони належать до родини гомінідів – де також є люди і наші викопні предки. Орангутанів, шимпанзе і горил відносять до людиноподібних мавп – тварин настільки фізіологічно і розумово близьких до людей, що деякі вчені домагаються визнання в них особисті і надання розширених прав.

Так, наприклад, у 1983 році була написана книга «Розум мавпи», автори якої, Девід та Анна Премаки, стверджували, що людиноподібних мавп можливо навчити мові. Вони писали: «Ми знаємо, що той, хто розуміє мовлення, повинен знати мову, навіть якщо він або вона не здатні відтворити її самостійно».

В 50-х роках ХХ століття проводився експеримент з шимпанзе Вікі, де її розумові здібності порівнювалися з дитячими. За рівнем логіки вона цілком могла конкурувати з дітьми – людиноподібні мавпи користуються метафорами та вміють узагальнювати, використовуючи знайомі слова для описання нових: «запальничка – це пляшка і сірник». Але мовлення при цьому стало нездоланною перешкодою: вважається, що на заваді стоїть будова голосового апарату та можлива відсутність у мозку певних структур, пов’язаних з вимовою.

Натомість шимпанзе довели свою здатність до повноцінного спілкування, успішно освоївши мови жестів, символів та лексиграм – несхожих на позначувані предмети умовних знаків, які вигадали спеціально для навчання людиноподібних мавп. В більшості випадках вони могли переносити властивості символів на схожі предмети: наприклад, якщо синій трикутник позначав червоне яблуко, то шимпанзе могли використати цей символ для позначення вишні, яка здавалася їм схожою.

8 правил приборкання непростого: уривок книги «Опанувати складність» про логіку в дизайні

АвторPlatfor.ma
17 Квітня 2019

Життя складне, каже дослідник та апологет людиноорієнтованого дизайну Дон Норман, і немає сенсу ускладнювати його ще більше. Так, дизайнери відповідальні за проектування речей, але всі інші відповідальні за подальше користування ними. Тому, як зробити новий досвід осмисленим, присвячена книга «Опанувати складність», що вийшла у видавництві ArtHuss. Platfor.ma публікує уривок, який допоможе побачити логіку майже у будь-якому непростому процесі.

Дизайнери роблять свою роботу, створюючи зрозумілі продукти й послуги, але й ми повинні робити свою, витрачаючи необхідний час на їх вивчення й опанування. Хоч би яким якісним не був дизайн, хоч би якими досконалими не були концептуальні моделі, зворотний зв’язок і модуляризація, —  складну діяльність все одно треба освоїти, і це часом вимагає багатьох годин, днів або й місяців навчання і практики. Саме так усе влаштовано в нашому складному світі.

Після того як дизайнери виконали свою частину угоди, настає наша черга як користувачів системи. Шлях до приборкання складності —  це головним чином шлях прийняття: прийміть той факт, що на опанування складних речей потрібні час і зусилля, і що битву вже наполовину виграно. Якщо хочете правила —  то вони дуже прості.

Конструктивізм vs. Баугауз: як у 1920-х дизайн одночасно виникав в Україні та Німеччині

АвторДарина Якимова
19 Квітня 2019

Перш за все, конструктивізм – це не зовсім стиль. Це радше мистецька програма, до якої долучилися художники-авангардисти, які на хвилі революції зайняли свою домінуючу нішу і підключилися до революційних перетворень. Гасла художників, їхні маніфести, жести, заклики доєднатися до побудови нового устрою згодом були вдало апропрійовані більшовиками.

Якщо говорити про Радянський Союз та Українську радянську республіку, тут конструктивізм виник на ґрунті нової економічної політики, яка сприяла розвитку індустріалізації. З’являється велика кількість заводів, зростає промисловість, активізується і виходить на перший план новий суспільний клас – пролетаріат.

Сам термін «конструктивізм» з’являється у 1921 році, коли відбуваються гострі та активні дискусії з приводу місця художника, яким чином він може бути корисним в побудові нового світу і нового побуту. Конструктивізм вперше артикулюється учасниками Товариства молодих художників у Москві, де саме й відбувалися дискусії. Майже відразу з’являються і теоретичні обґрунтування конструктивізму. Борис Арватов (1896-1940), незабаром один із речників виробничого мистецтва, точно підсумував історичне значення моменту. Художник, зазначав він, не потрібен промисловості, поки він не пройшов підготовку в політехнічному інституті, однак його робота цінна ідеологічно: «Це ситуація людини на березі річки, яка повинна якось перебратися на інший берег. Потрібно закласти фундамент і побудувати міст. Тоді історичне завдання буде виконано». Такий фундамент шукали та закладали художники-конструктивісти.

Конструктивізм розробляє свою власну мову – мову матеріалу, мову конструкції. Художники відмовляються від станкового живопису, який, на їхню думку, вже був абсолютно не в змозі відобразити зміни і значущість нового прошарку, нової побудови світу, нової парадигми. Художники-конструктивісти долучаються до виробничого процесу, починають використовувати такі матеріали як залізо, скло, дерево, наголошуючи на правдивості самого матеріалу. Відбувається майже істеричне самозречення професії «художник». Художники стають виробниками та конструкторами.

З’являється нова архітектура, яка має відповідати потребам нового суспільства та водночас вирішити житлову кризу, яка виникла після революції.

Конструктивізм породжує дизайн – з’являється нова форма візуальної культури, яка має амбіцію оформити життя нової людини. Він проявив себе не тільки у створенні предметного світу, тобто меблів, розробки помешкань і будівель, але й у поліграфії. У цей час активно розвивається реклама, друкована продукція. Це була певна пропагандистська машина, яка активно залучала художників і заохочувала  розвиток реклами як пропаганди.