fbpx
З Італії з любов'ю: як фешн-фотограф кинув все і створив в Україні притулок для тварин
З ЛЮБОВ'Ю
З ІТАЛІЇ
як фешн-фотограф кинув
все і створив в Україні притулок для тварин
Андреа Чистерніно все життя прожив у Італії, працював офіційним фотографом Формули-1, та робив фешн-зйомки для найвпливовіших світових брендів та журналів. А потім переїхав до України й відкрив власний притулок для тварин Rifugio Italia. Редакція Platfor.ma майже в повному складі поїхала туди з кормом і бажанням дізнатися більше про цю історію. Ось, що з цього вийшло.
Вхід до притулку Rifugio Italia та будинок Андреа
Герої
— У мене є показова історія: років 15 тому я фотографував моделей у шубах біля одного модного ательє в Італії. А вже через десяток років під тим же ательє я з плакатом у руках протестував проти використання натурального хутра та знущання з тварин. Мене впізнав колишній роботодавець і аж висунувся з вікна, щоб запитати, що я тут забув. А я відповів: «Часи змінюються, друже».

Андреа Чистерніно був офіційним фотографом Формули-1, співпрацював з Vogue і такими топ-моделями як Хелена Крістенсен і Стефані Сеймур, а перед тим дев'ять років працював діджеєм на радіо. Однак поступово італієць все більше заглиблювався у тему зоозахисту, став вегетаріанцем (а пізніше й веганом) й перейнявся проблемою безпритульних тварин.
А далі на голову Андреа раптово, як це буває, звалилося кохання. На фотовиставці він познайомився з Владою — українкою, яка на той момент займалася перекладами з італійської. Незабаром Андреа спакував валізи, переїхав до України та одружився. Декілька тижнів тому пара відсвяткувала дванадцяту річницю.

Влада допомогла нам добратися до притулку та поговорити з її чоловіком, адже він не говорить ані англійською, ані українською.

Притулок розташований у селі Лісовичі Київської області. Коли ми під'їхали, то побачили непримітний високий паркан, за яким нічого не було видно, одноповерхову будівлю та закриті ворота. І тільки український та італійський прапори, що були намальовані на паркані, і звуки тварин натякали на те, що ми приїхали за адресою.

Коли ми опинилися всередині, до нас підійшов невисокий засмаглий чоловік в окулярах, кепці та робочому одязі й з відчутним акцентом привітався. Влада представила нас одне одному та включилася в роль перекладачки. Якщо коротко, то в Україні Андреа перекваліфікувався та обрав для себе інших моделей — тварин, — яких він знімає для соцмереж, зоозахисних книжок і виставок. Сам Андреа іронічно зазначає, що він приклад виразу «від зірок до стайні» або «із князі в грязі».
На території притулку італієць побудував невеликий будиночок, який від початку був ветеринарною клінікою. Раніше волонтери-ветеринари приїжджали сюди регулярно, але останнім часом це стається рідко. Власне, там і залишилася операційна, а також з'явилося дві кімнати, в яких живе сам Андреа, і навіть невеличка фотостудія. В коридорі на стінах висять його фотороботи, в кімнаті красується колесо з Формули-1 та безліч нагород у сфері зоозахисту.
Ну і, звісно, всюди тварини. З порога нас зустріли троє собак — як зазначила Влада, одна із них живе під ліжком — а в акваріумі булькали рибки, яких Андреа врятував з торговельного центру.
Не забувають і про екоскладову: в притулку використовують сонячні батареї й мають свердловину з водою, а будиночок Андреа опалюється підсушеними екскрементами місцевих тварин.
Ідея притулку
Із 2010 року Влада з Андреа займалися волонтерством — рятували собак, їздили з ними по клініках, допомагали іншим зоозахисникам. Ідея створити притулок виникла у 2012 році. Під час Євро-2012 по всій Україні доґхантери масово труїли собак. Київ не був винятком. Притулки у місті та області вже фізично не могли прийняти до себе постояльців, хоч і докладали всіх зусиль. Андреа і Влада відчували, що мають допомогти та якось вплинути на ситуацію — тому спочатку подружжя організувало благодійний фонд, а потім під його егідою почало розробляти ідею притулку.

У 2014 році Влада з Андреа купили землю в селі Лісовичі та побудували притулок Rifugio Italia — за гроші з Італії, це було приватне пожертвування. На той момент в Україні й без того була нестабільна ситуація, тому на локальні пожертви ніхто не розраховував.

Коли Андреа став публічно займатися волонтерством і зоозахистом в Україні, горезвісний доґхантер Олексій Святогор почав йому погрожувати. Враховуючи, що ця людина публічно й на камеру показувала «джентльменський набір», яким вона труїть собак, і розповідала, що цей процес приносить йому величезне задоволення — погрози були серйозні. Дійшло навіть до того, що доґхантери якимось чином знайшли всі дані Андреа — місце проживання, дату народження тощо, — й опублікували в мережі. Подружжю довелося звернутися до поліції, а посольство Італії було настільки занепокоєно цією ситуацією, що Андреа на деякий час навіть виділили охоронця.

До речі, самого Олексія Святогора, не зважаючи на його публічні зізнання та горді крики «я, це я труїв собак», Шевченківський суд нещодавно виправдав.

За свою боротьбу з доґхантерами Андреа у 2012 році отримав почесну національну італійську премію Паоло Борселіно, відомого прокурора-борця з мафією в Італії, який загинув від рук бандитів.
Коли ми фотографували Андреа з премією Борселіно, він зняв куртку й хотів кинути її на диван, але завмер і тихо прошепотів нам «Дейзі». Виявлося, що під ковдрою хтось є. Чоловік обережно підняв її — й на нас перелякано подивилася кицька. Вже варто було перестати дивуватися тому, що врятовані від людської жорстокості тварини були тут усюди, але найцікавіше нас очікувало попереду.
Гості притулку
Коза Зорька живе разом з поні Мері. Зорька з ресторану — там її хотіли пустити на м'ясо, але подзвонили небайдужі люди й запитали, чи можуть її прихистити у притулку. Мері — поні, яка вражає своїми розмірами. Як пояснив Андреа, її відгодовували спеціально для того, щоб потім з'їсти, й вже везли на бійню. Взагалі, як з'ясувалося, всі великі тварини в притулку врятовані від подальшої невеселої долі на м'ясокомбінаті. А тепер тваринки безтурботно бігають і, коли випадає шанс, намагаються вискочити з вольєра назустріч нам.
Йдемо далі й нас знайомлять з кінним загоном. Тельма — мама, а Луїза — її дочка. Їх забрали від попереднього власника за жорстоке поводження. Татанка — астматик, саме тому у 2016 році він їхав на бійню, бо хазяїн просто не хотів з ним возитися. Поки Тельма статечно засмагала на сонечку, Татанка та Луїза тусувалися біля нас та незадоволено смикали губами. На моє запитання Влада відповіла: «Вони балувані та очікують, що їх зараз будуть годувати ласощами. У нас щось на кшталт пансіону: тваринки собі живуть без якоїсь місії, ми їх годуємо, пестимо, оточуємо увагою та не напружуємо роботою».
Руда корова Марго — перша велика тварина, яка з'явилася у цьому притулку. Тоді вона була ще телям вагою 100 кг, а зараз важить у п'ять разів більше. А коли привезли чорну корову Мікаелу, то вона була настільки налякана, що не хотіла виходити з машини. П'ятеро людей знадобилося для того, щоб спустити одне маленьке, але нажахане теля. «Потім вона почала лизати землю, підняла голову, понюхала повітря, зрозуміла, що щось змінилося, та стала бігати по колу. Півтора року вона ні до кого не підходила. У кожної тварини свій час», — розмірковує Андреа.

Весь той час, який ми спілкувалися з коровами, за сусідньою огорожею увагу до себе привертав баран Сер. Він безтурботно прогулювався, й так довірливо заглядав нам у вічі, що його як собаку хотілося почухати за вушком, але нас попередили — то все підступна акторська гра. Варто тільки втратити пильність, як він почне буцатися й з розгону врізатися в гостей. Сер вже близько п'яти років живе в одній «хатинці» з іншими баранами: Мамі, Анушкою, Розою, Міною та Лолою.
Навпроти баранів, граючи гривою, гарцював Ворон. Сюди він потрапив як і багато хто з його сусідів — Андреа зателефонували та сказали: «Або ти його забираєш, або він їде на м'ясокомбінат».

«Так до нас мешканці й потрапляють. Часто дзвонять волонтери та питають, чи можемо ми взяти ту чи іншу тварину. А ми вже дивимося по своїм можливостям. Буває й таке, що самі когось знаходимо або нам підкидають прямо під ворота притулку», — каже Влада.

До речі, поки Ворон ласкаво покусував італійця за плече, Влада нам повідала такий факт — коні бачать тільки збоку, у них немає прямого зору, тому краще підходити до них зі сторони. Андреа лагідно назвав Ворона «ексм'ясо» і розповів, що кінь класний, але з характером — власне, як і інші мешканці притулку. Коли його тільки завезли, він дуже нервував і сильно вдарив Андреа задніми ногами прямо в коліна. В результаті, італієць місяць не міг ходити.

Неподалік тусувалися, як виразилися господарі притулку, мінібарани: «Це три мами й три дитини. Був тут один активний баран — от вони всі між собою наплодились, а потім їх кастрували. Інакше вони в геометричній прогресії множаться. Дітки народилися дуже маленькими, а у їхньої мами не було молока, тому вони взагалі дивом вижили — ми годували їх з піпетки».

Мінібарани дуже соромилися, поки Андреа ефектним рухом не дістав кукурудзяні палички — тоді ці пухнасті хмарки із радісним «бе-бе-бе» ринулися на італійця. Тварини вовтузилися під ногами у годувальника, який називав їх міньйонами та собаками, й дійсно їх нагадували — тільки хвостиками не вихляли. Влада, дивлячись на це, зітхнула: «Всіх тварин він балує».
Поки ми вдихали свіже заміське повітря й зачаровано спостерігали за процесом годування мінібаранів, Влада розповіла, що колись у них мешкали навіть єноти. На жаль, їх спіткала печальна, хоч і в чомусь романтична — як у Ромео і Джульєтти, — доля. Один із них захворів на рак і помер, а інший не витримав цього горя — у нього від туги розірвалося серце. Також з незвичайних гостей колись тут мешкав лелека — але виріс, полетів і не повернувся.

Птахів, до речі, у притулку теж вистачає: прогулюються кури та індики, щось між собою обговорюють гуски-пліткарки. Але місцевою зіркою тут є Мандарина — в природі цей птах називається огар, він занесений у Червону книгу України. Взагалі-то це хлопчик, але Мандариною його назвали ще тоді, коли він не мав статевих ознак.
Взагалі господарі притулку, працівники та волонтери, вочевидь, добре знають, що тварини полюбляють, на які імена відзиваються, які звички мають та в який календарний день їх не варто чухати за вушком. Й в усьому цьому надзвичайно багато любові.
Разом із курочками живуть, хто б ви подумали, Фріда і Капля — свинки, яких десь знайшли й привезли волонтери. За їхньою дієтою уважно стежать, адже якщо вони наберуть зайвого, ноги можуть не витримати. Влада розповіла, що Фріда і Капля обожнюють, коли їх поливають водою зі шланга, щоб потім смачно обвалятися в багнюці. Так і живуть, радіючи життю.
А от у тому місці, куди нас завели далі, мріє побувати кожен шанувальник котів. Це невеликий будиночок з внутрішнім двориком, у якому їх аж 45. Щойно переступаєш поріг — далі все як в тумані. На нас з порогу з голосним муркотінням накинулися котики — кожен з них хотів, щоб його приголубили, почухали, взяли на руці та забрали до люблячої сім'ї. Вони мало не билися за нашу увагу. Тож хвилин на 15 ми просто втратили зв'язок з реальністю й зосередилися тільки на одній місії — добряче вигладити всіх хвостатих.
На вулиці на нас вже чекала жінка, яка працює в притулку півроку, — Наташа. Її зона відповідальності — це коти та собаки. Вона дає всім імена, пам'ятає їх і навіть може розповісти особисту історію кожної тварини. До того Наташа шість років пропрацювала в притулку «Сіріус».

«Я всіх цих тваринок люблю. Хіба можна інакше? В котячому царстві у нас мир і спокій — вони всі добре уживаються між собою та приязно ставляться до гостей. Всі дуже велелюбні, деякі можуть навіть на голову вилізти. Є, звичайно, там два сіреньких котики, які можуть і лапою дати, але радше для профілактики, аніж зі зла. Собаками тут теж більше я займаюся — їх у нас 167. Когось іноді треба переселити в зону лазарету та полікувати, когось розняти, когось поміняти місцями, але всім однаково потрібні увага та любов. У мене вдома в самої три собаки — всі з притулку».
У зону, де знаходяться собачі домівки, з Наташею дозволили піти тільки мені та фотографу, адже чотириногі дуже хвилюються, коли до них приходять гості — починають голосно волати, бігати по вольєрах, стрибати. Тому як тільки ми наблизилися, здійнявся неймовірний гамір — аж моторошно стало. Уявіть, коли одночасно гавкають та скавчать 167 собак.

Наташа провела нам цілу екскурсію й розповіла про долю деяких з мешканців. В процесі вона підходила до кожної клітки, називала собак по іменах, намагалася кожну заспокоїти та попестити. У деякі вольєри навіть заходила та гралася з тваринами, не перериваючи розповіді.

Імена собакам дають досить різні — деяких називає Андреа, деяких Влада, деяких Наташа. Тому тут є Марунька і Магден, Зоря та Арон, Діна і Дюк, Либа і Чебурек. Чебурек, до речі, колись був Біляшем, але вирішили, що це ім'я йому не дуже личить. Є окремий підрозділ, який Наташа ласкаво називає «старенькі» — у ньому, наприклад, Діна Миколаївна та Тамара Петрівна.

Є навіть ділянка Верховна Рада, де всі дев'ять собак, яких до притулку привезли ще зовсім маленькими, названі іменами українських депутатів. «Ну, Ляшко постійно ображає Порошенка, а Юлька бува, вилазить на сітку та висить так», — зітхає Наташа.

Якщо хтось закохався у собаку або котика з притулку — Андреа залюбки віддає їх у добрі руки. Але тільки у добрі. Раніше, поки не було карантину, багато собак італійці забирали до себе в країну — чотирилапі з паспортами та всіми необхідними щепленнями мандрували до іншої країни.
Пожежа
Ми сидимо в будинку Андреа та дивимося уривок з документального фільму «Rifugio», який свого часу взяв першу премію на фестивалі Docudays. Іноді реальність виявляється менш приємною, ніж погладити котиків і погодувати яблуками коней. Адже притулки для тварин — це не тільки райдуга, метелики та єдинороги, які пасуться під сонечком на зеленому безкрайньому полі. Це боротьба.
У 2015 році місцевим жителям не сподобалося нове сусідство й вони вирішили розв'язати цю проблему своїм методом — підпалом. В результаті цього живцем згоріла 71 собака, а весь свіжозбудований притулок просто був знищений, буквально, дотла.
Фільм познайомив нас із 70-річним волонтером Петром, який власними руками свого часу привіз в притулок більшість з цих собак і який болісно плакав над попелищем. Якщо чесно, під час перегляду ми теж плакали — від злості, зневіри та безпомічності. До речі, щодо безпомічності — після підпалу відкрили кримінальну справу, але висновок зробили такий: нещасний випадок.

Влада ж розповіла, що через два роки після пожежі ті, хто це зробив, нібито прийшли до неї та на колінах благали про прощення. Вони не змогли аргументувати свій вчинок нічим, окрім «біс попутав».
Допомога
Як розповів Андреа, з волонтерами ситуація нестабільна: колись їх приїжджає 15, а іноді тільки двоє. Більшість знаходяться через Андреа на Фейсбуці. Можна організувати делегацію та навідатися до притулку, але враховувати, що до завдань входить не лише пестити тварин, а ще й прибирати за ними, годувати їх, щось носити та ремонтувати. Можна привезти сухий корм для собак та котів, яблука, моркву та гарбуз для великих тварин, або допомогти фінансово, адже гроші все одно йдуть на їжу.

«Масове розведення тварин призводить до головних проблем людства: парникових газів, голоду та недостатньої кількості води. Тільки уявіть, якщо припинити у великих масштабах розводити тварин для їжі, вони розв'яжуться самі собою. Адже парникові гази в більшості генерує велика рогата худоба, коли перетравлює їжу. Цілі поля злаків йдуть на те, щоб цю худобу нагодувати й цілі моря води, щоб її напоїти.

Але дуже приємно, що зараз ситуація змінюється. Як тільки ми почали цим займатися та ходили на зоозахисні акції в Києві, там було десятеро бабусь і ми. А зараз стільки молодих людей підтягнулося. Приємно, що притулок став місцем, де ця свідома молодь збирається», — наостанок каже Андреа.

Додому ми їхали переважно мовчки. Однак, як виявилося згодом, думали приблизно про одне й те саме: якщо успішний італійський фешн-фотограф може стати українським зоозахисником, то невже ми всі не можемо бути небайдужими в своїй рідній країні?
КОМАНДА
ДИЗАЙН:
ВАЛЕРІЯ ГОРОДЧАНІНА
ФОТОЗЙОМКА:
IНТЕРВ'Ю:
ТЕТЯНА КАПУСТИНСЬКА
E-mail дайджест від PLATFOR.MA!
Пишемо листи, які хочеться витягати зі спаму, навіть якщо вони туди випадково потрапили. Регулярно розповідаємо історії зі сфери креативу та соціально важливих тем, аби вам було, чим надихатися.