Facebook запустив пошук політичної реклами. Тут видно бюджети українських кандидатів у президенти

21 Березня 2019
пороблено соцмережі

Facebook створив Бібліотеку реклами, щоб люди могли дізнатися більше про політичну рекламу й рекламодавців, які її фінансують. Зараз Бібліотека містить лише оголошення, які бачили люди у Facebook та Instagram в США, Бразилії, Великій Британії, Індії та Україні.

Достатньо ввести ключове слово (ім’я політика чи будь-яку іншу фразу) у поле пошуку – і агрегатор покаже усю рекламу у Facebook та Instagram за запитом. Можна переглянути детальну інформацію по кожній публікації: активна чи неактивна реклама зараз, кількість показів, демографічні дані тих, хто переглянули повідомлення, географію поширення та витрачену суму на рекламу. У процесі пошуку можна фільтрувати результати за країною поширення, активністю та типом рекламних повідомлень.

Рух «Чесно» вже скористався інструментом, щоб знайти найдорожчі пости української президентської кампанії. Так, рекордсменом наразі є допис від сторінки «Я за Тимошенко – фанклуб»: його прорекламували на суму від 10 000 до 50 000 доларів.

Бібліотека реклами містить оголошення про посадовців, яких обирають, кандидатів на державну посаду й оголошення, що стосуються питань державного значення.

Facebook розпочав збирати рекламу у 2018 році, а зберігатиметься вона тут протягом 7 років.

Сервіс доступний за посиланням.

А якщо ви хочете ближче познайомитись з українськими кандидатами у президенти, зробити це можна в проекті Поліtinder.

21 Березня 18:55
пороблено соцмережі
Найцiкавiше на сайтi

Золотий фонд Фейсбуччини: Іван Примаченко про найважливіший соціальний експеримент

3 Березня 2019

В рубриці «Золотий фонд Фейсбуччини» Platfor.ma збирає розумні дописи розумних людей, які хочеться зберегти для нащадків. Перший – від засновника онлайн-курсів Prometheus Івана Примаченка, який зараз навчається в Стенфордському університеті та пише про результати найважливішого соціального експерименту для тих, хто хоче змінити світ.

Якщо б я мав обрати одну найважливішу ідею зі Стенфорду, якою хотів би поділитися з усіма, то обрав би Кембридж-Сомервільський експеримент. Я переконаний, що про цей експеримент зобов’язаний дізнатися кожен громадський активіст, державний службовець, освітянин і просто будь-яка людина, яка прагне змінити світ на краще. Чому? Давайте розбиратися.

Кембридж-Сомервільський проект 1939 року був одним з перших масштабних соціальних експериментів, що базувався на принципах рандомізованого контрольованого дослідження – золотого стандарту проведення наукових експериментів. Ціль експерименту полягала в тому, щоб перевірити ефективність новітньої програми попередження злочинності серед неповнолітніх.

Вчені обрали 500 хлопчиків з бідних родин з неблагополучного району Массачусетсу і випадковим чином поділили їх на дві групи. Діти з експериментальної групи стали учасниками інтенсивної соціальної програми попередження злочинності: хлопчиків часто відвідували соціальні робітники, їм надавалося безкоштовне менторство, індивідуальне репетиторство, медична і психіатрична допомога, участь в літніх таборах, а їх батькам пропонувалися консультації психолога. Як сказав про це один зі Стенфордських професорів, програма була вологою мрією соціального активіста. Друга ж група дітей – контрольна, просто продовжила жити своїм звичним життям і використовувалися вченими лише для того, щоб результати першої групи було з чим порівняти.

Через п’ять років після початку програми вона не була подовжена, що залишило багато запитань. Було очевидно, що такий комплекс надзвичайно потужних заходів мав позитивно вплинути на учасників програми. Але наскільки значним і довгостроковим був ефект? І наскільки економічно обґрунтованим було існування програми? Через 30 років після завершення експерименту випускниця Стенфорду Джоан МакКорд провела титанічну роботу і зуміла зв’язатися з абсолютною більшістю учасників програми. Вона ретельно зібрала суб’єктивні і об’єктивні оцінки ефективності програми, а потім проаналізувала їх.

Коли дослідниця почала розпитувати тепер вже дорослих учасників експерименту про їх власну оцінку ефективності програми, то їх відгуки були приголомшливо позитивними. Дві третини чоловіків заявили, що проект допоміг їм. Багато хто з учасників тепло згадував своїх менторів і хотів зв’язатися з ними. Опитані говорили, що «програма допомогла мені обрати вірну дорогу в житті», «відвернула від життя злочинця» та вважали, що без участі в експерименті «напевно, опинилися б в тюрмі».

«In M we trust»: як світ підсів на смартфони і що це змінило в медіа, продажах і політиці

АвторЕліна Багмет
6 Червня 2018

Засновник та керівник цифрової агенції Postmen Ярослав Ведмідь розповів на Lviv Media Forum про «три M» – три історії мобільності сучасного світу: mCommerce, mElections і mMedia. Platfor.ma записала основні думки експерта у сфері комунікацій.

Як тільки смартфон опиняється у мене в руках, починаються дива. В найгірших випадках це може дійти до покупки квитків невідомо в які країни, а як мінімум – закінчиться підпискою на якийсь новий додаток. Таким чином я бачу, що із контентом і його споживанням щось сталося.

Якщо ми подивимось, як змінювались за останні десятиліття  тривалість і кількість контенту, ми побачимо, що ще років 50 тому він був «довгим», а його кількість була невеликою. Люди ходили в кіно, дивилися довгі передачі і дебати. Але з часом кількість контенту почала збільшуватися, а його тривалість почала зменшуватися. Зараз замість довгих фільмів ми всі дивимося серіали, які виходять пачками, а сам темп життя ніби оновлюється щогодини. Наприклад, якщо школярі не побачать на перерві нічого нового у Snapchat, Instagram або Vine, то вирішать, що у світі щось пішло не так. Вони очікують, що контент генерується ледь не в реальному часі.

Раніше компаніям, щоб отримати зворотній зв’язок, потрібно було зібрати фокус-групу, сісти за скло і подивитися, як цільова аудиторія взаємодіє з тим, що їй показують. З появою онлайн-платформ дослідження змінилися. Прямо в теперішньому часі Google і соцмережі розказують нам набагато більшу історію. Через інтернет ми буквально можемо бачити, як люди використовують наші продукти, спостерігати, як вони з ними взаємодіють, зберігати їхні дії і випробовувати в онлайн-режимі багато різних гіпотез та ідей. Але навіть Facebook не розкаже нам стільки, скільки розповість смартфон.

Чим же відрізняється інформація зі смартфонів від усього, що нам дають інші пристрої? Тим, що він – це і є ми. Він знає, де ми знаходимося, він знає наші паролі й наші контакти через додатки, якими ми користуємося, він може показати наш настрій, нашу щоденну активність, і ще масу всього іншого, для чого можна розробляти спеціальні додатки.  

Я торкнуся трьох основних М, тобто мобільних історій, які змінилися завдяки появі смартфонів і розвитку технологій. Це – сучасні медіа, комерція і голосування.

 

Окуляри, щоб бачити: історія українця із США, який знімає нашу війну у VR

Американець українського походження, фотожурналіст і документаліст Джозеф Сивенький уже впродовж чотирьох років знімає історії про українських військових, поранених на Сході. На цьогорічному Docudays UA показали три його документальні фільми в форматі віртуальної реальності, чого в Україні досі не траплялося. Автор «Рани 360°» розповів Platfor.ma, що привело його до України, і як висока технологія може сповільнювати глядача, щоб зосередити його увагу на головному.

– Джозефе, розкажи, чим ти займався до проекту «Рани»? Наскільки мені відомо, це були довготермінові соціальні фотопроекти. Вони й привели тебе до України?

– У 2002-му я жив у Нью-Йорку, вчився в School of Visual Arts. Через рік після закінчення університету виграв стипендію імені Фулбрайта, приїхав до України й був тут впродовж Помаранчевої революції. Хоча проекти в Україні як документальний фотограф почав знімати навіть раніше – з 2000-го року. В той час я працював в офісі фонду «Допомоги дітям Чорнобиля» неподалік від Нью-Йорка, й вони мене відправляли сюди на зйомки. Це був документальний проект – потрібно було знімати лікарні, де вони працюють, дитячі будинки-інтернати. З тих знімків ми підготували в ООН в Нью-Йорку виставку до п’ятнадцятої річниці Чорнобильської трагедії. Згодом я повертався ще декілька разів заради власних проектів про ВІЛ-інфікованих, про тих, хто живе з туберкульозом, працював у журналі «Кореспондент».

Вже пізніше я знімав увесь Майдан і в той час уже знав, що буду створювати проект про важкопоранених майданівців. Я ним й займався, але дуже швидко розпочалася війна.

– А чому ти щораз повертався?

– Мої корені звідси, я в першому поколінні американець. Мої батьки виїхали з Франківська й зі Львова малими дітьми в часи Другої світової. Мама була зовсім маленькою – 3-4 років. Тато був старшим – йому було 13-14.

До «Ран» я вже знав, що житиму тут, хоча я багато подорожував – працював у Грузії, Центральній Азії, в Іраку й Україні. Зустрів українку, обидві наші дитини народилися у Києві. Тобто для мене Україна майже як рідна. Я себе почуваю тут, як удома. Як і в Штатах.

– Чи було в тебе вже тоді розуміння, як саме ти тут зароблятимеш на життя? Адже ти займався переважно соціальними проектами, які втілював за гранти.

– Всі ці подорожі, про які я говорив – коли їздив до Грузії, чи Іраку – весь час це відбувалося на замовлення різних медіа. Більшість часу це було для New York Times – я колись дуже багато для них працював. Знімав на найрізноманітніші теми – культури, політики, та інше.

Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)
Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)

– Як тобі вдалося вивести свій проект на такий рівень і втілити документалістику в VR?

– З 2014 року я знімав важкопоранених, і євромайданівців, і солдатів, а також наслідки цього для їхніх родин. Зробив виставку з близько 40 знімків в чотирнадцяти містах України, зокрема в Києві, Житомирі, Одесі, Вінниці…

Я також створив сайт, де опублікував фотографії та статті про цих поранених хлопців. Почав спостерігати, як люди переглядають знімки на телефонах, десктопах, і як дивляться на них на виставці. На гаджетах вони переглядають їх дуже швидко, можуть лайкнути, можуть поширити в соцмережах, але все одно це відбувається за лічені секунди. Вони також мало читають, а якщо й читають, то швидко переходять з однієї теми на іншу. Користувачі гаджетів дивляться на знімки друзів, знімки їжі, знімки важкопоранених, знімки котиків і собак. І ці важливі теми серед купи іншого контенту їх не поглинають.

А на виставці я бачив реальні сльози. Відвідувачі довго розглядали кожну фотографію, читали кожен текст. Вони проявляли емоції. З інтернетом – зовсім інша історія. Бували випадки, коли люди писали мені в мережі, мовляв, я бачив ваші фото, як я можу допомогти цій людині, чи іншій. Я давав їм контакти. Та все ж, з мого досвіду, проживання знімків у галереї відбувалося абсолютно по-інакшому.

Я міркував, яким чином можу викликати ці ж емоції і цю ж увагу іншим шляхом, за межами галереї. І в той же час я готував виставку для Музею Тараса Шевченка, що проходила в 2016. Я відчував, що люди на той момент вже втомились від цієї теми й думав собі, хто прийде на таку виставку й чому. І мені спало на думку, що всі прийдуть, якщо на ній будуть окуляри віртуальної реальності. Навіть якщо хтось прийде суто через VR – усе одно мимоволі зануриться в тему.

– Як удалося знайти фінансування?

– Я звернувся до Громадського, розповів їм про проект та ідею. Вони сказали: «Чудово, давай робити». Я розписав ідею, вони подали її на грант, ми його виграли. Донором виступили European Endowment for Democracy. Та коли ми організовували цю підсумкову виставку, гроші ще не надійшли, тож вона обійшлася без VR-окулярів.

Кошти перерахували значно пізніше. За них ми придбали всю необхідну техніку, покрили витрати на логістику й створили три окремі історії, кожна з яких дуже різниться від іншої. Я також навчався процесу зйомки у форматі 360°, адже досі ніколи цього не робив. Процес освіти теж забрав трохи часу.

Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR

«Станьте поліглотом. Не пошкодуєте»: відомий лінгвіст про те, як мови покращують життя

АвторPlatfor.ma
13 Листопада 2018

Platfor.ma публікує переклад статті «Вивчення іншої мови повинно бути обов’язковим у кожній школі», яка вийшла в журналі Aeon. У ній американський лінгвіст Деніел Еверетт, відомий дослідженням мови пірахан та конфліктом з Ноамом Хомськи з приводу самої природи мовлення, переконує Америку (а з нею і весь світ), що знати одну мову недостатньо. Матеріал підготовлено разом з бюро перекладів «Профпереклад».

У 1960-х роках у наших державних школах у Каліфорнії на прикордонній території з Мексикою, починаючи з шостого класу, вивчення іспанської мови було вимогою. Я не міг дочекатися, щоб перейти до шостого класу й  розпочати вивчення іспанської мови. 50 відсотків учнів нашої школи були мексиканські американці, і я дуже хотів зрозуміти їх, коли вони під час розмови вільно переходили з англійської на іспанську мову (або, як вони це називають, «мексиканську») і навпаки. Коли я почав її вивчати, мої друзі запитали, чи говорив я іспанською вдома. Ні, тільки в школі. Мені запропонували приєднатися до мексиканської рок-н-рол групи, розташованої в Тіхуані, і ми виступали на мексиканських танцювальних заходах та на мексиканському телебаченні, де я співав провідну партію пісні La Bamba й інших пісень. Моя тітка казала, що я був схожий на брата-бастарда серед інших членів групи. Я любив це. У мене було дві особистості – Дан-американець і Даніель-чикано (або, як мої друзі сказали б мені – «Ви почесний мексиканець, cabrón!»).

Вивчення іспанської мови змінило моє життя. Завдяки цьому я дізнався більше про англійську мову, мені вдалося знайти друзів, зв’язки й домогтися поваги. Це те, чого у мене б не було в іншому випадку.  Як і вивчення португальської мови чи мови пірахан, а також наявність поверхових знань інших амазонських мов продовжували змінювати мене протягом усього мого життя.

Вивчення іншої мови може стати в пригоді кожному учню принаймні трьома способами: прагматично, неврологічно та культурно.

Зараз, провівши більшу частину свого дорослого життя у вищих навчальних закладах, вивчаючи мови, культури й процес мислення, я все більше переконувався, ніж коли-небудь, що ніщо не навчає нас про світ і про те, як мислити більш ефективно, ніж вивчення нових мов. Ось чому я виступаю за вільне володіння іноземними мовами. Але для того, щоб це сталося, вивчення мов має знову стати вимогою як початкової, так і середньої освіти в Сполучених Штатах. Вивчення іншої мови може стати в пригоді кожному учню принаймні трьома способами: прагматично, неврологічно та культурно.

Прагматично, розглянемо переваги вивчення мови для бізнесмена, який працює разом із тими, хто говорить іншими мовами. Хоча використання англійської як загальноприйнятої мови може стати спокусою в нових бізнес-ситуаціях, вклад у вивчення мови ваших колег і клієнтів говорить їм: «Я поважаю вас». Це може перетворити колег і клієнтів на друзів. Подумайте про це – ви цінуєте зусилля того, хто навчився говорити вашою мовою. Їхнє спілкування вашою рідною мовою допомагає вам краще ставитися до них, бачити їх як менш «інших». Насправді, деякі люди відчувають загрозу, коли лише чують іноземну мову. Мови мають силу. Чому б не скористатися цією силою замість того, щоб боятися її?