Погодний канал візуалізував лісову пожежу в прямому ефірі

22 Жовтня 2018
технології

The Weather Channel за допомогою технології змішаної реальності в прямому ефірі показав, як від однієї іскри загоряється величезний ліс.

Американський телеканал The Weather Channel вже використовував технологію Immersive Mixed-Reality, щоб показати глядачам міць і наслідки шторму. Це графіка в реальному часі, яка відтворюється прямо в студії за допомогою «хромакею». Видовище досить моторошне, тому що вся студія разом із ведучим моментально опиняється в епіцентрі природного катаклізму.

Цього разу креативники розглянули одну з глобальним світових проблем – лісові пожежі. Якщо утворенню урагану ми запобігти не можемо, то причиною пожежі в 80% випадків стає людина. Для глобальної катастрофи достатньо однієї іскри.

На відео метеоролог The Weather Channel Стефані Абрамс віщає про появу лісових пожеж і особливості їхнього поширення. Серед іншого вона зазначає, що лісова пожежа як в ролику знищує по одному футбольному полю території в секунду.

Виглядало це так:

22 Жовтня 15:16
технології
Найцiкавiше на сайтi

Окуляри, щоб бачити: історія українця із США, який знімає нашу війну у VR

Американець українського походження, фотожурналіст і документаліст Джозеф Сивенький уже впродовж чотирьох років знімає історії про українських військових, поранених на Сході. На цьогорічному Docudays UA показали три його документальні фільми в форматі віртуальної реальності, чого в Україні досі не траплялося. Автор «Рани 360°» розповів Platfor.ma, що привело його до України, і як висока технологія може сповільнювати глядача, щоб зосередити його увагу на головному.

– Джозефе, розкажи, чим ти займався до проекту «Рани»? Наскільки мені відомо, це були довготермінові соціальні фотопроекти. Вони й привели тебе до України?

– У 2002-му я жив у Нью-Йорку, вчився в School of Visual Arts. Через рік після закінчення університету виграв стипендію імені Фулбрайта, приїхав до України й був тут впродовж Помаранчевої революції. Хоча проекти в Україні як документальний фотограф почав знімати навіть раніше – з 2000-го року. В той час я працював в офісі фонду «Допомоги дітям Чорнобиля» неподалік від Нью-Йорка, й вони мене відправляли сюди на зйомки. Це був документальний проект – потрібно було знімати лікарні, де вони працюють, дитячі будинки-інтернати. З тих знімків ми підготували в ООН в Нью-Йорку виставку до п’ятнадцятої річниці Чорнобильської трагедії. Згодом я повертався ще декілька разів заради власних проектів про ВІЛ-інфікованих, про тих, хто живе з туберкульозом, працював у журналі «Кореспондент».

Вже пізніше я знімав увесь Майдан і в той час уже знав, що буду створювати проект про важкопоранених майданівців. Я ним й займався, але дуже швидко розпочалася війна.

– А чому ти щораз повертався?

– Мої корені звідси, я в першому поколінні американець. Мої батьки виїхали з Франківська й зі Львова малими дітьми в часи Другої світової. Мама була зовсім маленькою – 3-4 років. Тато був старшим – йому було 13-14.

До «Ран» я вже знав, що житиму тут, хоча я багато подорожував – працював у Грузії, Центральній Азії, в Іраку й Україні. Зустрів українку, обидві наші дитини народилися у Києві. Тобто для мене Україна майже як рідна. Я себе почуваю тут, як удома. Як і в Штатах.

– Чи було в тебе вже тоді розуміння, як саме ти тут зароблятимеш на життя? Адже ти займався переважно соціальними проектами, які втілював за гранти.

– Всі ці подорожі, про які я говорив – коли їздив до Грузії, чи Іраку – весь час це відбувалося на замовлення різних медіа. Більшість часу це було для New York Times – я колись дуже багато для них працював. Знімав на найрізноманітніші теми – культури, політики, та інше.

Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)
Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)

– Як тобі вдалося вивести свій проект на такий рівень і втілити документалістику в VR?

– З 2014 року я знімав важкопоранених, і євромайданівців, і солдатів, а також наслідки цього для їхніх родин. Зробив виставку з близько 40 знімків в чотирнадцяти містах України, зокрема в Києві, Житомирі, Одесі, Вінниці…

Я також створив сайт, де опублікував фотографії та статті про цих поранених хлопців. Почав спостерігати, як люди переглядають знімки на телефонах, десктопах, і як дивляться на них на виставці. На гаджетах вони переглядають їх дуже швидко, можуть лайкнути, можуть поширити в соцмережах, але все одно це відбувається за лічені секунди. Вони також мало читають, а якщо й читають, то швидко переходять з однієї теми на іншу. Користувачі гаджетів дивляться на знімки друзів, знімки їжі, знімки важкопоранених, знімки котиків і собак. І ці важливі теми серед купи іншого контенту їх не поглинають.

А на виставці я бачив реальні сльози. Відвідувачі довго розглядали кожну фотографію, читали кожен текст. Вони проявляли емоції. З інтернетом – зовсім інша історія. Бували випадки, коли люди писали мені в мережі, мовляв, я бачив ваші фото, як я можу допомогти цій людині, чи іншій. Я давав їм контакти. Та все ж, з мого досвіду, проживання знімків у галереї відбувалося абсолютно по-інакшому.

Я міркував, яким чином можу викликати ці ж емоції і цю ж увагу іншим шляхом, за межами галереї. І в той же час я готував виставку для Музею Тараса Шевченка, що проходила в 2016. Я відчував, що люди на той момент вже втомились від цієї теми й думав собі, хто прийде на таку виставку й чому. І мені спало на думку, що всі прийдуть, якщо на ній будуть окуляри віртуальної реальності. Навіть якщо хтось прийде суто через VR – усе одно мимоволі зануриться в тему.

– Як удалося знайти фінансування?

– Я звернувся до Громадського, розповів їм про проект та ідею. Вони сказали: «Чудово, давай робити». Я розписав ідею, вони подали її на грант, ми його виграли. Донором виступили European Endowment for Democracy. Та коли ми організовували цю підсумкову виставку, гроші ще не надійшли, тож вона обійшлася без VR-окулярів.

Кошти перерахували значно пізніше. За них ми придбали всю необхідну техніку, покрили витрати на логістику й створили три окремі історії, кожна з яких дуже різниться від іншої. Я також навчався процесу зйомки у форматі 360°, адже досі ніколи цього не робив. Процес освіти теж забрав трохи часу.

Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR

Шепіт, хруст, тертя: що таке дивні повільні відео для перепочинку від світу

АвторОльга Кутишенко
10 Березня 2018

Інтенсивний потік інформації та іміджева гонка у соцмережах розсіюють нашу увагу і можуть викликати тривогу. Можливо, саме тому все більше говорять про феномен автономної сенсорної меридіональної реакції (АСМР). В Youtube мільйони переглядів набирають відео людей, які годинами на камеру шурхотять папером, повільно варять мило, їдять, шепочуть чи мнуть гумові мікрофони у вигляді вух – саме це і є АСМР, яку багато людей вважають дієвим способом розслабитись. Platfor.ma розбиралась, чому монотонні подразники стали такими популярними, і що про це думає наука.

Протягом 1983-1994 років на американському телебаченні у програмі «The Joy of Painting» художник Боб Рос вчив людей малювати картини олією. Колишній старшина ВПС США, що служив на Алясці, вирішив, що ніколи не буде більше кричати і бурхливо виражати емоції. Йому був властивий повний душевний спокій і тихий голос, укупі із своєрідною манерою коментування власних дій: на небі з’являються «маленькі щасливі хмарки», дерев на картині стає більше, бо їм потрібні друзі, а зимові кущі з’являються, бо зайцям потрібно десь грітись. Незважаючи на те, що Рос помер ще у 1995 році, канал з його відео наразі має більше мільйона підписників. І хоча головною метою Боба Роса було навчити глядачів швидко малювати картини олійними фарбами, у коментарях часто пишуть про те, що прийшли сюди заспокоїтись, відволіктись від переживань, швидше заснути або підняти самооцінку.

Із приходом Youtube з’явилась неймовірна кількість таких заспокоючих каналів. Подібні відео отримали приставку ASMR – від autonomous sensory meridian response (автономна сенсорна меридіональна реакція). Люди, які їх знімають, називаються АСМР-тистами. Так і Боб Рос ненавмисно ним став. Окрім того, існують також канали-підбірки відео, які можуть викликати ефект АСМР. Наприклад, телевізійні кулінарні або медичні програми тощо.

Як жити (майже) вічно. Пояснюємо у відео

Генетичні тести, спроби «хакнути» власне тіло та розробка нанотехнологій для продовження продуктивного віку – різні методи обіцяють якщо не вічну молодість, то хоча б життя до 120 років. Platfor.ma розбирається, як довго можна прожити за ідеальних умов і що зробити вже сьогодні, щоб протягнути подовше.

Підписуйтеся на наш YouTube, щоб дивитися ще більше відео!

Не пропускати рекламу: 12 українських роликів, які ви забули подивитися у 2017

5 Січня 2018

Перший тиждень нового року – час зазвичай дуже розслаблений. Але проблеми нікуди не ділися. Знущання над тваринами, гендерна дискримінація та жлобство – ось біди, які найбільше турбують молодих українських рекламістів. Із півтисячі робіт, знятих для фестивалю соціальної реклами Molodiya Festival у 2017-му, Platfor.ma визначила найпоказовіші теми і пропонує їх подивитись.

Дресура тварин у цирках відбувається за допомогою електроструму, побиття, штрикання списами тощо, а утримуються вони у тісних клітках, які фактично знерухомлюють живу істоту. Коли і якщо циркові утриманці доживають до «пенсійного» віку, то їх часто вбивають з міркувань фінансової доцільності. Зрештою сам факт утримання диких тварин в неволі та їх експлуатація з розважальною метою справедливо вважається явищем негуманним. Понад півсотні цивілізованих країн вже повністю відмовилися від використання диких або будь-яких тварин у цирках.

В Україні ж тільки у кількох областях заборонені пересувні цирки-шапіто, та й то закон регулярно порушується. Втім, покінчити із середньовічними розвагами можна просто: зменшити на них попит. Про це соцреклама Анастасії Тихої, Даші Урвачової та Євгенії Драч.

Домашні тварини губляться щодня, лише 10-15% з них повертаються додому, інші ж поповнюють лави безпритульних. Повернути улюбленця можна завдяки мікрочіпу з усією інформацією про нього, який безболісно вживлюється у тіло тварини.

У багатьох країнах електронна ідентифікація чотирилапих є обов’язковою, в інших ця процедура просто дуже популярна. З 2010 року в’їзд тварин без такого мікрочіпа в країни Євросоюзу заборонено. В Україні ця практика тільки починає впроваджуватися: в кінці минулого року у Львові безкоштовно прочіпували перші кілька тисяч собак. Соціальний ролик про відповідальне ставлення до домашніх улюбленців зняли young&hungry production.