Мандруйте країною під час карантину з 3600 хвилин відео від Ukraїner

23 Березня 2020
подорожі Україна

Поки усі сервіси та розваги закриваються на карантин, поки подорожі стають можливими лише віртуально, команда Ukraїner пропонує відвідати онлайн різні куточки України. На Youtube-каналі медіапроєкту представлено 3600 хвилин відео.

Збережіть собі ці посилання та не забудьте поділитися ними з іншими:

Експедиційні історії, в яких показано різноманітні ініціативи, людей та місця, що надихають та вражають з різних куточків країни.

Серія національних спільнот, що демонструє різноманітність культур на території України.

Серія відео у форматі VR, які можна дивитися в 360-окулярах або ж, крутячи навколо.

Серія Амбасадорів – відомих людей, що презентують свої рідні міста.

Повнометражний документальний фільм Ukraїner. The Movie, у якому через 6 історій з різних регіонів представлено один звичайний день країни.

36-хвилинний ролик Україна з неба, у якому знято понад 100 локацій з висоти пташиного польоту.

Однохвилинні короткі ролики про різні куточки України.

Відеоблоги, що розкривають закадрову історію експедиції Ukraїner, яка легко і весело подорожує різними регіонами.

Нагадаємо, Ukraїner — волонтерський медіапроєкт, який у дослідницьких експедиціях відкриває справжню, несподівану, цікаву та автентичну Україну. Команда ентузіастів упродовж останніх чотирьох років фіксує різноманітні важливі події, спільноти, процеси, що відбуваються у суспільстві. До роботи над проєктом залучено понад 300 волонтерів, а матеріали Ukraїner виходять уже десятьма мовами.

23 Березня 13:38
подорожі Україна
Найцiкавiше на сайтi

Карти, гроші, диваки:
Богдан Логвиненко про те, скільки коштує Ukraїner та як розповідати неймовірні історії

АвторЮрій Марченко
5 Червня 2019

Три роки тому стартував проект Ukraїner – відео, тексти та фото про унікальні місця й унікальних людей нашої держави. Тепер це слово стало ледве не терміном для позначення експедицій за цікавим контентом рідної країни. Platfor.ma розпочинає «Надлюдський фактор» – цикл інтерв’ю з людьми, які творять в Україні неймовірні речі, – з розмови з ідеологом Ukraїner Богданом Логвиненком про те, як їм все вдалося, скільки це коштувало, як правильно читається назва проекту і чому головне – це неймовірні історії.

– Розкажи кілька цифр про Ukraїner, щоб одразу всіх вразити.

– Не знаю, чи це вражає, але у першій експедиції ми проїхали 100 тис. км по Україні. І набрали 100 тис. підписників на Фейсбуці – тобто, виходить, один кілометр – один підписник. Зовсім нещодавно вийшла книга як фінал першої частини проекту. Книга стала однією з перших за кількістю продажів на цьогорічному Книжковому Арсеналі, а перший наклад наполовину розійшовся ще до її виходу з друкарні по передзамовленню. Зараз закінчуємо повнометражний фільм про скульптора Валерія, який їздив із нами в Грецію.

Але загалом для мене є здобутком кожна історія, яку ми випускаємо. Зараз їх 130, і має вийти ще 50 з тих, що ми вже зняли. Хоча коли ми їхали в першу експедицію, то планували, що з кожного регіону в нас буде всього по три сюжети. Але вже у Закарпатті ми одразу зняли аж 15 – просто не могли зупинитися. Це задало такий темп, що далі ми вже не могли показати якийсь інший регіон менше. Хоча, звісно, десь історії знайти важче, десь люди взагалі не хочуть про себе розповідати.

– Як ви шукаєте сюжети?

– Перед кожною поїздкою ми запитуємо про цікавих людей у соцмережах і перевіряємо усі ці теми. Шукаємо в регіональних ЗМІ – там часто можна знайти щось дуже смішне. Найбільше для одного регіону в нас було 400 потенційних історій – чи то Карпати, чи Галичина, не пам’ятаю. Далі ми скорочуємо все до короткого списку і врешті обираємо декілька найкращих, які будемо знімати. Це суперважко.

Зараз стартувало друге коло експедицій – ми знову поїхали в Приазов’я, де вже були. І цього разу ми навіть не шукали нічого, бо залишилося надзвичайно багато героїв з попередніх разів. Плюс команда стала настільки великою, що як тільки ми кудись збираємося, нам одразу щось радять – і цьому ми довіряємо найбільше. Бо іноді люди щиро кажуть щось в дусі «зганяйте до мого дідуся, він класний, нагодує вас».

– А вдруге до когось плануєте заїхати?

– Ми взагалі вирішили дещо змінити формат – знімати довші й глибші історії. Тепер ми проводимо з кожним героєм кілька днів, бо раніше – встигали максимум день. Найкрутіші історії перезнімаємо в новому форматі, продовжуємо їх, бо є класні ініціативи, які за ці три роки дуже розвинулися.

– Розкажи тоді про свої улюблені сюжети.

– Я можу розповісти не про улюблені, а про знакові. Наприклад, про Мішеля – це німець, який в Закарпатті вирощує буйволів. Це реально була історія, через яку про нас багато хто дізнався.

Конфуцій, дзен і комунізм: автостопер про подорож до Китаю

Мандрівник, поет та громадський діяч Олександр Ткачинський за свої 24 роки відвідав 20 країн Європи, а також дістався автостопом уздовж Чорного моря через всю Євразію до Китаю. Для Platfor.ma він розповів про людей і небезпечні ситуації, які траплялися йому під час подорожі, а також про специфічну китайську кухню.

Олександр Ткачинський © BOROVETS, 2014

Я – киянин і все своє життя, окрім часу, коли подорожував, жив у столиці. Київ – це квінтесенція всього хорошого і поганого в Україні.

За спеціальністю я соціолог, навчався на факультеті соціології і права у КПІ. Але я не пішов на магістратуру, вважаючи, що немає гіршого рішення, ніж ще два роки життя віддати університетській парті в Україні. Прийшовши на державний екзамен з наплічником, я першим з аудиторії склав іспит, захистився і одразу ж поїхав в Одесу.

Після Одеси я зрозумів, що мені потрібна велика мандрівка, і восени я подорожував Європою. До речі, в мене є прикрий досвід поїздки з людиною, якої не знаєш. Побачивши на «Студкаучі» оголошення дівчини, що шукала напарника для подорожі у Францію, я погодився. Ми посварилися на десятий день під Ліоном і повністю розділились. Жодної романтики, ми просто не зійшлися характерами та інтересами. Після цього я вирішив, що буду подорожувати один.

Коли ти їдеш автостопом сам, більшу частину дороги спілкуєшся з водіями. А якщо б вас, стоперів, було двоє, тоді не було б такої атмосфери «дорожнього тет-а-тету».

Після Європи я почав планувати подорож до Китаю. В мене була своя причина їхати саме в цю країну. Я розмовляю китайською, яку опанував ще в школі – у Гімназії східних мов. Колись я взагалі думав, що пов’яжу своє життя з Китаєм. Ще у 15 років, навчаючись у 10-му класі, я представляв Україну на Всесвітній олімпіаді з китайської. Погодьтеся, дуже неправильно знати настільки поширену мову і не користуватися нею.

Вверх: борьба, смерть и страсть в истории покорения человеком Эвереста

20 Липня 2018

Если спросить случайного прохожего, много ли названий гор он знает, то, скорее всего, будет перечислен в лучшем случае десяток. Но Эверест назовет любой. Причина лежит на поверхности, а точнее, на вершине, которая расположена выше всех других точек планеты. Покорить гору – событие. Покорить самую высокую гору планеты – достижение. А покорить самую высокую гору планеты первым – подвиг, которым будут восхищаться и современники, и потомки. Совершили его 29 мая 1953 года новозеландец Эдмунд Хиллари и шерпа Норгей Тенцинг, но история восхождений на Эверест началась задолго до этой знаменательной даты. В честь выхода передачи «Шерпа» о коренном населении Гималаев наши друзья из Discovery Channel написали для нас о том, как проходило покорение главной вершины планеты.

Когда-то на топографических картах Эверест значился под скромной отметкой «Пик XV», и эта цифра была присвоена отнюдь не волей случая. Британцы, составлявшие эти карты в начале XIX века, нумеровали вершины в порядке убывания высоты – в силу несовершенства геодезических приборов «крыша мира» показалась лишь пятнадцатой. Ошибка была исправлена только спустя полвека, а до этого самой высокой вершиной планеты считалась Дхаулагири (сейчас она на седьмом месте).

В 1852 году выяснилось, что «пятнадцатый пик» выше всех остальных на планете, а в 1856 гора была названа Эверестом в честь Джорджа Эвереста, который руководил в 1830 – 1843 годах геодезической службой Британской Индии – так тогда назывались британские владения в Юго-Восточной Азии. После тщательной проверки данных чуть позднее было объявлено, что высота горы – 29002 фута (8840 метров), хотя на самом деле приборы показали ровно 29000 футов: цифра была немного изменена, чтобы круглое число не вызывало подозрений в неточности. Позднее «рост» Эвереста постепенно менялся в большую сторону, и сегодня он официально равен 8848 метров.

Правда, и сегодня по этому поводу есть разногласия: в 1998 году американская экспедиция с помощью GPS получила результат 8850 м, в 2005 году китайская экспедиция объявила, что высота горы равна 8844 м, а в 2015 году после разрушительного землетрясения в Непале сообщалось, что Эверест уменьшился примерно на два с половиной сантиметра. Однако официальных корректировок пока не было, и «по паспорту» высота Эвереста по-прежнему составляет 8848 м.

 

Фото: depositphotos.com

От того дня, когда выяснилось, что Эверест выше всех других гор мира, до момента, когда его вершина была покорена Норгеем Тенцингом и Эдмундом Хиллари, прошло чуть больше ста лет. За это время штурмовать его пытались 13 экспедиций, в результате погибло в общей сложности 15 человек.

Первая из этих экспедиций была снаряжена в 1921 году, и причина того, что героический штурм так долго откладывался, была в первую очередь политической. Дело в том, что к Эвересту можно подобраться либо из Тибета, либо из Непала, но и та, и другая страна в конце ХIX – начале ХХ веков были закрыты для европейцев. Лишь по окончании Второй мировой войны британцам удалось убедить Далай-ламу, чтобы тот разрешил участникам экспедиции пребывание в Тибете, хотя попытки получить подобное разрешение предпринимались с 1890-х годов.

Соответственно, свое восхождение на Эверест группа под руководством Чарльза Говарда-Бьюри начала с северной, тибетской стороны. Впрочем, ее целью была в первую очередь разведка – весь район в те времена был достаточно плохо исследован, поэтому требовалось изучить склоны горы, чтобы понять, как на нее в принципе можно взобраться. Альпинисты, среди которых был и один из самых известных первопроходцев Эвереста Джордж Мэллори, провели на склонах несколько недель и смогли подняться до высоты 7000 метров, откуда была хорошо видна вершина. Несмотря на относительный успех, увеселительной прогулкой этот поход было назвать сложно: один человек умер от истощения, трое по аналогичной причине были вынуждены вернуться. Именно тогда Мэллори вынес вердикт, что Эверест вполне можно покорить, что он и попытался сделать по горячим следам.

 

Вірусний контент: Українка з Шанхаю відповідає на ваші запитання про карантин

АвторPlatfor.ma
18 Березня 2020

Коронавірус й далі шириться планетою. Але ми вирішили подивитися, як ситуація зараз виглядає там, де все почалося. Та задача це непроста, тож ми звернулися до вас за допомогою. Ось тут ми опублікували пост, де просили вас написати запитання, які ми потім передали українці з Шанхаю. А вона люб’язно на них відповіла, сидячи на карантині. Тож ось інтерв’ю, яке ми зробили разом із вами. Дякуємо за допомогу, зберігаємо спокій і читаємо, як зараз виглядає країна–джерело інфекції.

Валерія Бондар – українка, яка наразі живе в Шанхаї

– Як у самому Китаї ставляться до того, що саме їхня країна дала старт хворобі й пандемії?

– Чесно кажучи, не бачу, щоб на цьому якось загострювали увагу. Навмисне або ні, китайці наразі замислюються не над тим, хто винен, а над тим, що з цим робити. У своїй більшості, вони досить патріотично налаштоване суспільство. Волонтерський рух та благодійні пожертви набули справді масового характеру під час епідемії: у соцмережах поширювали хештег #武汉加油 (#Ухань, ми з тобою!), а більшість моїх знайомих та друзів змінили аватарки на свої фото у захисній масці. І хоча, можливо, все це здається дрібницями на фоні масштабу проблеми, але ці дрібниці формують соціальну свідомість і згуртовують населення.

На мою особисту думку, зараз не час для расизму та тикання пальцями. Вже у XXI столітті людство пройшло через свинячий грип, який розпочався у США, та африканську Еболу. Це могло трапитися в будь-якій країні світу, і передбачити, звідки надійде наступна загроза – неможливо. А от прийняти належні міри підготовки до подібних надзвичайних ситуацій – обов’язок будь-якої держави перед своїми громадянами.

– Чи пам’ятаєш ти, коли вперше почула повідомлення про коронавірус? Як змінювалося ставлення до нього в суспільстві?

– Так, я була у відрядженні до Гонконгу на початку січня, і мої місцеві колеги вже носили маски. Тобто там інформація про загрозу була з кінця грудня (саме коли перший випадок і зафіксували), хоча на материковому Китаї це все ще замовчували (власне, на початку січня заарештували перших лікарів з Ухані за «поширення неправдивих чуток про новий вірус», а в середині лютого один з цих самих лікарів помер від ускладнень, спричинених коронавірусом). Це і був, напевне, найбільший «прокол» уряду президента Сі, який згодом викликав неабияке обурення у соцмережах. Китайці називали рішення про замовчування «Чорнобилем XXI століття».

Одним із ключових факторів швидкого поширення вірусу було те, що його не зупинили до початку передноворічної міграції (китайский Новий рік – 25 січня 2020, масова міграція зазвичай починається за два тижні). Впевнена, якщо про це заговорили би ще в січні, епідемія не набула би такого масштабу. Офіційно про вірус почали повідомляти за кілька днів до нового року, і 24 січня, коли я саме вирушала у новорічну відпустку, в аеропорту Шанхая 90% відлітаючих вже були у масках.