Скільки часу потрібно, аби організувати фестиваль? Зазвичай це від двох місяців для невеликої події й до року для масштабного дійства. За цей період потрібно продумати концепцію, запустити рекламу, знайти спонсорів і заодно артистів. 

Із карантином і онлайн-фестивалями все інакше. 29 та 30 серпня ми проводимо вже четвертий фестиваль за п’ять місяців. Великі події рідко проходять ідеально. Але навіть з помилками можна розважатися і брати від них корисне. Тому ось шість фейлів під час організації масштабної культурної події, які чогось навчили. Розповідають організатори Катя Войчук з Києва та Богдан Богрин з Вінниці.

На другий фестиваль у квітні вінницька команда приберегла коронний виступ, ледве вибивши для цього дах з наймальовничішим видом у місті. На ньому мав зіграти оркестр з 13 людей зі струнною та духовою секціями. 

В день виступу усі зібралися, прорепетирували й готувалися до виходу в ефір. В запланований час оркестр і правда почав грати. Грали дивовижно. Це був дійсно прекрасний концерт. Настільки, що він зачарував навіть режисера, який забув передати сигнал у головний штаб. Коронний номер вінницьких корифеїв так ніхто й не побачив. 

Вивчений урок:

«Коли почався карантин, залишилося дуже мало спеціалістів, які вели стріми. Ми наймали переважно друзів, які вчилися разом з нами. Ну і режисер просто забув віддати сигнал», – пояснює Катя. Забудькуваті режисери, однак, навчили команду тестувати всі включення перед стрімом. «Тепер ми підходимо до технічних моментів набагато прискіпливіше, усе прописуємо на папері та складаємо детальний графік, – розповідає Богдан. 

Очевидно, що моє захоплення мистецтвом та хобі впливає на instagram-стрічку. Саме тому перше, про що я згадала, – це акаунти з живописом. Коли заходиш на сторінки Classic Art Works та Free Limes, складається враження, ніби відвідуєш картинну галерею. Ви не знайдете тут довжелезних текстів про історію картини, «що цим мазком хотів сказати автор» та інший копіпаст з Вікіпедії. Якщо хочеться не тільки подивитися, але й почитати, ненапряжно і коротко це робить ось цей хлопець –  @lets_talk_about_art. А на сторінці mehmetgeren можна знайти першокласні музейні меми.

 

 

 

 

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Публикация от Mehmet Geren (@mehmetgeren) 25 Май 2020 в 6:53 PDT

Внизу були коти. Штуки чотири чи п’ять. Це було дещо дивно, бо до того за кілька днів вештання цим європейським містом я не бачив жодного. Виявилося, що я потрапив у місто собак, а коти там тусуються тільки навколо головної туристичної пам’ятки – старовинного замку. Я просто стояв і роздивлявся, як вони валяються прямо біля древніх стін.

Раптом я почув поруч голоси:
– Там кіт!
– Так, це кіт.
– Два коти!
– Дивись, три коти!
– Чотири!

Цю філософську бесіду вела якась маленька дівчинка та її, напевно, мати. Але головне для мене було не це. Вони розмовляли іспанською! А я все розумів.

Ес ун гато. Сі. Дос гатос. Трес гатос. Вео куатро гатос. Ну, все ясно.

Це було дивовижне відчуття. Я ж ніколи не вчив цю мову спеціально, просто раз на день клацав якісь кнопки в розважальному мовному додатку. І раптом розумію чужу розмову на вулиці, хай це і не обговорення квантової механіки, а лише переоблік наявних котів.

Приблизно рік тому я помітив, що чимало часу приділяю онлайн-грі, де треба атакувати чужий замок. Атакувати замки – це, звісно, дуже важливе вміння в сучасному світі, але потім я задумався, що і я, і чимало інших людей приділяють час, аби прокачати якогось віртуального персонажа, забуваючи про те, що прокачати можна і себе реального.

Тому я захопив чужий замок, прогуглив «додатки для вивчення мови» і завмер перед 20 відкритими вкладками браузера з текстами про плюси і мінуси різноманітних сервісів. Тоді плюнув і просто навмання обрав Duolingo – тим паче, що його називали найбільш популярним у світі. Щоправда, на базі української поки що можна займатися тільки англійською. Я хотів іспанську, тож вчив її на базі російської.

Хоча, звісно, Duolingo – це не єдиний варіант. Вже після того, як я повчився кілька місяців, друзі радили мені Lingvist. Переконували, що фрази там більш актуальні для життя, та й вимова краща.

А для вивчення чи поглиблення англійської є, скажімо, Lingualeo – теж досить успішний проєкт з більш ніж 20 млн користувачів. Ще один гігант – Babbel з сотнями співробітників і 14 різними мовами.А Busuu дозволяє вчити мову в партнерстві з іншими людьми й, мабуть, знаходити таким чином мотивацію. Втім, жоден з цих додатків я не пробував, тому і радити не можу.

В Duolingo система така. Тобі дають певний вислів іноземною чи твоєю мовою, а ти його перекладаєш. Є різні способи – скажімо, обрати правильні слова та їхній порядок з «баблів» чи вводити самотужки. Є і можливість тренувати вимову, коли ти повторюєш за додатком якісь фрази. Внаслідок постійного повторення вчиш і слова, і побудову речень. Алгоритм налаштований так, що завдання весь час змінюються, і, в принципі, це не нудно.

Єдиний нюанс – що фрази ці бувають дещо дивними. Ну, так, іноді я їм пізно вночі, це корисно. Але, скажімо, мені дійсно цікаво дочекатися життєвої ситуації, коли я нарешті зможу аргументовано сказати іспанською: «Вибачте, я пінгвін».

Ну або чи вийде в мене колись скласти такий діалог?
– Чоловік платить хлопчику.
– Так, але свиня не читає листа.
– Ведмідь любить дівчинку.
– А чому ти не чіпаєш черепаху?

Це все абсолютно реальні фрази, за якими в Duolingo вчиш іспанську. В інших мовах культурні особливості теж є, скажімо, в італійській начебто зубриш «Вона не бачила тіла, коли зайшла в кімнату» або «Чому в вашій сумці пістолет», у французькій: «Чоловіки багаті й спокійні», а в турецькій: «Діти пішли в школу, не поголившись».

Ну а англійську відточуєш на «згідно з цією книгою, коні та птахи – це родичі», або чомусь такому:

– Музей відкрився після реконструкції. Розкажи, що змінилося?

– Ми вперше за багато років відкрили запроектовані ще Городецьким світлові вікна, завдяки підтримці ПриватБанку. Коли будеш на другому поверсі, не забудь подивитись вгору   — думаю, найбільше враження буде саме від цього. Крім того, наші науковці та виставковий відділ створили нову редакцію постійної експозиції початку ХХ століття   — “Модернізм в Україні”, яка відкрилася 29 листопада. 

Паралельно у нас відбувається можливо дещо хуліганська як для класичного музею історія: разом із компанією Intertop, яка підтримує Національний олімпійський комітет України, ми зібрали своєрідну збірну художників для виставки “Вболіваю, бо”. Десятеро митців створили роботи під враженням від різних олімпійських видів спорту, а Intertop зробив із ними футболки. Частина доходу від продажів буде йти на підтримку нашої олімпійської команди.

Виставка іронічна, не дуже серйозна, але торкається важливих запитань і художнього процесу також. Наприклад, принципу змагання, який взагалі-то мистецтву не дуже притаманний. Бо не існує об’єктивних критеріїв, як у спорті, за якими один художник може вважатися кращим за іншого. Але при цьому мистецтво весь час у це змагання потрапляє: скажімо, є різноманітні премії й нагороди.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

– А чи є негатив з боку співробітників чи культурного середовища щодо того, що ось, головний музей країни виставляє якісь футболки?

– Можна розглядати так: комерційна компанія використовує музей в своїх інтересах. А можна в зовсім іншій системі координат, де музей – це не якийсь сакральний простір, до якого не можна торкатися. Можна сприймати цей проєкт як взаємодію, яка стала важливою для усіх: художники зустрічалися з спортсменами та надихалися ними, музей отримав хорошу виставку, а компанія донесла до аудиторії свої цінності. Це партнерська історія, Intertop повністю оплатив весь продакшн і забезпечив гонорари художникам.

– В кількох реченнях: чим музей пишається за останні кілька років?

– Ми пишаємося собою. Тобто командою. Я ціную дискусії, що відбуваються всередині музею між людьми, які несуть певні новації, й тими, хто зберігає традиції. В результаті цього обидві сторони змінюються і збагачуються. Не можу сказати, що це весело чи комфортно, але це спричиняє рух.

Пишаємося, що нам вдається в дуже складних умовах знаходити можливості для реалізації крутих ідей. “Явлення” чи виставка Богомазова – це взірцеві музейні проєкти, яким передували глибокі багаторічні дослідження. Ося ця невидима робота всередині колективу, в першу чергу наукова, дуже важлива. 

Загалом не можна просто зануритися в свою тугу і змиритися з тим, що ми бідні, нещасні й нікому не потрібні. І відгуки, які ми отримуємо, показують, що все ж потрібні.

Над Comic Con Ukraine працюють люди, які до цього робили інші івенти. Наприклад, я з 2008 року займався проведенням Всеукраїнського фестивалю японської культури та анімації в Києві, який пізніше став фестивалем косплею. Але таких фестивалів в Україні стало багато, десь близько 10, то з 2012 року ми почали роздумувати над тим, що потрібно щось змінювати. Нам стало нецікаво, тому що ми не спостерігали ніякого розвитку – рік за роком все рухалося в один бік, а нових відвідувачів не додавалося.

Ми хотіли розвивати популярну культуру в Україні – показувати простим людям, що усе це нормально. Певно, всі чули про сюжети на телебаченні чи матеріали у газетах, в яких розпочинають шукати винного у всіх бідах, а в нас це ігри, аніме, комікси і зовсім не проблеми в суспільстві, вдома чи в школі. Потрібно було зробити цю культуру загальнодоступною та зрозумілою. Відповідно, в 2012-2013 роках ми вперше подумати, що робити комік-кон – це круто. 

Єдина проблема полягала в тому, що фестиваль потрібно чимось наповнювати, а Україна не мала внутрішніх ресурсів. Перші видавництва коміксів лише почали з’являтися. Теоретично, і з того, що було можна було зробити якийсь фестиваль і назвати його комік-коном, але який в ньому був би сенс – це ж таки великий івент за назвою якого стоїть чітке розуміння формату та наповнення.

Живе хутро – це проект-маніфест. Уявіть плащ чи сукню, яку ви самі вирощуєте, мов дитину. Обережно вдягаєте, щоб не пошкодити ніжні паростки, контролюєте свої рухи, гуляєте під дощем, щоб полити одяг. Це зовсім інший рівень стосунків із речами, інакша культура споживання, – розповідає авторка. – Ідея виникла декілька років тому під час мого навчання в Ейндговенській академії дизайну. У нас відкрили кафедру біоматеріалів, яку очолив Ерік Кларенбік. Це дизайнер, який виростив стілець з грибного міцелію та налагодив 3D-друк посуду із ряски.

House of Europe («Дім Європи») – це нова ініціатива Європейського Союзу для України. Вона дає можливості для творчого та професійного обміну на персональному рівні: стажування, навчальні поїздки, резиденції в Україні та країнах ЄС.

Протягом наступних трьох років House of Europe з бюджетом у 12,2 мільйона євро реалізує понад 20 грантових програм у сфері культури та креативних індустрій, освіти, соціального підприємництва, медицини, медіа та роботи з молоддю.

House of Europe передбачає персональні гранти. Це означає, що вам не обов’язково належати до якоїсь організації, щоб подати заявку, – ви можете зробити це самостійно.

А ще програма функціонуватиме за межами «київської бульбашки» та приділятиме окрему увагу середнім та малим містам: працюватиме з місцевими хабами, підтримуватиме креативних підприємців у регіонах, а мобільний павільйон «Дому Європи» мандруватиме українськими містами.