Українознавство: тест за дивовижними фактами про нашу дивовижну країну

В історії України є чимало wow-фактів. Але чи відомі вони вам? Пропонуємо пройти тест і відповісти, наприклад, на такі питання: що пов’язує батька поп-арту Енді Воргола з нашою країною або в чому полягав перший український флешмоб, вигаданий Маркіяном Шашкевичем?

До мозку кісток: як Марк Твен, Бальзак і Моцарт проводили час в Україні

А ще ви, напевно, не знали, що в Україні в різні часи бували представники відомих родин. Так, Марк Твен заїжджав в Одесу, а Моцарт-молодший, син великого композитора, прожив у Львові 30 років. «Царство хлібів, мовчазні прерії Фенімора Купера», – а це вже про Україну пише Бальзак, якого сюди привело кохання.

Ми вам писали: історія одного листа за кордон від українських школярів 30-х років

Звичайна історія про звичайних українських школярів, які написали звичайного листа у 1932 році (між іншим, мовою есператно), а через 86 років українка знайшла цей текст в архіві національної бібліотеки Вейльсу і прочитала. Надзвичайний документ епохи.

Дороги, вареники та права жінок: іноземці про дивну Україну

Повертаємося в сьогодення. Ініціатива GoGlobal спитала іноземців, що їм подобається у нашій країні, а від чого вони не в захваті, які з їхніх очікувань не справдилися і чому. В головних ролях – інфраструктура, архітектура, їжа і люди (звісно, гостинні). А іншого разу один менеджер Amazon навіть розповів нам, що у Кремнієвій долині спокійніше, ніж у Києві.

Близькість до Великого: як і чому я працюю на адронному колайдері

Як відомо, українці скрізь. Навіть на Великому адронному колайдері. Ми поставили людині, яка там працює, свої дилетантські запитання про науку, а також отримали фотографії робочого простору та навіть обіду із їдальні, яка після дев’ятої вечора перетворюється на бар для вчених. А якщо ви раптом хотіли дізнатися, як українські дизайнери працюють з Röyksopp и Adobe, то ось, будь ласка.

Не на своєму місці: у чому Economist помилився з Києвом в рейтингу міст

Щороку журнал The Economist публікує рейтинг найбільш зручних для проживання міст. В 2018-у виявилося, що за останні п’ять років Київ показав найбільше зниження рівня комфортності серед усіх 140 учасників рейтингу. Головний редактор VoxUkraine Борис Давиденко готовий оскаржити цю думку.

Фарс і Енгельс: як я вислала ідеолога комунізму в Англію і чому нам не потрібна така декомунізація

Це слово на літеру Д, мабуть, найчастіше зустрічається в статтях про сучасну українську культуру, але єдиного розуміння, що таке декомунізація, досі не існує. Арт-менеджерка Катя Тейлор вирішила піти від часткового до загального і розповісти історію одного пам’ятника, щоб показати, як робити не варто.

Всі в курсі: як онлайн-освіта Prometheus робить дива для півмільйона українців

Якщо ви досі недостатньо попишалися, то тут без шансів: ми поговорили з засновником найбільшої української платформи безкоштовних онлайн-курсів Prometheus Іваном Примаченком про те, яких результатів вони досягли за чотири роки, куди йде навчання та як реформувати українську освіту. Прочитайте, а ще краще – пройдіть якийсь курс.

Не звалювати, а боротися: навіщо Onuka зняла кліп на сміттєзвалищі

Іноді зірки роблять щось дивне. Інколи просто так, а інколи – заради великої мети. Наприклад, знімають кліпи на сміттєзвалищі, щоб привернути увагу до проблеми переробки відходів. Саме так вчинила Onuka, а ідеологиня ініціативи «Україна без сміття» Євгенія Аратовська пояснює, чому це важливо і як нам усім нарешті почати сортувати.

Розмальовка: 50 сучасних українських ілюстраторів

Ілюстрація: We Bad

Ми зібрали інформацію, портфоліо та навіть контакти крутих українських художників, які здатні ідеально прикрасити своїми роботами будь-що – від пляшки вина до складного інтер’єру. Можна дивитися, надихатися і безкінечно повертатися до цього списку в пошуках референсів.

Чи справді фейки – скрізь?

Що поширюється швидше: правда чи брехня? У 2018 році журнал Science опублікував дослідження щодо поширення правдивої та неправдивої інформації. Йшлося про 126 тис. історій, які понад 4,5 млн разів публікувалися у Твіттері за 2006-2017 роки.  Виявилося, що неправдива інформація поширювалася швидше, ніж правдива. Чим оригінальнішою та емоційнішою була новина, тим охочіше ділилися нею користувачі.

Відрізнялися навіть спектри емоцій. Неправдиві та популярні новини зазвичай викликали здивування, страх та огиду. Правдиві та менш популярні – очікування, радість, довіру або смуток.

Фейки існують споконвіків. Але особливу увагу дослідників вони привернули у 2016 році під час виборів президента США. Згідно з дослідженням, під час цієї виборчої кампанії кожен четвертий американець заходив на сайти із фейковими новинами, а спростування неправдивих новин майже ніколи не досягали своєї мети.

Тоді американські фейкові новини досягли тисяч американських виборців. А отже, потенційно вплинули на їхню точку зору та на результати виборів загалом. Тобто фейки можуть завдавати шкоди, якщо їхня мета – маніпулювати думкою людей.

В тому ж 2016 Оксфордський словник англійської мови проголосив слово «пост-правда» (post-truth) словом року. Адже тоді в пресі часто йшлося про політику пост-правди, яка звертається до емоцій та особистих переконань, а не до об’єктивних фактів. Фейки та ігнорування об’єктивних фактів – це частина політики пост-правди.

Водночас фейки бувають невинними. Наприклад, UAReview в Україні – це гумористичний ресурс, який навмисне публікує фейкові новини. Але їхня мета – гумор, а не вплив на думку аудиторії.

Як боротися з фейками?

Чим більше з’являється неправдивої інформації, тим популярнішими стають ресурси із фактчекінгу. Наприклад, ще в 2003 році в США виник FactCheck.org. Місія цього сайту – моніторинг публічних заяв політиків і викриття брехні. На сайті є не лише статті. Тут можна поставити запитання, почитати про найпопулярніші онлайн-міфи (з посиланнями на джерела) та ознайомитися з неправдивими ідеями політичних курсів американських партій.

Є в США і фактчекінг-сайти, які спростовують міфи про американську культуру – наприклад, snopes.com та TruthOrFiction.com.

Європейські журналісти та активісти також розробляють ресурси для боротьби проти фейкових новин. Наприклад, BBC створив ресурс BBC Reality Check. Наразі там публікують матеріали, які викривають неправдиві новини. Сайт регулярно оновлюється, а матеріали не лише спростовують фейки, а й пояснюють різні аспекти політики. Зокрема – нюанси Брекзиту.

Французькі ЗМІ навіть розробили інструмент для перевірки фактів. Так у базі сайтів Les Décodeurs можна перевірити надійність джерела – чи часто сайт поширює недостовірну інформацію. На жаль, верифікація працює тільки французькою мовою.

Ресурси з перевірки інформації існують у багатьох країнах. З їхнім переліком можна ознайомитися за посиланням.

В Україні теж існують ініціативи з фактчекінгу. Серед них – StopFake.org, заснований 2014 року. Сайт функціонує 13 мовами та пропонує не лише статті, а й відео та подкасти. Нещодавно проект опублікував звіт за 2014-2017 роки, протягом яких було проаналізовано і спростовано 919 неправдивих повідомлень. При цьому 85 зі 178 джерел поширення фейкових новин про Україну – російські ЗМІ. А VoxCheck – фактчек-проект VoxUkraine – перевіряє твердження українських політиків та публікує їх з поміткою «правда», «неправда» або «маніпуляція».

У 1960-х роках у наших державних школах у Каліфорнії на прикордонній території з Мексикою, починаючи з шостого класу, вивчення іспанської мови було вимогою. Я не міг дочекатися, щоб перейти до шостого класу й  розпочати вивчення іспанської мови. 50 відсотків учнів нашої школи були мексиканські американці, і я дуже хотів зрозуміти їх, коли вони під час розмови вільно переходили з англійської на іспанську мову (або, як вони це називають, «мексиканську») і навпаки. Коли я почав її вивчати, мої друзі запитали, чи говорив я іспанською вдома. Ні, тільки в школі. Мені запропонували приєднатися до мексиканської рок-н-рол групи, розташованої в Тіхуані, і ми виступали на мексиканських танцювальних заходах та на мексиканському телебаченні, де я співав провідну партію пісні La Bamba й інших пісень. Моя тітка казала, що я був схожий на брата-бастарда серед інших членів групи. Я любив це. У мене було дві особистості – Дан-американець і Даніель-чикано (або, як мої друзі сказали б мені – «Ви почесний мексиканець, cabrón!»).

Вивчення іспанської мови змінило моє життя. Завдяки цьому я дізнався більше про англійську мову, мені вдалося знайти друзів, зв’язки й домогтися поваги. Це те, чого у мене б не було в іншому випадку.  Як і вивчення португальської мови чи мови пірахан, а також наявність поверхових знань інших амазонських мов продовжували змінювати мене протягом усього мого життя.

Вивчення іншої мови може стати в пригоді кожному учню принаймні трьома способами: прагматично, неврологічно та культурно.

Зараз, провівши більшу частину свого дорослого життя у вищих навчальних закладах, вивчаючи мови, культури й процес мислення, я все більше переконувався, ніж коли-небудь, що ніщо не навчає нас про світ і про те, як мислити більш ефективно, ніж вивчення нових мов. Ось чому я виступаю за вільне володіння іноземними мовами. Але для того, щоб це сталося, вивчення мов має знову стати вимогою як початкової, так і середньої освіти в Сполучених Штатах. Вивчення іншої мови може стати в пригоді кожному учню принаймні трьома способами: прагматично, неврологічно та культурно.

Прагматично, розглянемо переваги вивчення мови для бізнесмена, який працює разом із тими, хто говорить іншими мовами. Хоча використання англійської як загальноприйнятої мови може стати спокусою в нових бізнес-ситуаціях, вклад у вивчення мови ваших колег і клієнтів говорить їм: «Я поважаю вас». Це може перетворити колег і клієнтів на друзів. Подумайте про це – ви цінуєте зусилля того, хто навчився говорити вашою мовою. Їхнє спілкування вашою рідною мовою допомагає вам краще ставитися до них, бачити їх як менш «інших». Насправді, деякі люди відчувають загрозу, коли лише чують іноземну мову. Мови мають силу. Чому б не скористатися цією силою замість того, щоб боятися її?

– Марія, чому ви зацікавилися питанням «культу страждань» в Україні та що це взагалі таке?

– «Культ страждань» – це термін, яким я позначила своє дослідження. Почалося все з того, що я стала помічати одну особливість у кожного другого зі своїх клієнтів із хорошими показниками в терапевтичній роботі. У якийсь момент людина ніби натикається на невидиму стіну, яка відкидає її назад, і сама собі не може пояснити, чому це сталося. Ти хочеш змін у своєму житті, але якась сила заважає. Описати словами складно, але це веде за собою негативні емоції, фізичну скутість, відчуття краху і безпорадності.

Крім цього, є відчуття якоїсь перешкоди на шляху до мети. У одній з клієнток була відмінна метафора – вона говорила, що чітко бачить перед собою світле майбутнє, але воно ніби за щільним склом і вхід туди заборонений. А на питання «Що заважає?» я побачила реакцію розгубленої дитини.

На мою думку, сильний вплив надає культуральний батько – інформація, яка передається з покоління в покоління (культуральний – це коли певна поведінка є типовою для окремої культури. – Platfor.ma). А також генетична пам’ять, коли кожне наступне покоління вже народжується з певним досвідом попередніх.

Я поділилася своїми спостереженнями з колегою, Роксаною Ящук, бо могло бути, що мені просто трапляється такий пласт клієнтів. Однак з’ясувалося, що її пацієнти теж часто стикаються з такими проблемами.

– Страждати – це ж не особливо захоплює. Чому, як ви стверджуєте, ціла нація пішла цим шляхом?

– У нашій нації є принцип «після»: радіти можна, але потім доведеться платити. Це від творців «хто в п’ятницю багато сміється – у неділю плаче». Це теж відгомін культурального сценарію, коли ти жив і вирощував їжу на своїй землі, але раптом несподівано прийшла якась сила і сказала: «Зерно віддай!» Все це передається. І тепер якщо ти щось добре зробив, то потрібно або мовчати, або не доводити до кінця, або бути готовим до неминучої кари.

Довгий період часу наші люди жили в деспотичному режимі, де покарання були досить страшними. В результаті українське суспільство адаптувалося під цей постійний біль і стало сприймати страждання як абсолютну норму.

Я спробувала з’ясувати, як в кожному з життєвих аспектів цей «культ страждань» проявляється. І, що важливо, як за допомогою тих чи інших страждань люди задовольняють свої потреби. Наприклад, буває, що за важкої роботи людина бурчить і злиться, але зате почуває себе особливою. Тобто завдяки стражданням люди відчувають себе значущими або отримують таким способом підтримку.

Нам потрібно для початку видихнути та спробувати формувати свої нові цінності згідно з реальністю «тут і зараз».

– Чи можна сказати, що це причина трудоголізму?

– Так! Він, рідний. Наше суспільство розділене на два типи. Перший – бунтарі, ті, хто на будь-яку пропозицію, яку вони сприймають як батьківське повчання, видають: «Кому потрібно, той і зробить». Таке собі «не хочу, не буду». І в цьому є багато плюсів: креативність, почуття справедливості, ентузіазм, комунікабельність. Ось тільки такі люди не завжди закінчують справи до кінця і швидко перегорають. І щоб їхня енергія зберігалася, їм потрібні союзники, яким вони зможуть делегувати фінал. Це не завжди відбувається чесно, а в хід йдуть маніпуляції-страждання – мігрень, захворювання, сонливість, що завгодно. А робота вже робиться кимось іншим.

Що стосується трудоголіків, то це великий пласт нашої нації. Це люди, для яких робота – сенс життя. Вони завжди сумніваються в результаті й тому, що достатньо гарно виконали роботу.

– Це ж синдром самозванця (дізнатися про нього більше можна тут)!

– Так, це саме синдром самозванця, який зараз набирає обертів. Тобто людина вважає, що занадто легко досягла визнання, не вистачало мук. Такі люди своїми силами доводять справи до кінця, але, шкода, не бачать своїх успіхів.

Мій улюблений TED Talk – це виступ Дерека Сіверса про те, як лідеру перетворити ідею на рух. Це дуже дотепне, але просте, глибоке та зрозуміле трихвилинне відео, яке краще дивитися, а не читати його довгі описи.

Скажу одне: якщо ви думаєте, що лідери найбільш відважні люди на планеті, це відео змінить вашу думку. Найбільш сміливі люди – це перші послідовники, які не бояться приймати революційні ідеї лідерів та заряджають ними інших людей. Відкриваючи світу нове, цінуйте своїх перших послідовників! А ще важливіше – не бійтеся першими підтримувати ініціативи, які здаються вам крутими. Бо саме так ідеї перетворюються на рухи, які дозволяють людству здійснювати свої найкращі досягнення.

Ще один TED Talk з улюблених – відомий в усьому світі диригент Бенджамін Цандер за 20 хвилин розповідає, як полюбити класичну музику. Навіть якщо ви її ніколи не слухали, подивіться! Цей спіч нікого не залишить байдужим. Ще й тому, що він не лише про музику.

Свої концерти Бенджамін розпочинає короткою лекцією, яка допоможе слухачам, особливо тим, хто прийшов вперше, сприйняти класичну музику. В нього велика мета – допомогти кожній людині на планеті полюбити її. Він переконаний, що немає людей, які не можуть сприймати музику – є лише погані виконавці.

Бенджамін не хоче, щоб люди просто приходили на концерт та йшли з нього, не зрозумівши, що відбувається. Він хоче, щоби очі людей та музикантів після концерту «засяяли». Він пропонує кожному поставити собі питання: хто я? І відповідати на нього не через критерії кількості грошей, влади, слави, а залежно від того, скільки навколо вас людей, очі яких сяють.

Це справді питання, яке може відкрити новий світ. Це приклад, як думати не лише про завтрашній день, а про майбутнє, яке ми лишаємо після себе. Цей виступ надихає бути лідером та творити свою музику в житті.

Для фіксованого мислення характерна віра в те, що людям притаманні ті чи інші таланти. Щось вдається – отже, є талант, не вдається – потрібно припинити намагатися. Зрозуміло, що люди з фіксованим мисленням уникають складних завдань, бо провал свідчитиме про те, що у них немає таланту.

Для людей, яким властиве мислення зростання, успіх прямо пропорційний не таланту, а вкладеним зусиллям та правильно підібраній стратегії. Люди з таким мисленням навчаються набагато швидше, беруться за складніші завдання і врешті-решт стають успішнішими в роботі та житті. Коли ти не пасуєш перед труднощами, рано чи пізно тобі все вдасться.

Є наукові дослідження, які довели, що типи мислення можна – і треба – змінювати цілеспрямованим навчанням.

Перший потужний та ілюстрований підручник для дітей створив Ян Амос Коменський – педагог і філософ чеського походження. Книга називалась Orbis Sensualium Pictus («Світ чуттєвих речей у картинках» або просто «Світ у картинках») і була видана у 1658 році в Нюрнберзі.

Це перше видання, в якому ілюстрація є повноцінною та невід’ємною частиною інформаційного блоку. Воістину революційний підхід, в основі якого елементарна правда: діти люблять картинки.

Компанія Google не приховує, що збирає будь-які доступні дані про своїх користувачів. Для того, щоб особисто переконатися у цьому, достатньо лише відкрити «Мій аккаунт» та перейти у розділ «Особисте та конфіденційність».

Тут можна знайти інформацію про  власну активність та побачити відвідані місця на Google maps. Також компанія зберігає усі голосові записи користувачів, які використовували Voice & Audio Activity. Запис розпочинається одразу після вимовляння «OK Google» чи натискання кнопки мікрофона.

Колись був світ, в якому не було кави. Лише у XV столітті вона з’явилась у басейні Червоного моря і тільки у XVI почала поширюватися як суто турецький напій. Британці дізналися про неї у 1600-му році, коли один священик згадав каву у описі того, чим турки займаються у вільний час. У цьому, власне, найбільший парадокс цього напою. Він був принципово чужий європейській культурі, але при цьому сформував європейську наукову культуру завдяки кава-хаузам.

Вчені намагалися пояснити цей парадокс із кількох точок зору. З психологічної, кава – як будь-який наркотик – може стимулювати зв’язки між людьми. З економічної – купувати і продавати каву було вигідно. Однак яким чином кава, яка була абсолютно чужа Європі, стала настільки важливою? Варто зауважити, що через відсутність питної води Європа до XVIII ст. була перманентно п’яною. Пиво було не просто напоєм, яке п’ють в барах – воно було замінником прісної води.

На початку XVII ст. в Британії почала формуватися спершу маргінальна культура так званих віртуозів. Це були люди, які цікавилися дивними і екзотичними речами – тим, що прийшло з Індії, африканських країн, Отаманської імперії. Два найбільші представники, які сформували цей культ – це Томас Говард (був наближений до королівського двору, але через те, що висловлювався проти релігії, його звідти вигнали) та Френсіс Бекон (м’яко кажучи, він попався на корупції, через що його теж вигнали). Ці двоє говорили про одне й те саме: людина здатна розвивати себе, якщо вона буде звертати увагу на ті речі, які відрізняють її від усього іншого. Тоді з’явилася потреба пояснити, яким же чином можна цікавитися тим, що лежить за межами вашого розуміння.

У 1624-му році Френсіс Бекон пише невеличку роботу, яку він так і не закінчив, під назвою «Нова Атлантида». У ній він формує своє утопічне бачення того, яким чином може існувати подібне суспільство. У цьому трактаті Бекон вказує на одну цікаву річ: суспільство може існувати тоді, коли воно здатне накопичувати. експериментувати і формувати знання. Але для того, щоб робити останнє, потрібні особливі умови. Однією з них було створення спеціального приміщення – так званого храму Соломона, на кухні якого готуватиметься спеціальний напій.

В 1650-му році у Британії з’являється перший кава-хауз – місце, де спеціально розливають каву. Спочатку він був схожий на звичні для британців алко-хаузи. Найцікавіше те, як і де саме він виник. Це сталося в Оксфорді неподалік від університету – у місці, де можливий інтелектуальний діалог між студентами та викладачами. Відкрив його чоловік на ім’я Яків, і назвав його просто: «Ангел». Тому про перший кава-хауз так і кажуть: це ангел, якого відкрив Яків у Оксфорді.

На початку свого існування кава-хаузи використовувалися з лікувальними цілями. Френсіс Бекон, наприклад, пив каву від головного болю. Але студенти Оксфорду дуже швидко перетворили заклади на інтелектуальні клуби. Вже у 1652-му році кава-хауз з’являється у Лондоні.

Зараз ми б назвали це публічним простором – так, це був перший open space. Тоді вже була доволі сильна клубна культура – аристократи з аристократами, бідні в алко-хаузах. Але у кава-хаузах цієї соціальної сертифікації не було. Ти платив один пенні і спокійно пив каву – не мало значення, хто ти. Кава-хауз зруйнував межу між багатими і бідними, він перетворив філіжанку кави на спосіб дискусії між інтелектуалами.

Саме в таких кава-хаузах почалися збори Королівського наукового товариства. Справа у тому, що у той час наука була дуже слабенькою. В університетах вона зводилася до переписування та переказування творів Арістотеля. У викладачів та студентів виникла потреба десь збиратися та обговорювати різні наукові винаходи та цікавинки. З цим пов’язано те, що кава-хаузи, які найбільше для цього підходили, почали виникати біля книгарень.