The Guardian опублікував список 100 головних книжок XXI століття

24 Вересня 2019
книги

Літературні критики The Guardian склали список 100 головних книг XXI століття. Сюди увійшли запаморочливі дебютні романи, бурхлива полеміка, історія людства та спогади про спогади. Серед тих, що виходили українською, – «Спокута» Ієна Мак’юена, «Чоловіки, що ненавидять жінок» Стіга Ларссона, «Персеполіс» Маржан Сатрапі, «Гаррі Поттер і келих вогню» Джоан Роулінг, «Капітал у XXI столітті» Тома Пікетті, «Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього» Ювала Ноя Харарі та інші.

Ось як виглядає перша двадцятка списку: 

  1. «Вовчий зал» Гіларі Ментел.
  2. «Галаад» Марілінне Робінсон.
  3. «Час second-hand (кінець червоної людини)» Світлани Алексієвич.
  4. «Не відпускай мене» Ішіґуро Кадзуо.
  5. «Аустерліц» Вінфріда Георга Зебальда.
  6. «Янтарне скло» Філіпа Пулмана.
  7. «Між світом та мною» Та-Нехісі Котс.
  8. «Осінь» Алі Сміт.
  9. «Хмарний атлас» Девіда Мітчелла.
  10. «Половина жовтого сонця» Чімаманда Нґозі Адічі.
  11. «Моя неймовірна подруга» Елени Ферранте.
  12. «Сюжет проти Америки» Філіпа Рота.
  13. «Nickel and Dimed» Барбари Еренрайх.
  14. «Fingersmith» Сари Вотерс.
  15. «Шосте вимирання: неприродна історія» Елізабет Колберт.
  16. «Поправки» Джонатана Франзена.
  17. «Дорога» Кормака Маккарті.
  18. «Доктрина шоку» Наомі Кляйн.
  19. «Загадковий нічний інцидент із собакою» Марка Геддона.
  20. «Життя за життям» Кейт Аткінсон.

Повний список шукайте за посиланням.

24 Вересня 16:05
книги
Найцiкавiше на сайтi

Єдиноріг, зірки і кораблі: якими були перші навчальні книжки для дітей

АвторАся Гарбузова
27 Серпня 2018

Що читали діти кілька століть тому? Здається, лише абетку та релігійні проповіді. Це напевне робило їх дорослими і загартованими, тож хлопці рано переходили до серйозної літератури (якщо не помирали від сухот), а дівчата – до фортепіано і шиття. Так? Не зовсім. Дитячі енциклопедії були і в XVII, і в XVIII століттях. І були вони, як не дивно, красиві та ґендерно прогресивні.

 

Перший потужний та ілюстрований підручник для дітей створив Ян Амос Коменський – педагог і філософ чеського походження. Книга називалась Orbis Sensualium Pictus («Світ чуттєвих речей у картинках» або просто «Світ у картинках») і була видана у 1658 році в Нюрнберзі.

Це перше видання, в якому ілюстрація є повноцінною та невід’ємною частиною інформаційного блоку. Воістину революційний підхід, в основі якого елементарна правда: діти люблять картинки.

Кому потрібна та Нобелівська премія: уривок з книги «Та ви жартуєте, містере Фейнман!»

АвторPlatfor.ma
19 Березня 2018

У видавництві «Наш формат» вийшов бестселер «Та ви жартуєте, містере Фейнман!» – збірка дотепних автобіографічних історій з життя відомого фізика Річарда Фейнмана. У ній Нобелівський лауреат і один із творців квантової електродинаміки грає на бонго, зламує сейфи, втрачає і знову знаходить любов до фізики та робить ще багато чого незвичайного. Platfor.ma публікує уривок про те, як Нобелівська премія знайшла вченого – навіть попри його спротив.

Мій друг Мет Сендс колись збирався написати книжку під назвою «Ще одна помилка Альфреда Нобеля».

Довгий час я стежив за тим, кому дають Нобелівську премію, але з роками навіть перестав помічати, що настав «нобелівський тиждень». Тому й уявити не міг, що мене піднімуть телефонним дзвінком о четвертій ранку:

— Професор Фейнман?

— Що таке?! Я ще сплю!

— Вам присуджено Нобелівську премію. Я подумав, вам буде приємно про це дізнатися.

— Так, але я сплю! Подзвонили б уранці, — і поклав трубку.

Дружина питає:

— Хто там?

— Кажуть, я отримав Нобелівську премію.

— Та ну тебе, Річарде, хто дзвонив? — моя розумна дружина вже звикла до розіграшів і знає, що не треба вестися, але цього разу я її підловив.

Знову телефонний дзвінок:

— Професоре Фейнман, ви чули, що…

(Незадоволеним голосом). Так.

Тоді я почав думати: як би все це припинити? Навіщо мені ця морока? Першим ділом я зняв телефонну трубку з апарата, бо дзвінки йшли один за одним. Спробував заснути, але не зміг.

Спустився в кабінет, щоб зібратися з думками: що робити? Може, відмовитися від премії? Що тоді? А раптом це неможливо? Поклав трубку на місце — і одразу задзеленчав телефон. Дзвонив журналіст із журналу «Тайм». Я сказав йому:

— Слухайте, у мене проблема: я не хочу, щоб ви про це писали. Я не знаю, що з усім цим робити. Може, є варіант не брати премію?

— Боюся, сер, що відмова від премії здійме ще більше галасу, ніж вручення. Краще лишити все як є, — сказав він.

Це і так було ясно. Ми поговорили хвилин п’ятнадцять- двадцять (і хлопець з «Тайму» не опублікував ані слова з нашої розмови).

Я подякував йому і поклав трубку. Телефон одразу задзеленчав знову: цього разу дзвонили з газети.

— Так, ви можете прийти до мене додому. Так, усе в порядку. Так. Так. Так.

Дзвонили зі шведського консульства. Вони хотіли влаштувати прийняття на мою честь у Лос-Анджелесі.

Я подумав, що раз вирішив прийняти премію, то мушу пройти ці кола пекла.

Почитание: советуем 3 книги о физике, похоронах и протестах

По некоторым данным, каждый год в мире издается более 2,2 млн книг. За всю человеческую жизнь практически невозможно прочесть хотя бы 1% из них. Еще сложнее – выбрать те, которые стоит читать. Platfor.ma предлагает три недавних нон-фикшн издания, за которые мы ручаемся: понятная физика, похоронные ритуалы и народные протесты как феномен.

Карло Ровелли

«Семь этюдов» ведущего исследователя теории квантовой гравитации Карло Ровелли в Италии так хорошо распродавались, что даже потеснили «50 оттенков серого». Уже по одному этому можно догадаться, что «Семь уроков» – это не семисотстраничный кирпич, наполненный дремучими теориями и высоколобыми терминами для избранных. Перед нами краткое и предельно простое введение в теорию физики. И если книги таких теоретиков и популяризаторов науки как Брайн Грин и Стивен Хокинг значительно упрощают понимание теории суперструн и появления черных дыр, то Ровелли идет еще дальше в сторону беспросветных гуманитариев – этот ученый пишет для тех, кто не смыслит в естественных науках почти ничего.

Юрій Іздрик: «Потреба читати – суто біологічна, і з часом вона зникає»

АвторПетро Ткачишин
16 Серпня 2018

У Львові пройшов музично-літературний фестиваль «Razomfest», на якому виступив один із найпопулярніших українських літераторів – Юрій Іздрик. На цій події Platfor.ma поговорила з ним про те, чому він вже десять років не читає художню літературу, заради чого готовий потерпіти подорожі, які ненавидить, і що відчував, коли втратив зір.

Бажання писати зазвичай виникає спонтанно. Для мене це приватна справа, а не суспільно корисна діяльність. Творчість  ̶ результат надлишкової активності мозку. Тобто це певні психоемоційні ресурси, що не працюють безпосередньо на виживання й продовження роду, натомість використовуються для гри. Хтось схильний оперувати візуальними образами, інші комбінують звуки, числа або слова. В цьому сенсі література (як і музика, математика, живопис) – передовсім гра. Гра на вербальному полі, де формуються значення, символи, образи, метафори, цитати – весь інструментарій текстотворення.

Баланс свідомого й несвідомого в кожному окремому випадку різний, проте мені здається, що власне творчість – переважно неусвідомлена, а там, де з’являється раціо, починається ремесло. Ці два компоненти присутні й в літературі. Інша справа, що частина читачів і письменників сприймають процес писання як сходження святого духа, натхнення, як прояв притаманної творцеві духовності. Як на мене, це маячня.

Я не знаю, що таке духовність. Я не знаю, що таке натхнення. Ці слова – фікція, ілюзія. Я не вважаю себе агностиком, я вірю в бога, проте людина – всього лише біохімічна машина. І хоча не все зводиться до біології, не варто списувати на божий промисел незрозумілі нам явища і процеси. Варто пам’ятати, що за проявами так званої «духовності» однаково стоять хімічні реакції.

 

Певна річ, я за повну свободу автора – інакше творчість втрачає сенс. Однак я і за свободу читача в трактуванні тексту. Адже про жоден текст неможливо сказати, що в ньому закладено якийсь конкретний зміст, чи він має якийсь однозначний сенс. Кожне нове прочитання несе за собою нову інтерпретацію, де генеруються нові смисли. З цієї перспективи і писання, і читання – це стадії однієї гри, в яку однаковою мірою заангажовані і той, хто текст конструює, і той, хто його інтерпретує.

Людям як стадним тваринам притаманно шукати собі вожака і підкорятися волі більшості. Більшість, в силу психофізичних особливостей, не здатна самостійно сформувати власну ідентичність і потребує зовнішніх чинників. Дорослішаючи, людина формує своє «я» з фрагментів власного тілесного, емоційного та інтелектуального досвіду, проте цього недостатньо. Важливим також є досвід інших людей, який приходить до нас через культуру і літературу в тому числі. Тому кожен письменник, продукуючи тексти, мимоволі може стати фактором формування чиєїсь ідентичності – згадаймо, який вплив мали на нас улюблені книжки. Іноді враження від прочитаного бувають такими інтенсивними, що здатні переформатувати психічну структуру особистості – так виникає ревна релігійність чи фанатична відданість якійсь ідеї. Проте, повторюся, не варто перебільшувати відповідальність письменника за вторгнення в чужу свідомість. Однаковою мірою це і відповідальність читача, адже він сам вирішує, що читати і як глибоко занурюватися в текст, та й висновки він робить самостійно.