Джон Кронін, юнак із синдромом Дауна, і його батько Марк у 2016 році заснували власну справу – шкарпеточний бізнес. Ідея зародилася, коли Джон закінчив школу і не міг знайти роботу до смаку, оскільки люди з ментальною інвалідністю мають досить обмежені можливості працевлаштування.

Джон дуже любить різнокольорові шкарпетки, тому сім’я вирішила зайнятися саме ними. Вони з батьком зареєстрували бізнес, створили сайт, домовилися з кількома виробниками і почали приймати замовлення. Марк каже, що все почалося з інвестиції лише в кілька тисяч доларів, а в 2018 році оборот компанії становив приблизно 6 млн доларів.

John’s Crazy Socks працевлаштовує людей із ментальною інвалідністю. Також частину свого прибутку сім’я спрямовує на благодійність. Найбільш популярними виявилися тематичні шкарпетки, присвячені Дню людини з синдромом Дауна та усвідомленню аутизму.

Батько та син пропагують зміни до трудового законодавства, щоб працюючи повний робочий день, люди з інвалідністю не втрачали своїх медичних пільг. Джон і Марк виступають у Конгресі, а також просувають ідеї у своїх соціальних мережах.

Персоналізація та автоматизація

Бізнес давно використовує автоматизований та персоналізований маркетинг – кожен з нас бачить релевантну рекламу, що спирається на наш попередній досвід, звички та уподобання. Некомерційний сектор більше не пасе задніх і також починає використовувати персоналізацію. Всім очевидно, що люди мають різні можливості, але це не привід позбавляти когось шансу зробити добру справу. Зовсім навпаки – це привід налагодити індивідуальну роботу з кожним добродієм, сформувати підходящий шлях користувача (user path) та ефективніше вирішувати соціальні проблеми. До речі, цей тренд також актуальний для підприємців – в світі вже існують успішні приклади програмного забезпечення для персоналізованого фандрейзингу, тож мусимо підхоплювати та локалізувати гарні ідеї.

Сторітелінг, жодної жалості та фідбек

Часи, коли можна було жалібно попросити про допомогу і отримати її, давно минули. По-перше, цей метод в усіх асоціюється з шахраями, а по-друге – жалість принижує. Кожна людина в певний момент життя потребує допомоги і це нормально . Так само ми всі допомагаємо просто через те, що можемо тим, кому можемо. Тут немає нічого незвичайного – це просто людські стосунки. Коли необхідно зібрати кошти на добру справу, потрібна гарна історія та фідбек – свідчення того, що інвестиція була не даремною. Людині важливо пояснити, що її внесок був вагомим, що без цього нічого б не вийшло. Бо так воно і є.

Передісторія. Коли Еван Бріґс було 5, батьки відвезли її з сестрою до будинку для людей похилого віку, щоб дівчатка заспівали там колядки на Різдво. Згадуючи ту поїздку, Еван каже, що була вражена старістю і не думала, що з нею це теж може трапитися. Минуло 20 з лишком років, і тепер жінка знає, що плин часу не змінити – але можна змінити своє сприйняття неминучого. В американських медіа показують щасливу старість, але забувають про самотню смерть у будинках для людей похилого віку. Тож у 2012 році режисерка Еван вирушає до такого закладу в Сіетлі, щоб зняти фільм Present Perfect. Його особливість – дошкільнята, що приходять туди навчатися зі старенькими.

Проблема. Торік американські вчені заявили про нову епідемію – самотність. Численні дослідження показують, що самотність у старшому віці сприяє розвитку хвороби Альцгеймера, депресії та прискорює смерть – і при цьому більше половини населення похилого віку в США живуть самотньо. За прогнозами ООН, населення Землі старішатиме, тож самотніх людей ставатиме все більше. Але, як виявилося, ця хвороба не ходить слідом за старістю – найбільш самотніми почуваються сучасні діти та підлітки. Для них це має не менш трагічні наслідки – проблеми зі здоров’ям і невміння спілкуватися можуть стати супутниками нового покоління. Проблема настільки глобальна, що у Великій Британії створили посаду міністра з питань самотності.

Ідея. У 1998 році Дон Ґреньєр, президент мережі будинків для людей похилого віку в Оклахомі, подумав, що бабусі й дідусі почувалися б менш самотньо, якби могли бачити дітей, що грають на майданчику. Поруч з будинком була школа, тож Ґреньєр запропонував їм використовувати майданчик, щоб старенькі спостерігали за малечею. Та цим співпраця не обмежилася – як результат виник начальний центр GLC і Jenks Public Schools, де діти навчаються разом з пенсіонерами. Ця ідея не була новою – вперше врятувати від самотності таким способом здогадалися в Японії у 1976 році.

Рішення. Будинок Сходження Провидіння святого Вінсента у Сіетлі, про який зняла фільм Еван, разом з місцевим дитсадком утворюють Інтеграційний навчальний центр. Середній вік мешканців – 92 роки, їх більше 400 і щотижня до них навідуються 125 дошкільнят. Разом вони читають, граються, розмальовують і вирізають. Діти називають старших «бабуся» і «дідусь».

Ненавиджу лікарні. Настільки, що навіть здавати кров там – справжня мука. Ти рано вранці приходиш у стомлене часом, пилом і чварами приміщення, займаєш своє місце в кінці нескінченної змійки з людей і очікуєш. За весь цей час встигаєш сказати «ні» всім, хто «я тільки за довідкою» або «я просто відходив ненадовго», почитати книгу, незлічену кількість разів позіхнути та вивчити всю макулатуру, яка висить на стінах.

Після йде низка подій, яку хочеться забути – аналіз крові з пальця, пошуки себе і сенсу життя в довгих чергах, тривалі розмови з лікарями та жахлива процедура здачі крові. Озлоблена на весь світ бабуся безуспішно намагається встромити величезну голку в вашу вену якийсь час, а після того, як у неї це виходить, залишається тільки пару годин потерпіти – ниючий біль, різкий запах ліків і захопливий підрахунок плитки на старій стелі. Після процедури тебе не надто делікатно просять звільнити місце й забувають про твоє існування, ніби ти й не сидів тут пару годин в надії врятувати комусь життя.

Приблизно так я уявляла собі процедуру донації до того, як стала донором. І хоч лікарні все ще не викликають у мене ніжних почуттів, я зрозуміла, що уявлення про процедуру здачі крові не збігалися з реальністю трохи більше, ніж зовсім.

Потреба в добрих вчинках була в моєму житті завжди – то я працювала в благодійному магазині, то була волонтером на різних акціях, то придумувала свої проекти, всі засоби з яких пішли б на допомогу різним організаціям. І, звичайно, часто міркувала про те, щоб стати донором. Зупиняли дурні міфи, упередження та просте незнання – здавалося, що це так складно і довго, що донорами можуть бути лише обрані, а моя кров поширеної групи навряд чи стане в пригоді.

І ось одного разу я побачила пост у свого знайомого в Фейсбуці – він натхненно розповідав про те, що здавав кров в «Охматдиті» з командою волонтерів, а його 4+ група допомогла хлопчикові. Він пишався своїм вчинком, це відчувалося в кожному слові, і закликав своїх друзів не бояться, а діяти. «Це знак!» – подумала я і звільнила собі ранок середи на наступному тижні. «Це доля!» – кожен день повторювала я собі.

І знаєте, що? Виявилося, що донорство – це дуже просто. Це не страшно та не боляче, а працівники відділення трансфузіології намагаються зробити все, щоб допомогти донору та кожній дитині, яка потребує переливання крові. Мене зустріли з посмішкою та повагою, не раз подякували, що прийшла, і супроводжували на всіх етапах. Кілька разів запитали про те, як давно зробила татуювання – повинен пройти рік, але багато хто досі вважає, що тату означає довічний відвід від здачі крові. Відділення всередині було чистим, світлим і фотогенічним – ось прямо коли відкриваєш сторіз в Інстаграмі й знімаєш-знімаєш, нічого спільного з моїми похмурими уявленнями. Лікарі та медсестри, в основному, молоді та усміхнені дівчата, які сиплять жарти та історії, щоб підняти настрій або відвернути увагу, наприклад, від проколювання пальця, що, до речі, найстрашніша з усіх процедур.

За результатами аналізів мене допустили до здачі крові, що виявилося великою вдачею. Там же мені розповіли, що приводів дати потенційному донору відведення – на пальцях не перелічити: маленька вага, надто поганий зір, свіжі тату або пірсинг, недавня хвороба, низький гемоглобін або високий білірубін, низький тиск і це навіть не чверть списку. Тоді я дико пораділа своєму везінню та буквально застрибнула на канапу, оголюючи вени й душу. Здивування спіткало мене знову, коли стало зрозуміло, що процес виявився абсолютно безболісним, а через 7 хвилин одна з медсестер в рожевому костюмі прокричала «Друга плюс, перев’язуємо». 7 хвилин – і ти зробив значний внесок в чиєсь життя.

Для успешной работы благотворительного фонда вам нужно решить две основные задачи: выбрать социальную проблему и найти деньги на ее решение. Миссию можно не менять десятки лет, а вот искать деньги придется ежедневно, придумывая для этого все новые способы.

Я занимаюсь фандрейзингом семь лет. Сейчас в это сложно поверить, но в 2011 году в Украине нельзя было сделать благотворительный платеж в интернете. Поэтому у первого сайта фонда «Таблеточки» появилась кнопка «Помочь»: принимались любые банковские карты. Это был прорыв! Нам регулярно писали благотворители и восхищались тем, как же просто им стало помогать, не отходя от экрана.

Большую часть пожертвований на лекарства онкобольным детям мы собирали с помощью коммуникаций в Facebook. Это было несложно, ведь мы были одни из немногих благотворительных комьюнити в украинском сегменте соцсети. О нас писали СМИ, на нас подписывались все новые благотворители. Это было так свежо и легко, и мне казалось, что я гуру фандрейзинга и коммуникаций в благотворительности.

За эти семь лет в Украине появились тысячи новых социальных инициатив, которые подняли на поверхность сотни других проблем в обществе. Теперь каждый может сделать пожертвование одним кликом, соцсети завалены просьбами о помощи и завоевывать внимание благотворителей становится все сложнее.

Если в 2014 году украинская версия флешмоба IceBucketChallenge собрала для онкобольных детей почти 2 млн грн помощи, то в 2017 году флешмоб MoneyCanChallenge собрал только 400 000 грн. Лидеров общественного мнения чуть ли не каждую неделю призывают поучаствовать в благотворительных флешмобах и потому выхлоп от этого формата фандрейзинга с каждым разом уменьшается. К сожалению, флешмоб утратил свою силу и эффективность.

Чи допомагаєте ви іншим благодійним сферам?

Я допомагаю там, де можу допомогти – фінансово, морально і фізично. Ділюся досвідом, беру участь у зборах коштів та іншої допомоги у вигляді різних необхідних речей, ліків і продуктів, в поширенні інформації, буваю волонтером інших проектів. Не афішую це, бо вважаю допомогу іншим природною потребою людини та неодмінною частиною свідомого життя.

Що ви думаєте про те, що одні сфери благодійності важливіші за інші?

Ми живемо в такому часі та в такій країні, де допомоги та співчуття вимагає практично кожен третій. Міркувати на тему, що важливіше – кинуті тварини, незаможні, переселенці, багатодітні сім’ї, люди похилого віку або діти, – безглуздо. Потрібно робити те, що хочеш, і бути корисним тим, кому хочеш. Тут немає і не може бути градації за значимістю. А будь-які розмови на цю тему – популізм і розкидання слів на вітер.

Чи були у вас випадки, коли люди говорили, що важливіше допомогти іншій організації, а не вам?

Ні, я такого не пригадую. У нас у фонді є правило: ми нормально ставимося до відмов і вибору людини щодо допомоги іншим. Без необхідності міркувати на цю тему і робити висновки. Можливо, тому я не бачу і не помічаю подібних речей у своєму житті.

Якщо у людини є обмежена сума на добру справу і вона не може допомогти всім одразу, що б ви порадили?

Допомогти комусь одному. Не обов’язково потрібно вирішувати всі проблеми життя, брати на себе весь тягар. Досить участі в міру сил та можливостей – це та ж увага, вклад часу, добрі слова. У міру можливостей – ключовий компонент. Іноді навіть найнезначніша, на перший погляд, участь здатна докорінно змінити життя людини. І ось це по-справжньому важливо.