Тег  штучний інтелект

Dadbot: чат із батьком після смерті

Platfor.ma запускає спецтему «Ідеї». У ній ми будемо розповідати про інноваційні кейси з усього світу, які надихають і змінюють життя – такі, як чат-бот Dadbot, що дозволив синові спілкуватися з померлим батьком. Як це було зроблено і чи може кожен з нас створити свою діджитал-копію, що житиме вічно?

Передісторія. «Комп’ютер і людина – істоти різних видів», – сказав інженер комп’ютерного проекту Джозес Вейценбаум і у 1966 році створив першого у світі чат-бота «Елізу». Сам автор назвав її «пародією на психотерапевта». Метою була демонстрація проблем при створенні бази даних про реальний світ. Через кілька десятків років подібні боти стануть буденністю.

У 1982 році одинадцятирічний Джеймс Влахос просиджував з «Елізою» години. Бот настільки вразив хлопця, що через кілька років він освоїв мову програмування Basic, а будучи журналістом, продовжив слідкувати за індустрією і в 2015 році написав для The New York Times про Hello Barbie – нову версію відомої ляльки, що вміє говорити.

Hello Barbie була одним з проектів PullString – компанії, що створює голосові додатки, які максимально точно імітують людську мову. Після виходу іграшки компанія заявила, що не хоче обмежуватися розважальною індустрією й бізнесом і хотіла б надавати послуги з «увіковічнення» людей. Дуже скоро ця новина відіграє головну роль в сімейній історії Джеймса.

Перший у світі чат-бот «Еліза»

Проблема. У 2016 році Джеймс Влахос дізнався, що його батько помирає. Рак четвертої стадії без шансів на видужання, більше того – у Джона Джеймса Влахоса-старшого лишалося всього кілька місяців. Він був сином грецьких іммігрантів, виріс у містечку в Каліфорнії, закінчив економічний факультет і керував великою юридичною фірмою. Працював спортивним редактором, коментатором, очолював театральну трупу, володів чотирма мовами, був гідом-волонтером.

Джеймс вирішив, що батько дійсно гідний того, щоб лишитися у пам’яті, тому починає серію інтерв’ю з помираючим. Виходить 203 сторінки формату А4, 12 кегль – це і є життя Джона Джеймса Влахоса.

Ідея. Через кілька днів після постановки діагнозу Джеймс дізнається про те, що компанія PullString викладає свої цифрові інструменти у вільний доступ. У Джеймса відразу ж виникла, здавалося б, шалена ідея – перетворити спогади батька на чат-бота, з яким можна буде розмовляти після його смерті. Переживши моральні баталії, він розповів про задум родині. Після недовгих сумнівів вони погодилися.

Рішення. Тисячі слів, сказані Джоном Джеймсом Влахосом, були розбиті на окремі теми: «Греція», «Трейсі», «Окленд», «Навчання», «Кар’єра», «Пісні і жарти» і так далі. Після написання розгалуженого коду в PullString, підбору синонімічних фраз і тестування Dadbot запустили в месенджері Facebook. Влахос-старший власноруч протестував бота – помираючи, він розмовляв із цифровою копіює себе, що буде жити, поки існуватиме сервер у Сан-Франциско, на який його записали.

Homo smartphonikus: антрополог о том, как гаджеты стали частями нашего тела

АвторНадія Шейкіна
5 Липня 2018

В конце июня в Киеве прошла конференция Creascope. Польский антрополог и преподаватель School of Form в Познани, Матеуш Халава провел для участников  воркшоп Black or White Mirror, посвященный взаимодействию людей и гаджетов. Platfor.ma записала его рассказ о том, как мы стали человечеством смартфонов.

Матеуш Халава. Фото: Лилия Витер

Какое-то время назад на среднюю польскую семью приходилось 1,3 телевизора. То есть помимо общего телевизора в гостиной, некоторые семьи имели второй телевизор в детской, например.

С телефонами было так же. В каждой семье был один телефон, одна линия. Мы помним времена, когда телефон звонил, мы брали трубку и там кто-то говорил: «Привет, я хочу поговорить с тем-то». Потом технологии поменялись, и у каждого появился собственный смартфон. Речь не столько о телефоне, сколько о персональном номере, собственном экране и учетной записи, привязанной к банковскому счету. Можно назвать это персональным медиумом.

Поскольку речь идет о чем-то личном, есть повод задуматься над интимной стороной, том, наcколько человек близок со своим смартфоном. Мы держим его в руках, касаемся его чаще, чем чего-либо другого, храним его близко к телу, кладем рядом с собой. С другой стороны, он участвует в нашей личной жизни – соединяет нас с любимыми людьми.

Американские социологи применяют такой метод как «социология Zen» – он предполагает, что предмет можно понять, медитируя на него. Я тоже внедряю этот подход в работе со студентами School of Form. Мы проводим следующий эксперимент: выключаем наши смартфоны на 24 часа, и изучаем свое состояние, наши микроэмоции. Что мы чувствуем по отношению к выключенному смартфону и что вспоминаем из того времени, когда гаджет работал.

Интересно смотреть на реакцию студентов, когда я даю им это задание. Сначала они начинают торговаться – например, спрашивают, можно ли включать смартфон на 5 минут каждый час.

Через 5-7 часов без телефона их эмоции становятся сильными, иногда пугающими. Возникает тревога из-за невозможности контакта с близкими, чтобы немедленно узнать как их дела. Одна из девушек рассказала, что после четырех часов с отключенным смартфоном воображение рисовало картины того, что ее родители умирают. Источником этих эмоций была ее сильная привязанность и потенциал того, что в любой момент с родными можно связаться.

В историческом контексте это очень интересно. Подумайте о ваших прапрадедах. Их дочь или сын покидали дом, уезжали в город или еще куда-то. И такого рода эмоций, этой тревоги незнания они не испытывали, ее просто не существовало. Возможно, они испытывали тревогу, но принимали тот факт, что когда человек ступает за порог – контакт обрывается.

Пiдвантажити ще