Антистрес-тест: я на собі перевірила різні методи заспокоєння. Ось що вийшло

АвторТетяна Капустинська
21 Травня 2020
експеримент ізоляція спокій

«Розслабся», – ми часто чуємо від друзів, радників, авторів книжок про саморозвиток, колег і власного внутрішнього голосу. Але факт: сила слова тут не діє, тож людство невпинно намагається вигадати методи, створити інструменти та пізнати вищі матерії задля того, щоб нарешті ЗАСПОКОЇТИСЯ. Карантин – чи не найкраща можливість випробувати все це на собі, адже і привід є, і час. Тож протягом місяця наша редакторка Тетяна Капустинська експериментувала та намагалася з’ясувати, як плисти на хвилях спокою та вміти в будь-який момент подолати стрес.

«Усе навколо бісить». Саме з такою думкою я знайшла себе на кухні, коли наполегливо збивала омлет і, здається, намагалася за щось йому помститися. Йшов третій тиждень карантину. Я збивала цей ні в чому не винний омлет вже 5 хвилин, у голові роїлася купа думок, а з емоційним фоном відбувалося щось страшне – мене кидало з суму в злість, з неї в тривогу, а потім в апатію. І все це без об’єктивної причини. 

Оговтавшись та нарешті залишивши мій майбутній сніданок у спокої, я подивилася в вікно та подумала: «Треба щось з цим робити, бо я сама себе зажену в депресію». Я вже там була і, чесно кажучи, не найкращі відчуття. Тож, прийшло усвідомлення – зараз, в епоху невизначеності, тривоги та стресу, як ніколи потрібно взяти та заспокоїтися.

Колись я приймала такі підступні пігулки – гідазепам, – вони діяли як транквілізатор та прибирали відчуття тривоги. Їх продають за рецептом від психотерапевта, тому що препарат викликає звикання. Але від гідазепаму та інших альтернатив довелося відмовитися, я прийняла для себе – це лише маскування проблеми, але ніяк не її вирішення.

Тож, я підтягнула штанці, заручилася підтримкою близьких і редакції та почала продумувати план. У мене був цілий місяць, щоб спробувати різні методи, техніки, інструменти для того, щоб відчути спокій тут і зараз або ж в довгій перспективі. 

Звісно, я розумію, що те, що я спробувала на собі, може не підійти якомусь читачеві, який подумав: «О, це панацея, рішення знайдено!». Ні, так не працює. Ви – унікальна система, тому щось вашим організмом може перетравитися, а щось – викликати нудоту. Не виключено, що знайдуться й люди, для яких все нижчеперелічене стане у пригоді. Але поки це просто мій досвід: неідеальний, але щирий.

Тому невеликий анамнез: дівчина, 24 роки, нормально (але не дуже правильно) харчуюся, зазвичай гарно сплю, дах над головою маю. Дуже емоційна, активна, маю невроз і занадто яскраво переживаю деякі відчуття. Якщо радію – то по повній, але нервую теж без послаблень. Постійно перебуваю у русі, рідко сиджу вдома, багато спілкуюся з людьми. Люблю експерименти.

У кращі часи виглядаю приблизно так

Перші дні експерименту

Спочатку я вирішила спробувати щось елементарне. Наприклад, мене зазвичай заспокоює якась хатня робота – обожнюю мити посуд та дивитися, як вода змиває піну, або рівно розвішувати випрані речі. Здавалося б, ідеальний варіант прямо під носом – генеральне прибирання. Я завзято схопила засоби для миття всього на світі та взялася за діло. Спочатку все було супер – я віддраювала всю квартиру та буквально відчувала дзен. «Тю, так все так просто, на цьому експеримент і завершимо», – подумала я.

Але години йшли, сили разом із ними, а роботи менше не ставало. Я могла кинути оком на кухню та задоволено перейти до наступної зони, але повернутися назад і зрозуміти – та тут ще купа роботи! В результаті замість того, щоб плисти по річці спокою, я ловила хвилі роздратованості. Під вечір я вже ледве рухалася. Зробила для себе висновок – посуд помити для заспокоєння ще можна, а от генеральне прибирання виконує інші функції (дає фізичне навантаження, наприклад).

На наступний день згадала, що багато знайомих рекомендували: «Книжка – найкращий антидепресант. Почитай вдосталь і все як рукою зніме». Ну, нібито логічно: ти відволікаєшся від своєї реальності на іншу, яка описана на сторінках. Спочатку я пройшла крізь навчальну та профільну літературу, коли читала Уільяма Зінсера «Як писати добре». Робота з цією книгою вимагала концентрації, уваги та постійного конспектування важливих порад. Тому свою функцію в межах цього експерименту не виконувала. Інші кандидати, вже з художньої літератури, змушували заглиблюватися у сюжет та хвилюватися за головних героїв. Тож якогось піднесення до більш тонких матерій та тотального врівноваження навіть близько не досягла.

Медитація

Звісно, в цьому експерименті важко обійти стороною такі поширені практики, як медитація, йога або мантри. Я вже почала уявляти, як роблю якусь хитромудру асану в йозі, втрачаю баланс, падаю та ламаю собі щось життєво необхідне. Тому важливо було не шукати інформацію на просторах інтернету, а звернутися до експертів. В цьому мені допомогла незалежна дослідницька організація Wake Up People. Вони вивчають різні способи самопізнання та допомагають людям не зійти з розуму в скаженому сьогоденні.

Спочатку я зв’язалася з Костянтином – його називають терапевтом китайської медицини думок і образів, ачар’я крійя-йоги. Для мене це прозвучало дуже абстрактно, тому ми з Костянтином почали спілкуватися – я розпитувала про його шлях і досвід. І, здається, година розмови з ним вже так мене заспокоїла, що можна було закінчувати експеримент.

З’ясувалося, що у 2006 році він був бізнесменом – заробляв достатнього грошей, щоб дозволити собі квартиру, машину та інші блага цивілізації. Але при цьому не відчував щастя та в якийсь момент усвідомив, що його життя проходить марно. Він не розумів, чого йому не вистачає, тому став шукати. Так Костянтин потрапив у Південну Америку, де прожив три роки. Потім він пройшов церемонію аяуаски у шамана в джунглях, яка і відкрила всі таємниці його життя та немов сказала: «Ти займаєшся зовсім не тим». Він каже, що саме з цього моменту став щасливим, почав займатися самодослідженням і ділитися своїми знаннями з іншими, якийсь час навіть пропрацював у Перу. Але потім зрозумів – Україна більше потребує його допомоги.

Мені Костянтин запропонував медитацію та порадив, як до неї готуватися. Варто зауважити, що я вже колись медитувала – це було десь три роки тому. Тоді протягом цілих трьох місяців я намагалася дотримуватися всіх правил і зосередитись, але у мене ніколи не виходило. Завжди щось відволікало, хтось шумів, починали свербіти різні частини тіла, а купа зайвих думок лізла у голову. Тож, розчарована, я перестала намагатися, і до феєричного повернення у світ медитації була налаштована дещо скептично.

Але наступного ранку я приступила до дій. Мій план виглядав так: як тільки я прокидаюся, то першим ділом усміхаюся – це важливо. Потім відразу йду приймати холодний душ, чищу зуби і язик. П’ю теплу воду, потім теплу воду з лимоном, а вже після цього можу приступати до медитації. 

Усі ці рекомендації я виконала та вже була задоволена собою, хоч ледве не померла від холодного душу. Розстелила килимок на підлогу, сіла на нього та вирівняла спину – обпиратися на стіну не можна, але обов’язково треба знайти для себе комфортну позу. Тоді я закрила очі, руки долонями доверху поклала на стегна, а язик притиснула до піднебіння.

Моя медитація супроводжувалася потужною мантрою «Со Ханг», яка, як мені пояснили, може трансформувати життя. Її треба було співати про себе. Тож я спробувала знайти свою шосту чакру та перемістити всю увагу туди – досі не знаю, чи правильно я знайшла, бо геолокація була «прямо в центрі голови, де хребет зустрічається з мозком». 

І ось я, натхненна та сповнена рішучості, починаю плавно та витягнуто дихати – на вдиху проспівую про себе «со», а на видиху «ханг». Роблю це настільки безшумно, що навіть сама не чую. Продовжую, зосереджуюсь на диханні та відганяю нав’язливі думки. Буквально відчуваю, як моє тіло огортає тепло, і раптом починає свербіти ніс, через який я і роблю ці медитативні вдихи спокою. «Ні, фігня, ми це вже проходили. Просто не звертай уваги», – подумала я. «Ну-ну, спробуй», – у відповідь єхидно відповів мій мозок і надіслав сигнал у вухо. А потім у ногу. І в руку. Буквально через хвилину медитації в мене було таке враження, що хтось перед моїми заплющеними очима перами намагається мене залоскотати. Я не змогла від цього відсторонитися та перервала медитацію.

Наступного ранку я повторила ритуал і всілася медитувати вже в іншій частині кімнати – можливо, справа була в цьому. Але ні, цього разу історія повторилася. Наступні кілька днів, коли я намагалася абстрагуватися від навколишнього світу, щось обов’язково мені заважало – підозрілі звуки на вулиці, не менш підозрілі звуки у квартирі, заніміла нога, відчуття голоду, біль у спині, низький тиск. І от коли мені вдалося побороти все вищеперелічене, а це сталося тільки через два тижні після початку практики, заважати стали головні вороги медитації – думки. От уявіть – сидите ви на підлозі, дивакувато склавши ноги. Медитуєте. І тут в голові: «Цікаво, а зебра – чорна в білу смужку, чи навпаки?». Або «Чи може рибка втопитися?». Або щось більш доленосне: «Чи можуть колись всі ідеї закінчитися?»

Саме такого типу думки – це сміття, вони не важливі в моїй місії. Але в такі моменти, коли ти намагаєшся добратися до чогось дійсно вагомого, їх стає все більше. Вони вирують у голові та одна за одною намагаються вилізти на передній план. Але я продовжувала свої спроби та з часом стала помічати, що вплив цих сміттєвих думок слабшає. Одним легким рухом мені вдалося відкинути їх від себе та продовжити медитацію. Це був перший раз, коли через п’ятнадцять хвилин продзвенів будильник, а я здивовано розплющила очі, адже, здавалося, тільки їх закрила.

Згодом ранкова медитація вже увійшла у звичку і проявився перший ефект – я стала добрішою та більш бадьорою зранку. Я усвідомлювала, для чого мені треба прокинутися – щоб посміхнутися, піти в душ, випити теплої води та сісти в медитацію. І це була та стабільність, якої мені останнім часом не вистачало. 

Крім того, складається враження, що дійсно стало якось спокійніше – дратівливі фактори, які раніше могли викликати у мене емоційний приступ, тепер просто дивують. На кшталт «Щоооо, і це було варто моїх нервів?». Тож, думаю, час ще покаже, але певні результати є вже зараз. До того ж, очевидний плюс – медитація займає не так вже і багато часу на день і доступна для будь-кого.

Тактильні рішення про тут і зараз

Що робити, якщо треба заспокоїтися не колись там за годину, після медитацій та гарячих ванн, а прямо зараз? Для мене найкраще зі своєю задачею впоралася ота помаранчева штука справа, яку я називаю «жмакалкою». Під тиском моїх пальців вона приймала різну форму та загалом дуже приємно відчувалася у руці. Можна було уявити, що ти тримаєш, що тебе дратує та турбує – дедлайни, відносини з людьми, карантин, дірочку в шкарпетці, кісточку авокадо, яка ніяк не хоче проростати, – і лупасити цю іграшку зі всієї сили. Діє.

А от металева головоломка більше дратувала, адже її складно пройти, якщо жодного разу цього вже не робив – теж саме з кубиком Рубика. Однак серед всіх цих іграшок для заспокоєння в мене є фаворит, який ще з дитинства здобув прихильність.

Наступного тижня я спробувала скористатися технікою стабілізації дихання. Система проста: треба якомога глибше робити вдихи у звичному для вас ритмі, концентруватися на кожному та намагатися дихати без ривків. Через п’ять хвилин мені вдалося повністю заспокоїтися. Є ще інший метод – зробити спочатку чотири глибоких вдихи та видихи, а потім стільки ж швидких. Повторити через п’ять секунд відпочинку.

Йога

Два роки тому я загорілася ідеєю ходити на йогу. Мені здавалося, що таким чином я приведу тіло в тонус, буду налаштовувати себе на продуктивний день і, головне, розслаблятися. Ще недосвідчена у цьому питанні, я не подумала, що йога як томат – здавалося б, все однозначно, але існує купа різних видів, від чого залежить смак. Тож, одного весняного дня о восьмій ранку я готова була відчути потужний зв’язок розуму, душі та тіла після заняття, а натомість виповзла з зали вся спітніла та знесилена. Здавалося, що по мені проїхався асфальтоукладальник, а я за це ще й заплатила.

Цього разу я більш відповідально віднеслася до вибору програми, тому звернулася до інструкторки йоготерапії з 11-річним стажем – Діни Рарог. Вона також викладає Yogaflow в Міжнародній асоціації Ішвара йоги та Міжнародної федерації Yoga Alliance. Спочатку ми з Діною поспілкувалися й вона розповіла про те, що для неї йога:

«Це стан, в якому ти можеш відчути свою безмежність. Через розслаблення та усвідомленість у кожному русі, через довіру та турботу про своє тіло. Цей стан потоку і теперішнього моменту, який обов’язково дає видимі результати. Займаючись йогою, ти отримуєш сильне гнучке тіло, здоровий хребет, ясність розуму і тотальний контроль над своїми внутрішніми якостями».

«Звучить так, ніби це саме те, що мені потрібно!», – надихнулася я. І ми розпочали. В умовах карантину, звісно, заняття довелося провести по Zoom, що теж було цікавим досвідом. Я поставила ноутбук так, щоб нам с Діною було видно одне одного, розстелила килимок і налаштувала своє зледащіле в умовах карантину тіло на роботу. Коли ми почали виконувати перші вправи, Діна супроводжувала їх поясненнями та задавала своєму голосу виміряний спокійний ритм. І все було круто, мені подобалося – я відчувала, як мої м’язи радісно волають від довгоочікуваного напруження. Діна уважно спостерігала за моїми недолугими спробами виконувати всі вправи правильно, але не зізнавалася, що я дерево, та невпинно хвалила. Втім, відчуття, що я колода, не покидало мене весь час.

На середині заняття Zoom вирішив нагадати, що мій інтернет-провайдер – лайно, – та почав інколи підвисати. Це трохи вибивало з процесу, тому що пози повинні були перетікати одна в одну, а я зупинялася та казала вже звичне «Ви зависли», «Прийом», «Мене чутно?». Тому ритміка збивалася, але ми не впадали у відчай. Після закінчення заняття я відчувала приємну напругу в тілі та безпричинно усміхалася. Для мене це стало гарним знаком.

Я продовжила займатися йогою тричі на тиждень – з кожним разом вправи виконувалися легше, до того ж, я вже запам’ятала їхню послідовність. В цілому це займало в мене 40 хвилин на день. У мене безперечно почав підійматися настрій – серед іншого через те, що це все ж фізичне навантаження, якого дуже не вистачало. Особливо, якщо вставати раніше, після йоги думаєш: «Чудово, день вже пройшов не марно». Про помітні зміни в тілі поки що зарано говорити, але, думаю, якщо продовжувати з тією ж періодичністю – вони будуть.

Між іншим

Існує думка, що ефективно знімає стрес та напруження в тілі гаряча ванна – на мене це дійсно працює, але непереливки буває літом, коли можуть на довгий час відключити гаряче водопостачання. А от інший популярний метод – зробити перестановку меблів у кімнаті, – мав зворотний ефект. Спершу я намагалася звикнути до того, що дивлюся у вікно, коли прокидаюся, а не на полицю з книжками. Потім звикала до стола, який тепер не зовсім зручно стояв. Врешті-решт зрозуміла, що до того все було розташовано ідеально, та повернула кімнату в первозданний вигляд. 

І ось, коли мій стіл стояв на звичному для нього місці, з’явилася ідея помалювати. Всі необхідні матеріали були в наявності, тож я розклала свої художні пожитки та вирішила почати з чогось простого. «Та я Рембрандт, поїхали далі!», – подумала я, коли з гордістю подивилася на намальоване мною коло. Рівнесеньке. Далі почалися складнощі.

Я робила ескіз олівцем, а потім малювала акварельною фарбою. Вона – дама дуже примхлива та потребує терпіння. Щоб нанести другий шар, треба якийсь час почекати, щоб висох перший. І це ще добре, якщо ти не переборщив з водою або, навпаки, з фарбою. А ще не забудь, що потрібен спеціальний папір. А ще якісна акварельна фарба дорого коштує, зараза. І взагалі, гуаш – форева.

Втім, врешті все вдалося. От я сиджу над малюнком і лагідно дмухаю на листочок гінкго. За ним – ще на один, і ще, і ще, і ще. Потім теж саме роблю з наступним шаром і немов загіпнозована спостерігаю, як розтікається та змінює свою структуру фарба. А що, як додати трішки води? Не варто себе в чомусь обмежувати. Непомітно пролетіла година, я відчувала легкість, натхнення та задоволення своїми скромними здібностями. Одним словом – рекомендую. 

Однак наступного разу, коли я схопила пензлик і налаштувалася на медитативний процес, щось пішло не так. Форма квітів, які я малювала, наполегливо не хотіла робитися природною, тому через деякий час я роздратовано кинула спроби зробити з цього щось прекрасне. Роздратовано! А я ж прагнула спокою. Хоча це нормально, не завжди все буде складатися так, як того хочеться. Навіть на папері.

Серед рекомендацій також було «відключитися від інтернету на кілька днів». Порада, звичайно, цінна, але в мене не вийшло б це зробити. Все моє життя в умовах карантину, в тому числі робота та спілкування з батьками, зав’язане на онлайні. І якщо команда Platfor.ma зрозуміла б цю необхідність, заспокоїтися б у мене все одно не вийшло, адже мене б переслідували думки про безпеку близьких.

Мантри

Зідзвону зі Свамі Амрітою Анандою, з якою мене також познайомила організація Wake Up People, я чекала чи не найбільше. Уявіть, яка крута історія – дівчина з дитинства любила співати, але чомусь була впевнена у тому, що їй не вдасться добитися успіху, тому закинула це діло. До 29 років жила звичайним життям, потім почала зустрічати різних сенсеїв і медитувати, але не вірила в релігійні течії та не бачила там правди. Одного разу їй запропонували з’їздити в ретрит в Карпати – там, як запевняє Амріта, у неї стався вихід душі з тіла під час медитації.

З часом один із вчителів запропонував їй приїхати в Перу на місяць, де вона також пройшла церемонію аяуаски. Повернувшись іншою людиною, Амріта стала кожного дня практикувати, співати, писати музику та давала десятки концертів. Потім поїхала в Індію, отримала своїх перші практики в ашрамі та посвяту. Через два роки практик повернулася туди, зустріла свого вчителя, півтора місяця прожила з ним в джунглях і там отримала посвяту в монахині, хоч признається, що до того хотіла вийти заміж.

Під час зідзвону ми відразу перейшли на «ти» та вирішили спробувати поспівати. Точніше, це було так – Амріта взяла якийсь дивний і досі невідомий мені інструмент, наказала сісти зручно, заплющити очі, зосередитися на своїх відчуттях і приймати енергію, яку вона буде давати мені через свій спів. Свого роду медитація з мантрами. Коли Амріта почала співати, перша моя думка була: «Як вона могла сумніватися в тому, що у неї талант?». Цей неймовірний глибокий голос окутував і вводив у якийсь транс – безперечно цей спів було приємно слухати. Але і тут дистанціювання мало свої мінуси – звук був не дуже якісним, а зв’язок іноді переривався, що більше дратувало, ніж заспокоювало.

Я записувала наш експеримент на відео, тому потім, під час деяких ранкових медитацій, включала його знову. Але, на жаль, ніякого заспокійливого ефекту це не мало. До речі, Амріта казала мені, що якщо йдеш до практик з якоюсь конкретною метою – наприклад, заспокоїтися або щось зрозуміти, – скоріш за все ти цього не досягнеш. Практики треба прийняти як спосіб життя. Може в цьому і є сенс.

Ранкові сторінки

Скажу відверто, я відтягувала цю частину до останнього, тому що мені було надзвичайно ліньки. Метод «Ранкові сторінки» описала у своїй книзі «Шлях митця» письменниця Джулія Кемерон. Суть його у тому, що з самого ранку, як тільки ти прокинувся та ще не встиг напружитися щоденними проблемами, відкриваєш зошит або чисту сторінку на ноуті та пишеш. Не претендуєте на Пулітцер або взагалі будь-яке схвалення, адже цю писанину не можна перечитувати або показувати комусь. На сторінки ви повинні вилити всі думки, які з’являються у вас в голові, навіть, якщо це звучить так: «Я не знаю, що написати. Я все ще не знаю, що написати. ААААААА. Чому все так тупо?». Я не жартую, це буквально фрагмент із мого зошиту. 

Ця вправа працює на вашу підсвідомість – рано чи пізно почне спливати щось дійсно важливе, що може залишитися на папері, але більше не турбувати вас в реальному житті. Або ви зробите для себе якесь неочікуване відкриття – я так згадала, що у дитинстві мріяла бути президенткою країни (причому не важливо, якої).

Так от, ліньки мені було саме тому, що я постійно працюю з текстом і це трохи підзадовбало. Мені здавалося, що якщо я ще й з самого ранку буду писати по три сторінки, а треба було саме стільки, то у мене взагалі пальці в пил зітруться. Тому я приступила до «Ранкових сторінок» тільки на третій тиждень експерименту, про що потім пожалкувала. Спочатку це були якісь беззмістовні переживання звичайної людини на карантині, потім я чомусь почала сама з собою обговорювати рецепти, які знаходила в інтернеті. Згодом я пішла далі – ранкові сторінки стали для мене чернеткою для нових ідей. Тільки коли я їх записувала, то не згадала того факту, що перечитувати все це не можна – тому доводилося встановлювати по пам’яті.

Одного дня я прокинулася з думкою: «Так, треба ранкові сторінки написати» та зрозуміла, що це вже увійшло у звичку. Я нарешті почала довіряти своєму зошиту та писати дійсно все, що думаю, виплескувати такий собі потік свідомості. Що кумедно, адже виходить, що раніше я з підозрою ставилася до цих папірців, зшитих між собою, немов вони могли піти та розтрендіти всі мої таємниці.

Але варто зазначити, що це мало схоже на щоденник, адже думки зовсім не структуровані, а красиво писати я навіть не намагалася. Саме тому, коли ти це усвідомлюєш, слова так і просяться на свободу, адже процес йде легко та невимушено. Це відрізняється від стандартного написання, наприклад, статей, тому що ти розслабляєшся та не тримаєш у голові ціль, ідею, структуру тексту. Ти просто висловлюєшся – і це, в біса, дуже приємно. Немов є друг, якому ти постійно жалієшся та не відчуваєш муки совісті. Який постійно поряд і його навіть не треба вислуховувати у відповідь. Зручно – рекомендую.

Продукти

Для заспокоєння також рекомендують їсти різні продукти. Наприклад, банан вважається чи не антидепресантом. Селера містить поживні речовини, які допомагають боротися зі стресом – калій і вітаміни С, В1 і Е. Мигдаль багатий цинком, а він допомагає настрою бути на висоті. Несподівано м’ясо індички теж вказують як продукт проти стресу – кажуть, воно найбагатше джерело триптофану, який перетворюється на меланін та серотонін. Суперечливим у цьому списку є алкоголь, адже він може як заспокоїти, так і роздратувати нервову систему – це лотерея. А от зелений або трав’яний чай – ще бабуся мені заварювала в стресових ситуаціях.

Я пробувала в межах експерименту їсти продукти з цього списку, але, на жаль, відстежити, як вони вплинули на настрій і самопочуття складно. Коли я через щось занервувала та з’їла три банани відразу, то сподівалася, що пізнаю дзен і на хвилях спокою увійду в нове життя. Але так не сталося. Затарюватися та запихуватися індичкою, щоб отримати такий же результат – якось не хотілося. Тож, їх можна використовувати як допоміжні речовини, до того ж, це смачно, але сподіватися, що при стресовій ситуації яблучко розв’яже всі проблеми – не варто.

Що в результаті

Знаєте, це дуже смішно. Я місяць практикувала, ламала своє тіло під час йоги, намагалася не звертати уваги на дратуючі фактори під час медитації, спілкувалася з різними людьми, щоб отримати поради, і іноді боялася, що серед всього цього втрачу справжню себе. А потім ми з хлопцем взяли з вулиці кішку і виявилося, що це найкращий антидепресант. Стільки любові та ніжності я віддаю їй та отримую натомість – це неймовірно. Кожного разу, коли я дратуюся або нервую, достатньо взяти на руці цей клубочок, і після першого «мрняв» все проходить.

Це не означає, що весь мій експеримент пройшов дарма – для себе я зрозуміла, що мені дійсно допомагає медитація, структурує думки, підштовхує до відповідей на хвилюючі питання. Мені подобається йога, тому що вона не робить з мене знесилену субстанцію, але все ж тримає тіло в тонусі. Ранкові сторінки для мене тепер спосіб самовираження, хоч я ніколи їх і не перечитую. 

Чи стала я спокійнішою? Насправді, так. Але, на жаль, я не знаю, як виміряти вплив конкретного методу на цей стан. Пройшло занадто мало часу, щоб я могла сказати, що щось змінило моє життя назавжди й «як я раніше без цього існувала». Однак якщо у вас є мета, то треба експериментувати та пробувати різне, намагатися відчути, як це впливає конкретно на вас.

Keep Calm та будьте здорові!

Найцiкавiше на сайтi

ААААААА!!!: як Київ публічно виражав ненависть для експерименту та що про це думає Спілберг

АвторPlatfor.ma
15 Листопада 2019

Слово «ненависть» і всі однокореневі ми вживаємо мало не кожен день — в жартівливій формі або не дуже. Однак з точки зору психології значення цього почуття зовсім далеко від тривіальності. У кращому випадку воно призведе до перепалки з людиною, чий образ мислення не збігається з нашими цінностями, а у гіршому — провокує масові вбивства та теракти. 11 вересня, Беслан, Освенцим і всі війни світу виникли тільки тому, що хтось відчув ненависть і заразив нею інших. Platfor.ma разом із Discovery Channel намагаються зрозуміти, чому так відбувається та що з цим робити, а допомагають їм у цьому три експерти та Стівен Спілберг.

Великому режисерові сучасності проблема ненависті здається дуже цікавою. Разом зі своїми однодумцями він створив фонд Shoa, для якого вони зібрали 5200 відеозаписів тих, хто так чи інакше зіткнувся з Голокостом. Вивчаючи відеосвідоцтва цих нещасних людей, Стівен Спілберг усвідомив, що природа ненависті дуже складна.

«Я ріс в Нью-Джерсі – бути євреєм там не здавалася чимось неординарним. Але потім ми переїхали в Вестін і я зіткнувся з антисемітизмом у молодших класах. Існували групи популярних дітей, вони вибирали об’єктами глузувань однолітків з меншою популярністю (в моєму випадку вона була нульовою). Не можу сказати, що це була ненависть, але точно образи, – розповів режисер в інтерв’ю телеканалу Discovery, – Я соромився багатьох речей у собі, а ці хлопці своїми глузуваннями змушували мене стидатися ще і того, що я єврей. Я відчував себе вигнанцем, і коли став дорослішим, зрозумів, що булінг — це дуже дієвий інструмент, що дозволяє кривдникам відчувати себе наділеними якоюсь особливою владою. Мабуть, це мій єдиний досвід, коли я був об’єктом ненависті. Хоча весь цей час всередині мене таїлося абсолютно неконтрольоване почуття гордості за те, що я єврей».

Інтерес до цього психологічного явища спонукав Спілберга зняти документальний фільм «Чому ми ненавидимо?» («Why We Hate?») для Discovery Сhannel. Разом з Алексом Гібні легенда кінематографу досліджує ненависть як одну з найбільш руйнівних людських емоцій. Фільм складається з шести серій, кожна з яких розповідає, як це відчуття спровокувало ту чи іншу історичну подію. На відміну від багатьох наукових фільмів, в цій кінострічці автори намагаються знайти відповідь на фундаментальне питання про природу ненависті та підказують дієві методи боротьби з нею.

Фейк-контроль: головний експериментатор світу Уба Батлер про те, як обдурити всіх

Наприкінці вересня у Львові пройшла найбільша техконференція України IT Arena. Одним із хедлайнерів цього року став Уба Батлер – майстер фейків, експериментатор та популярний пранкер із Лондона. Він розповів про власні кейси, а потім Platfor.ma зустрілася з ним особисто і спитала, як йому це все вдається.

Медійний шлях Батлера почався в 2015 році у співпраці з журналом Vice, для якого він писав статті, а потім знімав короткометражні фільми. Але славу і ворогів йому приніс перший гучний експеримент – фейковий ресторан, який став №1 на TripAdvisor.

Ця історія стала вірусним хітом у соцмережах і сколихнула весь світ, який вже активно боровся з фейковою інформацією. На 2017 рік 18 190 лондонських ресторанів було зареєстровано на сайті для мандрівників TripAdvisor. Заклад, який створив Уба і якого фізично не існує, всього за 6 місяців перебрався на перше місце.

Колись давно британець заробляв тим, що залишав фейкові відгуки на TripAdvisor та отримував $10 за одну публікацію. Але цей досвід дав усвідомлення, що багато інформації на сайті – суцільна брехня, крім самого факту існування закладу. Тоді Уба подумав: «А що, якщо вигадати і його?». 

Батлер купив новий телефон і обрав назву The Shed at Dulwich («Сарай у Дульвічі») – це фактично про заднє подвір’я будиночку, в якому жив хлопець. Далі він створив сайт і наповнив його соковитими фотографіями їжі, головними інгредієнтами якої насправді були піна для гоління, таблетки для посудомийної машини, нога самого журналіста та правильний ракурс. Вигадав меню, завдяки якому можна було замовити не страву, а враження.

Заборонений контент: пст, тут нелегальне задоволення під час карантину. Нікому не кажіть

Привіт, друже! Тобі вже виповнилося 18 років? Якщо так, тоді гортай далі. Але запитаємо ще раз: ти точно повнолітній? Ну добре, ми тобі довіряємо.

Ми впевнені, ти давно вивчив всі правила поведінки під час карантину, але також ми знаємо, що будь-які правила так приємно порушувати. Якщо ти нікому не скажеш, ми полоскочемо твої нерви, походимо разом по краю леза та доведемо до екстазу. Все безпечно, друже, нам ти можеш довіряти – до того ж, в нас широкий асортимент.

🚫Чого тобі хочеться саме сьогодні? О, дайно вгадаємо – кілька грамів «помацати обличчя»? Непорушна класика! 

Розважатись вміли ще у XIX столітті – тільки гляньте на статую Каїна у саду Тюїльрі в Парижі, от же ж негідник.

Гурт «Время и Стекло» знає, чого жадають їхні фани: мацання чужих облич, вечірок у закритому грузовому боксі та безтурботних прогулянок натовпом по вулиці.

Наостанок пропонуємо концентрований ексклюзив, з’явився на ринку відносно нещодавно – на початку століття. Кодова назва «Facepalm», найпопулярніший підвид – «The Naked Gun».

🚫Всі навколо рекомендують не панікувати, але навіщо позбавляти себе цього задоволення? ПАНІІІІІІІКУВАТИИИИИИИИИИИИ! Адже ПАНІКА – потужне, незвичайне та яскраве відчуття. ВІЗЬМИ ПОРЦІЮ ДОБІРНОЇ, ВИТРИМАНОЇ, КОНЦЕНТРОВАНОЇ ПАНІКИ!

Між тугою та бентегою: психологиня про український «культ страждань»

Туга, журба, відчай, скорбота, жаль, печаль, сум, розпач, зажура, безнадія, скрута, смуток, хандра та, звісно, бентега – все це синоніми для сумного існування. Психологиня і психотерапевтиня із семирічним стажем Марія Фабрічева провела дослідження та з’ясувала, що Україна постійно знаходиться в режимі страждання, що відображається в культурі, мистецтві й безпосередньо на тому, як ми сприймаємо себе й свої успіхи. Platfor.ma поговорила з Марією про те, чому українське суспільство опинилося в цій кризі, які її симптоми й наслідки та як вилікувати цілу націю.

Марія Фабрічева, психологиня і психотерапевтиня

– Марія, чому ви зацікавилися питанням «культу страждань» в Україні та що це взагалі таке?

– «Культ страждань» – це термін, яким я позначила своє дослідження. Почалося все з того, що я стала помічати одну особливість у кожного другого зі своїх клієнтів із хорошими показниками в терапевтичній роботі. У якийсь момент людина ніби натикається на невидиму стіну, яка відкидає її назад, і сама собі не може пояснити, чому це сталося. Ти хочеш змін у своєму житті, але якась сила заважає. Описати словами складно, але це веде за собою негативні емоції, фізичну скутість, відчуття краху і безпорадності.

Крім цього, є відчуття якоїсь перешкоди на шляху до мети. У одній з клієнток була відмінна метафора – вона говорила, що чітко бачить перед собою світле майбутнє, але воно ніби за щільним склом і вхід туди заборонений. А на питання «Що заважає?» я побачила реакцію розгубленої дитини.

На мою думку, сильний вплив надає культуральний батько – інформація, яка передається з покоління в покоління (культуральний – це коли певна поведінка є типовою для окремої культури. – Platfor.ma). А також генетична пам’ять, коли кожне наступне покоління вже народжується з певним досвідом попередніх.

Я поділилася своїми спостереженнями з колегою, Роксаною Ящук, бо могло бути, що мені просто трапляється такий пласт клієнтів. Однак з’ясувалося, що її пацієнти теж часто стикаються з такими проблемами.

– Страждати – це ж не особливо захоплює. Чому, як ви стверджуєте, ціла нація пішла цим шляхом?

– У нашій нації є принцип «після»: радіти можна, але потім доведеться платити. Це від творців «хто в п’ятницю багато сміється – у неділю плаче». Це теж відгомін культурального сценарію, коли ти жив і вирощував їжу на своїй землі, але раптом несподівано прийшла якась сила і сказала: «Зерно віддай!» Все це передається. І тепер якщо ти щось добре зробив, то потрібно або мовчати, або не доводити до кінця, або бути готовим до неминучої кари.

Довгий період часу наші люди жили в деспотичному режимі, де покарання були досить страшними. В результаті українське суспільство адаптувалося під цей постійний біль і стало сприймати страждання як абсолютну норму.

Я спробувала з’ясувати, як в кожному з життєвих аспектів цей «культ страждань» проявляється. І, що важливо, як за допомогою тих чи інших страждань люди задовольняють свої потреби. Наприклад, буває, що за важкої роботи людина бурчить і злиться, але зате почуває себе особливою. Тобто завдяки стражданням люди відчувають себе значущими або отримують таким способом підтримку.

Нам потрібно для початку видихнути та спробувати формувати свої нові цінності згідно з реальністю «тут і зараз».

– Чи можна сказати, що це причина трудоголізму?

– Так! Він, рідний. Наше суспільство розділене на два типи. Перший – бунтарі, ті, хто на будь-яку пропозицію, яку вони сприймають як батьківське повчання, видають: «Кому потрібно, той і зробить». Таке собі «не хочу, не буду». І в цьому є багато плюсів: креативність, почуття справедливості, ентузіазм, комунікабельність. Ось тільки такі люди не завжди закінчують справи до кінця і швидко перегорають. І щоб їхня енергія зберігалася, їм потрібні союзники, яким вони зможуть делегувати фінал. Це не завжди відбувається чесно, а в хід йдуть маніпуляції-страждання – мігрень, захворювання, сонливість, що завгодно. А робота вже робиться кимось іншим.

Що стосується трудоголіків, то це великий пласт нашої нації. Це люди, для яких робота – сенс життя. Вони завжди сумніваються в результаті й тому, що достатньо гарно виконали роботу.

– Це ж синдром самозванця (дізнатися про нього більше можна тут)!

– Так, це саме синдром самозванця, який зараз набирає обертів. Тобто людина вважає, що занадто легко досягла визнання, не вистачало мук. Такі люди своїми силами доводять справи до кінця, але, шкода, не бачать своїх успіхів.