Тег  Україна

Просто додай води: показуємо всім відомий Київ з незвичного ракурсу – з Дніпра!

АвторЮлія Бевзенко
14 Серпня 2020

Київ стоїть на одній з головних європейських річок. Однак при цьому місто майже не використовує грандіозний потенціал такого розташування. Чи не найкраще за всіх принади Києва знає екскурсоводка Юлія Бевзенко. А ще вона проводить екскурсії на яхті Джуді, тому Platfor.ma попросила Юлію розповісти, як столиця виглядає з Дніпра, та які знакові місця з води відкриваються зовсім по-іншому. 

Коли мій хлопець придбав яхту і ми вийшли на ній на середину Дніпра, я була шокована. Море зелені, за якою не видно сірих будинків та пильних доріг. Лише Батьківщина-Мати, Лавра, Арка. Я ніби осягнула столицю вперше – і мені сподобалося те, що я побачила.

Мені завжди було шкода, що Київ так слабко використовує можливості своєї ріки, адже у нашої столиці є потенціал бути повноцінним містом-курортом. Однак завдяки яхті я хоча б частково можу показувати переваги життя біля Дніпра. І до того ж розповідати під час екскурсій неймовірні історії про звичні, здавалося б, місця!

Що ж можна побачити з води?

Перший у світі суцільнозварний міст завдовжки 1543 метри. Безпосередню участь у проєктуванні та будівництві моста брав академік Євген Оскарович Патон, на честь якого названо цю споруду. Сину Євгена Оскаровича – Борису Євгеновичу – зараз 101 рік, він і досі є президентом Національної академії наук України. Ми проходимо під мостом двічі, висота нашої щогли 8 метрів, висота арок мосту – 9 та 14 метрів, тому проходимо легко. Але перших десять разів нашим нервам було достатньо лоскотно.

Київ – місто стародавнє, тож це, звісно, не перший міст на цьому місці. Перші переправи існували тут ще в X-XI століттях, а у XVIII з’явився і постійний міст, що належав Києво-Печерській лаврі. Останній же перед теперішнім постав тут за часів німецької окупації Другої світової війни. Майбутній міст Патона СРСР почав будувати ще до війни, однак закінчити не встиг. Тож заа якийсь час на основі вже проведеної роботи стараннями німців й угорців з’явився тимчасовий міст Райхенау, названий на честь німецького генерал-фельдмаршала Вальтера фон Райхенау. Під час боїв за Київ у 1943 році його знищили, однак і зараз за низького рівня Дніпра навпроти Наводницького парку можна побачити під водою кілька старих кесонних опор.

«Тобі що, більше всіх треба?»: чому в Україні легше бути негідником

Активіст Віктор Артеменко координував програму «Відкритий університет реформ», працював у команді проєкту USAID «Підтримка реформи охорони здоров’я в Україні», організував візити реформаторів з ЄС до України та був менеджером адвокації Реанімаційного пакету реформ. Для Platfor.ma він поміркував про те, чому, на його думку, в нашій країні легше бути негідником – і як це змінити.

Минулого року я балотувався у Верховну Раду. Я приїхав у своє рідне місто – Старокостянтинів, Хмельницької області, – де я виріс, закінчив школу, де знають мене та моїх батьків. Приїхав і сказав, що хочу піти у політику. В один момент на мені ніби опинився ярлик негідника – мене стали обливати відрами бруду та кидатися фразами на кшталт «Ти ніхто і звати тебе ніяк» і «Ти нічого не зробив».

Виглядало так, ніби я автоматично став частиною чогось поганого. У нашого суспільства, на жаль, немає розуміння, що в політику може піти хтось нормальний і той, хто дійсно бажає впровадити позитивні зміни в країні. Такими ярликами мислять бабці біля під’їзду – вони вішають їх на кожного. Хоча давно варто позбавлятися цих стереотипів.

Я бачу корені цього в комунікаціях, споживанні інформації та її сприйнятті. Умовно, негіднику легше бути політиком, тому що від нього ніхто нічого хорошого не очікує. Що б він не зробив, суспільство це влаштовує, тому що «а, ну це очікувано». Він не має обмежень в тому, що каже чи робить: від жмакання прутня до називання геноцидом всього підряд. І кожного разу будь-якою своєю дією негідник підтверджує цей ярлик.

Віктор Артеменко

Ми зараз говоримо про публічну сферу, адже поняття «негідник» на побутовому рівні не так яскраво виражено. І якщо в публічній площині з’являється хтось нормальний і робить щось хороше, то відразу кажуть «а, так це для піару». Немає розуміння, що голосно можна говорити й про якісь хороші речі.

Ми в Україні звикли страждати. Український герой, оспіваний у літературі та піснях, завжди на амбразурі й першим помирає – а про покійників «або добре, або ніяк». Тому він герой. Але існує така теза: «Є багато людей, які готові померти за Україну, і мало, які готові жити за неї». Мається на увазі, жити так, щоб ще й змінити потім щось на краще. Зараз ситуація склалася так, що в публічній сфері ти маєш не висовуватись, мати середню зарплату й нічим особливо не вирізнятись. Якщо ти поїхав за кордон та досягнув успіху, то в очах суспільства ти вже не такий як всі й менше страждав.

Якщо хтось займається благодійністю, робить добрі справи та допомагає іншим – це круто, але тільки в нашій бульбашці проактивних та свідомих громадян. Тобто в нашому таборі, де волонтерство, розбудова держави, реформи – це є цінністю. А для іншого табору ми «соросята» (від імені американського фінансиста Джорджа Сороса, який координує декілька грантових проєктів. Соросятами спочатку називали тих, хто отримував гранти від фондів Сороса, а потім – хто отримував будь-які західні гранти, – Platfor.ma) та грантоїди. 

Необхідна культурна зміна. Я все списую на освіту – що ми сьогодні закладаємо в голови в школах, те й вилізе в майбутньому. Зараз важко знайти людину, яка не просто буде формально виконувати завдання чи писати звіти, а буде хотіти зробити роботу. У нас в школах розвивається культура, коли діти вчаться виключно для здачі іспиту, а не для того, щоб щось знати та застосовувати.

У цій же школі все заради формалізму, і наголошують: «Не висовуйся» та «Тобі що, більше всіх треба»? Це узагальнення, звісно, тому що є багато вчителів, які роблять правильно: хвалять, коли це потрібно, і дають зворотний зв’язок. Саме на цьому, коли дитина дійсно заслужила, а не просто «з хорошими батьками», і формується розуміння – якщо зробиш щось добре, отримаєш визнання.

Гепатит, тату, анемія: історії донорів, які здають свою кров попри перешкоди

14 червня в усьому світі відзначають Міжнародний день донора. У нашій країні, на відміну від інших, все ще вирує багато іноді безглуздих стереотипів та упереджень щодо цієї доброї справи. Ми разом з ініціативою «Агенти крові» зібрали історії людей, які стали на шлях порятунку життів попри щось або заради чогось. Розповідаємо їх вам, щоб ще раз наголосити: донорство крові – це не страшно, безпечно, та навіть корисно і приємно.

Ольга Дячук

У мене тиск нижче середнього – так склалося генетично. Я давно з цим живу, дискомфорту не відчуваю, свідомість не втрачаю. Однак для донорства це виявилося реальною проблемою, бо майже щоразу мені кажуть «не сьогодні». Але я не здаюся, пояснюю, що це для мене норма і я вже була доноркою, хоча кілька разів мене таки відшивали. Одного разу я приїхала здавати кров для свого хорошого знайомого, який лежав з онкозахворюванням в лікарні. Мені поміряли тиск і, очікувано, відмовили. Але ситуація була критичною, тому я стала наполягати та торгуватися з медсестрами. Зрештою, мені наказали тричі оббігти лікарню та випити 2 міцних еспресо, а потім мерщій до них. Ці маніпуляції спрацювали – тиск був «у нормі» і мені дозволили здати кров. Але, на жаль, мій друг все ж не поборов хворобу. Я би хотіла згадати про нього – Армен Парсаданов був чудовим талановитим фотографом, нам його бракує.

Зі Гимон

Вперше ідея стати донором з’явилася у мене ще в дитинстві, коли я дізналася, що у мене кров резус-фактору 1+ – люди з таким типом вважаються «універсальними донорами». Тому коли через багато років на роботі оголосили, що є можливість здати кров і це можна зробити прямо в офісі поверхом вище, я радісно погодилася. Але, на жаль, на першому ж аналізі, медсестра подивилася на результати та сказала: «Якщо ми це зробимо, вам самій знадобитися переливання. Дуже низький гемоглобін». Виявилося що у мене анемія середньої важкості (ред: коли в крові спостерігається зменшення вмісту гемоглобіну та/або еритроцитів), але невдача також і «підстьобнула» до того, щоб розв’язати цю проблему. Шлях був довгим, але, на щастя, у мене залізодефіцитна анемія, яка добре піддається лікуванню та профілактиці таблетками заліза.

А два роки тому у тата моєї близької подруги виявили рак – потрібні були донори. Моя кров не підходила за групою, але можна було здавати в банк «на заміну». І мене допустили! Я нарешті змогла поділитися тим, що у мене є, а заодно й допомогти подрузі. Відтоді я намагаюся періодично здавати кров – як адресно, так і просто в банк.

До речі, як бонус, наше з чоловіком донорство допомогло з медичними документами, коли ми збирали їх для процесу усиновлення. Там потрібно здати обов’язкові аналізи на ВІЛ/СНІД та інші хвороби, а у нас вже були такі довідки з центру крові. Це прискорило процес і додало плюсиків в карму, коли суддя побачив, що ми ще й донори.

Ілюстрації Марини Кізілової та Орисі Мельник для «Агентів крові»

«Як мене лікували від коронавірусу»: три історії тих, хто перехворів на СOVID-19

АвторPlatfor.ma
9 Червня 2020

Нульовий пацієнт з Одеси, одна з перших хворих в Черкасах і киянка, сімейний лікар якої не вірив, що коронавірус вже в Україні. Комусь зробили тест одразу, хтось чекав два тижні, а хтось кілька разів отримував негативний результат. Хтось приїхав з-за кордону, а хтось вважає, що заразився у власному під’їзді. Ми розпитали трьох українців про перебіг хвороби, лікування симптомів, ставлення знайомих і їхнє самопочуття зараз.

Юлія Кикоть, перша донорка плазми, Черкаси

Все почалося з того, що три дні поспіль в мене була підвищена температура та ні в яку не хотіла йти на спад. На четвертий день терпіти вже не було сили, додався ще й сухий кашель – я розуміла, що це не нормально, тому поїхала до Черкаської інфекційної лікарні. Мене так радо зустріли, але, як не дивно, зі мною лікарка розмовляла взагалі без маски, рукавичок і окулярів. Вона запевняла, що в Черкасах вірус не зафіксовано, тому й у мене його бути не може. Але все ж таки мене обслідували, виявили запалення легень та зробили лабораторний тест. Через п’ять годин мені повідомили про позитивний результат – я була однією із перших, хто захворів на ковід у Черкасах.

Що цікаво, лікарку, яка ще й виявилася завідуючою відділенням інфекційної лікарні, це не вразило. Вона навіть зазначила, що зовсім не боїться: «Я дивлюсь на вас і розумію, що у січні та лютому у нас був навал з тих запалень легень. Тоді ми робили тести на грип, але то був не він, а тепер я розумію – це був вірус. Ми перехворіли у лютому, тож ніхто вас тут не боїться, ми вже це бачили». Але смішно навіть не це, а те, що мене лікували Таміфлю – це такий давній засіб проти грипу. Я його пила вранці та ввечері, все.

В мене є підозри щодо того, як я могла заразитися. Якось у під’їзді мене зупинила консьєржка і стала розповідати, що одна із сімей, яка теж тут жила, повернулася з Іспанії, з самого епіцентру епідемії. Немов, от вони приїхали й спокійно собі пересуваються, з дітьми гуляють у дворі, в магазини ходять і взагалі вільно себе почувають – це не діло, треба дотримуватися карантину. Ми з нею побалакали, а через два дні в мене підвищилася температура.

Мені здається, що багато людей живе в такій інформаційній бульбашці. Коли опублікували одне інтерв’ю зі мною, то в коменти прийшло багато читачів з Черкас. Вони писали, що це все неправда та коронавірусу не існує, що мені заплатили, щоб я так сказала. І це був не один коментар, навіть не декілька. Я була шокована, адже не думала, що так багато людей живе в рожевих окулярах.

На той момент вже всі сусіди знали про мій статус. Компанія, яка знезаражує будинки після підтвердження COVID, по вайберу розповсюдила по всіх міських групах дані про інфікованих – їх було десятеро, я в тому числі. Вказали адресу, прізвище – все. Оскільки я була депутатом у нашому місті, то про наявність у мене вірусу дізналися відразу всі. Тепер, коли я гуляю з собакою, мене стороняться, а коли виходжу з ліфта – всі розступаються аж під стінку. Хоча пройшло півтора місяця. В результаті я просто вивісила в під’їзді довідку, що я здорова й можу гуляти з собакою. Цікаво, чи допоможе.

Максим Головкін, нульовий пацієнт, Одеса

Я був у Сполучених Штатах з гуртом в турі на початку березня – на той час там не було жодних обмежень і ніхто не вважав коронавірус локальною проблемою, тож ми збирали арени на 6-8 тис. відвідувачів. Лише десь 6 березня почали вводити обмеження на масові заходи, а до того ми проводили концерти за планом. Тоді у мене і підвищилася температура в перший раз, проте тривала вона лише півтора дня. Пізніше мені стало краще, я почувався абсолютно здоровим. Тоді в США взагалі все було спокійно, тому лікар сказав, що все добре, а я просто перегрівся на сонці. 12 березня я летів через Відень у Київ – прямо на рейсі став відчувати слабкість, а коли зійшов з літака, сильно заболіло з правого боку.

Коли я повернувся в Україну, мені не хотіли робити тест, а передумали тільки тоді, коли я пішов до головного лікаря і почав писати скаргу. Щоправда, взяли в мене тест 13 березня, а результат прийшов лише 25-го. Це ПЛР-тест (точний на 100% тест на наявність вірусу, який робиться шляхом забору зразків із верхніх дихальних шляхів пацієнта. – Platfor.ma), а тим часом ще зробили експрес-тест, який показав, що вірусу немає. Тож мені видали довідку, що я здоровий і зі мною все добре. А потім 25-го прийшов результат, який був позитивним. Я був першим, хто захворів, в Одеській області. Мені прописали два антибіотики від пневмонії й все. Я пив якісь вітаміни, що мені порадили лікарі в Штатах, але це були лише добавки.

До речі, коли я вперше прийшов в інфекційне відділення, то спитав: «Дівчата, а як же захисний костюм?». А мені у відповідь: «Уявіть, якщо я буду для кожної людини, яка вважає, що в неї вірус, вдягати костюм. Я ж весь день тільки це й буду робити». Тобто спочатку підхід взагалі був халатний, з часом, звісно, все змінилося на краще. До мене приїжджали бригади: там всі в костюмах і в масках.

В мене дуже багато знайомих, особливо в Одесі, які в коронавірус взагалі не вірять і вважають, що це ледве не змова, щоб вживити чіпи в людей. Це свідомі, розумні, освічені та сучасні люди, багато з яких із шоу-бізнесу. Невесело.

Хаб online: як виживають ваші улюблені креативні простори і що пропонують прямо зараз

АвторТома Лазаренко
25 Травня 2020

Арт-простори, хаби, школи неформальної освіти – це місця сили культури, що об’єднують спільноту, генерують нові ідеї і стимулюють нові проєкти. Саме вони були змушені одними із перших йти на карантин й переносити всі активності. Чим наразі займаються засновники та менеджери проєктів, як працюють зі своїм ком’юніті та як планують працювати далі – для Platfor.ma дізнавався фестиваль соціальних інновацій та нової музики Plan B.

Карантин в Україні триває вже декілька місяців. За цей час більшості хабів вдалось зберегти найголовніший ресурс – команду, яка чекає на поновлення діяльності, щоб знову наповнювати сенсами та людьми свої місця сили. Щоб бути разом, організатори дегустували різні форми взаємодії – від хакатонів до квартирників, від курсів до zoom-концертів, від онлайн-виставок до челенджів. 

Деякі з хабів надали відкритий доступ до своїх програм та запустили нові, щоб підтримати не тільки свою спільноту, але й мешканців міста. А декільком просторам вдалось навіть відкрити нові комерційні напрямки та зайнятися розробкою онлайн-форматів та стратегій, для яких раніше не було часу. Тобто карантин надав поштовх до переосмислення своєї діяльності та подекуди більш зручних інструментів взаємодії. 

Команда фестивалю соціальних інновацій та нової музики Plan B поспілкувалася з засновниками таких ініціатив зі Східної України – Харкова, Слов’янська, Маріуполя, Костянтинівки та Краматорська, аби дізнатися більше про їхню діяльність та плани.

Це приватна школа, що готує дійсно сучасних архітекторів та урбаністів. Команді вдалося перейти в онлайн без пауз у навчанні студентів. Іноземні куратори та тьютори тепер спілкуються з усіма дистанційно, і на цьому вийшло навіть зекономити, бо зазвичай вони приїжджали.

Перша проректорка Олександра Нарижна каже, що школу підтримують засновники, інші 20-30% витрат покриває  посеместрова оплата студентів, а дослідницькі проєкти дають змогу дофінансовувати освітні програми. 

За час карантину ХША зробили сайт, де публікують статті та інтерв’ю із студентами та викладачами, корисні поради майбутнім абітурієнтам та архітекторам, а також інформацію про актуальні програми школи.

Бокс, веганство, песики: як одна дівчина рятує тварин, не їсть м’ясо та б’є людям пики

Якщо ви колись бачили шокуючі відео з ферм, де живих істот утримують в страшних умовах і одна за одною відправляють на вірну смерть, то можете собі уявити, за що та як запекло бореться рух захисту тварин. Ми поспілкувалися з головою громадської організації «Відкриті клітки Україна» Катею Бєлкіною про те, як поєднувати роботу в зоозахисній сфері, веганство та тайський бокс, чому птахам співпереживають менше, коли все ж таки допускається вбивство живої істоти та скільки зусиль треба докласти, щоб змінити щось на краще в українському законодавстві.

– На твою думку, чому останнім часом зоозахист настільки активізувався? Ще кілька років тому така тема практично не звучала, а зараз на слуху одразу декілька організацій й по країні регулярно проходять багатотисячні марші.

– В першу чергу, стало більше зоозахисних організацій. Взагалі організація руху та залучення більшої кількості активістів і активісток – це найважливіше, що можна зробити для зоозахисту. Більше людей можуть ділитися знаннями та розробляти нові більш ефективні стратегії розповсюдження інформації.

Наприклад, до того, як я стала працювати в «Відкритих клітках», я навіть не уявляла, як утримуються кури в Україні. Виявилося, що вони по 10 птахів все своє життя живуть у невеликій клітці. Місце, призначене для однієї курки – це листочок А4, на якому вона проживає все своє життя та не зможе розправити крила, побачити сонечко, подихати свіжим повітрям. Коли починаєш ці питання досліджувати – розумієш, що ці системи експлуатації тварин розвивалися роками та стають дедалі жорсткішими, особливо після індустріальної революції.

Тому ми дуже раді співпрацювати з іншими організаціями задля розбудови та зміцнення всього руху. Завдяки наполегливій роботі українських зоозахисних організацій, ми бачимо такий розвиток сьогодні. Зсередини чітко простежується те, як змінився зоозахисний рух. Наприклад, наша організація, «Відкриті Клітки», більше фокусується на фермерських тваринах, а цією темою в Україні взагалі мало хто займається. Журналісти навіть спочатку не хотіли брати тему захисту фермерських тварин, просувати подібні матеріали було вкрай важко, а знайти статті українською взагалі – неможливо. Зараз ситуація змінилася і це круто!

Ми часто відвідуємо закордонні конференції, переймаємо досвід, намагаємося його імплементувати в Україні, що теж впливає на ефективність розвитку зоозахисту. Також ми постійно змінюємо стратегії, і вже є багато показових моментів, що можуть свідчити про вибір вірних напрямків. Наприклад – з’являється більше інформації про рослинне харчування, додаткових опцій в меню вже наявних закладів, відкривається більше вегетаріанських і веганських проєктів. Це, насправді, дуже впливає і на кількість продуктів тваринного походження. Ще один показовий момент – це те, що починають більш активно просуватися законопроєкти, які стосуються тварин. Для України це гарний знак, тому що на цей момент за нашим законодавством, тварини – це речі.

– Що в такому випадку можна сказати щодо зоомагазинів, адже по суті там тварин позиціонують і продають теж як речі?

– Найжахливіше те, що ніхто не контролює, в яких умовах їх там утримують. Немає ніяких інспекцій, щоб відстежити, чи отримує тварина все, що їй потрібно. Люди часто сприймають це як спонтанне придбання: «Піду куплю папужку, нехай буде». Це велика проблема, тому що в інших країнах Європи у тварин є хоча б особливий статус – істота, яка відчуває, може страждати й тому вимагає особливого підходу.

– Наскільки я розумію, чимало людей досі взагалі не думають, що деякі їхні вчинки вимагають страждань тварин. Скажімо, фуа-гра. Минулого року ви домоглися закриття однієї ферми й виключення фуа-гра з меню семи ресторанів. Розкажи про це?

– На початку 2019 року ми отримали кадри з ферми фуа-гра і побачили, в яких умовах там утримуються тварини та як відбувається весь процес відгодівлі. Ми були шоковані. Особисто для мене, найбільш болючим був факт взаємодії з тваринами. На кадрах було видно як досвідчений працівник новачкові пояснює, що потрібно робити. Він бере гусака, шланг, який змазаний машинною оливою, і далеко не лагідно впихає ту трубку в горло гусака. Крім того, там були жорсткі кадри гусей, які вже мертві або ще ледве дихають і лежать в клітках, поки їх не приберуть. Дуже вражає в негативному сенсі. 

Звичайно, в Україні ніколи до цього таких кадрів не бачили. Ми постаралися їх поширити на якомога ширшу аудиторію. Сумно те, що фуа-гра – продукт не першої необхідності, його вживає не так багато людей. Тому відмовитися від делікатесу, який виготовляється настільки жорстоким способом – найменше, що можна зробити. 

Наша активістка-юристка Світлана Руденко написала законопроєкт, який забороняє відгодівлю тварин і продаж фуа-гра. Ми дуже сподіваємося, що він пройде. Крім того, ми зверталися до різних закладів із проханням відмовитися від фуа-гра. На зустріч пішли, наприклад, кілька ресторанів з мережі Діми Борисова – ми дуже раді, що вони прийняли таке рішення. 

– Зараз багато людей сильно топлять за екологію, закликають не користуватися пакуванням, сортувати сміття, призводити до менших викидів. У цьому контексті тваринництво теж вносить свою лепту в глобальне потепління. Як ти думаєш, чи може цей екотренд вплинути на захист тварин?

– Промислове тваринництво колосально впливає на кількість шкідливих викидів СО2 в атмосферу, оскільки ті ж корови, наприклад, виробляють багато метану в процесі травлення. Але всі думають про пакетики. На мій погляд, якщо ви один раз не купите м’ясо, то це буде ефективніше, ніж якщо ви тиждень не будете користуватися пакетиками. Проте, інформація поширюється, люди дізнаються та починають думати.

– Чому проблеми тварин турбують конкретно тебе?

– Ну, по-перше – у мене загострене почуття справедливості. Я вважаю, що всі мають право на життя та на те, щоб не страждати. Ось є поширений коментар: «Тварини ж спеціально вирощені для того, щоб ми їх їли». Ефективний і простий спосіб – запропонувати людям поставити себе на їхнє місце. Уявіть, якби замість коров’ячого молока продавалося молоко жінок. Ви б хотіли його пити? Тоді якого біса?

Всі тварини мають нервову систему, також у них є базові потреби. Наприклад, у нас є стереотип, що кури – дурні. Але це не так, вони навіть будують певні соціальні зв’язки у своїх групах, у них є потреба копати землю та приймати пісочні ванни. Ніхто про це не замислюється. 

Якщо говорити про тварин, яких утримують на хутряних фермах – це взагалі морок. Дикі тварини, які абсолютно не привчені до людей, живуть у клітках, а потім на них ще й чекає страшна смерть. І то незрозуміло, якою вона буде – від удушення або газ не дуже добре подіє і з них просто здеруть шкуру живцем.

– Як ти взагалі прийшла до зоозахисту?

– До кінця школи я якось зовсім не замислювалася над цими питаннями, тому що мене була типова сім’я та стандартний набір і на вечерю – щось з м’ясом. Потім подивилася серію Сімпсонів, де Ліза стала вегетаріанкою – ось тоді в голові пролунав дзвіночок. У ліцеї я почала знайомитися з вегетаріанцями та зацікавилася, що то таке – стала читати статті й дивитися фільми. Вивчила це питання і прийняла рішення, що спробую. Завдяки тому, що я дружила з людьми, які вже давно для себе це усвідомили – я бачила, що вони нормально харчуються та добре виглядають. 

Тож, я три роки була вегетаріанкою, стала ходити на акції з зоозахисту, але не дуже часто – через навчання і тренування. Однак я вже починала себе щільно асоціювати з цим рухом і стала частиною ком’юніті, яке сформувалося на той момент. Ще через три роки я вирішила стати веганкою. Спочатку було дуже складно, тому що я ще та любителька солодощів, а у їхньому складі майже завжди є молоко та яйця. Це ще сильніше втягнуло мене в рух зоозахисту, я стала відвідувати різні заходи та лекції, а потім вже й сама їх проводити. Вперше я читала свою лекцію в Житомирі на День вегана.

А у 2017 році я потрапила в ДТП і повинна була тимчасово зупинити свою спортивну кар’єру, та й роботи особливо не було. І тут мені написали з організації «Відкриті клітки», що шукають людину в Україні для роботи в зоозахисній сфері. Я тоді ще подумала: «Це ж ідеально!». Мене взяли на роботу і я повністю поринула у світ зоозахисту та бажання змін на краще. Спочатку я займалася проєктами, які стосувалися рослинного харчування, а через рік стала головою організації.

– Який головний посил вашої організації?

– Основна наша мета, щоб взагалі не було промислового тваринництва як такого. Ми проти того, щоб будь-яка істота страждала, а таких підприємств, де б тварин не експлуатували, на жаль, не існує. Але ми обираємо методи, які на даному етапі реальні та які можна втілити в життя, адже не можемо закрити всі ферми в один день. Тому шляхом системних змін хочемо прийти до такого світу, де жодна істота не знатиме болю.

Як вивітрюється нафталін: Шевченківська премія ексклюзивно про свої зміни

АвторЮрій Марченко
2 Квітня 2020

Шевченківська премія – головна культурна нагорода України. Цього року вона відзначилася тим, що конкурс серед інших виграли представники дещо альтернативної культури: режисер Владислав Троїцький та етно-гурт ДахаБраха. Аби дізнатися, чи це разова акція, чи новий тренд найбльш значущої премії країни, ми задали організаторам премії 13 запитань. А вони відповіли: про роль відпарювача у нагороді, премію за хіп-хоп та те, куди лауреати витрачають грошову винагороду.

ДОВІДКА:

Шевченківська премія – найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Заснована 1961 року. Упродовж 1962-2018 років відзначено 648 осіб і 8 колективів. Серед них 196 письменників, літературознавців, мистецтвознавців, журналістів і публіцистів; 119 діячів образотворчого мистецтва та майстрів народного мистецтва; 136 діячів театру і кіно; 114 музикантів; 82 архітектори, інженери комплексних ландшафтів, поліграфісти та музейні працівники. У 2020-му грошовий розмір премії склав 200 тис. грн. Нинішній склад комітету премії працює з грудня 2019 і налічує 18 осіб, з яких двоє раніше отримували премію.

Виступ Pianoбой на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020
Вручення Шевченківської премії Тарасу Прохаську
Виступ Національного театру опери та балету ім. Т. Шевченка на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020

Чому Шевченківська – дійсно головна премія країни?

Авторитет і престиж премії досягається не відразу, якщо стартувати з нуля, а якщо з від’ємної позначки, поготів. Не сказати, що лауреати попередніх років геть усі не гідні нагороди. Були Павло Маков, Вікторія Польова, Анатолій Криволап і ще дуже, дуже багато гідних і вибухових митців, але вони не монтувалися з рештою. Та якщо вдасться зберегти нинішній вектор, усі точно погодяться з тим, що головна премія країни – саме Шевченківська.

Хіба це не радянський рудимент?

Радянщина – це коли митця митцем призначає начальство. І хоча принаймні за попередніх три роки жодного впливу згори на Шевченківський комітет не було, осад все-таки був. Тож треба визнати, що емоційне тло залишалося старосвітським, тобто вельми радянським.

 

Переможцем премії серед інших є Хрущов. А чи є ще хтось, хто зараз виглядає дещо сумнівно?

Хрущов навіть для тих рептильних часів був ексцесом. Хіба що Брежнєва нагороджували преміями за книги, яких він не писав, але це було в Москві. Проблема ж якраз не в тому, що в списку лауреатів за 59 років набралося багато поганих митців. Проблема в тому, що хороші митці загубилися серед нудних.

 

ДахаБраха (до речі, ось наша розмова. Цікава! – Platfor.ma) і Троїцький дещо незвичайні переможці для такої класичної премії. Як так сталося і чи не знецінить це нагороду для мастодонтів культури?

Академічне середовище в цілому легко ображається. Хтось – через реальну бідність (усі ми знаємо, що чисте мистецтво мало прибуткове), а хтось – через страх стати бідним, втратити свою значущість, привілеї. Але за бідність дають не премію, а пенсію. 

Троїцький – видатний режисер. ДахаБраха збирає оплески у світових столицях. Спочатку підкоріть Нью-Йорк, а потім уже ображайтеся. 

Влад Троїцький із оперою «Йов» та етно-гурт ДахаБраха подались на цьогорічну Шевченківську премію за особистим запрошенням від представників комітету. Раніше ця премія для них не мала істотного значення, але після ребрендингу та смислового оновлення митці наважилися взяти участь, оскільки, за їхніми словами, вона почала мати відношення не до якихось абстрактних досягнень, а відображати сучасне культурне обличчя України.

 
Пiдвантажити ще