– Як давно ти став фотографувати? З чого це почалося?

– Фотографувати я почав ще зі школи батьковим «Зенитом», а ось більш серйозно почав займатися вже в інституті. Але це було все таке, неспішне, знімав два рази на рік.

– Знаю, у тебе була серія «Coffee time», про яку у тебе брав інтерв’ю журналіст з Daily Mail. Розкажи, як ти взагалі вирішив зробити подібні фото?

– Так, але вже скільки часу пройшло – це був десь 2006-2007 рік. На той момент я надихнувся одним фотографом, який знімав дівчат в «одязі» з молока. Мені стало це цікаво з технічної точки зору. Я вирішив спробувати зробити щось подібне, навіть прогулював пари в інституті. Фотографував я просто на своєму робочому столі – зробив фон, приготувався витратити купу молока та часу на подальше прибирання. Результати вийшли непоганими, як я тоді думав, і захотілося десь цю парочку кадрів показати.

У мене з’явилася можливість виставити роботи в одному закладі, але для цього знімків на одну тему потрібно було не менше десяти. Довелося дознімати – на сьомій фотографії я вже був знесилений і висмоктував ідеї з пальця. Тобто перші дві роботи мені було дико цікаво зробити, я горів і багатьом для цього жертвував, а ось останні дві вже вимучував як міг.

– Як думаєш, чому це викликало такий загальний хайп?

– Не знаю! Я ще й знімав тоді «по-бідному». У мене був один-єдиний спалах із парасолькою, Nikon D40 старенький… Якість цих знімків жахлива, зараз я на них без сліз дивитися не можу. Але тим не менш, ці роботи сильно розійшлися по інтернету – мені навіть друзі постійно надсилали посилання, натикаючись на публікації. Можливо, тоді технології були не настільки розвиненими, а люди – не розбещеними. Адже цей самий Nikon D40 ще десять років тому був нормальною камерою – для початківців її з головою вистачало.

– Фотографія схожа на залежність?

– У мене не спостерігається. Я знаю людей, які не розлучаються з камерою, у мене теж це якийсь час було. А зараз з’явилася якась «надивленність» – все підряд фотографувати вже не хочеться. Дивишся на потенційний кадр і думаєш: «Це знімати? Ну не знаю…», тому що не хочеться тиражувати однакові знімки.

А взагалі, я б хотів знімати більше портретів. Я людина не особливо товариська і підійти познайомитися з кимось, щоб сказати «підемо фотографувати» – не можу. Відразу думки: «Що про мене подумають? Приймуть за якогось маніяка чи вбивцю» Тому я мало людей фотографую. Часто у мене з’являються якісь творчі ідеї, але все лежать у голові в очікуванні свого моменту, а потім просто забуваються, так і не побачивши світ.

– Але ідея зробити свою власну камеру таки втілилася в життя! Як вона з’явилася?

– Крупноформатні камери взагалі вже досягли свого апогею та особливо інноваційного зараз нічого немає. Все трохи вдосконалюється, змінюються матеріали, з’являються якісь нові технології, але система, по суті, все та ж. Тобто копіюй з якихось вже наявних камер, підлаштовуй це під свої можливості та роби.

У мене був старий фотокор, але, якщо чесно, знімати на нього ще те задоволення. Цю камеру навіть соромно на поличку поставити для краси – мотлох мотлохом. До того ж вона розрахована на метричний розмір плівки, а вона вся зараз випускається в дюймах. Тому потрібно було міряти, підрізати, шматувати – це не дуже зручно.

Я вирішив або купити, або зробити свою камеру, і звернувся до знайомого, який на цьому питанні собаку з’їв – він володіє достатньою кількістю технічної інформації про широкий формат. Тому що, наприклад, я не знав, які потрібні зрушення – для великого формату це найголовніша складова, вони допомагають змінювати перспективу.

Наприклад, у живописі є правило, що всі вертикалі повинні бути паралельними – по суті, якщо ми подивимося на будівлю в перспективі, то вона буде звужуватися вверх. Це вважається нехудожнім. А зрушення дозволяють ці перспективні викривлення виправити. Навіть якщо ми зайдемо на сайт Apple, то побачимо, що всі вертикальні лінії в продукції паралельні – це класика зображення.

Спочатку покупка мене більше приваблювала. Знайомий тоді скинув мені посилання на хлопців, які роблять камери на сучасному виробництві – дуже круті, але й коштують кілька тисяч доларів. Зайвих грошей у мене не було, а ось робити щось своїми руками мені завжди подобалося. І я подумав: «Чому я не можу створити свою камеру?»

– Марія, чому ви зацікавилися питанням «культу страждань» в Україні та що це взагалі таке?

– «Культ страждань» – це термін, яким я позначила своє дослідження. Почалося все з того, що я стала помічати одну особливість у кожного другого зі своїх клієнтів із хорошими показниками в терапевтичній роботі. У якийсь момент людина ніби натикається на невидиму стіну, яка відкидає її назад, і сама собі не може пояснити, чому це сталося. Ти хочеш змін у своєму житті, але якась сила заважає. Описати словами складно, але це веде за собою негативні емоції, фізичну скутість, відчуття краху і безпорадності.

Крім цього, є відчуття якоїсь перешкоди на шляху до мети. У одній з клієнток була відмінна метафора – вона говорила, що чітко бачить перед собою світле майбутнє, але воно ніби за щільним склом і вхід туди заборонений. А на питання «Що заважає?» я побачила реакцію розгубленої дитини.

На мою думку, сильний вплив надає культуральний батько – інформація, яка передається з покоління в покоління (культуральний – це коли певна поведінка є типовою для окремої культури. – Platfor.ma). А також генетична пам’ять, коли кожне наступне покоління вже народжується з певним досвідом попередніх.

Я поділилася своїми спостереженнями з колегою, Роксаною Ящук, бо могло бути, що мені просто трапляється такий пласт клієнтів. Однак з’ясувалося, що її пацієнти теж часто стикаються з такими проблемами.

– Страждати – це ж не особливо захоплює. Чому, як ви стверджуєте, ціла нація пішла цим шляхом?

– У нашій нації є принцип «після»: радіти можна, але потім доведеться платити. Це від творців «хто в п’ятницю багато сміється – у неділю плаче». Це теж відгомін культурального сценарію, коли ти жив і вирощував їжу на своїй землі, але раптом несподівано прийшла якась сила і сказала: «Зерно віддай!» Все це передається. І тепер якщо ти щось добре зробив, то потрібно або мовчати, або не доводити до кінця, або бути готовим до неминучої кари.

Довгий період часу наші люди жили в деспотичному режимі, де покарання були досить страшними. В результаті українське суспільство адаптувалося під цей постійний біль і стало сприймати страждання як абсолютну норму.

Я спробувала з’ясувати, як в кожному з життєвих аспектів цей «культ страждань» проявляється. І, що важливо, як за допомогою тих чи інших страждань люди задовольняють свої потреби. Наприклад, буває, що за важкої роботи людина бурчить і злиться, але зате почуває себе особливою. Тобто завдяки стражданням люди відчувають себе значущими або отримують таким способом підтримку.

Нам потрібно для початку видихнути та спробувати формувати свої нові цінності згідно з реальністю «тут і зараз».

– Чи можна сказати, що це причина трудоголізму?

– Так! Він, рідний. Наше суспільство розділене на два типи. Перший – бунтарі, ті, хто на будь-яку пропозицію, яку вони сприймають як батьківське повчання, видають: «Кому потрібно, той і зробить». Таке собі «не хочу, не буду». І в цьому є багато плюсів: креативність, почуття справедливості, ентузіазм, комунікабельність. Ось тільки такі люди не завжди закінчують справи до кінця і швидко перегорають. І щоб їхня енергія зберігалася, їм потрібні союзники, яким вони зможуть делегувати фінал. Це не завжди відбувається чесно, а в хід йдуть маніпуляції-страждання – мігрень, захворювання, сонливість, що завгодно. А робота вже робиться кимось іншим.

Що стосується трудоголіків, то це великий пласт нашої нації. Це люди, для яких робота – сенс життя. Вони завжди сумніваються в результаті й тому, що достатньо гарно виконали роботу.

– Це ж синдром самозванця (дізнатися про нього більше можна тут)!

– Так, це саме синдром самозванця, який зараз набирає обертів. Тобто людина вважає, що занадто легко досягла визнання, не вистачало мук. Такі люди своїми силами доводять справи до кінця, але, шкода, не бачать своїх успіхів.

– Як це – бути робітницею секс-шопу?

– Це постійно усвідомлювати, що ти працюєш у сфері, яка для більшості людей є дикою. Коли хтось дізнається про моє місце роботи, то є тільки два можливих шляхи розвитку подій – це або «Ого, як цікаво, розкажи!», або така реакція, ніби я працюю в сфері сексуальних послуг. Ось ця всебічна зашореність впливає на людей і їхнє відношення до моєї роботи. Багатьом здається, що якщо ти працюєш в секс-шопі, то кидаєш виклик суспільству, що це щось надзвичайне.

Хоча бували випадки, коли з часом такі вороже налаштовані персони починали ходити на мої лекції або в шоурум – це свого роду досягнення. Тобто переступити цей комплекс можна. Для мене важливо, що люди можуть змінити думку щодо всієї цієї сфери.

– Як ти думаєш, в чому причина цієї «зашореності»?

– По-перше, це відсутність сексуального виховання. Це свого роду культурне провалля – кажуть же, що в Радянському Союзі не було сексу, так ось він і досі не з’явився. Наші батьки жили в СРСР, де про секс не дуже говорили, відповідно, вони не знають, як розповісти про це й своїм дітям. Тому не дивно, що у молодих людей є якісь комплекси, банальна відсутність знань про свій організм, анатомію та фізіологію.

Друге – це стереотипні секс-шопи, які існують із 90-х років і виглядають як якийсь МАФ на околицях. Вони часто хваляться тим, що давно працюють, але проблема полягає в тому, що вони як відкрилися в 90-х, так там і залишилися. За ідеологією, інтер’єром, асортиментом – нічого не змінювалося. «Зате автентично!» – скаже хтось. Але ж набагато приємніше чути від відвідувачів: «Круто, до вас не соромно заходити».

– Як ти потрапила на цю роботу?

– Взагалі-то я перекладач і досить довго намагалася знайти роботу за фахом. Півроку ходила бізнес-центрами в пошуках місця, де мені довелося б в основному сидіти в офісі. І ось якось все не складалося, обламувалося і мене це так дістало, що я згадала, що задля експерименту давно хотіла попрацювати в секс-шопі, таку галочку навпроти виконаного пункту поставити. Я банально почала гуглити, які секс-шопи є в Києві, і на сайті саме цього мене звабило фото лекційної кімнати – я зрозуміла, що хочу тут працювати.

– А як проходила співбесіда?

– Тривала вона десь півтори години. Спочатку нічого не віщувало біди – питали про те, де я навчалася, чим займаюся, яке хобі, де працювала раніше, а потім ні з того ні з сього запитали: «Як ви ставитеся до анального сексу?». Далі було ще багато провокаційних питань, але вони, як я здогадуюся, ставляться за простою причиною – щоб зрозуміти, наскільки вільно ви можете говорити на ці теми. Ось тема анального сексу та іграшок, наприклад, злегка табуйована в суспільстві. Це такий шок-контент, щоб подивитися на щиру реакцію і перевірити, що ви речі називаєте своїми іменами. Що у тебе не товкач і тичинка, а член і вагіна.

Було досить цікаве та інформативне інтерв’ю, тому що мій шеф – фанат своєї справи, він знає все про виробників, матеріали для іграшок, складові лубрикантів тощо. Він мотивує не просто продавати гумові члени, а знати, з чого вони зроблені, яка у цієї іграшки історія і як нею правильно користуватися. Загалом, співбесіду я пройшла і через день вийшла на роботу. Кумедно, що водночас я ходила на співбесіду в секс-МАФ на околицях. Там ти просто відкриваєш двері, а тобі з порога кажуть: «О, ви нам підходите!» Просто тому, що у тебе миле личко.

– Так що зараз входить у ваші обов’язки?

– Я зараз займаюся більше технічною складовою, ніж роботою в залі. Шукаю новинки, проводжу лекції та майстер-класи, в тому числі по БДСМ – у нас навіть є спеціальна кімната для цього. Також іноді допомагаю працювати над сайтом, наприклад, нещодавно разом із колегою переклали його українською.

– У вас було якесь навчання перед тим, як приступити до обов’язків?

– Теоретичним знанням ти вчишся сам – повинні бути особисті пристрасть і інтерес, інакше нічого не запам’ятаєш. Наприклад, до того, як я сюди прийшла, у мене вже були якісь базові знання про знаряддя для БДСМ і як ними користуватися. Але практика прийшла до мене тільки тут – я брала в руки той же флоггер (батіг із декількома, від 10 до 50, гладкими хвостами. – Platfor.ma) і годинами відпрацьовувала удари на пуфику.

– Які основні якості повинні бути у працівників сексшопу крім розкутості?

– У нас працюють як дівчата, так і хлопці – тут повна гендерна рівність. Як і всюди, бажані відповідальність, пунктуальність, освіченість, комунікабельність. Звичайно, потрібно бути людиною без комплексів, адже ти кожен день працюєш із термінологією, а іноді доводиться пояснювати фізіологічні речі. Тому «член», «піхва», «оргазм», «анальний отвір» – ці слова ти вимовляєш кожен день по мільйону разів.

–  У нас був проект на Platfor.ma, у рамках якого ми просили читачів відповісти на одне питання: «Як ще ви називаєте член?» (ось він). Варіативність була скажена. Скажи, чи часто ваші клієнти застосовують слова на кшталт «жезл», «знаряддя», «кувалда» та інші?

– Буквально вчора був дзвінок – чоловік хотів купити іграшку . Він сказав: «Мені потрібен вібратор на батарейках і щоб клієнт був 22 на 7». Що? Який клієнт? «Ну клієнт … Ну член щоб був 22 у висоту і 7 в діаметрі». І ось «клієнт» – це, напевно, найоригінальніше, що я чула.

Найчастіше люди намагаються уникати подібних слів і називати інакше. Якщо говорять «член», то заїкаються і соромляться. Ось одного разу прийшов до нас хлопець, який шукав мило в формі пеніса, мабуть, комусь на подарунок. І ось він увійшов зі словами: «Чи є у вас мило в формі чоловічого статевого органу?» І все, людина один раз запитала, а ти вже розумієш, що вона соромиться. Жодного разу не чула, щоб вагіну називали «кицька», що дивно. Якісь специфічні позначення можуть використовувати люди, які телефонують тобі та хочуть щось замовити як забавку або пожартувати над тобою.

1 жовтня, 3 жовтня, 6 жовтня, 7 жовтня, 12 жовтня, 14 жовтня, 17 жовтня, 18 жовтня, 19 жовтня, 20 жовтня, 25 жовтня, 26 жовтня, 27 жовтня, 31 жовтня.

– Як і коли ти усвідомив свою сексуальність?

– Це сталося, коли мені був 21 рік – тоді я вперше закохався у свого друга. Ми якось дружили-дружили, а потім для мене дружба раптом переросла в дещо більше і я почав відчувати те, що до того ні до кого не відчував. А що найстрашніше – і після того. Просто не можу перезакохатись так само сильно.

Перша любов до людини своєї статі – то було потужно, адже мені ще й із собою довелось довго звикатися. На той час я мав деякі упередження щодо гомосексуальності, хоч і вже не такі інтенсивні, як раніше. Вперше я прочитав про одностатеву любов у школі, коли ми вивчали лірику Сафо. Це був маленький переворот у мені, я зрозумів, що людина може любити людину своєї статі. Та все ж продовжував боятися цієї теми. Згодом більших осмислень я досяг в університеті, там я більше читав, вивчав, знав, серед іншого любив бітників: Аллена Ґінзберґа, Одена Уістена Г’ю, Френка О’Хару; захоплювався постатями Поля Верлена та Артюра Рімбо, читав Оскара Уайлда, біографії Агатангела Кримського, Параджанова. Коли я знайомився з їхньою творчістю та інших письменників-геїв, то розумів, що це люди гомосексуальної культури. Тоді у мене почали поступово зникати упередження – стосовно себе самого також. Хоча повністю себе як гея я не сприймав і продовжував фальшиву гру у гетеросексуальність, від якої не отримував ніякого емоційного самонаповнення.

– Було собі страшно зізнатися?

– Було б не так страшно, якби мій друг теж зізнався у своїх почуттях до мене. Все могло би скластися по-іншому, але він не прийняв мої почуття, а я почав сам себе картати за те, що я зробив. Тому що ця дружба для мене була дуже цінною. Я довго мучився, не міг вчитися, були депресняки. Пішов на службу до армії, щоб забутись. Таке своєрідне самовигнання. Там я навіть намагався відвідувати церкву, прочитав Новий та Старий заповіти, вперше в житті сповідався і признався священику у «содомії», проводив над собою роботу, прямо екзорцизм якийсь. Але це не спрацювало, звичайно.

Коли я повернувся додому та таки отримав диплом, то продовжував своє вже гомосексуальне життя, почав більше пробувати. Але все одно намагався приховувати цю інформацію через табу. Зараз завдяки ентузіастам, інформаційним засобам, всіляким організаціям все вже стало більш відкритим, ти не так соромишся. А тоді, у 2004-му та навіть 2008-му році, була соціальна табуйованість, стигма та всі ці гомофобні анекдотики.

Але, чесно кажучи, тоді мені подобалося, якщо поруч були люди, які могли адекватно це сприймати. Вони відрізнялись від інших – були цікавішими, мали багатий внутрішній світ. Більшість відштовхується від якогось умовного портрета гея, сформованого в тому числі медіа. Я ось нещодавно дивився цікаву статистику, як медіа формують ставлення до сексуальних меншин – геїв, лесбійок, трансгендерів. Останні там займають значну частку шкали – ними фактично лякають бабусь: «Ось, подивіться, на що перетвориться ваш внучок, якщо ви взагалі допустите його до цієї теми». Тут треба не мовчати, говорити, спілкуватись та розповідати реальні історії.

– Наскільки легко бути представником ЛГБТ–спільноти у реальному житті?

– Якщо людина морально або фізично слабка, то, звісно, життя ускладнюється, тому що її легко зачепити або принизити. Мені трішки легше, тому що я першочергово представляюся як ветеран війни, а потім, коли стає відомо, що я ще й гей, то ніхто мені ніяких кривих питань не ставить.

Нещодавно на одній вечірці сподобався мені хлопець. І ось у якийсь момент він травить такий старий радянський анекдотик «про підарасів». Мені прямо боляче стало. Я дивлюсь на обличчя своїх подруг, а вони бачать цю ситуацію й теж майже сльозу пускають. Я, звісно, потім запитав у хлопця, чому він так жартує, та сказав йому, що я гей. На що він знітився, і йому довелося перепросити, але продовжив мені нести якусь пургу на кшталт: «Понимаешь, у тебя свой маленький мирок…», посилаючись вже більше на те, що я ветеран і воював.

Потім ще й додав: «Твои боевые товарищи гибли зря. Ну и чего вы добились?». Це мене взагалі в ступор вогнало. Я сказав йому, щоб він закрив рота, а сам пішов із тієї вечірки. Бродив до п’ятої ранку у парку КПІ і плакав. Я відчував несправедливість і разом з тим власну безпорадність змінити думку цієї людини. Що дивно, цей чувак фактично митець – і за родом діяльності, і по життю, ніби сучасний і просунутий. Відвідує тусовки круті, Closer там і все таке. Здавалося б, прогресивним мав бути… А тут виявилось, що стиль, шмотки та тусовки не є показником людяності.

– Як ти взагалі потрапив до АТО?

– Як доброволець. Вперше я приїхав до себе в військкомат відразу після Майдану. Тоді я працював у duty free в Арабських Еміратах, але як тільки почув про Майдан, то звільнився, поставив під удар стосунки з хлопцем, з яким тоді там зустрічався, і прилетів – і потрапив на саме пекло, у ніч з 18-го на 19-е, а також, коли був розстріл Небесної сотні. Потім почалися пошуки роботи, якась активістська діяльність, а згодом вибухнув Іловайський котел і наші хлопці там опинились у пастці – ми мітингували за те, щоб їх врятували. До того я вже подав анкету у батальйон «Донбас», після – зробив це вдруге. І от мені зателефонували. Так почалась моя історія.

– Ким ти був?

– Я був санінструктором, який вчив більш молодих солдатів першій допомозі, а вже в Широкиному я став гранатометником. Працював з СПГ (станкового протитанкового гранатомета, в народі Сапог). В основному працювали осколково-фугасними по піхоті, яка атакувала крайні позиції, по техніці противника, робили засідки на танки. Вони як робили – приїжджали, відстрілювалися та їхали назад. Ми з хлопцями намагалися зупинити їх відразу, як тільки вони потрапляли в діапазон дії гранатомету. Також доводилося витягувати поранених побратимів із поля бою під обстрілами, надавати першу невідкладну  допомогу, накладати джґути, бандажі.

– Кажуть, що люди, які повертаються з зони бойових дій, починають більше цінувати життя. Це правда?

– Якщо таке порівняння припустиме, то за рік, який я жив у Еміратах, у цій суцільній пустелі, став дуже цінувати ліс. І ось коли після війни я повернувся додому… В нас було дуже багато похоронів. Ми ховали і ховали своїх товаришів, прощалися й прощалися. Наш побратим Крот загинув від того, що по його позиції відпрацював танк, йому понівечило все обличчя, тіло. Його мати, коли ми збиралися його хоронити, попросила не закривати кришку труни, щоб усі бачили ( а особливо «ватна» влада Урзуфа, де хоронили Крота), що війна робить з нашими хлопцями. Це дуже емоційний момент.  

А ось ще був у мене товариш, такий щирий 40-річний чолов’яга з Нивок, який часто міг доречно матюкнутися. Якось він перебував у приміщенні, де ми змінювалися зі своїх позицій. Раптом почався обстріл – уламки пробивали стіни. Як тільки прибули, ми намагалися надати йому першу допомогу, відкачувати, бо не могли зрозуміти, чому він втратив свідомість – після пальпації я виявив лише кілька невеликих отворів в зоні плеча. Під жахливим обстрілом ми його евакуювали, а вже потім лікарі розповіли, що уламок, коли потрапив у тіло, зовні практично ніяк його не пошкодив. Але пробив легені і потрапив прямо у серце.

І от я пам’ятаю, людина ще кілька годин тому тобі хвалилася, що їй передали з дому кавник, а в іншу мить її вже не стало…

– Чого ти більше за все боявся?

– Найстрашніше було, коли ти чув «у нас двохсотий» – умовне позначення померлих військовослужбовців. Тоді серце у п’ятки, бо ти знаєш, хто і де працював, і хто б це міг бути.

Коли прилітає снаряд, це жахливо. При роботі міномета, наприклад, ти чуєш хлопок, бачиш спалахи, розумієш, що по тобі зараз будуть «відпрацьовувати» і ти маєш секунди, щоб знайти прихисток. Коли працює танк, ти тільки чуєш і відчуваєш гучні розриви поруч, тебе оглушає, повсюди летить земля, все підкидає у повітря. І приходить розуміння, що якщо він відпрацює з точністю – тобі жопа.

Була така історія. Ми слухали наших ворогів, як кажуть, по «Сєпар FM» – це коли з двохсотого знімається рація і прослуховується, те ж саме роблять і вони. Тобто ми чули всі розмови людей, які керують, увесь цей московський акцент. До чого я це: по нашій позиції відпрацювала гаубиця – це, на хвилиночку, 150-й калібр. Тоді навідники були дуже професійні, бо наша позиція знаходилася на пагорбі, у цьому разі складно все налаштувати, треба знати, як проводити розрахунки. Якийсь Коля-алкаш цього не зміг би зробити. Так от, тоді я відкрив свою позицію, щоб відпрацювати по своїх цілях. І як стало прилітати прямісінько в наші окопи мені у відповідь! Добре, що ми встигли втекти конкретно з того місця – бо дивимось, а у повітря, мов пушинки, здіймаються величезні шматки землі, якусь металеву конструкцію теж піднімає догори і перекручує. Таке видовище!

Ми будемо з вами розмовляти про так звані фейкові новини, про неправдиві факти, втручання у вибори, підтасовку результатів виборів у США і Франції. Я впевнений, що в Україні будуть дуже активні спроби зробити теж саме, тож ви повинні готуватися до цього. За декілька хвилин я спробую намалювати загальну картину на цій арені – як я бачу та сприймаю цю кризу.

Хто ж убив істину? Я не знаю. Але звідки походить криза правди – ось тут у мене є кілька підказок та підозрюваних. Я сказав би, що існує три джерела, які є парадигмою для всього подальшого обговорення. Перш за все, ми маємо філософського підозрюваного, далі – технологічно відповідальну особу, а також є політичне джерело.

Філософська сторона кризи істини розпочалася дуже давно – десь півтора століття тому, коли з’явився філософський модернізм. Цілком можна стверджувати, що ті, хто сьогодні ставлять під сумнів правду, мають своє коріння десь у філософії Фрідріха Ніцше. Саме з нього розпочався дуже тривалий процес, свідками якого ми є, процес підриву самої цінності істини – загалом модернова філософія помістила на свій прапор її критику. Вона ставить питання: чому треба віддавати перевагу істині в порівнянні з брехнею? Чому це вона повинна мати більшу цінність, ніж будь-що ще? Це метафізичне питання, яке розпочалося з Ніцше і далі продовжувалося у найсучасніших моделях філософії.

Друге – технологічне джерело. Ми повертаємося до надзвичайного феномену – до інтернету, соціальних мереж і решти нових технологій. Якщо двома словами, що сталося з правдою? Одна річ – вкрай позитивна, а друга – абсолютно катастрофічна. Нові технології пропонують чудову ідею – про те, що кожен із нас має абсолютно однакове право на самовираження. Це найкраща ідея у світі. Але вона перетворюється на катастрофу, коли ви отримуєте другий нюанс. Він полягає у тому, що кожен голос, кожна із пропозицій, кожне висловлене слово мають однакову вагу і вартість під егідою істини. Це абсолютно нова ідея. Ідея демократизації істини. І річ не тільки в тому, що я маю право висловлювати свої думки, а й те, що я сказав, має абсолютне право претендувати на те, щоб бути єдиною правдою.

Нова технологія вигадала цю демократизацію істини, що, по суті, стало катастрофою. Я скажу, що це не цілком нова ідея. Якщо уважно на це подивитися, то бачимо, що певною мірою це відродження того, з чим ми зіштовхуємося сьогодні. В світі кожен має право претендувати на істину – це наслідок колишніх дебатів західної філософії в Греції в V столітті до нашої ери. Тоді з одного боку виступали Сократ, Платон та інші філософи, а з іншого – софісти. Всі вони були дуже хорошими мислителями, а їхнє вчення полягало в тому, щоб сказати – Сократ не має жодного права на володіння істиною. Що це тільки одна з інших правд.

Отже, інтернет, Google, Facebook, Twitter тощо, які були вигадані у наш час, є новими софістами сьогоднішнього дня. Вони є відродженням цього напрямку думок, софізму, і джерелом кризи істини.

Ну і звичайно, є ще третя причина, останній підозрюваний у цій картині.

«1984» Джорджа Орвелла – це настільна книга тиранів. Один із найбільш ефективних інструментів тиранів – це втручатися не тільки в хід історії, а й в те, як вона викладається.

Орвелл повністю мав рацію. Всі тоталітарні держави говорили так, як відомий лідер нацистів: «Правда – це те, що я кажу». Звичайно, вони це казали у більш м’якій формі.

Можна, наприклад, уважно подивитися на те, що відбувається у цьому регіоні, на війну, яка була запущена Росією проти України, на цю агресію. Приходиш до висновку, що Путін наніс удар своїми військами, але не тільки через насилля, а й через маніпуляцію істиною, побудовою альтернативних наративів тими словами, які подібні до виразів президента США. Якщо подивитися на ситуацію у цьому регіоні, не можеш не думати про те, що президент Росії, хто би ним не був, звичайно, є главнокомандуючим своєї країни. Але крім того він є ще й головним істориком, головним журналістом і тим, хто знаходить способи переписати та винайти заново історію минулого.

Є відома цитата французького сучасника Орвелла: «Ніхто не знає тих несподіванок, які може для нас приховувати минуле». Ми знаходимося у ситуації, коли популістичні режими заново винаходять минуле. Подивимося на ті дебати та дискусії, які відбуваються зараз в Польщі: переписування історії солідарності, мінімізація ролі Леха Валенси, намагання зруйнувати репутацію Броніслава Геремека. Ви бачите, що популісти, нові тирани сьогодення, мають одну з найкращих зброй і найбільш ефективну – це бажання і засоби переписувати, змінювати і підривати минуле.

Якщо є всі ці три ознаки, то ви відразу знатимете відповідь на питання, хто вбив правду.

8 і 9 вересня в столиці пройшла десята конференція TEDxKyiv під назвою «Спадок майбутнього». Організатори події зібрали на одній сцені людей, які дають цьому світу добрячого копняка та змушують його рухатися вперед. Конференція включала п’ять сесій. Перша – «Інстинкт майбутнього» – була присвячена непростій темі війни. Platfor.ma переповідає найцікавіше із цих виступів.

Марія Берлінська, військова та громадська діячка

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

Ми пам’ятаємо – літо 2014-го, фронт постійно то накочувався, то відкочувався. Ми звільняли міста, були важкі бої. На той момент я зрозуміла, що мені потрібно їхати на війну. Це дуже погано корелювалося з тим, що я пацифістка. Але раптом я усвідомила, що це війна не стільки зброї, скільки цінностей. І що насправді цінності суспільства, демократії, людяності – їх потрібно захищати.

Тож влітку 14-го я почала продзвонювати добровольчі батальйони один за одним, але чула відмову, бо: «Дівчина? Ні, дякую. Не потрібна». А ось в одному з батальйонів були вкрай потрібні добровольці. Я подзвонила, мені сказали: «Нам потрібні фахівці з аеророзвідки. Скажіть, у вас є такі навички?» Я відповіла, що гуманітарій. «Можливо, якось пов’язані з авіацією?» Та ні. «А що таке дрони ви взагалі знаєте?» Тоді я сказала: «Ні, але я погуглю обов’язково, дізнаюся». На той момент голос з іншого кінця слухавки, вже стомлений та без надії, запитав мене: «Ну скажіть, ви принаймні вчитися готові?» Вчитися якраз я була готова.

Таким чином я, патологічний гуманітарій, не маючи ніякої технічної освіти, не знаючий взагалі, що таке авіація, влітку 14-го почала вчитися літати на дронах. І вже фактично в вересні 2014-го року поїхала літати та працювати. Про що ця історія? Ця історія не про мене, а про те, що немає нічого неможливого.

Леонід Остальцев, ветеран АТО та засновник Pizza Veterano

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

Якось я зайшов у роздягальню піцерії, в якій працював, скинув свій костюм шматка піци та побачив шефа цієї мережі. Він сидів із красивою офіціанткою на колінах і, напевно, вирішив похизуватися перед нею та запропонував мені: «Чувак, а давай я тебе навчу готувати піцу?». Я спершу відмовився: «Де я, а де піца?» А потім подумав – ну що може бути гірше цього довбаного костюма? І погодився спробувати. Через чотири дні я прокинувся і зрозумів, що реально хочу йти на роботу – настільки сильно я закохався в кухню.

Бо зазвичай як? Я хочу працювати там, де нічого не потрібно робити, і отримувати за це багато грошей. А у мене було навпаки, я готовий був пахати і при цьому навіть безкоштовно. Хто працював в ресторанах – ви шарите. Немає там романтики. Це постійні рухи, крики, гори брудного посуду, натирання, жарка, варіння. Але я закохався в цей рух. У мене було шість змін на тиждень, сьому мені просто не давали, тому що боялися. Так я пропрацював більше ніж півтора року, закохався в те, що робив, удосконалювався, навчався.

Але життя не стоїть на місці – в компанію стали проходити кадрові зміни. У якийсь момент я зрозумів, що у мене йде багато часу на з’ясування стосунків замість того, щоб займатися роботою. Я пішов з криками і скандалами, аж до того, що зараз взагалі не заходжу в цю мережу – мене просто не пускають. Тобто, розумієте, я вмію піти дуже красиво. Але робив я це з величезною посмішкою до вух, бо вони дали мені найголовніше – справу, якою я хотів би займатися.

…

Але на той момент був уже 2014 рік. Всі розуміють, це війна. У 12 років я дав присягу на вірність Україні. У мене не було вчителів, у мене були офіцери-вихователі. І ось вони говорили: «Льоня, ти – захисник!» Коли я був маленький, то думав, що це прикол. Але після того, як збили ІЛ-76 з нашими десантниками, то я, звичайно ж, пішов до військкомату і сказав, що готовий. За іронією долі, я потрапив в найкращий рід військ збройних сил України – в піхоту. Дали кулемет і сказали: «Тепер ти кулеметник!» Я не засмутився, прикольна робота, тим більше, не мені вибирати. Робота є робота та її необхідно робити.

…

Був 2014 рік, літо і 24-й тиждень рейду. Ми вибралися в тил противника. Мені тоді дуже сильно пощастило з командирами на війні, у мене з авторитарністю складно, частково через це і відкрив свою справу. Але війна – інше, тут дисципліна або смерть. Підпорядкування командиру – це необхідність для виживання. Ось під час цієї операції стоїмо ми з моїм командиром, лейтенантом, він курить, я його про щось питаю і тут чую вибух, свист, залп. Ну і звичайно, як найкращий піхотинець в підрозділі, я кинувся шукати укриття. Але зліва – поле, праворуч – поле, попереду дорога. Я знайшов собі якусь ямку, приліг, лежу і очкую. Дивлюся, а лейтенант стоїть на місці спокійно і курить. А я злюся, тому що він перший завжди розповідає, як потрібно ховатися і як це важливо, які сектори займати, як прикривати себе.

Життя одне. Я точно розумію, що я не безсмертний, а ця кістлява коза прийде за кожним. Тому я буду жити своє життя як захочу.

….

Звіт мого цивільного життя починається з дзвінка: «Я Жора з 95-ї бригади. Хочу Союз ветеранів». Я запитав, що він має на увазі. «Я не знаю, але потрібно щось робити», – відповів незнайомець мені. Після цього я був згоден на все. Тому що і у мене це було – тупориле бажання щось робити та ідіотська впевненість, що все вийде.

Яна Зінкевич, начальниця Медичного управління та реабілітації бійців Української добровольчої армії

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

Ми йшли на війну у складі добровольчого руху, тому що відчували певний обов’язок – насамперед перед собою та своєю гідністю. Ніхто до цього не був особливо усвідомленим громадянином. Але війна змінила нас, змінила наше уявлення про світ.

Насправді треба розуміти, що всі ветерани – це звичайні люди. Коли ти знаходишся на війні, твоя єдина мета – це вижити і щоб твої побратими вижили. Це основне. Коли ти повертаєшся в цивільне життя, реально деякі речі зрозуміти складно. Ти повертаєшся наче у свою родину, але це вже не твоя родина. Ти повертаєшся у своє суспільство, але це вже чужі для тебе люди. Зараз з інформаційними штуками у нас все трішки краще – з розумінням серед населення, як правильно себе поводити.

Але інформаційний простір у нас дуже викривлений, потрібно розуміти саму суть цієї проблеми. В нас немає нормального медичного забезпечення, немає нормальних гарантованих соціальних пільг, обов’язкового виконання норм, які мають бути просто розумними. За кордоном, звісно, з цим набагато легше.

Коли я знаходилась в активному стані війни, то перший-другий рік не відчувала наслідків. Але коли я сама пережила травму, коли мене раптово вихопило с життя в постійному військовому середовищі і перенесло частково в цивільне, я почала відчувати на собі проблеми. Звісно, не одразу прийшло розуміння, що з цим робити, не відразу я навіть зрозуміла, що мені потрібна допомога, якась підтримка.

Насправді я вірю, що кожен в силах і кожен здатен щось змінити. У нас є люди, які ніколи не були на війні, але вони усе це настільки переживають, що роблять все, що можуть, на своєму місці. В цілому потрібно розуміти, що ми повинні бути свідомими громадянами. Якщо ми можемо втрутитися в життя людини та змінити його на краще, то це місія. Одне життя – це чийсь батько, брат, син, чиясь мати, дочка. Кожна людина варта того, щоб їй допомогти.

Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод» та координатор «Євромайдан SOS», ініціаторка флешмобу #SaveOlegSentsov

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

20 лютого 2014 року з самого ранку наші гарячі лінії почали розриватися. Люди дзвонили та казали, що на Майдані розстрілюють беззбройних. Наші волонтери зірвалися та поїхали в лікарні, храми, морги, в місця, куди зносили загиблих. Ми дуже поспішали, бо не знали, що буде із нами самими. Але ми мусили встигнути та задокументувати усіх, кого вбив цей режим, щоб влада не могла приховати злочин. І ось у цей момент, коли ми працюємо над списками, над фото загиблих, і я знаю, що їх не 5 і не 10, а весь цей жах продовжується… Мені подзвонив мій чоловік. Він сказав: «Я на Майдані. Я тебе люблю» – і попрощався.

Коли мене питають, чому ми займаємося політв’язнями та полоненими, я згадую, як у цей страшний день 20 лютого ми почали документувати злочини протилюдяності, а потім були першими, хто відправив мобільні групи у Крим та Донбас. З того часу, питання війни для мене – питання особистого досвіду. Досить складного, мушу зізнатися. Документувати – непросто. Ми усі носимо в собі тисячі непромовлених історій. І страшно не від того, на що здатні люди, навіть ті, з котрими ти кожен день катаєшся у ліфті. Страшно, що ці історії не закінчуються.

Ось слухаєш розповідь молодої дівчини з Донецьку, яка потрапила до полону вагітною. Вона розказує, як благала її не бити, щоб зберегти життя своїй ще ненародженій дитині. А у відповідь вона чула: «Ты укропка! Очень хорошо, что укропский ребенок умрет». Ти записуєш ці слова і розумієш, що прямо в цю хвилину, коли ти це слухаєш, коли ми знаходимося в цьому залі, коли я стою на цій сцені, прямо в цю хвилину ця історія повторюється. Прийшло просто усвідомлення: «Так, я не можу нічого змінити, але і без мене нічого не зміниться».

Всі ці роки ми боремося за три речі: по-перше, ми маємо навчитися бачити за цифрами реальних людей, по-друге, ми маємо боротися за усіх, а не тільки за героїв. І третє – ми не маємо права звикати до того, що в російських тюрмах і донбаських підвалах можуть роками знаходитися люди. Це не норма і ми мусимо із цим щось робити.

Коли Олег Сенцов оголосив голодування, я була в Стенфорді та якраз готувалася до захисту. Було соромно, що я у затишному кампусі, слухаю лекції Фукуями у той час, коли Олег, щоб звільнити інших, поставив на кін власне життя. Я ініціювала кампанію #SaveOlegSentsov, яку підтримали дуже багато людей. Завдяки усім ним ім’я Олега вписали у міжнародний порядок денний. Чому люди, які не були знайомі ні з Олегом, ні з іншими політв’язнями, раптом витрачають свої час та енергію на їх звільнення? Відповідь парадоксальна: насправді, ми боремося для себе. Виклики дають нам шанс розкритися, а звичайні люди починають робити надзвичайні речі.

Це відео – для усіх, хто страждає на синдром самозванця. Тобто для тих, хто навіть коли робить щось ідеально, думає, що він невдаха – і скоро всі про це дізнаються. Проблему пояснює журналістка Platfor.ma Тетяна Капустинська.

Підписуйтеся на наш YouTube, щоб дивитися ще більше відео!

1 вересня, 2 вересня, 6 вересня, 7 вересня, 8 вересня, 12 вересня, 13 вересня, 14 вересня, 15 вересня, 17 вересня, 19 вересня, 22 вересня, 23 вересня, 25 ересня, 26 вересня, 27 вересня, 29 вересня, 30 вересня

– Чи правда, що правильно говорити «бортпровідниця», а не «стюардеса»?

– Бортпровідниця – це професія, а стюардеса – скоріше спосіб життя, принаймні, ми це так сприймаємо. Тому можна як завгодно.

– Як це – бути стюардесою?

– Непогано, я люблю свою роботу. Але це дійсно важко, тому що ти постійно працюєш з різними людьми, в тому числі з екіпажами – хорошими та не дуже. Деякі навмисно щось роблять не так, підводять, розводять плітки, інші допомагають і якісно виконують свої обов’язки, але кожен раз треба звикати до нового колективу. Також це сотні пасажирів за день, які проходять через тебе, часто зі своїми дурними питаннями та безглуздою поведінкою. Ось коли ти починаєш в це вливатися і спокійно реагувати абсолютно на все, наприклад, коли перед тобою знімають штани, а на твоєму обличчі не смикається жоден м’яз – ось це вже рівень.

Також важко буває з найманими працівниками аеропорту, з наземними службами, які повинні нам допомагати. Якось тривалий час ми працювали закордоном у країнах третього світу. Це таке відрядження, коли літак разом з екіпажем віддають в оренду. І одного разу працівник аеропорту мені в літак, де 180 крісел, привозить 190 людей. На всі мої запитання він відповів, що «якось розберешся». На одного пасажира чітко надається крісло, жилет, киснева маска, тому десять зайвих місць я ніяк начаклувати не могла. Коли він загнав в літак цих людей, пасажири вже самі стали здогадуватися, що когось доведеться вигнати, а всі з сім’ями, з дітьми. У результаті когось із дітей посадили на руки, десь по дві людини всілися, і лише чоловік бігав по салону з розумінням, що йому нікуди дітися. Це як в тій грі зі стільцями, коли ти повинен встигнути зайняти місце, тому що одного точно не вистачає. І він стояв посеред салону з сумним обличчям і розумів, що йому зараз доведеться вийти. Це було дуже ніяково.

– Чи складно починати?

– Для того, щоб почати свій шлях до кар’єри стюардеси, досить мати будь-яку вищу освіту. Спершу потрібно пройти співбесіду для подальшого навчання, після – медкомісію. Якщо стан здоров’я дозволяє і всіх все влаштовує, то треба буде пройти навчання, після якого вже можуть допустити до польотів.

Серед тих, хто закінчив навчання, багато хто не хоче продовжувати через те, що це справді складно. Наприклад, мені взагалі всесвіт відразу натякав, що не треба цього робити. Спочатку у нас була наземна підготовка, а потім практика – стажерські рейси. Їх усі я виконувала «на межі сил», бо мене нудило під час злетів та посадок. Але було шкода витраченого часу, сил і нервів, щоб через це просто взяти та кинути цю ідею. Згодом «вліталася» та звикла.

– Як взагалі з’явилося таке бажання?

– Я вчилася в авіаційному, але на технічній спеціальності. Це було щось на кшталт «Дивись, всі йдуть в стюардеси!». Тоді натовпами ломилися в небо, масово йшли на бортпровідників, в тому числі першокурсники без знання англійської – зрозуміло, що багатьох відсіювали. Мене взяли на слабо, сказавши «Так чого ти, йди спробуй! Слабо чи що?»

Але до того ж я дуже любила літаки з дитинства. При тому, що до навчання у мене ніколи душа не лежала, але коли стала вивчати авіацію – аж слина капала. Ось ви замислювалися, як працюють літаки? Це настільки крута система, що тобі просто хочеться це вивчити, розібрати до гвинтика, зрозуміти, як воно літає.

– А як проходить співбесіда на бортпровідника?

– У дусі «А ну пройдися!» А потім давали сумку вагою 15 кг і просили пройтися вже з нею та на підборах. Потім була тисяча смішних і безглуздих запитань. Наприклад: «Покажи Гондурас на карті». Серйозно? Зате їм було весело. Взагалі, це робиться для того, щоб перевірити, як людина себе поведе в якихось нестандартних, а іноді й стресових ситуаціях.

– Чи правда, що для стюардеси важливо бути красивою і підходити під якісь параметри?

– Далеко не завжди. Мало того, далеко не всі красиві та далеко не всі з мізками. Часто важливим фактором є те, що ти чиясь дочка, племінниця, знайома. Загалом залежить від компанії, тому що, наприклад, в Austrian Airlines я ніколи не бачила бортпровідників молодше 30 років, у них принципово стежать за цим. А на бейджі написано не «stewardess», а «security service», тобто у них така позиція – це людина, яка забезпечить вашу безпеку.

– Які у вас взаємовідносини з колегами?

– Є моя «улюблена» категорія серед колег – сучки. Це коли компанія вирішує освіжити колектив, та набирає молодих дівчат від 20 років, у яких найчастіше немає клепки в голові, навичок спілкування та знання мови не тільки англійської, але й елементарно української або російської, а замість якийсь бориспільський суржик. Але вони із гордістю йдуть на роботу, бо «я стюардеса». Це ще категорія дівчат, що приходять у компанію із досвідом, але все ще без клепки.

Майже всі льотчики – дорослі чоловіки. Але після відряджень з’являються чутки, що хтось не зі своїх спалень вранці виходить. А потім та, яка ніби вийшла з чужого номера, приїжджає і розповідає, що, кому і як робити. Що, мовляв, у тебе немає таких зв’язків, як у неї.

Крім цього, такі сучки пишуть керівництву та доповідають про кожен твій крок. А оскільки по роботі до багатьох із «старої гвардії» вони причепитися не можуть, тому що не вистачає сил, знань і приводів, з’являється всяка вигадана нісенітниця. Я ось вже давно вислуховую, з ким, як і з якою періодичністю я сплю.

Наприклад, була ситуація, коли ми випадково зустрілися з екіпажем, з яким кілька років тому працювали, жили, ділили їжу в довгостроковому відрядженні. Зрозуміло, ми вирішили цю зустріч відзначити вечерею – замовили всяких страв з ресторану, купили фруктів. У розпал веселощів до нас приєдналася молоденька дівчинка, яка вже встигла відхопити собі льотчика. Культурно посиділи, поговорили, повеселилися і розійшлися. На наступний день мені дзвонить інший колега і делікатно запитує: «А що у вас там вчора за оргія була?» Виявилося, що плітки кажуть, що у нас була груповуха на чотирьох.

– Чи багато у вас колег-стюардів?

– Зараз багато – я б сказала 50 на 50. Все тому, що в будь-якому випадку для цієї роботи потрібна сила, витривалість і міцне здоров’я. Дівчаткам важко – хоч нас і вчать, як захистити літак від терористів, ми навряд чи фізично зможемо це зробити. Тому спочатку стали брати на роботу сек’юриті, а потім їх же, але під виглядом бортпровідників. Це важка техніка, безсонні ночі, робота в умовах спеки або холоду та сильного стресу.

– Розкажіть про свої умови праці – що входить у ваші обов’язки?

– Важливо в цьому переліку відзначити здоров’я, за яким ти зобов’язана стежити сама. Так, нас контролюють, раз на півроку я проходжу медогляд, раз на рік я проходжу повний медогляд, раз на два роки я проходжу повний-повний медогляд. Також періодично ми здаємо знання літака кожного типу – теоретичні, практичні плюс перевірка в рейсових умовах. Є всілякі інші дисципліни, на зразок основ пожежогасіння, основ приводнення, першої медичної допомоги, перевезення небезпечних вантажів, авіаційної безпеки тощо.

Протягом місяця я можу літати 90 льотних годин, в рік – не більше 900, тобто в нас є обмеження за часом. Ми зазвичай за півтори години прибуваємо в аеропорт, за годину ми вже на літаку, проводимо підготовку до польоту, обговорюємо тонкощі роботи, адже на кожному рейсі різні люди, відповідно, різні час підготовки та сервіс. Ретельно перевіряється працездатність провідників і їхня тверезість для проведення рейсу. З цим суворо, бо, в цілому, кількість бортпровідників залежить від кількості пасажирів – на максимум 50 осіб повинен бути один провідник.

3 серпня, 4 серпня, 6 серпня, 9 серпня, 15 серпня, 16 серпня, 18 серпня, 22 серпня, 25 серпня, 31 серпня

1 липня, 3 липня, 6 липня, 7 липня, 11 липня, 12 липня, 13 липня, 14 липня, 19 липня, 21 липня, 25 липня, 26 липня, 27 липня, 28 липня

— Як це – бути лікарем швидкої?

— Особисто мені це принесло розуміння того, що немає межі людській дурості, і субклінічну депресію. Все починається з того, що тебе на цю роботу насильно заганяє держава після розподілу в університеті, не цікавлячись, треба воно тобі чи ні. Потім ти приходиш в інтернатуру, хочеш бути хорошим лікарем, але тебе ніхто нічому не вчить.

На щастя, у мене під час практики на підстанції швидкої допомоги був відмінний колектив, який допомагав, навчав, розповідав. Але в інших моїх однокурсників бувало й гірше: комусь говорили «стій і не заважай» або «можеш взагалі сюди не ходити». Мені знову ж пощастило, коли я став працювати лікарем – у мене досвідчений напарник, у якого можна щось дізнатися чи запитати поради.

Сильно відрізняються мої прописані обов’язки і те, чим я займаюся на практиці. Тим більше, коли ти розумієш, що тобі платять менше, ніж коштує найдешевша оренда житла в Києві.

— Яка тоді у вас зарплата?

— Зарплата лікаря швидкої допомоги з нуля з усіма належними надбавками: за небезпеку, особливі умови праці, щомісячна премія від КМДА – 6 тис. гривень. Насправді, співробітники інших державних служб отримують не набагато більше.

— Хоча лікарі – це ж своєрідні супергерої…

— Я себе відчуваю супергероєм рівно в 5% випадків. Коли по п’ятьох зі ста викликів комусь дійсно потрібна швидка допомога. Тоді є відчуття, що я на своєму місці. Але в реальності левова частка викликів – це робота, де ми абсолютно не потрібні.

Наприклад, люди, які через небажання чекати або незнання викликають швидку допомогу. В результаті приїжджає лікар невідкладних станів, у якого спеціальність – інфаркти, інсульти, відірвані ноги та інше, а батьки чекають, що я полікую їхній дитині кашель. Я ж можу, але краще це зробити педіатру, який ще й додатково вчився працювати з дітьми.

Часто викликають люди похилого віку, які не можуть впоратися зі своїм тиском. Це пов’язано, я вважаю, із не зовсім якісною роботою дільничних лікарів і з тим, що з радянських часів швидку можна викликати з будь-якого приводу – не обов’язково йти в аптеку і витрачати гроші на ліки, нехай приїде швидка і безкоштовно зробить укол, а завтра знову викличемо. Це ж безкоштовно.

З іншої сторони, є такий сайт: www.webmd.com. Це американський сайт для їхніх пацієнтів, створений організацією охорони здоров’я США, на якому перевірена інформація. Там можна ввести свої симптоми і сайт підбере п’ять найімовірніших діагнозів, виходячи з них.

— Що взагалі входить в число ваших обов’язків?

— Як лікар швидкої допомоги я зобов’язаний приїхати на виклик, діагностувати невідкладний стан пацієнта, надати першу допомогу та доставити його живим до лікарні. Якщо пацієнт не потребує госпіталізації, то за законом я маю право сказати, що їхати до лікарні необов’язково. А ось будити всяких п’яних алкоголіків на вулиці – вже не моя зона відповідальності.

— Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

— Велика частина робочого часу витрачається не на лікування, а на дорогу – ти до пацієнта їдеш, ти кудись його везеш, проводиш час в лікарні в очікуванні чергового лікаря. І начебто ти не відпочиваєш, але водночас не зайнятий своєю безпосередньою справою.

Складно буває зрозуміти, в яку лікарню потрібно відвезти пацієнта. Тому що було б логічно, щоб, наприклад, лікарні в Шевченківському районі приймали пацієнтів цього ж району, але ні. Кожен район чергує по якійсь конкретній частині. Наприклад, якщо у мене на швидкій пацієнт в комі, то ми, умовно, їдемо в одну лікарню і виключаємо у невролога інсульт, потім їдемо в іншу, де чергує реанімація вже загального профілю. Тобто ми реанімаційного хворого катаємо туди-сюди по місту.

Це ніяк не залежить від доброчесності лікарів на швидкій або тих, хто чергує, просто це так працює на законодавчому рівні. Подібне забирає найбільше емоційних сил, а набагато складніше працювати без них, ніж без фізичних.

— А були якісь абсурдні ситуації з викликів?

— Була така історія. Надійшов нам якось виклик: людина помирає. Зрозуміло, ми зірвалися, долетіли до місця з мигалками та сиренами, навантажилися апаратурою – кардіограф, дефібрилятор, купа сумок, кілограмів 40 обладнання. Влетіли на дев’ятий поверх без ліфта, а нас зустрічає цілком собі жива бабуся. Бліда, пов’язала на себе хустинку, одягла старомодне нарядне вбрання й каже: «Я вирішила перевірити у себе пульс і не знайшла його. У мене немає пульсу – я вмираю». Ми поміряли тиск, звісно, знайшли у неї пульс, чому вона приємно здивувалася, але повірила, тільки коли зняли кардіограму й показали їй. Тут же бабуся порожевіла, ожила, перестала говорити томним вмираючим голосом. Я потім ще хвалився колегам, що вилікував фактично мертву бабусю.

Ненавиджу лікарні. Настільки, що навіть здавати кров там – справжня мука. Ти рано вранці приходиш у стомлене часом, пилом і чварами приміщення, займаєш своє місце в кінці нескінченної змійки з людей і очікуєш. За весь цей час встигаєш сказати «ні» всім, хто «я тільки за довідкою» або «я просто відходив ненадовго», почитати книгу, незлічену кількість разів позіхнути та вивчити всю макулатуру, яка висить на стінах.

Після йде низка подій, яку хочеться забути – аналіз крові з пальця, пошуки себе і сенсу життя в довгих чергах, тривалі розмови з лікарями та жахлива процедура здачі крові. Озлоблена на весь світ бабуся безуспішно намагається встромити величезну голку в вашу вену якийсь час, а після того, як у неї це виходить, залишається тільки пару годин потерпіти – ниючий біль, різкий запах ліків і захопливий підрахунок плитки на старій стелі. Після процедури тебе не надто делікатно просять звільнити місце й забувають про твоє існування, ніби ти й не сидів тут пару годин в надії врятувати комусь життя.

Приблизно так я уявляла собі процедуру донації до того, як стала донором. І хоч лікарні все ще не викликають у мене ніжних почуттів, я зрозуміла, що уявлення про процедуру здачі крові не збігалися з реальністю трохи більше, ніж зовсім.

Потреба в добрих вчинках була в моєму житті завжди – то я працювала в благодійному магазині, то була волонтером на різних акціях, то придумувала свої проекти, всі засоби з яких пішли б на допомогу різним організаціям. І, звичайно, часто міркувала про те, щоб стати донором. Зупиняли дурні міфи, упередження та просте незнання – здавалося, що це так складно і довго, що донорами можуть бути лише обрані, а моя кров поширеної групи навряд чи стане в пригоді.

І ось одного разу я побачила пост у свого знайомого в Фейсбуці – він натхненно розповідав про те, що здавав кров в «Охматдиті» з командою волонтерів, а його 4+ група допомогла хлопчикові. Він пишався своїм вчинком, це відчувалося в кожному слові, і закликав своїх друзів не бояться, а діяти. «Це знак!» – подумала я і звільнила собі ранок середи на наступному тижні. «Це доля!» – кожен день повторювала я собі.

І знаєте, що? Виявилося, що донорство – це дуже просто. Це не страшно та не боляче, а працівники відділення трансфузіології намагаються зробити все, щоб допомогти донору та кожній дитині, яка потребує переливання крові. Мене зустріли з посмішкою та повагою, не раз подякували, що прийшла, і супроводжували на всіх етапах. Кілька разів запитали про те, як давно зробила татуювання – повинен пройти рік, але багато хто досі вважає, що тату означає довічний відвід від здачі крові. Відділення всередині було чистим, світлим і фотогенічним – ось прямо коли відкриваєш сторіз в Інстаграмі й знімаєш-знімаєш, нічого спільного з моїми похмурими уявленнями. Лікарі та медсестри, в основному, молоді та усміхнені дівчата, які сиплять жарти та історії, щоб підняти настрій або відвернути увагу, наприклад, від проколювання пальця, що, до речі, найстрашніша з усіх процедур.

За результатами аналізів мене допустили до здачі крові, що виявилося великою вдачею. Там же мені розповіли, що приводів дати потенційному донору відведення – на пальцях не перелічити: маленька вага, надто поганий зір, свіжі тату або пірсинг, недавня хвороба, низький гемоглобін або високий білірубін, низький тиск і це навіть не чверть списку. Тоді я дико пораділа своєму везінню та буквально застрибнула на канапу, оголюючи вени й душу. Здивування спіткало мене знову, коли стало зрозуміло, що процес виявився абсолютно безболісним, а через 7 хвилин одна з медсестер в рожевому костюмі прокричала «Друга плюс, перев’язуємо». 7 хвилин – і ти зробив значний внесок в чиєсь життя.

1 червня, 2 червня, 5 червня, 6 червня, 7 червня, 8 червня, 10 червня, 11 червня, 13 червня, 14 червня, 15 червня, 17 червня, 20 червня, 21 червня, 22 червня, 24 червня, 26 червня, 28 червня.

Школа дизайну та розробки Projector

Приклади курсів: Арт-дирекшн, Основи веб-дизайну, Urban design, UX architecture, Айдентика, Digital & product marketing, Front-end, Data science, Ігрова 2D-анімація

Вартість навчання: 3 500-12 000 грн на місяць

Тривалість: від 1 місяця до 1 року

Projector спеціалізується на дизайні, ІТ-розробці, проджект-менеджменті та маркетингу. Крім основної київської локації на Воздвиженці, існують філіали школи в Одесі та Львові, а ком’юніті об’єднують не тільки заняття, а й коворкінг та постійні відкриті події.

Тут вважають, що вчитися потрібно «руками» та на фідбеках досвідчених кураторів. Серед викладачів – дизайнер і засновник школи Олександр Трегуб, ілюстраторка Варвара Перекрест, експерт з UX-дизайну Олександр Іванов, дизайнер київської Студії Артемія Лебедєва Антон Жуков, спеціалістка з комунікацій Надія Перевізник і багато інших успішних професіоналів-практиків.

Чи допомагаєте ви іншим благодійним сферам?

Я допомагаю там, де можу допомогти – фінансово, морально і фізично. Ділюся досвідом, беру участь у зборах коштів та іншої допомоги у вигляді різних необхідних речей, ліків і продуктів, в поширенні інформації, буваю волонтером інших проектів. Не афішую це, бо вважаю допомогу іншим природною потребою людини та неодмінною частиною свідомого життя.

Що ви думаєте про те, що одні сфери благодійності важливіші за інші?

Ми живемо в такому часі та в такій країні, де допомоги та співчуття вимагає практично кожен третій. Міркувати на тему, що важливіше – кинуті тварини, незаможні, переселенці, багатодітні сім’ї, люди похилого віку або діти, – безглуздо. Потрібно робити те, що хочеш, і бути корисним тим, кому хочеш. Тут немає і не може бути градації за значимістю. А будь-які розмови на цю тему – популізм і розкидання слів на вітер.

Чи були у вас випадки, коли люди говорили, що важливіше допомогти іншій організації, а не вам?

Ні, я такого не пригадую. У нас у фонді є правило: ми нормально ставимося до відмов і вибору людини щодо допомоги іншим. Без необхідності міркувати на цю тему і робити висновки. Можливо, тому я не бачу і не помічаю подібних речей у своєму житті.

Якщо у людини є обмежена сума на добру справу і вона не може допомогти всім одразу, що б ви порадили?

Допомогти комусь одному. Не обов’язково потрібно вирішувати всі проблеми життя, брати на себе весь тягар. Досить участі в міру сил та можливостей – це та ж увага, вклад часу, добрі слова. У міру можливостей – ключовий компонент. Іноді навіть найнезначніша, на перший погляд, участь здатна докорінно змінити життя людини. І ось це по-справжньому важливо.

Писати в ХХІ столітті – це необхідність. За допомогою письма люди розвиваються, спілкуються, працюють, навчаються, зв’язуються з минулим. Я навчаюся, тому постійно перебуваю в колі ручок та паперів. Я змушена писати часто та багато, бо без цього не буде подальшого мого розвитку. В моєму випадку, як і у  інших школярів, процес письма відбувається безупинно.

Подібні питання звучать постійно. Не так давно люди замислювалися, чи вийде вижити книгарням, кав’ярням і маленьким затишним магазинам в нерівній боротьбі з інтернетом, супермаркетами та фастфудом. І в якийсь час відповідь здавалася очевидною, але все вийшло навпаки. Те ж і з письмом від руки. Це не так зручно, не так швидко, не так сучасно. Люди втрачають навички до цього і я – не виняток.

Довгий час для мене взагалі єдиним місцем для практики письма залишалися державні органи: податкова та інші не найпрогресивніші заклади в країні. Потім деякий час періодично списував зошит всякими завданнями. Для різноманітності. А так, навіть незамінний листок з покупками не встояв перед Trello. Не так давно відкрив для себе заново блокнот з олівцем і протягом декількох місяців навіть записував собі туди потокові справи, але потім комп’ютер все одно переміг.

Навіть дивно, як навик, що виробляється роками, можна запросто розгубити. Писати від руки я можу спокійно, але почуття буденності та легкості в процесі цього заняття вже немає. Проте, вміти це робити найближчим часом необхідно, як не крути. У нас поки що не зовсім цифрове майбутнє, але навіть коли воно настане, ця навичка все одно не буде зайвою, тому що недогарок і рівна поверхня будуть в наявності навіть після ядерної війни, а ось комп’ютер і клавіатура – навряд чи. Ну і потім, як ще написати на асфальті «Зайчик, я тебе люблю!»? Клавіатурою?

19 травня у школі Projector стартує курс з генеративної графіки – нового підходу, при якому дизайнер проектує алгоритм, а програма вже самостійно генерує дизайн. Так можна створити без перебільшення мільйони унікальних варіантів продукту. Platfor.ma дізналася в куратора курсу, архітектора медіаінсталяцій і саунд-художника Євгена Ващенка, як виглядає цей метод на практиці й чи не означає він перехід від творчості до механічної роботи з кодом.

Генеративний дизайн ще називають алгоритмічним чи параметричним. Суть у тому, що комп’ютер без втручання людини (і набагато швидше за неї) проектує об’єкти за заданими параметрами. Це може бути зображення, деталь, анімація, архітектурна модель чи ескіз для 3D-принтера. Так можна створити без перебільшення мільйони унікальних варіантів продукту – що, наприклад, алгоритм і зробив з банками Nutella.

Сам принцип генеративної творчості існував і до комп’ютерної ери. Наприклад, калейдоскоп – найпростіший і знайомий усім з дитинства «генератор» візерунків. Проте сьогодні технології дозволяють створювати набагато складніші й цікавіші речі та твори мистецтва.

– Наскільки це взагалі нова історія – генеративний дизайн?

– Це стара історія, яка по-новому розкривається у сучасності, бо з’явилися цифрові інструменти, що можуть робити значно більше калькуляцій, ніж людина. Сам термін «генеративний» походить від слова «generative», яке має стійкий синонім – «creative» (креативний). Це дуже древній процес, результатом якого є все те, що ми бачимо сьогодні. Сучасні способи та інструменти дуже схожі на попередні, які створювалися впродовж історії розвитку креативної свідомості людства.

– Які найяскравіші приклади вже є?

– Люди, які пізнали математику як основну науку для формотворчості, встигли наробити багато цікавих експериментів. Наприклад, ось як у різних сферах проявив себе генеративний дизайн:

Проект зі створення доричних колон Subdivided Columns архітектора й інженера Майкла Хансмеєра

Роботи мистецької та архітектурної студії Марка Форнса THEVERYMANY

– Перш за все, розкажіть якісь новини про Prometheus, щоб всі вас ще більше полюбили?

– Найближчим часом ми запустимо велику кількість нових курсів. Серед травневих анонсів – перший в Україні онлайн-курс з сексуальної освіти, що зробить основи сексуального виховання доступними кожному. Українським підліткам зараз реально не вистачає таких знань. З ними ніхто не розмовляє про секс, ані в школі, ані в родині. Ми сподіваємося змінити цю ситуацію і розраховуємо, що до поширення цього курсу приєднаються як дорослі, так і самі підлітки. Якщо батьки не знають, як обговорити тему сексу з підлітком, то вони можуть встановити своїй дитині на смартфон додаток Prometheus з цим курсом. А вчителі біології можуть поширювати курс серед своїх учнів (до речі, ось тут можна подивитись наш спецпроект про секс «Тойво». – Platfor.ma)

Інший великий проект – це курс «Як вступити в провідні західні школи та університети» на повну стипендію від випускників Гарварду, університету Пенсильванії та Стенфорду. Головна мета курсу – не тільки допомогти українцям вступати в найкращі західні навчальні заклади, а й мотивувати їх повернутися після навчання в Україну, щоб зробити країну кращою.

– Курси про економіку, математику, ЗНО, дизайн-мислення – це зрозуміло. А як взагалі можливо навчати, скажімо, медицині в онлайн-форматі? Такі курси ж існують.

– Медицина, як і багато інших областей, поділяються на теорію і практику. І теорія прекрасно вивчається в онлайн-форматі. Гарвардська медична школа запустила цілу серію масових онлайн-курсів для того, щоб використовувати в своєму власному навчальному процесі. Скажу більше, в онлайні теорія часто вчиться краще, ніж в офлайні, хоча б тому, що в онлайн-матеріалах може бути багато інтерактивних завдань, ілюстрацій, інфографіки та інших наочних матеріалів.

Зрозуміло, що практична сторона питання повинна вивчатися тільки на практиці. Поєднуючи онлайн і офлайн, ми отримуємо змішане навчання, яке, згідно з багатьма дослідженнями, більш ефективне ніж просто офлайн.

– А як ви перевіряєте ефективність курсів? Чи є якийсь умовний показник «скільки людей після нашого онлайн-курсу влаштувалися на роботу» або ще якісь дані, які дозволяють зрозуміти результати?

– У нас є ціла серія індикаторів. І один з них – це відсоток тих, хто успішно закінчив курс. З іншого боку, ми дивимося на відгуки слухачів на форумі курсу. Ми також збираємо історії успіху наших слухачів і публікуємо деякі з них. Але зрозуміло, що ми не можемо перевірити, як справи у всіх наших «випускників», адже кількість зареєстрованих слухачів платформи вже перевалила за 550 тис. людей.

– Ми нещодавно писали текст про нестандартні професії, що можна отримати у різних країнах, а поштовхом стало те, що в Україні відкрили курс з «Гри престолів». За вашими відчуттями, наші ВНЗ все ще нафталінові та архаїчні, чи ситуація міняється на краще?

– З моєї точки зору, ситуація поступово змінюється на краще. Хоча, звичайно, більшість українських вищих навчальних закладів залишаються надзвичайно консервативними. У той же час ми співпрацюємо з тридцятьма українськими університетами, які впроваджують наші онлайн-курси у свій навчальний процес офлайн у форматі змішаного навчання.

Мені здається, це є прекрасною демонстрацією того, що передові ВНЗ готові до нових форм співпраці і до нових форм предметів. Цей процес рухається повільно, але коли бачиш, як в обласному центрі студенти першокурсники навчаються за перекладеним нами найкращим в світі онлайн-курсом програмування Гарвардського університету CS50, то розумієш, що майбутнє в українській освіті вже наступило – просто воно нерівномірно розподілено.

– Професії стають все більш вузькопрофільними, а світ взагалі скоро лусне від кількості інформації. Що буде далі?

– Я згоден з тим, що кількість інформації збільшується, а вузькопрофільні спеціальності сьогодні є трендом. Але ще один тренд – це міжгалузеві дослідження і міжгалузева робота, яка об’єднує в собі кілька спеціальностей одночасно. І попит на таких широкопрофільних фахівців зростає вибуховими темпами. Нехай вони не дуже глибоко розбираються в кожній окремо взятій темі, але можуть об’єднати і синтезувати в собі знання з різних областей і стати своєрідним містком між галузями.

Інший тренд полягає в тому, що ми повинні знайти спосіб доступно поясняти складність світу навколо нас. Ми не можемо довіряти виключно вузько кваліфікованим фахівцям. Якщо громадяни не розуміють основ політики та економіки, загальних тенденцій розвитку країни та світу, то ними легко маніпулювати. Зараз ми спостерігаємо, що політтехнологи добре освоїли слабкі місця і вроджені «сліпі зони» людської свідомості і вміло використовують їх. Таким же чином поширюється неправдива інформація і пропаганда.

Це відбувається тому, що шкільна система навчання застаріла, вона не змогла ефективно пристосуватися і навчити громадян хоча б азам цих нових відкриттів у галузі роботи людської свідомості, а також пов’язаних з ними маніпуляцій. Тому зараз ми в режимі лихоманки повинні створювати курси медіаграмотності, критичного мислення і поширювати їх. Мені здається, цей тренд буде і далі зростати, це не просто якийсь одноразовий виклик.

Єдина фундаментальна відповідь на цю ситуацію – радикальна реформа освіти. Освіта повинна не просто навчати окремим фактам або набору навичок. Ми повинні вже в школі навчати учнів критично аналізувати інформацію і факти, відокремлювати правду від брехні. Ми повинні навчати їх навчатися самостійно. Потрібно дати людям ефективні стратегії прийняття складних рішень. Всі ці навички повинні бути інтегровані в навчальний процес і повинні стати основною метою навчального процесу. Тому що просто факти ми і так можемо знайти в книгах або інтернеті. Тільки нова система навчання дозволить людям і суспільству в цілому ефективно пристосовуватися до стрімких змін світу.

Балет у кіно: Бернстайну сто років

У сучасному світі легко поєднувати непоєднуване: картоплю фрі та морозиво, балет і кіно. З нагоди століття з дня народження композитора Леонарда Бернстайна Лондонський королівський балет влаштував показ одразу трьох постановок на музику класика, а ми можемо переглянути їх на великому екрані. Якщо ви знайомі з творчістю Бернстайна лише за фільмом «Вестсайдська історія», саме час розширити горизонти.

Коли: 2 травня, середа

Де: кінотеатри «Україна» та «Планета кіно»

Ціна питання: від 80 грн

Форум кар’єри в УКУ

Найпростіший спосіб знайти роботу – прийти туди, де зберуться представники 30 українських та міжнародних компаній та організацій, провідні працедавці та поважні спікери. На заході від Українського католицького університету проведуть майстер-класи та презентації про кар’єрні можливості, стажування та практики, тож буде шанс відразу зорієнтуватися у безкрайому морі можливостей. І не забудьте прихопити з собою пачку власних резюме.

Коли: 5 травня, субота

Де: Львів, Центр Шептицького

Ціна питання: за реєстрацією

Балет у кіно: Бернстайну сто років

У сучасному світі легко поєднувати непоєднуване: картоплю фрі та морозиво, балет і кіно. З нагоди століття з дня народження композитора Леонарда Бернстайна Лондонський королівський балет влаштував показ одразу трьох постановок на музику класика, а ми можемо переглянути їх на великому екрані. Якщо ви знайомі з творчістю Бернстайна лише за фільмом «Вестсайдська історія», саме час розширити горизонти.

Коли: 2 травня, середа

Де: кінотеатри «Україна» та «Планета кіно»

Ціна питання: від 80 грн

Форум кар’єри в УКУ

Найпростіший спосіб знайти роботу – прийти туди, де зберуться представники 30 українських та міжнародних компаній та організацій, провідні працедавці та поважні спікери. На заході від Українського католицького університету проведуть майстер-класи та презентації про кар’єрні можливості, стажування та практики, тож буде шанс відразу зорієнтуватися у безкрайому морі можливостей. І не забудьте прихопити з собою пачку власних резюме.

Коли: 5 травня, субота

Де: Львів, Центр Шептицького

Ціна питання: за реєстрацією

Книжка має значення: Три лекції до Всесвітнього дня книги

Український інститут книги щиро вірить, що люди, які читають, люблять і поважають книги не дозволять всемогутньому інтернету стерти їх з лиця землі. А щоб віру цю підкріпити, просить трьох крутих лекторів у Всесвітній день книги та авторського права розповісти, чому шарудіти сторінками – модно й престижно, як виходити за рамки, поля, форзаци літератури та як видавцям створити чергу за книгою серйозніше, ніж за квитками Imagine Dragons.

Коли: 23 квітня, понеділок

Де: КНУ ім. Т. Шевченка, 329 аудиторія

Ціна питання: за реєстрацією

IForum 2018 – Український форум інтернет-діячів

Ми постійно пишемо про те, що технології скоро стануть розумнішими за людей і зроблять нас своїми рабами. Щоб в цьому переконатися, достатньо прийти на конференцію та побачити все своїми очима – стенди компаній з IT-галузі, безперервні доповіді від фахівців відразу в декількох залах і «місто майбутнього», в якому можна протестувати новітні розробки. Після такого слова «блокчейн», «стартап», «CRM» і «Digital Fun» впевнено домінуватимуть у вашому лексиконі. Гарантуємо.

Коли: 25 квітня, середа

Де: МВЦ (Броварський проспект)

Ціна питання: 1040 грн

У дитинстві у всіх мрії незначні: покататись на поні, побігати в парку атракціонів, купити ляльку твого росту. Але з віком все міняється, мрії стають дорослими. Це, наприклад, допомагати. Рідним – тоді, коли вони цього потребують, тим, кого ти бачиш на вулиці та хто не може купити собі їжі. Всім, хто живе без сім’ї та не має ніякої підтримки. Звичайно, ці мрії залишаються в тебе назавжди, але з’являються й нові. У кожного вони різні, та для кожного вони є вагомими.

У мене це професія, яка є затребованою та корисною для всіх. Я мрію відкрити свій власний ресторан та бути там шеф-кухарем. З дитинства я завжди допомагаю мамі в приготуванні їжі, вона мене навчає різним технікам, рецептам і видам подачі. Саме мама прищепила мені любов до кулінарії. Для здійснення мрії я розвиваюся в цьому напрямку – ходжу на майстер-класи, купую різні книжки з рецептами та навіть маю намір піти на телешоу «МастерШеф. Діти».

Є різниця між поняттями «стежити» та «спостерігати». Стежити – це таємно читати листування і переглядати закриті пости. Спостерігати – бути у дитини в друзях, бачити, чим він ділиться, чим цікавиться. Спостерігати – обов’язково, стежити – залежить від того, наскільки встановлена довіра у відносинах батьки-дитина.

Звісно, краще, щоб батьки були друзями, а не церберами, та щоб дитина сама приходила до них зі своїми проблемами. Адже якщо, наприклад, дитині загрожуватимуть в особистих повідомленнях, а батьки відразу скажуть: «Ми читали твоє листування й хочемо допомогти», то це швидше викличе протест. Дитина повинна зробити це сама – це питання виховання.

Це також стосується гаджетів, через які дитину можна прослуховувати, наприклад, спеціальних годинників – це питання довіри та ступеня втручання в особисте життя. Я особисто проти смарт-годинників, тому що з технічної точки зору подібний пристрій можна зламати і за дитиною буде стежити вже зловмисник з усіма можливими наслідками.

Переставати спостерігати (а не стежити) треба тоді, коли батьки будуть повністю довіряти своїй дитині. Це може бути і в 15 років, і в 25, і в 55, а може й ніколи не статися.

Технології контролю дітей повинні бути пасивними: навчання дитини роботі в мережі, на вулиці, спілкуванню з незнайомцями, відповідальність щодо того, куди і як ходити. Також сюди відноситься актуальне ПО на комп’ютері, антивірус з функцією батьківського контролю, що захищає дитину від ненавмисного натискання не туди, куди треба, та запуску не того, що потрібно – від цільових атак, а не тотального контролю.

Якби мене спитали, чи можна стежити за дитиною, вісім років тому, коли моя дочка була тільки в проекті, я би заявила, що прослуховування дітей – доля батьків-параноїків. І взагалі, нас же з сестрою батьки якось відпускали гуляти в дитинстві самих «за гаражами» без мобільних телефонів. І нічого з нами не сталось, хоча в 90-ті роки в Запоріжжі це було скоріше щасливим збігом обставин, ніж правилом.

Коли у тебе з’являється своя власна дитина, ти виявляєшся радий очолити список найзавзятіших параноїків світу. Відтоді як дочка народилась, почуття тривоги не полишає мене ані на секунду, я дуже сильно боюсь, що вона може потрапити в біду і мене не буде поруч. А після чергового сюжету в новинах про те, як дітей викрадають або вони зникають безвісти, я просто впадаю в паніку. Кожну страшну новину, де фігурують діти, я приміряю на себе, і навіть від думки про те, що з дітьми взагалі щось погане може статись на цій планеті, стає важко дихати. Тому якщо хоч якийсь гаджет у світі здатен зберегти життя і врятувати дитину від небезпеки, дайте мені їх одразу два. Але якби ж тільки все було так просто.

Коли дочка пішла в школу, ми вирішили купити їй спеціальний годинник, з якого можна дзвонити на декілька обраних номерів та послати сигнал SOS батькам, якщо є необхідність. Але головними фішками годинника були GPS-трекер і функція «тихого дзвінка», яка дозволяє прослуховувати, що відбувається навколо дитини. Дочка в курсі, що годинник має всі ці функції і поки що це їй навіть подобається – в сім років їй так само важливо бути на постійному зв’язку з батьками, як і нам.

Зараз дочка вже закінчує другий клас і з усіх функцій розумного годинника на сьогодні ми використовуємо лише прості дзвінки – бажання та потреби «слухати» і відстежувати не виникає. Але розуміння того, що ця подушка безпеки є і в разі чого я матиму хоч якийсь інструмент допомоги і зв’язку, заспокоює.

Мабуть, усі ці трекери потрібні, щоб заспокоїти нерви батьків, як в тому анекдоті: «Светр – це такий одяг, який одягає дитина, коли мамі холодно». От тільки я розумію, що скоро приватність стане для дочки набагато більш важливою, а отже стежити за нею, і тим більше читати переписки в соцмережах – це ризик втратити її довіру назавжди.

Рецепт, який ми з чоловіком знайшли для себе – зробити все, що від нас залежить, щоби виховати самостійну, сміливу і розумну людину, яка навіть в ситуації небезпеки здатна прийняти виважене рішення. В її житті точно будуть ситуації, коли нас не буде поруч, коли не буде можливості почути її чи побачити, з ким вона розмовляє. І в неї точно будуть власні таємниці, право на які ми маємо поважати. Тому, на мій погляд, куди більш важливо інвестувати свій час в те, щоб розпитати дитину про те, що її турбує, та дати пораду, що робити в складній ситуації, аніж витрачати час на прослуховування розмов і перечитування переписок. Проте в тих рідкісних, але ймовірних випадках, коли дочці може загрожувати небезпека, я була би рада знати, що у нас з нею є якась подушка безпеки, хай би і у вигляді гаджета. Чи двох.

Dakh Daughters у Львові, Харкові та Одесі

Якщо ви ще не витанцьовували під відоме у всьому світі фрік-кабаре Dakh Daughters Band, не намагалися навчитися грати на акордеоні або повторити грим у домашніх умовах, а сусіди ще не чули, як ви підспівуєте їхнім пісням – саме час. Це не просто концерт, це – п’ятнадцять музичних інструментів, діапазон вокалу від українського плачу до суворого гроулінгу та повний спектр людських емоцій у справжньому театральному дійстві семи красунь та акторок театру «Дах». Безліч постів у соцмережах та мурашки по шкірі гарантовані! Аргументує головред.

Коли: 16, 18, 21 квітня

Де: Львів, Харків, Одеса

Ціна питання: від 250 грн

The Great Gatsby Ballet

Якщо вас раптом не влаштував Леонардо Ді Капріо в екранізації роману Фіцджеральда, то можна згладити враження найуспішнішим балетом за всю історію незалежної України, який вже підкорив світ і повернеться в нашу країну всього на один день. Один з найбільш успішних хореографів сучасності за версією The New York Times Дуайт Роден стежив за якістю всіх арабесків, пліє та батманів, а відомий танцівник Денис Матвієнко тут одночасно виступає у ролі Гетсбі та художнього керівника постановки. Більше 20 людей на сцені – це вам не жарти. Готуйте щелепи, щоб смачно впускати їх на підлогу.

Коли: 16 квітня, понеділок

Де: Палац Україна

Ціна питання: від 280 грн

Сьогодні по всьому світу відзначають День космонавтики – 12 квітня 1961 року радянський космонавт Юрій Гагарін на космічному кораблі «Восток-1» стартував з космодрому «Байконур» і першим в історії здійснив орбітальний обліт планети Земля. На честь цього Platfor.ma створила найбільш космічну підбірку ресурсів, щоб подивитися, почитати, допомогти у пошуку позаземних цивілізацій та покерувати марсоходом.

Інстаграм Nasa

NASA прагнуть додати трохи космосу у ваші стрічки та розбавити низку котиків, селфі та б’юті-блогів дійсно захоплюючими кадрами. Тут можна не тільки побачити фото планет, космосу та супутників, а й переглянути в інста-сторіс фрагменти робочого процесу та звернення працівників космічного агентства до звичайних смертних.

Інтерактивна карта Сонячної системи

Творці цієї платформи запевняють, що космос – це любов, якою потрібно ділитися, а замовчування науки – зовсім гріх на душу. Тому бажають всім охочим отримати галактику задоволень з безкоштовною моделлю Сонячної системи, нічного неба та космічного простору в реальному часі, з точними позиціями об’єктів й безліччю цікавих фактів.

Це або генетичні передумови (наприклад, є генетичне захворювання, при якому діти замість дорослішання швидко старіють), або сукупність якихось вкрай неприємних зовнішніх чинників – вплив ультрафіолету, деяких хімічних факторів, критично нездоровий спосіб життя.

Лекція Влада Троїцького «Як розуміти мистецтво?»

«Сучасне мистецтво – це взяти в руки пензель і від душі вліво-вправо, вліво-вправо», – скаже вам черговий знавець. А ось дехто буде з ним не згоден. Наприклад, Влад Троїцький – один з найбільш затребуваних європейських театральних режисерів і арт-продюсерів, двічі лауреат премії «Київська пектораль». Це людина, яка зробила можливим існування театру «Дах», ДахаБрахи та Dakh Daughters, а також неймовірних вихідних на міжнародному фестивалі сучасного мистецтва «Гогольфест». Влад вам ы розповість, з чим їдять сучасне мистецтво, чи можна його запивати і як не вдавитися.

Коли: 4 квітня, середа

Де: Будинок кіно

Ціна питання: від 100 грн

Kyiv poetry week

Для всіх книжкових хробаків і молей, бібліофагів, графоманів, ботанів, поетів і поетес, авторів і просто любителів почитати – відмінна новина: в Києві стартує тиждень любові й відданості поезії. Культурно-розважальній програмі позаздрить будь-який фестиваль: тут вам і рейв в бібліотеці, і техно-поезія з елементами антисексистського квір-хіп-хопу, і, як би підозріло це не звучало, поети у віртуальній реальності, вечірки, перформанси та, звісно, знайомства. Все, як Франко прописав.

Коли: 4-10 квітня

Де: Плівка

Ціна питання: вхід на фестиваль вільний, про окремі платні івенти буде повідомлено заздалегідь

Бити роботів – ненормативно, адже страждає якийсь внутрішній конструкт, який заведено називати гуманністю, емпатією, людяністю. Тобто кривдник сам потерпає від своїх дій. «Але ж це залізяка!» – скаже хтось і не буде правий до кінця. Людина з легкістю проектує почуття, подібні власним, легко приписує їх тваринам, рослинам, неживим предметам. Найочевиднішим прикладом можна вважати ставлення до ляльок, а робот, строго кажучи, і є лялька, тільки просунута.

А ось в самому понятті «образити робота» є суперечність. Адже образа – це почуття, а якщо робот здатний ображатися, тобто відчувати, то він цілком живий?

Проте нам боляче і неприємно бачити, як роботів ображають, тому що ми перекладаємо на них свої почуття. Вони для цього навіть набагато зручніші, ніж тварини, які зазвичай викликають подібні емоції. Так влаштована людська психіка.

Насправді роботи не потребують захисту. Їх інтелект – програма, а почуття – всього лише імітація. Решта – тільки ілюзії та проекції. Той же, хто вірить в образу роботів, схожий на клієнта повії, який хоче думати, що вона стогне від насолоди по-справжньому. На жаль, статистично це не так.

Образа чи агресія – це, передусім, намір того, хто ображає. Не має значення, чи ми вчиняємо агресію щодо робота чи людини. Агресія – в будь-якому випадку зло. Це з погляду етики. З погляду закону, треба розуміти, який правовий статус має інша сутність, чи можна стосовно нього застосовувати норму «моральної шкоди».

До того ж, ми зараз надто мало знаємо про так звану «машинну емпатію», щоби передбачити, якою може бути реакція машини на певні людські емоції. Інший аспект – щоб емоція людини стала образою, треба, щоби машина саме так її сприйняла. Тут ми вже торкаємося питання самосвідомості машини, що, як на мене, є областю фантастики.

Портфоліо на Behance

Що допомагає вам справлятися з суб’єктивної критикою?

Я досить спокійно ставлюся до критики. Часто суб’єктивна на перший погляд критика є дуже об’єктивною. Замовник «вариться» в цьому, він розуміє своїх клієнтів, у нього є їхні психологічні портрети. Або просто замовник не любить щось, наприклад, котиків, а ми йому варіант фірмового стилю з цими тваринками намагаємося продати. Ну як йому потім з цим жити? Він буде дивитися щодня на це та ненавидіти свою роботу.

Часто я намагаюся переконувати замовника, а якщо після пари аргументів він все одно стоїть на своєму – доводиться переробляти. Але якщо я бачу, що він просто «грає зі шрифтами», то пропоную повернути частину грошей і розійтися по-хорошому. Є такий тип людей, які говорять: «Все відмінно, але …», – і роблять ще сотні правок, змінюючи роботу до невпізнаваності.

Що ви робите, коли ваша ідеальна робота натикається на критику без аргументів – в дусі «не дуже»?

Навіть якщо проект, який, на мою думку, зроблений відмінно, клієнту не подобається та він говорить «не дуже» – треба дізнатися, що для нього «дуже». Клієнт часто вже має в голові картинку того, як усе має виглядати, але не говорить, а потім довгими правками підлаштовує під свою модель. Як в анекдоті про паровоз, який напилком треба переробити в літак.

Тому я відразу вимагаю у клієнта варіанти, які йому подобаються. У 80% випадків він уже знає, що йому треба, але думає, що ви ж дизайнер і самі до цього прийдете. У нашому російськомовному просторі люди чомусь часто думають, що дизайнер – це просто фотошоп-ясновидець.

Болонський книжковий ярмарок дитячої літератури

Цей ярмарок щорічно відвідують чи не всі накреативніші креакли планети. У 2017 році на заході побувало 26 тис. осіб з більш ніж 100 країн – серед них автори, ілюстратори, книжкові торговці, видавці, перекладачі та прості покупці, для яких це великий і казковий фестиваль. Бо Болонський ярмарок – не тільки ефективний нетворкінг, а й сотні подій, семінарів і майстер-класів на території самого заходу та в місті. А вишенька на торті – всесвітньовідома виставка ілюстраторів з усього світу в одному залі.

Коли: 26-29 березня

Де: Італія, Болонья

Ціна питання: €37 в день

Як політ Falcon Heavy вплине на світову економіку?

Червоний автомобіль Tesla та манекен у скафандрі, виведені на орбіту ракетою Falcon Heavy місяць тому – не просто політ у космос. Це дало не тільки надію людям, які з дитинства мріяли підкорювати простори космосу, але й привід для багатьох глобальних питань. Так, наприклад, не зрозуміло, як зміниться економічна модель світу, чи можна вважати це початком нової епохи та що в цілому ця відбудеться зі структурними процесами у світі? На ці та інші питання у форматі public talk відповідь дадуть спікери – економічний радник трьох президентів та відомий IT-підприємець.

Коли: 27 березня, вівторок

Де: Unit.City

Ціна питання: 350 грн

Загалом, секс-ляльки – роботи, андроїди – це просто вдосконалені сексуальні девайси. Незалежно від схожості з людиною, навіть якщо вони її точна копія, це всього лише втілення чоловічих або жіночих фантазій у реальності. Це об’єкт – предмет, а не одухотворена істота, не суб’єкт. Секс-лялька – підміна, заміщення реальної людини, без історії, бажання і пристрасті. Вони тільки допомагають втілити в життя сексуальні фантазії або урізноманітнити відчуття – без небезпеки завдати шкоди реальній людині.

У сучасному світі не зменшується кількість сексуальних насильств або домагань до жінок. Кожна друга ставала жертвою такого ставлення у житті. Доступні секс-андроїди можуть знизити ризик насильства серед особистостей з сексуальними перверсіями. До того ж така секс-лялька може бути тимчасовим замінником сексуального об’єкта, наприклад, на час розлуки. На період сексуальної деривації партнер може скористатися її послугами, а не шукати пригод на стороні

Або ж секс «утрьох» з постійним партнером не буде травматичним і не вважатиметься зрадою. Інша справа, якщо один із партнерів повністю віддав перевагу секс-андроїду, а не реальній людині. Але це вже з розряду психічної патології.

Дуже важко чітко відповісти, чи можна вважати такі «стосунки» зрадою. Так само важко, як і оцінювати, чи є зрадою самозадоволення, яке еволюційно з’явилось дуже давно, перегляд порно, віртуальне інтимне спілкування тощо. З приводу порно та вірту, щоправда, все ж є зачіпки для пошуку зради, адже ми так чи інакше комунікуємо з іншою людиною: у випадку порно – однобічно, а при віртуальному спілкуванні ще й отримуємо відповідь. Може відбуватись так звана емоційна зрада, коли без фізичного контакту думки людини зайняті іншим об’єктом, а не партнером – а, отже, партнер не зможе принести стільки ж задоволення, як раніше.

Промо: Старт курсу account-менеджмент у Вищій Школі Комунікацій

Якщо ти все ще в пошуках професії мрії та не можеш вибрати між космонавтом і перевертачем пінгвінів – ми можемо підказати. Бізнес розвивається, ринок агенцій зростає, а аккаунт-менеджерів, які так всім потрібні, не вистачає. Який збіг, що Вища школа комунікацій відкриває запис на курс аккаунт-менеджменту, де з тебе викристалізують розумного фахівця та дадуть стусан в напрямку майбутньої улюбленої роботи. До того ж це зовсім не страшно. Хіба що страшно цікаво.

Коли: 20 березня, вівторок

Де: Вища Школа Комунікацій

Ціна питання: 8000 грн

Концерт соціального лялькового кабаре «ЦеШо»

«Ляльковий театр – це нудно», – казали вони. «Це для дітей», – продовжували настоювати. Проект «ЦеШо» розвіює ці міфи соціальним ляльковим кабаре, в якому артисти міркують про сучасний світ та місце людини в ньому. На сцені разом з акторами рефлексують та філософствують їх зменшені копії, а все це перетворюється в дивовижне дійство під супровід музикальних інструментів – віолончель, контрабас, акордеон, мелодика, саксофон, ксилофон та перкусії.

Коли: 20 березня, вівторок

Де: Atlas

Ціна питання: від 200 грн

Лекція «Київ, якого не було»: про нереалізовані архітектурні проекти в столиці

Так що ви знаєте про Київ 1926-1941 років? Ось Семен Широчин, дослідник архітектури сталінського періоду, на цьому з’їв собаку й ще декілька тваринок і готовий ділитися інформацією, показувати унікальні фотографії та розповідати про архівні проекти. Нарешті нам розкажуть, що змінилося, а що так і не втілили в життя, в яких будинках ми могли б жити з вами сьогодні та як виглядало б найпопулярніше місце для побачень – набережна.

Коли: 12 березня, понеділок

Де: IZONE

Ціна питання: 100 грн

Лекція «Чи стає успішна книга вдалим фільмом?»

Якщо під ліжком ви зберігаєте свої рукописи, засинаючи в мріях про повнометражний фільм, то непогано було б розібратися у всіх премудростях цієї справи. Літературний і кінокритик підкажуть, що має бути в книзі, щоб Спілберг і Тарантіно влаштували справжню бійню за право екранізувати подібний шедевр, через які принципи автор повинен переступити і як бути, якщо рукописи таки горять.

Коли: 14 березня, середа

Де: Музей історії Києва

Ціна питання: 250 грн

Спектакль «Король Убю» театру «Мізантроп»

6 березня, вівторок

Організатори попереджають, що тільки безстрашний і сильний духом наважиться прийти на спектакль «Король Убю» за мотивами п’єси Альфреда Жаррі, адже там будуть відбуватися небачені раніше на сцені речі – брутальність, виклик, провокація, шок, енергія, грубість, цинізм, розпуста і брехня. І все це з гротеском, сатирою та епатажем. Насмілитесь?

Кінопоказ фільму «Людина з кіноапаратом» з музичним супроводом

6 березня, вівторок

Складно описати словами, наскільки сильно ми любимо експерименти, тим більше, коли мова заходить про кіно. Німий фільм «Людина з кіноапаратом» режисера Дзиґи Вертова, який покажуть на завершення паралельної програми виставки «Uтопія: трансформаціі українського Сходу», був знятий без сценарію та зафіксував строкате життя українських мегаполісів – Одеси, Харкова та Києва доби НЕПу. Щоб трохи розрядити обстановку та зробити формат ще більш експериментальним, Антон Дегтярьов (Ptakh) забезпечить музичний супровід.

– Расскажите немного о себе – где живете, как работаете, как пришли к дизайну?

– Сейчас я работаю просто по фрилансу, живу в Киеве. В дизайн пришел случайно. Вообще-то я геолог, окончил соответствующий вуз. С детства хорошо разбирался в компьютерах, первый у меня появился еще лет в 6-7, это был 90-й год. В юности много возился со всякими программами 3D-моделирования.

Однажды выпала возможность и я стал виджеить во всяких киевских клубах вроде Cinema, Most и других. Много концертов сделал, буквально сотни – и вроде бы все устраивало.

Со временем понял, что некоторые штуки я могу делать сам, например, ЗD нарисовать. Я начал заниматься этим абсолютно в свое удовольствие, вообще нигде ничего не учил – сам копался и пробовал. Просто приблизительно понимал, что эту задачу можно выполнить, гуглил и получал решение – ну, или в Help смотрел.

Потом начал работать более профессионально, перешел в компанию, которая занималась дизайном. Там я сильно вырос – правда, и работал без выходных месяцами, но мне все нравилось. Мой день выглядел так: работа до двенадцати ночи, до часу, потом дом и сон, а после подъем и снова работа с утра. И так все время. Зато я выучил абсолютно все, что можно было знать, научился всему, что можно, у ребят, которые там работали. И понял, что нужно двигаться дальше.

Я ушел в никуда, остался ни с чем, очень долго искал работу. Ничего не получалось, ведь я не хотел идти работать на какую-то сумму поменьше, оставаться в проигрыше, я хотел вырасти. В целом это, конечно, было глупо, потому что в итоге я просидел пару лет без работы. Просто чем-то занимался сам по себе.

Однажды я решил выложить на Behance пару своих работ, посмотреть, что там люди скажут. Перед этим у меня уже был профиль на Tumblr, которому я очень понравился – они меня три раза крутили по всему миру в рекламе Tumblr Radar. В общем, вот так я сидел, выкладывал что-то на Behance, особо не заморачиваясь. В какой-то момент мне начали писать люди, ставили больше лайков, работы стали заметнее – и однажды ко мне обратились из Adobe, чтобы предложить поучаствовать в проекте, в котором 48 дизайнеров по всему миру делали мозаику. Так я начал дружить с их арт-директором.

Еще через некоторое время они хотели сделать какой-то ролик и взяли что-то из моих работ. То есть, мне не нужно было даже ничего делать. За короткий срок мне удалось поработать со всей их командой, узнать их. Было забавно, они очень классные ребята с чувством юмора.

– Иногда кажется, что сотрудники таких крупных компаний позиционируют себя выше, чем их коллеги из более мелких.

– Вообще, бывает по-разному. Я проработал с огромным количеством компаний по всему миру. Например, было крупное рекламное агентство DDB New York. Они предложили мне сделать рекламную кампанию Reebok. К сожалению, я был очень некомпетентен, совершенно не знал, как с ними работать, совершил много ошибок. Мы посотрудничали, я все сделал, но никуда это дальше не пошло.

После этого была долгая пауза. Примерно три года назад мне написали одновременно два классных чувака. Одним из них был Эрик Арль, менеджер лейбла Deutsch Englische Freundschaft, – конторы, которая занимается отличными музыкантами, например, Moby, Fever Ray, М83 и Röyksopp. Вот с последними мне и предложили поработать. Röyksopp – очень особенные люди. Они как-то догадались, что я могу еще и виджеить, хотя я нигде это не афишировал. Röyksopp попросили меня сделать им контент и плюс поехать с ними повиджеить.

Практически одновременно мне написал еще один крутой чувак. Есть студия Production Club, которая работает над всякими перформансами, я с ними тогда уже сотрудничал. Они занимаются такими ребятами, как Skrillex и другими мировыми артистами. Делают им что угодно – вплоть до каких-то сумасшедших космических кораблей. У них условия шикарные – я когда называл цену, они сказали, что, мол, да ладно, давай в три раза больше сделаем.

И когда они написали мне одновременно с Röyksopp, то это, конечно, был непростой выбор. Но я все-таки предпочел Röyksopp.

Показ фільму про Емі Вайнхаус

19 лютого, понеділок

Голос і манеру виконання Емі Вайнхаус важко сплутати з іншими, можна навіть не намагатися. У Будинку архітектора покажуть документальний фільм про життя культової співачки з фрагментами відео з її життя, інтерв’ю з близькими та друзями й автобіографічними текстами. Фільм, який в 2016 році завоював премії Оскар і BAFTA, буде транслюватися мовою оригіналу з українськими субтитрами, а вхід безкоштовний – за реєстрацією.

Клонування людей: міф чи майбутнє

19 лютого, понеділок

Якщо бажання роздвоїтися виникає все частіше, а для того, щоб заснути, ви рахуєте овець Доллі – ця лекція для вас. Вам розкажуть про перспективи клонування для різних сфер життя, про причини та наслідки, і навіть про копіювання людського мозку. Нам потім обов’язково розкажіть (ну, або нашому клонові)!