– Коли ти вперше почула слово «Чорнобиль»?

– Вперше – ще в дитинстві. Мій батько – ліквідатор, він працював на станції у 86-88-роках. Вони від’єднували комутації третього і четвертого енергоблоків. Я завжди уточнюю, що він працював саме на станції. Тому що просто ліквідатор – це і прибиральник, і солдат, і той, хто підписував папери. А ліквідатор, який працював на станції після аварії, – це науковець, фізик. Це абсолютно іншого рангу ліквідаторство.

Я з дитинства чула слово «Чорнобиль», тому що батько постійно був на вахтах. Настільки, що я навіть почала його забувати. Коли він повертався, то я іноді запитувала: «Що це за дядя?» Тато дуже переживав, тому що він мене любив, я була довгоочікувана дитина, єдина дівчинка у великій династії. Звісно, потім все було нормально, але Чорнобиль я все ж пам’ятаю з дитинства.

– В університеті ти захищала магістерську роботу про вплив аварії на ЧАЕС на культурний регіон Полісся. Довго обирала тему?

– В мене було єдине, про що я могла нескінченно писати і розмовляти – це Чорнобильська катастрофа. Але, звісно, тема мала бути пов’язана з фахом, тож зміст моєї роботи був у тому, щоб проаналізувати, наскільки на Поліссі зберіглась архаїчна культура.

Ми їздили з подругами цими регіонами, записали навіть кілька пісень саме з Полісся. Тож ця робота мала ще й практичне значення. Мені потім казали: «Пиши кандидатську, в тебе вже половина роботи готова». Яка кандидатська? Ви що, смієтеся? Але це було цікаво.

Чорнобиль проростає з мене, як ті берізки на дев’ятому поверсі будинків в зоні відчуження. Є думка, що Чорнобиль так чіпляє, що потім ніколи не відпустить. Це абсолютна правда.

– Позаминулої осені сталася визначна подія – встановлення арки над зруйнованим реактором. Це важливий крок, але потрібно ще й розібратися, що там всередині саркофага – навіть не всі атомники розуміють, що там відбувається. Плюс треба знайти сховище для відходів. Зараз є тимчасове, але ж треба вічне…

– Арка – дійсно шедевральна споруда. Мені взагалі здається, що це жива істота. ЇЇ зводили французи, голландці – як правило, ЗМІ акцентують увагу тільки на цьому, але ж не треба забувати й про наших робітників. До речі, саме українці будуть обслуговувати й розбирати саркофаг. Але їх чомусь не враховують, і мене це обурює найбільше. Це бійці тилу, які продовжують надзвичайно складну роботу. У когось все закінчилося у 88-му році, за ліквідації, але ж насправді роботи продовжуються і донині. Експлуатація цієї станції зараз – це такий же подвиг, як і ліквідація.

Коли на найвищих рівнях йде мова про те, що АЕС виводиться з експлуатації довічно, то для мене вперше слово «вічність» має таку документальну закарбованість. Я не можу цього усвідомити. Здається, в цьому вся трагедія і вся велич Чорнобиля. Вічність, матеріалізована на папері – це феноменально. І водночас жахливо.

– Чому ти вирішила актуалізувати тему Чорнобиля в проекті ONUKA? Коли ти його створювала, то вже знала, що рано чи пізно піднімеш тему катастрофи?

– Я ніколи не думала настільки наперед. Коли ONUKA починалася, то взагалі не могла уявити, що все розвинеться до таких масштабів. Амбіції були, мабуть, разів у сто меншими.

Але пісню Чорнобильській катастрофі я хотіла присвятити ще наприкінці 2015-го року. Так вийшло, що реліз відбувся у 2016-му – це якраз було тридцятиріччя. Для мене «Vidlik» означав дуже багато: і відлік нової музики, і відлік нової країни, і відлік до та після ЧАЕС. Журналісти потім перекрутили, що «Vidlik» це на 100% про Чорнобиль, хоча йому насправді присвячена інша пісня – «1986». В ній є фраза: «Life is too short, and death is so sure, and nothing for tomorrow has left» – життя коротке, а смерть настільки очевидна чи остаточна, і нічого на завтра не залишається. Але є акцент на те, що «We fly like a feather, so immune and free». Малося на увазі, що ми літаємо, як пір’ячко в повітрі – такі ж незахищені та вільні. Як те пір’ячко у «Форресті Ґампі». Чомусь в мене таке світле відчуття було.

А «Vidlik» – це все ж не пряма присвята, а посилання. Перші фрази: «Я, дихати, хотіти. Я, припиняти, розмова». Якби станція розмовляла, то вона говорила б саме цей текст в той день. І на тому, я так колись казала, ніби закрився цей гештальт у творчості ONUKA.

Але так вийшло, що в альбомі «Mozaїka» є інструментальний трек «Arka». Він надзвичайно казково-фольклорно-магічний. Це ніби благоговіння перед аркою. Напевно, в музичному плані це вираження тих емоцій, які я відчуваю – адже арка на фотографіях абсолютно не така, як в реальності. Коли її бачиш вживу, то вона вражає величчю.

В ній я бачу вінець інженерної думки, я бачу красу. Це новий пам’ятник історії України та споруда вселенського масштабу, яка точно переживе всіх, хто її зводив. Вона на таке й розрахована. І це просто безумство якесь.

А коли розумієш, що вона отак от підіймалася, потім наїхала, і буде захищати сто років… Звісно, перше питання: «А що після того, як мине сто років?» Мені співробітник станції сказав: «Правильне питання. На жаль, воно тільки тебе зараз хвилює». Але я думаю, що за сто років все зміниться.

– Щодо «Arka» – ти казала, що це «посвящение незаслуженно обделенному вниманием эпохальному событию, детский восторг перед монументальным сооружением, призванным уберечь человечество от новой угрозы». Якої нової загрози?

– Такої ж самої. Будь-якої техногенної катастрофи. Ми ж бачимо, що стаємо на ті ж граблі, це ж не перша і не остання аварія. Я, наприклад, не уявляю, як могли дати дозвіл на будівництво станції в Щолкіному. Зараз вона входить до «Книги рекордів Гіннеса» як найдорожча недороблена АЕС у світі. Вона коштувала 500 млн рублів. Їй залишалося менше року до введення в експлуатацію, і лише через Чорнобиль будівництво зупинили.

Сьогодні по всьому світу відзначають День космонавтики – 12 квітня 1961 року радянський космонавт Юрій Гагарін на космічному кораблі «Восток-1» стартував з космодрому «Байконур» і першим в історії здійснив орбітальний обліт планети Земля. На честь цього Platfor.ma створила найбільш космічну підбірку ресурсів, щоб подивитися, почитати, допомогти у пошуку позаземних цивілізацій та покерувати марсоходом.

Інстаграм Nasa

NASA прагнуть додати трохи космосу у ваші стрічки та розбавити низку котиків, селфі та б’юті-блогів дійсно захоплюючими кадрами. Тут можна не тільки побачити фото планет, космосу та супутників, а й переглянути в інста-сторіс фрагменти робочого процесу та звернення працівників космічного агентства до звичайних смертних.

Інтерактивна карта Сонячної системи

Творці цієї платформи запевняють, що космос – це любов, якою потрібно ділитися, а замовчування науки – зовсім гріх на душу. Тому бажають всім охочим отримати галактику задоволень з безкоштовною моделлю Сонячної системи, нічного неба та космічного простору в реальному часі, з точними позиціями об’єктів й безліччю цікавих фактів.

В проект исследования британских архивов я попала как местный волонтёр Европейской службы (EVS). Он проходил в национальной библиотеке Уэльса, которая по британской традиции находится в университетском городке с непроизносимым названием Абериствит на краю цивилизации, то есть в трёх километрах от Ирландского моря или ближайшего паба. По хитрому плану британцев, образовательные учреждения должны располагаться как можно дальше от разлагающего влияния цивилизации.

К тому времени я уже больше девяти месяцев прожила в Уэльсе и успела сполна насладиться изоляцией от родной культуры. Смейтесь сколько хотите, но штука под названием культурный код действительно существует, и, когда он напрочь исчезает из окружающего пространства, начинаешь подсознательно искать хоть какие-нибудь его следы.

Так я узнала, что когда в конце 19 века Уэльс, эта первая жертва Британской империи, снабжала углём половину земли, в местных шахтах работали тысячи украинских горняков. Сотрудник «Большого Пита», самой крупной шахты-музея в королевстве и сам бывший шахтёр говорит, что в шахтах даже до сих пор можно найти на стенах украинские надписи. А сын местного шахтёра добавляет, что в 1960-х его отец как-то три дня гулял на свадьбе в закрытом ныне украинском ресторане.

Потом промышленность ушла, а с ней ушли и горняки. То же самое касается переселенцев из Уэльса на Донбассе. Валлийский промышленник Джон Хьюз, отстроивший детище своей жизни – Юзовку (современный Донецк), был вынужден вернуться домой из-за революции 1917 года. К слову, родина Хьюза – посёлок Мертир – несмотря на окружающие зелёные холмы в своём пост-шахтёрском прошлом и сейчас несёт незримое сходство с Донбассом.

Чистый, студенческий и бесконечно сонный Абериствит – другое дело. Во время второй мировой сюда эвакуировали Лондонские архивы – дальше этого медвежьего угла уже было некуда, потом только Атлантический океан. Зато теперь в грандиозном классическом здании библиотеки на вершине холма с видом на Кардиганскй залив чувствуешь важность истории и себя в ней. Картину дополняют бегающие по лужайке дикие зайцы и стаи студентов, которые тут же, лёжа в траве, поедают обеденные сэндвичи.

Странно представить, что несколько столетий назад эти места считались центром борьбы за валлийскую независимость. Когда же на изломе Первой мировой мечта о суверенитете окончательно растаяла, ей на смену пришёл лозунг «спасайся кто может». Именно тогда в Абериствите было основано молодёжное движение «за мир во всём мире» Urdd.

Каждый год 15 мая активисты Urdd выходили в радиоэфир с заведомо провальной для предвоенных годов миссией мирить народы. Они обращались к молодым людям всех стран и просили поддержать мир или хотя бы отправить весточку в Уэльс с информацией о том, есть ли какие-нибудь военные угрозы в соответствующих странах, и что со всем этим делать. Что удивительно, каждый год с конца двадцатых и по сей день им кто-нибудь отвечал.

«Одна из причин, по которой в прошлые годы мне начала нравиться свалка, была та, что она никогда не остается прежней, она движется как нечто огромное и живое, расползаясь как громадная амеба, поглощая землю и мусор», — написал шотландский писатель Иэн Бенкс в своем романе «Осиная фабрика». Кажется, что украинская свалка давно превратилась в самостоятельный организм, норовящий вытеснить людей и заполнить новые площади мусором. Сотворили себе такого врага сами люди. В Украине остаются верны захоронению — самому простому и дешевому способу борьбы с отходами.

После Львовской трагедии, случившейся в мае прошлого года, материалов на «мусорную» тему написано немало. Подробности инцидента на Грибовицкой свалке известны всей стране: пожар породил оползень, унесший жизни 4 спасателей. Цифры, которые постоянно приводят в статьях, не менее печальны:

Проблема давно приобрела национальные масштабы, но способы ее решения по традиции ищут не власти, а активисты, которых не устраивает перспектива жить на свалке. Один из таких энтузиастов — Евгения Аратовская, глава и идейный вдохновитель проекта «Украина без мусора».

Благодаря ее усилиям в 2015 году в Киеве появилась первая станция глубокой сортировки мусора No Waste Recycling Station. Каждый желающий может приносить на станцию вторсырье для переработки. Это металл и стекло, бумага и пластик, батарейки и электроника и прочий «полезный» мусор. О полезном и опасном мусоре рассказывает Евгения.

До того, як взяти участь у GoCamp, я вивчав політику та історію України, але не мав жодного уявлення про те, якою буде реальність. Коли я їхав в Україну минулого літа, у мене було кілька найпоширеніших негативних стереотипів. Усі вони виявилися помилковими. Замість сірої, старомодної та нудної країни я побачив сучасну і яскраву Україну з величезним потенціалом. Більше того, я був вражений гостинністю, незважаючи на стереотип про українців як досить відчужених людей.

Я завжди буду пам’ятати, як усі, кого я зустрів, зробили все можливе, щоб дати мені лише найкраще. Україна займає особливе місце в моєму серці завдяки надзвичайним людям, які завжди прийдуть на допомогу. Через це Україна стала моїм другим домом. Я не побачив тут чогось особливо негативного, але мушу визнати, що мої подорожі тривали не дуже довго. Я не надто переживав через погану інфраструктуру або прояви корупції, але можу уявити, наскільки це розчаровує, якщо жити в таких умовах тривалий час.

Большая международная конференция – это сразу несколько важных плюсов: масштабная выставка компаний определенной сферы деятельности, встреча с потенциальными работодателями, знакомства с единомышленниками и обмен опытом, дополнение к резюме и даже кофе-чай, сладости и подарки.

На весомую часть международных форумов можно попасть бесплатно. Дело в том, что практически на каждом таком событии можно стать волонтёром. Для этого нужно написать на почту события и прикрепить резюме. При наличии свободных мест вас пригласят помогать организаторам и стать гостем мероприятий в знак благодарности. Например, вот таких важных мероприятий:

Google DevFest

Бесплатно

Это фестиваль для разработчиков, IT специалистов, студентов и интересующихся сферой новых технологий. Чаще всего он проходит в кампусах известных корпораций, таких как Microsoft. Формат события предполагает два дня лекций, воркшопов и хакатонов с перерывами на завтрак, обед и кофе. Организаторы угощают участников, а ещё дарят футболки и goodiebags. В последний день проходит after-party с возможностью подвести итоги в неформальной обстановке.

Women Techmakers

Бесплатно

Изначально мероприятие рассчитывалось только на представительниц технических специальностей, но со временем его стали посещать и другие женщины. Спикеры на своём примере доказывают, что можно достигнуть всего, даже несмотря на закоренелый сексизм в привычно мужских сферах деятельности. С утра до вечера проходят мотивационные лекции, мастер-классы и беседы с аудиторией. Кроме этого, организаторы утраивают воркшопы для детей. Организаторы угощают участниц здоровым завтраком, обедом и перекусами. При входе каждому вручают футболку и goodiebag.

Эмоджи – сравнительно новое явление в цифровой коммуникации, хотя и кажется, что они сопровождали нас всегда. Закрепившиеся в мейнстриме с iOS 5 в 2011 году, они успели стать словом года от Оксфордского словаря, заполучить собственную конференцию и день в календаре, а теперь обзавелись и экранизацией.

На самом деле, возрождение идеи репрезентации языка в символах очень встраивается в победоносное шествие визуальной культуры. Клинопись, иероглифы и пиктограммы, появившиеся около пяти тысяч лет назад, стали вдохновителями новой – универсальной – словесности и, по мнению психологов, постепенно занимают в электронной переписке ту роль, которую играют жесты и мимика в живом общении.

История взаимосвязи спектра эмоций и выражений лица началась более столетия назад, когда результаты своих исследований представили Гийом Дюшен и Чарльз Дарвин, изучавшие мышечные сокращения и мимические проявления. Примерно в то же время американский писатель Амброз Бирс в одном из своих эссе в шутку предложит, чтобы опрокинувшаяся скобка стала пунктуационным знаком и обозначала улыбку. В конце 60-х о том же заговорит Набоков, а в 1982 году исследователь университета Карнеги – Меллона Скотт Фалман призовет использовать 🙂 и 🙁 для эмоциональной окраски объявлений возле кампуса, таким образом предложив первый эмотикон – символ, который передает сообщение типографскими возможностями клавиатуры.

Эмотиконы и эмоджи во многом похожи, но отличаются тем, что количество первых неограниченно и зависит от фантазии пользователей, а вторые довольно четко регламентированы и лимитированы.

Эмоджи (от японского e – картинка и moji – знак) в 1999 году изобрел японский инженер Шигетака Курита. В то время огромной популярностью пользовались пейджеры, которыми пользовались как местные бизнесмены, так и подростки. Ввиду ограниченности размера сообщения, идея добавить условные символы витала в воздухе, пока не материализовалась в виде эмоджи сердца. Понимание всей ценности этой затеи пришло немного спустя, когда производители пейджеров решили убрать сердечко из устройств, а клиенты ответили им беспощадным снижением продаж.

Вдохновившись прогнозом погоды, уличными знаками и мангой Курита рисует набор из 176 эмоджи размером 12х12 пикселей для своей компании (а работал он в NTT DoCoMo – одном из крупнейших мобильных операторов Японии). Начальство идею утвердит, но особого энтузиазма не проявит, просто добавив набор в устройства, даже не прибегнув к услугам дизайнера. Позже этим воспользуются операторы-конкуренты, которые перерисуют все чуть красивее и возьмут себе. Но справедливость, в итоге, восторжествует: в 2016 оригинальный набор Куриты на постоянную экспозицию выставит Нью-Йоркский музей современного искусства.

Чантек народився у 1977 році в дослідницькому центрі в США. Перші дев’ять років життя він провів у Теннессі з антропологом Лін Майлз. Лін досліджувала  навчання мавп мові – дуже поширений експеримент в Америці впродовж ХХ століття. За цей час орангутан усвідомив необхідність прибирати за собою в кімнаті, навчився використовувати і комбінувати підручні засоби у повсякденні, а також запам’ятав дорогу з кампусу до найближчої закусочної, яку міг навіть показати водієві. Однак найголовнішим його досягненням стало оволодіння американською мовою жестів – Чантек мав словник у 150 символів, – а також розуміння розмовної англійської. Відтепер у світі лишилось тільки дві мавпи, що користуються людськими жестами: горила Коко і шимпанзе Уошо.

Чантек навіть відвідував заняття у місцевому університеті (про це зняли документальний фільм від Animal Planet та PBS: «Мавпа, що ходила до коледжу») та був улюбленцем академічної спільноти. Однак врешті адміністрація, яка побоювалася інцидентів і можливих судових позовів, наполягла, щоб вже дорослого Чантека відправили назад до зоопарку. Наступні 11 років він провів у тісній клітині, де страждав від депресії і зайвої ваги.

Одного разу колишні друзі-науковці завітали до нього. Чантек дуже розхвилювався, жестами показав ключі від автівки і попросив забрати його додому. Врешті в 1997 році зоопарк Атланти запропонував для розумного орангутана зону природного проживання, де він і залишився до кінця життя.

Чантек – гібрид двох єдиних існуючих на планеті видів орангутанів: борнейського і суматранського, а з місцевих мов його ім’я перекладається як «прекрасний». Це дуже розумні тварини, яким зараз загрожує зникнення. Разом з шимпанзе і горилами вони належать до родини гомінідів – де також є люди і наші викопні предки. Орангутанів, шимпанзе і горил відносять до людиноподібних мавп – тварин настільки фізіологічно і розумово близьких до людей, що деякі вчені домагаються визнання в них особисті і надання розширених прав.

Так, наприклад, у 1983 році була написана книга «Розум мавпи», автори якої, Девід та Анна Премаки, стверджували, що людиноподібних мавп можливо навчити мові. Вони писали: «Ми знаємо, що той, хто розуміє мовлення, повинен знати мову, навіть якщо він або вона не здатні відтворити її самостійно».

В 50-х роках ХХ століття проводився експеримент з шимпанзе Вікі, де її розумові здібності порівнювалися з дитячими. За рівнем логіки вона цілком могла конкурувати з дітьми – людиноподібні мавпи користуються метафорами та вміють узагальнювати, використовуючи знайомі слова для описання нових: «запальничка – це пляшка і сірник». Але мовлення при цьому стало нездоланною перешкодою: вважається, що на заваді стоїть будова голосового апарату та можлива відсутність у мозку певних структур, пов’язаних з вимовою.

Натомість шимпанзе довели свою здатність до повноцінного спілкування, успішно освоївши мови жестів, символів та лексиграм – несхожих на позначувані предмети умовних знаків, які вигадали спеціально для навчання людиноподібних мавп. В більшості випадках вони могли переносити властивості символів на схожі предмети: наприклад, якщо синій трикутник позначав червоне яблуко, то шимпанзе могли використати цей символ для позначення вишні, яка здавалася їм схожою.