Ще Чарльз Дарвін зазначав, що емоційний інтелект необхідний для виживання і адаптації. Науковець одним із перших помітив, що вміння розуміти свої емоції та емоції оточуючих істот (він також досліджував тварин) є дуже важливим. А першим «зареєстрованим» дослідником емоційного інтелекту в 1995 році став американський психолог Деніел Гоулман. Саме він почав вживати цей термін і пояснювати через нього усю сферу емоцій людини.

У цей час людство на чолі з науковцями досліджувало різні форми інтелекту. Зокрема те, що робить і що може зробити людину розумною. Власне, емоційний інтелект був противагою до когнітивного інтелекту як розуміння логіки, освіченості та розуму як такого. Емоційний інтелект розширює уявлення про те, як бути розумним і що це означає. Якщо розуміння своїх емоцій – це рефлексія, то розуміння емоцій оточуючих – це емпатія. В сумі маємо: рефлексія плюс емпатія дорівнює емоційний інтелект.

З іншого боку, Джон Д. Майєр, один із дослідників емоційного інтелекту, розвіює міф про його надзвичайну значимість у нашому житті. Він каже, що тільки від 1% до 10% (а за іншими даними – 2-2,5%) найважливіших життєвих патернів і результатів залежать саме від емоційного інтелекту.

Довідка Platfor.ma

Хвороба Альцгеймера – це захворювання нервової системи, причиною якого може стати спадковість, травми голови, стреси та потрясіння, інфекції, інші проблеми зі здоров’ям, асоціальний спосіб життя тощо. В більшості випадків у зоні ризику знаходяться люди віком від 65 років. Спочатку симптоми не носять специфічного характеру – запаморочення, легка розсіяність, головний біль. Діагностувати хворобу можна після повного обстеження, в тому числі МРТ мозку та бесіди з психотерапевтом.

 

Далі у людини значно погіршується пам’ять, їй стає складно рахувати та розуміти себе, орієнтуватися у просторі та часі, погіршується мовлення й хворий перестає впізнавати навіть близьких. Людина з таким діагнозом стає абсолютно безпорадною та вкрай вразливою, їй потрібні постійний догляд та увага. Зараз ефективного лікування хвороби Альцгеймера не існує, можливо тільки полегшити симптоми.

– Вашій мамі близько року тому поставили діагноз – хвороба Альцгеймера. Чи були якісь передумови, як ви зрозуміли, що щось не так?

– Мама жила в місті Ромни на Сумщині та завжди була трохи неуважною й спокійною. Я на той час вже 10 років працювала в Києві та рідко приїжджала додому – тобто, коли ми спілкувалися по телефону, я не помічала, що щось не так. А ось рік тому мені почали дзвонити з її роботи – вона працювала продавцем у магазині, – і говорити, що то у неї вкрали гроші, то стягнули сумку, то вона неправильно дала здачу, то в недозволеному місці залишила речі. Тоді я й приїхала додому, щоб все перевірити.

Я зрозуміла, що щось не так, коли попросила маму приготувати мої улюблені млинчики. Вона знала цей рецепт напам’ять, адже робила їх мільйон разів, а в цей мій приїзд переплутала всі інгредієнти, поклала взагалі щось зайве, отже страва не вдалася. Мама зізналася, що давно собі не готує – на той момент вона вже схудла, а зараз скинула з 73-74 кілограмів до 50-ти. Також одного разу я побачила, як вона поставила електричний чайник кип’ятитися на плиту. Стало ясно, що це не просто неуважність – є проблема.

Ще був один показовий момент – вона розповідала, що хотіла зробити на Новий рік шубу та зобразити на ній годинник, але не змогла. Я згадала про тест на деменцію, в якому потрібно було намалювати циферблат і час на ньому – 13:45. Мама довго пручалася, адже не розуміла, що я взагалі від неї хочу. У підсумку вона намалювала всі частини циферблата в різних місцях – цифри праворуч, коло зліва, стрілки десь вгорі. Я дивилася багато фільмів про хворобу Альцгеймера, тож почитала докладніше про неї та зрозуміла, що симптоми дуже схожі. Звичайно, мені не хотілося в це вірити, можна було просто списати все на проблеми з пам’яттю.

Мама стала часто яскраво згадувати, що було в юності, розповідати про цей час, про своє навчання в Харкові, про свою першу любов. А ось який сьогодні рік або день, зима чи літо на вулиці, коли вона народилася, що робила протягом дня або скільки років її доньці – цього вона не знає.

Лідери суспільної думки – ЛСД. Коли ми говоримо слово «лідер», то правильна асоціація з ним – відповідальність, довіра, авторитет, взаємодія, якийсь профіт. Коли ми говоримо слово «думка», то, зазвичай, у сфері філософії йдеться про якусь точку зору, але вона не обов’язково претендує на те, щоб бути об’єктивною реальністю. Тобто люди, які висловлюють свої думки, часто говорять: «Нє, ну це точно так, стопудняк!» Але за визначенням думка – це гадка, це не є факт або стовідсоткова істина. Тому лідери суспільних думок – це такий авторитет саме в гадках.

– Що є рушійною силою для нових знань саме для вас?

– Іноді мені здається, що всесвіт – це море знань! Виклик для мене – напитись знаннями якнайбільше. Навчання – це не тільки зосереджена концентрація, а й вивчення моху на дорозі або ненавмисно підслухана розмова за сусіднім столиком про нещодавно переглянуту стрічку. Ви наче занурюєтесь у звуки та місця навколо. Іноді неймовірно важко сумлінно над чимось працювати, але ми часто забуваємо, що постійно вчимось, просто звертаючи увагу та споглядаючи все навколо нас.

– Впродовж курсу ми довідуємось про різні навчальні методики, про фрагменти та запам’ятовування. А яка ваша улюблена навчальна методика?

– Моя улюблена методика для зосередження – це метод Помодоро, який винайшов Франческо Чірілло у 1980-х роках. Метод складається з таких кроків:

1. Знайдіть місце у затишку, вимкніть усе, що може вас відволікати, особливо на вашому телефоні та комп’ютері.

2. Встановіть таймер на 25 хвилин.

3. Зосередьтесь, наскільки можливо, на обраному завданні на 25 хвилин. Якщо відчуєте, що відволікаєтесь, одразу ж спробуйте зосередитись знову.

4. Розслабтесь та насолоджуйтесь життям 5-10 хвилин. Можна робити що завгодно, головне – відволіктись від того, на чому ви зосередились. Ви можете мандрувати мережею, прогулятись, пограти у комп’ютерні ігри, послухати улюблену пісню або випити чаю. Розслаблення – найважливіша частина всього методу Помодоро! Поки ви розслаблюєтесь, мозок групує те, що ви опанували, та готує вас до продовження роботи з новим запалом.

– Ви пережили неймовірні зміни у вашому житті та кар’єрі. Чи шкодуєте ви про щось? Ви б хотіли щось змінити, якщо б могли?

– Я зазвичай намагаюся зосереджуватись на позитивних моментах. Із радістю згадую, що я часто обирала найважчий шлях. Наприклад, я ненавиділа математику та природничі науки, коли була малою, у школі справи з ними в мене йшли жахливо. Коли я пішла служити зв’язковим офіцером у 20 з копійками років, мені потрібно було вивчити все про встановлення радіо та телефонів. У мене не було жодного досвіду у цьому з наукового чи технічного боку, вчилась я жахливо – я була найгіршою у класі у школі зв’язкових офіцерів. Але я вирішила повернутись до університету та опанувати інженерію. Я почала з самого початку – вивчила шкільну алгебру, повільно вивчила все, що мені потрібно, та досягла успіхів. Зараз я професорка інженерії та обожнюю свою роботу.

Я доволі рідко бачу живих філософів. Мертвих, на щастя, теж нечасто. Але щоразу, коли я кажу друзям, що я – безутішна вдова з 1274 року, вони регочуть, немов би я жартую. Всі люди мають свої маленькі пристрасті, ім’я ж моєї – Тома з Аквіно.

Це середньовічний мислитель, філософію якого в 1879-му рішенням папи Лева XIII було визнано офіційною доктриною католицької церкви. В юні роки, коли підліток Тома здобував освіту, однокурсники часто дражнили його через габаритні розміри та мовчазність, називаючи німим волом. Захищаючи Тому, його учитель Альберт Великий відповідав, що колись цей віл зареве на увесь світ.

Я сиджу в задушливому київському офісі і чую, як італієць Тома з далекого ХІІІ століття гучно реве, промовляючи до мене.

Тома походив зі знатного роду і міг ні в чому собі не відмовляти. Проте він обрав шлях віри і став членом ордену домініканців, що означало бідне життя, позбавлене світських розваг. Кілька разів брати викрадали його і повертали додому, але він знову втікав до монастиря. Одного разу родина наважилася на відчайдушний крок, замкнувши Тому в кімнаті зі жрицею кохання. Результат був неочікуваним: Тома не лише не прийняв її пристрасну пропозицію, але й довів до сліз своїми принизливими відмовами.

Все подальше життя в монастирі Тома присвятив навчанню та викладанню. Він часто обмежував себе в їжі та сні, аби встигнути зробити якнайбільше, і геть не був схильний до розваг. Ходять легенди, що він міг надиктовувати своєму секретарю кілька текстів паралельно, і нічого не забував. Тривала робота далася взнаки, а самообмеження втілилося в неабияких успіхах. Бо, як відомо, воли не ревуть, якщо ясла повні.

«Ми тонемо в інформації і водночас відчуваємо нестачу мудрості». Ці слова американський біолог Едвард Осборн Вілсон промовив ще на початку століття. А якщо швидко перенестися в еру смартфонів, можна помітити, що наше психічне життя стало фрагментованим і розділеним більше, ніж будь-коли. «Економіка уваги» – словосполучення, яке часто використовується, щоб надати подіям навколо певного змісту: ця концепція розглядає нашу увагу як обмежений ресурс у центрі інформаційної екосистеми, в якій замкнено різноманітні сповіщення та повідомлення, що постійно намагаються цю увагу захопити.

Це корисний наратив у світі інформаційного перевантаження, у світі, де наші ж пристрої та програми розроблені таким чином, щоб навмисно тримати нас на гачку (докладніше почитати про це можна у нашому тексті «Time Well Spent: чому сповіщення крадуть наш час і як їх перемогти». – Platfor.ma). Ба більше, окрім психічного благополуччя для нас самих, економіка уваги пропонує особливий спосіб сприйняття деяких важливих соціальних проблем: від тривожного зниження емпатії до «озброювання» соціальних медіа.

Проблема в тому, що цей наратив передбачає застосування певного типу уваги. Зрештою, економіка має справу з тим, як ефективно розподіляти ресурси з огляду на конкретні цілі (наприклад, максимізацію прибутку). Розмова про економіку уваги спирається на поняття «увага-ресурс», іншими словами, наша увага має застосовуватися для досягненя певної мети, від якої нас відвертають соціальні медіа та інші хвороби сучасного суспільства. Якщо нам не вдається використати увагу для досягнення мети, вона стає інструментом, який використовують та експлуатують інші.

Однак сприйняття уваги як ресурсу не враховує той факт, що увага не просто корисна. Її роль більш фундаментальна – увага привертає нас до зовнішнього світу. «Інструментальна» присутність безперечно важлива. Але ми також можемо сприймати більш «дослідницьким» способом, бути по-справжньому відкритими до того, що постає перед нами, без особливої послідовності дій.

Приміром, під час нещодавньої поїздки до Японії, мені випала нагода провести кілька годин у Токіо. Опинившись в діловому районі Сібуя, я безцільно сновигав серед неонових знаків і натовпів людей. Коли я проходив повз павільйон пачинко (популярні ігрові автомати з простою механікою. – Platfor.ma), мої відчуття натикалися на стіни диму і какофонію звуків. Увесь ранок моя увага працювала в «дослідницькому» режимі. А коли пізніше того ж дня мені потрібно було зосередитися на навігації в метрополітені, моя увага перемкнулася в протилежний режим.

1997 року я вперше влаштувався на роботу, пов’язану з текстами, і десять років працював на телебаченні, тому багато знаю про погані тексти. Потім була реклама, й ось що мене схвилювало: в українських креативних агентствах працюють дуже молоді люди. Якщо ви дорослий, зрілий копірайтер, з часом вам доведеться шукати іншу роботу.

Звісно, є в рекламі круті люди 35-40+: креативний директор BBDO Ден Келеберденко, Андрій Федорів, Євген Камінський із Think McCann. Але вони піднялися з дизайнерів і акаунт-менеджерів. Копірайтерів, які б виросли, посивіли і лишилися в українському рекламному бізнесі, дуже мало.

Я пропоную кожному копірайтеру замислитися про майбутнє. Головною компетенцією в агентствах вважають креативність. Але вам треба прокачувати вміння писати довгі тексти на різні теми. Ви маєте забезпечити собі життя після реклами.

Сейчас, в условиях быстро меняющейся реальности, женщины оказываются более эффективными топ-менеджерами, ведь они более мобильны и гибки. Например, я наблюдаю перемену в очень консервативной индустрии – изготовлении ювелирных украшений и часов – там всегда заправляли мужчины. Они управляли бизнесом, делали украшения и, чего тут греха таить, последние лет 20 лишь они и покупали их. Это был совершенно мужской мир – женщины были просто витринами, на которые выкладывали украшения. Сейчас ситуация кардинальным образом изменилась – самыми модными дизайнерами становятся женщины, ведь они производят продукт, который меняет традиционную форму.

В силу неуемности натуры я два года работала с Музеем Ивана Гончара как независимый куратор – занималась пиаром, коммуникациями и имиджем музея. Я попробовала, как это – на волонтерских началах помогать государственной институции и достигать поставленных целей.

Когда я только начала заниматься Музеем Гончара, первым примером, о котором я думала, был Музей моды в Антверпене. Этот музей стал вишенкой на торте культурной политики Бельгии, которая в какой-то момент заявила о себе на мировой арене как о стране суперталантливых дизайнеров. Этот музей собирает всю бельгийскую моду и таким образом играет еще и очень важную роль в культурной дипломатии. Можете себе представить, что я себе нафантазировала: Музей Гончара может улучшить репутацию Украины. Мне казалось, что наш традиционный крафт – это история, которую можно донести всему миру.