– Інститут освітнього омбудсмена в повну силу запрацював у листопаді 2019. Що за цей час встигли зробити?

– По-перше, те, що нам вдалося швидко запустити роботу та почати розглядати звернення. Скажімо, мовний омбудсмен для запуску виділив собі шість місяців. Ми зробили це за два з половиною. Хоча робочий процес ще, звісно, треба вдосконалювати – зараз будемо дуже активно працювати над медіацією, психологічними аспектами й іншими способами вирішувати конфлікти. Бо до нас зазвичай доходять вже випадки, які потребують дуже прискіпливої уваги. Ну а загалом ми отримали близько 360 звернень.

– Скільки вдалося владнати?

– Наразі не маємо чіткою статистики, бо ми, скажімо, вважатимемо якийсь конфлікт вже завершеним, а він потім може знову іншим боком повернутися. Але все ж близько 70% звернень ми закрили. 

Взагалі, я вкотре переконуюся в тому, що часто конфлікти виникають там, де немає належної комунікації. Іноді цілком вистачає того, щоб просто поговорити, сказати: люди, тут має бути ось так, давайте зробимо – і, в принципі, це переводить суперечку в конструктивну фазу. 

Наприклад, нещодавно батьки написали нам, що у них в школі немає стадіону, а міська влада – нероби і мерзотники, нічого не роблять. Я дзвоню начальнику відділу освіти, він каже: так місцева рада вже виділяє 250 тис. грн на те, щоб розробити проєкт стадіону. Запитую його: а ви батькам про це говорили? Каже: ну, я в розмові з директором школи про це згадував.

Ми допомогли з комунікацією, вони написали про все на сайті, й ситуація владналася. Батьки просто дізналися, що школа все ж робить те, що має робити. Комунікація – це ключове.

Хоча часто проблема просто в грошах. Освіта – це дуже велика і складна система, яка потребує величезних коштів. Ось, наприклад, візьмемо лише один аспект – булінг. Треба ж не просто реагувати на якісь події, а й проводити профілактику. Потрібні нові програми, посібники, підготовка вчителів. Бо чимало освітян просто не надають належної уваги типовим для них ситуаціям, вважають, що «так завжди було, так воно і має бути». А насправді це булінг.

Скажімо, не випускати дітей на перерву, бо «дзвоник для вчителя». Або не давати вийти до туалету під час уроку. Якщо це повторюється і це стандартна позиція вчителя, то це точно булінг і зневажання прав дітей. І тоді треба пояснювати педагогам, адміністрації школи. 

– Освітній омбудсмен – це в першу чергу про скарги. Що найбільше не подобається трьом головним категоріям освіти: вчителям, батькам і учням?

– Як не дивно, здобувачі освіти пишуть мало. Можу припустити, що вони або не знають свої права, або не готові їх захищати. Пишуть приблизно порівну вчителі й батьки. Перші скаржаться на булінг, незадовільні умови в закладі освіти, несправедливе оцінювання, неетичну поведінку педагога, погані підручники, приховування інформації школою. Важливий сегмент скарг – побори, коли школа вимагає гроші за те, що має фінансуватися з бюджету. А коли людина відмовляється здавати кошти, то це стає підставою для булінгу вже між батьками.

Ну а вчителі скаржаться на необ’єктивне оцінювання їхньої роботи з боку керівництва, на невчасну чи неповну виплату зарплати, на невиконання закладами освіти зобов’язань із забезпечення роботи вчителя. 

– Дайте один яскравий приклад успіху освітнього омбудсмена, який покаже: окей, це потрібна посада.

– Ну от я нещодавно написав пост, де розказав, як ми допомагали вчителям, які пройшли сертифікацію, але не отримали за це 20% доплати до окладу, на що мають право за законом. Таких випадків було небагато, але зрозуміло, що за законами медіа саме вони отримували розголос. Бо не дуже цікаво, що 650 педагогів доплату отримали. А от те, що 60 не отримали – привід для обурення. Дуже важливо, щоб вчителі знали, що є люди, яким небайдуже те, що з ними відбувається.

Часто школа думає, що певна проблема є просто не дуже серйозною. Скажімо, мене дуже турбує тема дверцят в туалетах. Це про абсолютно базові потреби дітей. Але коли я кажу директору школи про це, то іноді чую: та нащо воно їм? Я тоді пропоную прибрати двері з дорослої вбиральні – нащо воно вам?

Я розумію, що це маленькі справи й в масштабах країни це, мабуть, не так вже і помітно. Але з таких непомітних деталей складається вся освіта. 

ДОВІДКА:

Шевченківська премія – найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Заснована 1961 року. Упродовж 1962-2018 років відзначено 648 осіб і 8 колективів. Серед них 196 письменників, літературознавців, мистецтвознавців, журналістів і публіцистів; 119 діячів образотворчого мистецтва та майстрів народного мистецтва; 136 діячів театру і кіно; 114 музикантів; 82 архітектори, інженери комплексних ландшафтів, поліграфісти та музейні працівники. У 2020-му грошовий розмір премії склав 200 тис. грн. Нинішній склад комітету премії працює з грудня 2019 і налічує 18 осіб, з яких двоє раніше отримували премію.

Чому Шевченківська – дійсно головна премія країни?

Авторитет і престиж премії досягається не відразу, якщо стартувати з нуля, а якщо з від’ємної позначки, поготів. Не сказати, що лауреати попередніх років геть усі не гідні нагороди. Були Павло Маков, Вікторія Польова, Анатолій Криволап і ще дуже, дуже багато гідних і вибухових митців, але вони не монтувалися з рештою. Та якщо вдасться зберегти нинішній вектор, усі точно погодяться з тим, що головна премія країни – саме Шевченківська.

Хіба це не радянський рудимент?

Радянщина – це коли митця митцем призначає начальство. І хоча принаймні за попередніх три роки жодного впливу згори на Шевченківський комітет не було, осад все-таки був. Тож треба визнати, що емоційне тло залишалося старосвітським, тобто вельми радянським.

Переможцем премії серед інших є Хрущов. А чи є ще хтось, хто зараз виглядає дещо сумнівно?

Хрущов навіть для тих рептильних часів був ексцесом. Хіба що Брежнєва нагороджували преміями за книги, яких він не писав, але це було в Москві. Проблема ж якраз не в тому, що в списку лауреатів за 59 років набралося багато поганих митців. Проблема в тому, що хороші митці загубилися серед нудних.

ДахаБраха (до речі, ось наша розмова. Цікава! – Platfor.ma) і Троїцький дещо незвичайні переможці для такої класичної премії. Як так сталося і чи не знецінить це нагороду для мастодонтів культури?

Академічне середовище в цілому легко ображається. Хтось – через реальну бідність (усі ми знаємо, що чисте мистецтво мало прибуткове), а хтось – через страх стати бідним, втратити свою значущість, привілеї. Але за бідність дають не премію, а пенсію. 

Троїцький – видатний режисер. ДахаБраха збирає оплески у світових столицях. Спочатку підкоріть Нью-Йорк, а потім уже ображайтеся. 

Влад Троїцький із оперою «Йов» та етно-гурт ДахаБраха подались на цьогорічну Шевченківську премію за особистим запрошенням від представників комітету. Раніше ця премія для них не мала істотного значення, але після ребрендингу та смислового оновлення митці наважилися взяти участь, оскільки, за їхніми словами, вона почала мати відношення не до якихось абстрактних досягнень, а відображати сучасне культурне обличчя України.

Визнаний шедевр українського кіно. Настільки шедевр, що порвав прокат і навіть виходив в кінотеатри двічі – бо люди хотіли йти на нього ще і ще. Легкий, іронічний і пронизливий фільм про молодого звукорежисера, якому треба записати голоси закарпатських країн. І зробити це разом з непростою напарницею – мамою. Якщо якимось дивом ще не бачили, то ось ваш шанс. Щоб потім, коли хтось спитає: що порадиш подивитися, ви могли голосно і зовсім не подумки відповісти: Мої думки тихі!

ДИВИТИСЯ

Platfor.ma – це видання, яке підтримує позитивні зміни в країні та світі. Тож весь рік ми писали про важливі соціальні проекти й різноманітні актуальні проблеми та способи їх вирішити. У цій підбірці–соціальному пакеті ми зібрали дванадцять таких матеріалів, які нам здалися найбільш важливими: про благодійність, зоозахист, критичне мислення та екологію. Ми вважаємо, що їх варто прочитати усім, щоб дізнатися:

Донорство все активніше стає не якимось соціальним героїзмом, а нормою. Жертвувати кров – це нормально і не страшно. Особливо якщо жертвувати її за допомогою соціальної ініціативи «Середи в Охматдиті». Всередині – історія про те, як небайдужі люди об’єдналися навколо ідеї допомоги тим, хто цього потребує. А ще підказки, як стати донором, чого боятися і чим потім пишатися. Ну і єдине прохання від волонтерів: спробуйте хоча би раз. Навіть якщо не станете систематичним донором, ваша кров може врятувати чиєсь життя. А зараз задумайтеся: як часто ви рятуєте життя, просто витративши трохи часу на дорогу і віддавши частинку себе, яка повністю відновиться вже за місяць?

– Музей відкрився після реконструкції. Розкажи, що змінилося?

– Ми вперше за багато років відкрили запроектовані ще Городецьким світлові вікна, завдяки підтримці ПриватБанку. Коли будеш на другому поверсі, не забудь подивитись вгору   — думаю, найбільше враження буде саме від цього. Крім того, наші науковці та виставковий відділ створили нову редакцію постійної експозиції початку ХХ століття   — “Модернізм в Україні”, яка відкрилася 29 листопада. 

Паралельно у нас відбувається можливо дещо хуліганська як для класичного музею історія: разом із компанією Intertop, яка підтримує Національний олімпійський комітет України, ми зібрали своєрідну збірну художників для виставки “Вболіваю, бо”. Десятеро митців створили роботи під враженням від різних олімпійських видів спорту, а Intertop зробив із ними футболки. Частина доходу від продажів буде йти на підтримку нашої олімпійської команди.

Виставка іронічна, не дуже серйозна, але торкається важливих запитань і художнього процесу також. Наприклад, принципу змагання, який взагалі-то мистецтву не дуже притаманний. Бо не існує об’єктивних критеріїв, як у спорті, за якими один художник може вважатися кращим за іншого. Але при цьому мистецтво весь час у це змагання потрапляє: скажімо, є різноманітні премії й нагороди.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

– А чи є негатив з боку співробітників чи культурного середовища щодо того, що ось, головний музей країни виставляє якісь футболки?

– Можна розглядати так: комерційна компанія використовує музей в своїх інтересах. А можна в зовсім іншій системі координат, де музей – це не якийсь сакральний простір, до якого не можна торкатися. Можна сприймати цей проєкт як взаємодію, яка стала важливою для усіх: художники зустрічалися з спортсменами та надихалися ними, музей отримав хорошу виставку, а компанія донесла до аудиторії свої цінності. Це партнерська історія, Intertop повністю оплатив весь продакшн і забезпечив гонорари художникам.

– В кількох реченнях: чим музей пишається за останні кілька років?

– Ми пишаємося собою. Тобто командою. Я ціную дискусії, що відбуваються всередині музею між людьми, які несуть певні новації, й тими, хто зберігає традиції. В результаті цього обидві сторони змінюються і збагачуються. Не можу сказати, що це весело чи комфортно, але це спричиняє рух.

Пишаємося, що нам вдається в дуже складних умовах знаходити можливості для реалізації крутих ідей. “Явлення” чи виставка Богомазова – це взірцеві музейні проєкти, яким передували глибокі багаторічні дослідження. Ося ця невидима робота всередині колективу, в першу чергу наукова, дуже важлива. 

Загалом не можна просто зануритися в свою тугу і змиритися з тим, що ми бідні, нещасні й нікому не потрібні. І відгуки, які ми отримуємо, показують, що все ж потрібні.

– У журналістиці є правило на початку пояснювати, чому співбесідник крутий: ось ці люди були в рекламі Девіда Бекхема, були на Гластонбері, були у “Фарго”, були на BBC, були на легендарних американських радіостанціях. А що би ти тут про ДахуБраху написав, щоб переконати, що текст треба прочитати?

– Бо ми стараємося. А днями у нас ще й концерт у Києві, треба, щоб люди прийшли. Достатньо чесно?

– Надзвичайно. Добре, а був момент, коли щось сталося в кар’єрі і ти подумав: фух, здобули, є. 

– Ні, однієї такої події не було. Є п’ятнадцять років концертів, гастролей, вистав, фестивалів. Створили самі собі нішу, лишили в ній простір й для інших. І просто сподіваємося, що те місце, де ми зараз, ми справді заслужили, а не просто пощастило.

– А тебе впізнають на вулиці?

– Та ні, дуже рідко. Чи може впізнають, але не дістають. Хоча нещодавно в магазині “Всі.Свої” продавець сказав, що наша музика йому зовсім не заходила, поки не потрапив на прекрасний, як він сказав, концерт. На НСК Олімпійський на розігріві у Святослава Вакарчука. Ну і тоді вже, каже, все зрозумів. Але це факт – дійсно, за силою впливу й емоційним зарядом живі виступи перевищують аудіозаписи, як би ми не старалися.

– А ти знаєш зворотні випадки, коли вживу таке собі, а в записі – шедеври?

– Так. Навіть у Tinariwen – це музиканти з Малі, ми їх вже більше десяти років слухаємо, розвивалися на них. Але двічі були на концерті, і там зовсім не вразило. Може були втомлені. Таке буває. Ми навіть всередині домовилися, що ДахаБраха не буде доводити до того моменту, коли ми усі почнемо так грати. Коли тобі не цікаво, але відпрацьовуєш концерт і їдеш на наступний.

– Тобто ви обговорювали, що у гурту ДахаБраха може бути фінал?

– У всього є початок і кінець. І у ДахиБрахи теж буде, але коли – невідомо. Якщо чесно, я думав, що буде набагато швидше. А мій особистий – тим паче. 

– А ти пам’ятаєш момент, коли зрозумів, що це твоє життя – їздити по планеті з цими людьми і грати музику?

– Я й досі не усвідомлюю.

– Та вже ж 15 років…

– Але я досі не впевнений, що остаточно знайшов себе як творчу одиницю. Все настільки плинно. Зараз це так – і я щаслива людина.

– У тебе виходить альбом. Переконай, чому його варто послухати?

– Альбом створювався протягом двох років. Нібито недовго, так? Це спочатку музиканти видають по альбому кожні півроку, а потім вже нормально так працюють. Майже всі мої улюблені гурти довго сидять над релізами, Massive Attack он взагалі раз на п’ять років щось видають.

За ці два роки зі мною багато всього сталося: і доброго, і поганого. І альбом увібрав у себе просто величезну кількість емоцій. Тому, як мені здається, він несе досить потужний заряд, сконцентрований згусток. І це хороший згусток, позитивний, життєстверджуючий. Сподіваюсь, він і для слухача буде таким.

Я рекомендую послухати альбом людям, які знаходяться в пошуку себе, свого місця в житті. Пошуку відповідей, чому ми любимо когось так, що аж боляче. Відповідей, за що нам даються якісь речі: хороші, погані, різні. Звичайно, альбом не дає відповідей на ці запитання, бо в кожного вони свої. Але він хоча б трішки допоможе розібратися. Мені б дуже хотілося, щоб такий ефект відбувся, тому що для мене він був саме таким.

– Я бував на твоїх концертах на різних вечірках і корпоративах. І жодного разу не бачив, щоб виступ виглядав прохідним, щоб ти вийшов, пробубнів пару пісеньок, забрав гонорар – і додому. Ти добре прикидаєшся? Не можна ж щиро проживати кожен такий вихід на сцену?

– По-різному буває. Буває, що бартерний концерт на якійсь вечірці тебе просто реанімує. Вийшов, нічого не заробив, розбив пальці, але кайфанув – і щасливий, як дитина.

А буває, що довго готуєшся до важливого виступу, вкладаєш всі сили, гроші, кричиш на людей, добиваєшся від усіх найкращого, а в підсумку не те що задоволення немає, а хочеться скоріше все це забути. Саме за цей момент непередбачуваності я і люблю концерти. Кожен може стати і зльотом, і крахом.

У мене бувало, що між якимись епохальними концертами стояв виступ на вечірці. І ти раптом починаєш викладатися замість того, щоб, як каже Андрій Михайлович Данилко, «відпрацювати на техніці». У листопаді 2016 року я зірвав голос за три дні до великого концерту в Стереоплазі. На якійсь вечірці, де сиділи 50 осіб, яким було на мене начхати. І ось голос просто зник. Я нормально так злякався, пішов по лікарях, щось вдалося зробити. Що цікаво, ця історія навчила мене боятися втратити голос, але абсолютно не навчила економити сили.

– Який концерт ти не хочеш згадувати?

– У «Жовтневому». Грудень 2017-го. Я був дуже втомлений після великого туру та постійних зйомок X-фактору й сильно хворів. Це був фінальний концерт туру, повний солдаут, ми вирішили все знімати на купу камер. Лікар мені сказала, що є вибір: можна зробити укол і голос буде працювати. Але це погано відіб’ється на психіці, будеш загальмований, а, можливо, просто відсутній. Другий варіант: відмовитися від препаратів, тоді будеш драйвовий, але нічого не заспіваєш і можеш втратити голос посеред концерту.

Я обрав укол і насилу пам’ятаю той концерт. Потім подивився запис – я дійсно щось співав. Але енергетики не було взагалі. Найвідповідальніший концерт, а я його просто проіснував, як зомбі. Я дико засмутився, потім з усього запису ми показали 5-6 пісень, тому що все інше взагалі не хочеться ніколи бачити. Вийшов найкращий концерт за аудиторією, за економікою, за вихлопом, але найгірший для мене.

Тому я засвоїв урок: енергетика – найважливіше. Вийду на сцену з фінгалом під оком, зі зламаною ногою, хворою спиною, але я повинен відчувати, що відбувається.

1. Формати паперу, в тому числі й А4 – відносно нове явище. Ще сотню років тому кожен виробник випускав власні розміри. Все змінилося у 1922 році, коли німці вирішили розробити загальні стандарти, які згодом поширилися майже на весь світ.

2. А4 з’явився завдяки метричній системі. У створенні формату почали з А0, площа якого рівно метр. Далі його склали навпіл й отримали А1. Далі ще раз навпіл – А2. Так дійшли і до А4, розміри якого – 210×297 мм, а площа – 1/16 м². Тобто А4 – це якщо чотири рази скласти метр.

3. Одним із варіантів при розробці універсального формату був золотий перетин, який художники століттями використовували для естетичної привабливості зображення. Однак виявилося, що якщо складати такий аркуш, то пропорції сторінки змінювалися і ставали незручними для роботи. Формати аркушів А цієї проблеми уникають і залишаються у тих же пропорціях.

4. Офіційно стандарти розмірів паперу в міжнародному форматі А називаються ISO 216. Найменший передбачений в цій системі – А10: він розміром 26х37  мм.

5. Головним творцем формату А можна вважати німецького інженера й математика Вальтера Портсмана. Саме він був одним із ідеологів Deutsches Institut für Normung eV (DIN) — Німецького інституту зі стандартизації, і запропонував покласти в основу розмірів паперів метричну систему. Тепер DIN – це декілька десятків тисяч експертів з різних галузей.

6. Стандарт ISO 216 ще у 1970-х прийняли майже всі країни світу. Власні формати паперу, головний із яких називається Letter,  залишилися хіба що у Сполучених Штатів і Канади. При цьому у Мексиці, Колумбії, Венесуелі, Аргентині, Чилі і на Філіппінах офіційно діє стандарт ISO, але на практиці досі більш поширеним є американський формат паперу. Розмір аркушу Letter – 215,9 × 279,4 мм, тобто він коротший і ширший за A4.

7. Загальновідомим є факт, що аркуш А4 неможливо скласти більше семи разів. Але тут є певні застереження. Скажімо, якщо цей аркуш не з паперу, а з тонкої золотої фольги, то можна навіть 12 разів. Також вдасться щонайменше вісім, якщо він величезних розмірів – це довели «Руйнівники міфів», коли спробували таке з аркушем розміром 51,8×67,1 м. А ось із класичним паперовим А4 це дійсно не вдасться.

8. Одне дерево – це приблизно 17 пачок офісного паперу А4. А ще для виробництва всього одного аркушу потрібно близько 10 літрів води. Ось тут можна в реальному часі подивитися, скільки тонн паперу вироблено в цьому році.

9. Порізатися аркушами дуже легко, оскільки звичайний офісний папір товщиною приблизно як лезо для гоління. Однак при цьому краєчок аркуша досить шорсткий, тому наносить більше мікроскопічних поранень. Через це вава потім бобо.

10. А4 – це не тільки папір. Ще це нота ля першої октави ➀, назва автобанів у Європі ➁, клітина на шаховій дошці ➂, автомобіль Audi➃ й навіть альбом 2013 року вірменського метал-гурту Vordan Karmir ➄.

Я народився музикантом в найбільш широкому сенсі цього слова. Тому у моєму житті є все: музика кольору, музика звуку, музика форми. Для мене усюди має значення гармонійний принцип. 

В музиці все не так просто: там є мелодія, контрапункти, контрасти, протиставлення і боротьба. Музика просто не існує без усього цього. Так що основний принцип в моєму підході, напевно, все ж таки музичний.

Мій батько був генетиком, навчався в Європі, знав майже всі європейські мови. Його заарештували і вислали на північ, в бухту Тіксі, це один із найпівнічніших населених пунктів континенту. Через цю бухту американці торгували з Сибіром, в основному купували золото.

Мені був рік, коли батька заарештували. Після цього ми почали жити в тундрі. Можете собі уявити умови: холод, голод, комахи. Туди заслали не тільки нас, але і наших родичів, в тому числі там був мій двоюрідний брат. Пізніше я з ним зустрічався, і він розповів, що коли я був зовсім маленький, він бачив, як я бігав голий. Коли він розповідав, я заплакав. Бо брат каже: ти був сірий. Комарі на тобі сиділи суцільно, а ти сміявся. Тоді сміявся, а зараз плакав.

Ось таке у мене було дитинство. Але кожен день я бачив північне сяйво. А це музика. Думаю вся моя внутрішня музика йде звідти.

– Рівно три місяці тому вийшло наше інтерв’ю з тобою на Platfor.ma. Ти казав, що багато працюєш – 12 годин на день. Скільки зараз?

– Однією з мотивацій стати міністром Кабміну було моє внутрішнє відчуття недостатнього завантаження. Я говорив, що у мене робочий день – близько 12 годин, але якщо брати до уваги саме ту частину, яка являла собою якийсь виклик, то це 6-7 годин, не більше. Мені пощастило (або не пощастило), що в Monobank та інших проєктах у мене сильні бізнес-партнери, тому в їхньому оточенні я певною мірою розслабляюся. В якийсь момент мені здалося, що я занадто насолоджуюся життям, тому коли надійшла пропозиція приєднатися до Кабміну, я подумав, що це саме те місце, де челенджів буде вдосталь.

Зараз мій робочий день складає близько 13-14 годин по буднях, у вихідні – 7-8. Але це абсолютно неправильно, і зараз я розумію, що потрібно зменшувати оберти, тому що ти просто фізично не справляєшся і починаєш лажати. Тому в мене мета – повернутися в плюс-мінус нормальний режим, оскільки найближчий рік я ще точно буду працювати в Кабміні.

Взагалі, ніхто до кінця не розуміє, що це за посада така – міністр Кабміну. Але вона дуже зручна, тому що ти можеш займатися проєктами, які тобі подобаються, при цьому роботи абсолютно необмежена кількість. Якщо я бачу завдання, яке мене збуджує, наприклад, те ж скасування обов’язкової трудової книжки, то зазвичай всі ключові міністри з великим задоволенням погоджуються на його реалізацію.

– Чи буває у тебе прокрастинація? Наприклад, коли думаєш, що треба врятувати людей від корупції, але тут вийшов класний ролик на YouTube…

– Прокрастинація, звичайно, є, але вона ховається не за YouTube, а, наприклад, за іншими проєктами, які більше подобаються. 

– Розкажи про своє хобі.

– У мене є пристрасть – прапори. Я навіть відкрив телеграм-канал «Прапори з Дмитром Дубілетом», але цьому я зараз присвячую не так багато часу, як хотілося б.

– Є купа курсів з особистісного росту про те, як досягти успіху й тому подібне. Ти віриш в такі штуки?

– В цілому так, я в них вірю. Причому справа не в тому, що вони дають тобі щось конкретне, а в тому, що вони можуть надихати. Якщо це призводить до того, що ти, наприклад, створюєш власний бізнес, то воно того варте.

Я не дуже часто брав участь у таких заходах, але в мене є досвід отримання MBA – вважаю, що це була досить успішна інвестиція. Я шість років займався власним бізнесом, а коли отримав вже новий досвід, то зміг поглянути на якісь речі під новим, більш розширеним кутом.

– Ти вважаєш себе успішним? 

– Ні. На мою думку, коли людина вважає себе успішною, вона близька до того, щоб зупинитись. 

– Що зараз таке EdEra?

– Cтудія онлайн-освіти. Ми можемо взяти якусь освітню задачу, проблему, виклик – і зайнятись цим. Це може бути невелике завдання, коли до нас приходять і просять зробити певний освітній матеріал для певної аудиторії. А може бути більш абстрактна задача – наприклад, люди погано здають ЗНО або журналісти не розбираються в економіці. Ми заточені під те, щоб придумати рішення, розробити концепцію, скласти програму і створити інтерактивне рішення.

Глобально ми працюємо в двох напрямках. Перший – це безкоштовні курси для всіх: від школярів до юристів, від вчителів до економістів. Другий напрямок – створення проектів під ключ, коли, скажімо, компанії потрібно навчити співробітників. Зараз десь 80% – це безкоштовні проекти, 20% – корпоративні замовлення.

У нас на сайті 66 великих проектів: онлайн-курси, інтерактивні уроки, інтерактивні підручники. На всіх наших платформах, де є реєстрація, майже півмільйона людей. Але взагалі, я думаю, більше, тому що є проекти, де ми не фіксуємо кількість. Плюс наші відео є на Ютубі і там ще 43 тис. підписників і 18 млн переглядів. Ну і на інтерактивних підручниках теж з півмільйона відвідувань на місяць.

– Наскільки я знаю, все це народилося з того, що ти хотів вступати на PhD і зрозумів, що отримувати знання толком немає де.

– Я з третього курсу готувався вступати на PhD з фізики і вчився за онлайн-матеріалами, в основному Массачусетського технологічного інституту і Берклі. Деякі курси я паралельно проходив і в університеті, і онлайн: електромагнетизм, квантову механіку. І раптом почав помічати деяку різницю.

– На користь західних курсів?

– Не зовсім. Це ключова історія: я не вважаю, що на Заході освіта однозначно краща. Це не так. Якщо брати мій досвід, то наш курс з фізики часто був глибшим і детальнішим, ніж, скажімо, в Берклі. Але що у них однозначно краще – це культура створення власне освітнього продукту.

У нашій системі всі мучаться і можуть засвоїти інформацію, тільки якщо реально постараються. Із 25 осіб в групі повністю впораються, скажімо, троє, але зате вони вже точно досягнуть справжніх висот. А на Заході все направлено на те, щоб цікаво було всім, і кому більше всіх треба, той сам заглибиться.

Складно говорити, чий підхід кращий, у них просто різні цілі. Але мені здалося, що для масової освіти західна система трохи краща. Я просто сам бачив, як в школі та університеті люди втрачали інтерес до теми тільки тому, що вона викладається не дуже добре. Тому що немає сторітелінгу, немає легкості подачі інформації, немає жартів, немає зворотного зв’язку і людиноорієнтованого дизайну матеріалів.

Я пам’ятаю, як мене вразило те, що я буквально перевідкрив для себе теми, які здавалися нудними. Приїжджав до батьків і дивувався: слухайте, а чого теорія електромереж виявилася такою цікавою? У нас же в універі суперкласний фахівець з цієї теми, але тоді мене не зачепило.

Тобто в Гарварді, Берклі чи MIT не працюють більш круті або розумні люди. Справа в якості і дизайні саме освітнього продукту. Вони ставляться до цього як до чогось комерційного. Думають про користувача, про те, щоб у нього не було нападу епілепсії від Word Art’у в презентаціях. Тому і є інтерес.

Тобто в Гарварді, Берклі чи MIT не працюють більш круті або розумні люди. Справа в якості і дизайні саме освітнього продукту.

– Коли і як ти зрозуміла, що ось ці історії про розумне споживання, веганство, толерантність – це твоє? 

– Звісно, я не сиділа і не думала: а що ж буде моїми ідеалами? Років 12 тому, коли у моєму домі з’явився інтернет, я знайшла сторінку в Живому журналі, де сиділи люди, які рятували кішок і собак. Я побачила кадри із притулку в Бородянці, куди звозили тварин, закривали на маленькій території, не давали їсти-пити, і вони просто вмирали серед трупів і фекалій. А котів комунальники «утилізовували» методом «я засуну всіх в мішок і заб’ю палкою». І ось у всьому Києві знайшлося кілька сотень жіночок, яких це жахало, і їм було не байдуже.

Уяви собі: живеш ніби в нормальній країні, а потім дізнаєшся, як насправді у тебе поводяться з тваринами. Мене це шокувало, у мене навіть депресія почалася, на пігулках сиділа. Посиділа і почала щось робити.

Як все відбувалося для мене: я жила на околиці Києва, де була купа бездомних собак. Коли я бачила собаку/кішку, яка щойно народила цуценят, то я ніби брала над ними усіма кураторство. Мала їх обробити від паразитів, перевірити здоров’я, а потім прилаштувати у хороші руки. Зараз це вже набагато легше: є купа ініціатив типу Adopt Don`t Stop, можна наробити красивих фото і тваринку швидко заберуть. Тоді всього цього не було. Коли я брала 6-7 цуценят, то кілька місяців присвячувала тому, що намагалася їх кудись прилаштувати: клеїш оголошення, стоїш в переході.

А далі ще й треба простежити, як їм живеться у нових господарів. Бо це зараз всі зрозуміли, що брати безпородну собаку – це нормально. А тоді такі песики відправлялися в основному в села, де їх саджали на ланцюг – хоча обіцяли цього не робити.

View this post on Instagram

Приїхала в ліс на конфу. Хоча це не конфа. Це двіж школярів із сірої та окупованої зони з балачками про права людей, громадську активність та те, що ми замолоду називали опенмайндом. Це коли 30-річні старпери тобі розказують не про "золота медаль — твій портал в красіву жизнь", а про те, що ти можеш бути і стати ким завгодно, яким завгодно і як завгодно. Якщо дуже хочеться, можеш навіть варити борщі.

A post shared by Natalia Shevchuk (@natalia_shev4uk) on Sep 19, 2019 at 10:41am PDT

І ще окрема проблема була з перетримками. Це люди, які готові були у себе потримати тварину, поки не знайдуться постійні господарі. Одного разу трапилось таке, що всі перетримки, всі родичі і всі друзі вже були зайняті, а у мене на кураторстві опинилося сім собак. Тоді я зняла якусь хату на Софійській Борщагівці: задрипану, без опалення і води. Зате зі справжньою сільською пічкою-лежанкою. Ми з подругою Валерією взяли собак і жили там з ними, вечорами приходили друзі й допомагали нам поратися.

Раз на тиждень я, у вечірній сукні і накладними віями, вела якісь корпоративи багатим дядькам і потім знову решту часу сиділа із псами на печі. Цікавий був час.

– Розкажи для початку кілька вражаючих цифр про те, що таке Projector і чим він крутий.

– Взагалі-то це не таке просте запитання. Ми дійсно міряємо цифри, але вони для нас далеко не головне. Сьогодні Projector – це понад 60 курсів, з яких наша особлива гордість – сім річних.

Я дійшов висновку, що школа повинна пишатися не кількістю студентів. Все навпаки. Якщо хочеш поліпшити якість освіти, ти зменшуєш їхню кількість. Для мене 20 дуже крутих випускників краще, ніж тисяча звичайних. Зараз ми до цього і крокуємо.

Так що у нас якісь цифри збільшуються, а якісь зменшуються. Збільшується термін освіти і глибина знань, а ось число учнів зменшується. Але якщо ти все ж наполягаєш, то близько 30 тис. людей взагалі якось проходили через Projector, а випускників у нас десь 3 тис.

Це, до речі, не дуже багато. Якщо подивитися на якісь мережеві школи, то людей там побільше. Але зате я кожного з цих 3 тис. ціную.

– Ви активно переходите з кількамісячних на річні курси. Чому?

– Тому що нам не дуже цікаво займатися освітнім бізнесом, нам цікаво займатися освітою. І вже вона в підсумку, я сподіваюся, стане бізнесом. Те, якого рівня будуть випускники, для нас не менш важливо, ніж те, скільки ми заробимо.

Я всім вже про це розповідаю при першій-ліпшій можливості: наша мета – через три роки створити сучасний університет. Для цього нам потрібно багато чого зробити, і запуск річних програм – один із кроків. Це працює, ми ж бачимо, що завдяки цьому в учнів народжуються набагато більш масштабні проекти і самі вони проходять більш глибоку трансформацію.

Мені взагалі не дуже цікаво довго щось готувати, а потім гучно все фіналізувати й відкрити університет. Хочеться поступово все втілювати, а потім: о, ми ж вже і так університет, давайте просто акредитацію отримаємо і вивіску поміняємо.

Наші короткі програми – це такий дуже прикладний спринт. Ось тобі молоток, ось як ним забивати цвяхи. Довгі курси – це, скоріше, марафон, мета якого – зрозуміти, чи потрібні тобі взагалі молотки і цвяхи, може, і без них можна домогтися великого результату. А якщо все ж потрібні, то як ними лупанути найкраще.

– А ти вважаєш, що на даному етапі ваші річні курси вже можуть замінити класичний університет?

– Я думаю, що вони можуть замінити поганий класичний університет. Хороший – поки ні, все ж не вистачить часу, щоб дати весь набір дисциплін: філософію, соціологію та інші.

– За останні п’ять років в Україні з’явилася купа фільмів, які можна дивитися без знижок на те, що «ну це ж наші…» Як думаєш, завдяки чому?

– Завдяки тому, що держава почала ввалювати в кіно чимало грошей. З’явилося просто багато фільмів, що, власне, і було метою – створити такий своєрідний живильний бульйон, в якому би знімало все живе, криве, косе, талановите і бездарне. Наскільки я знаю, завдяки цьому більше 400 компаній стали займатися кіно. Купа людей просто фізично почали знімати – і це принесло свої плоди. Плюс щороку держфінансування ще й збільшувалося вдвічі, зараз це вже біля $40 млн. Це рівень фінансування дуже непоганої європейської країни.

При цьому вціліли люди, які до цього були ніби поза системою: Мирослав Слабошпицький, Валик Васянович, наш Микита Сергійович Михалков – Олесь Санін. Зате перестали знімати всі ці ветерани, які з року в рік вивалювали жахливі шароварні фільми.

Якщо нові киношники з приходом нової ж влади не помруть, то це покоління покаже себе дуже добре. Вони вже інтегровані в європейську систему кіно, вони вже багато надивилися, вони знають тренди. Плюс ми ж фронтир, а будь-який фронтир виробляє нові цікаві смисли.

– Загалом це той випадок, коли державі можна подякувати?

– Рідкісний випадок, але так! Філ Іллєнко (колишній голова Держкіно. – Platfor.ma) реально доклав багато зусиль, щоб все сталося, щоб прийняли закон про кіно, який я вважаю одним із найкращих в Європі. Нам залишилося тільки визначитися, розумні ми чи красиві та яку індустрію будуємо.

Кадр із фільму «Дике поле»

– Як би ти представилася незнайомцю?

– Сказала би, що займаюся театром.

– Дикий театр у 2018 дав 106 вистав… 

– Ого, так багато? Я коли їхала до тебе, то подивилася кількість наших глядачів. Ще дві вистави – і у нас буде загальних 70 тис. відвідувачів за три з половиною роки.

– 106 – це фактично одна вистава на три дні. Як незалежному театру таке вдалося?

– Я не знаю. Все це почалося просто як експеримент, а далі сподобалося, стало звичкою і під це підв’язалися стільки людей, що припинити все зараз вже просто не вийде.

– А який у вас штат?

– У нас всі на фрілансі. Але можу озвучити такий факт: минулого року на сцені Дикого дебютувало 57 акторів. На адміністративно-технічні посади ми завжди беремо студентів. По-перше, хтось має давати шанс та практику людям без досвіду, по-друге, вони такі зухвалі, заряджені й закохані в Дикий театр.

– Скільки на місяць коштує Дикий театр?

– Близько $2 тис. на місяць – це без витрат на прокат і виробництво вистави і тому подібне, тільки адміністративні штуки: оренда складу, репетиційної, реклама, зв’язок, податки і виплати зарплат.

– А у вас приблизно ринкові зарплати?

– Вони більші, ніж у державних театрах, але менші, ніж в комерційному антрепризному театрі. В державному театрі ти отримаєш свої 8 тис. грн в будь-якому випадку: і якщо вийдеш на сцену один раз за місяць, і якщо 20 разів. У нас система гонорарів за виконану роботу, а не штат. З антрепризою ми не можем тягатись, бо вони грають в залах на 700-1000 глядачів, а ми максимум на 300.

– Звідки ці гроші?

– Заробляємо від квитків. Наш головний виклик був таким: чи можна з нуля створити незалежний і сталий театр? Можна! Але завжди треба розраховувати винятково на себе, у нас немає права не продавати повні зали й тому подібне. Інакше просто немає з чого виплачувати зарплати і оренди. Ми працюємо, знаючи, що ніхто не протягне нам руку допомоги в разі поразки. Бо що? Бо незалежний театр Україні безправний. З іншого боку, «люди культури» весь час бідкаються – помираємо, не вистачає, ніхто не підтримує, культура неприбуткова. Треба дивитись на театр як на креативну індустрію, що має потенціал заробляти. 

Із хороших культурних новин – запрацював Український культурний фонд, і ми отримали від нього перший грант на резиденцію «Дикі Кайдаші» у селі. Це приємно, але дещо стрьомно, бо дуже багато гемору з отриманням цих грошей і звітуванням (про роботу фонду можна почитати в нашому інтерв’ю з його головою Юлією Федів. – Platfor.ma).

– Розкажи кілька цифр: що вже встиг наробити Кураж Базар?

– Буквально нещодавно ми подолали рубіж в 10 млн грн, перерахованих на благодійність, зараз вже близько 10,5 млн грн. Це за чотири роки і приблизно 40 фестивалів, якщо не рахувати перші декілька The New Old – барахолки, які ми влаштовували на Воздвиженці.

– Їх же там було декілька. Ти тоді думала, що це переросте в щось постійне?

– Звичайно, ні. Це просто був порив душі. Я тоді працювала маркетинг-директором в компанії “Форум”, а барахолку ми організовували абсолютно стихійно раз на кілька місяців. І раптом я виявила, що це мене дуже сильно вперло, просто той факт, що можна не давати свої особисті гроші, а працювати, щоб зібрати набагато більше. Причому зібрати фактично непотрібні людям гроші у вигляді їх старих речей.

Я тоді познайомилася з Сашею (нинішнім чоловіком Альони. – Platfor.ma) і він сказав: слухай, ось ти працюєш, але твої думки в зовсім іншому проекті, так систематизуй це, щоб збирати ще більше!

– До речі про “більше”, який відсоток ви зараз віддаєте на благодійність?

– На даному етапі у нас немає відсотку як такого. Раніше віддавали 30% від кожного квитка, але потім переїхали на ВДНГ, де вклали в наш корпус вже 5 млн грн, і їх треба якось повертати. Тому зараз у нас це не зовсім системно. Наприклад, з травневого Кураж Базару ми віддали 100% прибутку, 1,5 млн грн, щоб закрити великий благодійний проект. А в червні не віддавали нічого, тому що потрібно було виплатити ремонтні борги. Можливо, колись ми повернемося до стандартного відсотку, але зараз просто вибираємо собі великі ініціативи, яким потрібно допомогти, і закриваємо їхні потреби. В цілому у нас виходить віддавати не менше двох мільйонів на рік.

– Саме ти приймаєш рішення, коли і кому направляти гроші?

– Я і команда. Дивись, тут ще важливо сказати про те, що саме слід вважати благодійністю. Я, наприклад, думаю, що приведення в порядок території ВДНГ – це теж благодійність. Тоді виходить, що з вересня по квітень ми віддавали взагалі 100% прибутку, оскільки все реінвестували в павільйон: ремонт, електрика, асфальт, світло, туалети, пандуси. Для мене це теж якась соціальна місія, тому що ВДНГ – державна установа. Мене виженуть, а вся інфраструктура залишиться, я ж нічого собі не заберу.

– А на який термін у вас домовленість?

– Меморандум про співробітництво з ВДНГ ще на два роки. І я сподіваюся, що спрацює право пролонгації, тому що ми дійсно багато вклали у ВДНГ. Буквально кілька тижнів тому поставили рампи для бордерів, а зараз домовляємося з Red Bull, щоб побудувати повноцінний майданчик для катання. Все відкрито, все інклюзивне. Можна це вважати благодійністю? Ну, мені здається, що так.

– Monobank, Smartass, Koto, а тепер ще й ІТ-реформами знову будеш займатися. Якщо тобі треба представити себе одним словом, то як ти вітаєшся?

– Та просто – бізнесмен або підприємець.

– Наскільки складно перемикатися між настільки різними проектами? Є якісь методики?

– Дійсно, перемикання поглинає досить велику кількість часу і енергії, але методик ніяких немає. Просто намагаюся структурувати все так, щоби різні завдання не сильно перепліталися у часі.

Чесно кажучи, є відчуття, що я як раз сильно недозавантажений. У всіх проектах, які ти перерахував, є багато розумних людей, які роблять купу правильних речей, а моя роль – керувати, радити, давати якісь настанови. Все це не заповнює мій робочий день годин на чотирнадцять, як хотілося б.

– А на скільки заповнює?

– Ну, десь дванадцять. В принципі, день може тривати досить довго, але по-справжньому ефективно, так, щоб я аж сам кайфував від продуктивності – годин п’ять-шість.

– У всіх цих сферах ідеї ваших проектів досить нетипові: спортивний клуб на межі з дискотекою, банк без відділень, вихід в Британію. Як вони з’являються?

– У кожного проекту своя історія. Якщо взяти банківські, то у нас велика команда колишніх колег по Приватбанку, з якими ми всі робимо. Але, до речі, нічого особливо проривного в ідеї немає. Якщо ти все життя займався фінансовою справою, то, звичайно, думаєш про те, щоб створити власний банк. А якщо ти створюєш його в 21 столітті, то було би дивно робити установу з відділеннями. Тобто не було ніякої ванної, де ми сиділи як Архімед і такі раптом: «Еврика!».

– Розкажи, чим ти пишаєшся за два роки роботи на Суспільному?

– Президентськими дебатами та першим сезоном суспільного-політичного ток-шоу «Зворотний відлік». До речі, нещодавно зі мною стався цікавий випадок, пов’язаний з дебатами. Я поїхала у відпустку знімати роадмуві про мотоциклістів, котрі подорожують через всю Європу. Насправді я там була «кишеньковим літописцем», записувала все, що відбувалося з героями цієї подорожі. Тобто в зйомках участі не брала, а знімали молоді хлопці з Trouble Tribe, їм по 23 роки, і вони успішні, талановиті та популярні. 

І от на день восьмий подорожі один із них запитав у мене: «А ти взагалі ким працюєш?», я кажу «та продюсером на Суспільному», і вже набираю повітря в легені, щоб видати стандартну інформацію «Суспільне – це UA:Перший, UA:Культура, 24 регіональних теле- та радіоканали, Українське радіо, радіо Промінь, Радіо Культура та цифрові платформи», але не встигаю я роззявити рота, як цей 23-річний оператор з умовно іншого світу, зі світу, де править інстаграм та дух свободи, перебиває мене і каже: «А, так я знаю, що таке Суспільне. Ви мали дебати за законом проводити». Ти не уявляєш, як приємно чути, коли люди, не дотичні про процесів, починають пізнавати Суспільне. Радіти рано, але радіти хочеться.

– Я подивився телепрограму Суспільного за тиждень, декілька разів вмикав – і зловив себе на тому, що мені, в принципі, цікаво. Якісь документалки, шоу, загалом нормальний контент. Чому Суспільне все ще не надто популярний канал?

– Суспільного чи UA:Першого? У Суспільного 26 каналів, 24 з яких – регіональні. UA:Перший – це флагманський суспільно-політичний канал Суспільного мовлення. 

На телевізійний контент не можна дивитися в розрізі одного юніта. Ось ти побачив якусь документалку, і думаєш: «О! Непогано». Але у людини мають бути чіткі очікування ТБ. Скажімо, Новий канал позиціонує себе як канал для молодої аудиторії, ти очікуєш побачити там молодіжні серіали та мейковери, вмикаєш – і потрапляєш на молодіжний серіал, тож твої очікування виправдані. 

Якщо ми говоримо про UA:Перший, цей канал мусить транслювати найактуальніші новини, аналіз найважливіших подій країни. А якщо ти вмикаєш і в тебе то новини, то світ дикої природи, то кулінарне шоу, то дитяче шоу – це заважає тобі сформувати очікування. На щастя, в цьому році у нас суттєво оновиться контент: новини, інформаційне мовлення, аналітика. Але телебачення вже поза зоною моєї компетенції, тобі краще спитати про це інших.

– Щодо фонду можна знайти багато відгуків, як схвальних, так і не дуже. Але я не бачив жодного, де казали, що така установа взагалі не потрібна. На вашу думку, які головні недоліки УКФ?

– Забюрократизованість процесів. Знаєте, ми б залюбки вийшли і сказали: так, ви всі круті, документів не треба, ось вам гроші. Але ж ми всі погодилися, що мають бути спільні правила. Що ніхто не може зайти до мене в кабінет і через особисту симпатію щось собі отримати – у мене просто немає можливості та бажання для такого ручного режиму. Але спільнота часто хоче якихось винятків: ну, це ж ми, ми ідейно важливі, ну зробіть поступки… Гадаю, це наслідок недолугого державного апарату, частиною якого ми зараз є. Але ми намагаємося накласти на нього нові підходи. Підсумовуючи: інституція з новим мисленням змушена існувати в реаліях старої системи.

– Чим із зробленого УКФ ви пишаєтесь?

– Фактично наш офіс запрацював лише навесні 2018-го, тобто кілька місяців тому ми відсвяткували рік. Гадаю, можна пишатися тим, що за цей час ми зробили те, на що у міжнародних фондів йде три-чотири роки. Ми обговорювали це з керівниками установ із Польщі, Нідерландів, Канади – після юридичного запуску зазвичай декілька років випрацьовують програми, проводять фокус-групи, визначають цільові аудиторії. І тільки після цього запускають реальні грантові програми. Але ми живемо трохи в інших реаліях, тому встигли зробити все з вище переліченого протягом року.

Ми розуміли, що час обмежений, тому взяли за приклад європейську модель культурних грантів, де є поділ тільки за типом заявника: індивідуальна заявка; заявка у співпраці з національним партнером; і з міжнародним. Також ми визначили пріоритети власної роботи і погодили їх з Мінкультом. На основі всього цього ми й запустили перший конкурс проектів, на який отримали 716 заявок – вважаю, що для нової інституції це був гарний результат. 

Цього року в межах реалізації розробленої 2018 року Стратегії УКФ ми вже запустили шість тематичних програм та отримали загалом 2018 заявок.

– Розкажи про заслуги UAnimals, щоби всіх одразу вразити?

– Вважаю, головна заслуга в тому, що ми змусили людей замислитися. Хтось підтримує нашу боротьбу, інші байдужі чи навіть виступають проти. Втім питання гуманності до тварин на сьогоднішній день закріпилося в системі координат українського суспільства і нікого ним уже не здивуєш. Для того, аби люди знайшли правильну відповідь, потрібно озвучити запитання. Саме це ми і почали робити.

Якщо казати про конкретні перемоги зоозахисту, то тут варто назвати локальні заборони цирків-шапіто з тваринами, які вже прийняли в кількох десятках міст, включно з Києвом. По хутру – у нас близько 30 дизайнерів підписали з UAnimals відмову від його використання: Андре Тан, Олена Рева, Lake. Також до цього доєдналися Кураж-Базар, Гешефт, Oh My Look. А цього літа Міністерство охорони здоров’я, сподіваюсь, зробить важливий крок по забороні тестування косметики на тваринах.  

– Як взагалі вперше ти подумав про те, що було би непогано підняти тему захисту тварин?

– Ти знаєш, я ж теж з комунікацій (Олександр – співзасновник агенції Gres Todorchuk PR. – Platfor.ma) і розумію важливість історії, як до мене підійшов якийсь загадковий дідуган, торкнувся і сказав: «Синку, тільки ти можеш це зробити!». Але такого не було. UAnimals почалося з боротьби за цирк без тварин – і це було абсолютно спонтанно. Є щось, що ти вважаєш поганим, більшість знайомих вважають це поганим, але ніхто нічого не змінює, бо це ж ніби назавжди. Друзі так і казали мені: ми проти цього середньовіччя, але так буде завжди. Нічого не змінити!

До речі, є цікава особливість: коли щось врешті починає змінюватися, то ніхто й не згадає, що колись було інакше. Чи пам’ятає хтось, що ще в 1960-х існували зоопарки для людей? Чи згадує хтось, як пару років тому в Києві на кожному кроці була реклама різноманітних шапіто?

– Розкажи кілька фактів для тих, хто відкрив текст, але досі сумнівається, що у тварин все погано і їм потрібна допомога?

– Знаєш, я досить рідко зустрічаю людей, яким потрібно пояснювати, чому тварини потребують захисту. Для цього достатньо зрозуміти, що будь-хто хоче щастя і уникає страждань. Навіть вченими доведено, що звірі можуть відчувати. І, до речі, не тільки біль, а й страждання – не лише фізіологічно, а й на більш глибинному рівні.

Нещодавно в Україні видали книгу «Мораль без релігії. В пошуках людського у приматів», де науковець доводить, що моральні норми – це не суто людський винахід. Мавпи знають співчуття, допомагають тим, хто цього потребує, мають внутрішні переживання. Гадаю, після цього кожна людина може прийти до логічного висновку, що знущання над тваринами – це лайно.

– У 2019 фестиваль 86 не відбувся вперше за п’ять років. Що ти відчувала в ті дні, коли зазвичай в твоєму житті творилося якесь безумство?

– Якщо чесно, почувала я себе дуже добре. У нас з Ільком (Ілля Гладштейн, співзасновник 86. – Platfor.ma) у дворі ростуть кілька дерев. У цьому році ми вперше зрозуміли, що вони фантастично цвітуть. Дивишся з балкону – а там якась неймовірно красива двіжуха з вітру і цвітіння. І тут ми зрозуміли, що ніколи цього раніше не бачили, бо завжди в ці дні скаженіли від різних задач у Славутичі. Коротше, це був перший спокійний травень за дуже багато часу. Тож мені добре і спокійно – дуже дивне відчуття відсутності запари.

– З командою фестивалю в ці дні не зустрічалися, щоб випити, не цокаючись?

– Це теж симптоматично – ні, не зустрічалися. Один на один час від часу перетинаємось, але загалом будь-яка організаційна активність нас зараз не дуже вабить.

– Яка команда організовувала 86 в останні рази? І на кому лежали найважливіші моменти?

– У нас було десь три-чотири кола людей. Ми довго вивчали різні організаційні структури і всякі модні концепції про це. Але все виявилось якось незастосовно до нас. Тому ми розробили все самі, експериментальним шляхом. Були core-core team (команда «Ядро-ядро». – Platfor.ma), core team, team та all. Перші – це люди, які займалися фестивалем весь рік, останнім часом їх було троє: я, Ілько та Аня Белінська. Core team та team – це проектна команда: одна людина в Славутичі, дві програмниці. Плюс невеличке коло постійних фрілансерів. Під фестиваль ми набирали ще 6-7 людей: піарниця, технічна підтримка. Врешті від ядра поступово все наростало-наростало і закінчувалося більше ніж сотнею людей – це якщо разом із волонтерами.

– Які головні етапи, якщо хочеш провести таку подію?

– Спершу – аналіз помилок і досягнень попереднього фесту.

– У чому відмінність між Іваном Примаченком до США – і нинішнім?

– О, різниця значна! Я зовсім по-іншому подивився на те, що є головним питанням освіти. Коли я їхав в Стенфорд, то, як і чимало інших людей з цієї сфери, вірив, що головне – знайти якусь дуже новітню і якісну модель навчання. Однак у США я подивився на найкращі школи, повчився в провідному університеті сам, поговорив з купою розумних людей, і у мене змінилася думка.

Насправді моделей того, як навчати, багато – передових, ефективних, дуже класних. Їх можна безкоштовно брати і привозити в Україну, бо зазвичай люди в інноваційних навчальних закладах світу дуже відкриті. Але проблема в тому, що ми не знаємо, як ці нові підходи до навчання масштабувати, як в світі, так і в Україні. Умовно, з однієї школи на 17 тис. українських шкіл, з одного університету на сотні вітчизняних. Це грандіозна проблема.

Справа в тому, що безліч досягнень людства з часів промислової революції базувалися на ефекті масштабу. Ми робили якісні товари й послуги доступними кожному завдяки тому, що знаходили спосіб виробляти їх масово, зберігаючи якість. Це стосується багатьох сфер нашої діяльності: транспорт, сільське господарство, цифрова економіка. Але як масштабувати в освіті – не дуже зрозуміло. Ось це головне питання. В Україні є центри інноваційного і справді якісного навчання, але чи достатній їхній вплив сьогодні? Не думаю.

– А в тебе є відповіді на ці запитання про масштабування?

– Не знаю, чи існує глобальне універсальне рішення, але у мене є низка тактичних відповідей, підходів, рекомендацій, які можуть це зробити. Власне, у Стенфорді я проходив курс масштабування соціальних інновацій, де ми вивчали, як таке втілюється.

– Розкажи коротко.

– В першу чергу, це діджитал-інструменти, тобто цифровізація. Далі державні політики, бо проводити зміни через держапарат буває досить ефективно. А також різноманітні способи організації, які спеціально стандартизуються, щоб їх було легко відворювати.

– Розкажи кілька цифр про Ukraїner, щоб одразу всіх вразити.

– Не знаю, чи це вражає, але у першій експедиції ми проїхали 100 тис. км по Україні. І набрали 100 тис. підписників на Фейсбуці – тобто, виходить, один кілометр – один підписник. Зовсім нещодавно вийшла книга як фінал першої частини проекту. Книга стала однією з перших за кількістю продажів на цьогорічному Книжковому Арсеналі, а перший наклад наполовину розійшовся ще до її виходу з друкарні по передзамовленню. Зараз закінчуємо повнометражний фільм про скульптора Валерія, який їздив із нами в Грецію.

Але загалом для мене є здобутком кожна історія, яку ми випускаємо. Зараз їх 130, і має вийти ще 50 з тих, що ми вже зняли. Хоча коли ми їхали в першу експедицію, то планували, що з кожного регіону в нас буде всього по три сюжети. Але вже у Закарпатті ми одразу зняли аж 15 – просто не могли зупинитися. Це задало такий темп, що далі ми вже не могли показати якийсь інший регіон менше. Хоча, звісно, десь історії знайти важче, десь люди взагалі не хочуть про себе розповідати.

– Як ви шукаєте сюжети?

– Перед кожною поїздкою ми запитуємо про цікавих людей у соцмережах і перевіряємо усі ці теми. Шукаємо в регіональних ЗМІ – там часто можна знайти щось дуже смішне. Найбільше для одного регіону в нас було 400 потенційних історій – чи то Карпати, чи Галичина, не пам’ятаю. Далі ми скорочуємо все до короткого списку і врешті обираємо декілька найкращих, які будемо знімати. Це суперважко.

Зараз стартувало друге коло експедицій – ми знову поїхали в Приазов’я, де вже були. І цього разу ми навіть не шукали нічого, бо залишилося надзвичайно багато героїв з попередніх разів. Плюс команда стала настільки великою, що як тільки ми кудись збираємося, нам одразу щось радять – і цьому ми довіряємо найбільше. Бо іноді люди щиро кажуть щось в дусі «зганяйте до мого дідуся, він класний, нагодує вас».

– А вдруге до когось плануєте заїхати?

– Ми взагалі вирішили дещо змінити формат – знімати довші й глибші історії. Тепер ми проводимо з кожним героєм кілька днів, бо раніше – встигали максимум день. Найкрутіші історії перезнімаємо в новому форматі, продовжуємо їх, бо є класні ініціативи, які за ці три роки дуже розвинулися.

– Розкажи тоді про свої улюблені сюжети.

– Я можу розповісти не про улюблені, а про знакові. Наприклад, про Мішеля – це німець, який в Закарпатті вирощує буйволів. Це реально була історія, через яку про нас багато хто дізнався.

– Як ти взагалі дізнався, що є така держава – Україна?

– В основному через вашу війну. Я, звісно, й раніше знав, що така країна існує, бо трошки вивчав історію та географію в школі, але, якщо чесно, не дуже цікавився вами до того, як почалися бойові дії.

В мене немає ніякого українського коріння і я навіть нікого ніколи з таким походженням не зустрічав. Але я думаю, що одного разу все ж приїду до вас і потім буду всім розповідати про те, як вам живеться в Україні.

– А що саме спричинило інтерес? У світі, на жаль, багато воєн, не тільки наша.

– В основному ваш унікальний вибух патріотизму. А найбільше те, що за всю вашу історію Україну безліч разів намагалися знищити, але ви все ще тут, і в Україні все ще є люди, які готові помирати заради мрії про яскраве майбутнє.

Тому тепер я постійно слідкую за деякими вашими сторінками в Фейсбуці, наприклад, за Kyiv Post та Уніан. Ну і за Ukraine Today споглядаю.

– Цікаво, що за п’ять років твій інтерес не згас. В Україні є така думка, що в Австралії у нас досить потужна діаспора. Може ти щось про них чув?

– Знову ж таки, якщо чесно, друже, ніколи й нічого такого не чув. Єдиний виняток – коли у нас була якась маніфестація діаспори проти війни. Мабуть, українці не дуже помітні, бо у нас чимало інших і набагато більш численних діаспор.

Світ ще ніколи не змінювався настільки швидко, як тепер. І вже ніколи він не буде змінюватися настільки повільно. У 2018 було безліч важливих новин, які можуть фундаментально трансформувати наше життя. Platfor.ma відібрала серед своїх матеріалів ті серйозні, які, на нашу думку, заслуговували більшої уваги читачів. Ось ця десятка (повні новини – за посиланнями в підзаголовках).

Тест Тюрінга спробували замінити одним словом. Найлюдянішими стали «любов» і «какашка»

Тест Тюрінга – це перевірка, людина спілкується з тобою чи робот. Дуже важлива штука для оцінки якості штучного інтелекту. Зазвичай це виглядає як досить довге дистанційне спілкування, однак тепер науковці придумали інший спосіб. Тисяча людей за кілька етапів просто мали обрати найбільш людяні слова. Настільки людяні, що робот би їх просто не вибрав. Ну що, виграли «любов» і «какашка». Все логічно, ми, люди – такі.

Вчені вирахували, коли атмосфера стане непридатною для людини. Надто скоро

У 2018 було чимало невеселих новин про те, як саме нас усіх прикінчать кліматичні зміни. Ось, наприклад, дослідження кліматологів про те, що без протигазів по планеті можна буде тинятися хіба що найближчі років 200. А ще одна міжнародна група дослідників вважає, що у людства лишилось тільки 17 років на те, щоби вже не врятуватися, а просто сповільнити катастрофічні зміни. Ну і невелике (насправді грандіозне) підтвердження. Уявіть собі картинку Північного полюсу: завірюха, дикий холод, вітер. Що ж, у 2018-у ви могли ходити там у легкій курточці. Бо прямо під час полярної ночі температура на Північному полюсі перевищила норму на 30°C.

Пластикове сміття дісталося Маріанської западини – найглибшого жолоба Землі

Коли планета заводила собі людей, то навряд чи думала, що ми будемо псувати її найбільш вражаючі місця: Еверест і Маріанську западину. Про традицію залишати мотлох на вершині світу ви й самі все знаєте, а тепер ось і в найглибшому місці Землі є пластик. І це ж не окремий випадок – до того ж з’ясувалося, що Велика тихоокеанська сміттєва пляма в рази більша, ніж усі думали. Все це почалося з людини і в людині ж часто й закінчується. Бо разом із їжею ми з’їдаємо по 100 шматків пластику.

Визначили геологічний символ нашої епохи. Він вас здивує

А взагалі як нас запам’ятає планета, якщо мислити геологічними масштабами? Безліч бетону й металу можуть й не вціліти через мільйони років. Але є дещо, що, на думку міжнародної команди науковців, точно залишиться у вічності. Це курка! Аргументація – за посиланням у заголовку.

10. Вчені пояснили, чому одні чують «Йенні», а інші – «Лорел»

Ви може вже й забули, але у травні всі шаленіли від аудіозапису, на якому одні чули чітке «йенні», а інші – відмінне «лорел». Врешті в суперечку вв’язалися й нейробіологи, які пояснили, що почути дійсно можна різне, а все залежить від віку. Наша порада: хочете здаватися молодшим – чуйте «йенні».

9. З’ясували, скільки пенісів на знаменитому гобелені з Байе і що вони означають

Важлива наукова новина. Гобелен з Байе – одна з ключових пам’яток середньовічного мистецтва і потужне джерело знань для істориків. Бо на ньому в деталях зображені 626 чоловіків і жінок, 190 коней, 35 собак, 37 дерев, 32 кораблі й 33 будівлі. А ще 93 пеніси! Оксфордський професор дослідив, які саме, кому належали та навіщо. Ми ж казали – важлива новина.

8. Вакансія фахівця з мемів. Стартова зарплата – $1750 на місяць

Українці – надзвичайно працелюбні люди. Особливо коли мова йде про меми. Особливо за 50 тис. грн на місяць. Щоправда, умови досить жорсткі: потрібен, скажімо, 10-річний досвід прокрастинації на розважальних сайтах. Якщо поки що не підходите, надолужуйте.

7. Сервіс, який шукає вам двійника серед видатних картин, запрацював в Україні

З нещодавніх пір ви потужно вписані в історію світового мистецтва. По-перше, ви ще той витвір, а по-друге, в Україні стало можливо користуватися гуглівським сервісом Art Selfie. Цей додаток аналізує грандіозний масив живопису і знаходить портрети, які нібито схожі на вас. Підкреслюємо – нібито. Бо іноді таких уродів підсовує, ох.

Термин, который Аристотель использовал в учении о трагедии. Буквально он означает очищение через сопереживание и страх. Но сегодня под этим словом обычно имеют в виду высший результат, возникающий у зрителя от контакта с каким-либо действием на сцене. В общем, все артисты мечтают о катарсисе среди публики.

Пример: На концерте Олега Винника многие женщины достигают катарсиса по три-четыре раза за вечер.

В Древней Греции – коренные обитатели местности. То есть не понаехавшие, а те, которые жили тут до всех процессов джентрификации и ревитализации. Сейчас слово «автохтоны» вполне синонимично слову «коренные».

Пример: Недавно был на Борщаговке, так в подворотне подошли какие-то ребята и поинтересовались, автохтон ли я данной местности и если нет, то из какого района странствую.

– Що представляє собою сучасний Голлівуд зсередини? Це місце, де знімають в основному високобюджетні блокбастери чи все ж є шанс для незалежного кіно?

– Як місто він майже нічим не відрізняється від інших. Мені здається, просто у тих, хто тут не був, уявлення про нього трохи перекручене. У мене не було помилкового уявлення про Голлівуд, тому не можу сказати, що що-небудь мене тут серйозно вразило.

Що важливо розуміти про Голлівуд – це те, що з різних кінців планети мільйони людей приїжджають сюди з єдиною метою – працювати в сфері кіно. У всіх них є своя мрія, але тільки у одиниць виходить пройти цей шлях до кінця і досягти успіху.

При цьому всі хочуть працювати з великими студіями і робити велике кіно, навіть ті, хто декларує жагу до незалежності і більш артових проектів. Але, щоб прийти до цього, потрібно подолати великий шлях, і, звичайно ж, немає однозначної інструкції того, як це зробити. Один з можливих шляхів, яким особисто я й пішов, – це незалежне кіно. Воно нібито розвинене, але насправді дуже мало проектів, які дійсно привертають увагу і інтерес дистриб’юторів, аудиторії і студій.

– Що значить знімати незалежне кіно в голлівудських реаліях? Як це виглядає на прикладі вашого фільму?

– В першу чергу, це вимагає великої самоорганізації, планування, терпіння і – що дуже важливо – відмінних якостей спілкування і нетворкінгу. Потрібно зібрати разом сотні складових – саме це було найбільшою складністю у моєму проекті.

– А як виглядає звичайний день режисера, який знімає незалежний фільм?

– На етапі підготовки, який у нас зайняв близько п’яти місяців, були постійні зустрічі, репетиції, кастинги, співбесіди, наймання людей. Безупинний процес, в якому я намагався знаходити час, щоб хоч іноді включати творчу півкулю і обмірковувати історію, яку я хотів розповісти. Я постійно дописував і переписував сценарій. Мій день починався з того, що я витрачав годину-дві на те, щоб перечитати сценарій і написати всі свої правки, які далі ми втілювали зі сценаристом протягом цього дня. Саме в цей час я придумав зовсім інший початок і кінцівку до фільму, кілька нових персонажів і структуру в цілому.

Під час зйомок, які у нас зайняли трохи більше трьох тижнів, часу не було ні на що, крім самих зйомок. Цей процес пролетів як один день, без зупинки, і зараз мені навіть складно пригадати якісь конкретні факти. Здається, під час подібних проектів мозок просто абстрагується від усього стороннього.

Я з самого початку розумів, що на цьому проекті у мене не вийде проявити все своє творче бачення – через великі обмеження і через те, що мені в першу чергу потрібно бути організатором цього всього. Задача – як в умовах великого пресингу, проблем і обмежень зробити найкраще, що ти тільки можеш, щоб показати, що ти можеш довести проект до кінця, зробити його якісно і щоб наступний твій фільм вже фінансувала велика студія і ти міг повністю займатися тільки творчістю.

– Розкажіть про відмінності у зйомках кліпів та повноцінної стрічки. Що стало для вас найбільшим сюрпризом?

– Безумовно, це робота з акторами і їх гра. Скажу чесно, що після зйомок фільму кліпи стали для мене чимось схожим на роботу фотографів – це просто візуальні образи, в яких майже немає підтексту і глибини. Працюючи над фільмом, я зміг повністю відчути, що значить робота як режисера, так і драматурга і сценариста. У фільмі настільки багато шарів і деталей, що потрібно дуже тонко розуміти, що саме потрібно в певній сцені і як над цим працювати з акторами.

– До речі, як ви залучили до фільму цих акторів? Як вдалося зацікавити Ніка Бейтмана та Еріка Робертса?

– Знову ж таки, це все вміння домовлятися і розуміння того, як працює цей бізнес. Скажу чесно, мені дуже пощастило роздобути таких акторів для дебюту.

З Ніком ми знайомі дуже давно, до The Perception нам вдалося попрацювати над проектом Gambit, який навів багато галасу в інтернеті (мільйони переглядів, сотні статей від купи видань в тому числі таких гігантів, як TMZ). Через якийсь час я почав підготовку до The Perception і запропонував йому роль в цьому фільмі, на що він з радістю погодився.

На роль агента головного героя, яку врешті зіграв Ерік Робертс, я спочатку дуже хотів взяти Джонатана Бенкса, але через розбіжності у графіках нам довелося шукати когось іншого. Ми зробили кастинг і, що дивно, агент Еріка сам запропонував нам його кандидатуру. Він прийшов на проби й ідеально підійшов на роль цього персонажа.

– Розкажіть про співпрацю з музичними зірками, наприклад, про Джей Зі?

– Спочатку я приїхав в США знімати саме музичні відео і робота з музикантами – це завжди було моє. Мені було дійсно легко з ними спілкуватися, розуміти, що саме їм потрібно. Наші або західні – для мене не було великої різниці на персональному рівні – всі вони врешті-решт звичайні люди і спілкування з ними не є чимось особливим. Що примітно – зазвичай чим більш популярний музикант, тим більш він скромний і відкритий.

Робота з артистами будується по одній і тій же структурі – крім того, що їм має подобатися те, що ти вже робиш, у тебе є тільки один шанс запропонувати їм своє бачення їхньої музики. І якщо ця пропозиція його зачепить, то починається плідний тандем, в якому я намагаюся ще глибше відчути артиста і те, що він вклав в конкретну пісню. Так було з усіма великими артистами, з якими я працював, в тому числі і Jay Z.

Здавалося би, зв’язки і гроші можуть щось вирішити, але вони працюють тільки в короткостроковій перспективі. Після першого ж проекту всі розуміють, наскільки ти талановитий, чи можеш ти довести до кінця почате і чи варто з тобою працювати далі.

Я приїхав в Україну, бо багато чув про те, що у вас є дуже велика повага до справжніх європейських цінностей і натхнення щодо них. Усім нам в Європі зараз потрібне натхнення.

Давайте згадаємо Америку. Одразу приходить в голову певна міфологія. Голлівуд з’явився, щоб увічнити ідею американської мрії, ідею, що всі рівні, що кожен може досягти цієї мрії. Але Європа не має такого механізму міфотворення. Лише декілька митців дійсно присвятили себе створенню єдиної прекрасної європейської ідеї. Зараз на виступах U2 ми завжди посередині концерту виносимо на сцену блакитний прапор з зірками – прапор Євросоюзу. Це не таке шоу, як було колись давно, коли Боб Ділан врубав електрогітару або Боуї ходив у жіночому платті. Та все ж цей хід на концертах дійсно вражає людей. Тепер глядачі вже самі приносять прапори ЄС на наші концерти.

Гадаю, після Брексіту чимало молодих британців стали прихильниками цієї романтичної ідеї про єдину Європу. Ідеї про те, що всі ми можемо говорити різними мовами, але будемо розуміти один одного.

Митці, які просувають ідею єдиної Європи, мають діяти дуже обережно, без дидактики і зверхності. От, скажімо, я з Ірландії. Ми пережили чимало – той же колоніалізм Британської імперії. Але якщо розібратися, Ірландія була вигадана якимось божевільними поетами-алкоголіками та мудрими філософами. Певна міфологічність була з самого початку тісно інтегрована в концепцію Ірландії.

Іноді я чую думки штибу: «Ви співаки, от і співайте, не лізьте у серйозні справи». Але якщо повернутися до самої ідеї демократії, то це дещо, у що залучені абсолютно всі. І поети, і співаки. У Ірландії у нас все так і було. В кожному пабі, в кожному місці, де можна поговорити – говорили. Хтось може сказати, що не можна завжди публічно дискутувати на певні теми: секс, релігія чи політика. Ірландці тільки про це і хочуть базікати!

У видатної пісні та видатної ідеї є досить багато спільного. Це щось, що запам’ятовується, щось, після чого тобі здається, що це існувало завжди. Європі потрібно більш активно розповідати про те, що вже побудовано після двох світових воєн, та більш активно мріяти про те, що ще можна зробити.

Чимало речей ми вже сприймаємо як даність. Наприклад, ООН чи Декларацію прав людини, план Маршалла (економічна допомога США післявоєнній Європі. – Platfor.ma) – це надзвичайно прекрасні здобутки. Не знаю, чи правильно згадувати тут НАТО, але все ж вважаю, що і це була гарна ідея.

Чимало людей, які є набагато хоробрішими за мене, жертвували собою, щоб митці на кшталт мене могли діяти вільно. Якщо казати чесно, то частина мене завжди вірить, що мир еволюціонує в напрямку миру та справедливості для всіх.

Гадаю, якщо зараз заснути і прокинутися за кілька років, то буде більше рівності та прав для жінок, ЛГБТ та інших людей. Ми звикли думати, що це нормальна частина людської еволюції, але насправді немає жодних доказів цього.

Хай нам варто бути занепокоєними, але в останні декілька років ми начебто прокидаємося. Ми маємо не ставитись до таких прекрасних речей як до констант, маємо продовжувати організовуватися та розвиватися.

Я поки що мало знаю про вашу державу. Але знаю точно, що вам не потрібно пояснювати важливість й вартість слів мир та свобода. Ви б’єтеся за ці речі щоденно. Я сподіваюся, що в майбутньому боротися за ці ідеали ви зможете не фізично, а на культурному рівні.

Я багато займався Африкою. На межі дев’яностих і двохтисячних там були такі регіони, в яких гинула третина людей. Знаю, що у вас теж є проблеми зі СНІДом. Гадаю, це дуже серйозна несправедливість, що місце, де ви живете, визначає, скільки ви проживете. Якщо ви у Дубліні – маєте дві пігулки на день і СНІД вже не вирок. Ви у Малаві? У вас немає жодного шансу.

Зараз в Ірландії мир, який настав після чогось дуже подібного на громадянську війну. Через цей конфлікт я вивчив найважливіше слово в англійській мові. Це слово «компроміс».

Його часто недооцінюють, але дуже важливо, коли разом працюють люди, які звикли вважати один одного супротивниками. Колись ми разом з Біллом Клінтоном працювали щодо боротьби зі СНІДом. І був релігійний лідер, який відкрито називав тодішнього президента США дияволом. Так і кричав: «Білл Клінтон – це Сатана!» Але я сказав, що було би непогано мати цього лідера на наших зустрічах. Білл Клінтон зумів це зрозуміти. Тим самим ми далі займалися і в Європі, об’єднуючи різних людей.

Коли Барак Обама прийшов на посаду, деякі казали йому не підтримувати нашу ініціативу з боротьби проти СНІДу – мовляв, це спадок інших президентів, нащо воно тобі треба. Але він спитав, чи ефективно працює ця програма? І коли дізнався, що так, то зробив внесок навіть більший, ніж його попередники.

Що мені дуже подобається – так це несподівані пари. Коли рокер типу мене має фото з священниками, монахинями, республіканцями і тому подібними. Працювати з несподіваними партнерами – це ознака серйозності вашої роботи.

Гадаю, Ангела Меркель має саме те бачення, яке потрібне Європі. Вона колись дуже здивувала мене. Ми говорили про те, яка дивовижна Африка в плані культури, бізнесу та різноманіття. Я наполягав, що в порівнянні з Лагосом Нью-Йорк зовсім не вражає. А вона спитала мене: бачив того нігерійського репера? У нього ще мільйони переглядів на Ютубі. Якого ще репера – просто очманів я?! Як таке взагалі можливо – канцлер Німеччини підсаджує мене на нову музику, ну як я про це в групі скажу?! Вона пішла, взяла свій планшет, поклацала – і показує: ну, оце. Там була нігерійська версія Childish Gambino. У нього «This is America», а в Нігерії випустили «This is Nigeria». Вам теж варто на це подивитися.

– Зараз вперше в історії людства чверть всього населення планети – молодь. Що це взагалі означає для Землі?

– Купу всього! Почнемо з того, що на планеті страшенно виріс темп. За останні 20 років наше життя змінилося сильніше, ніж за півтора століття до цього. Але при цьому у нас зараз найбільш незрозуміле молоде покоління за всю історію. Через ці божевільні швидкості змін існує просто небувалий розрив між молоддю і тими, хто перебуває при владі. Так бути не може, нам потрібно якось адаптуватися і зменшувати цю прірву.

Ось просто один маленький приклад: з одного боку, до 2025 приблизно 75% всього ринку праці будуть мілленіали. З іншого, безробіття серед молоді ще ніколи не було настільки серйозним. Візьмемо навіть Україну: наскільки я знаю, таке безробіття у вас постійно зростає і зараз становить близько 22-23%. У нас в Чорногорії молодих людей, які не навчаються і не працюють – 28,5%. Виходить, що майже третина нашої молоді просто нічого не робить.

– А це взагалі проблема молоді, яка нічого не хоче робити, або проблема системи?

– Ну, знаєте, це питання на мільярд. Гадаю, це колосальна комбінація з безлічі різних чинників. Темпи змін в нашому світі абсолютно не підтримуються системами освіти. Те, чого навчають у школах, має вкрай мале відношення до того, що потім знадобиться в реальному світі. Я бачив результати одного масштабного опитування української молоді – 33% вважають, що їхня освіта абсолютно марна. На їхню думку, вони не навчаються нічому, що потім стане в нагоді в житті. І, в принципі, така ж ситуація по всьому світу. Я згадував, що 12 років сам був частиною цієї освітньої проблеми, так що повірте мені – справи кепські.

Ще одна частина проблеми в тому, що пенсійний вік весь час підвищується, але робочі місця при цьому створюються недостатньо швидко.

І третє – те, що змінюється взагалі вся економічна система. Дивіться, типовий мілленіал до 32 років поміняє чотири роботи. Чотири! При цьому покоління, скажімо, моїх батьків до кінця кар’єри змінювало робоче місце всього двічі.

Все це веде до своєрідної gig-економіки (часткова зайнятість та економіка коротких контрактів. – Platfor.ma), коли ви більшу частину часу займаєтесь фрілансом і повинні бути готові блискавично міняти сферу діяльності, навички та вміння.

При цьому багато молодих людей досить правильно вважають, що влада про них не піклується і не допомагає. Вони почуваються покинутими. Це породжує апатію і призводить до того, що, як я вже згадував, третина молоді просто нічого не робить.

– А якщо брати сучасну молодь, то вона якось кардинально відрізняється від попередніх поколінь?

– Ви задаєте питання, у відповіді на яке у мене є шанс образити взагалі всіх. Середній бебібумер, народжений в середині 20 століття, міг дозволити собі освіту, купівлю будинку, дві машини, велику родину з собачкою – і все це з однієї хорошої зарплати. Будь-який мілленіал зараз має перед собою чудову перспективу закінчити університет з боргами на шестизначну суму, які, в принципі, не дуже зрозуміло як гасити. Купити будинок? Навряд чи коли-небудь в житті. Постійна хороша робота? Хиткі надії. Порівнювати різні покоління, коли умови життя настільки різняться – так собі ідея.

При цьому буде не зовсім вірно говорити, що нинішня молодь лінива. Вона працює не менше тяжко, ніж попередні покоління, біда в тому, що вимоги до їх умінь і необхідність постійно адаптуватися до чогось нового – ну, такого в людській історії ще не було.

Але я, звичайно, не хочу нікого виправдовувати. У мілленіалів купа не найкращих особливостей. Їм часто плювати на корпоративну культуру, вони вимагають від роботи величезної кількості вільного часу і наполегливо сподіваються займатися виключно тим, що їм подобається. Та й адаптуватися до нинішнього темпу змін їм буває лінь.

А попереду у нас ще і покоління Z, для яких цифрові технології – це річ, абсолютно звична з пелюшок. Їхні перспективи на ринку праці взагалі уявити складно. Цілком можливо, що працювати будь-ким їм доведеться всього на рік-два, а потім переучуватися і шукати щось нове.

– А молодь з різних країн відрізняється? У них більше спільного або різного?

– Думаю, у них більше спільного, ніж у будь-якого покоління в історії людства. Інтернет і масова поп-культура заполонили весь світ. В якій би країні ви не опинилися, швидше за все, зіткнетеся з приблизно однаковими захопленнями в музиці і кіно. У них приблизно одні й ті ж глобальні лідери думок, вони або дуже мало, або зовсім не дивляться телевізор.

Французький футболіст Антуан Грізманн святкував голи жестикуляцією з гри Fortnite. Так ось, більшість уболівальників старше 35 взагалі не зрозуміли, що це він таке робив, тоді як молодь просто божеволіла від захвату. І по всьому світу вона робила це однаково.

– Добре, проходить півтора десятка років – і ця молодь приходить до влади. Є ймовірність, що їм буде взагалі плювати на таке поняття як «держава»? Що їм будуть ближче і рідніше глобальні бренди на зразок Nike, Каньє Уеста, «Ювентуса»?

– Судячи з усього, ви цим інтерв’ю хочете позбавити мене роботи. Але дійсно, різноманітні побоювання з приводу цього покоління – дуже серйозні. І дійсно є ризик, що класичні поділи та кордони їм зовсім не близькі. Але тут потрібно враховувати одну штуку: завжди і всюди в 20 років люди були революціонерами, а в 40 – консерваторами. Тому хто знає, що трапиться, коли мілленіалам виповниться побільше років. На даний момент виглядає, що їх перехід до більш консервативних ідеалів відбувається повільніше, ніж у всіх попередніх поколінь.

Особисто мені здається, що відхід від націоналістичних поглядів, можливо, пішов би нашому світу на користь. Ми як ніколи близькі до відмирання поняття «кордон» або «країна», але це все ще величезний шлях, тож поки говорити про таке рано.

Навіть ті, хто дійсно приділяє увагу освіті, зазвичай у 30-32 роки виходять на якесь плато. Попередні покоління теж подібним страждали, але різниця в тому, що вони могли собі це дозволити. Нинішні темпи такого шансу не залишають. Ти не розвиваєшся? Тебе просто замінять.

– Сейчас впервые в истории человечества четверть всего населения планеты – молодежь. Что это вообще означает для Земли?

– Да кучу всего. Начнем с того, что на планете страшно вырос темп. За последние 20 лет наша жизнь изменилась сильнее, чем за полтора столетия до этого. Но при этом у нас сейчас самое непонятное и самое непонятое молодое поколение за всю историю. Из-за этих сумасшедших скоростей изменений существует просто небывалый разрыв между молодежью и теми, кто находится у власти. Так быть не может, нам нужно как-то адаптироваться и уменьшать эту пропасть.

Вот просто один небольшой пример: с одной стороны, к 2025 примерно 75% всего рынка труда будут миллениалы. С другой, безработица среди молодежи еще никогда не была настолько серьезной. Возьмем даже Украину: насколько я знаю, такая безработица у вас постоянно растет и сейчас около 22-23%. У нас в Черногории молодых людей, которые не учатся и не работают – 28,5%. Получается, что почти треть нашей молодежи просто ничего не делает.

– А это вообще проблема молодежи, которая ни черта не хочет делать, или проблема системы?

– Ну, знаете, это вопрос на миллиард. Это колоссальная комбинация из множества самых разных факторов. Темпы изменений в нашем мире совершенно не поддерживаются системами образования. То, чему учат в школах, имеет крайне малое отношение к тому, что потом понадобится в реальном мире. Я видел результаты одного масштабного опроса украинской молодежи – 33% считают, что их образование абсолютно бесполезно. По их мнению, они не учатся ничему, что потом пригодится в жизни. И, в принципе, такая же ситуация по всему миру. Я упоминал, что 12 лет сам был частью этой образовательной проблемы, так что поверьте мне – дела плохи.

Еще одна часть беды – то, что пенсионный возраст стабильно повышается, но новые рабочие места при этом создаются недостаточно быстро.

И третье – то, что меняется вообще вся экономическая система. Смотрите, типичный миллениал к 32 годам поменяет четыре работы. Четыре! При этом поколение, скажем, моих родителей к концу карьеры меняло рабочее место всего дважды.

Все это ведет к gig-экономике (частичная занятость и экономика коротких контрактов. – Platfor.ma), когда вы большую часть времени фрилансите и должны быть готовы молниеносно менять сферу деятельности, навыки и умения.

При этом многие молодые люди довольно правильно полагают, что власти о них не заботятся и не помогают. Они чувствуют себя брошенными. Это порождает апатию и приводит к тому, что, как я уже упоминал, треть молодежи просто ничего не делает.

– А если брать современную молодежь, то она как-то кардинально отличается от прежних поколений?

– Вы задаете вопрос, в ответе на который у меня есть шанс обидеть вообще всех. Средний бебибумер, рожденный в середине 20 века, мог позволить себе образование, покупку дома, две машины, большую семью с собачкой – и все это с одной хорошей зарплаты. Любой миллениал сейчас имеет перед собой замечательную перспективу окончить университет с долгами на шестизначную сумму, которые, в принципе, непонятно как гасить. Купить дом? Вряд ли когда-либо в жизни. Постоянная хорошая работа? Зыбкие надежды. Сравнивать разные поколения, когда условия их жизни настолько разнятся – так себе идея.

При этом будет не совсем верно говорить, что нынешняя молодежь ленивая. Она работает не менее тяжко, чем предыдущие поколения, беда в том, что требования к их умениям и необходимость постоянно адаптироваться к чему-то новому – беспримерны в человеческой истории.

Но я, конечно, не хочу никого оправдывать. У миллениалов куча не самых лучших особенностей. Им зачастую плевать на корпоративную культуру, они требуют от работы огромного количества свободного времени и упорно надеются заниматься исключительно тем, что им нравится. Да и адаптироваться к нынешнему темпу изменений им бывает лень.

А впереди у нас еще и поколение Z, для которых цифровые технологии – это вещь, абсолютно привычная с пеленок. Их перспективы на рынке труда вообще представить сложно. Вполне возможно, что работать кем-либо им придется всего по году-два, а затем переучиваться и искать что-то новое.

– А молодежь из разных стран отличается? У них больше общего или разного?

– Думаю, у них больше общего, чем у какого-либо поколения в истории человечества. Интернет и массовая поп-культура заполонили весь мир. В какой бы стране вы ни оказались, скорее всего, столкнетесь с примерно одинаковыми увлечениями в музыке и кино. У них приблизительно одни и те же глобальные лидеры мнений, они либо очень мало, либо совсем не смотрят телевизор.

Французский футболист Антуан Гризманн праздновал голы жестикуляцией из игры Fortnite. Так вот большинство болельщиков старше 35 вообще не поняли, что это он такое делал, тогда как молодежь просто сходила с ума от восторга. И по всему миру она делала это одинаково.

– Хорошо, проходит полтора десятка лет – и эта молодежь приходит во власть. Есть вероятность, что им будет вообще плевать на такое понятие как «государство»? Что им будут ближе и роднее глобальные бренды вроде Nike, Канье Уэста, «Ювентуса»?

– Так, судя по всему, вы этим интервью хотите лишить меня работы. Действительно, разнообразные опасения по поводу этого поколения – очень серьезные. И правда есть риск, что классические разделения и границы им совсем не близки. Но тут нужно учитывать одну штуку: всегда и везде в 20 лет люди были революционерами, а в 40 – консерваторами. Поэтому кто знает, что случится, когда миллениалам стукнет побольше лет. На данный момент выглядит, что их переход к более консервативным идеалам происходит медленнее, чем у всех предыдущих поколений.

Лично мне кажется, что отход от националистических воззрений, возможно, пошел бы нашему миру на пользу. Мы как никогда близки к отмиранию понятия «граница» или «страна», но это все еще огромнейший путь, так что пока говорить о таком рано.

Даже те, кто действительно уделяет внимание образованию, обычно к 30-32 годам выходят на некое плато. Предыдущие поколения тоже подобным страдали, но разница в том, что они могли себе это позволить. Нынешние темпы такого шанса не оставляют. Не развиваешься? Тебя просто заменят.

Один из величайших французских писателей всех времен прославился серией романов и повестей «Человеческая комедия», которую изучают в том числе в Украине. При этом в одном из наших учебных заведений учатся прямо там, где Бальзак жил.

К началу 1830-х Оноре де Бальзак был уже достаточно видным литератором: во Франции вышли, к примеру, его «Шуаны», «Гобсек» и «Шагреневая кожа». Правда, особым благосостоянием он похвастаться при этом не мог, потому что заодно довольно неуклюже пытался стать олигархом: основывал неудачные печатные издания, пробовал скупать серебряные рудники на Сардинии, приобретал слишком дорогостоящие для себя дома. Но зато стал видным писателем, слава которого докатилась и за границу.

Например, в Российскую империю, откуда как-то раз в 1832 году он получил письмо. Не то чтобы анонимку, но подписанное некой «Чужестранкой». Авторша письма так восхищалась его творчеством, что писатель не преминул ответить, затем она ответила на ответ – и переписка стала регулярной.

Как-то по ходу выяснилось, что пишет Бальзаку не просто «чужестранка», но аж целая графиня Эвелина Ганская, владелица обширного имения около Бердичева. Первая встреча 33-летнего писателя и 31-летней дворянки случилась через год в Швейцарии. Правда, пылкое свидание несколько омрачило присутствие супруга Эвелины – 50-летнего графа Венцеслава Ганского. Даже если он и догадывался, почему жена притащила его в Невшатель, то внимание модного писателя слишком льстило ему, чтобы это показывать.

Переписка между влюбленными продолжалась, а в 1842 году Венцеслав Ганский умер. Тут уж они решили перепиской не ограничиваться, и стали активно общаться лично. Свидания в Женеве, Вене и Дрездене чередовались с приездами именитого француза в Украину. В сумме в нашей стране Оноре де Бальзак прожил почти год, и немало о ней писал. «Молодые дамы бывают на балах в платьях королевской роскоши, намного превосходящей все то, что можно увидеть в Париже… Они буквально сокрушают мужчин своими нарядами!» – это про Киев. «Царство хлебов, молчаливые прерии Фенимора Купера. Тут начинается украинский чернозем, слой черного и тучного грунта толщиной с пятьдесят футов, а то и больше!» – а это уже про всю страну. За два приезда в Украину писатель посетил Киев, Броды, Радзивилов, Дубно, Вишневец и немало прожил в особняке Ганской в поселке Верховня.

Это удивительная страна, – заключал Бальзак в одном из своих писем. – Поскольку рядом с присущим ей небывалым блеском не хватает в ней самого необходимого комфорта.

– Розкажіть про себе загалом. Хто ви і чим займаєтесь?

– Я студент, інженер і підприємець. Навчаюся в Університеті Британської Колумбії у Ванкувері, але зараз переводжуся до Туринської політехніки. Працюю над створенням програмного забезпечення для оцінки вартості бізнесу разом з міжнародної командою. Також я є членом Mechanical Engineering Team в інженерній дизайнерській команді Mars Colony, де разом з іншими розробляю герметизаційну камеру–ейрлок (Airlock) для колонії на Марсі. Ще ми проводимо інтернаціональне змагання, у якому кидаємо виклик студентам з усього світу зі створення своїх ейрлоків. Наразі маємо 18 команд, серед яких Університет Торонто, Гарвард та РВТУ Аахена.

Саме після одної із зустрічей команди Mars Colony я і потрапив на ці змагання. Один мій добрий друг, який був у курсі, що я маю певні знання з астрофізики, запропонував мені після зустрічі допомогти їм з розрахунками, потрібними для розташування супутників. При цьому ми зрозуміли, що я єдиний в команді, хто взагалі щось розуміє у небесній механіці. Так я став членом групи.

Дослідження і колонізація Марса є задачею, над якою працюють тисячі інженерів і науковців по всьому світу. У це вкладається сотні мільярдів доларів. Коли настане питання комунікації між колоністами та Землею, ми сподіваємось, що наша робота буде великим кроком у шляху до його вирішення.

– Оскільки ви вже згадали про це – чому переводитесь до Італії з начебто крутої Канади?

– Переводжусь з декількох причинах. Невідповідність ціни до якості, культурна невідповідність – моя і канадська, – та й взагалі після України у Канаді нудно. Занадто там все добре.

– До речі, як ви потрапили на освіту за кордон? Чи радите ви це іншим молодим українцям?

– По секрету скажу, що то є невелика проблема. Я вибрав ВНЗ у Канаді, який мені сподобався, зайшов на їх сайт, натиснув на кнопку «Подати заявку зараз» – і через три місяці отримав позитивну відповідь. Звичайно, сама подача заявки є величезним процесом, який зайняв два місяці, а підготовка до потрібних екзаменів – півроку. Але на той момент мені здавалося, що воно того варте.

А щодо радити – я взагалі нікому і нічого не раджу, якщо люди не розуміють нащо воно їм. Ти можеш сто разів закінчити Гарвард, але вища освіта є лише одним з тисяч інструментів для досягнення своїх цілей. Якщо людина не має своєї чіткої мети, то і отримані інструменти не буде до чого використовувати. Так що моя єдина порада: «Знайте свою ціль і підбирайте правильні інструменти для її досягнення». Моя ціль – створити приватну космічну агенцію, яка буде підтримувати майбутній розвиток Марса. Для досягнення саме цієї мети вища освіта є дієвим інструментом.

– А як ви ставитеся до поняття «відтік мізків»?

– Негативно, але з розумінням.

– Самі збираєтесь колись повертатись в Україну?

– А я її і не покидав. У мене нема цілі бігти з України, я хочу досягти своєї мети і буду там, де мені краще це робити. Скажу дуже пафосно, але від серця: планета Земля – мій дім, а Україна – назавжди залишиться місцем, де я народився. Я хотів би мати можливість називати себе громадянином світу.

– Добре, давайте про змагання і зв’язок з Марсом. Що це було і як пройшло?

– Змагання влаштовувались SSPI (Space Satellites Professionals International) разом із SEDS (Students for the Exploration and Development of Space) – це міжнародні організації, що об’єднують професіоналів та любителів теми супутників ы космічних комунікацій. Ми і студенти інших ВНЗ Канади повинні були створити супутникову систему комунікації для підтримки дослідження і колонізації Марса. І хоча це звучить досить просто, цей проект має багато підводних каменів.

Є декілька основних проблем, пов’язаних зі створенням такої системи: відключення зв’язку через Сонце, необхідність покриття максимальної площі Марса, використавши мінімальну кількість супутників, тощо.

Для покриття поверхні Марса сигналом ми придумали розмістити по два супутники (основний і запасний) у першій і другій точці Лагранжа Марса. Вони вийдуть на орбіти Ліссажу на відстані близько мільйона кілометрів від Марса і використають його для гравітаційного поштовху. Після цього продовжать рух цією орбітою до кінця свого терміну придатності. Наші розрахунки показали, що це надасть покриття 99.81% поверхні Марса протягом усього астрономічного дня.

Із Сонцем все ще складніше. Кожні два роки Сонце шість тижнів знаходиться між Землею та Марсом, що повністю перериває зв’язок між ними. Це може бути критичним при екстрених ситуаціях на Марсі. Перебравши десяток ідей, ми прийшли до висновку, що найефективнішими будуть варіанти розташування супутника у першій точці Лагранжа Венери, або на 45 градусах попереду руху Землі. Це дозволить все ж використовувати його для зв’язку.

До речі, на початку червня я був у команді організаторів та вів проект у Літній природничо-дослідницькій школі при київському ліцеї №145, який сам і закінчив. Там я поставив восьмикласникам те саме запитання, що було у нас: «Що треба, щоб зв’язати Марс із Землею?» І вони не те що досягли, а перевищили усі сподівання. Деякі аспекти вони опрацювали краще, ніж ми, а для декількох проблем знайшли такі естетичні і ефективні рішення, про які ми навіть не думали.

Если загуглить «квадрат…», то поисковик услужливо подсказывает, что вас может заинтересовать: квадратное лицо, уравнение, дыхание, квадратные скобки, ногти, квадратный арбуз и Колизей. Квадратный Колизей, кстати, действительно существует – это построенный в 1940-м Дворец итальянской цивилизации в Риме, который считается ярчайшим примером архитектуры эпохи фашизма.

А вот еще несколько примеров знаменательных для человечества квадратов.

Точ­но ра­зоб­рать­ся, ког­да имен­но че­лове­чес­тво при­дума­ло квад­ра­ты – не­воз­можно, но с са­мых древ­них вре­мен эта фи­гура счи­талась осо­бен­ной. В при­роде пря­мые уг­лы прак­ти­чес­ки не встре­ча­ют­ся, по­это­му об­раз из сра­зу че­тырех таких точ­но прив­ле­кал вни­мание. Во мно­гих ар­ха­ич­ных куль­ту­рах, нап­ри­мер, Ин­дии и Ки­тае, эта фи­гура обоз­на­чала по­беду над ха­осом, по­рядок и гар­мо­нию, а в Ира­не ми­фичес­кая оби­тель пра­вед­ни­ков Ва­ра бы­ла имен­но квад­ра­том. При этом в гре­ко-рим­ской куль­ту­ре он был зна­ком Аф­ро­диты как пло­дород­ной си­лы, а поз­днее в Ри­ме да­же воз­никло вы­раже­ние Homo quadratus – так на­зыва­ли лю­дей му­жес­твен­ных, всес­то­рон­не раз­ви­тых и нравс­твен­ных.

В геометрии квадрат – это четырехугольник, у которого все углы и все стороны равны. Именно он наиболее симметричен из всех четырехугольников, так что желание наших предков преклоняться перед столь совершенной фигурой – вполне оправдано.

– Якщо коротко для тих, хто погано розуміє, чому Мурашко – це круто: у зв’язку з чим цей художник для України настільки важливий?

– Він один із творців українського національного стилю, людина, з творчістю якої у європейців асоціювалося українське мистецтво на початку 20 століття, вже не говорячи про те, що він разом із колегами заснував перший мистецький виш на території України, якому в листопаді виповнилося 100 років – Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури.

– Ви згадали, що він був досить відомим і за кордоном. Можете трішки розповісти про це?

– Коли він був учнем Петербурзької академії, то отримав фінансування на навчання у Парижі та Мюнхені, тому вже в 1900-му році художник потрапив у європейський контекст. Пізніше, в 1909 році, він отримав золоту медаль на міжнародній виставці у Мюнхені, наступного року експонував роботи на Венеційській бієнале, подальші декілька років був активним учасником мюнхенського сецесіону, провів персональні виставки у Кельні, Дюссельдорфі та Берліні. Все це супроводжувалося публікаціями в пресі, одна його робота навіть прикрашала обкладинку німецького журналу «Jugend». Безперечно, митець продав чимало картин, які нам сьогодні відомі лише з дореволюційних репродукцій.

– Добре, він крутий, це ясно. Але чому ви присвятили стільки сил саме цьому митцю? Як обрали його об’єктом дослідження?

– Декілька років тому мені до рук потрапив рукопис спогадів дружини художника Маргарити Мурашко. Сталося це, коли я прийшла в гості до родини Мазюків-Прахових. У той час я навчалася в університеті й досліджувала постать іншого київського художника, Вільгельма Котарбінського, який, як і Мурашко, був «своїм» у родині Прахових. Але випадково мова зайшла про Мурашка і мені показати автограф його дружини. Прочитавши заголовок «Смерть Саши», мені стало страшно і цікаво водночас. Працюючи на дослідженням вже кілька місяців, я раптом подумала: «Ого!». А чи точно я обрала цю тему, чи вона обрала мене сама?!

Національний художній музей України (НХМУ) був заснований 1 серпня 1899 року на кошти уряду та родини меценатів Терещенків. Наприкінці 1904 він відкрив свої двері відвідувачам, демонструючи унікальну колекцію українського мистецтва, що була зібрана на благодійні гроші. Більше ніж через століття благодійники допомогли ці ж двері реконструювати.

31 липня 2017-го року Національний художній музей оголосив про старт кампанії #ЛевовийКраудфандинг. Вхідні двері НХМУ – дійсно автентичні, їм стільки ж років, скільки й музею – 119. При цьому вони жодного разу не реставрувалися і вже двічі падали. «Оскільки музей – пам’ятка архітектури, а реставрацію пам’яток мають право робити лише ті реставраційні організації, які отримали відповідну державну ліцензію, їхні послуги зовсім недешеві. Тож реставрація “потягнула” на 378 537 грн», – пояснила співробітниця установи Валентина Клименко.

Музею, якому держава не покриває на 100% навіть послуги охорони і комунальні платежі, важко самому викручуватися з такими сумами. Тому установа вирішила звернутися до друзів. Необхідну суму кияни зібрали за півроку, і в січні цього року в музеї встановили нові тимчасові двері, а історичні поїхали на реставрацію до ТОВ «Київське міжобласне спеціальне науково-реставраційне проектно-виробниче управління».

Спеціалісти розпочали роботу, та у середині лютого 2018-го прислали директорці музею Юлії Литвинець фотографію: під бронзовою накладкою з мордою лева вони знайшли «записку» на дереві: «Іюня 25-го 1900 года столяра Семенъ Антоновъ, Алексей Антоновъ, Яковъ Р..ди..» А зі звороту: «Архитекторъ Городецкий Владиславъ».

– Когда и как ты узнал, что у тебя именно расстройство аутического спектра? Как ты действовал после этого?

– Для начала, прошу не называть это расстройством. На самом деле аутизм означает два понятия, разницу между которыми мало кто осознает. С одной стороны, аутизм – это тип мозга. Не расстройство, не ущербность, просто другая структура, со своими плюсами и минусами. Это врожденный признак, не может появиться или исчезнуть в течении жизни.

Во избежание путаницы я называю такой тип разума ЭДМА – по именам самых выдающихся людей, которые, как считают биографы, были аутистами: Эйнштейн, Дарвин, Моцарт, Андерсен. Люди с мозгом типа ЭДМА могут быть и успешными членами общества вроде меня, и беспомощными неговорящими инвалидами. Самыми важными признаками ЭДМА я считаю применение логики ко всем сторонам жизни и отсутствие стадно-иерархического инстинкта.

Другое понятие аутизма – набор проблем: неспособность и нежелание взаимодействовать с окружающими людьми. Эта проблема часто бывает у людей ЭДМА, и редко – у людей с обычным мозгом, потому и возникла путаница: ввели понятие «аутизм», обозначив им и тип людей, и проблему, которая часто бывает у людей такого типа. Эту проблему можно решить и нужно решать. Но опять же, здесь неприемлем медицинский термин «расстройство», отказ от взаимодействия – это социально-педагогическая проблема. Проблема заключается в том, что аутист живет в состоянии ссоры со всем миром.

Я с детства понимал, что я какой-то странный, и родители это тоже видели, но слов «аутизм» или «синдром Аспергера» никто не знал (синдромом Аспергера называют легкую форму аутизма, тогда как трудную форму – синдромом Каннера). К специалистам тоже не водили – тогда существовала лишь совковая репрессивная психиатрия.

Уже будучи взрослым и решив большинство своих проблем с социализацией, я стал замечать всякие статьи про аутизм и синдром Аспергера, и начал догадываться, что это обо мне. А в 28 лет познакомился с девушкой, которая оказалась психологом, знающим эту область – и она наметанным глазом сразу меня определила. С тех пор я активно участвую в теме аутизма, делюсь опытом с родителями и специалистами, даже сформировал собственную концепцию и собственный подход.

– В школе к тебе было не лучшее и даже иногда жестокое отношение. Зачастую третировали самых низкорослых и тебя – потому что ты отличался и интересовался совсем не тем, чем другие ребята. Как ты это переживал? Как вообще можно бороться с тем, что теперь называют буллингом?

– Вы классический эрудит – человек, который много помнит. Но существует мнение, что сейчас можно вообще ничего особо не знать, потому что всегда под рукой интернет, в котором есть любая информация…

– Это не так. Дело в том, что если решение интересующей вас проблемы уже где-то существует, вам все равно нужно хорошо осознавать саму задачу, чтобы его найти. Интернет ничего не изменил. Раньше все было в книгах, которые находились в библиотеках. Весь вопрос состоял только в том, чтобы найти нужную. Сейчас поиск этих «книг» стал просто быстрее, а сама процедура, по сути, не изменилась: все равно проблему нужно понимать.

Меня всегда поражают реминисценции по поводу того, что люди стали иначе воспринимать информацию из-за того, что она теперь написана не на бумаге, а на экране. Сразу представляю себе какого-то древнего шумера, который возмущается тем, что все вокруг начали использовать папирусы, и требует вернуться к старым добрым глиняным табличкам. Люди и сейчас все так же читают буквы.

Один из моих приятелей пересказывал слова своего преподавателя: «Вопросы на моих экзаменах всегда одинаковые, а вот ответы каждый год меняются».

– Можем попробовать провести аналогию с появлением калькуляторов. Если раньше вычисления приходилось делать вручную, то после их изобретения все значительно упростилось. Нет ли опасности возникновения таких своеобразных костылей для мозга, которые избавят человечество от необходимости думать?

– Подобные математические упражнения никогда не считались особо творческим занятием. Да, тогда люди лучше считали в уме. Когда Леонард Эйлер скончался, о нем сказали: «Он перестал вычислять и жить». Но теперь-то мы понимаем, что главные достижения этого ученого вовсе не в том, что он много раз хорошо умножал и делил.

– Как должно измениться образование, учитывая распространение интернета и доступ к любой информации?

– Это уже происходит само собой. Самое главное – заранее понимать, что с теми вопросами, которые можно решить интенсивным поиском, стало проще справляться. Но ведь не в таких вопросах были главные затруднения на пути человечества.  Все равно до чего-то приходится додумываться самим. Мы ведь не стали страшно могущественными и грамотными где-то в XIII веке, когда появился нормальный алгоритм деления, позволявший любому делать то, что до этого считалось просто чудом. Тогда тоже случилось нечто радикальное: удел особо способных стал доступен практически всем. Сейчас тонкости деления знают даже в младших классах школы.

– Успокойте меня: развитие технологий к оглупению человечества не приведет?

– Оглупение человечества – это настолько простая, привлекательная и интересующая многих задача, что хотелось бы, конечно, чтобы мы боялись чего-то более грозного и неожиданного. Я все же уверен, что мы совершенно не стали хуже из-за того, что добираемся в другой город не пешком, а на самолете. Мы просто стали быстрее во всем.

– Есть ли некий способ быть всесторонне развитым сейчас, когда ты только что-то выучил, а оно уже устарело?

– Вообще-то так было всегда. На самом деле я не заметил, чтобы изменение знаний человека о мире резко участилось. Смешно опасаться того, что система научных знаний просто выстраивается подробнее. Мы будем с этим жить. Хорошо сказал де Голль: «Мы думаем, что будем решать проблемы, но на самом деле просто приучаемся с ними жить».

Мне ка­жет­ся, что чем мень­ше в об­ра­зова­нии ка­нонов и ог­ра­ниче­ний, тем луч­ше. Лю­ди раз­ные, по­это­му всем под­хо­дят раз­ные фор­мы обу­чения.

Общий путь познания всегда один и тот же. Как выразился Ньютон, мы стоим на плечах гигантов. Прожитый опыт – это очень важный путь постижения истины и без него не обойтись. Меняется только скорость постижения, но это связано даже не столько с революционностью наших изобретений, сколько с темпами передачи информации.

При этом мало какое открытие средневековых математиков изменило эту скорость так, как книгопечатание. Раньше с тем, чтобы раздавать информацию, проблемы были просто колоссальные. Сам факт появления книг не то что умножил эту скорость, а изменил ее на многие порядки. От начала умения считать до XIII века, о котором мы уже говорили, человечество шло несколько тысяч лет. Следующий шаг занял десятилетия. Все дело в том, что информацию научились раздавать и сохранять.

Если скорость передачи данных менялась, то вот человеческий мозг особо не трансформировался. Мы не стали думать лучше, мы просто отработали несколько технологий. Фигурально выражаясь, нам все равно нужно перетащить груз из одного места в другое, просто теперь у нас есть автомобили.

– А как вы относитесь к различным методикам воспитания из ребенка гения?

– Сейчас появляется все больше разных соображений по поводу воспитания детей, чтобы они быстрее и качественней усваивали новое и обобщали более глубоко. И, конечно, чтобы они сохраняли ко всему этому интерес. Думаю, здесь есть определенные достижения. С другой стороны, вот скажите, что революционного произошло за последнее столетие в вопросах образования?

– Все больше игровых моментов в учебе?

– Есть масса ссылок на то, что подобное использовали в античной Греции.

– Хорошо, а то, что детям передают не набор фактов, а учат действовать в определенных условиях?

– Это уж точно было еще раньше, чем в античности. Сейчас, к счастью, несколько ослабла тяга изобрести один-единственный универсальный способ учить. Хотя это такое неотъемлемое свойство бюрократии. Мне кажется, что чем меньше в образовании канонов и ограничений, тем лучше. Люди разные, поэтому всем подходят разные формы обучения.

Борьба систем все еще продолжается. Есть французы, у которых министр образования точно знает, что написано на любой странице любого учебника. Есть англосаксы – у них вариативности в учебе намного больше и школы могут пробовать что-то новое, чаще ошибаться, но и проще, не нарушая правил, выйти на новый уровень. Я считаю, что нужны очень разные методики учебы.

Образование – это мост от наших начальных знаний к знаниям большим. Как и по любому мосту, по нему плохо ходить строем.

А вообще безумная идея воспитать гениев из всех противоречит самому определению гения как человека, резко отличающегося в лучшую сторону. А превратить ребенка в гения под угрозой наказаний – метод заведомо неработающий.

– В теме образования часто вспоминают понятие клипового мышления, которое говорит о том, что людям все сложнее сконцентрироваться на чем-то. Что вы об этом думаете?

– Я получил образование в очень традиционные времена. И помню, что эта проблема была у всех детей. Никогда особо не было выбора, за какое время воспринимать информацию, был выбор: а не отложить ли книжку. Я уверен, что в этом плане ничего особо не изменилось. Более того, сейчас в учебе легче, потому что появилась масса технологий, которые помогают подкрепить интерес к образованию, подавать информацию более ярко. Любой хороший преподаватель непременно использует развлекательный элемент, любой плохой всегда его изгоняет. И в целом то, что раньше мог позволить себе только герцог или прелат, теперь доступно каждому.

Согласитесь, если мы волнуемся по поводу того, что человечество столкнулось с каким-то новым вызовом, то это означает, что мы что-то узнали – потому и столкнулись. В советское время было понятие торговли с нагрузкой: хочешь банку икры – возьми еще и три банки морской капусты, а то куда нам ее девать. Так и с познанием.

Бе­зум­ная идея вос­пи­тать ге­ни­ев из всех про­тиво­речит са­мому оп­ре­деле­нию ге­ния как че­лове­ка, рез­ко от­ли­ча­юще­гося в луч­шую сто­рону. А прев­ра­тить ре­бен­ка в ге­ния под уг­ро­зой на­каза­ний – ме­тод за­ведо­мо не­рабо­та­ющий.

74-летний английский ученый признался, что нынешняя картина мира его ужасает. Экономическое неравенство, безработица, вынужденная миграция, популизм, экологические проблемы – все это, по мнению, Стивена Хокинга, должно заставить задуматься всех людей о том, куда мы идем и почему можем прийти куда-то не туда.

Хокинг утверждает, что в основе нынешней ситуации лежат экономические последствия глобализации и технологического роста. Из-за автоматизации производства количество рабочих мест сокращается, оставляя возможности только для креативного класса и управленцев. А это еще больше увеличивает экономическое неравенство. При этом, по его словам, разрыв между властями и обычными людьми растет все быстрее. Ученый полагает, что решение Великобритании о выходе из ЕС и победа Дональда Трампа на президентских выборах в США – это именно выражение гнева людей, которые чувствуют себя брошенными их собственными лидерами.

«Как физик-теоретик из Кембриджа, я всю жизнь прожил в чрезвычайно привилегированном месте. Небольшая группа исследователей, с которыми я работал все эти годы, иногда подвергается соблазну и называет себя настоящей элитой научного мира. С учетом славы, которая пришла ко мне вместе с написанными мною книгами, и вынужденной в силу моей болезни изолированностью, я вижу, как растет моя собственная башня из слоновой кости. Поэтому я чувствую, что растущее неприятие элиты в Британии и в Америке направлено и на меня лично», – поясняет Стивен Хокинг, заслуживший всемирную славу как выдающийся исследователь возникновения мира и популяризатор науки.

Стивен Хокинг поясняет, что распространение интернета и соцсетей провоцирует увеличение неравенства. В Африке к югу от Сахары телефон у людей встречается чаще, чем доступ к чистой воде. Насмотревшись на картины роскоши в Instagram, люди из деревень в погоне за ней переезжают в города. А потом и за рубеж. В итоге экономические мигранты оказываются все более серьезным вызовом для экономики и инфраструктуры стран, куда они приезжают, подрывают толерантность и способствуют росту политического популизма. «Интернет позволяет получать очень большие деньги очень маленькому числу людей, – пишет ученый. – Мы живем в мире растущего финансового неравенства, где теряется не только уровень жизни – теряется сама способность людей зарабатывать себе на жизнь. Неудивительно, что люди ищут способ заключить какую-то новую сделку — и такой им представляется избрание Трампа и выход из ЕС».

Все это приводит физика к мысли о том, что настал самый опасный момент в истории нашего вида. «Именно сейчас человечеству нужно работать всем вместе, больше, чем когда либо, – продолжает Стивен Хокинг. – Мы столкнулись с экологическими вызовами, изменением климата, проблемой с производством продуктов питания, эпидемиями, окислением океанов. Мы придумали технологии, которые позволят нам уничтожить нашу планету. Но мы еще не изобрели способ ее покинуть. Возможно, через пару сотен лет мы отправимся к звездам и создадим свои колонии. Но пока у нас только одна планета, и мы должны работать вместе, чтобы защитить ее».

Для этого, по мнению ученого, следует разрушать барьеры между странами, а не строить их. Большая часть ресурсов находится в руках небольшого числа человек, и нам придется научиться делиться ими. Исчезают не только рабочие места, но и целые индустрии, и нужно помочь людям переквалифицироваться. А поскольку страны не справляются с ростом миграции, нам нужно поддерживать глобальное развитие, чтобы хорошо стало везде – это единственный способ сделать так, чтобы миллионы людей искали благополучие у себя на родине.

«Мы можем сделать это – я, в общем-то, огромный оптимист, – заключает Стивен Хокинг. – Это потребует от элит – от Лондона до Гарварда, от Кембриджа до Голливуда – извлечь уроки из событий прошедшего года. И прежде всего, узнать нашу меру смирения».

Памятник выдающемуся украинскому гетману на Софийской площади открыли в июле 1888 года. Кстати, благодаря краудфандингу – 37 тыс. рублей на него собирали по всей империи. Первоначальный вариант скульптурной группы был более своеобразным: так, например, конь гетмана неполиткорректно спихивал с постамента тогдашних геополитических недругов – польского шляхтича, еврейского предпринимателя и иезуита. Но в итоге из-за нехватки средств и соображений зачаточной политкорректности композицию решили упростить, и на постаменте остался один Богдан Хмельницкий.

Впрочем, за геополитическую актуальность оставили отвечать булаву гетмана – по замыслу она должна была угрожающе торчать в сторону недружественной Польши. Но оказалось, что если булаву направить в ту сторону, то в другую торчит нечто другое – зад коня. И тут, по легенде, получилось очень неудобно, потому что с противоположного бока от Польши совсем рядом обнаружилась София Киевская, и ей такое зрелище было ни к чему. После этого всю композицию развернули, и гетман стал угрожать ни в чем тогда не повинной Швеции.

А вот на Москву, вопреки общепринятому мнению, что он машет в ту сторону, мол, ребята, нам туда, – Богдан Хмельницкий не указывал никогда.

Проблема украинского образования вовсе не в коррупции или маленьких зарплатах преподавателей, а в том, что студенты не понимают – учеба может обеспечить им жизнь. В США обыкновенный студент в моем классе четко осознает, что если он получит хорошие оценки, то будет работать на Уолл-стрит с годовой зарплатой в $200 тыс., а если плохие, то в Макдональдсе за $50 тыс. Поэтому за оценки и знания учащиеся дерутся бешено и при этом сами борются с коррупцией.

Если студент платит до $20 тыс. за год обучения и при этом ему не дают практические и важные навыки, то его родители просто разорвут меня на части – потому что их огромные деньги тратятся зря. И если я буду плохо объяснять или несправедливо раздавать оценки и появятся подозрения в некой предвзятости, то у меня будут серьезные проблемы – речь ведь идет о будущем их детей. Я знаю случаи, когда из-за плохой оценки отец студента прилетал ругаться с другого конца страны на частном самолете.

Каждый раз в конце семестра у меня истерики на приемных часах – студенты плачут, что родители с такими оценками выгонят их из дому. В США очень жесткая система и если ошибиться, то можно серьезно «попасть». И исключений нет. Мой опыт показывает, что в Украине можно войти в обстоятельства, хорошего поддержать, умному помочь. А в мире такого нет.

В США студент сам выбирает свою структуру образования. К примеру, чтобы стать экономистом, ему нужно набрать 15 кредитов по математике и экономике. Как именно он их наберет – всем плевать. Но студенты сами заинтересованы хорошо учиться, поэтому они бегают за хорошими преподавателями. Те педагоги, которые хорошо учат, работают с перегруженными курсами, а к тем, кто плохо никто не ходит. Количество студентов отражается и на зарплатах педагогов. По сути, студенты как на базаре – выбирают курс получше и работы поменьше.

Главное отличие от украинской системы – в США студент не верит преподавателю. Учитель для него не авторитет. Каждый год на первых лекциях я должен зарабатывать авторитет заново. Здесь нет уважения к преподаванию, мне нужно завоевать их доверие тем, что я расскажу умные вещи и сделаю это понятно.

Ну и что, что я профессор? Был бы я умным – работал в Google или Amazon. А так я, видимо, неудачник и тружусь в университете – ну что я им могу рассказать? И то, что это не так, я могу доказать только своими лекциями. Студентов нужно учить, постоянно удивляя. Все они уже живут в соцсетях, у всех есть телефон и если им скучно, то они моментально уходят в Facebook. Ты должен и преподавать, и развлекать. А если не сможешь, то тебе потом так и скажут: плохо учил, мы ничего не узнали, за что мы платили деньги?

Недавно один студент обвинил меня, что я показываю слайды из какого-то нелицензированного учебника – штраф за это $500 тыс. Было серьезное разбирательство с юристами и ректоратом.

– К сожалению, я прибыл сюда не так давно и еще не успел ознакомиться со всеми достопримечательностями вашего замечательного города. Но тем не менее я уже успел увидеть, что он очень красивый, в нем множество прекрасных зданий и исторических мест. Надеюсь, я смогу узнать его получше, потому что он действительно стоит того.

– Еще нет, поскольку я обычно вожу с собой своего собственного повара, но обязательно попробую, ведь знакомиться с особенностями местной культуры – это одно из самых приятных обстоятельств любого путешествия. А я, в конце концов, совершенно обычный человек и, как и все, люблю вкусно поесть!

Киевским символам, которыми кичится не официозная власть, а простые горожане, мы уже посвящали отдельный материал. Используй его мудро. Если однокурсники предлагают посидеть в парке Шевченко, усмехнись: «Заодно твою квартиру в шахматы проиграем». Потешайся над обилием киосков – это очень по-киевски. Ходи на водные экскурсии по Днепру с напускным чувством брезгливости. Будучи вечером выходного дня в районе Театральной, обязательно предложи «спуститься посмотреть, как старички танцуют». В случае пикника настаивай, что нужно «гнать на трамвае в Пущу». По Крещатику ходи деловитым шагом, не глядя по сторонам, так как променад по главной улице страны – это для приезжих.

Очередь напротив ЦУМа (не забудь вздохнуть: «Когда ж его уже достроят» – кстати, скоро) означает сакральный символ Киева – «перепичку». Демонстративно съешь ее и как можно более небрежно произнеси: «Вроде они сосиски другие стали класть, не?» – степень столичности вырастет в разы.

Во дворике на Рейтарской в клетке обитают здоровенные вороны. Не так важно знать, где именно, как исправлять несведущих, что это не ворОны, а вОроны. Кстати, они тоже любят сосиски.

На посиделки с вином зови друзей на Пейзажную аллею, протянувшуюся от Исторического музея до Львовской площади. Первое правило Пейзажной аллеи – никогда не называй ее Пейзажной аллеей – используй кодовые названия БЖ (в честь прилегающей улицы Большая Житомирская) или Пейзажка. Слушай уличных музыкантов, глазей на прохожих. С каменными котами не фотографируйся.

Будь осторожен с Гидропарком – там есть заведения, где в состав бизнес-ланчей входит водка, что многое говорит об этом месте. Но если ты амбал или хочешь им стать, обязательно загляни в тамошний самодельный тренажерный зал под открытым небом. Некоторые конструкции этого сурового фитнес-центра – нечто среднее между вершиной инженерной мысли и грудой ржавых железяк.

Еще от Гидропарка удобнее всего (на лодке через пролив) добираться до одного из лучших пляжей Киева с романтическим названием Довбычка. Если вдруг увидишь что-то такое, от чего в детстве хихикал бы с друзьями по двору, то не удивляйся – пляж слегка нудистский.

Тридцатого сентября я проснулся и поел. Затем немного выждал и перекусил, после чего поел еще раз. Днем я пришел в редакцию, и не с пустыми руками – несколько видов роллов из ближайшего суши-бара и две большие пиццы обеспечили какой-никакой обед. Ближе к вечеру я немного покушал, а уже практически ночью плотно отужинал. Именно так я готовился к началу своего эксперимента, в рамках которого собираюсь месяц прожить на минимальную украинскую зарплату – 1218 грн.

Много это или мало? 1218 грн – это двести двадцать семь батонов марки «Киевский нарезанный». Или почти 25 кг куриных грудок. Шестьсот девять поездок на метро. Двадцать три бутылки Артемовского игристого вина. Около сорока процентов модели «Пальто серое в клетку» из магазина Zara. Впрочем, судя по моим расчетам, практически все это мне будет не по карману. Каждый день я могу тратить только по 39 грн и 29 копеек.

Я вешу 79 кг, живу в центре города и работаю в тридцати минутах ходьбы от дома – так что регулярных расходов на транспорт не предвидится. Что делать с коммунальными услугами – непонятно. В месяц мне нужно платить около 400 грн за свет и воду. Я и так не совсем представляю, как полноценно питаться, затрачивая по 13 грн на один прием пищи, и при этом не тратить деньги больше ни на что. А уж если еще и заплатить коммунальные, то я и вовсе рискую познакомиться с цингой ближе, чем хотелось бы. Решаю отложить этот вопрос. Вдруг в конце месяца я сорву куш в лотерею.

Зато сразу понятно, что в отдельный бюджет вне проекта нужно вывести моего мопса Агамемнона. Он создание странное, но вовсе не виноват в том, что и его хозяин не без странностей. К тому же Агамемнон не зарабатывает ничего, кроме лайков в Facebook, зато его корм, игрушки и пеленки отбирают в среднем по 600 грн ежемесячно. Такие затраты мне не по карману.

Вечером 30-го сентября я иду в супермаркет и начинаю заранее сорить деньгами из отложенных 1218 грн. Впрочем, советы друзей не проходят даром, и шопинг получается довольно мудрым. Ячневая и пшеничная крупы, килограмм картофеля, несколько морковок, капуста. Во фруктовом отделе обнаруживаются яблоки по 5 грн за килограмм. Выглядят они так, как будто есть их побрезговали даже червяки, но выбирать мне не приходится. В соседнем отделе нахожу две пачки макарон по цене одной. Обожаю акции. Особенно теперь.

Мясо мне не особенно по карману, но белок организму все равно нужен, поэтому я раскошеливаюсь на десяток яиц. В сумме все покупки обходятся мне в 57 грн. Не так уж много, учитывая целую кучу еды, лежащую на прилавке. Я настроен оптимистически.