Леонардо вабили художні можливості, що їх відкривали йому пліткарі з флорентійських лавок. Очевидно, він не раз блукав вулицями із записником під пахвою, спостерігав за жестами й виразами облич чоловіків, доки ті «розмовляли, сварилися, сміялися і билися між собою». Його захоплювала взаємодія між людьми, коли, скажімо, хтось говорив, а інші його слухали, — це він спостерігав щоразу, коли з «рінґ’єри» виступали з промовами або заявами. В одному його записі йдеться про те, як відтворити сценку, коли одна особа звертається до групи. «Якщо треба зобразити, як висловлюють аргумент, — пише він, — хай промовець тримає пальцями правої руки один палець лівої і водночас стулить два менших пальці; обличчя його має бути зосереджено і звернено до людей, а рот злегка відкрито, щоб здавалося, що людина говорить». Що ж до аудиторії, то вона має бути «мовчазною й уважною, пильно стежити за обличчям промовця, а жестами виражати захоплення»; старших чоловіків треба зображати, «як ті сидять, зімкнувши пальці рук і підтримуючи ними стомлені коліна» або ж закинувши ногу на ногу, а підборіддя підперши долонею.

Цю динаміку говоріння і слухання Леонардо зафіксував у багатьох своїх ескізах. Близько 1480 року, десь тоді, як він почав працювати над «Поклонінням волхвів», він зробив невелику замальовку трьох постатей на лавці. Пози їхні незвичайні. Чоловік по центру, penseroso, підпер підборіддя правою рукою, сперши лікоть на ліву руку; інші двоє обабіч близько до нього схилилися, ніби співчуваючи; чоловік праворуч, утішаючи, обійняв засмученого приятеля однією рукою. Згодом з’явилася низка схожих малюнків: Леонардо створив цілі серії людей, які жваво розмовляють, сидять у невимушених і простих позах. Можливо, якісь із них були підготовчими ескізами до «Поклоніння волхвів», адже всі вони з’явилися на початку 1480-х. Леонардо явно прагнув наповнити свою картину рухом і невимушеністю. На його незавершеній роботі бачимо групу людей, які в енергійних рухах підковою розмістилися довкола постаті Марії з Дитям: вони стають на коліна, штовхаються, жестикулюють і пхаються наперед, щоб щось побачити.

Роблячи один ескіз, Леонардо придумав іншу сцену. На звороті одного з нарисів для «Поклоніння волхвів» він намалював кілька груп людей, які сидять і або слухають, або говорять. Хоча якісь із них, можливо, теж планувалися для «Поклоніння», уява повела Леонардо в інший бік. У правому нижньому куті сторінки він вільними штрихами зобразив п’ять фігур, які сидять на лавці. Чоловік посередині про щось пристрасно розповідає, вхопивши одного співрозмовника за руку і показуючи пальцем на іншого. Хтось його уважно слухає, хтось хоче перебити, а той, хто сидить ліворуч від нього, замріяно думає, наче й не помічаючи промовця.

Інтелектуали ненавидять прогрес. А найдужче його ненавидять інтелектуали, що звуть себе «прогресивними». І зауважте: не те щоб вони не любили його плодів. Більшість медійних гуру аналітики, критиків та їхніх ортодоксальних читачів охочіше користується комп’ютерами, ніж пером і чорнильницею, а також воліє, щоб операції їм робили під анестезією, а не без неї. Проте балакучий клас дратує сама ідея прогресу – просвітницька віра в те, що через розуміння світу ми можемо поліпшити умови людського існування.

Щоб висловлювати своє презирство, такі люди створили цілий лексикон таврування. Якщо ви гадаєте, що знання допомагає розв’язувати проблеми, то у вас «сліпа віра» та «квазірелігійні вірування» в «немодний забобон» і «фальшиву обіцянку» «міфу» про «рух уперед» «неминучого прогресу». Ви – «черлідер» «вульгарного американського всеможливізму» з «бравурним» духом «ідеології зали засідань ради директорів», «Кремнієвої долини» та «Торгової палати». Ви сповідуєте «історію вігів», ви «наївний оптиміст», «Полліанна» і, авжеж, «Панглосс», сучасна версія філософа з Вольтерового «Кандида», який стверджує, що «все на краще в цьому найкращому зі світів».

Однак професора Панглосса ми сьогодні назвали б песимістом. Сучасний оптиміст вірить у те, що світ може бути значно, значно кращим, ніж є сьогодні. Об’єктом сатири Вольтера була не просвітницька надія на прогрес, а її протилежність – релігійна раціоналізація страждання під назвою «теодіцея», згідно з якою Бог не мав іншого вибору, крім як дозволити епідемії та масову різню, тому що світ без них метафізично неможливий.

Та облишмо епітети. Ідея про те, що сьогодні світ кращий, ніж був раніше, і може стати ще кращим, давно вийшла з моди серед інтелігенції. У праці «Ідея занепаду в західній історії» (The Idea of Decline in Western History) Артур Герман показує, що пророки кінця світу – «зірки» навчальних програм гуманітарних факультетів. Зокрема це Фрідріх Ніцше, Артур Шопенгауер, Мартін Гайдеґґер, Теодор Адорно, Вальтер Беньямін, Герберт Маркузе, Жан-Поль Сартр, Франц Фанон, Мішель Фуко, Едвард Саїд, Корнел Вест і багатоголосся еко-песимістів. Розглядаючи інтелектуальний ландшафт кінця ХХ століття, Герман нарікає на «грандіозний відхід» «осяйних поборників» просвітницького гуманізму, тих, хто вірив: «якщо люди генерують конфлікти й проблеми в суспільстві, то вони ж можуть їх і залагоджувати». У праці «Історія ідеї прогресу» (History of the Idea of Progress) соціолог Роберт Нісбет погоджується: «Скептицизм щодо західного прогресу, що раніше обмежувався жменькою інтелектуалів у дев’ятнадцятому столітті, в останній чверті цього століття розрісся і поширився не лише на більшість інтелектуалів, а на багато мільйонів інших людей на Заході».

Так, не лише ті, хто мудрагельствує за гроші, вважають, що світ котиться під три чорти. Звичайні люди, коли вмикають режим міркування, теж так думають. Психологи вже давно визначили, що люди схильні бачити своє життя в рожевих тонах. Їм здається, що порівняно з пересічними людьми, у них більше шансів не стати жертвою розлучення, звільнення, нещасного випадку, хвороби чи злочину. Та коли під запитанням опиняється не життя людей, а їхнє суспільство, Полліанна перетворюється на віслючка Іа.

Я не хочу бути героєм нашої доби, я хочу бути собою. Нам не потрібно замість одних героїв конче витворювати інших.  Тому що герой – це поняття, пов’язане з певним поглядом, ідеологією.  А універсальної ідеології бути не може, навіть християнство не є такою, тому що в нас багато атеїстів. Наприклад, забрати пам’ятник Леніну та поставити Бандері – це лише до наступного разу, коли почнуть зносити пам’ятники Бандері і знову ставити Леніну. Навряд чи на цьому можна створити якийсь міцний ґрунт для суспільної згоди, для будування країни.

Декомунізацію як невідворотний процес потрібно було проводити ще на початку 90-х років. Неможливо жити в стані суспільної шизофренії та рухатися вперед,оглядаючись назад. На заході України процес декомунізації не був таким болючим. Там процес демонтажу пам’ятників і перейменування вулиць відбувся ще наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Для нас, східняків, це набагато важче. Я розумію, наскільки для людей важливо чіплятися за пам’ятники. Для них це не просто пам’ятники – це сакральні символи, зникнення яких вони страшенно бояться.

Якщо ми справді хочемо зберегти ту країну, яка в нас є, нам слід  бути обережним, обираючи героєм того чи іншого персонажа. Не можна одну тоталітарну матрицю замінювати іншою лише тому, що вона побудована на патріотичних засадах. Варто завжди керуватися здоровим глуздом. Не можна, наприклад, зносити пам’ятники Леніну і не пояснювати, чому на їхньому місці з’явилися інші герої.

Шевченко, Франко та Леся Українка могли б бути новими героями. І взагалі письменники в українській літературі – це мученики, які можуть стати компромісами у питанні декомунізації та перейменувань. Шевченко завдяки своїй універсальності  був компромісною фігурою майже в усі історичні періоди. Цього року навіть на окупованій частині Луганщини святкували День народження Шевченка. Вони і надалі вважають його хорошим і позитивним українцем, до пам’ятника якого можна покласти квіти. У питанні декомунізації цей факт не можна ігнорувати, від нього потрібно відштовхуватися.

Але якщо зануритися, то виявиться, що українська культура має безліч усього унікального, цікавого та недооціненого. Не потрібно відмовлятися від того, що нам по праву належить. Традиційно українська культура, а література зокрема, – це була література гетто. Ми залишили лише декількох митців, які з нами на одній хвилі, а всіх інших відкинули.

Українці дуже легко віддавали все, що могли справедливо, законно вважати частиною свого культурного простору. Ми віддали Мазоха, Бруно Шульца. Я вже не говорю про тих, хто писав російською мовою, починаючи з Гоголя, в чиїй любові до України ми не можемо сумніватися.  Мені в цьому плані також неймовірно важлива боротьба українського суспільства за Малевича.

Ми маємо пам’ятати, що, крім української радянської літератури, була ще й антирадянська. Йдеться про творчість дисидентів, самвидав, літературу діаспори. Це теж важлива, невід’ємна складова нашої  культури.

Звісно, є суперечливі речі. Наприклад, творча спадщина Павла Тичини, який свого часу підтримував українську революцію, а потім – сталінську колективізацію та оспівував радянський лад. Зрештою, найпростіше – це викреслити та забути збірки Тичини. Але для мене він був і залишатиметься складною та трагічною постаттю української літератури. Постаттю зламаною, зруйнованою, зведеною до постійного тваринного страху. Радянська література кастрована, перелякана, страшенно цензурована та відірвана від реальності. Про такі речі набагато важче говорити, ніж утворювати якийсь пропагандистський дискурс.

Бажання писати зазвичай виникає спонтанно. Для мене це приватна справа, а не суспільно корисна діяльність. Творчість  ̶ результат надлишкової активності мозку. Тобто це певні психоемоційні ресурси, що не працюють безпосередньо на виживання й продовження роду, натомість використовуються для гри. Хтось схильний оперувати візуальними образами, інші комбінують звуки, числа або слова. В цьому сенсі література (як і музика, математика, живопис) – передовсім гра. Гра на вербальному полі, де формуються значення, символи, образи, метафори, цитати – весь інструментарій текстотворення.

Баланс свідомого й несвідомого в кожному окремому випадку різний, проте мені здається, що власне творчість – переважно неусвідомлена, а там, де з’являється раціо, починається ремесло. Ці два компоненти присутні й в літературі. Інша справа, що частина читачів і письменників сприймають процес писання як сходження святого духа, натхнення, як прояв притаманної творцеві духовності. Як на мене, це маячня.

Я не знаю, що таке духовність. Я не знаю, що таке натхнення. Ці слова – фікція, ілюзія. Я не вважаю себе агностиком, я вірю в бога, проте людина – всього лише біохімічна машина. І хоча не все зводиться до біології, не варто списувати на божий промисел незрозумілі нам явища і процеси. Варто пам’ятати, що за проявами так званої «духовності» однаково стоять хімічні реакції.

Певна річ, я за повну свободу автора – інакше творчість втрачає сенс. Однак я і за свободу читача в трактуванні тексту. Адже про жоден текст неможливо сказати, що в ньому закладено якийсь конкретний зміст, чи він має якийсь однозначний сенс. Кожне нове прочитання несе за собою нову інтерпретацію, де генеруються нові смисли. З цієї перспективи і писання, і читання – це стадії однієї гри, в яку однаковою мірою заангажовані і той, хто текст конструює, і той, хто його інтерпретує.

Людям як стадним тваринам притаманно шукати собі вожака і підкорятися волі більшості. Більшість, в силу психофізичних особливостей, не здатна самостійно сформувати власну ідентичність і потребує зовнішніх чинників. Дорослішаючи, людина формує своє «я» з фрагментів власного тілесного, емоційного та інтелектуального досвіду, проте цього недостатньо. Важливим також є досвід інших людей, який приходить до нас через культуру і літературу в тому числі. Тому кожен письменник, продукуючи тексти, мимоволі може стати фактором формування чиєїсь ідентичності – згадаймо, який вплив мали на нас улюблені книжки. Іноді враження від прочитаного бувають такими інтенсивними, що здатні переформатувати психічну структуру особистості – так виникає ревна релігійність чи фанатична відданість якійсь ідеї. Проте, повторюся, не варто перебільшувати відповідальність письменника за вторгнення в чужу свідомість. Однаковою мірою це і відповідальність читача, адже він сам вирішує, що читати і як глибоко занурюватися в текст, та й висновки він робить самостійно.

З великої відстані наша Сонячна система виглядає порожньою. Якщо помістити її в кулю, достатню для того, щоб у неї вписалась орбіта найвіддаленішої планети — Нептуна, — то об’єм, зайнятий Сонцем зі всіма планетами та їхніми супутниками, становитиме трохи більше однієї трильйонної частки всього цього простору. Але там зовсім не порожньо — простір між планетами заповнений всілякими кам’яними брилами, уламками, камінцями, крижаними кулями, пилом, потоками заряджених часток і запущеними в далечінь космічними зондами землян. Простір також пронизаний грізними гравітаційними та магнітними полями.

Міжпланетний простір настільки не порожній, що Земля під час своєї орбітальної подорожі на швидкості 30 км/с прокладає свій шлях крізь сотні тонн метеорних тіл на день — щоправда, переважно вони не більші за піщинку. Майже всі такі об’єкти, з якими зустрічається наша планета, згоряють у верхніх шарах земної атмосфери, врізаючись у повітря з такою енергією, що це космічне сміття просто випаровується на місці. Еволюція крихких біологічних видів Землі, у тому числі нашого, стала можливою під цим захисним екраном. Більші метеороїди, розміром десь як м’ячик для гольфу, нагріваються швидко, але нерівномірно. Перш ніж випаруватися, вони часто розбиваються на багато менших уламків. У ще більших тіл поверхня спалюється, але решта тіла успішно дотягує до земної поверхні, де потім знаходять ці метеорити. Здавалося б, на сьогоднішній момент, здійснивши 4,6 мільярдів обертів навколо Сонця, Земля повинна була «пропилососити» все можливе сміття на своєму орбітальному шляху. Та насправді раніше бувало й набагато гірше. Протягом перших півмільярда років після утворення Сонця та його планет на Землю звалювалося так багато різного непотребу, що тепла від енергії цих постійних зіткнень вистачало, аби розігріти атмосферу Землі та розплавити кору нашої планети.

Зіткнення з одним особливо великим шматом космічного сміття спричинило утворення Місяця. Проби місячного ґрунту, що їх доставили на Землю астронавти «Аполлонів», свідчать про неочікуваний дефіцит на Місяці заліза та інших елементів із високими масами. Це вказує на те, що Місяць, швидше за все, складається з речовини, вирваної з бідної на залізо земної кори та мантії внаслідок косого удару Землі із протопланетою розміром десь як Марс, яка збилася зі свого шляху. Після цього зіткнення викинуті на земну орбіту уламки сконцентрувалися, щоб сформувати наш чудовий і не надто щільний супутник. Не рахуючи цього важливого інформприводу, період важкого бомбардування, який Земля пережила в роки свого дитинства, не був чимось унікальним серед решти планет та інших великих небесних тіл Сонячної системи. Вони також зазнали ушкоджень, і позбавлені повітря, а значить і ерозії, поверхні Місяця та Меркурія зберегли до нашого часу значну частину свідчень цього періоду — у формі кратерів.

З часів формування Сонячної системи лишилися не тільки «шрами» на планетах, але й брили та уламки найрізноманітніших розмірів у навколишньому міжпланетному просторі, викресані з Марса, Місяця та Землі внаслідок зіткнень на високих швидкостях. Комп’ютерні симуляції таких метеоритних імпактів наочно показують, що поверхневе каміння поблизу ударних зон може здійматись нагору з достатньою швидкістю, щоб подолати гравітаційні пута рідної планети. З огляду на те, скільки ми відкриваємо на Землі метеоритів марсіанського походження, можна зробити висновок, що щорічно на Землю прилітає близько тисячі тонн марсіанських порід. Імовірно, така сама кількість порід досягає Землі з Місяця. У ретроспективі виходить, що нам не обов’язково було везти зразки місячного ґрунту з самого Місяця. Чимало з них прибувають до нас власним ходом, хоча і не з нашої волі, і ми ще не знали цього під час реалізації програми «Аполлон».

Більшість астероїдів Сонячної системи живуть і працюють в головному поясі астероїдів — порівняно пласкій зоні між орбітами Марса та Юпітера. За традицією, першовідкривачі можуть називати свої астероїди так, як їм заманеться. Художники зазвичай зображують пояс астероїдів як широке кільце у площині Сонячної системи, захаращене звивисто розкиданими каменюками. Насправді ж сукупна маса поясу астероїдів становить менше 5 % маси Місяця, яка, зі свого боку, заледве перевищує 1 % маси Землі. Такий обсяг може здатися несерйозною дрібницею. Але накопичені збурення орбіт постійно відтворюють підмножину потенційно небезпечних астероїдів — їх кількість, можливо, сягає кількох тисяч, чиї ексцентричні (витягнуті за формою) траєкторії перетинаються з орбітою Землі. Простий розрахунок показує, що більшість із них може впасти на Землю протягом найближчих ста мільйонів років. Ті, що розміром більше одного кілометра, вдарять по поверхні з енергією, достатньою, щоб дестабілізувати екосистему Землі та загрожувати вимиранням більшій частині сухопутних земних видів.

Це було б кепсько.