«Короткі спідниці для повій»: головні сексисти України отримали свої антипремії

10 Грудня 2019
пороблено

В Україні пройшло вручення антипремії за сексизм «Це яйце!». За «Найбільш сексистські висловлювання» відзначили експрезидента Федерації велоспорту Олександра Башенка, уповноваженого з ґендерних питань Запорізької обласної ради Владислава Марченка, народного депутата Максима Бужанського та президента Володимира Зеленського.

Олександр Башенко відзначився у скандалі з українською велосипедисткою Ганною Соловей. Вона виграла золото Європейських ігор у Білорусі, але Федерація велосипедного спорту України привітала з перемогою не її, а голову Київської міської федерації велоспорту – Сергія Мухомора. Пізніше Ганна написала коментар, у якому зазначила, що до її перемоги пан Мухомор не причетний.

Олександру Башенку це не сподобалося, тому він нахамив їй у коментарях. «Аню, дивись, як будемо вчитися. Ти відкрила рота, тепер ти за це будеш платити», – написав він. Також Башенко написав, що Соловей «зайшла на мінне поле» і погрожував «прогнати», якщо спортсменка «буде смердіти».

Уповноважений з ґендерних питань Запорізької обласної ради Владислав Марченко у пості на своїй сторінці у Фейсбуці критикував жінок у відвертому одязі. На його думку, що більше на жінці одягу – то мудріша вона. А до жінок, які носять короткі спідниці, чоловіки мають право ставитись як до повій. «Подивіться на свій образ і розсудіть, на кого ви схожі більше – на королеву чи повію. І тоді усвідомте, яке по праву може бути до вас ставлення», – написав він, уточнивши, що до таких роздумів його спонукнули тренування у спортзалі.

Тоді Марченко видалив публікацію, а жінки запустили флешмоб #забулазапитатьумарченка,‬ у якому викладали свої фото у купальниках, білизні чи просто в одязі, який Марченко назвав би відвертим.

Народний депутат Максим Бужанський відзначився образою журналістки. Він назвав Ольгу Духніч Депутат партії «Слуга народу» назвав журналістку «тупою вівцею». Вона сказала, що депутат ностальгує за СРСР , яка працює у виданні «Новое время», «тупою вівцею». У відповідь вона сказала, що не буде зʼясовувати з ним стосунки.

Президент Володимир Зеленський отримав антипремію за дискримінаційне висловлювання під час першого офіційного візиту до Франції, де назвав кухню, «красивих людей, а особливо жінок» брендом України.

Повну трансляцію вручення антипремії «Це яйце!» можна нижче у відео:

Крім вищеназваних посадовців, номінантами в категорії «За сексистське висловлювання» стали спікер Верховної Ради Дмитро Разумков, олігарх Ігор Коломойський, нардепи Богдан Яременко, Олександр Дубінський, Антон Яценко та депутат Запорізької обласної ради Сергій Знаменський.

Антипремія створена з метою привернути увагу до проблеми стереотипного зображення жінок в українських ЗМІ та дискримінації за статевою або ґендерною ознакою українськими публічними особами.

Антипремія «Це Яйце!» – некомерційна ініціатива, яка започаткована громадськими організаціями «Жінки в медіа», «Інститут масової інформації», «Zmina.Центр прав людини», «Детектор медіа», «Українська Гельсінська спілка з прав людини», Кампанією проти сексизму в медіа та політиці «Повага».

10 Грудня 15:24
пороблено
Найцiкавiше на сайтi

«Права жінок – це неподобство. Є просто права людини, і крапка»: чоловіки про гендерну рівність

АвторPlatfor.ma
27 Листопада 2018

22 листопада в Києві вперше пройшла подія формату Barbershop Talks в межах всесвітнього руху HeForShe від ООН Жінки. Саме в барбершопі, традиційно маскулінному місці, чоловіки говорили про гендерні стереотипи, моделі поведінки, розширення прав і можливостей жінок. Модерував подію головний редактор The Village Україна Андрій Баштовий. Platfor.ma публікує найцікавіші думки спікерів.

Андрій Клен, співзасновник стартапу Petcube

Я не фемініст, я тільки вчуся. Я ще не знаю, як складу фінальний іспит і як він виглядає насправді, але для себе я вирішив, що хочу бути феміністом, коли виросту. Я думаю, що все набагато складніше, ніж здається на перший погляд, і ми повинні вивчати цю тему набагато глибше. Це не кухонна розмова, це не притримати для когось двері, це не прочитати книгу Забужко – це набагато фундаментальніше.

За останні кілька років я дуже багато часу провів у Каліфорнії. Ви всі, напевно, знаєте, що там почався рух #MeToo і багато інших речей. Ти знаходишся в цій культурі, дихаєш цим повітрям і раптом починаєш почувати себе трохи прогресивніше. Хоча насправді це все досить поверхово, просто частина популярної культури. Надягти рожеву шапку і вийти на протест, пожартувати в Твіттері про Трампа – це все прикольно, але розбивається при першому контакті з реальністю, наприклад, коли виникає конфліктна ситуація на роботі, коли ти повертаєшся на батьківщину, в іншу культуру і стикаєшся з реальними проблемами, все починає працювати по-іншому.

Сан-Франциско і Київ – не тільки в різних часових поясах, вони в різному часі. Коли ти їдеш додому, то сідаєш не на літак, а в машину часу. Ти виходиш в Борисполі – і мінус 20 років. Молодшим ти не стаєш, просто те середовище, в яке ти повертаєшся, живе в минулому. До цього складно адаптуватися.


Найглибший інсайт, який мене навідує у зв’язку з темою, такий: мене завжди страшно бісило і я завжди не розумів, чому в країні, де більшість людей – давайте подивимося правді в очі – були вирощені мамами та бабусями, чому в цих людей такі печерні уявлення про гендер? Частково відповідь криється в питанні, і це, можливо, є частиною проблеми. У чоловіків, які ростуть у цих сім’ях, можливо, не переключається налашатування протесту проти батьків і вони проносять цей спротив своїм вихователям до кінця днів. Хтось дуже довго не звільняється від такого стану розуму.

Два моїх найкращих друга – це мої подруги. Мені здається, те, що я свідомо чи несвідомо оточив себе жінками, дозволило мені стати частиною якогось відкритого діалогу. Думаю, багатьом чоловікам не вистачає банально рівного спілкування з жінками, щоб сформувати якусь картинку світу.

Сприйняття нашого світу і стосунки статей багато в чому закладає школа. Мені здається, що це жесть, тому що я відмотую плівку назад, згадую якісь базові й банальні речі: урок праці в школі – хлопці пішли в майстерню по дереву, дівчатка пішли варити борщ. Тоді мені здавалося це звичним, ніхто навіть не цікавився, чому так. У нас не було поля, щоб навіть поставити це питання, щоб обговорити це. Ні в кого не виникало сумніву, що це правильно.

І насправді, школою історія не обмежується. Мені пощастило навчатися в так званому «інституті наречених» – це відомий Інститут журналістики ім. Тараса Шевченка, куди батьки свідомо направляли своїх чад для того, щоб вони отримали «кірочку» і вийшли заміж за дипломата. Це дико чути, але серед людей, з якими я спілкувався, у багатьох була саме така мета, і це мене вже тоді засмучувало. На той час я прочитав пару книжок і познайомився з парою людей для того, щоб розуміти, що це неправильно.

Мені пощастило в роботі, тому що мої партнери – адекватні хлопці. У нас в компанії співвідношення чоловіків до жінок – 60/40. Це досить високий показник, і, можливо, навіть безпрецедентний для індустрії. У нас в компанії ніхто й ніколи не буде отримувати більше або менше грошей у залежності від статі – це в нас якось було в ДНК зашито, і до цього не виникало ніяких питань. І навіть коли ми формуємо наші команди – хтось займається розробкою, хтось займається дизайном, хтось займається маркетингом – ми завжди намагаємося балансувати їх таким чином, щоб у них були чоловіки і жінки.

Це не просто для красного слівця, це не якась історія, яка повинна когось надихнути. Навіть з точки зору прагматичного розрахунку є дослідження, які прямо і категорично кажуть, що компанії, де більше третини складу керівних посад займають жінки, заробляють більше грошей. Це реальне дослідження Вашингтонського університету. Насправді, мені для цього не потрібна статистика, тому що я бачу на конкретних прикладах, як бачення світу і з того, і з іншого боку дискусії допомагає прийняти більш ефективні рішення, які просто працюють краще і приносять більше грошей.

Хтось може подумати, що це показуха і хлопці працюють на імідж роботодавця, хоча насправді це реальні механізми, які дозволяють бізнесу бути більш успішним. Я сподіваюся, що інші компанії скоро теж це зрозуміють і не будуть вставляти собі палиці в колеса.

Тарас Тополя, фронтмен гурту «Антитіла»

Я народився і виріс у Києві, на Подолі, вчився в 48-й гімназії. В нас була дуже розвинута діяльність самоврядування – права дітей, право на самовираження чи творчість. Нам завжди казали, що різниці за гендером не має бути, крім, звичайно, відмінностей, які закладені природою. Іноді доходило до абсурду – мого друга, наприклад, одного разу побила на перерві дівчина. Їх удвох водили до директора і нікому там поблажки не було, мало того, ніхто не зважав на те, що «як це, хлопця побила дівчина?». Нічого страшного, буває.

Потім після школи я весь такий ліберальний і заряджений відчуттям рівноправ’я, свободи духу, віросповідання та творчості потрапляю до університету внутрішніх справ. Це режимний заклад, де ми ходили стройовим кроком, я носив форму, мені навіть довелося відрізати своє довге волосся і якось змиритися з тим, що чотири роки я маю дотримуватися правил.

Але що цікаво, у цьому закладі відмінностей між хлопцями і дівчатами майже не було – дівчата і хлопці ходили в формі, ми жили через поверх, бігали один до одного, парки прибирали разом, на господарські роботи ходили разом, екзамени складали разом. У якийсь момент мені навіть здалося, що це якесь жорстоке ставлення до дівчат. Я себе піймав на думці, що є певна межа у вимогах до фізичних і психологічних навантажень для жінок, які потрібно узгоджувати у спільних колективах.

Одразу після закінчення університету внутрішніх справ я пішов у музичну сферу, тому що ніколи не припиняв цим займатись. У музиці та шоу-бізнесі я не зустрічався особисто з гендерною дискримінацією на сцені, тому що артисти абсолютно вільно себе почувають, немає якихось обмежень за статтю. У нас в колективі, де п’ятеро чоловіків, з нами працюють дві дівчини – наш піар-менеджер Олена Гармуш, і дівчина, яка займається SMM. Тож, у нашому колективі десь 30% жінок і ми їх дуже любимо, прислухаємося до їхньої точки зору, рекомендацій, вказівок. Абсолютно ніколи питання статі не постає в нашій співпраці.

Продюсерів-жінок я не знаю. Знаю декілька жінок, які очолюють піар-агентства й продакшени по зйомках кліпів. На жаль, не знаю жодної жінки, яка або очолювала б або була якось дотична до аудіопродакшену. В музичні студії ти приходиш до чоловіків у 99% випадків.

Якщо говорити про домашню сферу, то ми з моєю дружиною Оленою разом виховуємо двох синів – поки що бог не сбалансував нас у родині дітьми гендерно. Моя дружина займається тим самим, що й я: їздить на гастролі, ходить на інтерв’ю, на програми, знімає відеокліпи, робить продакшн. І тут безапіляційно – якщо я вдома, то всі хатні справи на мені. Аромат дитячих підгузків я знаю, розбираюся у миючих засобах, у відмінностях між туалетним папером для дитини та спеціальними вологими серветками. Такі речі, які стереотипно вважаються жіночою справою, я спокійно роблю сам, якщо Олена їде на гастролі на кілька днів. Власне так само, коли мене немає, «чоловічі» функції вона бере на себе.

Ще важливий нюанс, важливий стереотип, який ми намагаємося ламати у себе вдома – кухня є місцем для жінки. Кухня і стіл – це не вівтар жінки, це місце для комунікації. Ми сідаємо і спілкуємося про наші плани, обговорюємо речі, які турбують нас, не тримаємо в собі негатив і незадоволення. Цей момент комунікації підтримує в нас розуміння того, що і я, і вона відповідальні за виховання дітей, що ми маємо свій особистий простір.

Антон Дробович, кандидат філософських наук, експерт з питань освіти і культури Інституту суспільно-економічних досліджень

Я працював радником і прес-секретарем жінки-міністра Лілії Гриневич – це дуже цікавий досвід. Скажу, що в Міністерстві освіти, хоча всі заступники чоловіки, все-таки жінки «рвуть». Це переважно жіноче міністерство, не тільки тому, що міністр жінка, але й дуже багато співробітниць жінки, як і в уряді. У нас в країні 24 члени уряду, з них чотири жінки – пані Супрун і пані Маркарова, Лілія Гриневич та Іванна Климпуш-Цинцадзе.

Мене у всій цій конфігурації часто дивувало, що так мало жінок. Найкращий світовий досвід говорить, що їх має бути більше. Тут можна вдатися в глибокі дискусії, чи потрібні гендерні квоти. Це складне питання, адже багато чоловіків і жінок, які займаються питанням гендеру, кажуть, що квоти – це така ж сама дискримінація. Це наче поблажка. Інше питання, що для нашого постпатріархального суспільства – це єдине просте рішення для швидкого збільшення кількості жінок у державному апараті, в депутатському корпусі. Але тут є великі проблеми, адже у якийсь момент загальні права людини входять в суперечність із правами жінок. І я думаю, що це не даремно, тому що взагалі «права жінок» – це неподобство. Ви часто чуєте про «права чоловіків»? Є просто права людини – і крапка. Саме формулювання «права жінок» – це певна цивілізаційна поблажка. Всі люди рівні, всі люди вільні, і це нормальна постановка питання.

Проблема присутності жінки в політиці, репрезентації та рівності є родовою травмою самого поняття «політика». Як поняття, практика та культурне явище вона виникає в Давній Греції, де був абсолютно патріархальний лад. Тобто Арістотель, Платон, Перікл, які вигадали політику як систему взаємовідносин між людьми, вигадували її як систему взаємовідносин між чоловіками. Тому для політики маскулінність – це родова травма. Тож наша цивілізація так сформувалась, що політика – це суто чоловіча справа. Це історичний дефект, з яким треба працювати. При цьому мова йде про європейський контекст – на Сході інша історія та теж є свої нюанси. Все, що ми маємо в політиці у світі та в Україні, оцей маскулінний тренд – це результат родової травми політики.

Часто на політичні наради збираються серйозні люди, щоб поговорити про гендерну освіту, гендерну проблематику. Навіть дуже часто піднімають такі засідання на рівень Кабінету міністрів. Якщо ви подивитесь, хто є драйверами цих тем, то побачите, що це жінки. Є міжпарламентське, міжфракційне об’єднання «Рівні можливості» – це Альона Бабак, Світлана Войцеховська, Марія Іонова, Олена Кондратюк. Це дуже конструктивний рух – вони піднімають важливі теми, змушують обговорювати нормативні акти міжнародного рівня, які забезпечать рівність людей в Україні незалежно від статі. Але всі вони – жінки. В Кабінеті міністрів, коли справа стосується якихось гендерних тем, міністри-чоловіки традиційно говорять: «Ну що, Іванну требу просувать» або «А що там каже Лілія Гриневич?». Українська політика не має чоловіка-лобіста рівності.

Я би хотів побачити, щоб Кубів боровся за гендерну рівність. Я впевнений, що якщо б Аваков поборовся за це, то вийшло б набагато ефективніше, ніж у міжпарламентського об’єднання, де всі жінки. Вони молодці, вони роблять велику роботу, вони закидають цей діалог. Але не вистачає чоловічого обличчя в цьому лобіюванні. Навіть наші смішки говорять, про застереотипізоване мислення.

Якби Степан Полторак встав і сказав: «А чого ви смієтесь? Я за права людей! Хтось у залі проти прав людей?». Ось, наприклад, Міністерство оборони нещодавно призначило першу жінку-генерала – фактично це крок проти гендерної нерівності у військових чинах. Якби людина так поставила питання, то я впевнений, що така рішуча дія дала б великі політичні дивіденди.

Для чоловіків це зручна позиція – це жіноче питання, хай займаються вони. Таке враження, що це не дуже серйозна тема: освіта, культурка… А з іншого боку – оборона, Нафтогаз, Укрспирт! Я впевнений, що якщо ми креативно задамо тренд і популяризуємо образ чоловіка-борця за права людини, все зміниться.

Якщо політики працюють з очікуваннями, то є першочергові завдання – вирівняти торговий баланс, захистити країну, а є такі, які традиційно сприймаються як «софт» – наприклад, змінити очікування рольових моделей на ринку праці, і це якась далека справа. Відповідно всерйоз цим не займаються на політичному рівні, цього не чекає електорат, великих дивідендів за це не буде. І тому це наша з вами робота зараз сказати: «Будуть вам дивіденди, є запит у суспільстві, міняйте. Хочемо і вимагаємо!». І зміна оцих правил нежіночих професій – це наслідок того, що суспільство дозріло і вимагає, з’являється той, кому це потрібно. Змінити це може наша чітка артикульована позиція, що ми хочемо змін, це питання рівності, це питання прав людини. Велике значення тут має культура і освіта: якщо в школах будуть розказувати, якщо будуть круті образи жінок-барабанниць, відбійниць, жінки-войовниці, то це буде природним чином змінювати ситуацію.

Я ще раз наполягаю на тому, що, якщо ми будемо постійно переводити розмову в оцю площину прав людини – це спрацює. Степан Тимофійович, Петро Олексійович і всі ті, хто традиційно асоціюються з патріархальними моделями, хто наслідує модель якогось Зевса-олімпійця, вони мають казати: «А тепер ми говоримо про права людини. Це дуже серйозно». І говорячи про права людини, ми апріорі повинні говорити про рівність статей. Ти вводиш нові танки – поряд із серйозною темою рівності, ти вводиш розмінування Донбасу – поряд із серйозною темою рівності, ти підписуєш нову версію Будапештського меморандуму – поряд із серйозною темою рівності. Як тільки ми так зробимо – еволюційно всі почнуть розуміти, що так і потрібно. Декілька людей мають взяти на себе цю роль і показати приклад.

Працюючи у великих жіночих колективах, в тому числі бюрократичних, я побачив, що ми приймаємо якісь конвенції, обговорюємо гендерну освіту – а потім настає 8 березня. І це дуже показова річ, бо свята – це частина національного наративу, це не дрібниця. Раптом виявляється, що в дуже прогресивному постліберальному середовищі більшість хоче отримати подарунки за гендерною ознакою. Це не плюс, не мінус, це факт.

Проблема людей, які звикли до цієї ролі, полягає в тому, що вони не були проінформовані про всі можливості. Ключова задача освіти, культури, державної і політичної системи – це показати різні можливості. Якщо людина в коконі і знає, що вона може тільки народжувати дітей і купувати туфлі, то це порушення прав людини, хоча вона навіть не знала, що її права порушили.

Насильно змусити усвідомити це не можна. Можливо, трішки збільшити ступінь доторку людей до реальності, спровокувати зустрічі з іншими моделями поведінки, щоб, наприклад, у їхнє життя вторглася суперуспішна жінка-менеджер, яка рве на клапті конкурентів.

А взагалі адекватність, законослухняність, справедливість – це все і є фемінізм.

Перевірте, чи не заразилися ви ґендерною рівністю: уривок із книги «Чоловіки про фемінізм»

АвторPlatfor.ma
29 Травня 2019

У видавництві #книголав за підтримки глобального руху солідарності за ґендерну рівність HeForShe, заснованого структурою ООН-Жінки, переклали та видали бестселер «Чоловіки про фемінізм». Автори Майкл Кауфман та Майкл Кіммел, або, як вони самі себе називають, МК², у форматі абетки розповідають про основні принципи руху за рівні права. Platfor.ma ділиться головною літерою та розділом з книжки: Ф – «Фемінізм».

Чи погоджуєтеся ви, що жінкам потрібні:
– право голосу;
– право на вищу освіту;
– право водити авто;
– банківські рахунки на своє ім’я;
– задоволення від сексу;
– право обирати будь-який фах до душі й одержувати таку саму платню, яку одержують чоловіки за таку саму роботу?

З усім погодилися?

Вам краще лягти, бо… здається, ви таки заразилися фемінізмом. Він шириться, мов епідемія. Вражає і жінок, і чоловіків. Більшість людей у Північній Америці, Європі й багатьох інших країнах світу вже заразилися. Страшна правда в тому, що сьогодні більшість із нас підтримує надання жінкам таких прав і справді вважає їх невід’ємними правами людини у демократичному суспільстві.

«Чоловіки про фемінізм». Ілюстрації – Марія Кінович, переклад – Ольга Любарська.

«Я взагалі не знав, що для фемінізму є назва»: розмова з актором феміністичного порно

Чи може бути чоловік феміністом і порно-актором водночас? Патрік Катуз — кінорежисер, культуролог, який працює з сексуальністю і гендером, і водночас є популярним порноактором, каже, що так. Як сприймає бабуся-католичка професію онука, чи треба впроваджувати порно в сексуальне виховання і чому фем-порно важливе – саме про це Platfor.ma поговорила з Патріком Катузом в межах проекту «Тойво».

– Ти походиш із футбольної родини, де жінки – більш успішні гравці, ніж чоловіки. Напевно, тобі було не складно ідентифікувати себе з феміністичним рухом?

– Спочатку я взагалі не знав, що для фемінізму є назва. У дитинстві я розумів лише те, що сторонні люди мали дивні, але, тим не менш, сталі погляди на те, що нібито повинні робити чоловіки і жінки. Я сприймав їх як невелику групу дивних людей, адже в моєму світі все було зовсім інакше. Пізніше мені довелося усвідомити, що ця група диваків складала ледь не весь світ. Також я зрозумів, що є певне слово для позначення того, що я вважав здоровим глуздом – це сталося, коли я вже був підлітком. Мені навіть не довелося ототожнювати себе з фемінізмом, я просто прийшов до висновку, що це поняття описує мої погляди.

– Як ти почав працювати в порно індустрії? Ти одразу потрапив в феміністську порно-студію чи мав досвід роботи в мейнстрім-порно?

– Я був активним у феміністських та політичних групах і проводив багато гендерних досліджень в університеті. Коли я дізнався про феміністське порно, я був просто зачарований, це дійсно сильно мене вразило. Фем-порно, з одного боку, виглядає досить радикальним політично, але, з іншого боку, не знаходиться в андеграунді, оскільки досягає широкої публіки. Для мене особисто спочатку прийшов фемінізм, а потім порно, а не навпаки. Тому я ніколи не працював в мейнстрім-порно. Я просто не бачу в цьому виклику або цілі.

– Розкажи нам про свій перший досвід порно зйомок, як це було? І як ти познайомився з Адріне, з якою співпрацюєш зараз в студії ArtHouse Vienna?

– Мій перший порнографічний досвід був з Ерікою Люст в Барселоні. Мені це дуже сподобалося, хоча було надто виснажливо. Я тоді був помічником з виробництва, й повинен був першим бути на знімальному майданчику і останнім, хто йде звідти.

Під час зйомок Art House Vienna

У Arthouse Vienna це в основному так само, тільки більш затишно. Все це почалося, коли один мій друг познайомив мене з моєю нинішньої партнеркою Адріне. Я тоді щойно покинув Барселону і повернувся до Австрії, збираючись завершити свою книгу. Мені кортіло знову стати до більш практичної роботи, а Адріне хотіла розпочати альтернативну порно-кампанію. Ми зі світу мистецтва, і в нас було багато спільних друзів. Протягом першої зустрічі ми відчули синхронність, і вирішили співпрацювати. Не було ще жодного дня, щоб я пошкодував.

– Як це – бути чоловіком, феміністом і порноактором водночас? Чи є в цьому щось особливе?

– Я завжди бачив своє місце більше за камерою, ніж перед нею. Крім того, я маю дуже сфокусований інтерес саме на тому, що виробляє наша агенція Arthouse Vienna. Але все ж таки я постійно сприймаюсь лише як актор і мене запрошують працювати в інших компаніях. Люди взагалі сприймають вас як об’єкт. Вони автоматично припускають, що ви дуже відкриті стосовно вашої сексуальності, і здебільшого вважають, що ви, ваше сексуальне життя або ваша сексуальність знаходяться в їхньому розпорядженні. Одного разу за ланчем під час конференції людина поруч зі мною запитала мене, чи я коли-небудь займався сексом втрьох. Це була перша фраза, яку вона сказала мені.

Іноді люди думають, що я – якийсь сексуальний психотерапевт, і починають ділитися своїми глибокими особистими сексуальними проблемами або комплексами, хоча вони ледве знають мене. Тоді я жартую, що якщо вони хочуть дізнатись про мене більше з цього боку, вони повинні для початку заплатити за мою випивку.

– Які стосунки у порно акторів поза зйомками? Чи є романтичне зближення за межами професії? І як це впливає на робочий процес?

– Професійні порно-перформери приходять, щоб зробити власну роботу і піти. Вони шукають любовний інтерес в іншому місці. Але ми працюємо з аматорами, отже, це зовсім інше. В серії Blackbox ми не робимо кастінг, люди, які хочуть приймати в цьому участь, можуть просто прийти одні чи привести когось з власного оточення. Там ви бачите пари або друзів, які займаються сексом. Вони знайомі один з іншим до того, і їхні відносини продовжуються потім. Це схоже на знімок однієї миті в сексуальній історії двох людей.

Для інших серій, наприклад, Blind Date, ми шукаємо людей, які ніколи не знімались в порно. Вони будуть займатись сексом, не знаючи один одного, навіть не маючи можливість побачити одне одного під час сексу, адже вони знімають пов’язки з очей лише потім. Цей бік нас цікавить трохи більше. Чи відреагував хтось з учасників на це, або то була єдина зустріч в нашому фільмі – я не знаю.

«Моє слово – моя рушниця»: Alina Pash про етно-реп, фемінізм і одяг від Дрейка

АвторПавло Левицький
20 Вересня 2018

Аліна Паш народилася у містечку Буштино. Естетика Закарпаття, поєднання унікальних русинських слів та хіп-хоп – ось складові її проекту «Alina Pash». Plafor.ma зустрілася з Аліною, щоб з’ясувати, як поєднувати етно з репом, а також повчитися русинської мови.

Звідки у дівчини із Закарпаття захоплення хіп-хопом?

– Просто цікаву музику слухала мама, коли я була маленька. Я пам’ятаю, як вона на своїх «жигулях» їздила і слухала все те, що було на MTV. Вона записувала на касети трендову музику і давала мені слухати. Можливо, це був не хіп-хоп, але я точно пам’ятаю, як ми слухали Prodigy і сусіди думали, що ми дияволів виганяємо.

– Яка твоя перша музична платівка, що вразила найбільше?

Оскільки батьки полюбляють Майкла Джексона, то це був він. Мама свого часу була хореографом, і в неї дівчата танцювали саме під Джексона. І я пам’ятаю, що мені аж штирило, так класно було. Я завжди чекала цих танців.

– Чому ти вирішила співати про село? Зазвичай усі репують про місто і яскраве життя в ньому.

– Тому що я звідти. Що ж мені, блефувати і співати про те, чого насправді немає? Я вирішила розказувати про те, де я виросла, як у мене все було і з чого все починалося. Я впевнена, що моя сільська тема давно переросла у місто, в ідеали міста. Але почати потрібно було саме звідти.

– Взагалі, сучасне закарпатське село – воно яке?

– По-перше, село селу рознь. У кожного села є свій діалект. Іноді настільки, що можемо не зрозуміти одне одного. Десь більше угорців, десь більше румунів або словаків. В цілому, на Закарпатті все дуже спокійно і все дуже цікаво.

Взагалі я б хотіла, щоб у Закарпатті життя людей було більш різноманітне. Можливо, колись на це навіть вплину. Просто там мало творчості відбувається. Недостатня кількість музичних інструментів у музичних школах, немає чим зайнятися дітям у творчих аспектах. Мені навіть зі школи додому було діставатися майже три кілометри.
Я пам’ятаю, що спасав від нудьги наш клуб із хорошою музикою. Я в той час зустрічалася з хлопцем, який всім цим рулив, тому завжди слухала багато музики: електронної, хіп-хопу, R’n’B. Усе найсвіжіше потрапляло мені до рук. Хоча мене не пускали на танці – про це і співаю.

– Якщо дуже коротко – в чому унікальність русинів? Чому вони круті?

– Та всі ми круті. Я не кажу, що русини мегаунікальні. Я кажу, що у нас є крутість, чому це забувати? У нас є своя мова. І так класно іноді заговорити по-своєму. Чому ні? Я підтримую і пам’ятаю своє коріння.

– Як твої знайомі сприйняли синтез етно та хіп-хопу? Які найбільш несподівані відгуки?

– Загалом я пам’ятаю, що перший сингл я написала ввечері вдома на свій день народження. У мене був чудовий біт. І вранці я презентувала пісню батькам. Пісня була ще жорсткішою. Те, що ви чули – це вже синтез всього. Початково був «жоский» русинський діалект. І ось ми сильно посміялися зі своїми родичами. Там були мої баточки-маточки, уся рідня. Вони ж думали, що це повний стьоб, а я їм кажу: «Нє, нє, це буде моя перша пісня». Вони, звісно, не очікували, що таке можливо. Особливо русинською. І вони питають: «А як тебе зрозуміють?» Я відповіла: «Мені не потрібно, щоб мене сильно розуміли». Наприклад, коли більшість людей слухає пісні англійською, вони теж не розуміють, про що йде мова в куплетах. Вони не розуміють прямо кожне-кожне слово. І тут така ж сама ситуація.

– Взагалі, наскільки складно вписати народну естетику в хіп-хоп?

– У русинській мові є багато скорочень, які класно звучать у хіп-хопі. І так було з першим синглом. Це мені допомогло розкритися.

Зараз, до речі, багато грають на цьому, починають теж вписувати все народне в хіп-хоп, але, мені здається, це не зовсім чесно. Не потрібно усім все підлаштовувати. Це прикладом, як бачиш, що всі носять Balenciaga, і ти теж починаєш теж носити Balenciaga.

Щодо етно і хіп-хопу, то мені дуже приємно, що я в цьому новатор, так би мовити, в «істоках» усього цього. Воно в мені є початково. Народні початки, якийсь грув до хіп-хопу… І не тільки до хіп-хопу. У майбутньому мої слухачі побачать, що там не тільки це.

Ти, до речі, носиш Balenciaga?

– No… У них є гарні речі, а є ті, які абсолютно не подобаються. І других, мабуть, більше.

А який в тебе найулюбленіший бренд одягу?

– October’s Very Own. Це одяг від Дрейка. А взагалі, to be honest, я ношу багато й українських брендів. У мене багато є друзів, які роблять речі. І я вважаю, що український виробник навіть не програє якимось там October’s Very Own, за який ти багато башляєш. Іноді за кордоном питають: «А що це за річ?», і коли я відповідаю, що це наш бренд, відчуваю гордість.