Томас Чаморро-Премузік, автор роботи «Чому так багато некомпетентних чоловіків стають лідерами (і як це змінити)?», розповідає, як роками досліджував, чому пихаті й самовдоволені особи стають лідерами, та як усе можна виправити. Публікуємо уривок із книги видавництва Vivat. 

Якщо ви спробуєте погуглити фразу «мій шеф», то побачите приблизно такі варіанти автодоповнення: «агресивний», «скажений», «грубий», «некомпетентний» і «лінивий». Соціальні опитування демонструють подібну ситуацію. Наприклад, за даними Інституту Ґеллапа, який займається дослідженням громадської думки і регулярно проводить опитування працівників різноманітних компаній у всьому світі, 75 % людей, які звільнилися з роботи, зробили це через невдоволення своїм безпосереднім керівником. Отож, виявляється, проблеми з керівництвом — основна причина звільнення за власним бажанням у всьому світі. Крім того, обираючи між надбавкою до заробітної плати та зміною керівника, 65 % американців відповіли, що радше змінили б начальника. Але, навіть готові пожертвувати грошима в цій ситуації, вони рідко замислюються про те, що наступний керівник може виявитися ще гіршим.

А як тоді прокоментувати той очевидний факт, що більшість керівників, компетентних і некомпетентних, — чоловіки? Жінки становлять приблизно 50 % дорослого населення планети. У навчальних закладах багатьох розвинених країн жінок навіть більше, ніж чоловіків, а їхня успішність часто вища. Зважаючи на це, можна було б очікувати однакового представництва обох статей у керівних колах. Та все ж реальність геть інша. У більшості країн світу поняття лідерства настільки маскулінізоване, що люди не можуть назвати жодної відомої жінки на керівній посаді в галузі технологій. Наприклад, під час одного з недавніх опитувань близько 92 % респондентів не змогли згадати жодного імені, а чверть із тих восьми відсотків, що залишились, назвали Siri та Alexa. Коли я розповів одній зі своїх клієнток, що пишу книжку про жінок і лідерство, то почув дещо цинічну відповідь: «Тобто ви пишете дві книжки?». Її реакція підтверджує той факт, що люди не схильні пов’язувати роль жінки та роль лідера, і цей стереотип має відчутні реальні наслідки.

Навіть компанії з переліку S&P 500 (які, до речі, значно активніше борються з гендерною дискримінацією серед своїх працівників, ніж дрібні приватні підприємства) ще далекі від збалансованого співвідношення чоловіків та жінок серед лідерів. Дані за 2017 рік яскраво демонструють: що вища і впливовіша посада, то менше жінок її обіймають: 44 % персоналу; 36 % менеджерів нижчої та середньої ланки; 25 % старших лідерів та молодших виконавчих керівників; 20 % членів рад; 6 % головних виконавчих директорів. Отож, ми знаємо, що хороших лідерів дуже мало і що більшість лідерів — чоловіки. У цій книжці ми спробуємо з’ясувати, чи ці два факти пов’язані між собою. Інакше кажучи, чи збільшиться кількість компетентних лідерів, якщо в керівних колах буде більше жінок.

Уперше я спробував торкнутися цієї теми 2013 року в Harvard Business Review, у короткому есеї, назва якого пояснює суть проблеми: «Чому так багато некомпетентних чоловіків стають лідерами?». У ньому я висловив таку думку: на керівних посадах мало жінок не тому, що їм бракує здібностей або мотивації, а радше через те, що ми не вміємо виявляти некомпетентність чоловіків. До відповідальних посад чоловіків найчастіше приводять особисті якості, які суспільство хибно трактує як лідерські здібності й ознаки таланту. Можна сказати, що саме вади характеру відкривають чоловікам шлях до успіху, бо інші сприймають їх як вияви лідерського потенціалу. У цій книжці ми доведемо, що такі риси характеру, як самовпевненість та егоцентризм, повинні викликати в нас тривогу, а не захват.

Насправді, стикаючись із такими чоловіками, ми зазвичай кажемо щось таке: «Ох, яка харизма! З нього вийде чудовий керівник». Це призводить до того, що в бізнесі й політиці важливі рішення лежать на плечах некомпетентних лідерів. Таких людей ніколи не бракує, і, поки стандарти лідерства залишаються обурливо низькими, це відбирає в компетентних жінок та чоловіків будь-які шанси на успіх. Та моя стаття здобуває дедалі більше читачів: щороку їй вдається прошмигнути в перелік найпопулярніших статей на сайті Harvard Business Review, і я отримую про неї більше відгуків та запитань, ніж про ті дев’ять книжок і триста статей, які опублікував за всі роки своєї кар’єри разом узяті. На жаль, її популярність свідчить лише про те, що від некомпетентного лідерства страждає величезна кількість людей.

Якщо ви колись працювали в офісі, то, найімовірніше, на власні очі бачили безмежно самовдоволених керівників, яким, однак, бракує відповідних здібностей, та вони самі цього не усвідомлюють. Такі керівники неодмінно мають рацію, не витрачають часу на чемність і завжди в захваті від самих себе. Вони найбільші шанувальники самих себе. Все зовсім навпаки. Оскільки переважна більшість таких керівників — чоловіки, зазвичай жінкам, які прагнуть розвинути в собі лідерські якості, радять імітувати маскулінну поведінку. Їх вчать «вірити в себе», «не перейматись думкою інших» і — це мені подобається найбільше — «бути собою», нібито можна бути кимось ще. (Мабуть, ви багато разів чули жартівливу версію цієї поради: «Будь собою, всі інші ролі вже зайняті»).

Важливим показником соціоекономічного прогресу є збільшення кількості жінок-керівників у світових компаніях. Переважна більшість західних корпорацій нині спрямовує значні зусилля на досягнення рівності (зокрема гендерної) серед своїх працівників. Однак усі ці програми ґрунтуються насамперед на спробах навчити жінок наслідувати чоловіків і переконати їх у тому, що вони заслуговують на вищу посаду, бо можуть робити все те, що роблять чоловіки. Але чи логічним буде такий підхід, якщо ми візьмемо до уваги вади, притаманні лідерам, і поширений серед них брак професіоналізму? Адже такі керівники лише шкодять своїм організаціям. Отож, ми повинні змінити своє ставлення до лідерства. Варто сприймати його не як омріяні кар’єрні лаври, а як корисний ресурс для організації: правильний лідер повинен забезпечувати працівникам комфортні умови, мотивувати їх та підвищувати їхню продуктивність.

Просто відкрити жінкам шлях до лідерства замало — потрібно зосередити зусилля насамперед на підвищенні вимог до потенційних керівників. Немає жодних сумнівів у тому, що в більшості людей досвід взаємин між керівником та підлеглим не надто приємний. Буденні робочі реалії не надихають і не стимулюють, а лякають і виснажують, а спокійна та довірлива атмосфера на роботі — це рідкість. І хоча загал захоплюється людьми, які впевнено досягають кар’єрних висот, їхні підлеглі часто не розділяють загального захвату.

Статистичні дані підтверджують змальовану вище ситуацію. Опитування 2011 року, в якому взяли участь понад чотирнадцять тисяч фахівців у галузі управління персоналом та інших менеджерів, показало, що респонденти задоволені лише 26 % своїх керівників і вважають перспективними лише 18 % потенційних лідерів. Так само й виконавчі керівники не довіряють своїм майбутнім наступникам. Ще одне недавнє опитування мало на меті дослідити ставлення директорських рад до системи управління кадрами в їхніх організаціях — апарату, який створений для пошуку, заохочення та підтримки потенційних лідерів. Виявилося, що тільки менше ніж 20 % рад задоволені механізмом обирання лідерів у своїх організаціях. І хоча в цій книжці ми зосередимось на проблемах лідерства в колективі й не торкатимемось політики, ситуація в уряді та органах місцевого самоврядування не краща. Приблизно 60 % людей у всьому світі вважають, що їхня країна рухається в хибному напрямку через некомпетентність політиків.

Поза сумнівом, на шляху до лідерства жінка повинна здолати безліч перепон і навчитись протистояти гендерній дискримінації. Утім, вивчаючи проблеми лідерів та лідерства, я переконався, що існує значно більша проблема — відсутність бар’єрів на кар’єрному шляху некомпетентного чоловіка. Пізніше ми докладніше поговоримо про те, що люди схильні асоціювати лідерський потенціал із тими моделями поведінки (самовпевненістю, наприклад), які насправді характеризують поганого керівника і значно поширеніші серед чоловіків, ніж серед жінок. Наслідок цього — нездорова система, яка винагороджує чоловіків за некомпетентність і карає жінок за професіоналізм.

Ми повинні замінити наші хибні критерії визначення лідерського потенціалу більш розумними та ефективними. Лідерство має бути не особистою винагородою, а засобом для підвищення продуктивності підлеглих. Коли ми навчимось обирати кращих лідерів, ситуація покращиться не лише для жінок, а й для всіх працівників та організацій загалом.

Район Буенос-Айреса, що має назву Вілья Фред, може похвалитися найбільшою у світі кількістю психоаналітиків на душу населення. Навіть бари й кафе там мають тематичні назви: наприклад, ви можете піти відпочити в «Едіпів комплекс» або в «Несвідоме». Більшість жителів цього району — психотерапевти, або клієнти психотерапевтів, або ж і лікарі, і пацієнти водночас. Власне, психоаналітикам дозволено проводити сеанси лише за однієї умови: якщо вони самі відвідують психотерапевта. Ця вимога створює таку собі екосистему, в якій завжди будуть психоаналітики та їхні клієнти. Її можна порівняти з оберненою (і нездоровою) пірамідальною схемою в бізнесі.

Кожен психотерапевт є клієнтом іншого психотерапевта, тож пропозиція і попит постійно залишаються високими. Саме в цьому районі я виріс. Навіть наш пес ходив до психоаналітика, хоча я розумів — а можливо, й він теж, — що собачий психоаналітик насправді вирішує наші проблеми. Отож, коли настав час подумати про майбутню професію, вибір здався мені очевидним: я повинен стати психологом.

Життя в Аргентині також прищепило мені цікавість до питань лідерства, особливо до його проблемного боку. Ще сто років тому Аргентина асоціювалася з майбутнім. Вона була не лише країною можливостей, а й однією з найбагатших країн у світі, де ВВП на душу населення був вищий, ніж у Франції та Німеччині. Але ті часи давно минули, і тепер Аргентина — одна з небагатьох країн світу зі стійкою тенденцією до економічного регресу. Чому так сталося? Кілька поганих лідерів, які один за одним були при владі, зробили свою справу. Тож мене непокоїло досить очевидне питання: як можуть розумні й освічені люди, які керують державою, робити так багато помилок упродовж стількох років, не беручи з невдач жодного уроку? Як можуть раціональні люди, щиро зацікавлені в розвитку країни, постійно потрапляти в лабети харизматичних шарлатанів, які обіцяють неможливе, дбаючи водночас лише про власне благополуччя? І хоча такий сумний стан справ у країні зрештою змусив мене покинути Аргентину, я пообіцяв собі зробити все, що зможу, щоб зрозуміти патологічну систему лідерства і спробувати виправити її.

І ось тепер я працюю у сфері психології лідерства. Здебільшого я навчаю організації уникати некомпетентних лідерів і боротися з неефективністю вже обраних керівників. Це надзвичайно важливо. Якщо зробити все правильно, у майбутньому організація та її працівники отримають безліч переваг. Якщо ж махнути на це рукою, вона може перетворитися на… Аргентину.

Поганий керівник у бізнесі безпосередньо впливає на своїх підлеглих — знижує їхню продуктивність, позбавляє їх ентузіазму, натхнення і бажання працювати. Глобальні опитування демонструють дуже сумну картину: 70 % працівників не зацікавлені у власній роботі й лише 4 % можуть позитивно висловитися про своїх керівників. Очевидно, хороші лідери — не норма, а виняток.

Економічні наслідки такої ситуації надзвичайно серйозні. Лише в США низька зацікавленість працівників у своїй роботі призводить до втрати продуктивності, яка коштує країні близько 500 мільярдів доларів щорічно. Найімовірніше, ці показники занижені, бо їх вирахували за даними великих мультинаціональних корпорацій, які хоча б запитують своїх співробітників, чи подобається їм працювати, і спрямовують значні зусилля та фінансові ресурси на покращення умов роботи та підвищення продуктивності. А для середньостатистичного працівника ситуація, очевидно, значно гірша.

Брак продуктивності — не єдиний наслідок втрати зацікавлення роботою. Такі працівники нерідко звільняються. А це призводить до значних витрат для організації, пов’язаних як із самим звільненням, так і з необхідністю знайти і навчити нового працівника, а також із падінням корпоративного духу. Це коштуватиме компанії від 10 % до 30 % річної платні всіх її працівників. Фінансові втрати будуть навіть більшими, якщо мова йде про зміну одного з лідерів, адже послуги компанії з підбору персоналу вищої ланки коштують приблизно 30 % від річної заробітної плати майбутнього керівника. Та навіть звільнення працівника — це не найгірший сценарій для організації. Якщо такий робітник вирішує залишитись, його діяльність може бути контрпродуктивною. Наприклад, він може виявляти агресію до своїх колег, порушувати правила і здійснювати фінансові махінації.

У видавництві Книголав вийшла популярна у світі книжка Роба Кемпа “Хороші хлопці: 50 героїв, що змінили світ добротою“. Історіями з усього світу автор доводить, що головні якості чоловіка – не сила чи безстрашність, а людяність та доброта. Серед героїв як люди, знані по всій планеті, так і маловідомі особистості, про які варто знати. До української версії увійшли також історії українських “хороших хлопців”: медика Миколу Пирогова, письменника Сергія Жадана, педагога Антона Макаренка та інших – над ними працював головред Platfor.ma Юрій Марченко. З дозволу видавництва ми публікуємо декілька розділів цієї книги.

Микола Пирогов — одна з ключових постатей світової медицини за всі її часи. Якщо ознайомитися з його біографією, то здається, що Микола увесь час кудись поспішав. Він народився 1810 року в Москві, а вже у 1823, зовсім юнаком, вступив на медичний факультет місцевого університету. За п’ять років він продовжив навчання у Берліні й Дерптському університеті в естонському місті Тарту. 

Вже у 26 років Микола Пирогов був доктором наук і професором цього університету. Далі Пирогов наробив стільки всього, ніби цих Пирогових було аж декілька. Він активно проводив анатомічні дослідження на заморожених трупах, заснувавши цілу нову галузь — топографічну анатомію, і видав кілька відповідних атласів. Очолив Київський навчальний округ й реформував освіту. Вилікував національного героя Італії Джузеппе Гарібальді, за що той дякував Миколі в спогадах. Виховав незліченну кількість професіоналів і допомагав лауреату Нобелівської премії Іллі Мечнікову.

А ще докорінно переробив чимало традиційних хірургічних методів. Микола Пирогов навчав військових хірургів, та й сам працював з пораненими на кількох війнах. Колосальний практичний досвід, допитливість і уважність дозволили Миколі серйозно поліпшити ситуацію з військовою хірургією та ввести ряд дійсно проривних інновацій.

Саме він першим почав у польових умовах оперувати поранених зі знеболенням етером. Завдяки цьому вояки менше страждали і видужували швидше. Пирогов одним із перших придумав використовувати гіпс для фіксації кісток — цей метод все ще допомагає в загоєнні переломів. 

Взагалі, чимало ідей Миколи Пирогова виявилися настільки проривними, що актуальні й зараз. Скажімо, винайдений ним метод ампутації гомілки й досі називають «операцією Пирогова». Близько 20 останніх років життя лікар прожив у невеликому маєтку «Вишня» — зараз це територія Вінниці, і постійно безкоштовно лікував усіх, хто цього потребував.

Тепер на честь Миколи Пирогова названі вулиці в багатьох країнах світу, медичний університет у Вінниці, різноманітні нагороди і навіть астероїд. А головне — ім’я Пирогова назавжди стало символом гуманізму та відданості своїй справі — порятунку життя людей.

«Під час карантину з’явиться набагато більше часу – стільки всього прочитаю!», – наскільки справдився цей прогноз, сказати складно, а от що з книжок люди найчастіше купували з березня й до сьогодні – цілком реально. Ми спитали у книгарень Yakaboo, «Моя книжкова полиця» та «Буква», що найшвидше змітали з полиць у карантинному ув’язненні та які твори стали ізоляційною класикою. 

Передчасний висновок: у всіх трьох магазинах серед найпопулярніших карантинних книжок зустрічається роман Елізабет Ґілберт «Місто дівчат», головною героїнею якого є дівчина, яка потрапляє до богемного світу та пізнає значення поняття «жіноча свобода». У двох випадках з трьох повторюються ще дві книжки – Тара Шустер «Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалось» про любов до себе та, несподівано, всім відома «Чарлі й шоколадна фабрика» Роальда Дала. А ось і всі три топ-списка від магазинів Yakaboo, «Моя книжкова полиця» та «Буква»:

1. Юлія Ярмоленко – «Малечі про інтимні речі»

Книжка, що допоможе відповісти на всі «незручні» дитячі запитання: звідки беруться діти, як влаштовані жіночі та чоловічі статеві органи, чому виникає ерекція та що таке менструація. Також у ній висвітлені важливі теми кібербезпеки та те, що не буває неправильних чи некрасивих людських тіл. Завдяки яскравим картинкам та простим текстам, книжка буде зрозумілою дитині, але краще прочитати її разом та обговорити. 

Видавництво: Талант

 

2. Колін Тіппінг – «Радикальне прощення»

Радикально пробачити когось — це значить перестати звинувачувати інших в якихось неправильних діях та взяти відповідальність за власне життя. Обіцяють, що запропоновані в цій книжці прості та доступні методи допоможуть вам позбутися емоційного вантажу минулого і відчути радість повного прийняття всього, що приносить життя. В результаті чого ви можете стати набагато щасливішою людиною. 

Видавництво: Софія

 

3. Елізабет Гілберт – «Місто дівчат

Інтригуючий роман про жіночу свободу та сексуальність від авторки бестселера «Їсти, молитися, кохати». Роман починається з 1940 року, коли дев’ятнадцятирічну Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу і вона опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя: знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю та відчуття цілковитої свободи. Цей шлях необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.

Видавництво: Видавництво старого лева

 

4. Тара Шустер – «Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалось»

Перетворитись на чемпіонку з любові до себе можна в будь-який момент. Тара Шустер з гумором та підтримкою розказує про прості щоденні ритуали, які змінять ваше тіло, свідомість та стосунки. Нарешті почати їсти овочі, писати листи вдячності, приймати розкішну ванну, оточити себе люблячими друзями та перестати нарешті спілкуватись з поганцями — прості, на перший погляд, методи, але вони реально працюють. 

Видання: Yakaboo publishing

 

5. Лоран Гунель – «Бог завжди подорожує інкогніто»

Напрочуд позитивна історія, що починається за крок до самогубства. Після того, як загадковий незнайомець рятує Алана від стрибка з Ейфелевої вежі, на знак вдячності він обіцяє виконувати різноманітні завдання, які дивовижним чином змінюють його життя. Тепер він краще розуміє колег, мотиви вчинків оточуючих і щиро переймається проблемами власної компанії. Ця історія — не підручник із саморозвитку з чіткими вказівками, тут не буде прямих закликів «переосмислити своє життя». Але обіцяють, що саме це ви і зробите, прочитавши книгу.

Видавництво: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля»

 

6. Роальд Дал – «Чарлі і шоколадна фабрика»

Так, ця історія буде до смаку і тим, хто сто разів бачив фільм із Джонні Деппом, і тим, хто його не дивився взагалі. Роальда Дала не дарма вважають «літературним батьком» Джоан Роулінг, тож чарівна атмосфера забезпечена. Отже, жив собі бідний хлопчик, якому раз на рік, на його день народження, дарували єдиний дарунок — маленький шоколадний батончик. Але хлопчик мав добре серце, і тому з ним трапляється неймовірна пригода.  Кажуть, що в книгах Дала є тільки один мінус — вони дуже швидко читаються.

Видавництво: А-ба-ба-га-ла-ма-га

 

7. Всеволод Нестайко – «Тореадори з Васюківки»

Культовий твір, що увійшов до переліку золотої класики української літератури, в новій авторській редакції та з новими епізодами. Книга розповідає про шкільні роки двох нерозлучних друзів, Яви та Павлуші, які пристрасно бажають прославитися на весь світ. Історія починається з відчайдушного інженерного проєкту хлопців — спорудження гілки метрополітену під сільським свинарником. У результаті 50-кілограмова свиня провалюється у безодню «інженерного задуму». 

Видавництво: А-ба-ба-га-ла-ма-га

 

8. Джеймс Борг – «Мистецтво говорити. Таємниці ефективного спілкування»

Бізнес-тренер Джеймс Борґ, відомий своїми відкриттями в галузях спілкування, особистісного розвитку, мови тіла та «контролю мислення», пропонує прості і дієві поради для покращення комунікації. Автор навчає правильно викладати свої думки, не боятися говорити, робити це красиво та правильно, багато уваги приділяє мові тіла, тембру голосу та тонкощам невербальної комунікації. Запевняють, що методика допоможе змінити спосіб мислення і поведінку в особистому житті й на роботі, зробить життя цікавішим, насиченішим і позбавить зайвого стресу, а ваші навички спілкування сягнуть геть нового рівня.

Видавництво: Фабула

 

9. Луїза Мей Олкотт – «Маленькі жінки»

Роман, на якому виховувалося не одне покоління читачів по всьому світу. Завдяки новому перекладу Ірини Безсмертної з характерними для того часу жаргонізмами, ви поринете у атмосферу XIX століття. В сімействі Марч підростають чотири дружні, але не схожі одна на одну сестри: романтична Мег, шалена Джо, тихенька Бет та норовлива Емі. Разом з матір’ю, чекаючи на повернення батька з війни, дівчата проходять непростий шлях дорослішання, на якому будуть справжні друзі, смертельна небезпека, безкорислива допомога, перші розчарування і, звісно, любов.

Видавництво: Азбука

 

10. Люко Дашвар – «#ГАЛЯБЕЗГОЛОВИ»

Людина по-справжньому втрачає голову лише від двох речей: від страху і від кохання. Однак що робити, коли тебе одночасно накривають і перше, і друге? Життя Галі перевернулося лише через те, що вона прагнула допомогти іншій людині. Дівчина втратила все: роботу, чоловіка, друзів, віру в людей. Та що, як усе найбільш значуще і неймовірне починає відбуватися з нами саме тоді, коми ми намагаємося видряпатися з пекла? 

Видавництво: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля»

1. Богусь Янішевський – «Мозок. Те, про що тобі не розкажуть дорослі»

Найгарячіша новинка цього літа та продовження книжкової серії «Економіка» та «Політика». Про мозок важко розповідати, бо він дуже складний. Окрім того, щоб зрозуміти, як працює мозок, мусимо скористатися… мозком. Тобто мозок повинен зрозуміти сам себе! Мозок – це твій персональний суперкомп’ютер, найдосконаліша модель, яка не припиняє розвиватися. Погодься, що тобі знадобиться інструкція з використання цієї дивомашини, аби не мозок керував тобою, а тим ним. Отже, цю книгу можна сміливо вважати найцікавішим та найдотепнішим довідником з мозковедення. Читайте уважно та поступово, аби мозок був готовий увібрати в себе силу силенну важливої інформації.

Видавництво: Моя книжкова полиця 

 

2. Тара Шустер – «Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, що змогла»

Про цю книжку вже говорилося у минулому топі, тому просто повторимо: авторка розповідає про те, як себе полюбити та користуватися простими, але дієвими методами для того, щоб змінити своє життя.

Видавництво: Yakaboo publishing

 

3. Конамі Кантата – «Чі. Життя однієї киці. Том 1»

Це перша манґа українською – неймовірно мила історія про кошеня, яке залишається одне та в пошуках дому й дбайливих господарів потрапляє у пригоди. 

Видавництво: Nasha Idea

 

4. Містер Тан – «Крута Адель. Геть з дороги, нікчеми! Книга 5»

Комікс про Адель – маленьку дівчинку, зовсім не схожу на звичайну дитину. Вона не те, щоби погана, просто тримається подалі від інших, а також від того способу життя, до якого ми звикли. У неї свій, особливий погляд на світ та безліч геніальних ідей. Вона – порушник спокою: егоцентрична, прямолінійна, неординарна й злопам’ятна. Адель – це маленький монстр, але настільки милий і кумедний, що ми захоплюємося нею.

Видавництво: Nasha Idea

 

5. Олександр Михед – «”Я змішаю твою кров із вугіллям”. Зрозуміти український Схід»

Наприкінці 2016 року Олександр Михед вирушив у подорож шістьма містами Донецької та Луганської областей, досліджуючи тамтешнє життя, а також історії, заховані в архівах. Розкопуючи пласти історії та нашарування міфів, письменник розповідає дивовижну історію Сходу, приборкати який намагалися британські й бельгійські інвестори, імперські та радянські правителі. Олександр Михед ділиться унікальними розмовами з відомими письменниками, митцями, істориками, які народилися на Сході: Сергієм Жаданом, Алевтиною Кахідзе, Ігорем Козловським, Романом Мініним, Володимиром Рафєєнком та Оленою Стяжкіною. Людьми, які від часу війни допомагають осмислювати жах нової повсякденності та зрозуміти багатоголосся українського Сходу. 

Видавництво: Наш формат

 

6. Богусь Янішевський – «Політика. Те, про що тобі не розкажуть дорослі»

Ця книга про політику має бути прочитана кожним маленьким громадянином, розвіяти міфи та увести у таємничий світ політики. А ще ця книжка – про владу. Про те, звідки вона взялася, навіщо існує, як працює, чому її скрізь так багато. А ще – як від неї захиститися, коли вона аж надто розперізується. Для країни працюють політики, які мають дбати про те, щоб влада якнайкраще слугувала своїм  громадянам. Наприклад, вам. Або мені. І всім іншим людям, з яких складається країна, і для яких вона є спільним домом.

Видавництво: Моя книжкова полиця

 

7. Пітер Мейл – «Рік у Провансі»

Дотепна та відверта розповідь Пітера Мейла – це справжня пригода й захоплююча мандрівка Провансом для кожного читача. У товаристві любої дружини, а також з двома великими собаками автор книжки здійснив свою найзаповітнішу мрію – переїхав з галасливого великого міста в мальовниче село на півдні Франції, у старовинний прованський будинок. Вони поволі пізнають особливості тутешнього життя від традиційної кухні й місцевого французького діалекту до унікальної манери спілкування провансальців. Книжка легко перенесе читача в казкову атмосферу Провансу – з його простими земними насолодами та незвичним ритмом життя, у якому визначальними є примхи природи, а не сюрпризи шалених буднів, як у мегаполісах. 

Видавництво: Vivat

 

8. Елізабет Ґілберт – «Місто дівчат»

Цю книжку ви теж могли бачити в минулому рейтингу. Судячи з усього, роман про жіночу сексуальність і свободу, про відвагу бути собою і право жити так, як тобі хочеться – вкрай популярний нині контент. Ну і, звісно, куди ж без незвичайної історії кохання. 

Видавництво: Видавництво старого лева

 

9. «Minecraft. Довідник Архітектора»

Ця книга допоможе гравцеві пустити в дію максимум можливостей кубічного світу та спрямувати сили на розвиток творчого потенціалу. Довідник поділено на три послідовні частини: «Проєктування», «Декорування», «Будівництво». Прочитавши їх усі, ваш архітектор легко впорається зі складними ігровими конструкціями та почне створювати власні шедеври.

Видавництво: Artbooks

 

10. Оксана Мороз – «Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців»

Ця книжка – посібник від маніпулятора-практика про те, як протистояти зараженню інформаційними вірусами. Прочитавши її ви: дізнаєтеся, що таке ці самі інформаційні віруси, і навчитеся їх розпізнавати; зрозумієте, як захистити себе, дітей і близьких від Індустрії вірусмейкерства; познайомитеся з роботою індустрії, яка створює інформаційні віруси. І без зайвої конспірології дізнаєтеся, як це явище вже змінило кожного з нас.  

Видавництво: Yakaboo publishing

Platfor.ma та видавництво ArtHuss публікують уривок із книги «Тайна вечеря» — про один із найвідоміших мистецьких шедеврів в історії людства. Від його створення минули сотні років, за цей час картина обросла міфами, конспірологічними теоріями і фантастичними інтерпретаціями. Росс Кінг, автор науково-популярних бестселерів з історії мистецтва, написав захопливе й ґрунтовне дослідження, у якому майстерно поєднав історію з біографією, теологічні екскурси з мистецтвознавчим аналізом, нові й старі факти зі спростуванням численних міфів і легенд. 

Леонардо вабили художні можливості, що їх відкривали йому пліткарі з флорентійських лавок. Очевидно, він не раз блукав вулицями із записником під пахвою, спостерігав за жестами й виразами облич чоловіків, доки ті «розмовляли, сварилися, сміялися і билися між собою». Його захоплювала взаємодія між людьми, коли, скажімо, хтось говорив, а інші його слухали, — це він спостерігав щоразу, коли з «рінґ’єри» виступали з промовами або заявами. В одному його записі йдеться про те, як відтворити сценку, коли одна особа звертається до групи. «Якщо треба зобразити, як висловлюють аргумент, — пише він, — хай промовець тримає пальцями правої руки один палець лівої і водночас стулить два менших пальці; обличчя його має бути зосереджено і звернено до людей, а рот злегка відкрито, щоб здавалося, що людина говорить». Що ж до аудиторії, то вона має бути «мовчазною й уважною, пильно стежити за обличчям промовця, а жестами виражати захоплення»; старших чоловіків треба зображати, «як ті сидять, зімкнувши пальці рук і підтримуючи ними стомлені коліна» або ж закинувши ногу на ногу, а підборіддя підперши долонею.

Леонардо да Вінчі (1452–1519). Чоловіки, що гомонять на вулиці Флоренції. Папір, перо, чорнило. Ескіз.

Цю динаміку говоріння і слухання Леонардо зафіксував у багатьох своїх ескізах. Близько 1480 року, десь тоді, як він почав працювати над «Поклонінням волхвів», він зробив невелику замальовку трьох постатей на лавці. Пози їхні незвичайні. Чоловік по центру, penseroso, підпер підборіддя правою рукою, сперши лікоть на ліву руку; інші двоє обабіч близько до нього схилилися, ніби співчуваючи; чоловік праворуч, утішаючи, обійняв засмученого приятеля однією рукою. Згодом з’явилася низка схожих малюнків: Леонардо створив цілі серії людей, які жваво розмовляють, сидять у невимушених і простих позах. Можливо, якісь із них були підготовчими ескізами до «Поклоніння волхвів», адже всі вони з’явилися на початку 1480-х. Леонардо явно прагнув наповнити свою картину рухом і невимушеністю. На його незавершеній роботі бачимо групу людей, які в енергійних рухах підковою розмістилися довкола постаті Марії з Дитям: вони стають на коліна, штовхаються, жестикулюють і пхаються наперед, щоб щось побачити.

Роблячи один ескіз, Леонардо придумав іншу сцену. На звороті одного з нарисів для «Поклоніння волхвів» він намалював кілька груп людей, які сидять і або слухають, або говорять. Хоча якісь із них, можливо, теж планувалися для «Поклоніння», уява повела Леонардо в інший бік. У правому нижньому куті сторінки він вільними штрихами зобразив п’ять фігур, які сидять на лавці. Чоловік посередині про щось пристрасно розповідає, вхопивши одного співрозмовника за руку і показуючи пальцем на іншого. Хтось його уважно слухає, хтось хоче перебити, а той, хто сидить ліворуч від нього, замріяно думає, наче й не помічаючи промовця.

Стівен Пінкер – лінгвіст, когнітивіст, популяризатор науки та, мабуть, найвидатніший публічний інтелектуал нашого часу. У світі, закоханому в песимізм і нігілізм, він відстоює ідеали Просвітництва – розум, науку, гуманізм – і за допомогою фактів і статистичних даних переконує, що глобально все куди краще, ніж ми думаємо. Platfor.ma публікує уривок із його книги «Просвітництво сьогодні. Аргументи на користь розуму, науки та прогресу», яка вийшла у видавництві «Наш формат».

Інтелектуали ненавидять прогрес. А найдужче його ненавидять інтелектуали, що звуть себе «прогресивними». І зауважте: не те щоб вони не любили його плодів. Більшість медійних гуру аналітики, критиків та їхніх ортодоксальних читачів охочіше користується комп’ютерами, ніж пером і чорнильницею, а також воліє, щоб операції їм робили під анестезією, а не без неї. Проте балакучий клас дратує сама ідея прогресу – просвітницька віра в те, що через розуміння світу ми можемо поліпшити умови людського існування.

Щоб висловлювати своє презирство, такі люди створили цілий лексикон таврування. Якщо ви гадаєте, що знання допомагає розв’язувати проблеми, то у вас «сліпа віра» та «квазірелігійні вірування» в «немодний забобон» і «фальшиву обіцянку» «міфу» про «рух уперед» «неминучого прогресу». Ви – «черлідер» «вульгарного американського всеможливізму» з «бравурним» духом «ідеології зали засідань ради директорів», «Кремнієвої долини» та «Торгової палати». Ви сповідуєте «історію вігів», ви «наївний оптиміст», «Полліанна» і, авжеж, «Панглосс», сучасна версія філософа з Вольтерового «Кандида», який стверджує, що «все на краще в цьому найкращому зі світів».

Однак професора Панглосса ми сьогодні назвали б песимістом. Сучасний оптиміст вірить у те, що світ може бути значно, значно кращим, ніж є сьогодні. Об’єктом сатири Вольтера була не просвітницька надія на прогрес, а її протилежність – релігійна раціоналізація страждання під назвою «теодіцея», згідно з якою Бог не мав іншого вибору, крім як дозволити епідемії та масову різню, тому що світ без них метафізично неможливий.

Та облишмо епітети. Ідея про те, що сьогодні світ кращий, ніж був раніше, і може стати ще кращим, давно вийшла з моди серед інтелігенції. У праці «Ідея занепаду в західній історії» (The Idea of Decline in Western History) Артур Герман показує, що пророки кінця світу – «зірки» навчальних програм гуманітарних факультетів. Зокрема це Фрідріх Ніцше, Артур Шопенгауер, Мартін Гайдеґґер, Теодор Адорно, Вальтер Беньямін, Герберт Маркузе, Жан-Поль Сартр, Франц Фанон, Мішель Фуко, Едвард Саїд, Корнел Вест і багатоголосся еко-песимістів. Розглядаючи інтелектуальний ландшафт кінця ХХ століття, Герман нарікає на «грандіозний відхід» «осяйних поборників» просвітницького гуманізму, тих, хто вірив: «якщо люди генерують конфлікти й проблеми в суспільстві, то вони ж можуть їх і залагоджувати». У праці «Історія ідеї прогресу» (History of the Idea of Progress) соціолог Роберт Нісбет погоджується: «Скептицизм щодо західного прогресу, що раніше обмежувався жменькою інтелектуалів у дев’ятнадцятому столітті, в останній чверті цього століття розрісся і поширився не лише на більшість інтелектуалів, а на багато мільйонів інших людей на Заході».

Так, не лише ті, хто мудрагельствує за гроші, вважають, що світ котиться під три чорти. Звичайні люди, коли вмикають режим міркування, теж так думають. Психологи вже давно визначили, що люди схильні бачити своє життя в рожевих тонах. Їм здається, що порівняно з пересічними людьми, у них більше шансів не стати жертвою розлучення, звільнення, нещасного випадку, хвороби чи злочину. Та коли під запитанням опиняється не життя людей, а їхнє суспільство, Полліанна перетворюється на віслючка Іа.

 

Сергій Жадан – письменник, за яким багато хто нині  ідентифікує нашу літературу за кордоном. Вже багато років він творить єдину книгу життя України, переносячи своїх героїв та образи з твору до твору. Натомість себе він не вважає героєм нашої доби і вважає, що ліпше бути вільним та займатися тим, що приносить відчуття задоволення та самореалізації. В інтерв’ю Platfor.ma Сергій Жадан розповів про місце української літератури в контексті війни, Європи та СРСР, а також про те, чому героїв для країни варто обирати з розумом.

Я не хочу бути героєм нашої доби, я хочу бути собою. Нам не потрібно замість одних героїв конче витворювати інших.  Тому що герой – це поняття, пов’язане з певним поглядом, ідеологією.  А універсальної ідеології бути не може, навіть християнство не є такою, тому що в нас багато атеїстів. Наприклад, забрати пам’ятник Леніну та поставити Бандері – це лише до наступного разу, коли почнуть зносити пам’ятники Бандері і знову ставити Леніну. Навряд чи на цьому можна створити якийсь міцний ґрунт для суспільної згоди, для будування країни.

Декомунізацію як невідворотний процес потрібно було проводити ще на початку 90-х років. Неможливо жити в стані суспільної шизофренії та рухатися вперед,оглядаючись назад. На заході України процес декомунізації не був таким болючим. Там процес демонтажу пам’ятників і перейменування вулиць відбувся ще наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Для нас, східняків, це набагато важче. Я розумію, наскільки для людей важливо чіплятися за пам’ятники. Для них це не просто пам’ятники – це сакральні символи, зникнення яких вони страшенно бояться.

Якщо ми справді хочемо зберегти ту країну, яка в нас є, нам слід  бути обережним, обираючи героєм того чи іншого персонажа. Не можна одну тоталітарну матрицю замінювати іншою лише тому, що вона побудована на патріотичних засадах. Варто завжди керуватися здоровим глуздом. Не можна, наприклад, зносити пам’ятники Леніну і не пояснювати, чому на їхньому місці з’явилися інші герої.

Шевченко, Франко та Леся Українка могли б бути новими героями. І взагалі письменники в українській літературі – це мученики, які можуть стати компромісами у питанні декомунізації та перейменувань. Шевченко завдяки своїй універсальності  був компромісною фігурою майже в усі історичні періоди. Цього року навіть на окупованій частині Луганщини святкували День народження Шевченка. Вони і надалі вважають його хорошим і позитивним українцем, до пам’ятника якого можна покласти квіти. У питанні декомунізації цей факт не можна ігнорувати, від нього потрібно відштовхуватися.

Але якщо зануритися, то виявиться, що українська культура має безліч усього унікального, цікавого та недооціненого. Не потрібно відмовлятися від того, що нам по праву належить. Традиційно українська культура, а література зокрема, – це була література гетто. Ми залишили лише декількох митців, які з нами на одній хвилі, а всіх інших відкинули.

© facebook.com/serhiy.zhadan

Українці дуже легко віддавали все, що могли справедливо, законно вважати частиною свого культурного простору. Ми віддали Мазоха, Бруно Шульца. Я вже не говорю про тих, хто писав російською мовою, починаючи з Гоголя, в чиїй любові до України ми не можемо сумніватися.  Мені в цьому плані також неймовірно важлива боротьба українського суспільства за Малевича.

Ми маємо пам’ятати, що, крім української радянської літератури, була ще й антирадянська. Йдеться про творчість дисидентів, самвидав, літературу діаспори. Це теж важлива, невід’ємна складова нашої  культури.

Звісно, є суперечливі речі. Наприклад, творча спадщина Павла Тичини, який свого часу підтримував українську революцію, а потім – сталінську колективізацію та оспівував радянський лад. Зрештою, найпростіше – це викреслити та забути збірки Тичини. Але для мене він був і залишатиметься складною та трагічною постаттю української літератури. Постаттю зламаною, зруйнованою, зведеною до постійного тваринного страху. Радянська література кастрована, перелякана, страшенно цензурована та відірвана від реальності. Про такі речі набагато важче говорити, ніж утворювати якийсь пропагандистський дискурс.