Створено веб-архів пам’яток пізнього модернізму в Україні

26 Листопада 2018
минуле мистецтво українознавство фото

Електронний каталог розповідає про мозаїки, вітражі, скульптури та оздоблення автобусних зупинок, виконані в 1960-1980-х роках у Житомирській області.

Протягом чотирьох місяців команда проекту на чолі з куратором Павлом Гудімовим і фотографом і дослідником Євгеном Нікіфоровим, відомим за книгою «Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics», вивчала монументально-декоративне мистецтво Житомирської області. За результатами поїздок та архівних робіт створили онлайн-мапу творів місцевих художників-монументалістів monumentalart.in.ua.

До веб-каталогу увійшли різноманітні роботи (наявні та втрачені) – від декоративного оздоблення автопавільйонів і кінотеатрів до мозаїк у їдальнях та холах промислових виробництв. Відтепер можна не тільки побачити фото твору, а й дізнатися ім’я автора, час та місце його створення. Організатори сподіваються, що цей проект започаткує аналогічні дослідження в інших областях України.

Фрагмент мозаїки «Квіти Полісся» художників Банковського Н., Шпаковського В. на Житомирській панчішній фабриці. Фото: Євген Нікіфоров, 2018

Фасад кінотеатру «Космос», прикрашений мозаїкою художника Олександра Костюка. Фото: Євген Нікіфоров, 2018

Вітраж у Житомирському професійному полiтехнiчному ліцеї. Фото: Євген Нікіфоров, 2018

«Процес декомунізації, розпочатий у 2015 році, у межах якого, зокрема, знищуються об’єкти монументального мистецтва радянського періоду, гостро підняв питання про наше бачення власних історії та культури, – йдеться на сайті проекту. – Автори веб-архіву наполягають на необхідності перегляду спрощених точок зору на мистецькі явища та середовище радянської України. Дійсно, промоція та державна підтримка ідеологічно заангажованих творів були вкорінені в інституційній структурі радянського мистецтва. Проте багатьом українським митцям вдавалося уникати дотримання партійних постанов та директив у власній творчості».

Проект ініціювала ГО «Житомир: Зроби голосніше!» за підтримки Українського культурного фонду.

Найцiкавiше на сайтi

«У нас все треш. Треба заробляти на цьому»: журнал «5.6» про архітектуру та фото в Україні

АвторPlatfor.ma
29 Серпня 2018

В Україні вийшло вже десять номерів журналу «5.6». Це нестандартне видання про фотографію, яке оглядає різноманітні аспекти цього мистецтва. Критичний одинадцятий номер автори планують присвятити українській архітектурі, й зараз збирають гроші на Спільнокошті. Platfor.ma поговорила з ідеологами журналу фотографом Віктором Марущенком та архітектором Олексієм Биковим про те, що у нас з цими сферами та навіщо підтримувати «5.6» своїми коштами.

– В проекті на Спільнокошті ви згадуєте, що протягом ХХ століття в Україні декілька разів докорінно змінювалась архітектура. Коли і як це відбувалося?

– На початку століття можна відзначити дореволюційний архітектурно-будівельний бум у Києві – з його шикарними прибутковими будинками та громадськими будівлями, наприклад, Національним художнім музеєм. Після революції 1917 року архітектура, так само, як і інші галузі мистецтв, стала на нові рейки, винайшла нову мову – нею став конструктивізм.

Однак із приходом Сталіна ситуація ще раз кардинально змінилася – відповідно до вимог нової політики партії. Конструктивізм був забутий. Повноцінне становлення СРСР як імперії вимагало таких же архітектурних образів, тому головним стилем став ампір. А далі з початком кампанії викриття культу особи викрили і таку архітектуру, звинувативши її в завеликій розкоші.

Радянський модернізм 60-х в одну ногу зі світовими настроями космічного майбутнього проголошував нові норми і стандарти. До кінця свого існування цей стиль також зазнав кілька внутрішніх змін. Наприклад, останній його період, постмодернізм, знаменував часи перебудови і свободу вибору, в тому числі архітектурних засобів і можливостей.

Як назвати архітектуру часів незалежної України ще ніхто навіть особливо не задумувався. Хоча, на наш погляд, це можна назвати поц-модернізм.

– А якщо порівнювати зі світом, то де зараз знаходиться наша архітектура і норми забудови? Чи є наші проблеми унікальними?

– Архітектура нерозривно пов’язана з усіма сферами життя, в якійсь мірі є їх втіленням і відображенням в матеріальному світі. Тому це швидше питання відсталості суспільства в цілому.

Наприклад, крім об’єктивно низької якості вітчизняної архітектури у виконанні наших архітекторів, у нас немає жодних прикладів, коли в Україні щось би будували світові майстри. Але ж це одна з особливостей сучасного світу архітектури – його абсолютна глобалізація.

Важливо ще відзначити, що не тільки конкретні будівлі, але і концепції розвитку міст в цілому знаходяться ще на рівні пострадянського розвитку. Хоча в світі це одне з найбільш важливих питань, і йому приділяється багато часу і коштів.

– Ви прагнете зафіксувати стан сучасної архітектури України, щоб звернути на нього увагу суспільства. Чи можете ви навести світові чи українські приклади, коли фотографія дійсно щось змінила?

– Прикладів багато. Скажімо, Енсель Адамс і його фотографія існуючого пейзажу врятували місцевість від запланованого будівництва гідроелектростанції. Або португальський фотограф Фернандо Гуеро, чиї фото сучасної архітектури Португалії зробили її однією з наймодніших на світовій сцені, а також ще більш посилили значення таких корифеїв як Алваро Сиза і Соуто де Моура.

– Одна із найгучніших суперечок останніх років в Україні – це театр на Андрієвському узвозі. Що цей скандал говорить про наше суспільство та його смаки?

– Він говорить про те, що ми до цих пір так і не готові сприймати і чути один одного. Це велика проблема.

– Які найцікавіші архітектурні об’єкти ви знаєте в Україні? Умовно, заради чого сюди їхати іноземцям?

– Зараз у всьому світі шалено популярний радянський модернізм. Україна і Київ у цій сфері займає одне з перших місць, тому що в Росію не хочуть їхати, Середній Схід – все ще трохи дикувато, а ми гостинні й у нас відкриті кордони. Але, на жаль, ми продовжуємо байдуже ставиться до цієї архітектури, вона досі не має статусу пам’яток, а будівлі хаотично перебудовуються.

Homo urbanisticus: уривок з книжки архітектора Йена Ґела «Міста для людей»

АвторPlatfor.ma
18 Травня 2018

Нещодавно видавництво «Основи» спільно з освітньою платформою СANactions презентувало книгу Йена Ґела «Міста для людей» – визнаний у всьому світі бестселер з урбаністики. Platfor.ma публікує уривок про те, чому пішоходи не дуже змінилися за останні кількадесят тисяч років і чому квитки в оперу такі дорогі.

 

Планування міста для людей цілком природно починати з розуміння того, як люди пересуваються і як задіюють органи чуття, адже саме ці біологічні параметри визначальні для діяльності, поведінки й комунікації в міському просторі.

Міські пішоходи ХХІ століття – результат еволюції, яка тривала мільйони років. Людина розвивалася так, щоби пересуватися повільно й пішки, а тіло людини пряме і вертикальне.

Ноги легко несуть нас уперед, а от пересуватися боком чи спиною вперед нам помітно важче. Наші органи чуття теж пристосовано до повільного пересування вперед переважно горизонтальними поверхнями.

Наші очі, вуха й носи спрямовано вперед, щоби помічати небезпеку чи вигоду на шляху перед нами. Палички й колбочки сітківки наших очей так само підпорядковано пересуванню по горизонтальній земній поверхні.

Ми добре бачимо перед собою, периферійний боковий зір у нас гірший, ми непогано бачимо, що у нас під ногами, але набагато гірше – те, що над нами. Наші руки спрямовано вперед і добре пристосовано для обмацування нових об’єктів чи розсування гілок, щоб звільнити собі шлях. Одним словом, вид homo sapiens – це лінійні, фронтальні, горизонтально орієнтовані, прямоходячі ссавці. Стежки, вулиці й бульвари – простори для лінійного пересування за допомогою людського опорно-рухового апарату.

Одна з найважливіших подій у житті людини – мить, коли вона підводиться на ноги і робить перший крок, адже з цього починається справді нове життя.

Такий наш клієнт – пішохід з усіма наведеними вище якостями, обмеженнями і потенціалом. Фактично проектувати людський вимір міста – це створювати міські простори, де зручно пішоходам, звісно, з урахуванням можливостей і певних обмежень, продиктованих будовою тіла.

Кадри вирішують все: п’ять українських фотографів, яких цінує весь світ

АвторЕкатерина Скуридина
2 Листопада 2018

Разом із міжнародним ярмарком фотографії Photo Kyiv Fair 2018 Platfor.ma знайомить з п’ятьма українцями-учасниками заходу, чиї роботи прославили їх на весь світ.


Олександр Чекменьов

Офіційний сайт

У своїх знімках Олександр Чекменьов фіксує реальне життя та людей, які живуть поруч з кожним із нас. Усі проекти Олександра — відображення суворої реальності, кадри — чесні та без прикрас. Головні герої серій: донбаські шахтарі, мешканці вулиць маленьких провінційних містечок, учасники Майдану у Києві, біженці зі Слов’янську та інші.

Свого часу Чекменьову вдалося зафіксувати чимало кадрів на межі двох століть, а згодом продовжити цю фіксацію, знімаючи головні події в історії сучасної України. На заході відверті роботи цього фотографа часто шокують, втім саме тим і цікаві.

У персональних та групових експозиціях Чекменьов виставлявся у галереях та музеях Словаччини, Німеччини, Польщі, Литви й Швейцарії. Серед відзнак, що отримав фотохудожник: приз на Європейському конкурсі фотожурналістики у VeVey (Швейцарія) за серію фотографій «Український паспорт» та Grand Prix prize of photography in Ukraine 2013. Його фотографії публікували Time Lightbox, The New Yorker Photo Booth, MSNBC, а проект Чекменьова «Донбас» отримав схвальні відгуки від американського видання The New York Times.

ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
WAR IN DONBASS (2014-2016)
WAR IN DONBASS (2014-2016)
WAR IN DONBASS (2014-2016)
WAR IN DONBASS (2014-2016)
WAR IN DONBASS (2014-2016)
WAR IN DONBASS (2014-2016)
WAR IN DONBASS (2014-2016)

Дороги, вареники та права жінок: іноземці про дивну Україну

АвторPlatfor.ma
10 Січня 2018

Щороку волонтери з усього світу з’їжджаються в Україну, щоб у шкільних таборах GoCamp навчати дітей англійській, німецькій і французькій мовам та ділитися своєю культурою. А вже за кілька тижнів вони везуть додому власні враження. Разом з ініціативою GoGlobal ми вирішили дослідити, що іноземцям подобається в Україні й від чого вони не в захваті, а також які з їхніх очікувань не справдилися і чому.

 

Фото: www.facebook.com/laurens.soenen

До того, як взяти участь у GoCamp, я вивчав політику та історію України, але не мав жодного уявлення про те, якою буде реальність. Коли я їхав в Україну минулого літа, у мене було кілька найпоширеніших негативних стереотипів. Усі вони виявилися помилковими. Замість сірої, старомодної та нудної країни я побачив сучасну і яскраву Україну з величезним потенціалом. Більше того, я був вражений гостинністю, незважаючи на стереотип про українців як досить відчужених людей.

Я завжди буду пам’ятати, як усі, кого я зустрів, зробили все можливе, щоб дати мені лише найкраще. Україна займає особливе місце в моєму серці завдяки надзвичайним людям, які завжди прийдуть на допомогу. Через це Україна стала моїм другим домом. Я не побачив тут чогось особливо негативного, але мушу визнати, що мої подорожі тривали не дуже довго. Я не надто переживав через погану інфраструктуру або прояви корупції, але можу уявити, наскільки це розчаровує, якщо жити в таких умовах тривалий час.

Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена