Щодня ми прокидаємся завдяки будильнику. Після душу сушимо волосся феном і п׳ємо каву з кавоварок, гортаючи стрічку соцмереж з котиками. Коли щось болить – йдемо на УЗД чи до стоматолога і його бормашини.

Кількість електроенергії, яка споживається світом, невпинно зростає з кожним роком. Традиційні джерела поки що покривають попит, але при цьому наносять шкоду довкіллю: теплові електростанції спалюють величезну кількість природного палива, гідроелектростанції порушують ландшафт і заважають природній течії річок, а атомні електростанції втрачають довіру після аварій в Чорнобилі і Фукусімі.

Саме тому науковці всього світу почали шукати альтернативні джерела. І мова не тільки про сонячні батареї та вітряки. На зміну нафті і газу приходить енергія від іноді надзвичайно дивних джерел. Platfor.ma розповідає про деякі з них.

Англійські інженери компанії TGO створили в Лондоні спортивний майданчик Green Heart з особливими тренажерами, які дозволяють не просто спалювати калорії, але й освітлювати при цьому прилеглі вулиці. Тренажери приєднані до динамо-машини, яка заряджає великий акумулятор. Також вони оснащені дисплеєм, який показує, скільки електроенергії згенерував спортсмен.

Схоже обладнання використовується в Нідерландах. Щоправда, там електрику отримують з безкінечної дитячої енергії – для цього на майданчику встановили спеціальну карусель.

– Розкажіть, з чого все почалося? Як взагалі з’явилася ідея створити власний сквот?

– Ще на початку 2000-х ми з моєю подругою Машею надихнулися ідеєю сквотингу. Серед іншого на це вплинула книга Іллі Стогова «Роман у стилі техно», де він досить детально пройшовся по історії цього явища, його принципах і взагалі розповів про дуже круті кейси. Якщо пояснити коротко, то сквотинг – це захоплення порожніх занедбаних будівель для того, щоб використовувати їх під житло, майстерні, творчі аудиторії. Ми називаємо це сірою зоною, умовно незаконним захопленням.

Зараз неприбуткові організації повинні витрачати гроші для того, щоб залучити їх більше. На жаль, поки що суспільство цього остаточно не розуміє. Наприклад, у Великобританії все ще існує розрив між тим, яким способом ми щось робимо, і тим, як це сприймає суспільство. Це породжує недовіру. Я вважаю, що цінності та довіра – нова валюта. Тому перший важливий крок, який слід зробити зараз, – змінити ставлення людей до витрат NGО. В їхній свідомості має закріпитися розуміння, що витрати неприбуткових організацій – це не витрати, а інвестиції. Людям потрібно пояснити цю суттєву різницю.

Якщо ви не поясните, яка ваша мета, навіщо вам потрібні гроші, яке рішення ви пропонуєте, щоб розв’язати конкретну проблему, люди не зрозуміють ваші меседжі. Одна із помилок, яку часом роблять благодійні організації, зокрема у Великобританії, полягає в тому, що при комунікації з людьми, вони хочуть говорити про свій бренд, але донорам потрібно інше – вони хочуть разом з вами долучитись до чогось важливого, хочуть слухати про результати роботи, а не про те, що вони – частина вашого великого бренду.

– Ви вже декілька років допомагаєте з арт-дирекцією журналу Flaneur, який темою кожного наступного номера робить навіть не окреме місто, а одну вулицю. Чому тема вуличного життя так цікава?

– Журнал виходить приблизно раз на рік, іноді трохи частіше. Останній був про вулицю у Сан-Паулу. Новий ми робимо про вулицю в столиці Тайваню – Тайбеї. Ми віримо, що якщо ти зможеш уважно роздивитися одну вулицю, це буде найкращим відображенням історій міста. Коли ти заглиблюєшся на мікрорівень, вуличну культуру, соціальні та політичні проблеми, то розумієш, як через одну вулицю показати все, що відбувається у всьому місті.

Наприклад, останній журнал було присвячено вулиці Treze de Majo у Сан-Паулу. У перекладі назва вулиці означає «Третє травня» – день, коли у Бразилії заборонили рабство наприкінці 19 сторіччя. Ознаки рабовласницького устрою там досі залишаються, просто рабство має інше обличчя у їхньому класовому суспільстві. Примітно, що навіть у топографії вулиці це відображається: вулиця йде з долини вгору, від бідного кварталу Бешіга до заможного Паулішта, а між ними багато інших – маленьких інтернаціональних. Фактично це дзеркало бразильського суспільства. Це для нас найцікавіший аспект.

– Як вихід Flaneur вплинув на ці вулиці?

– Важливо розуміти, що кожен журнал – це не зовсім наша робота, бо кожного разу це колаборація з місцевою креативною спільнотою: музикантами, художниками, письменниками, архітекторами і так далі. Ми як команда з Німеччини розуміємо, що завжди потрібно давати слово самим місцевим авторам та художникам, подавати інсайдерський погляд, а не нашу рефлексію на те, що ми побачили.

Після наших колаборацій можна реалізувати ще більше спільних проектів. В останньому номері ми зводили разом письменників, фотографів, художників і фотографів, вони документували історії жінок, які постраждали від чоловічого насильства. Вони створювали чудові маски з речей, які знаходили на вулиці, й ці маски створювали своєрідних захист для жінок, щоб вони могли вільно розказати про пережите.

Flaneur все менше стає журналом. Так і задумувалось із самого початку – розширювати поняття того, що таке журнал: різний папір, різні техніки згинання сторінок. Але зараз йдеться не лише про розширення журналу як медіуму, але і як одного проекту, де він є однією великою колаборацією, цікавий цілісно, а не як набір певних статей та проектів.

Ми завжди робимо ці номери безпосередньо на місці, разом із авторами їдемо туди. Коли ми вирушаємо в нове місто та шукаємо нову вулицю, ми завжди вивчаємо контекст: соціальні зв’язки, політику, місцевих героїв – все, що може допомогти створити повну картину.

Джон Кронін, юнак із синдромом Дауна, і його батько Марк у 2016 році заснували власну справу – шкарпеточний бізнес. Ідея зародилася, коли Джон закінчив школу і не міг знайти роботу до смаку, оскільки люди з ментальною інвалідністю мають досить обмежені можливості працевлаштування.

Джон дуже любить різнокольорові шкарпетки, тому сім’я вирішила зайнятися саме ними. Вони з батьком зареєстрували бізнес, створили сайт, домовилися з кількома виробниками і почали приймати замовлення. Марк каже, що все почалося з інвестиції лише в кілька тисяч доларів, а в 2018 році оборот компанії становив приблизно 6 млн доларів.

John’s Crazy Socks працевлаштовує людей із ментальною інвалідністю. Також частину свого прибутку сім’я спрямовує на благодійність. Найбільш популярними виявилися тематичні шкарпетки, присвячені Дню людини з синдромом Дауна та усвідомленню аутизму.

Батько та син пропагують зміни до трудового законодавства, щоб працюючи повний робочий день, люди з інвалідністю не втрачали своїх медичних пільг. Джон і Марк виступають у Конгресі, а також просувають ідеї у своїх соціальних мережах.

1997 року я вперше влаштувався на роботу, пов’язану з текстами, і десять років працював на телебаченні, тому багато знаю про погані тексти. Потім була реклама, й ось що мене схвилювало: в українських креативних агентствах працюють дуже молоді люди. Якщо ви дорослий, зрілий копірайтер, з часом вам доведеться шукати іншу роботу.

Звісно, є в рекламі круті люди 35-40+: креативний директор BBDO Ден Келеберденко, Андрій Федорів, Євген Камінський із Think McCann. Але вони піднялися з дизайнерів і акаунт-менеджерів. Копірайтерів, які б виросли, посивіли і лишилися в українському рекламному бізнесі, дуже мало.

Я пропоную кожному копірайтеру замислитися про майбутнє. Головною компетенцією в агентствах вважають креативність. Але вам треба прокачувати вміння писати довгі тексти на різні теми. Ви маєте забезпечити собі життя після реклами.

Сейчас, в условиях быстро меняющейся реальности, женщины оказываются более эффективными топ-менеджерами, ведь они более мобильны и гибки. Например, я наблюдаю перемену в очень консервативной индустрии – изготовлении ювелирных украшений и часов – там всегда заправляли мужчины. Они управляли бизнесом, делали украшения и, чего тут греха таить, последние лет 20 лишь они и покупали их. Это был совершенно мужской мир – женщины были просто витринами, на которые выкладывали украшения. Сейчас ситуация кардинальным образом изменилась – самыми модными дизайнерами становятся женщины, ведь они производят продукт, который меняет традиционную форму.

В силу неуемности натуры я два года работала с Музеем Ивана Гончара как независимый куратор – занималась пиаром, коммуникациями и имиджем музея. Я попробовала, как это – на волонтерских началах помогать государственной институции и достигать поставленных целей.

Когда я только начала заниматься Музеем Гончара, первым примером, о котором я думала, был Музей моды в Антверпене. Этот музей стал вишенкой на торте культурной политики Бельгии, которая в какой-то момент заявила о себе на мировой арене как о стране суперталантливых дизайнеров. Этот музей собирает всю бельгийскую моду и таким образом играет еще и очень важную роль в культурной дипломатии. Можете себе представить, что я себе нафантазировала: Музей Гончара может улучшить репутацию Украины. Мне казалось, что наш традиционный крафт – это история, которую можно донести всему миру.

Зараз картина Леонардо да Вінчі є чи не найвідомішою за всю історію людства. Однак до початку ХХ століття картина Леонардо да Вінчі не була настільки знаменитою, як сьогодні. Такою її зробив злочин. У 1911 році працівник Лувру, італієць Вінченцо Перуджа, викрав її з музею, сповнений патріотичних мотивів повернути «Джоконду» до Італії.

Адміністрацію музею миттєво звільнили, а Франція закрила кордони, намагаючись не випустити невідомого злодія. Скандал був настільки гучним, що під підозрою були усі – в крадіжці звинувачували навіть Пабло Пікассо та Гійома Аполлінера. Більш того, останнього ще й арештували на короткий термін.

Загадкова посмішка «Мони Лізи» не сходила зі сторінок журналів та газет. Саме медіа зіграли важливу роль у тому, що картина да Вінчі на шпальтах стала одним з найбільш розтиражованих зображень твору мистецтва.

«Джоконду» знайшли в Італії два роки потому. Перуджа невдало спробував продати картину директору галереї Уффіці, чим викрив себе. До Лувру роботу повернули на початку 1914 року, а її історія лишалась темою №1 для світових медіа аж до квітня того року, допоки її не затьмарила загибель «Титаніка».

У 1896 році головний музей світу придбав золоту тіару. Унікальний артефакт нібито знайшли під час розкопок давньої Ольвії на узбережжі Чорного моря. За легендою, тіара належала скіфському царю, про що свідчив напис давногрецькою: «Царю великому і непереможному Сайтаферну. Рада та народ Ольвії».

Авторитетні спеціалісти, серед яких був керівник античного відділку і сам директор Лувру, визнали автентичність знахідки, і музей виставив її як надзвичайно цінний експонат. Але згодом вчені все ж засумнівались у справжньості прикраси. Оскільки Лувр витратив колосальні гроші на купівлю тіари Сайтаферна, то довгий час ревно доводив її автентичність. Але артефакт все ж виявився підробкою.

З’ясувалося, що прикрасу виготовив одеський ювелір Ізраїль Рухомовський. Спочатку йому не вірили, але він легко довів авторство, показавши ескізи і виготовивши фрагмент тіари. Всіх настільки це вразило, що ювеліра за підробку навіть не покарали. Навпаки – за майстерну роботу нагородили золотою медаллю «Салону декоративних мистецтв».

Оговтавшись від ганьби, Лувр про всяк випадок зберіг за тіарою статус цінного експоната – навіть віддавав її на виставки у Єрусалим і Атланту. А на стіні одеського будинку, в якому створили тіару, сьогодні можна побачити меморіальну дошку, присвячену Ізраїлю Рухомовському.