27 липня 2015

Сергій Жадан: «Творча криза – це для лінивих»

В Києво-Могилянській бізнес-школі [kmbs] відбулась зустріч з літератором Сергієм Жаданом. Говорили про писання у часи війни, про літературу, любов та натхнення. А ще – про першу книжку та про те, як все починалось 20 років назад. Platfor.ma записала найцікавіші думки одного з головних українських письменників.

 

Фотографія: kmbs

Мені страшенно подобається власне писати. Я страшенно люблю літературу. Знаю, банально звучить, але це, на мій погляд, найпростіше і найпереконливіше пояснює, чому я пишу. Ще в старших класах школи я читав книгу – і теж хотів написати. Читав вірші – і теж хотів писати вірші. Інших причин не було – раціонально це, мабуть, не поясниш.

 

Сам процес писання, витворення чогось приносить мені величезне задоволення і, фактично, ставить мене на моє місце в житті. Я в цьому знаходжу для себе рівновагу, якусь цілковиту реалізацію. Якщо я не пишу, то мені дуже незатишно.

 

Про ринок і читачів

Коли я пишу, то не думаю про ринок. Бо це речі для мене несумісні. Якщо ти щось пишеш з думкою про те, як це продати, то тобі краще писати бізнес-плани чи сценарії роликів або займатись будь-якими речами, але не поезією. Бо швидше за все нічого й не вийде.

 

Та коли в мене вже є щось готове, то мені справді цікаво працювати з аудиторією. Я дуже шаную і люблю своїх читачів і намагаюсь їх знати в обличчя. Найбільш цікава критика йде власне не від професійних літературознавців, а безпосередньо від читача, який тобі скаже: «Мені здається, в цьому місці ти сфальшивив, тому що...» або: «Мені здається, це тобі вдається найкраще, бо…». І от, щоби це все чути, я завжди з радістю іду назустріч читачеві.

 

Наприклад, нова збірка «Життя Марії». Це вірші, написані переважно минулого року – тут багато про війну, про все те, що з нами відбувається. І ми з видавцем вирішили поїхати містами України – зустрічатись із читачами. Запланували 33 міста – це обласні центри, багато райцентрів. Приїжджаємо на місце, збираємо людей, там щось говоримо, водночас і продаємо книгу. Ми робимо безкоштовні події, але також і платні — для тих, хто готовий заплатити за квиток, щоб послухати поезію. Чи це бізнес-проект? До певної міри, так. Але чи писалась ця книга для того, щоб продати квитки? Та ні, звичайно.

 

Звісно, когось може мотивувати амбітність, бажання ствердитись за рахунок накладів, ринку, читачів. Є й таке, і це може приводити до позитивних результатів – зрештою, комерційне мистецтво є теж надзвичайно цікавим, хоча й не завжди.

 

Якщо критика конструктивна, якщо вона стосується певних стилістичних, суто фактичних помилок, недоліків, недольотів, якихось таких речей, що справді присутні і з якими я погоджуюсь, то я навіть можу взяти і переписати – і час від часу цим займаюся.

 

Загалом, я до критики ставлюсь дуже добре. Це, можливо, виглядає кокетливо, але я намагаюсь це говорити щиро. Мені здається, що письменник, який не реагує на критику, — по-перше, дуже сильно обмежує себе, і, по-друге, страшенно ризикує. Людина, яка не дослухається до критичних зауважень, — як на мене, позбавлена якихось органів чуття, а це дуже небезпечно.

 

 

Про культуру під час війни

Сьогодні різні є думки з приводу доцільності культурного життя, його присутності, розвитку, наскільки це доречно чи необхідно в умовах війни, наскільки це на часі. Щоденно гинуть люди, країна живе війною. Тому якісь презентації книжок, фестивалі — чи потрібно це? Я вважаю, що потрібно. Якщо це зникне, то ми багато чого втратимо. Фактично, втратимо в чомусь самі себе.

 

І знаєте, що сьогодні змінилося? У людей загострилися якісь відчуття і збільшилася потреба спілкування. І навіть для тих, хто мистецьким життям не цікавився, дуже важливими стали концерти, читання, художні виставки… Ми з друзями, письменниками, музикантами, регулярно їздимо в Донецьку, Луганську область, і робимо там вечори. Ясна річ, що вони безкоштовні, ми нічого там не продаємо, навпаки, привозимо гуманітарну допомогу, книги в бібліотеки. І там приходить величезна кількість людей. У Волновасі прийшло чоловік 600-700. Вони не знали, хто я такий, не знали, хто інші письменники. Просто побачили на дверях афішу, побачили, що в їхньому місті відбувається щось, де можна побути разом. Для них важливо щось слухати, важливо розуміти, що життя не закінчилося. Нам всім страшенно важливо триматися за речі, які асоціюються з довоєнним життям.

 

Мені здається, слово «натхнення» не зовсім адекватно передає теперішній стан, тому що натхнення — це все-таки щось більш позитивне. Натомість є речі, які тебе чіпляють, на які ти реагуєш і про які ти не можеш не говорити. Тобі здається, що про це потрібно говорити, потрібно, щоб про це хтось почув, щоб про це хтось почитав, і для тебе самого важливо спробувати зрозуміти природу того, як це все відбувається, і чому так відбувається, і чому так сталось.

 

Коли рік тому почалась вся ця історія на Донбасі, для мене було дуже важким питанням, як про це писати. Було очевидно, що не слід писати так, наче нічого не змінилось. Не можна писати так, як ти писав до війни.

 

І зрозуміло, що до цього не слід ставитись як до якоїсь естетичної забаганки. Тому що йдеться про цілком інші речі, де смерть є не метафорою, а реальністю, причому щоденною реальністю, ось вона – поруч із тобою.

 

Оскільки я не знаходжусь там, оскільки я не стою на блокпосту з автоматом, не лежу в окопі під обстрілом, очевидно – писати від першої особи не зовсім коректно і чесно, і це мало би виглядати якось непереконливо. Тому для мене було важливо вивести автора вбік і дати слово героям, персонажам. Почути ці голоси і дати їм простір для мовлення.

 

В Луганській області під Перевальськом у селі Селезнівка є садиба Мсциховського. Польський бізнесмен Мсциховський в середині XIX сторіччя на Донбасі побудував віллу в італійському стилі, розбив дуже красивий парк, побудував костьол, бібліотеку. Вілла збереглась, парк напівзапущений, із костьолу зробили православну церкву, а бібліотека згоріла. Але так чи інакше, посеред териконів Донбасу стоїть італійська вілла… Минулого року наприкінці квітня ми з друзями робили там музично-літературний проект із відео, перформансами, інсталяціями.

 

У Донецьку та Луганську вже були захоплені деякі будівлі, але здавалось, що все ще можна виправити, все ще можна зупинити і все ще може бути добре. І от ми їхали туди з Харкова через Луганськ, вже через блокпости сепаратистів. Бачили, як захоплювали Алчевську міськраду, Луганську облраду… Ми робили цей проект, до нас туди приїхало близько двох сотень людей, за нами вже слідкували сепаратисти, але не чіпали, тому що був такий стан невизначеності, ніхто не знав, що з цього всього вийде.

 

Я тоді 2 чи 3 травня вилітав із Донецького аеропорту. Це були останні дні його роботи. Там ще було мирно, спокійно. Красивий новий аеропорт, забитий літак з Донецька на Київ, і оця атмосфера напруги, страху і невпевненості, яка відчувалась просто фізично. Їхали переважно бізнесмени, журналісти та іноземці. Тобто ті люди, які перші зрозуміли, що треба виїжджати, бо стає небезпечно. І от ця велика кількість людей залишає своє місто, не знаючи, коли вони повернуться, як вони повернуться і чи повернуться взагалі, що буде з тим і з тими, кого вони залишили. Виглядало це все неймовірно драматично, і я тоді написав про це вірш «Чого лише не побачиш на цих вокзалах».

 

Про натхнення

У мене не буває періодів, коли не пишеться. Я завжди писав. Творча криза для тих, хто не хоче працювати, це для лінивих.

 

Можливість писати в різних жанрах, можливість нічим себе не обмежувати дозволяє мені обходити такі речі як відсутність натхнення чи хорошого настрою, творча криза… От я написав книгу поезій, і зараз вірші не пишу. Тому що вони не пишуться – завершився якійсь період, шлюзи закрилися. І я одразу переключаюся на прозу. Після цього на драму, про яку згадував. Треба просто працювати, воно ж само приносить задоволення.

 

Я тут вже обмовився, що дуже люблю життя і людей. Я розумію, що це, може, пафосно звучить, але принаймні для мене це багато чого пояснює. Мені цікаво все, що навколо мене відбувається. Цікаво і важливо все фіксувати до найменшої якоїсь дрібниці. Література, мені здається, пишеться з любов’ю.

 

 

Про початок

У дев’яності в Україні книги майже не видавались. До того, як завалилась радянська система книговидання, багато чого встигли видати, зокрема, всю заборонену класику репресованих письменників. І тут раптом все обірвалось, і видати книжку стало якимсь дивом. Коли у когось виходила нова книжка — це була просто подія. Ми з’явились в той печальний час – наше покоління, народжене десь в сімдесятих. Ми писали свої перші речі, намагались десь друкуватись. Були якісь газети, часописи, інтернету ще не було. Старшим письменникам до нас діла не було, тож ми намагались комунікувати між собою. Не було грошей ні в країни, ні в людей, ніде. Це було виживання.

 

Свою першу книжку я в самвидавчий спосіб надрукував у своїй рідній школі на Луганщині на струйному принтері. Сто примірників, двадцять вісім сторінок. Ми з моїм вчителем інформатики, ніби першодрукарі, запускали їх через скрипучий принтер і цілий тиждень все це друкували. Потім воно складалось, прошивалось.

 

Та хотілося справжню книжку. Тоді нам всім пощастило, бо в Україні з’явилось видавництво «Смолоскип», яке обрало собі тактику — видавати молодь. Оголосили літературний конкурс, я послав свою роботу, вона перемогла – і так надрукували мою першу книжку «Цитатник». Вона вийшла шаленим як на той час накладом у п’ять тисяч примірників, це було щось неймовірне.

 

У нас тоді у всіх книжки стали виходити в цьому видавництві, і ми, молоді письменники, їздили, презентували їх містами України, приїжджали в школи, бібліотеки, інститути — це був такий партизанський рух. Оце був точно не бізнес і не якийсь комерційний успіх. Але нам було цікаво. 

 

Нам було по двадцять років, нам хотілось змінити літературу, змінити світ, довести всім, що ми генії, що маємо право на місце під сонцем. Потім в когось це минулось, слава Богу. В когось не минулось – хтось і далі думає, що він має право змінювати світ.

 

На моє переконання, мистецтво не має критеріїв. Це страшенно суб’єктивна річ, яку дуже важко структурувати. Тому й немає жодного письменника, який би подобався усім. Скільки б ми не говорили про національний геній Тараса Шевченка, є люди, яким він не подобається, і яким він не подобається суто об’єктивно. Тобто не тому, що усюди висять портрети Шевченка, чи вони там українофоби, а от не подобається з точки зору естетики, з точки зору поетики як такої, структури його письма, стилістики. Так само немає письменника, який не подобається нікому. У будь-якого письменника обов’язково буде хоча б один-два читачі.

 

Про улюблені книги

Останніми роками я більше не читаю, а перечитую. В автомобілі вожу із собою Лорку та Ремарка. І, перечитуючи Ремарка, його воєнні романи, розумієш, що насправді все про війну вже написано, все сказано і все це цілком суголосно з тими подіями, які відбуваються сьогодні в Україні. Спілкуючись із солдатами, буваючи час від часу на Сході, ти розумієш, що всі війни подібні між собою. І реакція людей на них подібна, і наслідки вочевидь теж будуть дуже подібними. І нас, на превеликий жаль, чекає поява повоєнного покоління з усіма постфронтовими синдромами.

 

Якби я називав улюблених поетів, то це був би список десь із п'ятдесяти імен… Наприклад, Лорка або Чеслав Мілош – для мене це один із найбільш яскравих поетичних, та й не лише поетичних, інтелектуальних голосів XX століття. Теж страшенно люблю Райнера Марію Рільке, перекладаю його, і навіть про нього писав свій диплом. Можу ще, наприклад, згадати Брехта.

 

А якщо з українських, то все покоління двадцятих років, з якого для мене почалась справжня любов до української поезії: Плужник, Свідзінський, Хвильовий, Антонич, Семенко. Наступним колом любові для мене, мабуть, є поети шістдесятих років, яких я вперше по-справжньому прочитав у 16-17 років. Вони для мене, фактично, й визначили поняття поезії і літератури: Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко. А вже після них в моєму житті з'явилось покоління вісімдесятих років. І це були перші живі поети, з якими я познайомився і в яких я теж багато чому вчився: Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Петро Мідянка, Наталя Білоцерківець, Тарас Федюк…

 

 

Постійно доводиться чути про те, що книга помирає, поезія помирає, все це нікому не потрібно, криза, занепад, смерть і кінець часу, і все. Насправді, мені здається, далеко не все так погано. І смерть автора – то все постмодерністські вигадки, що не мають під собою жодної підстави. Є люди, які цікавляться літературою, і з них певний сегмент – зокрема, поезією. Так, цих людей не стало більше, але і не стало менше. Їх приблизно та сама кількість, що була і 10, і 20 років тому.

 

У мене ось вже 20 років якісь творчі вечори, і 20 років на ці вечори приходять люди, яким по 20 років. Через те може скластися враження, що літературою цікавляться лише студенти. Інколи думаєш: а де ті, яким 20 років було 20 років тому? Де вони? Невже вони кинули читати чи розчарувалися в літературі? Та ні, просто вони читають вдома. Ідуть в книгарні, купують книги і читають вдома. А на всі ці тусовки ходять люди, які мають більше вільного часу.

 

Мені здається, що у нас поезія і література в багатьох випадках незнана через те, що немає каналів комунікації, що ми просто не можемо один одного знайти, що ми один одного не знаємо. Колись Бродський в Америці пропонував у кожному готельному номері поруч з Біблією класти антологію поезії. І мені здається, що це дуже правильна позиція. Література має бути всюди. Книжкові магазини, книжки і письменники мають бути всюди. Тоді, я думаю, ми всі будемо трохи інакшими.

 


comments powered by Disqus