– На твою думку, чому останнім часом зоозахист настільки активізувався? Ще кілька років тому така тема практично не звучала, а зараз на слуху одразу декілька організацій й по країні регулярно проходять багатотисячні марші.

– В першу чергу, стало більше зоозахисних організацій. Взагалі організація руху та залучення більшої кількості активістів і активісток – це найважливіше, що можна зробити для зоозахисту. Більше людей можуть ділитися знаннями та розробляти нові більш ефективні стратегії розповсюдження інформації.

Наприклад, до того, як я стала працювати в «Відкритих клітках», я навіть не уявляла, як утримуються кури в Україні. Виявилося, що вони по 10 птахів все своє життя живуть у невеликій клітці. Місце, призначене для однієї курки – це листочок А4, на якому вона проживає все своє життя та не зможе розправити крила, побачити сонечко, подихати свіжим повітрям. Коли починаєш ці питання досліджувати – розумієш, що ці системи експлуатації тварин розвивалися роками та стають дедалі жорсткішими, особливо після індустріальної революції.

Тому ми дуже раді співпрацювати з іншими організаціями задля розбудови та зміцнення всього руху. Завдяки наполегливій роботі українських зоозахисних організацій, ми бачимо такий розвиток сьогодні. Зсередини чітко простежується те, як змінився зоозахисний рух. Наприклад, наша організація, «Відкриті Клітки», більше фокусується на фермерських тваринах, а цією темою в Україні взагалі мало хто займається. Журналісти навіть спочатку не хотіли брати тему захисту фермерських тварин, просувати подібні матеріали було вкрай важко, а знайти статті українською взагалі – неможливо. Зараз ситуація змінилася і це круто!

Ми часто відвідуємо закордонні конференції, переймаємо досвід, намагаємося його імплементувати в Україні, що теж впливає на ефективність розвитку зоозахисту. Також ми постійно змінюємо стратегії, і вже є багато показових моментів, що можуть свідчити про вибір вірних напрямків. Наприклад – з’являється більше інформації про рослинне харчування, додаткових опцій в меню вже наявних закладів, відкривається більше вегетаріанських і веганських проєктів. Це, насправді, дуже впливає і на кількість продуктів тваринного походження. Ще один показовий момент – це те, що починають більш активно просуватися законопроєкти, які стосуються тварин. Для України це гарний знак, тому що на цей момент за нашим законодавством, тварини – це речі.

– Що в такому випадку можна сказати щодо зоомагазинів, адже по суті там тварин позиціонують і продають теж як речі?

– Найжахливіше те, що ніхто не контролює, в яких умовах їх там утримують. Немає ніяких інспекцій, щоб відстежити, чи отримує тварина все, що їй потрібно. Люди часто сприймають це як спонтанне придбання: «Піду куплю папужку, нехай буде». Це велика проблема, тому що в інших країнах Європи у тварин є хоча б особливий статус – істота, яка відчуває, може страждати й тому вимагає особливого підходу.

– Наскільки я розумію, чимало людей досі взагалі не думають, що деякі їхні вчинки вимагають страждань тварин. Скажімо, фуа-гра. Минулого року ви домоглися закриття однієї ферми й виключення фуа-гра з меню семи ресторанів. Розкажи про це?

– На початку 2019 року ми отримали кадри з ферми фуа-гра і побачили, в яких умовах там утримуються тварини та як відбувається весь процес відгодівлі. Ми були шоковані. Особисто для мене, найбільш болючим був факт взаємодії з тваринами. На кадрах було видно як досвідчений працівник новачкові пояснює, що потрібно робити. Він бере гусака, шланг, який змазаний машинною оливою, і далеко не лагідно впихає ту трубку в горло гусака. Крім того, там були жорсткі кадри гусей, які вже мертві або ще ледве дихають і лежать в клітках, поки їх не приберуть. Дуже вражає в негативному сенсі. 

Звичайно, в Україні ніколи до цього таких кадрів не бачили. Ми постаралися їх поширити на якомога ширшу аудиторію. Сумно те, що фуа-гра – продукт не першої необхідності, його вживає не так багато людей. Тому відмовитися від делікатесу, який виготовляється настільки жорстоким способом – найменше, що можна зробити. 

Наша активістка-юристка Світлана Руденко написала законопроєкт, який забороняє відгодівлю тварин і продаж фуа-гра. Ми дуже сподіваємося, що він пройде. Крім того, ми зверталися до різних закладів із проханням відмовитися від фуа-гра. На зустріч пішли, наприклад, кілька ресторанів з мережі Діми Борисова – ми дуже раді, що вони прийняли таке рішення. 

– Зараз багато людей сильно топлять за екологію, закликають не користуватися пакуванням, сортувати сміття, призводити до менших викидів. У цьому контексті тваринництво теж вносить свою лепту в глобальне потепління. Як ти думаєш, чи може цей екотренд вплинути на захист тварин?

– Промислове тваринництво колосально впливає на кількість шкідливих викидів СО2 в атмосферу, оскільки ті ж корови, наприклад, виробляють багато метану в процесі травлення. Але всі думають про пакетики. На мій погляд, якщо ви один раз не купите м’ясо, то це буде ефективніше, ніж якщо ви тиждень не будете користуватися пакетиками. Проте, інформація поширюється, люди дізнаються та починають думати.

– Чому проблеми тварин турбують конкретно тебе?

– Ну, по-перше – у мене загострене почуття справедливості. Я вважаю, що всі мають право на життя та на те, щоб не страждати. Ось є поширений коментар: «Тварини ж спеціально вирощені для того, щоб ми їх їли». Ефективний і простий спосіб – запропонувати людям поставити себе на їхнє місце. Уявіть, якби замість коров’ячого молока продавалося молоко жінок. Ви б хотіли його пити? Тоді якого біса?

Всі тварини мають нервову систему, також у них є базові потреби. Наприклад, у нас є стереотип, що кури – дурні. Але це не так, вони навіть будують певні соціальні зв’язки у своїх групах, у них є потреба копати землю та приймати пісочні ванни. Ніхто про це не замислюється. 

Якщо говорити про тварин, яких утримують на хутряних фермах – це взагалі морок. Дикі тварини, які абсолютно не привчені до людей, живуть у клітках, а потім на них ще й чекає страшна смерть. І то незрозуміло, якою вона буде – від удушення або газ не дуже добре подіє і з них просто здеруть шкуру живцем.

– Як ти взагалі прийшла до зоозахисту?

– До кінця школи я якось зовсім не замислювалася над цими питаннями, тому що мене була типова сім’я та стандартний набір і на вечерю – щось з м’ясом. Потім подивилася серію Сімпсонів, де Ліза стала вегетаріанкою – ось тоді в голові пролунав дзвіночок. У ліцеї я почала знайомитися з вегетаріанцями та зацікавилася, що то таке – стала читати статті й дивитися фільми. Вивчила це питання і прийняла рішення, що спробую. Завдяки тому, що я дружила з людьми, які вже давно для себе це усвідомили – я бачила, що вони нормально харчуються та добре виглядають. 

Тож, я три роки була вегетаріанкою, стала ходити на акції з зоозахисту, але не дуже часто – через навчання і тренування. Однак я вже починала себе щільно асоціювати з цим рухом і стала частиною ком’юніті, яке сформувалося на той момент. Ще через три роки я вирішила стати веганкою. Спочатку було дуже складно, тому що я ще та любителька солодощів, а у їхньому складі майже завжди є молоко та яйця. Це ще сильніше втягнуло мене в рух зоозахисту, я стала відвідувати різні заходи та лекції, а потім вже й сама їх проводити. Вперше я читала свою лекцію в Житомирі на День вегана.

А у 2017 році я потрапила в ДТП і повинна була тимчасово зупинити свою спортивну кар’єру, та й роботи особливо не було. І тут мені написали з організації «Відкриті клітки», що шукають людину в Україні для роботи в зоозахисній сфері. Я тоді ще подумала: «Це ж ідеально!». Мене взяли на роботу і я повністю поринула у світ зоозахисту та бажання змін на краще. Спочатку я займалася проєктами, які стосувалися рослинного харчування, а через рік стала головою організації.

– Який головний посил вашої організації?

– Основна наша мета, щоб взагалі не було промислового тваринництва як такого. Ми проти того, щоб будь-яка істота страждала, а таких підприємств, де б тварин не експлуатували, на жаль, не існує. Але ми обираємо методи, які на даному етапі реальні та які можна втілити в життя, адже не можемо закрити всі ферми в один день. Тому шляхом системних змін хочемо прийти до такого світу, де жодна істота не знатиме болю.

– Усі навколо панікують і кричать, що світова економіка наразі котиться в прірву. Що думаєте стосовно цього? Чи дійсно котиться і чи дійсно варто панікувати?

– Через поширення вірусу та пов’язані з цим карантинні заходи деякі сектори економіки зазнають серйозних втрат. В першу чергу йдеться про туризм, а отже і транспорт, насамперед – авіаційний. Звісно, постраждає індустрія розваг (концерти, кіно, театри, спортивні події) і мистецтво (музеї, галереї, виставки). Також великого удару буде завдано дрібній торгівлі – це одяг, особливо магазини всесвітніх брендів, оскільки вони дуже залежать від колекцій, що постійно змінюються, – та в цілому ресторанній галузі. Якщо карантин триватиме до літа, то дуже можливо, що велика частка таких підприємств збанкрутує.

З іншого боку, наразі працюють промислові підприємства, а також підприємства для життєзабезпечення та інфраструктури міст. Проте через уповільнення економічної діяльності в них будуть накопичуватись борги клієнтів, що також ставить їхнє функціонування під загрозу. До інших факторів можна також додати уповільнення світової торгівлі через тарифні війни та протекціоністські заходи, які намагаються застосовувати деякі великі гравці, як США і Китай. 

Тому так, світова економіка стоїть на межі величезної економічної кризи. І якщо карантини по всіх країнах триватимуть довго, економічне зростання по всьому світу уповільниться до 1-2% на рік (зараз близько 3%), або взагалі може початися спад.

– Чому у випадку форс-мажору люди в першу чергу мчать в магазин і все скуповують? Як можна мінімізувати цю паніку? Та чому в першу чергу скуповують туалетний папір?

– Паніка досить раціональна. Люди очікують, що будуть введені жорсткі карантинні заходи, внаслідок чого виникнуть проблеми з постачанням базових харчових продуктів у містах, або що можуть вирости ціни. Оскільки гривня останніми днями послаблюється, а причин для стабілізації немає, товари з імпортною компонентою стануть дорожчими, в той час як через уповільнення економіки багато хто прогнозує втрату доходу або навіть роботи.

Щоб мінімізувати паніку, уряду варто було б дати більш чітке бачення, яким чином будуть забезпечувати людей під час карантину всім необхідним, які критерії закінчення карантину (і ні, не лише медичні, але економічні маркери також мають бути озвучені). А от феномен саме туалетного паперу я не розумію. Зрозуміло, накопичення продуктів тривалого зберігання, а у туалетного паперу традиційно є кілька альтернатив. Можливо, це ознака більшого «потягу до цивілізації».

– Окей, а що ви самі зробили в першу чергу, коли дізналися про карантин?

– Переконався, що у нас достатньо їжі та мийних засобів на два-три тижні, а також наявних грошей на картках і готівки. Ми обговорили необхідні гігієнічні заходи з усіма членами родини. В принципі, це все. 

– Як ви гадаєте, Україна та її громадяни були готові до такої ситуації? Можливо, ви помітили щось цікаве в поведінці українців.

– Досить велика частина українців живе у борг або від зарплати до зарплати. Рівень накопичень зазвичай невеликий – їх з’їла криза 2014-2015 років, і з того часу вони суттєво не збільшилися. За оцінкою Держстату, протягом останніх трьох років заощадження домогосподарств збільшувались не більше ніж на 1,5% на рік, а до 2014 року складали 5-7% від доходів в середньому по країні. Але цей показник дуже розрізнявся по групах доходів – для верств з найнижчими доходами заощадження завжди були дуже незначні, в межах статистичної похибки. Тому зараз буде дуже важко, особливо працівникам в галузях, які я згадав у першому питанні. 

Я поки що не бачу особливих відхилень у поведінці, але, скоріш за все, це тому, що епідемія поки що нас майже не торкнулась. Люди активно проїдають свої запаси – у широкому сенсі: продуктові та грошові, а також енергетичні та емоційні. Поки що не було аж надто багато приводів демонструвати стійкість, згуртованість, патріотизм, або ж істерику, жадібність і страх. А от що мене дуже вразило – так це розмах контрабанди масок і абсолютна бездіяльність органів влади з цього приводу. 

– Купа бізнесів наразі закриваються назавжди або просто призупиняють роботу – на вашу думку, наскільки це виправдано?

– Це питання радше до епідеміологів, ніж до економістів. Математичні моделі вперто показують, що для зменшення пікових навантажень на систему охорони здоров’я потрібно обмежити одночасне перебування людей у закритих просторах. Проте економічні наслідки повного карантину також можуть бути неприйнятними. Що «гірше» – збільшення захворюваності та летальності чи збільшення голоду і громадського непокою, а, отже, злочинності та пов’язаної з нею летальності? Чи захоче Нацгвардія стріляти в людей, що доведені до відчаю відсутністю доходу через карантин і закриттям бізнесів, і вийшли на мітинг або розгромили магазин? Я не певний, що наш уряд прорахував ймовірність таких альтернатив.

Тривалий карантин, довший за пару місяців, несе в собі дуже високі загрози. І я також не певний, що в уряду є достатньо фінансових і організаційних ресурсів на фіскальне стимулювання людей, що залишились без роботи та потребують такого стимулювання найбільше. Тобто зрозуміло, що потрібно роздавати гроші та продукти. Також зрозуміло, що на всіх не вистачить, якщо давати однаково, та й не всім потрібно. Але системи ідентифікації та розподілу немає, тому, в найкращому випадку, збільшиться державний борг. В найгіршому – через певний час ніхто не зможе стримувати всіх на карантині, а ми отримаємо й економічну, й епідеміологічну кризи.

– Багато людей зараз боїться залишитися без роботи або ж що в них впаде рівень доходів. Що з цим робити? Які сфери у зоні ризику та які міри порекомендуєте вжити тим, хто у цих сферах працює?

– Зараз потрібно зрозуміти, що деякі сфери не оговтаються до зими. Найгірше, мабуть, дрібним турагентам і організаторам масових заходів. Тому потрібно зменшити всі неважливі витрати, відкласти необов’язкові покупки (можливо, на рік), і шукати інші форми доходу. Якщо їх немає, то є сенс швидко навчатися новим навичкам. Також хочу застерегти від марнування грошей на шахрайські схеми, лотереї, «швидкі заробітки»

– Що влади різних країн можуть зробити, аби полегшити удар по бізнесу?

– Це непросте запитання, на яке немає однозначної відповіді. Я би зробив наголос на двох тезах:

а) полегшення ведення справ, особливо це стосується малого бізнесу, в якого «запас міцності» менший у порівнянні з великими корпораціями. Це податкові канікули на певний період часу та для певного списку секторів. Також би виділив зменшення податків на споживання, що стимулюватиме його і, таким чином, допомагатиме бізнесу вижити. Крім того, державні замовлення або попит з боку держави також можуть стимулювати роботу бізнесів, тобто дуже обережно потрібно ставитись до, наприклад, секвестру (перегляд державних видатків у бік зменшення через нестачу коштів. – Platfor.ma) державних витрат. Краще зараз державі взяти в борг, профінансувати це замовлення (наприклад, будівництво доріг) і непрямим шляхом допомогти бізнесу;

б) оскільки в нинішній ситуації напряму йдеться про робочу силу, то багато зусиль і інтелекту держави потрібно докладати до проблем захисту та профілактики здоров’я населення країни. Більше ресурсів потрібно на це виділяти, на реформування сектору охорони здоров’я, на науку та дослідження в цій та інших наукових галузях. Людина, її освіта та здоров’я повинні стати пріоритетом для держави.

– Що зараз робить українська влада, щоб полегшити життя бізнесу? Чи допомагає це, на вашу думку?

– Тут двояка ситуація. З одного боку, уряд і парламент справді роблять певні кроки із запобігання поширення вірусу. Проте я не думаю, що «килимковий карантин» в цьому випадку є оптимальним рішенням для бізнесу. Навряд чи багато малого і немалого бізнесу зможуть перенести зупинку економіки впродовж тривалого часу. Щобільше, наразі вже можна знайти симулятивні дослідження, які демонструють невисоку ефективність карантинних заходів. Це не є підхід, на мою думку, на основі ризику, це підхід на основі повного страху та безсилля влади перед вірусом та епідемією.

Також був прийнятий законопроєкт із пакетом заходів на запобігання виникнення і поширення коронавірусної хвороби – COVID-19. Там є непогані, як на мене, рішення. Але разом із тим, він також пропонує контролювати ціни на лікарські засоби, товари медичного призначення та соціально значущі товари. Це зовсім невдалий крок, оскільки зростання цін – це лише наслідок ситуації, яка склалась, а потрібно боротись із причиною. Це ажіотаж з боку споживачів, а також значний короткотерміновий попит на певну лінійку товарів медичного і не тільки призначення. Більш детально про це можна почитати в моєму блозі.

– Що кожна людина вже зараз може зробити зі своїм бюджетом, щоб безболісно вийти з карантину? Де економити, а де навпаки вкладатися?

– Як на мене, потрібно ретельно рахувати свій бюджет, витрачатися лише на товари першої необхідності. До того ж, зараз є гарна можливість інвестувати свій час в освіту, тобто в людський капітал.

– Із чим можна порівняти вплив від коронавірусу на економіку планети і України?

– Наразі, звичайно, ще зарано про це говорити, але для України я би теперішню ситуацію порівняв із 2014–2015 роками, а для економіки планети – це фінансова криза 2008–2009 років.

– Які наслідки для нашої країни можуть бути після епідемії? А для світу?

– Важко щось стверджувати на даному етапі, але є вже багато досліджень поважних організацій, які прогнозують суттєве скорочення світової економіки, що значно сильніше відіб’ється на економіці вже нашій. Для України наразі вкрай важливо зберегти співробітництво із МВФ та іншими донорами – Світовим банком, наприклад. Без цієї підтримки та співробітництва в нас буде гірший сценарій проживання кризи.

Я навчаюся на третьому курсі та вивчаю комп’ютерні науки в УКУ у Львові. Цього семестру по програмі Еразмус для студентів я поїхав у Німеччину, Вюрцбург. Приїхав приблизно другого березня, коли в країні якраз був початок епідемії коронавірусу. Майже відразу ми з моєю одногрупницею пішли на два дні в мовну школу німецької, а на другий день після цього у її викладачки діагностували коронавірус. Моя подруга була з нею в тісному контакті, тому звісно стала підозрювати, що в неї хвороба теж проявиться.

Згодом вона стала помічати перші симптоми. Стандартний пакет: температура, біль у горлі та сухий кашель. Її протестували та виявили позитивну реакцію. Я вирішив теж пройти тест – на той момент в мене теж почалися симптоми, але іншого характеру: основним був головний біль впродовж десь шести днів, слабкість у суглобах і чутливість у носі. Мій результат теж виявився позитивним. 

У нас не було навіть вибору – йти тестуватися або ні. Ми розуміли, що обоє були в контакті з людиною, у якої діагностували коронавірус, і ймовірність, що ми його підхопили, – дуже висока. Це відповідальність, насамперед, перед собою, адже в моїх особистих інтересах дізнатися, є в мене вірус або ні. Якщо ти його маєш, то він зі скаженою швидкістю буде через тебе поширюватися. Наприклад, від моєї одногрупниці точно заразилися кілька людей, при тому, що не мали з нею занадто інтенсивного контакту. З цим треба обережно поводитися. Мені в деякому сенсі пощастило – я мав багато роботи в цей час, тому в період з моменту інфікування до перших симптомів я був вдома. Єдині люди, з якими я контактував – мої сусіди по гуртожитку.

Усе відбувалося приблизно за таким сценарієм. Коли виявилося, що викладачка хвора, моїй одногрупниці повідомили, що вона відтепер має перебувати на карантині. І house of department міста постійно моніторив її симптоми та цікавився, чи все нормально. Коли вона вже стала почувати себе недобре, то сказала, що хоче зробити тест. Їй призначили конкретні день і час, попередили, щоб вона не користувалася ніяким громадським транспортом, надягала маску та уникала контакту з людьми. У мене була абсолютно така ж ситуація, тільки через кілька днів.

Сам тест пройшов дуже швидко – впорався за 5 хвилин. Я прийшов до лікарні, а саме у блок, який спеціально виділено під швидке тестування на коронавірус. Крім мене та персоналу там більше нікого не було. Думаю, у них просто хороший менеджмент, адже, наскільки я знаю, – заявок на тестування досить багато. Там відразу за вітриною мене зустрів чоловік, який попросив надати документи, розпитав про скарги й самопочуття, після чого видав маску, інструкції, талончик із номером і дезінфектор для рук. 

Я дочекався, поки мій номер назвуть, і піднявся нагору. Спочатку мене розпитали про симптоми, потім у сусідньому кабінеті людина повністю в хімзахисному костюмі взяла у мене мазок горла. І все. Оскільки я не є в будь-якій групі ризику, мене відправили додому на карантин і навіть ніякого лікування не призначили.

Останніми днями кожен із вас міг чути або навіть бачити, як люди ледь не б’ються за останній рулон туалетного паперу в супермаркеті. Такі випадки, авжеж, швидко впадають в око, але найцікавіше в них зовсім не це. Особливість у тому, що насправді такі випадки трапляються набагато рідше ніж може здаватися.

Події минулого свідчать, що коли довкола відбувається щось страшне – люди об’єднуються більше ніж будь-коли. Джаміл Закі, професор психології у Стенфордському університеті пояснює це простою істиною про те, що люди – тварини соціальні. Наша суперсила полягає у співпраці. Цю ідею підтримує і думка професора Юваля Ноя Харарі про те, що саме завдяки здатності до колаборації людство змогло розвинутися так успішно.

Тому не дивно, що коли стається щось погане, взаємодопомога – перше, до чого вдається людина. Під час війни або якихось природних катаклізмів люди як ніколи схильні жертвувати власним комфортом, здавати кров, ділитися їжею, жертвувати гроші, аби врятувати інших. Ми згуртовуємося заради взаємопорятунку, встановлюємо контакт.

На відміну від війни, революції чи потопу, в часи пандемії контакт – це перше, чого людям доводиться уникати. Щоб сповільнити поширення вірусу, доводиться самоізолюватися. Але бажання бути разом у складні часи нікуди не йде навіть з карантином. Воно виливається в чудові акти доброти та взаємодопомоги на відстані – справжній вірус турботи. Ба більше, сам факт карантину спрацьовує як обмеження, що тільки примножує людську креативність.

У цьому матеріалі ми зібрали безліч хороших справ, які всі ми можемо робити, щоб разом пережити епідемію та лишитись людьми. Нехай вони надихають вас на допомогу іншим і турботу про себе.

Під час карантину бабусі та дідусі, які знаходяться у зоні ризику через коронавірус, люди з інвалідністю, а також хворі не мають навіть можливості сходити до аптеки або продуктового магазину. Ви можете допомогти їм у часи, коли без підтримки одне одного дуже складно. Наприклад, розмістіть у під’їзді оголошення зі своїми контактними даними про те, що ви готові сходити до магазину, пошти чи аптеки замість них – аби всі були здорові та ситі. Так у фб-групі Подоляночка з’явилася інформація про доставку «Добросусідська». Також можна прокачати свої творчі скіли та розробити власний креативний дизайн. Свій плакат допомоги створив і фонд «Життєлюб» – його може скачати та роздрукувати будь-хто за посиланням. Або ж напишіть з пропозицією в спільний сусідський чат, якщо він у вас є. Крім того, ви можете навчити їх магії онлайну – розповісти, як оплачувати комунальні послуги з дому або замовляти доставку продуктів.

Ми відзняли велику передісторію Вадима, крім цих чотирьох сцен там було багато крутих моментів, які не увійшли в фільм. Наприклад, була сцена звільнення головного героя з майданчика серіалу, епізод сватання Вадима з аніме-дівчиною, власницею єнота. Він мене під час зйомок покусав – дарма, чи що? Але всі ці сцени віддаляли глядачів від основної лінії – відносин Вадима з мамою, тому довелося ними пожертвувати. Три години спостерігати свій великий план – непогане поповнення акторського портфоліо, але історія важливіша.

Головною та найважливішою сценою у фільмі є епізод на дорозі, коли мама хоче щоб її переїхала іномарка, тому ми викидали всі інші фрагменти, які сильно відтягували цей момент і відволікали нас від того, щоб бути в моменті та співпереживати конфліктові між мамою та сином. Тому 40% матеріалу було безжалісно вирізано нашим режисером монтажу Олександром Чорним. Монтаж фільму тривав 7 місяців.

– Фестиваль короткометражних фільмів (KISFF), KyivMusicFilm, 100 фільмів за 100 хвилин – розкажіть, хто ж стоїть за організацією всіх цих подій?

– Це робить одна й та ж команда, яка починала працювати над фестивалем короткометражних фільмів та продовжила роботу вже над іншими – в тому числі над KyivMusicFilm та INTRO. Ми не хотіли створювати одну організацію, яка займається кіно в цілому – у кожного з наших проєктів є певний фокус, який у такому випадку загубився б. Це різні за своїм наповненням напрями – короткий метр, повнометражні фільми про музику, а тепер ще й кіно про культуру. 

– Але як ви самі себе називаєте, коли розповідаєте про свою діяльність?

– Це залежить від контексту. Якщо у нас хтось запитує «хто ви?» в березні, перед фестивалем короткометражних фільмів, то ми скоріш за все будемо так занурені в роботу над ним, що асоціюватимемо себе саме з цим проєктом. А протягом решти року ми представляємося як KyivMusicFilm.

– Презентуйте, будь ласка, повний перелік проєктів, якими займається ваша команда. 

●     Фестиваль короткометражних фільмів (KISFF) – велика подія, яка триває 5 днів у квітні; 
●     Від KISFF є «100 фільмів за 100 хвилин», який ми проводимо щороку – з назви можна здогадатися, що це фестиваль однохвилинних стрічок;
●     Також від KISFF ми іноді організовуємо тематичні перегляди короткого метра, наприклад, фестиваль австралійського кіно, «анімаційне божевілля»;
●     KyivMusicFilm – ми показуємо те, що називається івент-сінема. Це різні події в кіно, на кшталт концертів, опери та балету, фільмів про мистецтво, документальних стрічок і дуже рідко художніх, якщо вони нам дуже запали в душу та знаходяться на  перетині з музикою й культурою. 
●     Разом з Планетою Кіно ми організовуємо регулярні покази культових фільмів, а самостійно —  представляємо довгу ретроспективу аніме. А також від KyivMusicFilm робимо документальний кінофестиваль «INTRO» про музику та культуру. 

Виконавець головної ролі – актор і режисер Андрій Лідаговський

 – Андрію, розкажи трохи про себе. 

– Я вчився на режисурі в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого разом з Антоніо Лукічем, режисером фільму – щоправда, він пішов вже з першого курсу, а мене вигнали пізніше, десь на 4-му. Довгий час, 7-8 років, я працював за спеціальністю – режисером-рекламником, але останнім часом намагаюся змінити фокус на арт-дірекшн. Днями мене покликали працювати художником-постановником і я думаю погодитися, але крім всього цього, звичайно, хочу зніматися в кіно. Коли Антоніо покликав мене на головну комедійну роль в короткометражку «У Манчестері йшов дощ», я зрозумів, що це, напевно, той напрямок, яким я найбільше захоплююся. Серед іншого, це менше відповідальності – ти прийшов вже на все готове і можеш креативити. А от коли ти режисер, то тримаєш стільки технічних речей у голові, що на творчість залишається менше енергії.

– Ти характеризуєш себе як творчу особистість?

– У мене сім’я така: старший брат – режисер, батько – скульптор, мати – живописець. Тому з дитинства мене налаштовували на цю хвилю, я не уявляв, що буду займатися чимось іншим. В школі я був круглим двієчником, а якби мені запропонували спробувати програмування – я б не зміг.

– Чому ти пішов з інституту?

– Понад усе мене цікавили перші три курси, які були акторськими. А після нам давали купу теорії, показували якісь стрічки та говорили знімати студентські фільми, але не викладали предмет кіновиробництва: як зробити аніматіки та розкадровування, як намалювати флор-плен із напрямами, з кого складається знімальна група, як працює виробництво, що робити ось цими руками. А я дуже сильно хотів знімати, тому був ображений, що нам цього не читають. В той самий час у мене було багато роботи та зйомок – я розумів, що на майданчику з практикою можу отримати набагато більше, і не міг суміщати. Це були нерівноцінні речі, попри крутого майстра, який і на Антоніо дуже сильно вплинув – Романа Ширмана. 

– Як ти отримав головну роль у фільмі «Мої думки тихі»?

– Антоніо до цього зняв кілька студентських фільмів зі мною, але переймався, що його будуть звинувачувати в тому, що він повторюється. Тому цей проєкт задумувався спочатку зовсім з іншим актором. У мене була лише маленька роль – я повинен був грати стоматолога у вступній сцені і як би передаватися пас із попереднього фільму в цей. Але так вийшло, що Антоніо посварився з головним актором і запропонував мені знятися в тизері, який потрібен для пітчингу. Взагалі це було так: я як раз йшов по Рейтарській, коли він мені подзвонив і став вмовляти. Коли Антоніо запропонував мені знятися в «У Манчестері йшов дощ», я дуже сильно пручався і говорив: «Та якого біса, я ж не актор, у мене не вийде». Але цього разу я швидко погодивя та навіть готовий був сам заплатити, щоб знятися у стрічці. Після досвіду в короткому метрі, я вже розумів, що це найцікавіше, чим я можу займатися.

– Як довго тривали зйомки?

– Ми зняли тизер і ще пів року переписували сценарій, він сильно відрізнявся від того, що глядачі побачать на екранах. Спочатку це була історія про дідуся та онука – перший був молодий душею та енергійний, а мій герой, звукорежисер, скептичний і занудний. Все будувалося на цьому конфлікті, а за два місяці до старту препродакшну ми вирішили, що історій про діда та онука вистачає в кінематографі, а ми покоління, яке виховали жінки – хочеться зняти про це. Тому в сюжет інтегрували маму. В результаті в нас було десь два з половиною місяці препродакшну й десь 30 знімальних днів. Це досить багато, насправді, тому що більшість подібних фільмів знімаються днів за 18-19.

– У тебе є щось спільне з твоїм персонажем?

– Я нічого не робив для того, щоб перевтілитися у свого героя. Я в принципі не вірю в акторські перевтілення як явища – мені здається, що цікавіше знайти точку схожості зі своїм персонажем і жити в тих обставинах, які є в сценарії. Цей чувак набагато серйозніший, ніж я, але це єдине, де я відходив від своєї органіки. Ну і крики-істерики мені теж не властиві, адже я спокійний як опосум, тому емоційні сцени мені даються важко.

З початком нового року всі гучно кричать «Я зміню своє життя на краще!», але далеко не завжди ці зміни починаються. Тож на шляху до щасливого та якісного існування рекомендуємо не забувати про власні тіло, здоров’я, душу та про оточення. Якщо не знаєте, з чого почати, маємо для вас аж 30 порад, які виведуть токсини з життя та піднімуть його на новий рівень. Поговоримо про гардероб, догляд за собою, інформаційне поле, харчування, дім та інше.

Цьогорічних лауреатів троє, перші з них – Абхіджіт Банерджі та його жінка, Естер Дюфло. Вона, насправді, є головною в цій категорії, а інші співпрацюють із нею. До того ж, Естер стала другою жінкою в історії премії з економіки, ще й наймолодшою – це дуже поважна та достойна людина. Чоловік та дружина заснували разом лабораторію з досліджень проблем бідності й це була проривна ідея, яку можна було втілити тільки там – в MIT або в Гарварді, тому що робити такі дослідження – дуже дорога річ.

Третя людина – це Майкл Кремер, який інколи працював разом з Естер та Абхіджітом і також викладав у поважних університетах. Цьогорічні лауреати дуже довго до цього йшли і премія, яку вони отримали – це визнання того доробку, який, на відміну від їхніх попередників, є практичним. 

Бідність залежить від того рівня, на якому розвивається країна. У 1981 році бідних було приблизно 2 млрд на жалюгідних статках, тобто фактично 40% населення планети. Зараз кількість таких людей зменшилася майже до 1 млрд, а багатих – дуже сильно збільшилася. Найбіднішим регіоном була та є Африка. Наш регіон – Європа, і центральна Азія не вважалися дуже бідними від самого початку.  

Питання в тому, що таке взагалі бідність і як на неї дивитися? Світовий банк починає так: «Бідність – це голод». Звісно, але це не все. Якщо є їжа, що ще бідність? Відсутність притулку та даху над головою. Неможливість звернутися до медичної допомоги, якщо ти захворів. Бідність – це не мати доступу до освіти та не вміти читати. Не мати роботи, боятися майбутнього та, найголовніше, жити одним днем. У бідних людей модус існування обмежується кількома добами – вони не знають, що буде далі, не можуть планувати, а всі їхні рішення сконцентровані на дуже маленькому відрізку часу. Бідність має багато облич – це те, чого ми хочемо уникнути, про що не хочемо думати. Завдяки зусиллям світового банку і зусиллям багатьох провідних університетів – ситуація з нею у світі стала набагато кращою. Але вона не подолана ще зовсім і, на жаль, я не знаю, чи можливо зробити це взагалі. 

Звільнений, вбитий, переламаний, принижений і зганьблений за всі одруківки та помилки в наших постах. Людина, яка витирає рукавом сльози, коли читає коментарі у Фейсбуці Platfor.ma, та піднімає келих винця за кожен ваш лайк.

Колись ми зрозуміли, що за помилки хтось має відповідати. По справедливості. Тому SMM-ник вже бував звільнений чи нагодований отруйними грибами, ми палили йому хату й відбирали бізнес-ланч, щоб сміятися й їсти у нього на очах. А тепер розкриваємо головний секрет редакції – насправді нашого SMM-ника не існує. Так, у нас немає такої посади, а всі обов’язки, в тому числі вищеперелічені, поділені між редакцією.  

Пам’ятаєте цей пост? Він викликав бурхливу реакцію серед наших читачів і гарячу дискусію, тому, здається, що єдиної правильної відповіді не існує. Коли хтось стикається з проханням «ну будь ласочка, допоможіть, ми ж такі круті», відмовити вкрай складно, але і погоджуватися на кожну таку авантюру неможливо, адже не вистачить ані часу, ані сил, ані ресурсів.

Безкоштовна робота – це майже завжди погано, якщо вона не приносить вам задоволення. Час від часу мене просять зробити щось «по дружбі», але найчастіше, здається, що це відволікає від більш важливих справ. Тому головне, щоб робота приносила хоча б не матеріальний, але профіт – була цікава, сприяла саморозвитку або гарантувала інші плюшки на кшталт поїздок, знайомств із людьми, плюсів на круті події тощо. 

Буває й так, що безкоштовна робота неочікувано приносить більше прибутку. Складно у це повірити, але у мене була схожа ситуація. Колись зі мною зв’язався невеликий рок-гурт із Фарго, США – їм потрібна була картинка на обкладинку альбому. Вони показали, що хочуть бачити та в якому стилі, ніби все було добре, але ми не зійшлися в ціні й вони відмовилися. Але мені настільки сподобалося завдання, до того ж було трішки вільного часу, що я почав його виконувати, але ні слова не сказав замовнику. Коли я закінчив роботу, то просто безкоштовно надіслав картинку хлопцям – «успіхів, ви круті». Вони здивувалися та дуже дякували, а через пару тижнів все ж таки заплатили й навіть більшу суму, ніж я просив спочатку.

Іноді я виконую роботу безкоштовно для своїх старих клієнтів. Поступово вартість моїх послуг зростає, тому для людей або проєктів, з якими ми співпрацювали раніше, в якийсь момент вона стає занадто високою. Я це, звичайно, розумію, тому роблю такий прощальний подарунок – виконую їхнє завдання, але не беру жодної копійки. Однак обов’язково наголошую, що тепер мої послуги коштують дорожче, тому надалі ми будемо працювати або за новими цінами або ніяк. У 50% випадків ці клієнти йдуть до більш бюджетних дизайнерів, але все одно продовжують мене радити іншим замовникам. Таким чином я не тільки розриваю робочі зв’язки з людиною на хорошій ноті, але й знаходжу нові.

Думаю, що початківці можуть працювати безкоштовно – це те, що називається «на портфоліо». Потім портфоліо набереться (або вони зголодніють остаточно) і доведеться все-таки взяти ці «мерзенні» гроші.

А ось більш досвідчені спеціалісти зазвичай розрізняють поняття «безкоштовно» і «pro bono» – це означає «заради загального блага». Безкоштовно зазвичай передбачає, що хтось заробляє на цьому проєкті – тільки не ти. Мені, наприклад, часто пропонують почитати десь лекцію без оплати й «бажано спеціально для нас підготовлену, щоб раніше ви ніде такої лекції не читали!». Але при цьому зазначають, що «ми беремо гроші за вхід, але платити лекторам не планувалося. Зате ви отримаєте піар!». Найчастіше це пропонують організатори та проєкти, яким і самим би піар не завадив. Я у такому випадку чемно відмовляюся.

Pro bono ж означає, що на проєкті не заробляє ніхто – всі працюють, тому що хочуть зробити щось класне для країни, міста або ком’юніті. Ось це вже цікавіше. Працювати над такою справою варто тільки, якщо ви щиро вірите в неї та готові викладатися так само, як і за пристойний гонорар

Від кожного руху в своєму житті треба щось для себе отримувати. Інакше навіщо це все? Але, звісно, мова не завжди про гроші. Якщо профіт, який ви отримуєте замість них, для вас хоча б настільки ж важливий – то чому б і ні? Для когось це досвід, корисні знайомства, самореклама тощо. Я, наприклад, знімаю концерти понад 10 років і в кращому випадку лише за кожен десятий одержала матеріальну винагороду. Але натомість я отримую щось інше, більше та вагоміше – думаю, це можна назвати задоволенням. 

У мене є робота – класна та улюблена, але навіть від неї інколи треба відпочивати. Якщо триматися думки, що відпочинок – це просто зміна діяльності, то мій варіант виглядає так: взяти камеру, вирушити на цікавий концерт і зняти музикантів у найщирішому їхньому стані, виснаженому та спітнілому від драйву та прожекторів.

Звісно, якщо ви плануєте заробляти фотографією на життя, варто брати гроші за всі зйомки. Інакше замовники звикнуть, а ви потім житимете на «Мівіні». В мене ж так складаються обставини, що навіть мій начальник каже: «Не люблю, коли ти не знімаєш концерти – ти після них щасливіша». 

Я взагалі занадто добра, тому часто погоджуюсь знімати музичні події друзів, якщо знаю, що вони самі на ньому не зароблять. Але в більшості випадків все ж таки називаю свою ціну – навіть, якщо концерт великий, він може бути мені зовсім нецікавим. Бо найчастіше в таких випадках немає впевненості в подальшому задоволенні.

Коли ми проводимо співбесіду з людиною, то орієнтуємося на наші основні цінності – ми не можемо відмовитися від жодної з них. Це дизайн, люди, якість, чесність, пристрасть і постійне вдосконалення. Є певні маркери, які для нас розшифровують кожну з них – наприклад, любов до роботи або готовність говорити, якщо щось не подобається.

У нас є окрема співбесіда для кожного кандидата спеціально для того, щоб переконатися, що наші цінності збігаються. Є багато різних підходів і ми використовуємо всі доступні нам засоби, в тому числі біографічне, кейсове та глибинне інтерв’ю. Єдиної методики не існує, але зазвичай ми рухаємося в рамках блоків питань, які показують наявність тієї чи іншої цінності у кандидата. Це дає можливість зайти з різних сторін.

Наприклад, питання для категорії Passion, яка також активно проявляється в інших темах:

• Чому ви займаєтеся тим, чим займаєтеся?
• Які ваші улюблені та навпаки завдання?
• Розкажіть про ваш найцікавіший проект.
• Яка найскладніша задача, яку вам доводилося вирішити?

Зрозуміло, між словами та діями повинен бути зв’язок. Якщо людина говорить, що любить своїх колишніх колег, а при цьому у неї смикається око та зімкнуті зуби – вона не викликає довіри. І, звичайно, нам важливі професійні якості в широкому сенсі слова – hard skills. Є профіль посади й кандидат повинен під нього підходити.

До донорства я навіть не замислювалася про волонтерську діяльність. Якось влітку 2015 року засновниця благодійного фонду «Таблеточки» Ольга Кудиненко написала пост про те, що в цю пору завжди є кількісний спад донорів, і закликала не забувати про важливість цієї місії. Я дуже добре розуміла глибину проблеми, тому що до цього була відповідальна за забір крові для своєї родички, й усвідомлювала, що процедура на перший погляд непроста, незрозуміла та лякає. Зазвичай ніхто не пояснює, що робити, куди йти, до чого готуватися. Тож я написала пост, що не можу бути донором крові через протипоказання, але із задоволенням складу комусь компанію, все організую та стану підтримкою. 

Першою відгукнулася й успішно здала кров знайома Ксенія Савченко, з якою ми згодом за збігом обставин і створили проєкт «Середи в Охматдиті». Потім я написала ще пару таких закликів і сходила на чергування, а коли вирішила про це вже забути, люди стали особисто мене запитувати про те, чи можна приєднатися до ініціативи наступної середи. Я не відмовляла й отак зі спонтанною разової акції це переросло в щось більше. Про те, що це виллється в щось більш регулярне й серйозне, я не підозрювала – просто знала, що можу виділити певний час для того, щоб комусь допомогти.

Усвідомлення того, що є приціл на майбутнє, прийшло, коли зателефонувала дизайнерка Урвачова та запропонувала придумати символ ініціативи – клітини крові. Потім до нас приєдналися перші волонтери та настала черга розробляти комунікацію та придумувати стратегічні речі на кшталт назви та шрифту. Тоді стало зрозуміло, що це реально, це відбувається, є аудиторія та люди, які хочуть допомагати.

– Розкажіть трохи про себе: чим ви займалися до зйомок у фільмі «Додому» та що робите зараз?

– Мені 22 роки, я вчуся на агронома, а на момент зйомок фільму якраз закінчив 4 роки бакалаврату. Обрав я цей напрям не випадково – у мене батьки займаються сільським господарством, як і багато хто в Криму. Мені цілком подобається – це хороша професія. Але крім того у мене був досвід створення свого бізнесу. Після зйомок у фільмі я мав якусь кількість грошей і не хотів витрачати їх на щось незначне. Тому ми з моїм молодшим братом, у якого була така ж позиція, думали, що з ними робити. Вирішили відкрити щось своє, створити свій бізнес. З декількох варіантів обрали магазин солодощів і навіть пропрацювали півроку. Та й взагалі все було добре і видимих ​​причин закриватися не було, але ми вирішили зупинитися та спробувати щось інше.

– Чому саме солодощі? Були інші варіанти?

– У нас є дядько, який давно займається бізнесом – він нам і порадив почати з солодощів. З ними легше працювати, тому що у них довший термін придатності, до того ж в Криму таких точок небагато. Але ще був варіант відкрити овочевий магазин – я навіть іноді шкодую, що ми на це не наважилися.

– Ви колись замислювалися про кар’єру актора?

– Звичайно, ні. Плани були зовсім інші, в кіно зніматися я не збирався.

– Як тоді так вийшло?

– Мій двоюрідний брат, Наріман Алієв, став режисером фільму. Коли він ще вчився, то знімав всілякі дипломні роботи та короткометражки, але це не сприймалося як щось надсерйозне. Він нечасто приїжджав, тому ми просто проводили час разом, допомагаючи йому. Не знаю, чи можна це назвати прямо акторським досвідом. 

– Коли отримали пропозицію знятися в стрічці «Додому», швидко погодилися?

– Якщо чесно, у мене взагалі вибору не було. Наріман подзвонив моєму батькові й попросив, щоб я приїхав до Києва на кастинг і спробував себе в ролі Аліма. І я поїхав. Але відчуття, що мене примушують, не було. Сім’я для нас понад усе, і якщо потрібно щось зробити та допомогти братові – я не ставлю зайвих запитань. Не скажу, що я чимось пожертвував для цього, але зйомки фільму якраз припали на перший курс магістратури – я не ходив на навчання деякий час, але мені це ніяк не завадило.

– Рівно три місяці тому вийшло наше інтерв’ю з тобою на Platfor.ma. Ти казав, що багато працюєш – 12 годин на день. Скільки зараз?

– Однією з мотивацій стати міністром Кабміну було моє внутрішнє відчуття недостатнього завантаження. Я говорив, що у мене робочий день – близько 12 годин, але якщо брати до уваги саме ту частину, яка являла собою якийсь виклик, то це 6-7 годин, не більше. Мені пощастило (або не пощастило), що в Monobank та інших проєктах у мене сильні бізнес-партнери, тому в їхньому оточенні я певною мірою розслабляюся. В якийсь момент мені здалося, що я занадто насолоджуюся життям, тому коли надійшла пропозиція приєднатися до Кабміну, я подумав, що це саме те місце, де челенджів буде вдосталь.

Зараз мій робочий день складає близько 13-14 годин по буднях, у вихідні – 7-8. Але це абсолютно неправильно, і зараз я розумію, що потрібно зменшувати оберти, тому що ти просто фізично не справляєшся і починаєш лажати. Тому в мене мета – повернутися в плюс-мінус нормальний режим, оскільки найближчий рік я ще точно буду працювати в Кабміні.

Взагалі, ніхто до кінця не розуміє, що це за посада така – міністр Кабміну. Але вона дуже зручна, тому що ти можеш займатися проєктами, які тобі подобаються, при цьому роботи абсолютно необмежена кількість. Якщо я бачу завдання, яке мене збуджує, наприклад, те ж скасування обов’язкової трудової книжки, то зазвичай всі ключові міністри з великим задоволенням погоджуються на його реалізацію.

– Чи буває у тебе прокрастинація? Наприклад, коли думаєш, що треба врятувати людей від корупції, але тут вийшов класний ролик на YouTube…

– Прокрастинація, звичайно, є, але вона ховається не за YouTube, а, наприклад, за іншими проєктами, які більше подобаються. 

– Розкажи про своє хобі.

– У мене є пристрасть – прапори. Я навіть відкрив телеграм-канал «Прапори з Дмитром Дубілетом», але цьому я зараз присвячую не так багато часу, як хотілося б.

– Є купа курсів з особистісного росту про те, як досягти успіху й тому подібне. Ти віриш в такі штуки?

– В цілому так, я в них вірю. Причому справа не в тому, що вони дають тобі щось конкретне, а в тому, що вони можуть надихати. Якщо це призводить до того, що ти, наприклад, створюєш власний бізнес, то воно того варте.

Я не дуже часто брав участь у таких заходах, але в мене є досвід отримання MBA – вважаю, що це була досить успішна інвестиція. Я шість років займався власним бізнесом, а коли отримав вже новий досвід, то зміг поглянути на якісь речі під новим, більш розширеним кутом.

– Ти вважаєш себе успішним? 

– Ні. На мою думку, коли людина вважає себе успішною, вона близька до того, щоб зупинитись. 

– Ваша професія – колектор?

– Я – не колектор, тому що працюю в державному підприємстві «Івано-Франківськтеплокомуненерго» в сервісному центрі та керую групою по роботі з боржниками. Наше завдання – зменшити заборгованість абонентів, проводити роз’яснювальну роботу, фіксувати тих, хто сплачувати борг відмовляється, та попереджати їх про наслідки. 

Я отримую ставку у розмірі 10 тис. грн, а колектори, наскільки я знаю, мають відсоток, нічим не ризикують й можуть робити будь-що. Моя ж робота передбачає більшу лояльність і вона системна: ми думаємо про те, що буде далі з абонентом, який не може сплатити борг. До того ж, ми допомагаємо отримати субсидію або знижки.

– Як ви потрапили на цю роботу?

– Я працював у кредитному відділі декількох банків Івано-Франківська й також займався проблемами кредиторів і боржниками. Але в 2009 році через кризу в банківській сфері відбулося скорочення штату. Пішов працювати в Теплокомуненерго тому, що це було зручно й будівля знаходилася поряд з моїм домом. Спочатку працював контролером, помаленьку йшов на підвищення й врешті-решт очолив групу по роботі з боржниками. В цілому, я труджуся тут вже 10 років.

– Якими якостями повинен володіти кандидат на цю посаду?

– Безумовно, ця людина має бути комунікабельною, а також знати юридичну справу, розуміти, як виносяться рішення суду та працює державна виконавча служба. 

– Як проходить ваш звичайний день на роботі?

– Ми починаємо о восьмій ранку, аналізуємо проплати та порівнюємо їх із минулим днем. Після третьої години ми відвідуємо боржників за місцем проживання, готуємо документи про заборгованість, приносимо ще й судове рішення, якщо воно є. Якщо людина хоча б частково оплачує, то ми розбиваємо ту заборгованість на частини. Також зранку ми обдзвонюємо людей, які обіцяли прийти та вирішити всі питання з боргами. Якщо вони не виходять на зв’язок та не з’являються, то ми відправляємо запит в юридичний відділ для подачі до суду. 

 – Вас бояться люди, коли ви приходите до них додому?

– Я приходжу разом із дільничним та з працівниками державної виконавчої служби – останні мають право вилучати майно. Тоді люди починають боятися, тому ще є реальна загроза залишитися без чогось цінного. 

– А чого боїтеся ви?

– Як і всі – хвороб. Найбільший страх – що серйозно захворію я або родичі. 

– Як можна уникнути вашого візиту, якщо борг все ж таки з’явився і тривалий час його не погашують?

– Ніяк. Ми не маємо змоги як обленерго відключити світло в одній квартирі й не повертати його, поки проблема не вирішиться. Або як водоканал – заблокувати каналізацію. З батареями складніше – ми можемо відключити тільки весь будинок, а в окремих випадках – поверх.

– Що найскладніше у вашій роботі?

– Працювати з неадекватними людьми. Бувають різні ситуації – це можуть бути колишні ув’язнені, хворі або психічнохворі люди. Вони кидаються в тебе предметами або погрожують ножем. Є люди, які принципово відмовляються оплачувати, а є бідні, які просто не можуть цього зробити. Без сліз теж не обходиться.

На диво часто трапляється, що чоловік дає жінці гроші на комуналку, а вона їх витрачає на якісь особисті потреби. І коли я приїжджаю з працівниками виконавчої служби, дома розгортається справжній скандал. Виходить, що жінка два роки нічого не оплачувала.

– Розкажіть, чи були випадки, коли щось загрожувало вашому майну, здоров’ю або навіть життю?

– В Івано-Франківську є такий неспокійний район – Бам. І от буває приїжджаєш туди ввечері і озираєшся, тому що є реальний шанс отримати по голові. Або тебе можуть запам’ятати і десь зловити – самому небезпечно. Якось ми приїхали машиною в той район і якась малолітня компанія нам її поцарапала. А буває, що можуть заблокувати ліфт, коли ти у ньому їдеш. Це все пакості, але трапляється й реальна загроза.

Був випадок – приїхали ми в Бам, щоб провести роз’яснювальну роботу з боржником, який був винен понад 20 тис. грн. Відкриває двері якийсь неадекватний чоловік, скоріше за все, наркоман, вилітає на нас із ножем, рукоять якого обмотана якимось хутром. І погрожує: «Я тебе зараз пришию!». Вдалося вибити у нього зброю, але велику роль в цьому зіграло те, що людина була неадекватна, метушилася та робила неправильні рухи.

– Як з’явилася ідея цього проєкту?

– Почалося все з того, що близько двох з половиною років тому ми познайомилися з режисером Марком Вілкінсом, коли він тільки переїхав до Києва. У той момент у нього в розробці було кілька інвестиційних проєктів, в тому числі сучасний і стильний готель для креативного класу. Однією зі складових цього місця повинно було стати мистецтво – тоді нас і познайомили для того, щоб ми могли в цьому напрямі співпрацювати.

Ми обговорювали варіанти, горіли однаковими ідеями й нам усе подобалося, але готель виявився занадто складним у реалізації, тож вирішили почекати. І ось якось Марк побачив, що на Рейтарській, його улюбленій вулиці, продається простір на першому поверсі, що не часто трапляється в цьому районі. Він подумав, що це знак, і запропонував нам створити комерційну галерею.

Марк наполягав, що в Києві немає місця, куди можна легко прийти та в комфортній для себе атмосфері купити доступне, але при цьому круте мистецтво. Він навіть провів власне дослідження – ходив київськими галереями і питав про ціну експонатів. Виявилося, що ніхто не може відповісти прямо про ціну, у всіх починають «тремтіти руки» й максимум, який представники галерей роблять, – надсилають через тиждень на мейл вордівській файл із прайсом. У деяких випадках і такого не вдалося домогтися.

– Як виникла ідея організувати TEDx у Києві?

– Ідея TEDx була започаткована глобальним TED й зокрема його куратором Крісом Андерсоном у 2009 році (до речі, ось наше з ним інтерв’ю. – Platfor.ma). З часом прийшло розуміння, що конференція збирає вершки суспільства планетарного рівня і відкриває прогресивні ідеї, актуальні для всієї планети. Але крім того є купа носіїв цінного досвіду, який максимально актуальний суто для локальних спільнот.

Тож з 2009 року TED відкрив можливість організовувати події їхнього формату за ліцензією на будь-якому рівні – міста, університета, вулиці, площі, бібліотеки, навіть всередині організації або компанії. Анонс цієї новини побачив наш українець, Всеволод Дьомкін, отримав першу ліцензію і прямо в 2009 році вперше в Україні провів TEDxKyiv. 

Я прийшов в команду в 2012 році як волонтер і, схоже, дуже непогано себе проявив, тож Тарас Парандій, який на той час у команді займався партнерами, запросів допомагати йому в цьому напрямі. А в 2014 році в нас була ліцензія на проведення події, яка закінчувалася в жовтні, але сталася революція, в суспільстві був сильний стрес і він не дуже збігався з тим, що ми проводимо свято ідей.

Медійний шлях Батлера почався в 2015 році у співпраці з журналом Vice, для якого він писав статті, а потім знімав короткометражні фільми. Але славу і ворогів йому приніс перший гучний експеримент – фейковий ресторан, який став №1 на TripAdvisor.

Ця історія стала вірусним хітом у соцмережах і сколихнула весь світ, який вже активно боровся з фейковою інформацією. На 2017 рік 18 190 лондонських ресторанів було зареєстровано на сайті для мандрівників TripAdvisor. Заклад, який створив Уба і якого фізично не існує, всього за 6 місяців перебрався на перше місце.

Колись давно британець заробляв тим, що залишав фейкові відгуки на TripAdvisor та отримував $10 за одну публікацію. Але цей досвід дав усвідомлення, що багато інформації на сайті – суцільна брехня, крім самого факту існування закладу. Тоді Уба подумав: «А що, якщо вигадати і його?». 

Батлер купив новий телефон і обрав назву The Shed at Dulwich («Сарай у Дульвічі») – це фактично про заднє подвір’я будиночку, в якому жив хлопець. Далі він створив сайт і наповнив його соковитими фотографіями їжі, головними інгредієнтами якої насправді були піна для гоління, таблетки для посудомийної машини, нога самого журналіста та правильний ракурс. Вигадав меню, завдяки якому можна було замовити не страву, а враження.

Навчитися жартувати нам допомагають експерти з «Підпільного стендапу»

Слідкуйте за контекстом. Коли ви в колі друзів, то пожартувати не важко, адже ви знаєте контекст, у якому знаходитесь. Ви в курсі того, що відбувається, можете жартувати щодо того, що трапилося тут і зараз. Натомість комік має створити контекст штучно та вигадати такі умови, в яких його слова стають смішними. Наприклад: «Мене питають, що я встиг до 25 років? Я встиг не померти, це теж непросто. В Україні дуже легко це зробити – невдало зайшов до “Євразії”, переплутав йогурт в “АТБ”. Сьогодні настільки легко померти, що новину про смерть людини можна прочитати у розділі “Курйози”».

Робіть влучні постріли. Ваша кількість жартів повинна бути дозованою. Якщо ви думаєте, що ви будете постійно жартувати й залишатися на гребені хвилі, то ні – це швидко всім набридне. Навіть якщо ви робите це смішно, ваші слова будуть знецінюватися. А якщо несмішні, то швидко здобудете собі славу балабола. 

Цитуйте. Якщо ви хочете смішно пожартувати в компанії, то можна процитувати якогось коміка, наприклад. Це не заборонено і майже завжди смішно, а якщо ні, то ви можете виправдатися: «Ой, ну я не так переказав, там було кумедніше». Але тільки в тому разі, якщо у вас немає амбіції виступати на сцені.

Дійте по ситуації. Якщо ваш жарт не заходить, пожартуйте про те, як у вас не зайшов жарт. Якщо перед вами сидять 50 людей, які не сміються, оберіть одного, який відреагував, і почніть із ним розмовляти. 

Не бійтеся бути несмішними. Це нормально. Навіть професійні коміки дуже часто виступають несмішно, якщо ви те ж саме зробите в компанії, то нічого страшного не відбудеться. Не намагайтеся рятуватися та накидувати ще 40 жартів, щоб вибратися з цього полону.

– Розкажіть про свій бекграунд?

– Я вважаю, що підприємцем я став у 13 років. У дитинстві в батьків не було можливості мене розбалувати, тож я намагався сам заробляти гроші. Хочеш грати в баскетбол? Назбирай собі на кросівки. Я що тільки не робив, намагався щось придумувати, експериментувати, якийсь період навіть мив машини. В студентські роки був активним у міжнародній молодіжній організації AIESEC. Я пройшов всі щаблі від локального комітету до президента AIESEC України. 

Цікаво в мене там кар’єра закінчилася – на півтерміну мені зробили імпічмент. Тобто система мене не сприйняла або я не зріс із системою. Це було для мене здивуванням, адже я усвідомив, що на найвищій позиції ти більш беззвітній і при цьому замкнутий якимись рамками, ніж на нижчих точках. Але це теж корисний урок. Насамперед, я зрозумів, як хочу будувати партнерство. З тих пір для мене це не тільки професійне співпадіння, але й емоційне – збіг цінностей. Але з зовнішніми партнерами це правило не працює, тут я навчився вибудовувати взаємовідносини фактично з усіма. 

Потім у Києві з колегами ми запустили свій перший середній бізнес у сфері кредитних систем – успішно розвивали його чотири роки, а потім, у 2008-у, довелося його заморозити, оскільки ми були зав’язані на банківський продукт, який на той момент просто зник із ринку. Ми після цього вирішили на літо поїхали в суто романтичний Івано-Франківськ і подумати, чим далі займатися. Так і зайшли випадково в ресторанний бізнес і відкрили кілька закладів громадського харчування. Але після Києва ментально досить швидко стало якось тісно. Я відчував, що ми можемо дати ринку більше, ніж вони готові прийняти. Тобто ситуація – на розрив, і треба було приймати рішення: або ми вирушаємо до Києва чи іншого міста з більшими можливостями, або авантюрна думка «давайте спробуємо розкачати Франківськ». 

Мені одна мудра людина сказала: «Юро, дерева не бігають». Після цього мені вперше в житті захотілося кинути все та зайнятися чимось новим, що я з легкістю й зробив. Ми почали вивчати теорію революції суспільства, як взагалі розвивались міста, що з цим всім можна робити – так і народилася ініціатива «Тепле Місто». Ми – модератори діалогів у місті, які активно співпрацюють з усіма трьома секторами: владою, бізнесом і суспільством. Але я люблю зауважувати, що це не громадська організація в чистому вигляді: ми використовуємо різні форми, схрещуємо їх між собою, народжуємо щось нове. 

У 2014 році я зрозумів, що в місті немає організації, яка б займалася порятунком тварин. Тоді я натрапив на статтю, в якій було написано, що нікому знімати з дерев котів. У коментарях до неї я зазначив, що міг би цим займатися, та залишив свій номер телефону. Так все і почалося.

Спочатку працював самостійно. До тварин я був мало причетний і більшу частину життя займався ентомологією – вивчав комах. Але при цьому в мене були навички дигера (дослідника підземель), спелеолога (дослідника печер), промислового альпініста тощо. Тобто я вмів залазити в важкодоступні місця, якийсь бекграунд у мене був.  

Потім я познайомився з Любов’ю, яка теж займалася порятунком тварин. Вона більшу частину свого життя працювала в цьому напрямі, знала, як правильно тримати кота, як його лікувати та як поводитися, наприклад, з агресивною собакою. Об’єднавшись, ми обмінялися досвідом і навичками. Саме вона стала ідеологинею та запропонувала створити команду порятунку, але тимчасово не працює в нашій команді.

Спочатку зверталися з приводу котів на деревах, а потім, через півроку роботи, нам подзвонили з МНС і запитали, чи можуть вони переадресовувати на нас виклики з порятунку тварин. Ми сказали доленосне «так» – відтоді пішла більш активна діяльність.

Я диспетчерка та рятувальниця-висотниця. Крім того, займаюся документацією, рахую зарплати в команді. Взагалі я фізик за освітою, а до цієї роботи викладала та писала дисертацію. Після того, як я приєдналася до команди, вся інша діяльність залишилася в стороні, а порятунку тварин стала приділятися більша частина часу. 

Мені здається, що все відбувається органічно й люди випадково не починають займатися подібною діяльністю. Якісь навички та схильності, закладені ще в дитинстві. Наприклад, ми з батьком зняли з дерева першого кота, коли мені було чотири роки. 

– Розкажіть, з чого все почалося? Як взагалі з’явилася ідея створити власний сквот?

– Ще на початку 2000-х ми з моєю подругою Машею надихнулися ідеєю сквотингу. Серед іншого на це вплинула книга Іллі Стогова «Роман у стилі техно», де він досить детально пройшовся по історії цього явища, його принципах і взагалі розповів про дуже круті кейси. Якщо пояснити коротко, то сквотинг – це захоплення порожніх занедбаних будівель для того, щоб використовувати їх під житло, майстерні, творчі аудиторії. Ми називаємо це сірою зоною, умовно незаконним захопленням.

– Як з’явилася ідея запровадити Прайд у Києві?

– Ідея з’явилася десь на початку 2010-х років і дуже довго обговорювалася. Все почалося з того, що мої колеги поїхали до Мінська, де в ті часи був Прайд, хоч і досить незвичайного формату – в трамваї, який їздив по місту. Вони надихнулися і подумали, чому б не зробити щось подібне в Києві. А далі було багато дискусій, обговорень, різних думок. Більшість людей, які зараз асоціюються з Прайдом, виступали проти такої ініціативи – це був дуже важливий і ризикований крок. Або пан, або пропав. Але все ж таки вирішили спробувати.

Ідея проекту народилася під час акції «Free Sentsov Night» на підтримку українського режисера та політв’язня Олега Сенцова, яка відбулася 25 травня 2018 року, опівночі під російським посольством – у ній брали участь майбутні автори проекту, Івона Костина та Гоша Тихий. Останній розповів про ідею жесту для вдячності ветеранам, яку виношував вже певний час і в яку ніхто не вірив. Івона повірила – це і стало поштовхом до дій.

Вже наступного дня Івона та Гоша почали розмірковувати про те, що можна зробити та чим це може стати, адже питання подяки турбує багатьох людей. Було вирішено створити своєрідний жест шани та слід було вигадати назву для кампанії. Поступово до дискусії долучилися інші люди, яким було цікаво: команда громадської організації «Побратими», «Суспільне: мовлення», режисери та оператори. Так стало зрозуміло, що найкраще донести думку вийде через відео.

«Колись ми робили зустріч із нашими друзями та знайомими, які знають про проект. Одна дівчина зізналася, що її брат – ветеран. Після його повернення додому вони ніколи не говорили про його досвід. В якийсь момент вона дізналася про «Завдяки тобі» – її це так вразило, що при черговій зустрічі з братом вона зробила цей жест. І вони почали говорити, це дуже змінило їхні стосунки, знизило напругу, яка існувала. Вона була вражена і втішена цим, на нас це теж сильно вплинуло», – розповіла Дарія Михайлова.

«Нам дуже довгий час знадобився, щоб прийняти якісь ідеї, що стали основоположними в цьому проекті. Завжди здавалося, що є краще рішення, але ми все ж таки поверталися до того, з чого починали», – зауважила співзасновниця кампанії Івона Костіна.

Поступово команда зростала, приходили різні люди, які хотіли зробити свій внесок у проект. Спільними зусиллями та заради однієї ідеї кампанія стартувала з першим відео 20 серпня.

– Розкажіть, в чому полягає ваша робота?

– Я мікробіолог зі спеціалізацією «екологія мікроорганізмів». Цим я займаюся з 2012 року. До того закінчила Києво-Могилянську академію та КПІ, а аспірантуру пройшла в Інституті мікробіології та вірусології.

Я вивчаю мікроорганізми, які живуть у довкіллі, та те, яку функцію вони виконують. Це дуже цікаво – мої будні не схожі один на одного: бувають дні, коли я збираю матеріали, або коли виділяю ДНК і працюю в лабораторії. Наразі я використовую молекулярно-генетичні методи, тому мій вихідний матеріал – це послідовності ДНК. З ними я працюю в спеціалізованих програмах – сиджу днями за комп’ютером і перетворююся на страшну людину з червоними очима.

Моя робота часто непередбачувана – будь-яка наука є такою. Ти можеш собі запланувати дослід і розраховуєш на приблизний результат (мусиш так робити), а потім все виходить так, як ти навіть уявити не міг. Тоді намагаєшся зрозуміти, що відбувається. Це складна робота, але вкрай цікава.

Я намагалася працювати в іншій сфері – теж в мікробіології, але в комерційній, і мені там стало нудно. Все одно постійно хочеться наукового пошуку, піти далі, вивчити щось глибше, а там головне – зробити продукт і продати його. А тобі у той час хочеться змінити світ.

– Як ваша робота може вплинути на світ в цілому?

– Це завжди нова інформація, яку ти даєш науковій спільноті. Я займаюсь фундаментальною наукою – це довготривалий процес, який не дає матеріальний продукт вже на завтра. Наприклад, ти не зробиш завтра новий iPhone або не знайдеш ліки від раку. Проте саме фундаментальна наука може створити ту базу знань, яка дасть змогу зробити щось набагато крутіше за iPhone чи запобігти деяким раковим захворюванням. Наука існує для того, щоб накопичувати знання, які людство потім використовує з практичною метою. Все, чим ми користуємось зараз, є результатом роботи науковців, які працювали протягом останніх кількох сторіч.

– Коли і як вам надійшла пропозиція відправитися в експедицію в Антарктиду? Яка була ваша перша реакція?

– Я працюю у Національному антарктичному центрі України й про те, що формується команда дослідників на сезонну експедицію, почали говорити майже за рік до того. Наша мікрокоманда підготувала два проекти, що відповідають Державній цільовій науково-технічній програмі проведення досліджень в Антарктиці на 2011-2020 роки. Їх затвердили та внесли до технічного завдання експедиції (так-так, було дуже багато паперової роботи). Проте в те, що я кудись поїду, не вірилося до останнього – аж поки не отримала квитки незадовго до виїзду.

Мені було страшно, але не від того, що я їду в Антарктиду. Я переймалася, чи вдасться нам реалізувати все, що ми запланували, або як там будуть сприймати жінок. Я себе нормально так накрутила та переживала перший місяць, який там була, і навіть не звертала уваги на ту Антарктиду.

культурна менеджерка, займається проектами, пов’язаними з музикою, працює в організаціях «Рись» (культурно-мистецький проект, дослідження музики та події) і «Інша освіта» (неформальна освіта)

співзасновник організації «Рись», музикант гурту US Orchestra, дослідник (традиційна музика, пошук її в архівах, у селах, в експедиціях)

– Традиційна українська музика – це частина глобальної музичної субкультури, яка довгий час була в андеґраунді. Часто люди на асоціативному рівні згадують бандуру, виступи хорів у віночках і в атласних шароварах, але насправді це картина, яка сформувалася за радянських часів і зі справжньою має не дуже багато спільного.

Ця музика виникла в селах, а поділити її можна на дві частини: інструментальну, яка більше для танців і розваг, і традиційний спів – обрядовий і ліричний, про почуття.

Взагалі, музика з’явилась тоді, коли люди почали більш-менш розуміти, хто вони, й відтворювати якісь звуки. Обрядові пісні – наприклад, купальські й веснянки, – створені для комунікації людини з природою, як мінімум ще до часів християнства на Русі, але точний час не скаже ніхто. Зараз жінки співають обрядові пісні про Івана Купала, – і вже можуть не знати, про що саме йдеться, але ця пісня передавалася із покоління у покоління.

– У своєму пості ви написали, що в 2008 році вам пощастило вижити. Розкажіть, що трапилося тоді?

– 11 років тому, 8 квітня, у нас із мамою відбулося отруєння чадним газом. У моїх батьків є приватний будинок у місті Носівка Чернігівської області, у якому стояла газова колонка. Час від часу її та труби чистили, а після останньої такої процедури щось трапилося й усі газові випари пішли в приміщення. Але про це ми дізналися згодом. У той день ані брата, ані тата дома не було, ми з мамою залишилися самі. У якийсь момент я почала почуватися некомфортно, стало паморочитися в голові. Самопочуття тільки погіршилося після прийняття ванни, але я списала все на низький тиск і попередила маму, що піду приляжу.

Все, що відбувалося далі, згадалося мені тільки через деякий час. У моєї мами є зворушлива звичка, яка збереглася й до сьогодні – цілувати нас із братом перед сном. І ось вона прийшла до мене, щоб традиційно зробити це, почала говорити до мене, але відповіді не отримала. Я ніби й усвідомлювала все, але нічого сказати не могла. Пам’ятаю, як мати намагалася привести мене до тями, а я не реагувала.

У мами, яка вже теж почувала себе знесиленою, десь на півсвідомості промайнуло: «Це ж моя дитина, треба її врятувати». Вона почала телефонувати у швидку та залишила двері відкритими – оперативність лікарів врятувала нам життя. Адже, як виявилося пізніше, швидкість – найкритичніший момент при отруєнні чадним газом.   Люди, якщо вчасно не викликати швидку, однозначно помирають.

– Які основні ознаки отруєння?

– Від чадного газу відразу падає тиск, а загальний стан різко погіршується. Відчувається запаморочення, тіло стає ватним, починають відмовляти нирки (це в результаті дало мені ускладнення на серце). Людина не може рухатися та нормально говорити. Причому якогось специфічного запаху від чадного газу немає, тобто важко зрозуміти, що такий дивний стан викликаний якоюсь побутовою проблемою.

– Розкажіть, як ви стали директором заповідника?

– Пройшов за конкурсом 16 квітня 1990 року. Взагалі, як природоохоронець я почав працювати ще на першому курсі, а на другому вже командував загоном по боротьбі з браконьєрством. Після цього я 12 років працював у молдавському державному заповіднику Кодри, де жив серед лісу. Туди мене взяли відразу після закінчення університету, за професією я орнітолог. Тому я суто «заповідна» людина. З природою я на «ви», а не на «ти», тому що я її дуже поважаю.

У якийсь момент заповідник Кодри став для мене вже маленьким, я був нагороджений почесною грамотою ЮНЕСКО. Тому шукав місце, де можу працювати більш широко і потужно.

Тоді мені надходило багато пропозицій безпосередньо на території України та Росії. Я знав, що Асканія-Нова проводить конкурс, а це ще й недалеко від місця мого народження – хутору Коза Запорізької області. Асканійці, судячи з усього, також зрозуміли, що місцевих кандидатур немає, тож можна спробувати й варягу здобути місце під сонцем.

– Як ви перший раз потрапили в заповідник?

– Я був вражений – це виявився надзвичайно складний механізм. Адже тут є найбільший у Європі заповідний степ, зоологічний парк із напіввільним утриманням тварин та один із найбільших дендрологічних парків України – такого не було ні у кого на терені Радянського Союзу і немає дотепер. Це колосальний труд наших попередників, починаючи з Фрідріха Фальц-Фейна, засновника Асканії-Нова – цю людину я згадую у всіх своїх коментарях. 

Коли мені випала честь повернути коників Пржевальского у дику природу Монголії у 1992 році, я прокоментував племіннику Фальц-Фейна: «Знаєте, Едуарде Олександровичу, зараз я розумію, наскільки важко було вашому дядьку Фрідріху привезти цих коней із Монголії у 1899 році. Адже ми хоч і технічно обладнані, в мене все одно горіли підошви, аж поки другий літак не злетів».

Так от, дуже складна машина. Ще у 1914 році сюди на бричках приїздили 5 тисяч людей протягом року, щоб подивитися на цей унікум. Серед безводного степу, де деревної рослинності зовсім не було, створили неймовірний дендрологічний парк і зоопарк, де у степу паслися зебри, бізони, антилопи разом. Це дійсно було на той час чудо, та воно продовжує таким бути й зараз.  

Довідка Platfor.ma

Хвороба Альцгеймера – це захворювання нервової системи, причиною якого може стати спадковість, травми голови, стреси та потрясіння, інфекції, інші проблеми зі здоров’ям, асоціальний спосіб життя тощо. В більшості випадків у зоні ризику знаходяться люди віком від 65 років. Спочатку симптоми не носять специфічного характеру – запаморочення, легка розсіяність, головний біль. Діагностувати хворобу можна після повного обстеження, в тому числі МРТ мозку та бесіди з психотерапевтом.

 

Далі у людини значно погіршується пам’ять, їй стає складно рахувати та розуміти себе, орієнтуватися у просторі та часі, погіршується мовлення й хворий перестає впізнавати навіть близьких. Людина з таким діагнозом стає абсолютно безпорадною та вкрай вразливою, їй потрібні постійний догляд та увага. Зараз ефективного лікування хвороби Альцгеймера не існує, можливо тільки полегшити симптоми.

– Вашій мамі близько року тому поставили діагноз – хвороба Альцгеймера. Чи були якісь передумови, як ви зрозуміли, що щось не так?

– Мама жила в місті Ромни на Сумщині та завжди була трохи неуважною й спокійною. Я на той час вже 10 років працювала в Києві та рідко приїжджала додому – тобто, коли ми спілкувалися по телефону, я не помічала, що щось не так. А ось рік тому мені почали дзвонити з її роботи – вона працювала продавцем у магазині, – і говорити, що то у неї вкрали гроші, то стягнули сумку, то вона неправильно дала здачу, то в недозволеному місці залишила речі. Тоді я й приїхала додому, щоб все перевірити.

Я зрозуміла, що щось не так, коли попросила маму приготувати мої улюблені млинчики. Вона знала цей рецепт напам’ять, адже робила їх мільйон разів, а в цей мій приїзд переплутала всі інгредієнти, поклала взагалі щось зайве, отже страва не вдалася. Мама зізналася, що давно собі не готує – на той момент вона вже схудла, а зараз скинула з 73-74 кілограмів до 50-ти. Також одного разу я побачила, як вона поставила електричний чайник кип’ятитися на плиту. Стало ясно, що це не просто неуважність – є проблема.

Ще був один показовий момент – вона розповідала, що хотіла зробити на Новий рік шубу та зобразити на ній годинник, але не змогла. Я згадала про тест на деменцію, в якому потрібно було намалювати циферблат і час на ньому – 13:45. Мама довго пручалася, адже не розуміла, що я взагалі від неї хочу. У підсумку вона намалювала всі частини циферблата в різних місцях – цифри праворуч, коло зліва, стрілки десь вгорі. Я дивилася багато фільмів про хворобу Альцгеймера, тож почитала докладніше про неї та зрозуміла, що симптоми дуже схожі. Звичайно, мені не хотілося в це вірити, можна було просто списати все на проблеми з пам’яттю.

Мама стала часто яскраво згадувати, що було в юності, розповідати про цей час, про своє навчання в Харкові, про свою першу любов. А ось який сьогодні рік або день, зима чи літо на вулиці, коли вона народилася, що робила протягом дня або скільки років її доньці – цього вона не знає.

Багато видів лемурів, які мешкають лише на острові Мадагаскар, можуть зникнути. Серед них і сіфаки – незвичайні приматоподібні зі здивованим поглядом і жвавою ходою, які живуть у листяних лісах і харчуються рослинами. Ці тварини настільки ж нешкідливі, наскільки й беззахисні, і цим користуються браконьєри. Але це не єдина загроза для сіфак: викорчовування дерев і пожежі буквально знищують їхні домівки. Міжнародний союз охорони природи класифікує цих активних тварин як вимираючий вид.

1 березня, 3 березня , 7 березня, 8 березня, 10 березня, 13 березня, 14 березня, 15 березня, 16 березня, 19 березня, 22 березня, 23 березня, 24 березня, 26 березня, 29 березня, 30 березня, 31 березня

1 лютого, 6 лютого, 7 лютого, 9 лютого, 12 лютого, 13 лютого, 14 лютого, 15 лютого, 16 лютого, 21 лютого, 22 лютого, 23 лютого, 27 лютого, 28 лютого.

Чат із батьком після смерті

Як подарувати своїм батькам вічне життя та спілкуватися з ними постійно? Відповідь знайшов американець Джеймс, який створив чат-бота Dadbot – діджитал-копію свого батька. Програма вчиться з плином часу та розширює свої можливості – вона може підлаштовуватися під тон дискусії, вловлювати контекст або настрій бесіди. Розмова з Dadbot настільки природна, що складається враження, ніби тобі відповідає реальна людина. І навіть це ще не все, адже сьогодні свою системну копію може розробити кожен.

Дитсадок + будинок для людей похилого віку

Доведено: у будинках для людей похилого віку мешканці страждають від почуття самотності, що може призвести до розвитку деяких хвороб, наприклад, хвороби Альцгеймера та депресії. Ще у 1998 році один дослідник припустив, що присутність дітей може врятувати старих людей від цього жахливого стану. Виявилося, що ідея працює – її практикують у різних форматах по всьому світу. Так, у центрі в Оклахомі діти навчаються разом із пенсіонерами, а ось до Будинку сходження провидіння святого Вінсента у Сіетлі щотижня навідуються дошкільнята.

Репортаж із норвезьких в’язниць – найефективніших у світі

Platfor.ma зазирнуа до декількох в’язниць Норвегії – країни, яка має одну з найефективніших виправних систем у світі. Тут рівень рецидивів складає 19%, у той час як у більшості держав Європи – 50-70%. Умови перебування у норвезькій в’язниці максимально наближені до звичайного життя – тут грають у PlayStation, навчаються математиці та графічному дизайну, ганяють м’яча та мають все для комфортного життя. Ми поговорили із в’язнями та зробили знімки, щоб показати, як воно – коли держава дбає про злочинців.

Що робити зараз, щоб довше не старіти

Модні журнали, популярні блогери, екстрасенси та баба Галя з третього під’їзду – всі знають відповідь на питання «Як прожити довше?» та роздають поради. Але чи дійсно вони ефективні? Щоб не мучитися здогадками, ми попросили допомоги в озброєних науковим знанням експертів – біологині, генетика, дієтологині, тренерки та косметологині. Вони дали вичерпні інструкції для того, щоб прожити хоча б до 120 років.

Що таке сон і як ми можемо його контролювати

У давнину наші пращури спали двічі – серед ночі вони переривалися для того, щоб зробити якісь справи та пірнути у царство Морфея знову. Цей час між спанням вважався найкращим для ефективної роботи. Якщо ви цього не знали, то все ще попереду – ми знайшли купу інформації щодо сну, яка вас здивує. Наприклад, дізналися, як контролювати жахи та хто насправді любить спати голяка.

Як втамувати спрагу мільйонів

Наприкінці XX століття більше мільярда людей мали проблему доступу до чистої питної води. Наприклад, мешканці Африки витрачали на її доставку додому від 4 до 6 годин та мали постійно повертатись до джерела, адже не могли транспортувати відразу багато води. Усі рішення проблеми вимагали часу та коштів, аж поки на допомогу не прийшло дизайн-мислення. Інженери створили контейнер для води, який можна котити, штовхаючи за допомогою спеціального держака. Тепер це економить африканцям третину їхнього життя.

Землеробство у квартирах і на дахах

Урбанізація наступає на п’яти селам, фермам, а отже, й землеробству. Але винахідливе людство знайшло зручну альтернативу – вирощувати городину на підвіконні або на даху, що гарантує завжди свіжі овочі та зелень під боком. Міське фермерство вже набирає популярності – розповідаємо де та яким чином.

10 креативних способів подолати корупцію

Корупція – проблема, яку важко подолати, якщо вона вже пустила коріння. Тому боротьба з нею – це складна справа, у якої, втім, величезний потенціал для креативу. Ми пропонуємо 10 творчих варіантів того, як ви можете протидіяти корупції та водночас цікаво проводити час.

Як дизайн шукає нові шляхи та знаходить

Ресурси нашої планети не безмежні, тому новатори зі світу дизайна шукають способи робити нове із старого. Так з’явилися ложка з картоплі, плащ із трави, пластинка з крові, посуд із водоростей та ще багато предметів з біоматеріалів – розповідаємо про деякі з них.

Як некрасиві овочі та фрукти рятують світ

Краса – не головне, важливо те, що всередині. Це ми не про людей, а про овочі, які вважаються огидними, проте зовсім не відрізняються від своїх більш привабливих родичів. Навіть більше – вони особливі та унікальні, тому варті шаленої популярності та зіркового статусу, адже можуть нагодувати багато людей. Як це і чому – читайте у нашому матеріалі.

3 смертельні хвороби, які людство не розуміє

Війни між людством і хворобами тривають вже багато століть – у більшості випадків ми перемагаємо, але бувають вірусні катастрофи, які вчені досі не можуть зрозуміти. Це також означає, що ліків проти них не існує. Ми дізналися про три захворювання, які вганяють лікарів у депресію: танцювальну чуму, пітницю та Еболу.

Найдивніші спеціальності світових навчальних закладів

Спеціаліст із НЛО, переглядач телесеріалів, фахівець із магічного мистецтва, майстер із вирощування марихуани – це не мрія, а реальні спеціальності. Університети по всьому світу готові навчити вас не тільки програмуванню, філології та мистецтву, а й більш новітнім і, на перший погляд, фантастичним дисциплінам. Розповідаємо про деякі з них.

Що таке дивні повільні відео для перепочинку від світу

В мережі популярності набрали так звані АСМР-відео – на них люди годинами їдять, дихають у мікрофон, шурхотять папером, шепочуть або роблять інші монотонні рухи (та звуки). Такі ролики заспокоюють людей та знижують рівень тривоги – Platfor.ma звернулася до науки та розібралася, чому це працює.

Науковиця про секс і кохання

Ми записали найцікавіші думки біологині Ольги Маслової щодо сексу та кохання – як ці два феномени сприймає мозок, чому кохання дійсно схоже на наркотик, чим самозадоволення відрізняється від партнерського сексу та що про все це думає наука.

Як напівсліпець створив найвідомішу секту в історії

Влітку 2018-го в Японії стратили Сьоко Асахару – лідера всесвітньо відомої секти «Аум Сінрікьо», яка у 1995 році розпилила газ зарин у токійському метро. Platfor.ma переказує історію маленької людини, яка стала великим монстром.

Як українці вперше дізнавались про секс

Ми продовжуємо відкривати нові грані сексуальної культури і цього разу розпитали відомих українців про те, як вони дізналися про секс – із фільмів, від друзів, із газети «Speed-інфо» чи з підручника для студентів-медиків.

Як наука навчилась творити суперлюдей і чому це лякає саму науку

Розповідаємо про неймовірну технологію редагування геному, яка водночас дуже лякає. Ця система може перемогти рак, ВІЛ, вірус Зіка, спадкові генетичні захворювання та малярію, а також завдяки ній батьки можуть «розробити» собі ідеальну дитину. Але що це – спасіння чи небезпечна зброя?

Хуліган про расизм, наркоторговлю та бійки

Platfor.ma взяла анонімне інтерв’ю у футбольного хулігана, щоб дізнатися, як з’явилася ця течія, навіщо фанатам потрібні бійки та за що вони деруться, а також чому це – стиль життя зі своїми політикою та ієрархією.

Стереотипи про культуру

Ми поговорили зі спеціалістами про поняття «культура», його роль і місце в українському суспільстві та розглянули основні стереотипи, з якими щодня стикаються культурні менеджери. Спойлер: ні, художник не має бути голодним.

Як осетри пережили динозаврів, а тепер вимирають

Лідери думок, зірки та царі у підводному світі Дунаю – усе це осетрові риби. Вони пережили динозаврів та існують мільйони років, але вже не мають сил боротися з жорстокістю людства, тому знаходяться під загрозою зникнення. Ми приготували історії та цікаві факти про осетрів, а також інструкцію для людей, які не хочуть, щоб цей вид зовсім зник у дикій природі.

Анонімне інтерв’ю з лікарем служби 103

Лікар швидкої допомоги чесно розповів нам про такі аспекти роботи, які нам навіть не снилися. Зокрема ми з’ясували, хто першим приїде на виклик – «швидка» чи доставка піци, почули смішні та не дуже історії з практики, дізналися про лікарські забобони, а також про те, що необхідно змінити у нашій системі охорони здоров’я.

Уривок з книжки «Дизайн-мислення. Спроектуй своє життя»

Для тих, хто хоче «змінити все» та «почати з чистого листа», експерти Стенфордського університету Білл Барнетт і Дейв Еванс написали книгу про те, як застосувати відомий метод design thinking собі на користь. Завдяки цьому уривку ви можете з’ясувати, яким шляхом рухатися до життя своєї мрії, та дізнатися про п’ять правил дизайнерського мислення, яких варто для цього дотримуватися.

Що буде, якщо проміняти проектний менеджмент на роботу вчителя

Уявіть собі, що ви працюєте менеджером на цікавих проектах та маєте неабиякі успіхи, але раптово вирішуєте все змінити. Таке трапилося з Тетяною Ендшпіль, яка три роки тому почала працювати вчителькою програмування у школі, а тепер розповідає про свої злети й падіння, один переломний момент і чому школа – це реаліті-шоу.

Станьте поліглотом – не пошкодуєте: три раціональні аргументи на користь знання мов

Декан мистецтв і наук, професор світових досліджень та соціології Деніел Еверетт з університету Бентлі вважає, що знання декількох мов – обов’язкова складова в сучасному світі. А ще він відомий вчений, який першим у світі описав унікальну мову племені пірахан і вирішив спростувати ключову лінгвістичну ідею Ноама Хомськи: на думку Еверетта, людська мова визначається не будовою та функціями мозку, а культурою. У своєму есе вчений говорить про важливу роль поліглотства, і наводить три аргументи «за»: прагматичний, неврологічний та культурний.

17 шкіл в Україні для тих, хто хоче отримати творчу спеціальність

Ми розмістили підбірку в межах підбірки не просто тому, що в нас дивне почуття гумору. Тут ми зібрали школи, які допоможуть отримату творчу освіту для роботи у креативних індустріях. Тож, майбутні профі у журналістиці, дизайні, фотографії, SMM, маркетингу, – обирайте варіант згідно з вашими уподобаннями!

Для мистецтва 2018 рік почався зі знахідки – у січні три брати Ландау вирішили продати картину, яка дісталася їм у спадок від матері. Полотно здавалося родині моторошним і неприємним – на ньому двоє чоловіків приводили до тями непритомну жінку. Брати були тільки раді позбутися картини, тому виставили її з частиною гаражного мотлоху на аукціон. Коли ставка досягла $800, сім’я Ландау вже подумки відкривала шампанське та у весь голос кричала «продано», але далі почалося якесь божевілля. Люди з усього світу готові були віддати шалені гроші за огидне, на думку Ландау, зображення. Тільки коли полотно пішло з молотка за $1,1 млн, брати дізналися, що робота належить руці Рембрандта, датується 1620 роком і є частиною серії «Почуття» під назвою «Алегорія нюху». Було б дуже прикро продати подібний витвір мистецтва на розпродажі за $10, чи не так?

Ім’я голландського митця ще не раз звучало у минулому році. Ще у 1990-у з музею Ізабелли Стюарт Гарднер у Бостоні було підступно викрадено багацько картин – загальна вартість становила $500 млн! Досі грабіжників не знайшли, а в музеї на місці творів висять порожні рами – але у березні розробили спеціальний додаток, який допомагає їх заповнити. Він відновлює викрадені картини у доповненій реальності, в тому числі і єдиний морський пейзаж Рембрандта «Христос під час шторму на морі Галілейському» а також портрет «Леді та Джентльмен в чорному».

Не тільки Рембрандт був на вустах у представників і шанувальників арт-світу в 2018 році. 20 липня у Петербурзі поліція зупинила Mercedes і знайшла у багажнику автомобіля об’ємну композицію Казимира Малевича «червоний архітектон» – на унікальність дерев’яного об’єкта вказував спеціальний напис. На цьому вся достовірна інформація закінчується – водій, московський бізнесмен, за його словами, отримав витвір мистецтва від друзів, у яких він зберігався десятиліттями.  А віз архітектон у Брюссель до загадкового Ігоря, не здогадуючись, що річ у його багажнику може бути дорогоцінною. Де зараз зберігається твір, не зрозуміло.

Архітектон «Альфа» – перша супрематична архітектурна модель, створена Малевичем у 1923 році

Серед знахідок липня також варто відзначити керамічну плитку з частиною одного з найважливіших літературних досягнень античності – 13 віршами «Одіссеї» Гомера, яку археологи виявили під час розкопок в античному міста Олімпія, неподалік храму Зевса Олімпійського. Пам’ятка була створена приблизно в VIII-VII ст. до нашої ери, а знайдений уривок виявився епізодом із 14-ї пісні, в якій цар острова Ітака розмовляє зі свинопасом. Цей фрагмент археологи вважають найстарішим шматочком поеми – за попередніми оцінками, створеним не пізніше ІІІ ст. нашої ери.

© Greek Culture Ministry

А восени ЗМІ розповіли про незвичайний і дуже зворушливий випадок. Безхатченко знайшов на смітнику малюнок Бембі у рамці та продав його в антикварний магазин за 20 канадських доларів. Згодом з’ясувалося, що це оригінал роботи Disney для легендарного мультфільму, який коштує набагато більших грошей. Власник антикварної крамниці перепродав малюнок за 3700 канадських доларів, розшукав безхатченка та передав йому $1700. Тепер у чоловіка є мета – покинути вулицю та налагодити нормальне життя.

А поки прості смертні знаходять шедеври видатних художників, на світ з’являються інші генії мистецтва. І ми зараз не про людей. Розробники з Франції створили штучний інтелект і навчили його малювати на прикладі 15 тис. портретів XIV-XX століть. Варто сказати, що виходить у ШІ досить непогано – картину під назвою «Портрет Едмона Беламі» продали на аукціоні за $432 тис. До речі, у героя полотна, Едмонда, є ціла родина, яка належить «руці» того ж автора.

Portrait of Edmond Belamy created by GAN (Generative Adversarial Network)

Але не завжди нейромережа «народжується» насправді талановитою. Ось, наприклад, 18-річний дослідник Роббі Баррат хотів, щоб його творіння малювало картини у стилі ню, тому створив комбінацію двох нейромереж: одна тренувалася на сотнях портретів, а інша намагалася відрізнити отримані результати від оригіналів. Але щось пішло не так й алгоритм навчився обманювати свою прискіпливу опонентку. У результаті на світ з’явилися шедеври, на яких оголені люди скоріше нагадують сюрреалістичні плями, ніж живих створінь. Але Баррат був у захваті від результату та зазначив, що скоріш за все саме так штучний інтелект бачить людину.

Robbie Barrat

Поки деякі розробники пітніють над тим, щоб їхні нейромережі досягли рівня Далі або Ван Гога, інші накинули оком вже й на Шекспіра. Міжнародна команда розробників навчала алгоритм писати вірші на трьох тисячах сонетів, 154 із яких належали великому барду. У нейромережі вийшло настільки добре, що один із професорів англійської літератури відзначив форму катрену, але додав, що не вистачає глибинного змісту. Ось оцініть:

So gently, as the wind that flaps his wings

And shoots a monarch on the English lays

And what was that, with matters of all things

Tis well ashamed to know- of all her ways

3 січня, 10 січня, 17 січня, 19 січня, 20 січня, 22 січня, 23 січня, 25 січня, 30 січня.

Цього року премію отримали американські економісти Вільям Нордхаус і Пол Ромер. Їхні дослідження стосуються взаємовпливу інновацій та клімату, а також накопичення знань для поліпшення економічного зростання.

Вільям Нордхаус – професор Єльського університету, доволі знаменитий тим, що був співавтором Пола Самуельсона, по чиїм книгам вивчали та досі вивчають економіку. А Пол Ромен є професором бізнес-школи при Нью-йоркському університеті й вже дуже давно перебував у шорт-листі Нобелівської премії, як, власне, і Нордхаус.

Чому Україні має бути особливо цікава цьогорічна Нобелівська премія з економіки? Тому що цього разу мова йде про зв’язок економічного зростання з різними факторами. Пояснення знайшлися в моделі Ромера і його співавторів – вони взагалі-то кардинально змінили економічну науку і ставлення до поняття «інновації». А Нордхаус займався вивченням взаємовпливу технологічного прогресу, промислового виробництва, викидів в атмосферу СО2 і змін клімату. Відштовхувалися роботи дослідників від моделі Роберта Солоу, який отримав свого Нобеля в 1987 році – він пояснював економічне зростання через розвиток технологій.

Швидше за все наша мрія жити де-небудь у моря може легко втілитися завдяки всесвітньому потеплінню й підвищенню температури приблизно на три з половиною градуси. Вже порівняно скоро Чорне море буде плескатися десь ближче до Умані. Ще трохи – і пальми, що ростуть десь в Боярці, будуть звичайним явищем.

Динаміка збитків, яка пов’язана зі світовими катастрофами: пожежами, землетрусами, повенями – моторошна. Всього за 13 років: $1,7 трлн збитків від катастроф; 2,9 млрд людей, яких так чи інакше торкнулися світові катастрофи; 1,2 млн загиблих. І ця динаміка росте! Саме тому науковці почали шукати залежність катастроф від різних факторів – і знайшли її дуже чітко між кількістю викидів СО2 і підвищенням середньої річної температури у світі. За розрахунками Вільяма Нордхауса, якщо вона підвищиться ще на 3,5 градуса, то ми побачимо зменшення території Індії в півтора раза, істотне затоплення Китаю і Кореї, північна Європа значно зменшиться, а Венеції взагалі не буде. А Крим стане островом.

Вчені задумалися, як людство може перешкодити такому розвитку подій. Поворотним важелем якраз тут стала робота Нордхауса, який прорахував, як економіка може вплинути на стримування змін клімату. Він показав, що єдиний спосіб – це введення податку на викиди СО2. При чому ці податки повинні генеруватися стосовно держав, які мають їх виплачувати одна одній. Це повинно було простимулювати уряд провадити політику, яка буде контролювати викиди.

Нордхаус порахував оптимальний податок в приблизно $50 за тонну викидів, що зараз і закладено в форму Паризької угоди. Це дозволить стримати зростання температури до 3,5 градусів у 2100 році.

При цьому існують країни, які повністю позбулися викидів – Коста-Ріка майже на 100% перейшла на поновлювані джерела енергії, а в Норвегії вітряна енергія вже дешевша за атомну й велика частина транспорту – це електромобілі. Багато компаній зараз кинулися на будівництво міст майбутнього, які засновані на відновлюваній енергетиці.

Вплив інновацій на економіку ще цікавіший для України, тому що драйвером розвитку країни є збільшення економіки. Але шляхом чого це зробити? Сподіватися, що у нас буде більше посівних площ складно, тому що і так практично все зайнято. Витягати ж щось з нашої металургії або хімії практично неможливо.

1 грудня, 4 грудня, 6 грудня, 7 грудня, 8 грудня, 9 грудня, 12 грудня, 13 грудня, 14 грудня, 15 грудня, 16 грудня, 17 грудня, 20 грудня, 22 грудня, 25 грудня.

1 листопада, 2 листопада, 3 листопада, 6 листопада, 8 листопада, 10 листопада, 12 листопада, 14 листопада, 16 листопада, 18 листопада, 22 листопада, 23 листопада, 24 листопада, 25 листопада.

– Як давно ти став фотографувати? З чого це почалося?

– Фотографувати я почав ще зі школи батьковим «Зенитом», а ось більш серйозно почав займатися вже в інституті. Але це було все таке, неспішне, знімав два рази на рік.

– Знаю, у тебе була серія «Coffee time», про яку у тебе брав інтерв’ю журналіст з Daily Mail. Розкажи, як ти взагалі вирішив зробити подібні фото?

– Так, але вже скільки часу пройшло – це був десь 2006-2007 рік. На той момент я надихнувся одним фотографом, який знімав дівчат в «одязі» з молока. Мені стало це цікаво з технічної точки зору. Я вирішив спробувати зробити щось подібне, навіть прогулював пари в інституті. Фотографував я просто на своєму робочому столі – зробив фон, приготувався витратити купу молока та часу на подальше прибирання. Результати вийшли непоганими, як я тоді думав, і захотілося десь цю парочку кадрів показати.

У мене з’явилася можливість виставити роботи в одному закладі, але для цього знімків на одну тему потрібно було не менше десяти. Довелося дознімати – на сьомій фотографії я вже був знесилений і висмоктував ідеї з пальця. Тобто перші дві роботи мені було дико цікаво зробити, я горів і багатьом для цього жертвував, а ось останні дві вже вимучував як міг.

– Як думаєш, чому це викликало такий загальний хайп?

– Не знаю! Я ще й знімав тоді «по-бідному». У мене був один-єдиний спалах із парасолькою, Nikon D40 старенький… Якість цих знімків жахлива, зараз я на них без сліз дивитися не можу. Але тим не менш, ці роботи сильно розійшлися по інтернету – мені навіть друзі постійно надсилали посилання, натикаючись на публікації. Можливо, тоді технології були не настільки розвиненими, а люди – не розбещеними. Адже цей самий Nikon D40 ще десять років тому був нормальною камерою – для початківців її з головою вистачало.

– Фотографія схожа на залежність?

– У мене не спостерігається. Я знаю людей, які не розлучаються з камерою, у мене теж це якийсь час було. А зараз з’явилася якась «надивленність» – все підряд фотографувати вже не хочеться. Дивишся на потенційний кадр і думаєш: «Це знімати? Ну не знаю…», тому що не хочеться тиражувати однакові знімки.

А взагалі, я б хотів знімати більше портретів. Я людина не особливо товариська і підійти познайомитися з кимось, щоб сказати «підемо фотографувати» – не можу. Відразу думки: «Що про мене подумають? Приймуть за якогось маніяка чи вбивцю» Тому я мало людей фотографую. Часто у мене з’являються якісь творчі ідеї, але все лежать у голові в очікуванні свого моменту, а потім просто забуваються, так і не побачивши світ.

– Але ідея зробити свою власну камеру таки втілилася в життя! Як вона з’явилася?

– Крупноформатні камери взагалі вже досягли свого апогею та особливо інноваційного зараз нічого немає. Все трохи вдосконалюється, змінюються матеріали, з’являються якісь нові технології, але система, по суті, все та ж. Тобто копіюй з якихось вже наявних камер, підлаштовуй це під свої можливості та роби.

У мене був старий фотокор, але, якщо чесно, знімати на нього ще те задоволення. Цю камеру навіть соромно на поличку поставити для краси – мотлох мотлохом. До того ж вона розрахована на метричний розмір плівки, а вона вся зараз випускається в дюймах. Тому потрібно було міряти, підрізати, шматувати – це не дуже зручно.

Я вирішив або купити, або зробити свою камеру, і звернувся до знайомого, який на цьому питанні собаку з’їв – він володіє достатньою кількістю технічної інформації про широкий формат. Тому що, наприклад, я не знав, які потрібні зрушення – для великого формату це найголовніша складова, вони допомагають змінювати перспективу.

Наприклад, у живописі є правило, що всі вертикалі повинні бути паралельними – по суті, якщо ми подивимося на будівлю в перспективі, то вона буде звужуватися вверх. Це вважається нехудожнім. А зрушення дозволяють ці перспективні викривлення виправити. Навіть якщо ми зайдемо на сайт Apple, то побачимо, що всі вертикальні лінії в продукції паралельні – це класика зображення.

Спочатку покупка мене більше приваблювала. Знайомий тоді скинув мені посилання на хлопців, які роблять камери на сучасному виробництві – дуже круті, але й коштують кілька тисяч доларів. Зайвих грошей у мене не було, а ось робити щось своїми руками мені завжди подобалося. І я подумав: «Чому я не можу створити свою камеру?»

– Марія, чому ви зацікавилися питанням «культу страждань» в Україні та що це взагалі таке?

– «Культ страждань» – це термін, яким я позначила своє дослідження. Почалося все з того, що я стала помічати одну особливість у кожного другого зі своїх клієнтів із хорошими показниками в терапевтичній роботі. У якийсь момент людина ніби натикається на невидиму стіну, яка відкидає її назад, і сама собі не може пояснити, чому це сталося. Ти хочеш змін у своєму житті, але якась сила заважає. Описати словами складно, але це веде за собою негативні емоції, фізичну скутість, відчуття краху і безпорадності.

Крім цього, є відчуття якоїсь перешкоди на шляху до мети. У одній з клієнток була відмінна метафора – вона говорила, що чітко бачить перед собою світле майбутнє, але воно ніби за щільним склом і вхід туди заборонений. А на питання «Що заважає?» я побачила реакцію розгубленої дитини.

На мою думку, сильний вплив надає культуральний батько – інформація, яка передається з покоління в покоління (культуральний – це коли певна поведінка є типовою для окремої культури. – Platfor.ma). А також генетична пам’ять, коли кожне наступне покоління вже народжується з певним досвідом попередніх.

Я поділилася своїми спостереженнями з колегою, Роксаною Ящук, бо могло бути, що мені просто трапляється такий пласт клієнтів. Однак з’ясувалося, що її пацієнти теж часто стикаються з такими проблемами.

– Страждати – це ж не особливо захоплює. Чому, як ви стверджуєте, ціла нація пішла цим шляхом?

– У нашій нації є принцип «після»: радіти можна, але потім доведеться платити. Це від творців «хто в п’ятницю багато сміється – у неділю плаче». Це теж відгомін культурального сценарію, коли ти жив і вирощував їжу на своїй землі, але раптом несподівано прийшла якась сила і сказала: «Зерно віддай!» Все це передається. І тепер якщо ти щось добре зробив, то потрібно або мовчати, або не доводити до кінця, або бути готовим до неминучої кари.

Довгий період часу наші люди жили в деспотичному режимі, де покарання були досить страшними. В результаті українське суспільство адаптувалося під цей постійний біль і стало сприймати страждання як абсолютну норму.

Я спробувала з’ясувати, як в кожному з життєвих аспектів цей «культ страждань» проявляється. І, що важливо, як за допомогою тих чи інших страждань люди задовольняють свої потреби. Наприклад, буває, що за важкої роботи людина бурчить і злиться, але зате почуває себе особливою. Тобто завдяки стражданням люди відчувають себе значущими або отримують таким способом підтримку.

Нам потрібно для початку видихнути та спробувати формувати свої нові цінності згідно з реальністю «тут і зараз».

– Чи можна сказати, що це причина трудоголізму?

– Так! Він, рідний. Наше суспільство розділене на два типи. Перший – бунтарі, ті, хто на будь-яку пропозицію, яку вони сприймають як батьківське повчання, видають: «Кому потрібно, той і зробить». Таке собі «не хочу, не буду». І в цьому є багато плюсів: креативність, почуття справедливості, ентузіазм, комунікабельність. Ось тільки такі люди не завжди закінчують справи до кінця і швидко перегорають. І щоб їхня енергія зберігалася, їм потрібні союзники, яким вони зможуть делегувати фінал. Це не завжди відбувається чесно, а в хід йдуть маніпуляції-страждання – мігрень, захворювання, сонливість, що завгодно. А робота вже робиться кимось іншим.

Що стосується трудоголіків, то це великий пласт нашої нації. Це люди, для яких робота – сенс життя. Вони завжди сумніваються в результаті й тому, що достатньо гарно виконали роботу.

– Це ж синдром самозванця (дізнатися про нього більше можна тут)!

– Так, це саме синдром самозванця, який зараз набирає обертів. Тобто людина вважає, що занадто легко досягла визнання, не вистачало мук. Такі люди своїми силами доводять справи до кінця, але, шкода, не бачать своїх успіхів.

– Як це – бути робітницею секс-шопу?

– Це постійно усвідомлювати, що ти працюєш у сфері, яка для більшості людей є дикою. Коли хтось дізнається про моє місце роботи, то є тільки два можливих шляхи розвитку подій – це або «Ого, як цікаво, розкажи!», або така реакція, ніби я працюю в сфері сексуальних послуг. Ось ця всебічна зашореність впливає на людей і їхнє відношення до моєї роботи. Багатьом здається, що якщо ти працюєш в секс-шопі, то кидаєш виклик суспільству, що це щось надзвичайне.

Хоча бували випадки, коли з часом такі вороже налаштовані персони починали ходити на мої лекції або в шоурум – це свого роду досягнення. Тобто переступити цей комплекс можна. Для мене важливо, що люди можуть змінити думку щодо всієї цієї сфери.

– Як ти думаєш, в чому причина цієї «зашореності»?

– По-перше, це відсутність сексуального виховання. Це свого роду культурне провалля – кажуть же, що в Радянському Союзі не було сексу, так ось він і досі не з’явився. Наші батьки жили в СРСР, де про секс не дуже говорили, відповідно, вони не знають, як розповісти про це й своїм дітям. Тому не дивно, що у молодих людей є якісь комплекси, банальна відсутність знань про свій організм, анатомію та фізіологію.

Друге – це стереотипні секс-шопи, які існують із 90-х років і виглядають як якийсь МАФ на околицях. Вони часто хваляться тим, що давно працюють, але проблема полягає в тому, що вони як відкрилися в 90-х, так там і залишилися. За ідеологією, інтер’єром, асортиментом – нічого не змінювалося. «Зате автентично!» – скаже хтось. Але ж набагато приємніше чути від відвідувачів: «Круто, до вас не соромно заходити».

– Як ти потрапила на цю роботу?

– Взагалі-то я перекладач і досить довго намагалася знайти роботу за фахом. Півроку ходила бізнес-центрами в пошуках місця, де мені довелося б в основному сидіти в офісі. І ось якось все не складалося, обламувалося і мене це так дістало, що я згадала, що задля експерименту давно хотіла попрацювати в секс-шопі, таку галочку навпроти виконаного пункту поставити. Я банально почала гуглити, які секс-шопи є в Києві, і на сайті саме цього мене звабило фото лекційної кімнати – я зрозуміла, що хочу тут працювати.

– А як проходила співбесіда?

– Тривала вона десь півтори години. Спочатку нічого не віщувало біди – питали про те, де я навчалася, чим займаюся, яке хобі, де працювала раніше, а потім ні з того ні з сього запитали: «Як ви ставитеся до анального сексу?». Далі було ще багато провокаційних питань, але вони, як я здогадуюся, ставляться за простою причиною – щоб зрозуміти, наскільки вільно ви можете говорити на ці теми. Ось тема анального сексу та іграшок, наприклад, злегка табуйована в суспільстві. Це такий шок-контент, щоб подивитися на щиру реакцію і перевірити, що ви речі називаєте своїми іменами. Що у тебе не товкач і тичинка, а член і вагіна.

Було досить цікаве та інформативне інтерв’ю, тому що мій шеф – фанат своєї справи, він знає все про виробників, матеріали для іграшок, складові лубрикантів тощо. Він мотивує не просто продавати гумові члени, а знати, з чого вони зроблені, яка у цієї іграшки історія і як нею правильно користуватися. Загалом, співбесіду я пройшла і через день вийшла на роботу. Кумедно, що водночас я ходила на співбесіду в секс-МАФ на околицях. Там ти просто відкриваєш двері, а тобі з порога кажуть: «О, ви нам підходите!» Просто тому, що у тебе миле личко.

– Так що зараз входить у ваші обов’язки?

– Я зараз займаюся більше технічною складовою, ніж роботою в залі. Шукаю новинки, проводжу лекції та майстер-класи, в тому числі по БДСМ – у нас навіть є спеціальна кімната для цього. Також іноді допомагаю працювати над сайтом, наприклад, нещодавно разом із колегою переклали його українською.

– У вас було якесь навчання перед тим, як приступити до обов’язків?

– Теоретичним знанням ти вчишся сам – повинні бути особисті пристрасть і інтерес, інакше нічого не запам’ятаєш. Наприклад, до того, як я сюди прийшла, у мене вже були якісь базові знання про знаряддя для БДСМ і як ними користуватися. Але практика прийшла до мене тільки тут – я брала в руки той же флоггер (батіг із декількома, від 10 до 50, гладкими хвостами. – Platfor.ma) і годинами відпрацьовувала удари на пуфику.

– Які основні якості повинні бути у працівників сексшопу крім розкутості?

– У нас працюють як дівчата, так і хлопці – тут повна гендерна рівність. Як і всюди, бажані відповідальність, пунктуальність, освіченість, комунікабельність. Звичайно, потрібно бути людиною без комплексів, адже ти кожен день працюєш із термінологією, а іноді доводиться пояснювати фізіологічні речі. Тому «член», «піхва», «оргазм», «анальний отвір» – ці слова ти вимовляєш кожен день по мільйону разів.

–  У нас був проект на Platfor.ma, у рамках якого ми просили читачів відповісти на одне питання: «Як ще ви називаєте член?» (ось він). Варіативність була скажена. Скажи, чи часто ваші клієнти застосовують слова на кшталт «жезл», «знаряддя», «кувалда» та інші?

– Буквально вчора був дзвінок – чоловік хотів купити іграшку . Він сказав: «Мені потрібен вібратор на батарейках і щоб клієнт був 22 на 7». Що? Який клієнт? «Ну клієнт … Ну член щоб був 22 у висоту і 7 в діаметрі». І ось «клієнт» – це, напевно, найоригінальніше, що я чула.

Найчастіше люди намагаються уникати подібних слів і називати інакше. Якщо говорять «член», то заїкаються і соромляться. Ось одного разу прийшов до нас хлопець, який шукав мило в формі пеніса, мабуть, комусь на подарунок. І ось він увійшов зі словами: «Чи є у вас мило в формі чоловічого статевого органу?» І все, людина один раз запитала, а ти вже розумієш, що вона соромиться. Жодного разу не чула, щоб вагіну називали «кицька», що дивно. Якісь специфічні позначення можуть використовувати люди, які телефонують тобі та хочуть щось замовити як забавку або пожартувати над тобою.

1 жовтня, 3 жовтня, 6 жовтня, 7 жовтня, 12 жовтня, 14 жовтня, 17 жовтня, 18 жовтня, 19 жовтня, 20 жовтня, 25 жовтня, 26 жовтня, 27 жовтня, 31 жовтня.

– Як і коли ти усвідомив свою сексуальність?

– Це сталося, коли мені був 21 рік – тоді я вперше закохався у свого друга. Ми якось дружили-дружили, а потім для мене дружба раптом переросла в дещо більше і я почав відчувати те, що до того ні до кого не відчував. А що найстрашніше – і після того. Просто не можу перезакохатись так само сильно.

Перша любов до людини своєї статі – то було потужно, адже мені ще й із собою довелось довго звикатися. На той час я мав деякі упередження щодо гомосексуальності, хоч і вже не такі інтенсивні, як раніше. Вперше я прочитав про одностатеву любов у школі, коли ми вивчали лірику Сафо. Це був маленький переворот у мені, я зрозумів, що людина може любити людину своєї статі. Та все ж продовжував боятися цієї теми. Згодом більших осмислень я досяг в університеті, там я більше читав, вивчав, знав, серед іншого любив бітників: Аллена Ґінзберґа, Одена Уістена Г’ю, Френка О’Хару; захоплювався постатями Поля Верлена та Артюра Рімбо, читав Оскара Уайлда, біографії Агатангела Кримського, Параджанова. Коли я знайомився з їхньою творчістю та інших письменників-геїв, то розумів, що це люди гомосексуальної культури. Тоді у мене почали поступово зникати упередження – стосовно себе самого також. Хоча повністю себе як гея я не сприймав і продовжував фальшиву гру у гетеросексуальність, від якої не отримував ніякого емоційного самонаповнення.

– Було собі страшно зізнатися?

– Було б не так страшно, якби мій друг теж зізнався у своїх почуттях до мене. Все могло би скластися по-іншому, але він не прийняв мої почуття, а я почав сам себе картати за те, що я зробив. Тому що ця дружба для мене була дуже цінною. Я довго мучився, не міг вчитися, були депресняки. Пішов на службу до армії, щоб забутись. Таке своєрідне самовигнання. Там я навіть намагався відвідувати церкву, прочитав Новий та Старий заповіти, вперше в житті сповідався і признався священику у «содомії», проводив над собою роботу, прямо екзорцизм якийсь. Але це не спрацювало, звичайно.

Коли я повернувся додому та таки отримав диплом, то продовжував своє вже гомосексуальне життя, почав більше пробувати. Але все одно намагався приховувати цю інформацію через табу. Зараз завдяки ентузіастам, інформаційним засобам, всіляким організаціям все вже стало більш відкритим, ти не так соромишся. А тоді, у 2004-му та навіть 2008-му році, була соціальна табуйованість, стигма та всі ці гомофобні анекдотики.

Але, чесно кажучи, тоді мені подобалося, якщо поруч були люди, які могли адекватно це сприймати. Вони відрізнялись від інших – були цікавішими, мали багатий внутрішній світ. Більшість відштовхується від якогось умовного портрета гея, сформованого в тому числі медіа. Я ось нещодавно дивився цікаву статистику, як медіа формують ставлення до сексуальних меншин – геїв, лесбійок, трансгендерів. Останні там займають значну частку шкали – ними фактично лякають бабусь: «Ось, подивіться, на що перетвориться ваш внучок, якщо ви взагалі допустите його до цієї теми». Тут треба не мовчати, говорити, спілкуватись та розповідати реальні історії.

– Наскільки легко бути представником ЛГБТ–спільноти у реальному житті?

– Якщо людина морально або фізично слабка, то, звісно, життя ускладнюється, тому що її легко зачепити або принизити. Мені трішки легше, тому що я першочергово представляюся як ветеран війни, а потім, коли стає відомо, що я ще й гей, то ніхто мені ніяких кривих питань не ставить.

Нещодавно на одній вечірці сподобався мені хлопець. І ось у якийсь момент він травить такий старий радянський анекдотик «про підарасів». Мені прямо боляче стало. Я дивлюсь на обличчя своїх подруг, а вони бачать цю ситуацію й теж майже сльозу пускають. Я, звісно, потім запитав у хлопця, чому він так жартує, та сказав йому, що я гей. На що він знітився, і йому довелося перепросити, але продовжив мені нести якусь пургу на кшталт: «Понимаешь, у тебя свой маленький мирок…», посилаючись вже більше на те, що я ветеран і воював.

Потім ще й додав: «Твои боевые товарищи гибли зря. Ну и чего вы добились?». Це мене взагалі в ступор вогнало. Я сказав йому, щоб він закрив рота, а сам пішов із тієї вечірки. Бродив до п’ятої ранку у парку КПІ і плакав. Я відчував несправедливість і разом з тим власну безпорадність змінити думку цієї людини. Що дивно, цей чувак фактично митець – і за родом діяльності, і по життю, ніби сучасний і просунутий. Відвідує тусовки круті, Closer там і все таке. Здавалося б, прогресивним мав бути… А тут виявилось, що стиль, шмотки та тусовки не є показником людяності.

– Як ти взагалі потрапив до АТО?

– Як доброволець. Вперше я приїхав до себе в військкомат відразу після Майдану. Тоді я працював у duty free в Арабських Еміратах, але як тільки почув про Майдан, то звільнився, поставив під удар стосунки з хлопцем, з яким тоді там зустрічався, і прилетів – і потрапив на саме пекло, у ніч з 18-го на 19-е, а також, коли був розстріл Небесної сотні. Потім почалися пошуки роботи, якась активістська діяльність, а згодом вибухнув Іловайський котел і наші хлопці там опинились у пастці – ми мітингували за те, щоб їх врятували. До того я вже подав анкету у батальйон «Донбас», після – зробив це вдруге. І от мені зателефонували. Так почалась моя історія.

– Ким ти був?

– Я був санінструктором, який вчив більш молодих солдатів першій допомозі, а вже в Широкиному я став гранатометником. Працював з СПГ (станкового протитанкового гранатомета, в народі Сапог). В основному працювали осколково-фугасними по піхоті, яка атакувала крайні позиції, по техніці противника, робили засідки на танки. Вони як робили – приїжджали, відстрілювалися та їхали назад. Ми з хлопцями намагалися зупинити їх відразу, як тільки вони потрапляли в діапазон дії гранатомету. Також доводилося витягувати поранених побратимів із поля бою під обстрілами, надавати першу невідкладну  допомогу, накладати джґути, бандажі.

– Кажуть, що люди, які повертаються з зони бойових дій, починають більше цінувати життя. Це правда?

– Якщо таке порівняння припустиме, то за рік, який я жив у Еміратах, у цій суцільній пустелі, став дуже цінувати ліс. І ось коли після війни я повернувся додому… В нас було дуже багато похоронів. Ми ховали і ховали своїх товаришів, прощалися й прощалися. Наш побратим Крот загинув від того, що по його позиції відпрацював танк, йому понівечило все обличчя, тіло. Його мати, коли ми збиралися його хоронити, попросила не закривати кришку труни, щоб усі бачили ( а особливо «ватна» влада Урзуфа, де хоронили Крота), що війна робить з нашими хлопцями. Це дуже емоційний момент.  

А ось ще був у мене товариш, такий щирий 40-річний чолов’яга з Нивок, який часто міг доречно матюкнутися. Якось він перебував у приміщенні, де ми змінювалися зі своїх позицій. Раптом почався обстріл – уламки пробивали стіни. Як тільки прибули, ми намагалися надати йому першу допомогу, відкачувати, бо не могли зрозуміти, чому він втратив свідомість – після пальпації я виявив лише кілька невеликих отворів в зоні плеча. Під жахливим обстрілом ми його евакуювали, а вже потім лікарі розповіли, що уламок, коли потрапив у тіло, зовні практично ніяк його не пошкодив. Але пробив легені і потрапив прямо у серце.

І от я пам’ятаю, людина ще кілька годин тому тобі хвалилася, що їй передали з дому кавник, а в іншу мить її вже не стало…

– Чого ти більше за все боявся?

– Найстрашніше було, коли ти чув «у нас двохсотий» – умовне позначення померлих військовослужбовців. Тоді серце у п’ятки, бо ти знаєш, хто і де працював, і хто б це міг бути.

Коли прилітає снаряд, це жахливо. При роботі міномета, наприклад, ти чуєш хлопок, бачиш спалахи, розумієш, що по тобі зараз будуть «відпрацьовувати» і ти маєш секунди, щоб знайти прихисток. Коли працює танк, ти тільки чуєш і відчуваєш гучні розриви поруч, тебе оглушає, повсюди летить земля, все підкидає у повітря. І приходить розуміння, що якщо він відпрацює з точністю – тобі жопа.

Була така історія. Ми слухали наших ворогів, як кажуть, по «Сєпар FM» – це коли з двохсотого знімається рація і прослуховується, те ж саме роблять і вони. Тобто ми чули всі розмови людей, які керують, увесь цей московський акцент. До чого я це: по нашій позиції відпрацювала гаубиця – це, на хвилиночку, 150-й калібр. Тоді навідники були дуже професійні, бо наша позиція знаходилася на пагорбі, у цьому разі складно все налаштувати, треба знати, як проводити розрахунки. Якийсь Коля-алкаш цього не зміг би зробити. Так от, тоді я відкрив свою позицію, щоб відпрацювати по своїх цілях. І як стало прилітати прямісінько в наші окопи мені у відповідь! Добре, що ми встигли втекти конкретно з того місця – бо дивимось, а у повітря, мов пушинки, здіймаються величезні шматки землі, якусь металеву конструкцію теж піднімає догори і перекручує. Таке видовище!

Ми будемо з вами розмовляти про так звані фейкові новини, про неправдиві факти, втручання у вибори, підтасовку результатів виборів у США і Франції. Я впевнений, що в Україні будуть дуже активні спроби зробити теж саме, тож ви повинні готуватися до цього. За декілька хвилин я спробую намалювати загальну картину на цій арені – як я бачу та сприймаю цю кризу.

Хто ж убив істину? Я не знаю. Але звідки походить криза правди – ось тут у мене є кілька підказок та підозрюваних. Я сказав би, що існує три джерела, які є парадигмою для всього подальшого обговорення. Перш за все, ми маємо філософського підозрюваного, далі – технологічно відповідальну особу, а також є політичне джерело.

Філософська сторона кризи істини розпочалася дуже давно – десь півтора століття тому, коли з’явився філософський модернізм. Цілком можна стверджувати, що ті, хто сьогодні ставлять під сумнів правду, мають своє коріння десь у філософії Фрідріха Ніцше. Саме з нього розпочався дуже тривалий процес, свідками якого ми є, процес підриву самої цінності істини – загалом модернова філософія помістила на свій прапор її критику. Вона ставить питання: чому треба віддавати перевагу істині в порівнянні з брехнею? Чому це вона повинна мати більшу цінність, ніж будь-що ще? Це метафізичне питання, яке розпочалося з Ніцше і далі продовжувалося у найсучасніших моделях філософії.

Друге – технологічне джерело. Ми повертаємося до надзвичайного феномену – до інтернету, соціальних мереж і решти нових технологій. Якщо двома словами, що сталося з правдою? Одна річ – вкрай позитивна, а друга – абсолютно катастрофічна. Нові технології пропонують чудову ідею – про те, що кожен із нас має абсолютно однакове право на самовираження. Це найкраща ідея у світі. Але вона перетворюється на катастрофу, коли ви отримуєте другий нюанс. Він полягає у тому, що кожен голос, кожна із пропозицій, кожне висловлене слово мають однакову вагу і вартість під егідою істини. Це абсолютно нова ідея. Ідея демократизації істини. І річ не тільки в тому, що я маю право висловлювати свої думки, а й те, що я сказав, має абсолютне право претендувати на те, щоб бути єдиною правдою.

Нова технологія вигадала цю демократизацію істини, що, по суті, стало катастрофою. Я скажу, що це не цілком нова ідея. Якщо уважно на це подивитися, то бачимо, що певною мірою це відродження того, з чим ми зіштовхуємося сьогодні. В світі кожен має право претендувати на істину – це наслідок колишніх дебатів західної філософії в Греції в V столітті до нашої ери. Тоді з одного боку виступали Сократ, Платон та інші філософи, а з іншого – софісти. Всі вони були дуже хорошими мислителями, а їхнє вчення полягало в тому, щоб сказати – Сократ не має жодного права на володіння істиною. Що це тільки одна з інших правд.

Отже, інтернет, Google, Facebook, Twitter тощо, які були вигадані у наш час, є новими софістами сьогоднішнього дня. Вони є відродженням цього напрямку думок, софізму, і джерелом кризи істини.

Ну і звичайно, є ще третя причина, останній підозрюваний у цій картині.

«1984» Джорджа Орвелла – це настільна книга тиранів. Один із найбільш ефективних інструментів тиранів – це втручатися не тільки в хід історії, а й в те, як вона викладається.

Орвелл повністю мав рацію. Всі тоталітарні держави говорили так, як відомий лідер нацистів: «Правда – це те, що я кажу». Звичайно, вони це казали у більш м’якій формі.

Можна, наприклад, уважно подивитися на те, що відбувається у цьому регіоні, на війну, яка була запущена Росією проти України, на цю агресію. Приходиш до висновку, що Путін наніс удар своїми військами, але не тільки через насилля, а й через маніпуляцію істиною, побудовою альтернативних наративів тими словами, які подібні до виразів президента США. Якщо подивитися на ситуацію у цьому регіоні, не можеш не думати про те, що президент Росії, хто би ним не був, звичайно, є главнокомандуючим своєї країни. Але крім того він є ще й головним істориком, головним журналістом і тим, хто знаходить способи переписати та винайти заново історію минулого.

Є відома цитата французького сучасника Орвелла: «Ніхто не знає тих несподіванок, які може для нас приховувати минуле». Ми знаходимося у ситуації, коли популістичні режими заново винаходять минуле. Подивимося на ті дебати та дискусії, які відбуваються зараз в Польщі: переписування історії солідарності, мінімізація ролі Леха Валенси, намагання зруйнувати репутацію Броніслава Геремека. Ви бачите, що популісти, нові тирани сьогодення, мають одну з найкращих зброй і найбільш ефективну – це бажання і засоби переписувати, змінювати і підривати минуле.

Якщо є всі ці три ознаки, то ви відразу знатимете відповідь на питання, хто вбив правду.

8 і 9 вересня в столиці пройшла десята конференція TEDxKyiv під назвою «Спадок майбутнього». Організатори події зібрали на одній сцені людей, які дають цьому світу добрячого копняка та змушують його рухатися вперед. Конференція включала п’ять сесій. Перша – «Інстинкт майбутнього» – була присвячена непростій темі війни. Platfor.ma переповідає найцікавіше із цих виступів.

Марія Берлінська, військова та громадська діячка

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

Ми пам’ятаємо – літо 2014-го, фронт постійно то накочувався, то відкочувався. Ми звільняли міста, були важкі бої. На той момент я зрозуміла, що мені потрібно їхати на війну. Це дуже погано корелювалося з тим, що я пацифістка. Але раптом я усвідомила, що це війна не стільки зброї, скільки цінностей. І що насправді цінності суспільства, демократії, людяності – їх потрібно захищати.

Тож влітку 14-го я почала продзвонювати добровольчі батальйони один за одним, але чула відмову, бо: «Дівчина? Ні, дякую. Не потрібна». А ось в одному з батальйонів були вкрай потрібні добровольці. Я подзвонила, мені сказали: «Нам потрібні фахівці з аеророзвідки. Скажіть, у вас є такі навички?» Я відповіла, що гуманітарій. «Можливо, якось пов’язані з авіацією?» Та ні. «А що таке дрони ви взагалі знаєте?» Тоді я сказала: «Ні, але я погуглю обов’язково, дізнаюся». На той момент голос з іншого кінця слухавки, вже стомлений та без надії, запитав мене: «Ну скажіть, ви принаймні вчитися готові?» Вчитися якраз я була готова.

Таким чином я, патологічний гуманітарій, не маючи ніякої технічної освіти, не знаючий взагалі, що таке авіація, влітку 14-го почала вчитися літати на дронах. І вже фактично в вересні 2014-го року поїхала літати та працювати. Про що ця історія? Ця історія не про мене, а про те, що немає нічого неможливого.

Леонід Остальцев, ветеран АТО та засновник Pizza Veterano

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

Якось я зайшов у роздягальню піцерії, в якій працював, скинув свій костюм шматка піци та побачив шефа цієї мережі. Він сидів із красивою офіціанткою на колінах і, напевно, вирішив похизуватися перед нею та запропонував мені: «Чувак, а давай я тебе навчу готувати піцу?». Я спершу відмовився: «Де я, а де піца?» А потім подумав – ну що може бути гірше цього довбаного костюма? І погодився спробувати. Через чотири дні я прокинувся і зрозумів, що реально хочу йти на роботу – настільки сильно я закохався в кухню.

Бо зазвичай як? Я хочу працювати там, де нічого не потрібно робити, і отримувати за це багато грошей. А у мене було навпаки, я готовий був пахати і при цьому навіть безкоштовно. Хто працював в ресторанах – ви шарите. Немає там романтики. Це постійні рухи, крики, гори брудного посуду, натирання, жарка, варіння. Але я закохався в цей рух. У мене було шість змін на тиждень, сьому мені просто не давали, тому що боялися. Так я пропрацював більше ніж півтора року, закохався в те, що робив, удосконалювався, навчався.

Але життя не стоїть на місці – в компанію стали проходити кадрові зміни. У якийсь момент я зрозумів, що у мене йде багато часу на з’ясування стосунків замість того, щоб займатися роботою. Я пішов з криками і скандалами, аж до того, що зараз взагалі не заходжу в цю мережу – мене просто не пускають. Тобто, розумієте, я вмію піти дуже красиво. Але робив я це з величезною посмішкою до вух, бо вони дали мені найголовніше – справу, якою я хотів би займатися.

…

Але на той момент був уже 2014 рік. Всі розуміють, це війна. У 12 років я дав присягу на вірність Україні. У мене не було вчителів, у мене були офіцери-вихователі. І ось вони говорили: «Льоня, ти – захисник!» Коли я був маленький, то думав, що це прикол. Але після того, як збили ІЛ-76 з нашими десантниками, то я, звичайно ж, пішов до військкомату і сказав, що готовий. За іронією долі, я потрапив в найкращий рід військ збройних сил України – в піхоту. Дали кулемет і сказали: «Тепер ти кулеметник!» Я не засмутився, прикольна робота, тим більше, не мені вибирати. Робота є робота та її необхідно робити.

…

Був 2014 рік, літо і 24-й тиждень рейду. Ми вибралися в тил противника. Мені тоді дуже сильно пощастило з командирами на війні, у мене з авторитарністю складно, частково через це і відкрив свою справу. Але війна – інше, тут дисципліна або смерть. Підпорядкування командиру – це необхідність для виживання. Ось під час цієї операції стоїмо ми з моїм командиром, лейтенантом, він курить, я його про щось питаю і тут чую вибух, свист, залп. Ну і звичайно, як найкращий піхотинець в підрозділі, я кинувся шукати укриття. Але зліва – поле, праворуч – поле, попереду дорога. Я знайшов собі якусь ямку, приліг, лежу і очкую. Дивлюся, а лейтенант стоїть на місці спокійно і курить. А я злюся, тому що він перший завжди розповідає, як потрібно ховатися і як це важливо, які сектори займати, як прикривати себе.

Життя одне. Я точно розумію, що я не безсмертний, а ця кістлява коза прийде за кожним. Тому я буду жити своє життя як захочу.

….

Звіт мого цивільного життя починається з дзвінка: «Я Жора з 95-ї бригади. Хочу Союз ветеранів». Я запитав, що він має на увазі. «Я не знаю, але потрібно щось робити», – відповів незнайомець мені. Після цього я був згоден на все. Тому що і у мене це було – тупориле бажання щось робити та ідіотська впевненість, що все вийде.

Яна Зінкевич, начальниця Медичного управління та реабілітації бійців Української добровольчої армії

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

Ми йшли на війну у складі добровольчого руху, тому що відчували певний обов’язок – насамперед перед собою та своєю гідністю. Ніхто до цього не був особливо усвідомленим громадянином. Але війна змінила нас, змінила наше уявлення про світ.

Насправді треба розуміти, що всі ветерани – це звичайні люди. Коли ти знаходишся на війні, твоя єдина мета – це вижити і щоб твої побратими вижили. Це основне. Коли ти повертаєшся в цивільне життя, реально деякі речі зрозуміти складно. Ти повертаєшся наче у свою родину, але це вже не твоя родина. Ти повертаєшся у своє суспільство, але це вже чужі для тебе люди. Зараз з інформаційними штуками у нас все трішки краще – з розумінням серед населення, як правильно себе поводити.

Але інформаційний простір у нас дуже викривлений, потрібно розуміти саму суть цієї проблеми. В нас немає нормального медичного забезпечення, немає нормальних гарантованих соціальних пільг, обов’язкового виконання норм, які мають бути просто розумними. За кордоном, звісно, з цим набагато легше.

Коли я знаходилась в активному стані війни, то перший-другий рік не відчувала наслідків. Але коли я сама пережила травму, коли мене раптово вихопило с життя в постійному військовому середовищі і перенесло частково в цивільне, я почала відчувати на собі проблеми. Звісно, не одразу прийшло розуміння, що з цим робити, не відразу я навіть зрозуміла, що мені потрібна допомога, якась підтримка.

Насправді я вірю, що кожен в силах і кожен здатен щось змінити. У нас є люди, які ніколи не були на війні, але вони усе це настільки переживають, що роблять все, що можуть, на своєму місці. В цілому потрібно розуміти, що ми повинні бути свідомими громадянами. Якщо ми можемо втрутитися в життя людини та змінити його на краще, то це місія. Одне життя – це чийсь батько, брат, син, чиясь мати, дочка. Кожна людина варта того, щоб їй допомогти.

Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод» та координатор «Євромайдан SOS», ініціаторка флешмобу #SaveOlegSentsov

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

20 лютого 2014 року з самого ранку наші гарячі лінії почали розриватися. Люди дзвонили та казали, що на Майдані розстрілюють беззбройних. Наші волонтери зірвалися та поїхали в лікарні, храми, морги, в місця, куди зносили загиблих. Ми дуже поспішали, бо не знали, що буде із нами самими. Але ми мусили встигнути та задокументувати усіх, кого вбив цей режим, щоб влада не могла приховати злочин. І ось у цей момент, коли ми працюємо над списками, над фото загиблих, і я знаю, що їх не 5 і не 10, а весь цей жах продовжується… Мені подзвонив мій чоловік. Він сказав: «Я на Майдані. Я тебе люблю» – і попрощався.

Коли мене питають, чому ми займаємося політв’язнями та полоненими, я згадую, як у цей страшний день 20 лютого ми почали документувати злочини протилюдяності, а потім були першими, хто відправив мобільні групи у Крим та Донбас. З того часу, питання війни для мене – питання особистого досвіду. Досить складного, мушу зізнатися. Документувати – непросто. Ми усі носимо в собі тисячі непромовлених історій. І страшно не від того, на що здатні люди, навіть ті, з котрими ти кожен день катаєшся у ліфті. Страшно, що ці історії не закінчуються.

Ось слухаєш розповідь молодої дівчини з Донецьку, яка потрапила до полону вагітною. Вона розказує, як благала її не бити, щоб зберегти життя своїй ще ненародженій дитині. А у відповідь вона чула: «Ты укропка! Очень хорошо, что укропский ребенок умрет». Ти записуєш ці слова і розумієш, що прямо в цю хвилину, коли ти це слухаєш, коли ми знаходимося в цьому залі, коли я стою на цій сцені, прямо в цю хвилину ця історія повторюється. Прийшло просто усвідомлення: «Так, я не можу нічого змінити, але і без мене нічого не зміниться».

Всі ці роки ми боремося за три речі: по-перше, ми маємо навчитися бачити за цифрами реальних людей, по-друге, ми маємо боротися за усіх, а не тільки за героїв. І третє – ми не маємо права звикати до того, що в російських тюрмах і донбаських підвалах можуть роками знаходитися люди. Це не норма і ми мусимо із цим щось робити.

Коли Олег Сенцов оголосив голодування, я була в Стенфорді та якраз готувалася до захисту. Було соромно, що я у затишному кампусі, слухаю лекції Фукуями у той час, коли Олег, щоб звільнити інших, поставив на кін власне життя. Я ініціювала кампанію #SaveOlegSentsov, яку підтримали дуже багато людей. Завдяки усім ним ім’я Олега вписали у міжнародний порядок денний. Чому люди, які не були знайомі ні з Олегом, ні з іншими політв’язнями, раптом витрачають свої час та енергію на їх звільнення? Відповідь парадоксальна: насправді, ми боремося для себе. Виклики дають нам шанс розкритися, а звичайні люди починають робити надзвичайні речі.

Це відео – для усіх, хто страждає на синдром самозванця. Тобто для тих, хто навіть коли робить щось ідеально, думає, що він невдаха – і скоро всі про це дізнаються. Проблему пояснює журналістка Platfor.ma Тетяна Капустинська.

Підписуйтеся на наш YouTube, щоб дивитися ще більше відео!

1 вересня, 2 вересня, 6 вересня, 7 вересня, 8 вересня, 12 вересня, 13 вересня, 14 вересня, 15 вересня, 17 вересня, 19 вересня, 22 вересня, 23 вересня, 25 ересня, 26 вересня, 27 вересня, 29 вересня, 30 вересня

– Чи правда, що правильно говорити «бортпровідниця», а не «стюардеса»?

– Бортпровідниця – це професія, а стюардеса – скоріше спосіб життя, принаймні, ми це так сприймаємо. Тому можна як завгодно.

– Як це – бути стюардесою?

– Непогано, я люблю свою роботу. Але це дійсно важко, тому що ти постійно працюєш з різними людьми, в тому числі з екіпажами – хорошими та не дуже. Деякі навмисно щось роблять не так, підводять, розводять плітки, інші допомагають і якісно виконують свої обов’язки, але кожен раз треба звикати до нового колективу. Також це сотні пасажирів за день, які проходять через тебе, часто зі своїми дурними питаннями та безглуздою поведінкою. Ось коли ти починаєш в це вливатися і спокійно реагувати абсолютно на все, наприклад, коли перед тобою знімають штани, а на твоєму обличчі не смикається жоден м’яз – ось це вже рівень.

Також важко буває з найманими працівниками аеропорту, з наземними службами, які повинні нам допомагати. Якось тривалий час ми працювали закордоном у країнах третього світу. Це таке відрядження, коли літак разом з екіпажем віддають в оренду. І одного разу працівник аеропорту мені в літак, де 180 крісел, привозить 190 людей. На всі мої запитання він відповів, що «якось розберешся». На одного пасажира чітко надається крісло, жилет, киснева маска, тому десять зайвих місць я ніяк начаклувати не могла. Коли він загнав в літак цих людей, пасажири вже самі стали здогадуватися, що когось доведеться вигнати, а всі з сім’ями, з дітьми. У результаті когось із дітей посадили на руки, десь по дві людини всілися, і лише чоловік бігав по салону з розумінням, що йому нікуди дітися. Це як в тій грі зі стільцями, коли ти повинен встигнути зайняти місце, тому що одного точно не вистачає. І він стояв посеред салону з сумним обличчям і розумів, що йому зараз доведеться вийти. Це було дуже ніяково.

– Чи складно починати?

– Для того, щоб почати свій шлях до кар’єри стюардеси, досить мати будь-яку вищу освіту. Спершу потрібно пройти співбесіду для подальшого навчання, після – медкомісію. Якщо стан здоров’я дозволяє і всіх все влаштовує, то треба буде пройти навчання, після якого вже можуть допустити до польотів.

Серед тих, хто закінчив навчання, багато хто не хоче продовжувати через те, що це справді складно. Наприклад, мені взагалі всесвіт відразу натякав, що не треба цього робити. Спочатку у нас була наземна підготовка, а потім практика – стажерські рейси. Їх усі я виконувала «на межі сил», бо мене нудило під час злетів та посадок. Але було шкода витраченого часу, сил і нервів, щоб через це просто взяти та кинути цю ідею. Згодом «вліталася» та звикла.

– Як взагалі з’явилося таке бажання?

– Я вчилася в авіаційному, але на технічній спеціальності. Це було щось на кшталт «Дивись, всі йдуть в стюардеси!». Тоді натовпами ломилися в небо, масово йшли на бортпровідників, в тому числі першокурсники без знання англійської – зрозуміло, що багатьох відсіювали. Мене взяли на слабо, сказавши «Так чого ти, йди спробуй! Слабо чи що?»

Але до того ж я дуже любила літаки з дитинства. При тому, що до навчання у мене ніколи душа не лежала, але коли стала вивчати авіацію – аж слина капала. Ось ви замислювалися, як працюють літаки? Це настільки крута система, що тобі просто хочеться це вивчити, розібрати до гвинтика, зрозуміти, як воно літає.

– А як проходить співбесіда на бортпровідника?

– У дусі «А ну пройдися!» А потім давали сумку вагою 15 кг і просили пройтися вже з нею та на підборах. Потім була тисяча смішних і безглуздих запитань. Наприклад: «Покажи Гондурас на карті». Серйозно? Зате їм було весело. Взагалі, це робиться для того, щоб перевірити, як людина себе поведе в якихось нестандартних, а іноді й стресових ситуаціях.

– Чи правда, що для стюардеси важливо бути красивою і підходити під якісь параметри?

– Далеко не завжди. Мало того, далеко не всі красиві та далеко не всі з мізками. Часто важливим фактором є те, що ти чиясь дочка, племінниця, знайома. Загалом залежить від компанії, тому що, наприклад, в Austrian Airlines я ніколи не бачила бортпровідників молодше 30 років, у них принципово стежать за цим. А на бейджі написано не «stewardess», а «security service», тобто у них така позиція – це людина, яка забезпечить вашу безпеку.

– Які у вас взаємовідносини з колегами?

– Є моя «улюблена» категорія серед колег – сучки. Це коли компанія вирішує освіжити колектив, та набирає молодих дівчат від 20 років, у яких найчастіше немає клепки в голові, навичок спілкування та знання мови не тільки англійської, але й елементарно української або російської, а замість якийсь бориспільський суржик. Але вони із гордістю йдуть на роботу, бо «я стюардеса». Це ще категорія дівчат, що приходять у компанію із досвідом, але все ще без клепки.

Майже всі льотчики – дорослі чоловіки. Але після відряджень з’являються чутки, що хтось не зі своїх спалень вранці виходить. А потім та, яка ніби вийшла з чужого номера, приїжджає і розповідає, що, кому і як робити. Що, мовляв, у тебе немає таких зв’язків, як у неї.

Крім цього, такі сучки пишуть керівництву та доповідають про кожен твій крок. А оскільки по роботі до багатьох із «старої гвардії» вони причепитися не можуть, тому що не вистачає сил, знань і приводів, з’являється всяка вигадана нісенітниця. Я ось вже давно вислуховую, з ким, як і з якою періодичністю я сплю.

Наприклад, була ситуація, коли ми випадково зустрілися з екіпажем, з яким кілька років тому працювали, жили, ділили їжу в довгостроковому відрядженні. Зрозуміло, ми вирішили цю зустріч відзначити вечерею – замовили всяких страв з ресторану, купили фруктів. У розпал веселощів до нас приєдналася молоденька дівчинка, яка вже встигла відхопити собі льотчика. Культурно посиділи, поговорили, повеселилися і розійшлися. На наступний день мені дзвонить інший колега і делікатно запитує: «А що у вас там вчора за оргія була?» Виявилося, що плітки кажуть, що у нас була груповуха на чотирьох.

– Чи багато у вас колег-стюардів?

– Зараз багато – я б сказала 50 на 50. Все тому, що в будь-якому випадку для цієї роботи потрібна сила, витривалість і міцне здоров’я. Дівчаткам важко – хоч нас і вчать, як захистити літак від терористів, ми навряд чи фізично зможемо це зробити. Тому спочатку стали брати на роботу сек’юриті, а потім їх же, але під виглядом бортпровідників. Це важка техніка, безсонні ночі, робота в умовах спеки або холоду та сильного стресу.

– Розкажіть про свої умови праці – що входить у ваші обов’язки?

– Важливо в цьому переліку відзначити здоров’я, за яким ти зобов’язана стежити сама. Так, нас контролюють, раз на півроку я проходжу медогляд, раз на рік я проходжу повний медогляд, раз на два роки я проходжу повний-повний медогляд. Також періодично ми здаємо знання літака кожного типу – теоретичні, практичні плюс перевірка в рейсових умовах. Є всілякі інші дисципліни, на зразок основ пожежогасіння, основ приводнення, першої медичної допомоги, перевезення небезпечних вантажів, авіаційної безпеки тощо.

Протягом місяця я можу літати 90 льотних годин, в рік – не більше 900, тобто в нас є обмеження за часом. Ми зазвичай за півтори години прибуваємо в аеропорт, за годину ми вже на літаку, проводимо підготовку до польоту, обговорюємо тонкощі роботи, адже на кожному рейсі різні люди, відповідно, різні час підготовки та сервіс. Ретельно перевіряється працездатність провідників і їхня тверезість для проведення рейсу. З цим суворо, бо, в цілому, кількість бортпровідників залежить від кількості пасажирів – на максимум 50 осіб повинен бути один провідник.

3 серпня, 4 серпня, 6 серпня, 9 серпня, 15 серпня, 16 серпня, 18 серпня, 22 серпня, 25 серпня, 31 серпня

1 липня, 3 липня, 6 липня, 7 липня, 11 липня, 12 липня, 13 липня, 14 липня, 19 липня, 21 липня, 25 липня, 26 липня, 27 липня, 28 липня

— Як це – бути лікарем швидкої?

— Особисто мені це принесло розуміння того, що немає межі людській дурості, і субклінічну депресію. Все починається з того, що тебе на цю роботу насильно заганяє держава після розподілу в університеті, не цікавлячись, треба воно тобі чи ні. Потім ти приходиш в інтернатуру, хочеш бути хорошим лікарем, але тебе ніхто нічому не вчить.

На щастя, у мене під час практики на підстанції швидкої допомоги був відмінний колектив, який допомагав, навчав, розповідав. Але в інших моїх однокурсників бувало й гірше: комусь говорили «стій і не заважай» або «можеш взагалі сюди не ходити». Мені знову ж пощастило, коли я став працювати лікарем – у мене досвідчений напарник, у якого можна щось дізнатися чи запитати поради.

Сильно відрізняються мої прописані обов’язки і те, чим я займаюся на практиці. Тим більше, коли ти розумієш, що тобі платять менше, ніж коштує найдешевша оренда житла в Києві.

— Яка тоді у вас зарплата?

— Зарплата лікаря швидкої допомоги з нуля з усіма належними надбавками: за небезпеку, особливі умови праці, щомісячна премія від КМДА – 6 тис. гривень. Насправді, співробітники інших державних служб отримують не набагато більше.

— Хоча лікарі – це ж своєрідні супергерої…

— Я себе відчуваю супергероєм рівно в 5% випадків. Коли по п’ятьох зі ста викликів комусь дійсно потрібна швидка допомога. Тоді є відчуття, що я на своєму місці. Але в реальності левова частка викликів – це робота, де ми абсолютно не потрібні.

Наприклад, люди, які через небажання чекати або незнання викликають швидку допомогу. В результаті приїжджає лікар невідкладних станів, у якого спеціальність – інфаркти, інсульти, відірвані ноги та інше, а батьки чекають, що я полікую їхній дитині кашель. Я ж можу, але краще це зробити педіатру, який ще й додатково вчився працювати з дітьми.

Часто викликають люди похилого віку, які не можуть впоратися зі своїм тиском. Це пов’язано, я вважаю, із не зовсім якісною роботою дільничних лікарів і з тим, що з радянських часів швидку можна викликати з будь-якого приводу – не обов’язково йти в аптеку і витрачати гроші на ліки, нехай приїде швидка і безкоштовно зробить укол, а завтра знову викличемо. Це ж безкоштовно.

З іншої сторони, є такий сайт: www.webmd.com. Це американський сайт для їхніх пацієнтів, створений організацією охорони здоров’я США, на якому перевірена інформація. Там можна ввести свої симптоми і сайт підбере п’ять найімовірніших діагнозів, виходячи з них.

— Що взагалі входить в число ваших обов’язків?

— Як лікар швидкої допомоги я зобов’язаний приїхати на виклик, діагностувати невідкладний стан пацієнта, надати першу допомогу та доставити його живим до лікарні. Якщо пацієнт не потребує госпіталізації, то за законом я маю право сказати, що їхати до лікарні необов’язково. А ось будити всяких п’яних алкоголіків на вулиці – вже не моя зона відповідальності.

— Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

— Велика частина робочого часу витрачається не на лікування, а на дорогу – ти до пацієнта їдеш, ти кудись його везеш, проводиш час в лікарні в очікуванні чергового лікаря. І начебто ти не відпочиваєш, але водночас не зайнятий своєю безпосередньою справою.

Складно буває зрозуміти, в яку лікарню потрібно відвезти пацієнта. Тому що було б логічно, щоб, наприклад, лікарні в Шевченківському районі приймали пацієнтів цього ж району, але ні. Кожен район чергує по якійсь конкретній частині. Наприклад, якщо у мене на швидкій пацієнт в комі, то ми, умовно, їдемо в одну лікарню і виключаємо у невролога інсульт, потім їдемо в іншу, де чергує реанімація вже загального профілю. Тобто ми реанімаційного хворого катаємо туди-сюди по місту.

Це ніяк не залежить від доброчесності лікарів на швидкій або тих, хто чергує, просто це так працює на законодавчому рівні. Подібне забирає найбільше емоційних сил, а набагато складніше працювати без них, ніж без фізичних.

— А були якісь абсурдні ситуації з викликів?

— Була така історія. Надійшов нам якось виклик: людина помирає. Зрозуміло, ми зірвалися, долетіли до місця з мигалками та сиренами, навантажилися апаратурою – кардіограф, дефібрилятор, купа сумок, кілограмів 40 обладнання. Влетіли на дев’ятий поверх без ліфта, а нас зустрічає цілком собі жива бабуся. Бліда, пов’язала на себе хустинку, одягла старомодне нарядне вбрання й каже: «Я вирішила перевірити у себе пульс і не знайшла його. У мене немає пульсу – я вмираю». Ми поміряли тиск, звісно, знайшли у неї пульс, чому вона приємно здивувалася, але повірила, тільки коли зняли кардіограму й показали їй. Тут же бабуся порожевіла, ожила, перестала говорити томним вмираючим голосом. Я потім ще хвалився колегам, що вилікував фактично мертву бабусю.

Ненавиджу лікарні. Настільки, що навіть здавати кров там – справжня мука. Ти рано вранці приходиш у стомлене часом, пилом і чварами приміщення, займаєш своє місце в кінці нескінченної змійки з людей і очікуєш. За весь цей час встигаєш сказати «ні» всім, хто «я тільки за довідкою» або «я просто відходив ненадовго», почитати книгу, незлічену кількість разів позіхнути та вивчити всю макулатуру, яка висить на стінах.

Після йде низка подій, яку хочеться забути – аналіз крові з пальця, пошуки себе і сенсу життя в довгих чергах, тривалі розмови з лікарями та жахлива процедура здачі крові. Озлоблена на весь світ бабуся безуспішно намагається встромити величезну голку в вашу вену якийсь час, а після того, як у неї це виходить, залишається тільки пару годин потерпіти – ниючий біль, різкий запах ліків і захопливий підрахунок плитки на старій стелі. Після процедури тебе не надто делікатно просять звільнити місце й забувають про твоє існування, ніби ти й не сидів тут пару годин в надії врятувати комусь життя.

Приблизно так я уявляла собі процедуру донації до того, як стала донором. І хоч лікарні все ще не викликають у мене ніжних почуттів, я зрозуміла, що уявлення про процедуру здачі крові не збігалися з реальністю трохи більше, ніж зовсім.

Потреба в добрих вчинках була в моєму житті завжди – то я працювала в благодійному магазині, то була волонтером на різних акціях, то придумувала свої проекти, всі засоби з яких пішли б на допомогу різним організаціям. І, звичайно, часто міркувала про те, щоб стати донором. Зупиняли дурні міфи, упередження та просте незнання – здавалося, що це так складно і довго, що донорами можуть бути лише обрані, а моя кров поширеної групи навряд чи стане в пригоді.

І ось одного разу я побачила пост у свого знайомого в Фейсбуці – він натхненно розповідав про те, що здавав кров в «Охматдиті» з командою волонтерів, а його 4+ група допомогла хлопчикові. Він пишався своїм вчинком, це відчувалося в кожному слові, і закликав своїх друзів не бояться, а діяти. «Це знак!» – подумала я і звільнила собі ранок середи на наступному тижні. «Це доля!» – кожен день повторювала я собі.

І знаєте, що? Виявилося, що донорство – це дуже просто. Це не страшно та не боляче, а працівники відділення трансфузіології намагаються зробити все, щоб допомогти донору та кожній дитині, яка потребує переливання крові. Мене зустріли з посмішкою та повагою, не раз подякували, що прийшла, і супроводжували на всіх етапах. Кілька разів запитали про те, як давно зробила татуювання – повинен пройти рік, але багато хто досі вважає, що тату означає довічний відвід від здачі крові. Відділення всередині було чистим, світлим і фотогенічним – ось прямо коли відкриваєш сторіз в Інстаграмі й знімаєш-знімаєш, нічого спільного з моїми похмурими уявленнями. Лікарі та медсестри, в основному, молоді та усміхнені дівчата, які сиплять жарти та історії, щоб підняти настрій або відвернути увагу, наприклад, від проколювання пальця, що, до речі, найстрашніша з усіх процедур.

За результатами аналізів мене допустили до здачі крові, що виявилося великою вдачею. Там же мені розповіли, що приводів дати потенційному донору відведення – на пальцях не перелічити: маленька вага, надто поганий зір, свіжі тату або пірсинг, недавня хвороба, низький гемоглобін або високий білірубін, низький тиск і це навіть не чверть списку. Тоді я дико пораділа своєму везінню та буквально застрибнула на канапу, оголюючи вени й душу. Здивування спіткало мене знову, коли стало зрозуміло, що процес виявився абсолютно безболісним, а через 7 хвилин одна з медсестер в рожевому костюмі прокричала «Друга плюс, перев’язуємо». 7 хвилин – і ти зробив значний внесок в чиєсь життя.

1 червня, 2 червня, 5 червня, 6 червня, 7 червня, 8 червня, 10 червня, 11 червня, 13 червня, 14 червня, 15 червня, 17 червня, 20 червня, 21 червня, 22 червня, 24 червня, 26 червня, 28 червня.

Школа дизайну та розробки Projector

Приклади курсів: Арт-дирекшн, Основи веб-дизайну, Urban design, UX architecture, Айдентика, Digital & product marketing, Front-end, Data science, Ігрова 2D-анімація

Вартість навчання: 3 500-12 000 грн на місяць

Тривалість: від 1 місяця до 1 року

Projector спеціалізується на дизайні, ІТ-розробці, проджект-менеджменті та маркетингу. Крім основної київської локації на Воздвиженці, існують філіали школи в Одесі та Львові, а ком’юніті об’єднують не тільки заняття, а й коворкінг та постійні відкриті події.

Тут вважають, що вчитися потрібно «руками» та на фідбеках досвідчених кураторів. Серед викладачів – дизайнер і засновник школи Олександр Трегуб, ілюстраторка Варвара Перекрест, експерт з UX-дизайну Олександр Іванов, дизайнер київської Студії Артемія Лебедєва Антон Жуков, спеціалістка з комунікацій Надія Перевізник і багато інших успішних професіоналів-практиків.

Чи допомагаєте ви іншим благодійним сферам?

Я допомагаю там, де можу допомогти – фінансово, морально і фізично. Ділюся досвідом, беру участь у зборах коштів та іншої допомоги у вигляді різних необхідних речей, ліків і продуктів, в поширенні інформації, буваю волонтером інших проектів. Не афішую це, бо вважаю допомогу іншим природною потребою людини та неодмінною частиною свідомого життя.

Що ви думаєте про те, що одні сфери благодійності важливіші за інші?

Ми живемо в такому часі та в такій країні, де допомоги та співчуття вимагає практично кожен третій. Міркувати на тему, що важливіше – кинуті тварини, незаможні, переселенці, багатодітні сім’ї, люди похилого віку або діти, – безглуздо. Потрібно робити те, що хочеш, і бути корисним тим, кому хочеш. Тут немає і не може бути градації за значимістю. А будь-які розмови на цю тему – популізм і розкидання слів на вітер.

Чи були у вас випадки, коли люди говорили, що важливіше допомогти іншій організації, а не вам?

Ні, я такого не пригадую. У нас у фонді є правило: ми нормально ставимося до відмов і вибору людини щодо допомоги іншим. Без необхідності міркувати на цю тему і робити висновки. Можливо, тому я не бачу і не помічаю подібних речей у своєму житті.

Якщо у людини є обмежена сума на добру справу і вона не може допомогти всім одразу, що б ви порадили?

Допомогти комусь одному. Не обов’язково потрібно вирішувати всі проблеми життя, брати на себе весь тягар. Досить участі в міру сил та можливостей – це та ж увага, вклад часу, добрі слова. У міру можливостей – ключовий компонент. Іноді навіть найнезначніша, на перший погляд, участь здатна докорінно змінити життя людини. І ось це по-справжньому важливо.

Писати в ХХІ столітті – це необхідність. За допомогою письма люди розвиваються, спілкуються, працюють, навчаються, зв’язуються з минулим. Я навчаюся, тому постійно перебуваю в колі ручок та паперів. Я змушена писати часто та багато, бо без цього не буде подальшого мого розвитку. В моєму випадку, як і у  інших школярів, процес письма відбувається безупинно.

Подібні питання звучать постійно. Не так давно люди замислювалися, чи вийде вижити книгарням, кав’ярням і маленьким затишним магазинам в нерівній боротьбі з інтернетом, супермаркетами та фастфудом. І в якийсь час відповідь здавалася очевидною, але все вийшло навпаки. Те ж і з письмом від руки. Це не так зручно, не так швидко, не так сучасно. Люди втрачають навички до цього і я – не виняток.

Довгий час для мене взагалі єдиним місцем для практики письма залишалися державні органи: податкова та інші не найпрогресивніші заклади в країні. Потім деякий час періодично списував зошит всякими завданнями. Для різноманітності. А так, навіть незамінний листок з покупками не встояв перед Trello. Не так давно відкрив для себе заново блокнот з олівцем і протягом декількох місяців навіть записував собі туди потокові справи, але потім комп’ютер все одно переміг.

Навіть дивно, як навик, що виробляється роками, можна запросто розгубити. Писати від руки я можу спокійно, але почуття буденності та легкості в процесі цього заняття вже немає. Проте, вміти це робити найближчим часом необхідно, як не крути. У нас поки що не зовсім цифрове майбутнє, але навіть коли воно настане, ця навичка все одно не буде зайвою, тому що недогарок і рівна поверхня будуть в наявності навіть після ядерної війни, а ось комп’ютер і клавіатура – навряд чи. Ну і потім, як ще написати на асфальті «Зайчик, я тебе люблю!»? Клавіатурою?

19 травня у школі Projector стартує курс з генеративної графіки – нового підходу, при якому дизайнер проектує алгоритм, а програма вже самостійно генерує дизайн. Так можна створити без перебільшення мільйони унікальних варіантів продукту. Platfor.ma дізналася в куратора курсу, архітектора медіаінсталяцій і саунд-художника Євгена Ващенка, як виглядає цей метод на практиці й чи не означає він перехід від творчості до механічної роботи з кодом.

Генеративний дизайн ще називають алгоритмічним чи параметричним. Суть у тому, що комп’ютер без втручання людини (і набагато швидше за неї) проектує об’єкти за заданими параметрами. Це може бути зображення, деталь, анімація, архітектурна модель чи ескіз для 3D-принтера. Так можна створити без перебільшення мільйони унікальних варіантів продукту – що, наприклад, алгоритм і зробив з банками Nutella.

Сам принцип генеративної творчості існував і до комп’ютерної ери. Наприклад, калейдоскоп – найпростіший і знайомий усім з дитинства «генератор» візерунків. Проте сьогодні технології дозволяють створювати набагато складніші й цікавіші речі та твори мистецтва.

– Наскільки це взагалі нова історія – генеративний дизайн?

– Це стара історія, яка по-новому розкривається у сучасності, бо з’явилися цифрові інструменти, що можуть робити значно більше калькуляцій, ніж людина. Сам термін «генеративний» походить від слова «generative», яке має стійкий синонім – «creative» (креативний). Це дуже древній процес, результатом якого є все те, що ми бачимо сьогодні. Сучасні способи та інструменти дуже схожі на попередні, які створювалися впродовж історії розвитку креативної свідомості людства.

– Які найяскравіші приклади вже є?

– Люди, які пізнали математику як основну науку для формотворчості, встигли наробити багато цікавих експериментів. Наприклад, ось як у різних сферах проявив себе генеративний дизайн:

Проект зі створення доричних колон Subdivided Columns архітектора й інженера Майкла Хансмеєра

Роботи мистецької та архітектурної студії Марка Форнса THEVERYMANY

– Перш за все, розкажіть якісь новини про Prometheus, щоб всі вас ще більше полюбили?

– Найближчим часом ми запустимо велику кількість нових курсів. Серед травневих анонсів – перший в Україні онлайн-курс з сексуальної освіти, що зробить основи сексуального виховання доступними кожному. Українським підліткам зараз реально не вистачає таких знань. З ними ніхто не розмовляє про секс, ані в школі, ані в родині. Ми сподіваємося змінити цю ситуацію і розраховуємо, що до поширення цього курсу приєднаються як дорослі, так і самі підлітки. Якщо батьки не знають, як обговорити тему сексу з підлітком, то вони можуть встановити своїй дитині на смартфон додаток Prometheus з цим курсом. А вчителі біології можуть поширювати курс серед своїх учнів (до речі, ось тут можна подивитись наш спецпроект про секс «Тойво». – Platfor.ma)

Інший великий проект – це курс «Як вступити в провідні західні школи та університети» на повну стипендію від випускників Гарварду, університету Пенсильванії та Стенфорду. Головна мета курсу – не тільки допомогти українцям вступати в найкращі західні навчальні заклади, а й мотивувати їх повернутися після навчання в Україну, щоб зробити країну кращою.

– Курси про економіку, математику, ЗНО, дизайн-мислення – це зрозуміло. А як взагалі можливо навчати, скажімо, медицині в онлайн-форматі? Такі курси ж існують.

– Медицина, як і багато інших областей, поділяються на теорію і практику. І теорія прекрасно вивчається в онлайн-форматі. Гарвардська медична школа запустила цілу серію масових онлайн-курсів для того, щоб використовувати в своєму власному навчальному процесі. Скажу більше, в онлайні теорія часто вчиться краще, ніж в офлайні, хоча б тому, що в онлайн-матеріалах може бути багато інтерактивних завдань, ілюстрацій, інфографіки та інших наочних матеріалів.

Зрозуміло, що практична сторона питання повинна вивчатися тільки на практиці. Поєднуючи онлайн і офлайн, ми отримуємо змішане навчання, яке, згідно з багатьма дослідженнями, більш ефективне ніж просто офлайн.

– А як ви перевіряєте ефективність курсів? Чи є якийсь умовний показник «скільки людей після нашого онлайн-курсу влаштувалися на роботу» або ще якісь дані, які дозволяють зрозуміти результати?

– У нас є ціла серія індикаторів. І один з них – це відсоток тих, хто успішно закінчив курс. З іншого боку, ми дивимося на відгуки слухачів на форумі курсу. Ми також збираємо історії успіху наших слухачів і публікуємо деякі з них. Але зрозуміло, що ми не можемо перевірити, як справи у всіх наших «випускників», адже кількість зареєстрованих слухачів платформи вже перевалила за 550 тис. людей.

– Ми нещодавно писали текст про нестандартні професії, що можна отримати у різних країнах, а поштовхом стало те, що в Україні відкрили курс з «Гри престолів». За вашими відчуттями, наші ВНЗ все ще нафталінові та архаїчні, чи ситуація міняється на краще?

– З моєї точки зору, ситуація поступово змінюється на краще. Хоча, звичайно, більшість українських вищих навчальних закладів залишаються надзвичайно консервативними. У той же час ми співпрацюємо з тридцятьма українськими університетами, які впроваджують наші онлайн-курси у свій навчальний процес офлайн у форматі змішаного навчання.

Мені здається, це є прекрасною демонстрацією того, що передові ВНЗ готові до нових форм співпраці і до нових форм предметів. Цей процес рухається повільно, але коли бачиш, як в обласному центрі студенти першокурсники навчаються за перекладеним нами найкращим в світі онлайн-курсом програмування Гарвардського університету CS50, то розумієш, що майбутнє в українській освіті вже наступило – просто воно нерівномірно розподілено.

– Професії стають все більш вузькопрофільними, а світ взагалі скоро лусне від кількості інформації. Що буде далі?

– Я згоден з тим, що кількість інформації збільшується, а вузькопрофільні спеціальності сьогодні є трендом. Але ще один тренд – це міжгалузеві дослідження і міжгалузева робота, яка об’єднує в собі кілька спеціальностей одночасно. І попит на таких широкопрофільних фахівців зростає вибуховими темпами. Нехай вони не дуже глибоко розбираються в кожній окремо взятій темі, але можуть об’єднати і синтезувати в собі знання з різних областей і стати своєрідним містком між галузями.

Інший тренд полягає в тому, що ми повинні знайти спосіб доступно поясняти складність світу навколо нас. Ми не можемо довіряти виключно вузько кваліфікованим фахівцям. Якщо громадяни не розуміють основ політики та економіки, загальних тенденцій розвитку країни та світу, то ними легко маніпулювати. Зараз ми спостерігаємо, що політтехнологи добре освоїли слабкі місця і вроджені «сліпі зони» людської свідомості і вміло використовують їх. Таким же чином поширюється неправдива інформація і пропаганда.

Це відбувається тому, що шкільна система навчання застаріла, вона не змогла ефективно пристосуватися і навчити громадян хоча б азам цих нових відкриттів у галузі роботи людської свідомості, а також пов’язаних з ними маніпуляцій. Тому зараз ми в режимі лихоманки повинні створювати курси медіаграмотності, критичного мислення і поширювати їх. Мені здається, цей тренд буде і далі зростати, це не просто якийсь одноразовий виклик.

Єдина фундаментальна відповідь на цю ситуацію – радикальна реформа освіти. Освіта повинна не просто навчати окремим фактам або набору навичок. Ми повинні вже в школі навчати учнів критично аналізувати інформацію і факти, відокремлювати правду від брехні. Ми повинні навчати їх навчатися самостійно. Потрібно дати людям ефективні стратегії прийняття складних рішень. Всі ці навички повинні бути інтегровані в навчальний процес і повинні стати основною метою навчального процесу. Тому що просто факти ми і так можемо знайти в книгах або інтернеті. Тільки нова система навчання дозволить людям і суспільству в цілому ефективно пристосовуватися до стрімких змін світу.

Балет у кіно: Бернстайну сто років

У сучасному світі легко поєднувати непоєднуване: картоплю фрі та морозиво, балет і кіно. З нагоди століття з дня народження композитора Леонарда Бернстайна Лондонський королівський балет влаштував показ одразу трьох постановок на музику класика, а ми можемо переглянути їх на великому екрані. Якщо ви знайомі з творчістю Бернстайна лише за фільмом «Вестсайдська історія», саме час розширити горизонти.

Коли: 2 травня, середа

Де: кінотеатри «Україна» та «Планета кіно»

Ціна питання: від 80 грн

Форум кар’єри в УКУ

Найпростіший спосіб знайти роботу – прийти туди, де зберуться представники 30 українських та міжнародних компаній та організацій, провідні працедавці та поважні спікери. На заході від Українського католицького університету проведуть майстер-класи та презентації про кар’єрні можливості, стажування та практики, тож буде шанс відразу зорієнтуватися у безкрайому морі можливостей. І не забудьте прихопити з собою пачку власних резюме.

Коли: 5 травня, субота

Де: Львів, Центр Шептицького

Ціна питання: за реєстрацією

Балет у кіно: Бернстайну сто років

У сучасному світі легко поєднувати непоєднуване: картоплю фрі та морозиво, балет і кіно. З нагоди століття з дня народження композитора Леонарда Бернстайна Лондонський королівський балет влаштував показ одразу трьох постановок на музику класика, а ми можемо переглянути їх на великому екрані. Якщо ви знайомі з творчістю Бернстайна лише за фільмом «Вестсайдська історія», саме час розширити горизонти.

Коли: 2 травня, середа

Де: кінотеатри «Україна» та «Планета кіно»

Ціна питання: від 80 грн

Форум кар’єри в УКУ

Найпростіший спосіб знайти роботу – прийти туди, де зберуться представники 30 українських та міжнародних компаній та організацій, провідні працедавці та поважні спікери. На заході від Українського католицького університету проведуть майстер-класи та презентації про кар’єрні можливості, стажування та практики, тож буде шанс відразу зорієнтуватися у безкрайому морі можливостей. І не забудьте прихопити з собою пачку власних резюме.

Коли: 5 травня, субота

Де: Львів, Центр Шептицького

Ціна питання: за реєстрацією

Книжка має значення: Три лекції до Всесвітнього дня книги

Український інститут книги щиро вірить, що люди, які читають, люблять і поважають книги не дозволять всемогутньому інтернету стерти їх з лиця землі. А щоб віру цю підкріпити, просить трьох крутих лекторів у Всесвітній день книги та авторського права розповісти, чому шарудіти сторінками – модно й престижно, як виходити за рамки, поля, форзаци літератури та як видавцям створити чергу за книгою серйозніше, ніж за квитками Imagine Dragons.

Коли: 23 квітня, понеділок

Де: КНУ ім. Т. Шевченка, 329 аудиторія

Ціна питання: за реєстрацією

IForum 2018 – Український форум інтернет-діячів

Ми постійно пишемо про те, що технології скоро стануть розумнішими за людей і зроблять нас своїми рабами. Щоб в цьому переконатися, достатньо прийти на конференцію та побачити все своїми очима – стенди компаній з IT-галузі, безперервні доповіді від фахівців відразу в декількох залах і «місто майбутнього», в якому можна протестувати новітні розробки. Після такого слова «блокчейн», «стартап», «CRM» і «Digital Fun» впевнено домінуватимуть у вашому лексиконі. Гарантуємо.

Коли: 25 квітня, середа

Де: МВЦ (Броварський проспект)

Ціна питання: 1040 грн

У дитинстві у всіх мрії незначні: покататись на поні, побігати в парку атракціонів, купити ляльку твого росту. Але з віком все міняється, мрії стають дорослими. Це, наприклад, допомагати. Рідним – тоді, коли вони цього потребують, тим, кого ти бачиш на вулиці та хто не може купити собі їжі. Всім, хто живе без сім’ї та не має ніякої підтримки. Звичайно, ці мрії залишаються в тебе назавжди, але з’являються й нові. У кожного вони різні, та для кожного вони є вагомими.

У мене це професія, яка є затребованою та корисною для всіх. Я мрію відкрити свій власний ресторан та бути там шеф-кухарем. З дитинства я завжди допомагаю мамі в приготуванні їжі, вона мене навчає різним технікам, рецептам і видам подачі. Саме мама прищепила мені любов до кулінарії. Для здійснення мрії я розвиваюся в цьому напрямку – ходжу на майстер-класи, купую різні книжки з рецептами та навіть маю намір піти на телешоу «МастерШеф. Діти».

Є різниця між поняттями «стежити» та «спостерігати». Стежити – це таємно читати листування і переглядати закриті пости. Спостерігати – бути у дитини в друзях, бачити, чим він ділиться, чим цікавиться. Спостерігати – обов’язково, стежити – залежить від того, наскільки встановлена довіра у відносинах батьки-дитина.

Звісно, краще, щоб батьки були друзями, а не церберами, та щоб дитина сама приходила до них зі своїми проблемами. Адже якщо, наприклад, дитині загрожуватимуть в особистих повідомленнях, а батьки відразу скажуть: «Ми читали твоє листування й хочемо допомогти», то це швидше викличе протест. Дитина повинна зробити це сама – це питання виховання.

Це також стосується гаджетів, через які дитину можна прослуховувати, наприклад, спеціальних годинників – це питання довіри та ступеня втручання в особисте життя. Я особисто проти смарт-годинників, тому що з технічної точки зору подібний пристрій можна зламати і за дитиною буде стежити вже зловмисник з усіма можливими наслідками.

Переставати спостерігати (а не стежити) треба тоді, коли батьки будуть повністю довіряти своїй дитині. Це може бути і в 15 років, і в 25, і в 55, а може й ніколи не статися.

Технології контролю дітей повинні бути пасивними: навчання дитини роботі в мережі, на вулиці, спілкуванню з незнайомцями, відповідальність щодо того, куди і як ходити. Також сюди відноситься актуальне ПО на комп’ютері, антивірус з функцією батьківського контролю, що захищає дитину від ненавмисного натискання не туди, куди треба, та запуску не того, що потрібно – від цільових атак, а не тотального контролю.

Якби мене спитали, чи можна стежити за дитиною, вісім років тому, коли моя дочка була тільки в проекті, я би заявила, що прослуховування дітей – доля батьків-параноїків. І взагалі, нас же з сестрою батьки якось відпускали гуляти в дитинстві самих «за гаражами» без мобільних телефонів. І нічого з нами не сталось, хоча в 90-ті роки в Запоріжжі це було скоріше щасливим збігом обставин, ніж правилом.

Коли у тебе з’являється своя власна дитина, ти виявляєшся радий очолити список найзавзятіших параноїків світу. Відтоді як дочка народилась, почуття тривоги не полишає мене ані на секунду, я дуже сильно боюсь, що вона може потрапити в біду і мене не буде поруч. А після чергового сюжету в новинах про те, як дітей викрадають або вони зникають безвісти, я просто впадаю в паніку. Кожну страшну новину, де фігурують діти, я приміряю на себе, і навіть від думки про те, що з дітьми взагалі щось погане може статись на цій планеті, стає важко дихати. Тому якщо хоч якийсь гаджет у світі здатен зберегти життя і врятувати дитину від небезпеки, дайте мені їх одразу два. Але якби ж тільки все було так просто.

Коли дочка пішла в школу, ми вирішили купити їй спеціальний годинник, з якого можна дзвонити на декілька обраних номерів та послати сигнал SOS батькам, якщо є необхідність. Але головними фішками годинника були GPS-трекер і функція «тихого дзвінка», яка дозволяє прослуховувати, що відбувається навколо дитини. Дочка в курсі, що годинник має всі ці функції і поки що це їй навіть подобається – в сім років їй так само важливо бути на постійному зв’язку з батьками, як і нам.

Зараз дочка вже закінчує другий клас і з усіх функцій розумного годинника на сьогодні ми використовуємо лише прості дзвінки – бажання та потреби «слухати» і відстежувати не виникає. Але розуміння того, що ця подушка безпеки є і в разі чого я матиму хоч якийсь інструмент допомоги і зв’язку, заспокоює.

Мабуть, усі ці трекери потрібні, щоб заспокоїти нерви батьків, як в тому анекдоті: «Светр – це такий одяг, який одягає дитина, коли мамі холодно». От тільки я розумію, що скоро приватність стане для дочки набагато більш важливою, а отже стежити за нею, і тим більше читати переписки в соцмережах – це ризик втратити її довіру назавжди.

Рецепт, який ми з чоловіком знайшли для себе – зробити все, що від нас залежить, щоби виховати самостійну, сміливу і розумну людину, яка навіть в ситуації небезпеки здатна прийняти виважене рішення. В її житті точно будуть ситуації, коли нас не буде поруч, коли не буде можливості почути її чи побачити, з ким вона розмовляє. І в неї точно будуть власні таємниці, право на які ми маємо поважати. Тому, на мій погляд, куди більш важливо інвестувати свій час в те, щоб розпитати дитину про те, що її турбує, та дати пораду, що робити в складній ситуації, аніж витрачати час на прослуховування розмов і перечитування переписок. Проте в тих рідкісних, але ймовірних випадках, коли дочці може загрожувати небезпека, я була би рада знати, що у нас з нею є якась подушка безпеки, хай би і у вигляді гаджета. Чи двох.

Dakh Daughters у Львові, Харкові та Одесі

Якщо ви ще не витанцьовували під відоме у всьому світі фрік-кабаре Dakh Daughters Band, не намагалися навчитися грати на акордеоні або повторити грим у домашніх умовах, а сусіди ще не чули, як ви підспівуєте їхнім пісням – саме час. Це не просто концерт, це – п’ятнадцять музичних інструментів, діапазон вокалу від українського плачу до суворого гроулінгу та повний спектр людських емоцій у справжньому театральному дійстві семи красунь та акторок театру «Дах». Безліч постів у соцмережах та мурашки по шкірі гарантовані! Аргументує головред.

Коли: 16, 18, 21 квітня

Де: Львів, Харків, Одеса

Ціна питання: від 250 грн

The Great Gatsby Ballet

Якщо вас раптом не влаштував Леонардо Ді Капріо в екранізації роману Фіцджеральда, то можна згладити враження найуспішнішим балетом за всю історію незалежної України, який вже підкорив світ і повернеться в нашу країну всього на один день. Один з найбільш успішних хореографів сучасності за версією The New York Times Дуайт Роден стежив за якістю всіх арабесків, пліє та батманів, а відомий танцівник Денис Матвієнко тут одночасно виступає у ролі Гетсбі та художнього керівника постановки. Більше 20 людей на сцені – це вам не жарти. Готуйте щелепи, щоб смачно впускати їх на підлогу.

Коли: 16 квітня, понеділок

Де: Палац Україна

Ціна питання: від 280 грн

Platfor.ma створила найбільш космічну підбірку ресурсів, щоб подивитися на небо, почитати про зорі, допомогти у пошуку позаземних цивілізацій та покерувати марсоходом.

Інстаграм Nasa

NASA прагнуть додати трохи космосу у ваші стрічки та розбавити низку котиків, селфі та б’юті-блогів дійсно захоплюючими кадрами. Тут можна не тільки побачити фото планет, космосу та супутників, а й переглянути в інста-сторіс фрагменти робочого процесу та звернення працівників космічного агентства до звичайних смертних.

Інтерактивна карта Сонячної системи

Творці цієї платформи запевняють, що космос – це любов, якою потрібно ділитися, а замовчування науки – зовсім гріх на душу. Тому бажають всім охочим отримати галактику задоволень з безкоштовною моделлю Сонячної системи, нічного неба та космічного простору в реальному часі, з точними позиціями об’єктів й безліччю цікавих фактів.

Це або генетичні передумови (наприклад, є генетичне захворювання, при якому діти замість дорослішання швидко старіють), або сукупність якихось вкрай неприємних зовнішніх чинників – вплив ультрафіолету, деяких хімічних факторів, критично нездоровий спосіб життя.

Лекція Влада Троїцького «Як розуміти мистецтво?»

«Сучасне мистецтво – це взяти в руки пензель і від душі вліво-вправо, вліво-вправо», – скаже вам черговий знавець. А ось дехто буде з ним не згоден. Наприклад, Влад Троїцький – один з найбільш затребуваних європейських театральних режисерів і арт-продюсерів, двічі лауреат премії «Київська пектораль». Це людина, яка зробила можливим існування театру «Дах», ДахаБрахи та Dakh Daughters, а також неймовірних вихідних на міжнародному фестивалі сучасного мистецтва «Гогольфест». Влад вам ы розповість, з чим їдять сучасне мистецтво, чи можна його запивати і як не вдавитися.

Коли: 4 квітня, середа

Де: Будинок кіно

Ціна питання: від 100 грн

Kyiv poetry week

Для всіх книжкових хробаків і молей, бібліофагів, графоманів, ботанів, поетів і поетес, авторів і просто любителів почитати – відмінна новина: в Києві стартує тиждень любові й відданості поезії. Культурно-розважальній програмі позаздрить будь-який фестиваль: тут вам і рейв в бібліотеці, і техно-поезія з елементами антисексистського квір-хіп-хопу, і, як би підозріло це не звучало, поети у віртуальній реальності, вечірки, перформанси та, звісно, знайомства. Все, як Франко прописав.

Коли: 4-10 квітня

Де: Плівка

Ціна питання: вхід на фестиваль вільний, про окремі платні івенти буде повідомлено заздалегідь

Бити роботів – ненормативно, адже страждає якийсь внутрішній конструкт, який заведено називати гуманністю, емпатією, людяністю. Тобто кривдник сам потерпає від своїх дій. «Але ж це залізяка!» – скаже хтось і не буде правий до кінця. Людина з легкістю проектує почуття, подібні власним, легко приписує їх тваринам, рослинам, неживим предметам. Найочевиднішим прикладом можна вважати ставлення до ляльок, а робот, строго кажучи, і є лялька, тільки просунута.

А ось в самому понятті «образити робота» є суперечність. Адже образа – це почуття, а якщо робот здатний ображатися, тобто відчувати, то він цілком живий?

Проте нам боляче і неприємно бачити, як роботів ображають, тому що ми перекладаємо на них свої почуття. Вони для цього навіть набагато зручніші, ніж тварини, які зазвичай викликають подібні емоції. Так влаштована людська психіка.

Насправді роботи не потребують захисту. Їх інтелект – програма, а почуття – всього лише імітація. Решта – тільки ілюзії та проекції. Той же, хто вірить в образу роботів, схожий на клієнта повії, який хоче думати, що вона стогне від насолоди по-справжньому. На жаль, статистично це не так.

Образа чи агресія – це, передусім, намір того, хто ображає. Не має значення, чи ми вчиняємо агресію щодо робота чи людини. Агресія – в будь-якому випадку зло. Це з погляду етики. З погляду закону, треба розуміти, який правовий статус має інша сутність, чи можна стосовно нього застосовувати норму «моральної шкоди».

До того ж, ми зараз надто мало знаємо про так звану «машинну емпатію», щоби передбачити, якою може бути реакція машини на певні людські емоції. Інший аспект – щоб емоція людини стала образою, треба, щоби машина саме так її сприйняла. Тут ми вже торкаємося питання самосвідомості машини, що, як на мене, є областю фантастики.

Портфоліо на Behance

Що допомагає вам справлятися з суб’єктивної критикою?

Я досить спокійно ставлюся до критики. Часто суб’єктивна на перший погляд критика є дуже об’єктивною. Замовник «вариться» в цьому, він розуміє своїх клієнтів, у нього є їхні психологічні портрети. Або просто замовник не любить щось, наприклад, котиків, а ми йому варіант фірмового стилю з цими тваринками намагаємося продати. Ну як йому потім з цим жити? Він буде дивитися щодня на це та ненавидіти свою роботу.

Часто я намагаюся переконувати замовника, а якщо після пари аргументів він все одно стоїть на своєму – доводиться переробляти. Але якщо я бачу, що він просто «грає зі шрифтами», то пропоную повернути частину грошей і розійтися по-хорошому. Є такий тип людей, які говорять: «Все відмінно, але …», – і роблять ще сотні правок, змінюючи роботу до невпізнаваності.

Що ви робите, коли ваша ідеальна робота натикається на критику без аргументів – в дусі «не дуже»?

Навіть якщо проект, який, на мою думку, зроблений відмінно, клієнту не подобається та він говорить «не дуже» – треба дізнатися, що для нього «дуже». Клієнт часто вже має в голові картинку того, як усе має виглядати, але не говорить, а потім довгими правками підлаштовує під свою модель. Як в анекдоті про паровоз, який напилком треба переробити в літак.

Тому я відразу вимагаю у клієнта варіанти, які йому подобаються. У 80% випадків він уже знає, що йому треба, але думає, що ви ж дизайнер і самі до цього прийдете. У нашому російськомовному просторі люди чомусь часто думають, що дизайнер – це просто фотошоп-ясновидець.

Болонський книжковий ярмарок дитячої літератури

Цей ярмарок щорічно відвідують чи не всі накреативніші креакли планети. У 2017 році на заході побувало 26 тис. осіб з більш ніж 100 країн – серед них автори, ілюстратори, книжкові торговці, видавці, перекладачі та прості покупці, для яких це великий і казковий фестиваль. Бо Болонський ярмарок – не тільки ефективний нетворкінг, а й сотні подій, семінарів і майстер-класів на території самого заходу та в місті. А вишенька на торті – всесвітньовідома виставка ілюстраторів з усього світу в одному залі.

Коли: 26-29 березня

Де: Італія, Болонья

Ціна питання: €37 в день

Як політ Falcon Heavy вплине на світову економіку?

Червоний автомобіль Tesla та манекен у скафандрі, виведені на орбіту ракетою Falcon Heavy місяць тому – не просто політ у космос. Це дало не тільки надію людям, які з дитинства мріяли підкорювати простори космосу, але й привід для багатьох глобальних питань. Так, наприклад, не зрозуміло, як зміниться економічна модель світу, чи можна вважати це початком нової епохи та що в цілому ця відбудеться зі структурними процесами у світі? На ці та інші питання у форматі public talk відповідь дадуть спікери – економічний радник трьох президентів та відомий IT-підприємець.

Коли: 27 березня, вівторок

Де: Unit.City

Ціна питання: 350 грн

Загалом, секс-ляльки – роботи, андроїди – це просто вдосконалені сексуальні девайси. Незалежно від схожості з людиною, навіть якщо вони її точна копія, це всього лише втілення чоловічих або жіночих фантазій у реальності. Це об’єкт – предмет, а не одухотворена істота, не суб’єкт. Секс-лялька – підміна, заміщення реальної людини, без історії, бажання і пристрасті. Вони тільки допомагають втілити в життя сексуальні фантазії або урізноманітнити відчуття – без небезпеки завдати шкоди реальній людині.

У сучасному світі не зменшується кількість сексуальних насильств або домагань до жінок. Кожна друга ставала жертвою такого ставлення у житті. Доступні секс-андроїди можуть знизити ризик насильства серед особистостей з сексуальними перверсіями. До того ж така секс-лялька може бути тимчасовим замінником сексуального об’єкта, наприклад, на час розлуки. На період сексуальної деривації партнер може скористатися її послугами, а не шукати пригод на стороні

Або ж секс «утрьох» з постійним партнером не буде травматичним і не вважатиметься зрадою. Інша справа, якщо один із партнерів повністю віддав перевагу секс-андроїду, а не реальній людині. Але це вже з розряду психічної патології.

Дуже важко чітко відповісти, чи можна вважати такі «стосунки» зрадою. Так само важко, як і оцінювати, чи є зрадою самозадоволення, яке еволюційно з’явилось дуже давно, перегляд порно, віртуальне інтимне спілкування тощо. З приводу порно та вірту, щоправда, все ж є зачіпки для пошуку зради, адже ми так чи інакше комунікуємо з іншою людиною: у випадку порно – однобічно, а при віртуальному спілкуванні ще й отримуємо відповідь. Може відбуватись так звана емоційна зрада, коли без фізичного контакту думки людини зайняті іншим об’єктом, а не партнером – а, отже, партнер не зможе принести стільки ж задоволення, як раніше.

Промо: Старт курсу account-менеджмент у Вищій Школі Комунікацій

Якщо ти все ще в пошуках професії мрії та не можеш вибрати між космонавтом і перевертачем пінгвінів – ми можемо підказати. Бізнес розвивається, ринок агенцій зростає, а аккаунт-менеджерів, які так всім потрібні, не вистачає. Який збіг, що Вища школа комунікацій відкриває запис на курс аккаунт-менеджменту, де з тебе викристалізують розумного фахівця та дадуть стусан в напрямку майбутньої улюбленої роботи. До того ж це зовсім не страшно. Хіба що страшно цікаво.

Коли: 20 березня, вівторок

Де: Вища Школа Комунікацій

Ціна питання: 8000 грн

Концерт соціального лялькового кабаре «ЦеШо»

«Ляльковий театр – це нудно», – казали вони. «Це для дітей», – продовжували настоювати. Проект «ЦеШо» розвіює ці міфи соціальним ляльковим кабаре, в якому артисти міркують про сучасний світ та місце людини в ньому. На сцені разом з акторами рефлексують та філософствують їх зменшені копії, а все це перетворюється в дивовижне дійство під супровід музикальних інструментів – віолончель, контрабас, акордеон, мелодика, саксофон, ксилофон та перкусії.

Коли: 20 березня, вівторок

Де: Atlas

Ціна питання: від 200 грн

Лекція «Київ, якого не було»: про нереалізовані архітектурні проекти в столиці

Так що ви знаєте про Київ 1926-1941 років? Ось Семен Широчин, дослідник архітектури сталінського періоду, на цьому з’їв собаку й ще декілька тваринок і готовий ділитися інформацією, показувати унікальні фотографії та розповідати про архівні проекти. Нарешті нам розкажуть, що змінилося, а що так і не втілили в життя, в яких будинках ми могли б жити з вами сьогодні та як виглядало б найпопулярніше місце для побачень – набережна.

Коли: 12 березня, понеділок

Де: IZONE

Ціна питання: 100 грн

Лекція «Чи стає успішна книга вдалим фільмом?»

Якщо під ліжком ви зберігаєте свої рукописи, засинаючи в мріях про повнометражний фільм, то непогано було б розібратися у всіх премудростях цієї справи. Літературний і кінокритик підкажуть, що має бути в книзі, щоб Спілберг і Тарантіно влаштували справжню бійню за право екранізувати подібний шедевр, через які принципи автор повинен переступити і як бути, якщо рукописи таки горять.

Коли: 14 березня, середа

Де: Музей історії Києва

Ціна питання: 250 грн

Спектакль «Король Убю» театру «Мізантроп»

6 березня, вівторок

Організатори попереджають, що тільки безстрашний і сильний духом наважиться прийти на спектакль «Король Убю» за мотивами п’єси Альфреда Жаррі, адже там будуть відбуватися небачені раніше на сцені речі – брутальність, виклик, провокація, шок, енергія, грубість, цинізм, розпуста і брехня. І все це з гротеском, сатирою та епатажем. Насмілитесь?

Кінопоказ фільму «Людина з кіноапаратом» з музичним супроводом

6 березня, вівторок

Складно описати словами, наскільки сильно ми любимо експерименти, тим більше, коли мова заходить про кіно. Німий фільм «Людина з кіноапаратом» режисера Дзиґи Вертова, який покажуть на завершення паралельної програми виставки «Uтопія: трансформаціі українського Сходу», був знятий без сценарію та зафіксував строкате життя українських мегаполісів – Одеси, Харкова та Києва доби НЕПу. Щоб трохи розрядити обстановку та зробити формат ще більш експериментальним, Антон Дегтярьов (Ptakh) забезпечить музичний супровід.

– Расскажите немного о себе – где живете, как работаете, как пришли к дизайну?

– Сейчас я работаю просто по фрилансу, живу в Киеве. В дизайн пришел случайно. Вообще-то я геолог, окончил соответствующий вуз. С детства хорошо разбирался в компьютерах, первый у меня появился еще лет в 6-7, это был 90-й год. В юности много возился со всякими программами 3D-моделирования.

Однажды выпала возможность и я стал виджеить во всяких киевских клубах вроде Cinema, Most и других. Много концертов сделал, буквально сотни – и вроде бы все устраивало.

Со временем понял, что некоторые штуки я могу делать сам, например, ЗD нарисовать. Я начал заниматься этим абсолютно в свое удовольствие, вообще нигде ничего не учил – сам копался и пробовал. Просто приблизительно понимал, что эту задачу можно выполнить, гуглил и получал решение – ну, или в Help смотрел.

Потом начал работать более профессионально, перешел в компанию, которая занималась дизайном. Там я сильно вырос – правда, и работал без выходных месяцами, но мне все нравилось. Мой день выглядел так: работа до двенадцати ночи, до часу, потом дом и сон, а после подъем и снова работа с утра. И так все время. Зато я выучил абсолютно все, что можно было знать, научился всему, что можно, у ребят, которые там работали. И понял, что нужно двигаться дальше.

Я ушел в никуда, остался ни с чем, очень долго искал работу. Ничего не получалось, ведь я не хотел идти работать на какую-то сумму поменьше, оставаться в проигрыше, я хотел вырасти. В целом это, конечно, было глупо, потому что в итоге я просидел пару лет без работы. Просто чем-то занимался сам по себе.

Однажды я решил выложить на Behance пару своих работ, посмотреть, что там люди скажут. Перед этим у меня уже был профиль на Tumblr, которому я очень понравился – они меня три раза крутили по всему миру в рекламе Tumblr Radar. В общем, вот так я сидел, выкладывал что-то на Behance, особо не заморачиваясь. В какой-то момент мне начали писать люди, ставили больше лайков, работы стали заметнее – и однажды ко мне обратились из Adobe, чтобы предложить поучаствовать в проекте, в котором 48 дизайнеров по всему миру делали мозаику. Так я начал дружить с их арт-директором.

Еще через некоторое время они хотели сделать какой-то ролик и взяли что-то из моих работ. То есть, мне не нужно было даже ничего делать. За короткий срок мне удалось поработать со всей их командой, узнать их. Было забавно, они очень классные ребята с чувством юмора.

– Иногда кажется, что сотрудники таких крупных компаний позиционируют себя выше, чем их коллеги из более мелких.

– Вообще, бывает по-разному. Я проработал с огромным количеством компаний по всему миру. Например, было крупное рекламное агентство DDB New York. Они предложили мне сделать рекламную кампанию Reebok. К сожалению, я был очень некомпетентен, совершенно не знал, как с ними работать, совершил много ошибок. Мы посотрудничали, я все сделал, но никуда это дальше не пошло.

После этого была долгая пауза. Примерно три года назад мне написали одновременно два классных чувака. Одним из них был Эрик Арль, менеджер лейбла Deutsch Englische Freundschaft, – конторы, которая занимается отличными музыкантами, например, Moby, Fever Ray, М83 и Röyksopp. Вот с последними мне и предложили поработать. Röyksopp – очень особенные люди. Они как-то догадались, что я могу еще и виджеить, хотя я нигде это не афишировал. Röyksopp попросили меня сделать им контент и плюс поехать с ними повиджеить.

Практически одновременно мне написал еще один крутой чувак. Есть студия Production Club, которая работает над всякими перформансами, я с ними тогда уже сотрудничал. Они занимаются такими ребятами, как Skrillex и другими мировыми артистами. Делают им что угодно – вплоть до каких-то сумасшедших космических кораблей. У них условия шикарные – я когда называл цену, они сказали, что, мол, да ладно, давай в три раза больше сделаем.

И когда они написали мне одновременно с Röyksopp, то это, конечно, был непростой выбор. Но я все-таки предпочел Röyksopp.

Показ фільму про Емі Вайнхаус

19 лютого, понеділок

Голос і манеру виконання Емі Вайнхаус важко сплутати з іншими, можна навіть не намагатися. У Будинку архітектора покажуть документальний фільм про життя культової співачки з фрагментами відео з її життя, інтерв’ю з близькими та друзями й автобіографічними текстами. Фільм, який в 2016 році завоював премії Оскар і BAFTA, буде транслюватися мовою оригіналу з українськими субтитрами, а вхід безкоштовний – за реєстрацією.

Клонування людей: міф чи майбутнє

19 лютого, понеділок

Якщо бажання роздвоїтися виникає все частіше, а для того, щоб заснути, ви рахуєте овець Доллі – ця лекція для вас. Вам розкажуть про перспективи клонування для різних сфер життя, про причини та наслідки, і навіть про копіювання людського мозку. Нам потім обов’язково розкажіть (ну, або нашому клонові)!