Дубай хоче друкувати 25% будівель на 3D-принтері

30 Серпня 2018
технології

Влада Дубаю хоче, щоб до 2025 року 25% кожного нового будинку були зведені за допомогою 3D-друку. На її думку, цей крок скоротить витрати на будівництво на 90%, а людську працю – на 70%.

У ОАЕ є серйозна проблема з експлуатацією мігрантів у своїй будівельній галузі, що межує з порушенням прав людини. Тому ідея використовувати технології 3D-друку для заміни людської праці – революційна.

За словами представників Dubai Future Foundation, вони почнуть працювати над своєю стратегією з 2019 року і будуть поступово збільшувати обсяги з 2% до 25%. Сили будуть спрямовані на друк освітлювальних приладів, фундаментів, будівельних з’єднань, парків, державних будівель і пересувних будинків.

Однак технології 3D-друку зараз знаходяться скоріш на експериментальній стадії – невідомо, як вони будуть працювати в масовому виробництві, тим більше великогабаритних об’єктів. Можливо, саме тому Дубай і його Future Foundation не націлені на повністю 3D-друковані будівлі.

30 Серпня 18:58
технології
Найцiкавiше на сайтi

Точка зрения: как незрячие люди воспринимают искусство

АвторЮлия Бирзул
16 Квітня 2018

У театра «Мизантроп» есть спектакль «Слепота» по роману нобелевского лауреата Жозе Сарамаго. Вся постановка проходит в темноте – и это впечатляюще. В честь этого Platfor.ma решила поговорить с незрячим человеком о том, как такие люди вообще воспринимают искусство и почему любое произведение можно понять, даже не видя его. У Виктории Шевчук врожденная катаракта. Десять лет назад у нее произошло серьезное ухудшение – и сейчас она практически не видит. При этом Виктория получила диплом учителя, играет в театре, занимается экстримом и работает в музее, где незрячим может почувствовать себя каждый. Вот наш разговор.

Виктория Шевчук

– Где в Украине незрячим или слабовидящим можно обращаться к искусству?

– В принципе, везде. Правда, каких-то особенных приспособлений и преимуществ для незрячих людей почти нигде нет. Разве что организаторы того или иного мероприятия сами проявляют инициативу и предлагают более удачные места или что-то в этом роде. Например, однажды в Одесском оперном театре мы купили места на балкон, но нас обрадовали и пересадили во второй ряд.

– Что бы вы хотели изменить в Украине, чтобы лучше наслаждаться искусством?

Есть такая хорошая вещь – тифлокомментарии. Благодаря им можно практически все понимать про внешность актеров, про декорации и костюмы. Но у нас, насколько я знаю, они есть только в одном месте во Львове.

Хотя, в любом случае, сам театр ничем не заменишь, даже хорошей радиопостановкой. В театре есть свой особый аромат – эти кресла, эти люди, этот маленький сквознячок, который идет со сцены. Шум открытия занавеса, шаги актеров, которые готовятся к началу спектакля.

– А какой у вас самый запоминающийся опыт взаимодействия с искусством?

– Как зрителю мне очень понравилась постановка «Божьи твари» Житомирского театра. Но, разумеется, особый опыт и эмоции связаны у меня с постановками, в которых участвовала я сама. К примеру, я сыграла Джульетту, о которой мечтают все актрисы. А в этом году мы делали спектакль по поэзии Лины Костенко.

– Вы сами играете в театре? Расскажите об этом.

– Это, конечно, очень необычные ощущения. В нашем коллективе есть и зрячие, и незрячие, и слабовидящие ребята, мы все время активно что-то придумываем, вместе ищем. Процесс работы над ролью очень интересен. А уже сам спектакль – это отдельная история. В одной из постановок я кружусь практически в танце, а мне нужно выйти на нужную точку к микрофону. Каждый раз надеюсь, что не промахнусь.

– В одном из наших материалов незрячий рассказывал, что все равно ходит в кино, потому что ему интересна атмосфера, плюс друзья коротко пересказывают ему происходящее на экране. Как с этим у вас?

Я очень люблю театр! Я сама из Житомира и очень люблю спектакли нашего театра, которые с каждым годом становятся все лучше и лучше. И вообще никогда не упускаю возможности сходить на спектакль. Когда я была в санатории в Одессе, то регулярно ходила на разные постановки и даже побывала на балете «Лебединое озеро» в легендарном оперном театре – это было незабываемо.

В принципе, когда ты в театре, то приблизительно понимаешь, что происходит на сцене – куда побежал актер или какое действие выполняешь. Но если возникают паузы, то конечно, лучше, чтобы рядом находился человек, который тихонько рассказывает о том, что происходит. Так же и в кино.

– Какое конкретное произведение или целое направление в искусстве вам бы хотелось прочувствовать больше всего, но это невозможно?

Сложно сказать. Наверное, такого вообще нет. По сути, возможно все. Я, к примеру, рисую и немного плету из бисера. Есть незрячие люди, которые занимаются танцами, музыкой – примеров в истории множество. Все очень индивидуально, было бы желание. Человек может все! Особенно если рядом есть другой надежный человек, который может прийти на помощь.

– Но ведь, скажем, такие чисто визуальные жанры как живопись и скульптура незрячим и слабовидящим почти недоступны? Хотя в мире есть примеры того, как это можно исправить с помощью технологий.

– Мне сложно сказать про какие-либо технологии. Я все воспринимаю на уровне чувств. Как я и говорила, если рядом есть человек, который расскажет тебе и поможет представить – можно увидеть все. А относительно скульптуры – в нашем музее «Три после полуночи» проходит выставка «Невидимая архитектура», на которой выставлены копии всемирно-известных объектов искусства. Все привыкли воспринимать их исключительно визуально, а вы приходите – и поймете, как можно увидеть ту же архитектуру иначе.

– А какое ваше любимое произведение и почему?

– Очень люблю книгу Рэя Брэдбери «Апрельское колдовство». Мне она так понравилась, что я записала только для себя ее аудио-версию.

– Кстати об аудио. Считается, что незрячие и слабовидящие лучше ориентируются в звуках – какие у вас отношения с музыкой?

Отношения прекрасные! Я с отличием окончила музыкальную школу по классу фортепиано, так что музыку очень люблю. Из любимых композиторов – Бетховен.

Dutch Design Week: как дизайн радует, спасает и сходит с ума

АвторНадія Шейкіна
27 Грудня 2017

Недавно в голландском Эйндховене прошла Dutch Design Week. На одном из главных дизайнерских событий года впервые был и украинский стенд – а также журналистка Надежда Шейкина. Для Platfor.ma она написала о том, как дизайн может быть сумасшедшим, удобным и даже одновременно бессмысленным и полезным – и почему это важно.

Лишь 17% пространства наших домов активно используется для жизни. Зачем тогда нужно все остальное? Почему бы не сделать квартиры пластичными и многофункциональными? А что если поставить кровать в библиотеке и разделить гостиную с соседями? Или так: кладем порцию еды в полый «кирпич» из двух половинок, складываем мангал и разводим огонь. Сколько «кирпичей» использовали – столько и порций еды готовим. Дизайн – это не только когда красиво, это еще и о том, как нам жить счастливо, когда ресурсов будет меньше, а людей больше.

В общем, если вы все еще думаете, что дизайн – это о диванах и красивых канделябрах, отправляйтесь на Dutch Design Week в конце октября. Неделя дизайна в Эйндховене не оставляет камня на камне от этих стереотипов. Дизайн, представленный на ней, философски осмысливает потребности человека, спасает мир от пластикового хаоса и учит детей быть изобретателями. А еще в этом году в Эйндховене впервые был представлен отдельный украинский проект.

Для голландского дизайна важен не сам факт переработки и повторного использования, а поиски форм и фактур, которые можно получить в итоге. Скажем, возьмем вторичный пластик в пупырышки, с разноцветными вкраплениями или текстильными волокнами внутри. Делаем прорезиненные носки – и это новая обувь!

Из безликих сервизов получаются изысканные люстры, а если обить синим дерматином европалету, то будет красивая уличная мебель. При этом важно то, что использование вторсырья не делает предмет дешевым или неполноценным.

В 90-е годы прошлого века в Эйндховене случился кризис – компания Philips, которая была крупнейшим предприятием города, перенесла производство в Азию. К счастью, вовремя подсуетились урбанисты, которые при поддержке местных властей перепрофилировали город и, по сути, спасли его судьбу. Сегодня на опустевших заводах и мастерских работают архитектурные бюро и дизайн-студии – им предоставили льготные условия аренды. А Эйндховенская академия дизайна, основанная в 1947 году, тем временем приобрела статус культового учебного заведения и стала инкубатором креативных мозгов.

Один из важных проектов Dutch Design Week – Graduation Show от выпускников этой самой академии. Студенческие проекты не стремятся соригинальничать во что бы то ни стало. Вместо этого они действительно погружаются в тему, продумывают мысль до конца и показывают, что из этого вышло. Интересный и слегка чуждый для нас принцип: неприменимый к жизни результат – тоже результат! Все дело в том, что из таких исследований складывается базис для будущих социальных трендов, на них тренируется эмпатия и пластичность мышления. Так что в любом случае все не зря.

«Вчителі та учні часто страждають від комплексу меншовартості»: педагоги з сіл про час змін в освіті

АвторКатерина Котвіцька
7 Листопада 2017

Platfor.ma спільно з фондом WNISEF та Центром інноваційної освіти «Про.Світ» продовжує розповідати про зміни у сфері середньої освіти. Спеціально для проекту «Шкільна re:форма» ми дізналися в учителів-учасників програми «Пілот 24» із різних куточків України, які інновації вони запроваджують у своїх опорних школах, які труднощі виникають на їхньому шляху та що допомагає їм не зупинятися.

Учителька хімії Івано-Франківської школи (Львівська обл.), півфіналістка конкурсу Global Teacher Prize Ukraine. Створила у класі віртуальну хімічну лабораторію.

Сучасний світ бурхливо розвивається, і школа залишається далеко позаду. Вона вже не є єдиним джерелом знань, а роль учителя як викладача готової інформації при цьому досі не змінюється, учень лишається споживачем. Крім того, слабке технічне забезпечення не дозволяє зробити урок досконалішим – і мова не про флешку з презентацією, а про навчальні ресурси, тести, різноманітні програми для моделювання.

Сільський вчитель і сільський учень часто страждають від комплексу меншовартості. Це, напевно, головна проблема, якої слід позбутися. Учитель має бути успішною людиною, тоді й учні теж будуть такими. Зараз надзвичайно багато можливостей для саморозвитку та навчання, треба лише хотіти ними скористатися. Якщо у людини є внутрішня потреба змінюватися і міняти своє життя, вона це зробить.

Головна моя перемога на сьогодні – це створення можливості для учнів вивчати хімію, використовуючи як «живі» досліди, так і онлайн-ресурси. Проект на GoFundEd дозволив забезпечити кабінет хімії планшетами, тому в цьому навчальному році технологію змішаного навчання я буду використовувати постійно, а не епізодично, як було раніше. Ми зможемо моделювати та програмувати у різних програмах (KoduGameLab, MolCraft, Scratch), проводити STEM- та Skype-уроки, брати участь у різних конкурсах – не лише з хімії. Також цього навчального року я стала вчителем-експертом програми «Партнерство у навчанні» компанії Microsoft, тому ми будемо продовжувати ділитися досвідом та використовувати нові можливості.

Найбільші труднощі викликає пасивність і небажання щось змінювати, причому у трикутнику «учень-батьки-школа» пасивність є у всіх.

За підтримки:

І я на небі: одкровення стюардеси про справжні особливості професії

Це чесне й тому анонімне інтерв’ю з людиною, про чию професію ми маємо лише приблизне уявлення. Про посаду бортпровідниці мріють багато дівчат – романтика, подорожі, неймовірні краєвиди, шалені гроші та нескладна й весела робота. Але чи насправді все так? Platfor.ma поговорила зі стюардесою, яка працює на українських авіалініях понад сім років, щоб з’ясувати, як потрапити до екіпажу, чому романтики вже давно немає, а борт літака – це велика сцена.

– Чи правда, що правильно говорити «бортпровідниця», а не «стюардеса»?

– Бортпровідниця – це професія, а стюардеса – скоріше спосіб життя, принаймні, ми це так сприймаємо. Тому можна як завгодно.

– Як це – бути стюардесою?

– Непогано, я люблю свою роботу. Але це дійсно важко, тому що ти постійно працюєш з різними людьми, в тому числі з екіпажами – хорошими та не дуже. Деякі навмисно щось роблять не так, підводять, розводять плітки, інші допомагають і якісно виконують свої обов’язки, але кожен раз треба звикати до нового колективу. Також це сотні пасажирів за день, які проходять через тебе, часто зі своїми дурними питаннями та безглуздою поведінкою. Ось коли ти починаєш в це вливатися і спокійно реагувати абсолютно на все, наприклад, коли перед тобою знімають штани, а на твоєму обличчі не смикається жоден м’яз – ось це вже рівень.

Також важко буває з найманими працівниками аеропорту, з наземними службами, які повинні нам допомагати. Якось тривалий час ми працювали закордоном у країнах третього світу. Це таке відрядження, коли літак разом з екіпажем віддають в оренду. І одного разу працівник аеропорту мені в літак, де 180 крісел, привозить 190 людей. На всі мої запитання він відповів, що «якось розберешся». На одного пасажира чітко надається крісло, жилет, киснева маска, тому десять зайвих місць я ніяк начаклувати не могла. Коли він загнав в літак цих людей, пасажири вже самі стали здогадуватися, що когось доведеться вигнати, а всі з сім’ями, з дітьми. У результаті когось із дітей посадили на руки, десь по дві людини всілися, і лише чоловік бігав по салону з розумінням, що йому нікуди дітися. Це як в тій грі зі стільцями, коли ти повинен встигнути зайняти місце, тому що одного точно не вистачає. І він стояв посеред салону з сумним обличчям і розумів, що йому зараз доведеться вийти. Це було дуже ніяково.

– Чи складно починати?

– Для того, щоб почати свій шлях до кар’єри стюардеси, досить мати будь-яку вищу освіту. Спершу потрібно пройти співбесіду для подальшого навчання, після – медкомісію. Якщо стан здоров’я дозволяє і всіх все влаштовує, то треба буде пройти навчання, після якого вже можуть допустити до польотів.

Серед тих, хто закінчив навчання, багато хто не хоче продовжувати через те, що це справді складно. Наприклад, мені взагалі всесвіт відразу натякав, що не треба цього робити. Спочатку у нас була наземна підготовка, а потім практика – стажерські рейси. Їх усі я виконувала «на межі сил», бо мене нудило під час злетів та посадок. Але було шкода витраченого часу, сил і нервів, щоб через це просто взяти та кинути цю ідею. Згодом «вліталася» та звикла.

– Як взагалі з’явилося таке бажання?

– Я вчилася в авіаційному, але на технічній спеціальності. Це було щось на кшталт «Дивись, всі йдуть в стюардеси!». Тоді натовпами ломилися в небо, масово йшли на бортпровідників, в тому числі першокурсники без знання англійської – зрозуміло, що багатьох відсіювали. Мене взяли на слабо, сказавши «Так чого ти, йди спробуй! Слабо чи що?»

Але до того ж я дуже любила літаки з дитинства. При тому, що до навчання у мене ніколи душа не лежала, але коли стала вивчати авіацію – аж слина капала. Ось ви замислювалися, як працюють літаки? Це настільки крута система, що тобі просто хочеться це вивчити, розібрати до гвинтика, зрозуміти, як воно літає.

– А як проходить співбесіда на бортпровідника?

– У дусі «А ну пройдися!» А потім давали сумку вагою 15 кг і просили пройтися вже з нею та на підборах. Потім була тисяча смішних і безглуздих запитань. Наприклад: «Покажи Гондурас на карті». Серйозно? Зате їм було весело. Взагалі, це робиться для того, щоб перевірити, як людина себе поведе в якихось нестандартних, а іноді й стресових ситуаціях.

– Чи правда, що для стюардеси важливо бути красивою і підходити під якісь параметри?

– Далеко не завжди. Мало того, далеко не всі красиві та далеко не всі з мізками. Часто важливим фактором є те, що ти чиясь дочка, племінниця, знайома. Загалом залежить від компанії, тому що, наприклад, в Austrian Airlines я ніколи не бачила бортпровідників молодше 30 років, у них принципово стежать за цим. А на бейджі написано не «stewardess», а «security service», тобто у них така позиція – це людина, яка забезпечить вашу безпеку.

– Які у вас взаємовідносини з колегами?

– Є моя «улюблена» категорія серед колег – сучки. Це коли компанія вирішує освіжити колектив, та набирає молодих дівчат від 20 років, у яких найчастіше немає клепки в голові, навичок спілкування та знання мови не тільки англійської, але й елементарно української або російської, а замість якийсь бориспільський суржик. Але вони із гордістю йдуть на роботу, бо «я стюардеса». Це ще категорія дівчат, що приходять у компанію із досвідом, але все ще без клепки.

Майже всі льотчики – дорослі чоловіки. Але після відряджень з’являються чутки, що хтось не зі своїх спалень вранці виходить. А потім та, яка ніби вийшла з чужого номера, приїжджає і розповідає, що, кому і як робити. Що, мовляв, у тебе немає таких зв’язків, як у неї.

Крім цього, такі сучки пишуть керівництву та доповідають про кожен твій крок. А оскільки по роботі до багатьох із «старої гвардії» вони причепитися не можуть, тому що не вистачає сил, знань і приводів, з’являється всяка вигадана нісенітниця. Я ось вже давно вислуховую, з ким, як і з якою періодичністю я сплю.

Наприклад, була ситуація, коли ми випадково зустрілися з екіпажем, з яким кілька років тому працювали, жили, ділили їжу в довгостроковому відрядженні. Зрозуміло, ми вирішили цю зустріч відзначити вечерею – замовили всяких страв з ресторану, купили фруктів. У розпал веселощів до нас приєдналася молоденька дівчинка, яка вже встигла відхопити собі льотчика. Культурно посиділи, поговорили, повеселилися і розійшлися. На наступний день мені дзвонить інший колега і делікатно запитує: «А що у вас там вчора за оргія була?» Виявилося, що плітки кажуть, що у нас була груповуха на чотирьох.

– Чи багато у вас колег-стюардів?

– Зараз багато – я б сказала 50 на 50. Все тому, що в будь-якому випадку для цієї роботи потрібна сила, витривалість і міцне здоров’я. Дівчаткам важко – хоч нас і вчать, як захистити літак від терористів, ми навряд чи фізично зможемо це зробити. Тому спочатку стали брати на роботу сек’юриті, а потім їх же, але під виглядом бортпровідників. Це важка техніка, безсонні ночі, робота в умовах спеки або холоду та сильного стресу.

– Розкажіть про свої умови праці – що входить у ваші обов’язки?

– Важливо в цьому переліку відзначити здоров’я, за яким ти зобов’язана стежити сама. Так, нас контролюють, раз на півроку я проходжу медогляд, раз на рік я проходжу повний медогляд, раз на два роки я проходжу повний-повний медогляд. Також періодично ми здаємо знання літака кожного типу – теоретичні, практичні плюс перевірка в рейсових умовах. Є всілякі інші дисципліни, на зразок основ пожежогасіння, основ приводнення, першої медичної допомоги, перевезення небезпечних вантажів, авіаційної безпеки тощо.

Протягом місяця я можу літати 90 льотних годин, в рік – не більше 900, тобто в нас є обмеження за часом. Ми зазвичай за півтори години прибуваємо в аеропорт, за годину ми вже на літаку, проводимо підготовку до польоту, обговорюємо тонкощі роботи, адже на кожному рейсі різні люди, відповідно, різні час підготовки та сервіс. Ретельно перевіряється працездатність провідників і їхня тверезість для проведення рейсу. З цим суворо, бо, в цілому, кількість бортпровідників залежить від кількості пасажирів – на максимум 50 осіб повинен бути один провідник.