Краткая предыстория для тех, кто не знаком с ситуацией в Беларуси. Александр Лукашенко руководит страной 26 лет. Единственные выборы в Беларуси, признанные международным сообществом, прошли как раз в 1994-м году, когда Лукашенко избрали. С тех пор честных выборов не было. Все остальное было: переписывание Конституции, бесследно исчезнувшие оппоненты, уголовные дела и тюремные сроки для всех реальных и номинальных лидеров оппозиции, преследования за инакомыслие, увольнения и отчисления из вузов за участия в протестах, повальная эмиграция. 

Важная деталь, которая будет не очень понятна читателям из Украины, где голоса на выборах считают. В Беларуси их НЕ СЧИТАЮТ, а просто пишут нужные цифры, которые потом озвучивают по государственному ТВ. Всех несогласных пакуют в автозаки и закрывают на 15 суток (или на большие сроки). 

От выборов 2020-го мало кто ждал перемен и каких-то новых ходов. Но в Беларусь пришел коронавирус, который показал, насколько правитель, мягко скажем, оторван от реальности и ожиданий общества, насколько он не попадает в повестку. Кульминация этой оторванности – когда Лукашенко позволил себе хамски высказаться по поводу первых официальных умерших от коронавируса беларусах. Очевидно низкий рейтинг поддержки Лукашенко сейчас – в значительной степени результат его собственной риторики последних месяцев. Не только сомневающимся, но и многим верным сторонникам власти стало очевидно: наверху бардак и хаос, из всей государственной системы исправно работает только репрессивный аппарат, спасаться от пандемии нужно самим, а на помощь сверху рассчитывать нельзя. 

Примерно в таких условиях и было объявлено о президентских выборах. Кроме Лукашенко и нескольких невнятных кандидатов-спойлеров, об участии заявили три более интересных персонажа. И вот здесь уже начинаются отличия от всех предыдущих кампаний. 

Первый из них – блогер Сергей Тихановский, такой “народный беларусский Навальный”, который предыдущие годы колесил по стране, разговаривал с людьми и снимал “картинку, которую не показывают по ТВ”. Из-за довольно высокой популярности его быстро “закрыли” на 15 суток, чтобы он не мог податься на регистрацию кандидатом в кандидаты. От безысходности подалась его жена. Жену, Светлану Тихановскую, зарегистрировали. Муж стал главой инициативной группы, но с 29 мая находится за решеткой. Почему? Потому.  

Второй – Валерий Цепкало, экс-руководитель беларусского Парка высоких технологий, местной Кремниевой долины, до этого долгое время работавший во властных структурах. Пока на свободе. 

И третий, пожалуй, самый неожиданный “кандидат в кандидаты” – Виктор Бабарико, 20 лет до этого руководивший “Белгазпромбанком”, одним из крупнейших банков страны. Человек с репутацией интеллектуала и мецената, поддержавшего много важных культурных и социальных проектов. Например, благодаря его инициативе в Беларусь вернулись картины Марка Шагала и Хаима Сутина, ныне “арестованные” в рамках уголовного дела (да, вы прочитали все верно: в Беларуси “к делу приобщили” Шагала и Сутина). 

За несколько дней в инициативную группу Бабарико вступило 10 тыс. человек, которые за месяц собрали более 400 тыс. подписей (для выдвижения нужно 100 тыс.). За считанные недели банкир провел настолько яркую, красивую и интеллигентную кампанию, что нахождение его на свободе власть посчитала для себя опасным. Вместе с сыном Эдуардом, руководителем его штаба, Бабарико задержали утром 18 июня. Почему? Потому. Среди обвинений в его адрес официально прозвучало следующее: “Пытался снять деньги с подконтрольных ему счетов”. 

Это задержание триггернуло беларусское общество. Протесты, о которых вы, возможно, читали в новостях, начались после этого. Власть действует по своему обычному сценарию, который не менялся с 1990-х. Криво состряпанные уголовные дела, дубинки, милиционеры в штатском, запихивающие людей в микроавтобусы без номеров, запугивание. В предыдущие разы этого хватало, чтобы усмирить непокорных. Но в этот раз события происходят уже в рамках принципиально другой ситуации. 

Первое. Рейтинг поддержки Лукашенко никогда не был таким низким, это подтверждают даже официальные опросы, сделанные, кстати, до коронавируса. Все панические заявления последнего времени, кажется, свидетельствуют о том, что это прекрасно знает и сам президент. 

Второе. Денег на предвыборные пряники в стране нет, это признает и сама власть. Остается только кнут, но сколько денег осталось на поддержание боевого духа у обладателей кнутов, не очень понятно. 

Третье. С выборов 2010-го года, закончившихся сотнями арестованных и уголовными делами для практически всех альтернативных кандидатов в президенты, прошло десять лет. За это время выросло целое поколение непуганых и небитых, тех, кто в силу возраста не успел приобрести травмирующий опыт игры в догонялки с ОМОНом. 

Коротка передісторія для тих, хто не знайомий із ситуацією в Білорусі. Олександр Лукашенко керує країною 26 років. Єдині вибори в Білорусі, визнані світом, пройшли саме у 1994-му році, коли його обрали. Відтоді чесних виборів не було. Зате було все інше: переписування Конституції, безвісти зниклі опоненти, кримінальні справи та тюремні строки для всіх реальних і номінальних лідерів опозиції, переслідування за інакомислення, звільнення і відрахування з вишів за участь в протестах, повальна еміграція.

Важлива деталь, яка буде не дуже зрозумілою читачам з України, де голоси на виборах підраховують. У Білорусі цей етап пропускають, і просто пишуть потрібні цифри, які потім озвучують по державному ТБ. Усіх незгодних пакують в автозаки і закривають на 15 діб (або й на більші строки).

Від виборів 2020-го мало хто чекав змін і якихось нових ходів. Але в Білорусь прийшов коронавірус, який показав, наскільки правитель, м’яко кажучи, відірваний від реальності й очікувань суспільства. Кульмінація цієї відірваності – коли Лукашенко дозволив собі хамські висловлювання з приводу перших офіційних загиблих від коронавірусу в Білорусі. Низький рейтинг підтримки Лукашенко зараз – значною мірою результат його власної риторики останніх місяців. Не тільки тим, хто й раніше щось підозрював, а і багатьом вірним прихильникам влади стало очевидно: нагорі бардак і хаос, з усієї державної системи справно працює тільки репресивний апарат, рятуватися від пандемії потрібно самотужки, а на допомогу зверху розраховувати не можна.

Приблизно в таких умовах і було оголошено президентські вибори. Однак крім Лукашенка і кількох невиразних кандидатів-спойлерів, про участь заявили троє цікавіших персонажів. І ось тут уже починаються відмінності від усіх попередніх кампаній.

Перший з них – блогер Сергій Тіхановський, такий «народний білоруський Навальний», який попередні роки їздив країною, розмовляв з людьми й знімав «картинку, яку не показують по ТБ». Через досить високу популярність його швидко закрили на 15 діб, щоб він не міг податися на реєстрацію кандидатом в кандидати. Від безвиході подалася його дружина. Дружину, Світлану Тіхановську, зареєстрували. Чоловік став головою ініціативної групи, але так і знаходиться за ґратами з 29 травня. Чому? Тому що.

Другий – Валерій Цепкало, екскерівник білоруського Парку високих технологій, місцевої «Кремнієвої долини», до цього довгий час працював у владних структурах. Поки що на свободі.

І третій, мабуть, найнесподіваніший «кандидат в кандидати» – Віктор Бабарика, який 20 років до цього керував Белгазпромбанком, однією з найбільших фінустанов країни. Людина з репутацією інтелектуала і мецената. За останні роки він підтримав багато важливих культурних і соціальних проєктів, наприклад, за його ініціативи в Білорусь повернулися картини Марка Шагала та Хаїма Сутіна. Щоправда, нині вони «заарештовані» в межах кримінальної справи (так, ви все правильно прочитали: в Білорусі до справи долучили Шагала і Сутіна).

За кілька днів до ініціативної групи Бабарика вступили 10 тис. людей, які за місяць зібрали понад 400 тис. підписів (для висунення потрібно 100 тис.). За лічені тижні банкір провів настільки яскраву, красиву й інтелігентну кампанію, що його перебування на свободі влада стала вважати небезпечним. Разом з сином Едуардом, керівником його штабу, Віктора затримали вранці 18 червня. Чому? Тому що. Серед звинувачень на його адресу офіційно прозвучало таке: «Намагався зняти гроші з підконтрольних йому рахунків».

Це затримання підірвало білоруське суспільство. Протести, про які ви, можливо, читали в новинах, почалися після цього. Влада діє за своїм звичним сценарієм, який не змінювався з 1990-х. Криво сфабриковані кримінальні справи, кийки, міліціонери в цивільному, людей пхають в мікроавтобуси без номерів, залякування. У попередні рази цього вистачало, щоб приборкати непокірних. Але цього разу події відбуваються вже в межах принципово іншої ситуації.

Перше. Рейтинг підтримки Лукашенко ніколи не був таким низьким, це підтверджують навіть офіційні опитування, зроблені, до речі, до коронавірусу. Всі панічні заяви останнього часу, здається, свідчать про те, що це прекрасно знає і сам Лукашенко.

Друге. Грошей на передвиборчі пряники в країні немає, це визнає і сама влада. Залишається тільки батіг, але скільки грошей залишилося на підтримку бойового духу у власників цих батогів, не дуже зрозуміло.

Третє. З виборів 2010 року, що закінчилися сотнями заарештованих і кримінальними справами для практично всіх альтернативних кандидатів у президенти, пройшло десять років. За цей час виросло ціле покоління неляканих і небитих, тих, хто через вік не встиг придбати травмуючий досвід гри в догонялки з ОМОНом.

Внизу були коти. Штуки чотири чи п’ять. Це було дещо дивно, бо до того за кілька днів вештання цим європейським містом я не бачив жодного. Виявилося, що я потрапив у місто собак, а коти там тусуються тільки навколо головної туристичної пам’ятки – старовинного замку. Я просто стояв і роздивлявся, як вони валяються прямо біля древніх стін.

Раптом я почув поруч голоси:
– Там кіт!
– Так, це кіт.
– Два коти!
– Дивись, три коти!
– Чотири!

Цю філософську бесіду вела якась маленька дівчинка та її, напевно, мати. Але головне для мене було не це. Вони розмовляли іспанською! А я все розумів.

Ес ун гато. Сі. Дос гатос. Трес гатос. Вео куатро гатос. Ну, все ясно.

Це було дивовижне відчуття. Я ж ніколи не вчив цю мову спеціально, просто раз на день клацав якісь кнопки в розважальному мовному додатку. І раптом розумію чужу розмову на вулиці, хай це і не обговорення квантової механіки, а лише переоблік наявних котів.

Приблизно рік тому я помітив, що чимало часу приділяю онлайн-грі, де треба атакувати чужий замок. Атакувати замки – це, звісно, дуже важливе вміння в сучасному світі, але потім я задумався, що і я, і чимало інших людей приділяють час, аби прокачати якогось віртуального персонажа, забуваючи про те, що прокачати можна і себе реального.

Тому я захопив чужий замок, прогуглив «додатки для вивчення мови» і завмер перед 20 відкритими вкладками браузера з текстами про плюси і мінуси різноманітних сервісів. Тоді плюнув і просто навмання обрав Duolingo – тим паче, що його називали найбільш популярним у світі. Щоправда, на базі української поки що можна займатися тільки англійською. Я хотів іспанську, тож вчив її на базі російської.

Хоча, звісно, Duolingo – це не єдиний варіант. Вже після того, як я повчився кілька місяців, друзі радили мені Lingvist. Переконували, що фрази там більш актуальні для життя, та й вимова краща.

А для вивчення чи поглиблення англійської є, скажімо, Lingualeo – теж досить успішний проєкт з більш ніж 20 млн користувачів. Ще один гігант – Babbel з сотнями співробітників і 14 різними мовами.А Busuu дозволяє вчити мову в партнерстві з іншими людьми й, мабуть, знаходити таким чином мотивацію. Втім, жоден з цих додатків я не пробував, тому і радити не можу.

В Duolingo система така. Тобі дають певний вислів іноземною чи твоєю мовою, а ти його перекладаєш. Є різні способи – скажімо, обрати правильні слова та їхній порядок з «баблів» чи вводити самотужки. Є і можливість тренувати вимову, коли ти повторюєш за додатком якісь фрази. Внаслідок постійного повторення вчиш і слова, і побудову речень. Алгоритм налаштований так, що завдання весь час змінюються, і, в принципі, це не нудно.

Єдиний нюанс – що фрази ці бувають дещо дивними. Ну, так, іноді я їм пізно вночі, це корисно. Але, скажімо, мені дійсно цікаво дочекатися життєвої ситуації, коли я нарешті зможу аргументовано сказати іспанською: «Вибачте, я пінгвін».

Ну або чи вийде в мене колись скласти такий діалог?
– Чоловік платить хлопчику.
– Так, але свиня не читає листа.
– Ведмідь любить дівчинку.
– А чому ти не чіпаєш черепаху?

Це все абсолютно реальні фрази, за якими в Duolingo вчиш іспанську. В інших мовах культурні особливості теж є, скажімо, в італійській начебто зубриш «Вона не бачила тіла, коли зайшла в кімнату» або «Чому в вашій сумці пістолет», у французькій: «Чоловіки багаті й спокійні», а в турецькій: «Діти пішли в школу, не поголившись».

Ну а англійську відточуєш на «згідно з цією книгою, коні та птахи – це родичі», або чомусь такому: